Звичаєве право як історична передумова розвитку демократії у козацькій державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Звичаєве право як історична передумова розвитку демократії у козацькій державі (друга половина XVII - початок XVIII ст.)

М'ягка Г.О.

Демократичні інститути політичної влади, які стали передумовою організації державного устрою майбутньої Української державності, сформувались і пройшли своє випробування в організації козацького самоврядування, яке склалося на Запоріжжі у другій половині XVII - на початку XVIII ст. Характерно, що ця своєрідна і самобутня за структурою система органів військово-адміністративної влади була спроможна виконувати складні функції внутрішньої та зовнішньої політики, до того ж у важкий історичний період розвитку України.

Важливе значення у належному функціонуванні цієї системи як єдиного організму мало звичаєве право. Звичаї виникали й формувалися у ході еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті сталі норми поведінки, вироблені за різноманітних, повторюваних із плином часу обставин. Показовими у цьому відношенні були неписані "права і звичаї" Війська Запорозького, офіційно не санкціоновані державною владою, однак фактично саме вони регулювали усе внутрішнє життя січовиків. Сукупність таких правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом, і становила собою звичаєве право. Його повнота і насиченість перебувала у прямому взаємозв'язку із паралельно діючим законодавством у країні, яке об'єктивно не встигало або не могло із різних причин на той час охопити ту чи іншу галузь суспільного співжиття. Тому поширення законодавства певним чином звужувало на місцях функції та дієвість звичаїв. Коли останні не суперечили інтересам суспільної верхівки, їм зазвичай надавалася сила закону.

Зазначимо, що питання ролі, яку відігравало звичаєве право в історії козацької держави, вже попадало у поле зору дослідників періоду, що вивчається. Зокрема, його торкалися у своїх роботах такі вітчизняні науковці, як А. Сокольковский[1], Д. Яворницький[2], П. Дядиченко[3], В. Месяц[4], А. Пашук[5], А. Ткач[6] та інші. У той же час жодна із вказаних робіт не мала предметом історичного дослідження звичаєве право та з'ясування його значення у становленні козацького самоврядування і розвитку демократії козацької держави. Tому авторка даної статті поставила собі за мету об'єктивно та адекватно висвітлити роль такого історично-значущого інституту, як звичаєве право та його впливу на подальший розвиток нашої країни. козак самоврядування влада політика

Ґенеза козацького права починається із часів виникнення козацтва. Небезпечні умови існування у степу змушували козаків об'єднуватись у товариства із притаманними їм звичаями та традиціями. Найзручніші та випробувані роками правила поведінки у таких товариствах визнавалися серед козаків загальноприйнятими за принципом звичаєвого права. Поступово склалися своєрідні норми козацького життя, які ґрунтувалися здебільшого на звичаєвому праві й прецедентах, джерелом яким слугували рішення козацької ради, оскільки тогочасне життя людей багато у чому визначали давні звичаї. Додамо, що саме організація та діяльність Загальної військової ради врегульовувалися козацьким звичаєвим правом[7,с.102]. За звичаєм, загальновійськова рада скликалася гетьманом, військовою старшиною або простими козаками. Aлe з утворенням держави рада, скликана козаками без санкції генерального уряду, вважалася "своєвільною". Загальна військова рада формувалася шляхом залучення до її роботи всіх козаків, а отже, була органом прямого козацького народовладдя.

Козаки твердо стояли на сторожі звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела права ("Руська правда", Литовські статути, акти королівської влади, канонічне та магдебурзьке право), то у Запорозькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин. У Запорозької Січі не було писаного закону, там упродовж усієї її історії користувались звичаєвим правом, яке було результатом правових переконань. Звичаї та порядки предків, які передавались від покоління до покоління в усній формі, було занесене на Запоріжжя з усієї України. Разом із переказами та традиціями вони становили основу козацького життя.

Уся військово-адміністративна система, а також суди того часу спиралися на загальні норми звичаєвого права. Ними керувалися усі - від курінних отаманів до центрального військового суду. Д.Яворницький, правда, з властивим йому деяким перебільшенням, зазначав, що писаних законів від запорожців годі було й чекати у зв'язку із відносно нетривалою історією Січі та частими військовими походами, через які ті й не "встигали" займатися улаштуванням внутрішніх порядків[8,с.34]. Звичаєве, так би мовити, військове право Запорожжя, безперечно, доповнювалося "прийшлими" елементами звичаєвих норм інших районів України та позначалося на них, впливаючи на суспільну свідомість населення Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Півдня.

