Прокурор у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень: досвід зарубіжних держав

Размещено на http://www.allbest.ru

Прокурор у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень: досвід зарубіжних держав

Олександр САПІН

Дослідження сучасного кримінального процесу України, його конкретних кримінально-процесуальних інститутів, зокрема процедури перегляду судових рішень, можливих шляхів розвитку не може бути повним без вивчення відповідних інститутів розвинених зарубіжних країн, у яких історично склалися й устоялися певні типи кримінального процесу.

Поділяємо думку професора В.Т. Маляренка, що існуюча система кримінальної юстиції не співвідноситься з новими суспільними відносинами, що склалися в Україні, не забезпечує належного стану правопорядку, ефективного захисту громадян, суспільства та держави від небезпечних посягань. Численні зміни у кримінальному процесі не мають системного характеру. Вони переважно спрямовані на задоволення відомчих інтересів і не забезпечили створення оптимальної системи попередження злочинних діянь, їх виявлення, розслідування та покарання винних осіб [1, 6].

Актуальність досліджуваної теми зумовлена необхідністю перебудови вітчизняного кримінального процесу в контексті європейських стандартів. Адже Україна як європейська держава не може залишатися осторонь прогресивних ідей, але водночас має зберігати власні історично сформовані правові традиції.

Зазначимо, що не кожну систему кримінальної юстиції варто взяти за еталон для України. Однак на підставі аналізу та порівняння слід обрати найбільш прогресивний шлях розвитку вітчизняного кримінального процесу у сфері перегляду судових рішень.

Інститут оскарження судових рішень у кримінальних справах в Україні і більшості зарубіжних країн є невід'ємною частиною правозахисної системи, а прокурор як суб'єкт оскарження відіграє ключову роль в функціонуванні цього інституту, що забезпечує законність покарання особи, винної у вчиненні злочину.

Питання участі прокурора в оскарженні судових рішень в іноземному кримінальному процесі є малодослідженим та несистематизованим. Хоча зарубіжний досвід перегляду судових рішень постійно перебуває під пильною увагою вітчизняних вчених, зокрема висвітлювався у працях В.М. Беднарської, Д.О. Захарова, О.Ю. Костюченко, І.Ю. Мірошникова, В.Т. Маляренка, А.В. Молдована, В.В. Молдована, О.В. Острогляда, В.І. Сліпченка, О.Ю. Татарова, Ю.О. Фідрі, В.І. Чечерського. Серед російських дослідників варто назвати Л.В. Головка, К.Ф. Гуценка, К.Б. Калиновського, І.К. Севастьянік, Б.О. Філімонова.

Перш ніж розглянути механізм участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень потрібно вказати, що основні сучасні форми оскарження судових рішень у вітчизняному кримінальному процесі увібрали надбання зарубіжної правової науки та юридичної практики.

Так, сучасний інститут апеляції виник у Стародавньому Римі в ІІІ ст. н. е. Імператор як найвища посадова особа мав право втручатися у діяльність всіх підлеглих йомучиновників. Прохання про таке втручання щодо розгляду оскарженого рішення називались апеляціями. Апеляція (лат. appellatio) у римському праві характеризувалась такими ознаками, як: визначення строку та процедури подання скарги, що призупиняло виконання рішень; можливість зустрічної апеляції; існування «чотирьох видів судів, що утворювали ступені судових інстанцій» [2, 156].

У країнах Західної Європи й Англії інститут перегляду судових рішень спочатку розвивався за іншою схемою, ніж у римській державі. У Німеччині, Франції, а також Росії з'являється своєрідна форма перегляду судових рішень «оббріхування» вироку. Право «оббрехати» вирок належало не тільки сторонам, а й третім особам. Той, хто «оббрехав» вирок, проголошував власний вердикт, що скасовував попередній [3, 30].

