Затримання особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. На початку XXI століття нові, негативні тенденції злочинності стали серйозною перешкодою на шляху становлення демократичних інститутів і економічних основ української державності. Злочинці використовують усе більш витончені способи вчинення й приховання протиправних дій, застосовують сучасні технічні засоби, тому перед слідчими все частіше стає завдання пошуку невідомих злочинців за залишеними ними слідами. Практика свідчить про зростання числа нерозкритих особливо тяжких злочинів. Так, за даними УМВС України в Харківській області, кількість нерозкритих злочинів по лінії карного розшуку становила: 1999 р. - 8094 (25,4% всіх вчинених злочинів), 2000 р. - 8296 (23,5%), 2001 р. - 6644 (21,6%), 2002 р. - 5801 (17,8%), 2003 р. - 14857 (36,3%).

Установлення в процесі розслідування особи, яка вчинила злочин (далі злочинця) є одним із центральних завдань досудового слідства у кримінальній справі. Його вирішення представляє значні труднощі, особливо коли злочинцю вдалося зникнути з місця події. Потреби сучасної слідчої практики свідчать, що назріла гостра необхідність дослідження наукових і прикладних проблем пошуку й встановлення особи злочинця та його подальшого затримання.

Загальновідомо, що далеко не всі особи, що скоїли злочини, притягуються до кримінальної відповідальності. За даними офіційної статистики в 2009 році в Україні було розкрито лише 71,5% злочинів. Безсумнівно, що однією з причин недостатнього розкриття є те, що в багатьох випадках не вдається затримати злочинця на місці злочину чи в ході наступних оперативно-розшукових заходів, що приводить до скоєння ним нових, часом більш тяжких злочинів. Так, в 2009 році (дані за 12 місяців) було встановлено лише 49,4% розшукуваних злочинців. З наведеного видно, наскільки важливо мати в кримінальному законодавстві норму, що дозволяє затримувати особу, яка вчинила злочин, всупереч її волі, при необхідності із спричиненням шкоди, що є не розправою за заподіяне зло, а тільки достатньою підставою для затримання злочинця.

Дослідженню обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема пов'язаних із затриманням особи, що вчинила злочин присвячені роботи ряду авторів. Значний внесок у розвиток теорії і практики цих обставин зробили: П.П. Андрушко, Г.В. Бушуєв, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.А. Воробей, В.О. Глушков, І.І. Горелик, М.С. Гринберг, П.С. Дагель, В.П. Діденко, М.Д. Дурманов, С.Г. Келіна, В.Ф. Кириченко, В.М. Козак, М.Й. Коржанський, Г.С. Курбанов, М.Т. Куц, В.Д. Меньшагін, П.П. Михайленко, В.І. Осадчий, А.А. Піонтковський, Е.Ф. Побегайло, В.П. Ревін, І.І. Слуцький, Ю.М. Ткачевський, В.І. Ткаченко, І.С. Тишкевич, Т.Г. Шавгулідзе та ін. Разом з тим, незважаючи на відносно велику кількість наукових праць з цього питання, здебільшого вони розкривають загальні концептуальні основи обставин, що виключають злочинність діяння, лише частково торкаючись проблем, пов'язаних з умовами життя суспільства і переходом його до економічних відносин ринкового типу. В сучасних умовах, коли нове кримінальне законодавство України потребує подальшого розвитку, актуальною є проблема дослідження і законодавчої регламентації кожної окремої обставини, зокрема, затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння.

Мета - з'ясувати суть затримання у структурі тактичної операції при розслідуванні злочинів.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

- дослідити теоретичні, соціальні і кримінально-правові витоки та зробити послідовний огляд тактичних операцій про затримання особи;

- сформулювати поняття і визначити суспільну корисність і правомірність дій по затриманню особи, що вчинила злочин;

- позначити місце норми тактичних операцій при затриманні особи, що вчинила злочин в системі обставин, що виключають злочинність діяння;

- провести ґрунтовний аналіз ознак кримінально-правової норми тактичних операцій при затриманні особи, що вчинила злочин; дослідити чинне кримінальне законодавство стосовно необхідності використання норми про затримання особи, що вчинила злочин, показати його можливості по вдосконаленню правоохоронної діяльності та виявити наявні істотні та деякі другорядні недоліки; вивчити дійсний стан практики застосування кримінально-правової норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння;

Об'єктом дослідження є суспільні відносини з приводу застосування норми тактичних операцій про затримання особи.

Предметом дослідження є норми чинного кримінального законодавства, слідча, прокурорська та судова практика застосування цих норм, тенденції та закономірності розвитку законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, юридична природа виконання дій в цілях затримання злочинця, умови правомірності і критерії кримінально-правової оцінки.