Звичаєве право безпосередньо проявлялося у вчинках людей, у їхніх уявленнях про правду та справедливість, котрі панували серед населення на певному етапі суспільного розвитку. Тому реакція на якісь явища чи події у житті була лише показником власного бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування відносин. Звідси випливало, що творцем звичаїв ставав у цілому "народ" (у вузькому розумінні цього слова), а не окремі особи або ті численні його представники, які виражали "загальні" погляди. Разом із тим, є помилковим вважати, що звичаї виникали тільки у народі як єдиній етнічній спільноті. Вони могли формуватися і незалежно у різних регіонах, областях, місцевостях, котрі мали свою своєрідну соціально-економічну та суспільно-політичну структуру. При цьому повторюваність вчинків місцевих жителів створювала вже закономірність, а отже і звичку діяти відповідним чином у схожих обставинах, а сукупність такого роду дій поступово формувала думку, що у такому-то випадку слід поводитись саме так, а не інакше. Серед таких звичаїв слід назвати передусім прилюдне водіння злодія поселенням із украденою річчю на шиї; сплату "перейми" (винагороди) хазяїном худоби, яка відбилася від гурту, особі, яка її спіймала та повернула назад; виставляння позивачем "могоричу" свідкам - так зване "свідочне"; спалення жінки, звинуваченої у лихому чаклунстві[9,арк. З] тощо.

Характерні приклади можна навести, зокрема, і з документів про поземельні відносини досліджуваного періоду. Коли під час Визвольної війни середини XVII ст. у козацької старшини тільки-но почала зароджуватися велика земельна власність, деякі "нові пани" іще побоювалися відверто купувати маєтки, вимагати виконання "послушенства" від посполитих. Гетьманські універсали та царські жалувані грамоти, котрі видавались їм на підтвердження прав володіння, траплялося, ховалися подалі від людського ока, адже досить свіжою іще залишалася пам'ять про панування польських магнатів і шляхти. У 1657 р. представник гетьманського уряду Павло Тетеря передав російському царю Олексію Михайловичу "чолобитні" родини Виговських із проханням пожалувати їх земельними угіддями у сусідніх районах Білорусії. На подив бояр із приводу того, що родині вже надано великі маєтки і завдяки їм "можно жить без нужды", Тетеря зауважив, що Виговські землями фактично не користуються, оскільки бояться розправи посполитих і рядових козаків. Далі старшина просив сам факт пожалувань зберігати в таємниці, бо "только де в войске про то сведають, что он писарь с товарищи упросил себе у царского величества такіе великіе маетности, и их де всех тотчас побьют..."[ 10,с.764].

Однак уже наприкінці XVII ст., а особливо на початку XVIII ст. придбання чи пожалування у власність сіл, містечок, навіть міст стало досить типовим явищем, тобто перетворилося у свого роду звичай. Так, у 1729 p., нікого не побоюючись, генеральний обозний Я. Лизогуб просив гетьмана Д. Апостола "по давному обыкновению" надати йому у Городницькій сотні Чернігівського полку, поблизу себе, с. Куликівку й належний на нього документ[ 11,с. 1 ]. Помітно змінилося і сприйняття населенням пожалуваних маетностей самого факту передачі їх у чиїсь руки: тоді це робилося вже досить часто та повсюдно і зазвичай не призводило до гострих конфліктів. Надалі при спробі вироблення власного законодавства старшинська адміністрація ще не раз офіційно визнавала норми звичаєвого права і посилалася на них при розгляді справ про земельні стосунки, спадкування маєтків тощо. Наприклад, у 1735 р. генеральний суддя І. Борозна в "Доношеній" на ім'я князя О. Шаховського, аналізуючи найголовніші положення Литовського Статуту, саксонського та магдебурзького права, посилався також на звичаї[11,с.1].

Як бачимо, протягом усього досліджуваного періоду ані функціонування законодавства на українських землях, ані безпосередня діяльність судів не були спроможні припинити чинність звичаєвого права, хоча в окремих випадках воно відверто суперечило основним напрямам політики і гетьманської влади, і царського уряду. Це пояснювалося тим, що звичаєві норми поведінки проникли у сфери регулювання суспільних відносин адміністративно-громадсько-карно-правового характеру і самого процесу судочинства. Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав та обов'язків громадян на місцях й обов'язково враховувалися усіма без винятку кодифікаторами[12,с.164]. Так, у писаному, але остаточно не санкціонованому царським урядом зводі законів "Права, по которым судится малороссийский народ" звичаї класифікувалися як одне з основних джерел тодішнього процесуального права. Зокрема, судді зобов'язувалися посилатись на них тоді, коли у прийнятому законодавстві чогось "не доставало" або "не находилось". А "прибавить подлежало то, в пользу оного ж народа, в согласии и в пример тех же и других христианских прав, також древних добрых малороссийских обыкновений и порядков"[4,с. 164]. У такому разі звичаї повинні були, як зазначають безпосередньо "Права", "закону божию, гражданским правам и истой совести не противны, в чем бы писаного не было права, судить надлежит, ибо таковые добрые обыкновенія силу права имеют"[13].