Інститут касаційного оскарження та касаційної перевірки виник у французькому праві кінця XVII початку XVIII ст.ст. На підставі Закону від 1 грудня 1790 року він майже без змін представлений у першому Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 року [4, 9]. Касаційний суд у цій країні створений з метою формування судової практики на основі однакового застосування закону, що, на нашу думку, було прогресивним явищем новітньої правової науки. Тут слід згадати наведені М.О. Чельцовим-Бебутовим влучні слова французького процесуаліста Фостена Елі, який вказував, що апеляційний перегляд є «судом по справі», а касаційний перегляд суд над судовою діяльністю першої інстанції, «суд над судом» [2, 506].

Кримінально-процесуальна наука у державах, до складу яких входила територія України, не могла стояти осторонь світових надбань. Уже в період правління Петра I правова система Російської імперії зазнала впливу німецької, французької та шведської правових систем. Так, 17 вересня 1720 року російським імператором був виданий Указ про порядок подання апеляційної скарги, відповідно до якого у скарзі «необхідно було викласти те, в чому саме є неправильність винесеного судом першої інстанції рішення, та вказати, яким указам воно суперечить» [5, 171].

Зарубіжний досвід був врахований і в російському Статуті кримінального судочинства 1864 року, який мав вирішальне значення у створенні більшості сучасних інститутів кримінального процесу. Недарма його навіть зараз вважають одним із найуспішніших елементів судово-правової реформи [1, 7-8]. Сучасник і апологет тодішньої судової реформи !.Я. Фойницький вказував, що в новому процесі «... є багато подібного до англійського та особливо до французького, в загальних рисах він наближається до того ж типу, який напрацьований найкращими представниками європейської культури, та встановлює наші родинні з нею взаємини» [6, 44].

Характеризуючи сучасний стан кримінально-процесуальних відносин у досліджуваній сфері, слід повністю погодитися із твердженням В.М. Беднарської, що інститут перегляду судових рішень в Україні це не просто скопійований зразок, а система законодавства, яка розвивалася своїм самостійним шляхом, узявши при цьому деякі прийнятні для неї елементи із законодавства інших держав Німеччини, Франції, Росії [3, 32].

У різних правових системах існують відмінні одна від одної форми оскарження та перегляду судових рішень, такі як апеляція, касація, ревізія, опозиція. Можливість оскарження та перегляду вироків існує як у законодавстві країн, де історично склалась континентальна (змішана) форма правової системи (Франція, Німеччина, Російська Федерація тощо), так і в країнах з англосаксонською правовою системою (Англія, США й інші).

Розглянувши історичні та правові аспекти сутності провадження з перегляду судових рішень у кримінальних справах, перейдемо до безпосереднього визначення особливостей ролі прокурора в інститутах перегляду судових рішень у кримінальнопроцесуальному законодавстві окремих зарубіжних країн.

У період існування СРСР усі союзні республіки мали майже ідентичні системи перегляду судових рішень, але із розпадом Радянського Союзу в 1991 році кожна обрала власний шлях розвитку кримінально-процесуального законодавства стосовно перегляду судових рішень.

Так, 18 грудня 2001 року прийнято Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (КПК РФ) [7], що набув чинності з 1 липня 2002 року. Вказаний нормативний акт суттєво змінив систему кримінального судочинства. Новий кодекс передбачає три форми перегляду судових рішень апеляційний, касаційний та в порядку нагляду.

Характеризуючи досвід Росії, потрібно звернути увагу на існування трьох інститутів, невідомих сучасному кримінальному процесу України. Передусім це суд присяжних (запровадження такої інстанції передбачено в

ч. 4 ст. 124 Конституції України), рішення яких оскаржується лише в касаційному порядку. Ще один інститут мирові судді створений для більш оперативного та ефективного розгляду кримінальних справ за злочинами, що не становлять великої суспільної небезпеки (максимальне покарання за які не перевищує трьох років позбавлення волі), як правило, очевидними. Рішення мирових суддів можуть бути оскаржені до судів вищих інстанцій. Зазначимо, що розробники Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року не приділили уваги створенню в Україні системи мирових судів, запровадження якої могло б значно розвантажити та удосконалити правову систему України. Третє, про що слід згадати, наглядова інстанція. Ця інституція перейшла у спадок Росії від кримінального процесу СРСР і має дещо спільне з касаційним провадженням в Україні, оскільки переглядає судові рішення, які вступили в законну силу.