Пошук злочинців та їх наступне затримання сприяє повному, всебічному й об'єктивному розслідуванню кримінальних справ. Недоліки пошукової діяльності слідчого негативно впливають на боротьбу зі злочинністю. Ось чому проблемам пошуку злочинця приділяється багато уваги в криміналістиці.

1. Теоретичні засади дослідження затримання в структурі тактичної операції при розслідуванні злочинів

1.1 Процесуальні засади розслідування злочинів

Методика розслідування злочинів може розглядатися у двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів.

Саме у взаємозв'язку цих двох напрямів - практичного і теоретичного - методика розслідування злочинів виявляє своє призначення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровадженню їх у практику розслідування злочинів.

Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів зокрема може бути охарактеризований як:

1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуальної форми уповноваженими законом органами (дізнання, досудове слідство) та особами (слідчим);

2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обставин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;

3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення планомірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці (НОП);

4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповноваженими законом органами з виявлення та розкриття злочинів;

5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, яка здійснюється на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.

У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування злочинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці та науковим рекомендаціям криміналістики. Основою методики є система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об'єктивній оцінці доказів на підставі закону і криміналістичних рекомендацій.

Теорія криміналістики і слідча та оперативно-розшукова практика виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкриття; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передбачуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрюваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримінального епізоду до методів виявлення інших, пов'язаних з ним епізодів. Застосовуються й такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному районі, групування та об'єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Останнім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їхніх осередків.

Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов'язана з іншими її розділами - загальною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і криміналістичною тактикою.

У цілісній науковій системі криміналістики, безпосередньо спрямованій на повне відображення досягнутих знань, властивостей і закономірностей об'єкта пізнання, методика розслідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки й тактики щодо завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розглядатися як особлива частина криміналістики.

Порівняння системи криміналістики з системами наук кримінального права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, які розробляють власні положення загальної частини, різняться структурою. У той же час система заключного розділу криміналістики - методики розслідування злочинів - відповідає побудові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об'єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю та впливом між наукових зв'язків. Очевидно, що система окремих методик розслідування в основному відповідає побудові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на досудовому слідстві.

Внутрішня система розділу методики розслідування складається з двох основних частин:

1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об'єкт дослідження, завдання, принципи, місце у системі криміналістики та зв'язок з іншими галузями знань);

2) окремих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістична класифікація злочинів і методики їх розслідування, структура окремих методик розслідування).

Розглянута сутність методики розслідування дає підстави для визначення її поняття як заключного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практики виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики та суміжних наук.

Об'єкт дослідження методики розслідування. Зазвичай об'єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об'єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, говорять про процес розкриття злочинів.

При такому підході поза об'єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з боротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою - організованою злочинністю - сфера виявлення злочинів. Як свідчить практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрями законодавчого регулювання, об'єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрями та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.

Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміналістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), у сприянні досягненню мети боротьби з організованою злочинністю (статті 2,3 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»).

До таких завдань, сформульованих у ст. 2 КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних. Ці завдання конкретизуються іншими законами, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов'язків.

Завдання методики розслідування безпосередньо пов'язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

До важливих завдань методики розслідування належать розробка криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов'язана з рівнем виявлення злочинів. Деякі з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються.

Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги криміналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важливу роль у процесі доказування.

На даному етапі застосовуються методики розслідування по «гарячих слідах», комплекси невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні операції, що розробляються в окремих методиках розслідування.

Особливого значення набуває розробка методик розслідування злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких належать діяння загально-кримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються у сфері виробництва, торгівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.

Кожна окрема методика розслідування розробляється відповідно до норм Особливої частини КК.

Вони містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК становлять основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування у справах про злочини певного виду, і побудови структури окремої методики розслідування.

Найважливішим чинником розробки ефективних методик розслідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів.

Дотримання даного принципового положення забезпечує умови для наукового розроблення криміналістичної характеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.

1.2 Процесуальні засади тактичної операції

Тактична операція - це сукупність слідчих, оперативних та інших дій, які плануються слідчим для вирішення слідчої ситуації у ході розслідування злочину. Звідси слідчі дії, оперативні та організаційні заходи складають елементи тактичної операції.

Тактична операція є засобом розслідування, вона завершує процес ситуаційного розслідування, який включає ситуацію, тактичне рішення та тактичну операцію.

Процес розслідування - це пізнавальна діяльність слідчого з приводу події злочину. Будь-яка ситуація, що виникає на конкретний момент розслідування, ставить перед слідчим пізнавальне завдання, для вирішення якого він приймає тактичне рішення, яке практично реалізує в тактичній операції.

Проведена тактична операція формує нову ситуацію, для вирішення якої слідчий знову приймає тактичне рішення, яке реалізує у ході тактичної операції і так до тих пір, доки не буде завершено останню кінцеву ситуацію, тобто не закінчено розслідування.