Пізніше на звичаї посилався український правознавець Ф. Чуйкевич, який у 1750 - 1758 рр. проводив приватну кодифікацію права й упорядкував відомий тоді збірник під назвою "Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний експерт для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана". У ньому систематизовано головним чином правові норми, які закріплювали права можновладців на землю, угіддя, "послушенство" селян тощо на підставі польсько-литовських і російських законодавчих актів, але одночасно зроблено ексцерпт (витяг) із українських звичаєвих норм. Звичаєве право, яке існувало в Україні, використовували у своїй практичній діяльності царський сановник, член Генерального суду та Канцелярії генерал-губернатора Лівобережної України О. Безбородько (під час складання у І767 р. "Екстракту малоросійських прав"), урядовці Сенату (у розробці "Екстракту" 1786 р.) тощо. Наприклад, О. Безбородько, ознайомившись із козацьким судочинством, дійшов висновку, що право козаків "судиться от старшин своїх" за принципом "где три человека казаков, тогда два третьего судят". А діялося те, на його думку, "по всем прежним правам и привилегиям"[6,с.29].

На Запорожжі кошовий суд - вища судова інстанція в межах регіону, - розглядаючи майже усі питання, виходив в оцінках із норм місцевого звичаєвого права і "здорового глузду". Тут призначені судом вироки фактично не підлягали оскарженню і ніхто не міг їх скасувати чи замінити. Характерною рисою судочинства на Січі було те, що судові рішення, особливо у формі найбільш суворих покарань, скажімо, "страти на горло", виконувалися швидко. Обумовлювалося це головним чином невідкладними вимогами військового стану, необхідністю терміново виступати у похід, а то і просто гарячністю та наполегливістю "козацького духу". Особливо "не жалували низовики зрадників інтересів Війська Запорозького. Д. Яворницький з цього приводу зазначав: "Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили вони... І справді, ворогам, злодіям, зрадникам, ґвалтівникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаї, не було в запорожців помилування: таких приковували на цеп до військової гармати, били серед площі, коло стовпа дубовими киями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі, перебивали руки або ноги і завдавали інші кари"[2,с.19-20].

Певна жорстокість кримінально-правових норм звичаєвого права на Січі у цілому не відлякувала людей. Навпаки, їхній побут і звичаї поширювалися на інші райони країни. Більшості громадськості імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, ідея рівноправності усіх членів суспільства, лицарство та готовність до самопожертви на благо своєї батьківщини у боротьбі з іноземними поневолювачами. Крім того, іноді судові органи передавали злочинця на поруки "громаді", часом він уникав суворого покарання, якщо "прилюдно" просив пробачення у скривдженого й одержував його. А. Сокольковський наводив такий цікавий випадок, коли у 1767 р. за навмисне вбивство чоловіка мали засудити до страти. Проте козацький суд, ураховуючи те, що той мав малолітніх дітей, наказав злочинця лише побити киями і відпустити "на прежнее жительство на покаяние"[1,с.201]. Як видно, суд поставився досить милостиво до того, хто скоїв злочин, проте не дозволив проживати надалі серед козаків.

Судова практика доби пізнього феодалізму спиралася тільки на деякі норми звичаєвого права. Зокрема, за звичаєм передбачався розшук самим потерпілим "по свіжих слідах" після здійснення злочину (так зване шлякування)[ 14,с.34]. Одночасно потерпілий мав сповістити про злочин ("кликати ґвалт") своїх сусідів чи найближчих родичів, органи місцевої влади і представити речові докази[5,с.80]. Одним із видів доказу, за звичаєм, була так звана "видавка" ("викидщина", "заклад"). Суть її полягала у тому, що коли виникала суперечка між окремими особами, одна із сторін, щоб довести свою правоту, під заставу пропонувала деяку суму грошей чи обіцяла пошкодити собі здоров'я, коли програє справу. При цьому на судовий розгляд запрошувалися спеціальні свідки, показання яких могли стати вирішальними[ 14,с. 10].