У Російській Федерації визначено досить широке коло прокурорів, які мають право на апеляційне та касаційне оскарження. Частиною 4 ст. 354 КПК РФ передбачено, що правом апеляційного та касаційного оскарження наділений державний обвинувач і вищестоящий прокурор. Таке положення, на нашу думку, універсальніше та доцільніше для України, ніж нині існуючі. Позитивним є також те, що сучасному російському кримінальному процесу не відоме повернення справи прокурору на додаткове розслідування із стадії перегляду судових рішень.

Розглядаючи білоруський досвід, потрібно зауважити, що у вітчизняній літературі йому майже не приділяється уваги. Це пояснюється архаїчним характером нового Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь (КПК РБ) [8], який фактично увібрав майже всі інститути кримінальнопроцесуальних відносин, встановлених іще в радянські часи. Достатньо сказати: як і в попередньому, у новому КПК РБ не має стадії апеляційного перегляду судових рішень. Проте цікавим є закріплене у п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК РБ поняття державного обвинувача як прокурора, що підтримує державне обвинувачення і здійснює іншу процесуальну діяльність при розгляді кримінальної справи судом першої інстанції. Водночас білоруське законодавство, як і українське, не визначає правового статусу прокурора у стадіях перегляду судових рішень. КПК РБ встановлює форми оскарження прокурором судових рішень, а саме: касаційний протест протест прокурора, державного обвинувача про скасування або зміну вироку, який не вступив у законну силу (п. 12 ч. 1 ст. 6 КПК РБ); приватний протест протест прокурора на ухвалу суду першої інстанції і постанову судді, які не набрали законної сили (п. 52 ч. 1 ст. 6 КПК РБ); протест у порядку нагляду протест прокурора про скасування або зміну вироку, ухвали або постанови, що вступили в законну силу (п. 33 ч. 1 ст. 6 КПК РБ). Стаття 370 КПК РБ передбачає обов'язок прокурора опротестувати в касаційному порядку кожен вирок, постановлений з порушеннями кримінального чи кримінально-процесуального закону. Право принесення такого протесту належить прокурору, який брав участь у розгляді справи як державний обвинувач. Генеральний прокурор Республіки Білорусь, прокурори областей, міст, районів, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах своєї компетенції мають право опротестувати вирок незалежно від участі в судовому розгляді кримінальної справи. На нашу думку, враховуючи позитивний досвід КПК РБ, доцільно закріпити в процесуальному законодавстві України норму, що зобов'язує уповноваженого прокурора оскаржувати незаконні рішення суду, а не тільки надає йому право на таке оскарження.

Досліджуючи участь прокурора в кримінальному провадженні з перегляду судових рішень у Республіці Вірменія, слід вказати, що при реформуванні кримінальної юстиції цієї країни за основу було взято радянське законодавство з його основними інститутами. Кримінально-процесуальний кодекс

Республіки Вірменія (КПК PB) був прийнятий 1 липня 1998 року [9] і встановив класичну схему перегляду судових рішень: апеляційна та касаційна інстанції. Заслуговує на увагу підхід вірменських законодавців до визначення місця нововиявлених обставин у системі перегляду судових рішень. Пункт 2 ч. 1 ст. 406 КПК PB називає нововиявлені обставини підставою принесення касаційного протесту поряд з порушенням матеріальних чи процесуальних прав учасників процесу. На нашу думку, вказане змішування двох різних за своїм змістом та процедурою проваджень є не досить вдалим. До того ж КПК PB наділяє прокурора правом опротестовувати рішення суду до апеляційної та касаційної інстанцій. Але якщо принести апеляційний протест має право тільки прокурор, який брав участь у розгляді справи як обвинувач (він не має права опротестовувати вирок в частини цивільного позову), то касаційний протест приноситься виключно Генеральним прокурором та його заступниками.