Принципи проведення тактичних операцій (за А.В. Дуловим):

- індивідуальність під час розробки та проведення тактичної;

- обов'язковість попереднього криміналістичного аналізу злочину;

- використання даних наукової організації праці;

- динамічність тактичних операцій;

- поєднання колегіальності та одноособовості при проведенні тактичної операції;

- обов'язкове дотримання етичних норм;

- завершення тактичної операції процесуальною фіксацією її проведення та результату.

Види деяких тактичних операцій:

1) тактична операція «Збирання інформації»;

2) тактичні операції групи «Пошук»;

3) тактичні операції групи «Фіксація».

Проведення тактичної операції складається з таких елементів: визначення мети і прийняття рішення щодо проведення операції; розробки моделі та планування тактичних операцій; безпосередня організація сил і засобів проведення операції.

Розроблення моделі й планування тактичної операції (наприклад, збирання інформації) здійснюється з дотриманням таких умов:

1) оперативність при одержанні інформації;

2) конспіративність збирання інформації;

3) постійна перевірка достовірності та надійності інформації;

4) забезпечення збирання інформації з використанням найменшої кількості технічних засобів і тактичних прийомів;

5) обов'язковий синтез усіх фактів і відомостей стосовно них в єдиній системі інформації про об'єкти, процеси, явища.

Тактична комбінація відрізняється від тактичної операції тим, що цим терміном визначають сукупність слідчих дій та оперативних заходів для реалізації одного з тактичних прийомів. Л.Я. Драпкін та А.В. Дулов вважають, що поняття «тактична комбінація» несе інше смислове навантаження, яке відрізняється від поняття «тактична операція». Тому комбінація як складний задум, система прийомів для досягнення будь-якої мети відрізняється від тактичної операції, хоча Р.С. Белкін і В.Я. Колдін ототожнюють ці поняття.

Для вирішення пізнавальних задач, пов'язаних із встановленням обставин розслідуваної події, найбільшою мірою використовується науковий апарат логіки, теорії пізнання, теорії відображення, теорії інформації і теорії систем. При вирішенні управлінських задач найбільшого значення набувають знання в області теорії управління, загальної і судової психології, теорії ігор і рефлексивного управління. При цьому до числа типових відносяться наступні задачі:

1) встановлення психологічного контакту слідчого з іншими учасниками розслідування. Особливу актуальність здобуває ця задача в конфліктних ситуаціях, коли цільові настанови слідчого й інших осіб, що беруть участь у розслідуванні, не збігаються чи є протилежними, наприклад при відмові обвинувачуваного від дачі показань;

2) надання допомоги свідку чи іншій особі у вирішенні пізнавальних задач, наприклад: пригадуванні забутих фактів шляхом активізації асоціативних зв'язків; у забезпеченні вибірковості і цілеспрямованості сприйняття особи шляхом організації групи пропонованих предметів чи осіб;

3) формування необхідних для вирішення слідчих задач психологічної установки і міжособистісних відносин, наприклад: активне спостереження за обшуком і керування його поведінкою; залучення до відтворення осіб, що володіють визначеними психофізіологічними властивостями; переконання обвинувачуваного в тому, що розслідування по його справі ведеться строго об'єктивно, і т. п.

Вибір тактичних прийомів здійснюється на основі знання об'єктивних закономірностей психічних процесів, обліку індивідуальних особливостей особи, його ролі в кримінальній справі, цільової настанови і мотивів її поведінки.

Важлива роль при вирішенні управлінських задач належить механізмам рефлексивного керування, тобто здатності слідчого думати і приймати рішення за свого «супротивника», з огляду на ці можливі рішення при визначенні лінії свого власної поведінки і прийнятті тактичних рішень. Так, для попередження помилкових показань чи ослаблення вольового контролю за показаннями, що даються, слідчий в окремих ситуаціях допиту обвинуваченого може «дозувати» інформацію, що повідомляється обвинуваченому про наявні в справі докази. В інших випадках на слідстві може бути створена ситуація, що викликає в обвинуваченого прагнення переховати викрадені цінності чи вийти на зв'язок зі співучасниками, що використовується для затримання на гарячому чи перехопленні повідомлень.

При вирішенні організаційно-технічних задач найбільшого значення набувають оптимальні форми планування діяльності слідчого, використання засобів наукової організації праці, оргтехніки, засобів загальної і криміналістичної техніки, транспорту, зв'язку, банків обліково-реєстраційних і довідкових даних, засобів автоматизації і пошуку інформації.

1.3 Процесуальні засади затримання особи

Затримання - це тимчасовий запобіжний захід, який обирається органом досудового слідства чи органом дізнання в разі нагальної потреби запобігти злочину чи перепинити його і який полягає в тому, що особа, яка затримується, позбавляється волі на певний термін.