Уявлення про хід розшуку, слідства і покарання дає випадок, що стався у с. Подолки Полкової сотні Галицького полку восени 1725 р. "Підданий" Корній Кириченко у маєтку старшини покрав бджоли. Місцеві жителі самостійно провели розшук і викрили крадія. На допиті Кириченко зізнався, що він здійснив злочин із "слободским человеком" Гнатом Квашею. "Для встановлення істини" наказний сотник Федір Сулима наказав побити обох, а потім "посадити до указу". Мешканці ж села, "той кому шкода, без ведома", не вдовольнившись цим, ще раз побили злочинців. Причому найбільше дісталось Кваші, "іже не признался". На третій день він помер. Власник села звернувся до Генеральної військової канцелярії із проханням провести "правдивий розиск". Спеціально зібрана для того комісія здійснила відповідне слідство й установила, зокрема, що розшук вкрадених бджіл проводився посполитими досить професійно. Tак, спочатку біля місця крадіжки знайшли слід чобота, обміряли його, а потім простежили, куди той веде. Врешті-решт так і вийшли на злодія. У слідстві й винесенні вироку брав участь і війт села. Причому під час допиту Квашу попереджали - коли скаже правду, то його відпустять: "будеш ты прост и все твоє при тебе будет". Неправда коштувала йому життя[ 15,арк.26-30].

Отже, гетьмани, старшинська адміністрація, суди широко використовували у своїй практичній діяльності норми звичаєвого права, які регламентували не тільки правила поведінки, але й інші правові відносини, що виникали внаслідок складного соціально-політичного життя. Разом із тим, саме воно формувалося не без впливу своєрідного козацького самоуправління.

Еволюція суспільних відносин на українських землях поступово применшувала значимість звичаєвого права. Дедалі більшої ваги набували писані законодавчі акти. Так, вже у XVIII ст. форма виборності "за звичаєм" на вищі та середні військово-адміністративні посади у полках на загальних радах фактично канула в Лету. Нерідко ранги стали переходити у "спадщину" від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським царем. Наприклад, заможні родини старшин Апостолів утримували протягом десятиліть полкову та сотенну владу у Миргородському полку, Горленки - у Прилуцькому, Лизогуби - у Чернігівському і т. ін.[16,с,6]. Петро І призначив із "великоросіян" полковниками Ніжинського полку П. Толстого, Київського - А. Танського, новгород-сіверським сотником - Ф. Литовського. Тому дещо "архаїчною" виглядала скарга "всех полчан полтавських" на полкових суддю Кованку і писаря Залеського про обрання ними у 1727 р. на "чин" полковника "без общего сонету" В. Кочубея. При цьому перші згадували "давні" традиції[17,арк.1-4].

На нашу думку, ніщо інше як звичаєве право представляє собою таке своєрідне соціально-економічне явище, як займанщина - довільна заїмка земель, яка особливо широко застосовувалася у другій половині XVII та у XVIII ст. На підставі першого "займу" займали землю конкретні особи (або особа), відразу оформлявся і відповідний вид землеволодіння - особистий, общинний чи сябринний. Займанщина набула найбільшого поширення у малозаселених районах, де значна кількість землі перебувала "впусці", тобто пустувала. Освоєння землі та подальше володіння нею на підставі займанщини припускалося лише тоді, коли вона вважалася "вільною", тобто нікому не належала[ 18,с. 15]. Найчастіше такими виявлялись цілинні або запустілі землі, а також залишені після смерті господаря, який не мав спадкоємців. Вибір місця під заїмку в період Визвольної війни й певний час після її завершення фактично ніким не обмежувався. Кожен міг придбати землю, за словами сучасників тих подій, "где похочет", скільки "надобность укажет", "ибо в то время пустовския поля помежным жильцам занимать было кому хотя, невозбранно"[19,с.100].

Причому, слід зазначити, що коли відбувалося колективне переселення (великої групи людей, а часом і цілого села) на незайняті ніким землі, то на нове місце нерідко поширювалися і ті норми звичаєвого права, яких дотримувались переселенці на попередньому місці проживання. Так, на території Охтирського полку після побудови там Сенянського монастиря оселилося "жителей вольных черкасов 100 дворов", котрі продовжували жити "повольно по своєму обыкновению"[20,арк.38].

Зауважимо, що протягом досліджуваного періоду через поступовий наступ можновладців на соціальний статус селян, міщан і рядових козаків первісне значення займанщини як однієї із форм звичаєвого права дещо втрачається.