Вивчаючи досвід країн континентальної Європи щодо участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень, можна вказати багато позитивного, втім, не оминаючи певних недоліків.

Основним джерелом кримінально-процесуального права Німеччини є один із найдавніших у Європі Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий ще 1 лютого 1877 [10]. У Німеччині застосовуються дві форми оскарження вироків, що не вступили в законну силу: апеляція і ревізія (деякі вчені, наприклад М. Німеллер, називають засобами оскарження вироку апеляцію та оскарження [11, 16]). Вказані форми оскарження вироків за своїм змістом досить подібні до українських апеляції та касації. Третя книга КПК Німеччини визначає загальні засади оскарження судових рішень та передбачає у ч. 2 § 296 та у § 301 права прокурора на оскарження судового рішення. Скарга прокурора може змінити або скасувати рішення суду, в тому числі і в інтересах обвинуваченого. К.Б. Калиновський вважає це залишком такого розшукового процесу, де прокурор виконував не лише функцію обвинувачення, а й нагляд за законністю [12, 22]. Потрібно зазначити, що у вітчизняному законодавстві також існує можливість оскарження судового рішення в інтересах засудженого, хоча це прямо не передбачено в нормах КПК України, проте її застосування з багатьох причин майже не відбувається. До речі, відкликання такої скарги прокурором за КПК Німеччини неможливе без згоди обвинуваченого, у вітчизняному законодавстві таке обмеження встановлено лише для захисника. Німецьким законодавством не обмежене коло прокурорів, які можуть оскаржити судові рішення, а тільки декларується право оскарження прокурором судових рішень (§ 296 КПК Німеччини). Водночас вказана норма може викликати досить неоднозначне трактування, адже не враховано територіальний принцип та участь прокурора у справі. Цей підхід є досить позитивним досвідом для України із врахуванням висловлених зауважень.

Досить спірними вбачаються процедурні норми §§ 320-321 КПК Німеччини, які передбачають, що при оскарженні місцевий суд здійснює передачу матеріалів справи до прокуратури, яка пересилає їх до прокуратури при апеляційному суді, після чого протягом тижня матеріали передають голові суду. В даному випадку норми нашого законодавства більш вдалі, адже статті 349 та 354 КПК України передбачають порядок передачі справи з апеляцією протягом семи діб до апеляційного суду без права будь-кого витребувати її з місцевого суду. На нашу думку, ця норма є значно ефективнішою, оскільки забезпечує більш швидкий рух справи з апеляцією. Також зауважимо, що § 341 КПК Німеччини встановлює строки подачі ревізійної скарги протягом тижня. Як уже зазначалося вище, німецька ревізія за змістом досить подібна до української касації, проте у ст. 386 КПК України встановлені триваліші строки для внесення касаційного подання (скарги) один та три місяці, що не пришвидшує, а уповільнює процес. Цікавим є Закон Німеччини «Про розвантаження кримінального судочинства» від 11 січня 1993 року, який, зокрема, обмежив оскарження в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у вигляді незначних грошових штрафів [13, 398]. Указана норма права не завадила б і вітчизняній системі, адже апеляційні суди, переповнені апеляційними поданнями та скаргами, які подаються сторонами не тільки для усунення порушень закону, а й для «галочки» та для затягування процесу. А тому видаються доречними пропозиції німецьких законодавців.

Важливим, на нашу думку, також є і багатовіковий досвід Франції у сфері участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень. Французьке законодавство одним із перших закріпило порядок апеляційного оскарження у 1539 році [6, 131]. Важливо додати, що й інститут касаційної перевірки (перегляд вироків виключно за формальними підставами порушеннями матеріального та процесуального права) виник у Франції 1 790 року і був закріплений у першому Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 року у формі так званої чистої касації [4, 9]. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс Франції, прийнятий у 1958 році [14], передбачає апеляційне й касаційне оскарження та ревізію (перегляд за нововиявленими обставинами).