Про факт затримання особи орган дізнання або слідчий складає протокол. У ньому зазначаються підстави для затримання, мотиви, час затримання, місце, пояснення затриманого, час складання протоколу та роз'яснення затриманій особі її прав. Після цього протокол підписується органом досудового розслідування та затриманим. Копія протоколу вручається затриманому та надсилається прокурору. Затримання підозрюваного у вчиненні злочину співробітника кадрового складу розвідувального органу здійснюється лише в присутності офіційних представників цього органу.

Строк затримання обчислюється з моменту доставляння особи до органу дізнання чи слідчого, а в разі, якщо затримання провадиться за постановою про затримання, з моменту її фактичного затримання.

Про факт затримання орган досудового розслідування повідомляє членів сім'ї підозрюваного, якщо відоме місце проживання особи. Про затримання неповнолітнього чи співробітника розвідувального органу повідомляються відповідно батьки чи особи, що їх заміняють, або відповідний розвідувальний орган. Також від самого початку затриманому невідкладно повідомляються його права, мотиви затримання, надається можливість захищати себе чи користуватися правовою допомогою захисника. Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров'я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі.

Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:

1) мету затримання;

2) особу, яка підлягає затриманню;

3) характер дій при затриманні;

4) своєчасність затримання;

5) необхідність заподіяння шкоди;

6) розмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.

Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставляння його органам влади. У зв'язку з цим виокремлюють дві мети таких дій:

1) кінцева - доставляння злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, Прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо);

2) найближча - затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі. Якщо ж дії по затриманню злочинця були здійснені для досягнення іншої мети (наприклад, для самосуду), то це виключає їх правомірність.

Слід мати на увазі, що затриманню надає правомірності саме наявність у затримуючих зазначеної мети, а не фактично досягнутий результат (наприклад, злочинець вирвався і сховався, утік із закритого приміщення тощо).

Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, повинно ґрунтуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необґрунтоване заподіяння шкоди повинне вирішуватися за правилами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону.

Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об'єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання, далі, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі, затриманий злочинець при першій же реальній можливості повинен бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому потреби не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК.

Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об'єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (затримання по "гарячих" слідах, що за даними деяких досліджень має місце майже в 90% випадків). Тому затримання, зроблене через деякий час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним.

Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов'язане із заподіянням шкоди його життю, здоров'ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляються виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх затримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподіяти злочинцю відповідну шкоду, тому що в потерпілих або інших осіб відсутня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. У цьому разі має значення кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність потреби в заподіянні шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, то це повинно тягти відповідальність громадянина на загальних засадах.

Проте не завжди заподіяння злочинцеві шкоди, що навіть відповідає небезпеці посягання, свідчить про його розмірність. Так, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із застосуванням більш м'яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можливість, заподіює йому тяжку шкоду, така шкода не може бути визнана розмірною, оскільки вона була більш, ніж достатньою для успішного затримання. Тому закон і передбачає, що розмірною може бути визнана лише така шкода, яка відповідала не тільки небезпеці посягання, айв обстановці затримання злочинця, тобто тим умовам, що характеризують реальні сили, можливості і засоби потерпілого або інших осіб для успішного затримання злочинця. Така обстановка може варіюватися від відносно сприятливої до несприятливої для особи, яка затримує. Відносно сприятлива обстановка свідчить, що потерпіла або інша особа має явну, наприклад фізичну перевагу над злочинцем, і усвідомлює, що наявна можливість успішно здійснити затримання без заподіяння злочинцеві тяжкої шкоди. І, навпаки, несприятлива обстановка затримання означає, що той, хто затримує, перебуває в невигідному, програшному становищі порівняно зі злочинцем і усвідомлює, що успішне затримання можливе лише у разі заподіяння злочинцю тяжкої шкоди. У той же час, слід мати на увазі, що через хвилювання, переляк, несподіваний напад тощо громадянин може сумлінно помилятися в оцінці небезпечності посягання або характеру обстановки затримання, що природно може потягнути спричинення злочинцю і більш тяжкої шкоди, за яку той, хто затримує, не підлягає відповідальності.

Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час його затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна не розмірна шкода. Перевищити зазначені межі - означає заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її спів-розмірність. Згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні - це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), яка явно не розмірна або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця. Тому, наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, що ухиляється від затримання, який вчинив, наприклад, напад, не пов'язаний з посяганням на особу, свідчить про явну невідповідність цієї шкоди небезпеці вчиненого ним. Так само заподіяння, наприклад, убивці смерті в обстановці, при якій громадянин очевидно мав і усвідомлював реальну можливість затримати його шляхом заподіяння менш тяжкої шкоди, говорить про явну невідповідність заподіяної шкоди у відносно сприятливій обстановці затримання.