На наш погляд, варто також згадати про наявність в Україні так званого церковного звичаєвого права. Під ним розуміли сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але люди неодмінно дотримувалися їх у житті, "побоюючись кари і гніву господнього". У християнській церкві традиції, котрі підтримувалися повсюдно, також не мали офіційних письмових підстав. Фактично переказ чи звичай ставали законом під час вирішення таких церковно-практичних питань, про які нічого не було сказано у Новому Завіті (наприклад, поведінка у церкві при богослужінні, та ж сама займанщина, тільки застосована монастирем, "звикле послушенство" підданих духовних феодалів тощо). Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише силою "звички", яка мала неабияке значення у церковно-юридичній практиці. На жаль, нам не вдалося знайти докладне і систематизоване зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

Таким чином, з середини XVII ст. звичаєве право набуло значного поширення на території усіх регіонів України, де було ліквідовано панування польської магнатерії. Його норми охоплювали усі без винятку верстви населення та проникали у важливі сфери суспільного життя. У запорозькому війську існував своєрідний демократичний устрій, який формувався на засадах звичаєвого права й уособлював у собі розвинені форми народовладдя та принципи рівності і братерства, які поступово втрачалися в умовах перманентної боротьби за владу та наступу на демократичні права українського народу. З початку XVIII ст. відбувалось поступове звуження рамок дії звичаєвого права у зв'язку із витісненням його писаними законами, зокрема, російського (Лівобережжя, Слобожанщина. Південна Україна) та польсько-литовського законодавства (Правобережжя). До причин відсутності на Запоріжжі власних писаних законів можна віднести короткочасну тривалість історії запорозьких козаків, здебільшого похідне та військове життя козаків, побоювання останніх, що писані закони можуть значно обмежити їхні права та свободи.

Предметом подальших розвідок з порушеного питання можуть стати проблеми використання звичаєвого права у повсякденному житті різних верств населення тогочасної України та його впливу на формування законодавства нашої країни як досліджуваного, так і нового часу.

Список використаних джерел

1. Сокольковский А.А. История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского / А.А. Сокольковский. - Одесса, 1846. - Ч. 1. - 389 с.

2. Яворницький Д. Як жило славне Запорозьке низове військо / Д. Яворниць- кий. - Катеринослав, 1914. - 421 с.

3. Дядиченко П.Л. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. / П.Л. Дядиченко - K.: Наук, думка, 1959.-425 с.

4. Месяц В.Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII века / В.Д. Месяц. - М.: ВИНИТИ, 1964. - 324 с.

5. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII - XVIII ст. (1648 - 1782) / Л.I I. I IaiiiVK. - Львів: Світ, 1967. - 295 с.

6. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України / А.П. Ткач. - К.: Наук, думка, 1968. - 356 с.

7. М'ягка Г.О. Розвиток демократичних тенденцій в Запорозькій Січі і Гетьманщині (друга половина XVII - початок XVIII ст.): дис.... кандидата історичних наук: 07.00.01 / Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля / М'ягка Ганна Олексіївна. - Луганськ, 2007. - 212 с.

8. Яворницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края / Д. Яворницкий. - СПб., 1889.

9. Центральний державний історичний архів (далі - ЦДІА) України в м. Києві. - Ф.51. - Оп. З. - Опр.644.

10. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. - Т.И: 1672 - 1674. - СПб.: Тип. М.: Эттингера, 1879. - 819 с. И. ДБ Росії. BP. - Ф.159, № 20(24).

11. История государства и права Украинской ССР. - К., 1972. - Т.1. - 893 с.

12. Права, по которым судится малороссийский народ. - Гл.VI, арт. З, п. 1.; Гл. VII, арт.1,п. З; арт.4,5.

13. Модзалевский В. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в. (1664 - 1671) / В. Модзалевский. - Чернигов, 1912. - 365 с.

14. ЦДІА України. - Ф.51. - Оп. З. - Спр.598.

15. Модзалевский В. Малороссийский родословник / В. Модзалевский. - К., 1902.-Т.1.- 632 с.

16. ЦДІА України. - Ф.51. - Оп. З. - Опр.122.

17. Филимонов Е.С. Материалы по вопросу об эволюции землевладения / Е.С. Филимонов. - Пермь, 1895. - Вып.2. Краткий исторический очерк малорусского землевладения.

18. Лучицкий И.В. Следы общинного землевладения в Левобережной Украине 18 века / И.В. Лучицкий // Отечеств, зап. - 1882. - № И.

19. ЦДІА України. - Ф.59. - Оп.1. - Спр.7345.

Размещено на Allbest.ru