Деякі вчені при дослідженні французького законодавства виділяють наступні способи оскарження: ординарні, ретракційні та перегляд вироків, які не набрали законної сили [13, 374]. Заслуговує на увагу те, що за французьким законодавством, якщо апеляційна скарга подана із запізненням, з порушенням установленого порядку, суд відмовляє в її розгляді, а якщо вона є необґрунтованою підтверджує оскаржене рішення. В обох цих випадках скаржник мусить сплатити судові витрати, але якщо апеляцію приніс прокурор, витрати відшкодовуються за рахунок державної скарбниці [15, 306]. Зважаючи на те, що прокурори знаходяться при апеляційних судах та Касаційному суді, саме на них покладено обов'язок сповіщати заінтересованих учасників процесу про надходження скарг на рішення суду рекомендаційними листами.

Аналізуючи досвід Великої Британії, насамперед потрібно вказати, що система кримінального процесу цієї країни є однією із найстаріших у світі та суттєво відрізняється від інших країн, в тому числі і від континентальної Європи, консерватизмом та давніми традиціями, які склались під час розбудови всієї правової системи королівства протягом останнього тисячоліття.

Радянські науковці вважали, що велика кількість суперечливих старовинних законодавчих актів, архаїчність та казуїстичність правил, інститутів та форм, наявність судових прецедентів, відсутність кодифікації робить англійський кримінальний процес надзвичайно важким, заплутаним і позбавляє реального захисту прав та інтересів тих, хто не може розраховувати на допомогу дорогого захисника [16, 545]. Проте аналіз величезного потоку законодавчих актів за останні 15-20 років дає можливість стверджувати, що правовий порядок Великої Британії наближається до континентального. Останні кілька років триває масштабна робота з уніфікації та кодифікації кримінального законодавства цієї країни, незважаючи на потужний спротив прихильників традиційної англосаксонської системи.

Система англійського кримінального судочинства передбачає лише один вид оскарження судових рішень апеляцію. Для мирових суддів та магістратів апеляційною інстанцією є районний суд. Апеляційні скарги на рішення районного суду подаються до Апеляційного суду. Вищою апеляційною інстанцією є Палата лордів [12, 39]. Важливо додати, що вчені вказують на суттєву різницю між правовою природою апеляції у Великій Британії (де апеляція це поняття, яке визначає всі форми оскарження судових рішень різних судових інстанцій) та в країнах континентальної Європи (апеляція тільки один із способів оскарження рішення суду поряд із касацією, ревізією, опозицією).

Досліджуючи сторону обвинувачення як суб'єкт оскарження судових рішень, потрібно зазначити, що її права суттєво звужені порівняно зі стороною захисту. Це, на нашу думку, є порушенням принципу змагальності. Тривалий час суттєвою особливістю кримінального процесу Великої Британії було положення про позбавлення права сторони обвинувачення оскаржувати вироки, винесені судом присяжних. Ситуацію виправлено у 1972 році Законом «Про кримінальне правосуддя». Проте навіть закріплення вказаного права не є апеляцією в чистому вигляді, а швидше зверненням Генерального атторнея за роз'ясненням у справі до Апеляційного суду, який має тільки висловити свою думку. Правовий статус сторони обвинувачення як суб'єкта оскарження змінено Законом «Про кримінальну юстицію», який надав Генеральному атторнею право оскаржувати до Апеляційного суду рішення Суду Корони з підстав м'якості покарання [17, 50]. Вважаємо за необхідне погодитися з думкою Л.В. Головка, який наголошує, що в наш час вказана англійська традиція, пов'язана із негативним ставленням до права обвинувачення на апеляцію, зберігає силу. Водночас, враховуючи, що вона не зовсім відповідає сучасним реаліям (зростання рівня злочинності, поява організованої злочинності тощо), ситуація повільно, але у правильному напрямі змінюється [13, 150].