Тут важливо враховувати суб'єктивне відношення того, хто затримує, до шкоди, що ним заподіюється. Він повинен розуміти, що заподіювана тяжка шкода явно не відповідає небезпеці вчиненого посягання або явно більш ніж достатня для затримання особи, що його вчинила. Інакше кажучи, перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні можливе лише за наявності умислу. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне за собою відповідальність лише в двох випадках, спеціально передбачених у ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця) та ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочинцю за таких обставин). Заподіяння злочинцю іншої шкоди є некараним.

Умови правомірності затримання злочинця визначають, як повинно здійснюватись затримання, щоб завдана при цьому шкода була правомірною.

Перша з умов полягає в тому, що насилля до злочинця застосовується винятково з метою його затримання. Шкода, яка завдається при затриманні, виступає як засіб, що позбавляє злочинця можливості уникнути відповідальності за скоєне діяння. Ця шкода може виявитись у різних формах:

- обмеження волі переміщення (зв'язування, закриття у приміщенні);

- нанесення тілесних ушкоджень;

- заподіяння смерті.

Заподіяння смерті допустиме лише у виняткових випадках, коли скоєне діяння характеризується високим ступенем суспільної небезпеки, а винного іншим чином затримати від втечі неможливо.

Застосування насильства до злочинця з метою помсти за скоєний злочин розцінюється як самосуд над ним. Такі дії визначаються злочинними і тягнуть за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

Дії по затриманню злочинця тоді визнаються правомірними, коли ними (діями) вимушено завдається шкода затримуваній особі, чи, як сказано в законі, це дії, «необхідні для затримання». Оця вимушеність завдання шкоди і є другою умовою правомірності затримання. Завдання шкоди злочинцю - не самоціль, а захід, який необхідно застосовувати, щоб його затримати. Насильство, застосоване до злочинця безпосередньо після вчинення посягання, буде правомірним тоді, коли іншим способом, тобто без насильства, затримати його неможливо. Це питання з'ясовується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. При цьому треба, виходячи з вимог закону, враховувати, щоб дії по затриманню відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання. Тобто враховували небезпеку скоєного діяння, особу злочинця, інтенсивність опору, який він чинить, та взагалі його поведінку в цілому. Якщо злочинець не чинить опір, виконує всі вимоги особи, яка його затримує, то затримання його повинно бути проведене без насильства. Можна в такій ситуації обмежитись заходами, які перешкоджали б можливості втекти.

Якщо в подібних ситуаціях до затриманого будуть застосовані заходи, що завдали шкоди його здоров'ю, а це не викликалось необхідністю, то відповідальність за такі дії настає на загальних підставах.

Затриманою, як зазначалося, може бути особа, що скоїла будь-який злочин. Але, безумовно, не може бути виправдане завдання тяжкої шкоди при затриманні особи, яка скоїла злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Ступінь насильства повинен відповідати тяжкості злочину. Зрозуміло. Що при затриманні злочинців, один з яких скоїв дрібну крадіжку, а інший розбійний напад, треба діяти по різному. Тобто чим не безпечніший злочин, тим більш значна може бути завдана злочинцю при затриманні шкода.

У законі йдеться й про те, що при затриманні треба брати до уваги і обстановку затримання. Це важливо в тих ситуаціях, коли особа скоїла злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, але при затриманні чинить опір, нападає на того, хто її затримує. В таких випадках вже бути йтися про необхідність захисту, за правилами якого і повинна визначатися допустима шкода.

На розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, впливає характер опору злочинця. Безумовно, що чим він активніший, агресивніший тим більше насильство повинно бути застосоване. Треба враховувати співвідношення сил при затриманні.

Недотримання зазначених умов при затриманні розцінюється як перевищення заходів по затриманню і тягне за собою кримінальну відповідальність.

У виняткових випадках на підставі закону про необхідну оборону і затримання злочинця працівники міліції мають право застосувати зброю. Тому ми зупинимося на цьому питанні детальніше.

Закон України про міліцію, схвалений 20 грудня 1990 року, встановив підстави для застосування вогнепальної зброї. Так, у ст. 36 вказується, що працівники міліції, як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках: Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №4. - ст.20.

А) для захисту громадян від нападу, який погрожує їхньому життю і здоров'ю, а також звільнення заручників;

Б) для відбиття групового чи збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їхньому життю або здоров'ю загрожує небезпека;

В) для відбиття нападу на охоронювані об'єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення громадських і державних підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у випадку захоплення;

Г) для затримання особи, яку застали при вчинені тяжкого злочину і яка намагається втекти;

Д) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівників міліції;

Е) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю або здоров'ю громадян чи працівника міліції.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги чи виклику на допомогу, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян чи працівника міліції.

У випадках незаконного застосування зброї працівники міліції несуть відповідальність, в тому числі кримінальну, при наявності для цього підстав. Тому працівники органів внутрішніх справ повинні чітко знати підстави та порядок застосування зброї і неодмінно керуватись ним у практичній діяльності.

2. Аналіз особливостей здійснення затримання

2.1 Нормативно-правове забезпечення проведення затримання

Відповідно до ст.36 КК, «Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставляння її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця».

Тобто заходи по затриманню злочинця прирівнюються до дій вчинених у стані необхідної оборони. Як і необхідна оборона, затримання злочинця є суспільно корисною діяльністю, адже своєчасне затримання осіб, які скоїли злочини, передача їх органам правосуддя сприяє боротьбі зі злочинністю.

Своєчасне затримання злочинця іноді позбавляє його можливості знищити сліди злочину, знаряддя злочину чи предмети, добуті в результатів злочину, перешкоджає йому скоїти новий злочин, ухилитися від відповідальності, тощо.

Як треба розуміти зміст самого поняття “затримання злочинця”, адже аналогічне поняття вживається в адміністративному і кримінально-процесуальному праві? В адміністративному праві під затриманням розуміється короткочасне обмеження особистої волі особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. У кримінально-процесуальному - короткочасний арешт особи, яку підозрюють чи звинувачують у скоєнні злочину.

У кримінально-правовому розумінні - затримання злочинця правомірне завдання шкоди особі, яка скоїла суспільно-небезпечні дії, з метою передачі її органам правосуддя і притягнення до кримінальної відповідальності.

Підстави, що виключають злочинність вчинку.

Ознаки підстав, що виключають злочинність вчинку:

1) Підстави подають собою свідомі і вольові вчинки людини, виражені у формі дії або бездіяльності;

2) Обов'язкова зовнішня схожість вчинків з тим або іншим складом злочину, тобто по своїй юридичній формі підстави є або правомірним вчинком, або правопорушенням;

3) Характеризуються як негативним, так і позитивним соціально-політичним змістом.

Підстави, що виключають злочинність вчинку - це система зовні схожих з певним колом злочинів свідомих і вольових вчинків, що виключають громадську небезпеку або протиправність вчинку і вимагають від уповноважених на то органів держави обов'язкового і безумовного усунення кримінальної відповідальності за ці вчинки.

Дані ознаки умовно можна поділити на об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивні - позбавлення на короткий строк волі очевидного злочинця шляхом фізичного або фізичного впливу на нього, або шляхом обману. Суб'єктивні - мета затримання. Законодавча мета - доставка особи до органів влади. У громадянина можуть бути інша мета - припинити суспільно небезпечний вчинок, позбавити можливості скоїти нові злочини, перешкодити ухиленню від кримінальної відповідальності та інше. Головне, щоб мета не була злочинною - само розправа, нажива, шантаж.

Існує ряд помилок, яких найбільш часто припускаються при затриманні. Найбільш повну класифікацію дав, на мій погляд, В.І. Ткаченко:

1) Помилки, відносно юридичного затримання особи, коли дії потерпілого неправильно приймаються за злочин;

2) Помилки у властивостях особи, що затримується, тобто коли вона, будучи малолітню, неосудною або невинною, помилково приймається за дорослу, психічно повноцінну або винну;

3) Помилки, відносно фактичної підстави для затримання злочинця (органи влади випустили злочинця на риску про невиїзд, а громадянин його затримує, вважаючи, що органам влади невідомо про злочин);

4) вибачаюча помилка - охоплює ситуації затримання фіктивного злочинця особою, що вбачмо помиляється у відношенні юридичної або фактичної підстави затримання особи або її властивостей (у цьому випадку має місце випадок «казус»);

5) не вибачаюча помилка - поспішне затримання, не зважена оцінка обстановки, необачність, помилка відносно підстав затримання і т. і. на відміну від вибачаючої помилки у громадянина була реальна можливість передбачати, що він заподіює шкоду особі, що не є злочинцем.

Кримінальне законодавство регламентує діяльність громадян лише по затриманню очевидного злочинця, тобто осудного і що досяг віку кримінальної відповідальності громадянина України, іноземного громадянина і особи без громадянства, що як виконавець, організатор, підбурювач або пособник почав скоювати або уже скоїв очевидний суспільно небезпечний вчинок, передбачене кримінальним законом як злочин.

Перевищення меж заподіяння злочинцю шкоди при його затриманні - навмисне нанесення особі тяжкої шкоди, явно непропорційної небезпеки посягання або обстановки затримання.

Нажаль, закон не містить поняття перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю.

Заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні Кримінальний кодекс прирівнює по своїм правовим наслідкам до необхідної оборони.

Обставини, при наявності яких можливо затримання:

1) характер і ступінь громадської небезпеки злочину;

2) ступінь небезпеки особи самого злочинця;

3) співвідношення сил затримуючого і затриманого;

4) обстановка затримання;

5) поведінка особи під час затримання;

Право громадян на затримання злочинця носить самостійний характер, тобто громадяни здійснюють дане право незалежно від того чи мають вони можливість звернутися за допомогою до органів влади.

Заходи по затриманню злочинця і захисні дії дуже схожі між собою.

1. Право на здійснення цих дій виникає лише у відношенні особи, що скоює суспільно небезпечний вчинок.

2. Мають активний характер.

3. Мета попередження і припинення нанесення шкоди або іншої шкоди (затримання після здійснення посягання, оборона - під час здійснення). Загальна мета затримання - затримати і доставити до органів влади. Загальна мета оборони - запобігання нападу.

4. Як затримання так і необхідна оборона правомірні лише при додержанні певних умов.

Суспільні та юридичні ознаки затримання злочинця:

1) суб'єктивне право кожної людини - кожна особа має право на:

1.1) незалежне право - тобто не залежить від можливості особи уникнути нападу чи звернутися за допомогою до інших осіб або до органів влади;

2) універсальне право - наявність його не залежить від наявності у особи інших прав;

3) найбільш суспільне право - може бути застосовано для захисту права та інтересів усіх інших осіб.

Пленум Верховного суду України у постанові від 28 червня 1991року зазначив, що відповідно до закону заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, під час правомірного її затримання за правовими наслідками прирівнюється до необхідної оборони. При цьому слід мати на увазі, що не є злочином дії, які хоч і підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але спрямовані на затримання особи в момент або безпосередньо після вчинення злочину з метою передачі органам влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпеки.

2.2 Особливості здійснення затримання в ході тактичної операції

Успіх при затриманні обумовлений конспіративність підготовки до нього, чіткою організацією і раптовістю.

Учасники затримання приховано, наближаючись до затриманому, вступають в безпосередній контакт під виглядом перехожих, які звертаються з будь-яким питанням, пропозицією, проханням і т. п. Потім слід раптовий і рішучий захоплення, обмежується свобода дій, блокуються спроби чинити опір, бігти, позбутися від будь-яких предметів або документів. Судячи з обставин, можуть бути потрібні заходи, що попереджають замах на самогубство. Забезпечується надійна ізоляція затриманого від оточуючих і негайне запровадження його у спецтранспорт.

Дії оперативної групи повинні бути так сплановані і здійснені, щоб не постраждали сторонні особи, щоб затримуваний не зміг захопити заручника.

Виставлення прихованих постів спостереження проводиться в тих випадках, коли місце затримання у звичайні дні по ряду різних причин не патрулюється нарядами патрульно-постової служби, позавідомчої охорони, ДАІ, а отримання інформації на місці майбутнього затримання є обов'язковим. У аналізованих ситуаціях спеціально виділяються співробітники органів внутрішніх справ або спеціальних підрозділів. Вони-то й ведуть приховане спостереження за місцем затримання: пересуванням транспорту, переміщенням громадян, що викликають підозру, і, звичайно, за особами, які підлягають затриманню.

У тих випадках, коли місце затримання постійно патрулюється, то спостереження здійснюють співробітники органів внутрішніх справ, що несуть службу. Зрозуміло, що для їх цілеспрямованої діяльності потрібно провести спеціальний інструктаж, видати додаткові засоби зв'язку, спостереження, а також призначити окремих осіб, які будуть акумулювати отриману інформацію для подальшого прийняття рішення про виробництво затримання. Слід спеціально зазначити, що такий інструктаж має бути не тільки цілеспрямованим, але і дозованим. Практика діяльності органів внутрішніх справ знає чимало випадків, коли обставини затримання передчасно отримували розголосу.

Оточення (приховане, завчасне) території, прилеглої до місця затримання, проводиться силами патрульно-постової служби, позавідомчої охорони, загонів міліції особливого призначення (ЗМОП), спеціальних загонів швидкого реагування (СОБР). Група оточення забезпечує «м'яку» Ізоляцію району дій групи затримання, обмежує (у необхідних випадках) доступ громадян, приплив транспортних засобів, ізолює правопорушників, які намагаються проникнути в район оточення або приховано покинути його, веде спостереження і інформує осіб, керівних затриманням. У тих випадках, коли на місці затримання працюють співробітники міліції, провідні приховане спостереження взаємодіють з ними з метою забезпечення ефективності та безпеки проведення слідчої дії.

Приховане, завчасне оточення території, прилеглої до місця затримання, проводиться в тих випадках, коли сам факт проведення затримання відомий (отримав розголос), так і не відомий.

При одночасному затримання кількох осіб, що знаходяться в різних місцях, важливою є чітка координація дій груп захоплення. Інформація про здійснене затримання або про несподівано виникли перешкоди (відсутність затриманого, втечу, взяття затримуваних заручника та ін..) невідкладно передається в чергову частину органу внутрішніх справ, координуючу захоплення з тим, щоб вчасно внести корективи в дії інших груп.

Проведення заходів відволікаючого характеру при виробництві затримання - не рідкість. Вони здійснюються в тих випадках, коли необхідно: забезпечити ефективне проникнення учасників слідчої дії на місце, де переховується (знаходиться) підозрюваний; створити безпечні умови для вступу учасників затримання в контакт із злочинцем і забезпечити його ефективний захоплення. Як правило, всі відволікаючі заходи спрямовані на те, щоб ввести в оману підозрюваного з приводу того, що відбувається, відвернути його увагу, а в окремих випадках - паралізувати волю, нейтралізувати фізичну силу.

До числа заходів, що вводять в оману підозрюваного, відноситься проникнення співробітників органів внутрішніх справ у житло під виглядом лікаря швидкої допомоги, працівника АТС, комунально-експлуатаційних служб і т. п.

Заходом, спрямованим на придушення волі підозрюваного, є застосування спеціальних засобів, таких, як ручна граната «Зоря-2», стаціонарна світлозвукова граната «Полум'я», ручна граната «Зоря-М» і т. п. Для нейтралізації фізичної сили підозрюваного використовуються не тільки вогнепальна зброя, а й спеціальні засоби, наприклад пристрій обмеження рухливості біологічних об'єктів «Невід».

Огляд необхідний і з метою виявлення предметів і документів, які викривають підозрюваного у скоєнні злочину, що вказують на співучасників протиправного діяння, і т. п.

Як правило, перед запровадженням затриманого в камеру він повинен бути допитаний. Йому повідомляють про підстави затримання, роз'яснюють його права. Затриманий може бути підданий огляду, його одяг - огляду; про цих слідчих діях складаються окремі протоколи.

Не пізніше 12 годин про затримання письмово повідомляється наглядовий прокурор. Про затримання довідуються і члени сім'ї чи інші близькі затриманому особи.

3. Види затримання

Затримання - це невідкладна слідча дія з метою захопити особу, підозрювану в вчиненні злочину, доставити й розмістити в ізоляторі тимчасового утримування.

Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

- коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

- коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

- коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання сповіщає її сім'ю, якщо місце її проживання відоме.

Висновок

Отже, все вищевикладене переконливо свідчить про те, що розробки тактичних операцій та їх практичне використання це реальність сьогодення, а сам напрям у криміналістиці, пов'язаний з розробкою цієї проблеми, є перспективним та вкрай актуальним.

Багато науковців та практиків приділяють значну увагу врахуванню слідчих ситуацій при розробці методик розслідування окремих видів злочинів. А якщо вважати, що тактична операція є локальною методикою, спрямованою на виконання окремого завдання розслідування, то вищевикладене повинне враховуватися й при розробці тактичних операцій.

Проведений автором аналіз публікацій показав, що при різноманітті думок криміналістів щодо поняття тактичної операції, можна виділити найбільш істотні її ознаки, зокрема:

а) системність взаємозалежних слідчих, оперативно-розшукових і інших дій;

б) обумовленість цієї системи дій слідчою ситуацією;

в) планомірність їх реалізації;

г) керівна роль слідчого;

д) цілеспрямованість дій щодо виконання конкретних тактичних завдань.

Виходячи зі вищевикладеного, тактичну операцію можна визначити як систему погоджених і взаємозалежних за цільовим призначенням слідчих, оперативно-розшукових і інших дій, розроблювальних з урахуванням сформованої слідчої ситуації, які проводяться за планом і під керівництвом слідчого, з метою виконання певних тактичних завдань виявлення, розкриття та розслідування злочинів.

Виконання тактичних завдань стає ефективнішим, якщо в процесі розслідування злочинів, поряд із слідчими діями, а також окремими прийомами, й оперативно-розшуковими заходами, використовуються комплекси цих дій. Такі комплекси або системи дій в криміналістиці називаються тактичними, іноді методичними (М.О. Селіванов, 1982), криміналістичними (О.М. Васильєв і М.П. Яблоков, 1984) або стратегічними (В.О. Образцов, 1997) операціями.

Поняття тактичної операції є специфічним різновидом загального поняття "операція". «Операція» (від латинського operatio - дія) в етимологічному змісті означає сукупність погоджених за метою, часом і місцем бойових дій військ або авіації, флоту, які проводяться за єдиним планом або низка дій, спрямованих на виконання певного завдання, досягнення поставленої мети.

Таке розуміння операції більш відповідає військовій науці, однак це не виключило можливості використання даного терміна в різних сферах суспільного життя. Це пояснюється тим, що в різних галузях практичної діяльності ставляться завдання, вирішення яких подібне за формою, а інколи і змістом. затримання правомірність кримінальний

...