Іншим яскравим представником англосаксонської системи права є Сполучені Штати Америки. Це не випадково, адже при створенні нової держави на території британських колоній за основу бралося англійське законодавство. При цьому слід зазначити, що у США більшого розвитку набула кодифікація кримінально-процесуального права. Виходячи із федеративних основ побудови країни, процес у суб'єктах федерації штатах, суттєво різниться. Адже кожен із них має не тільки свої закони, а й власний кримінально-процесуальний кодекс. Атому і судова система кожного штату своєрідна. Це ж стосується і процедури оскарження судових рішень, яка є складним та невпорядкованим інститутом.

І в США, і у Великій Британії, повноваження обвинувачення покладені на атторнейську службу, яка є державним органом та уособлює інститут прокуратури в країні. Як і в Англії, повноваження обвинувачів в оскарженні судових рішень обмежені. Так, апеляційну скаргу може подати прокурор, який брав участь у справі, проте він, як правило, не може оскаржити виправдувальний вирок. Підставою такого обмеження є конституційне положення, що забороняє кримінальне переслідування особи двічі за один і той же злочин. Зазначене положення викликає певний подив, тому що відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права особа вважається невинною, доки вирок не вступив у законну силу. І тому повторний розгляд справи по суті в апеляційному суді, цілком очевидно, не може бути розцінений як повторне кримінальне переслідування особи за один і той же злочин [17, 54]. На нашу думку, вказаний стан справ можна пояснити правовою природою правосуддя в США, а саме: якщо прокурор не зміг довести вину особи перед судом, маючи у своїх руках всю повноту державної влади, яка полягає у застосуванні різноманітних засобів кримінальнопроцесуального примусу й законного обмеження прав і свобод людини та громадянина на досудовому та судовому слідстві, то у вищих інстанціях йому це також не вдасться. Але, як і в Британії, законодавці США поступово почали наділяти обвинувача певними правами на оскарження обвинувального вироку, якщо, на його думку, було допущено порушення. Це відбулося шляхом встановлення переліку конкретних порушень, з приводу яких допускається оскарження обвинувачем. К.Ф. Гуценко наводить приклад, що відповідно до § 3731 розділу 18 Зводу законів США федеральний прокурор має право звернутися з апеляцією на відхилення обвинувального акта (по суті, закриття судом провадження у справі) або на призначення нового судового розгляду після скасування суддею вердикту присяжних, якщо таке призначення суперечить правилу про недопустимість дворазового притягнення до відповідальності за одне і те саме діяння [13, 276].

Таким чином, розглянувши різноманітні форми перегляду судових рішень, можемо констатувати, що законодавство кожної країни має свої характерні ознаки, насамперед пов'язані з історичними особливостями її розвитку. А тому вважаємо: просте запозичення у вітчизняну модель судочинства варто визнати недоцільним, адже наша країна має власні традиції та досвід правозастосування. Водночас норми, які пов'язані з оптимізацією участі прокурора в кримінальному провадженні з перегляду судових рішень, можуть бути адаптовані та застосовані в українському законодавстві.

Список використаних джерел:

судовий провадження прокурор кримінальний

Маляренко В. Окремі проблеми реформування кримінальної юстиції в Україні / В. Маляренко // Вісник Національної академії прокуратури України. 2008. № 3. С. 5-15.

Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права / Чельцов-Бебутов М.А. СПб: Альфа, Равена, 1995. 846 с.

Беднарська В.М. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами в кримінальному судочинстві: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Беднарська В.М. Луганськ, 2006. 193с.

Сухова О.А. Кассационное обжалование судебных решений в российском уголовном процессе / Сухова О.А. М.: Юрлитинформ, 2007. 368 с.

Михайлов И.М. Русское гражданское судопроизводство в его историческом развитии от Уложения 1649 г. до издания Свода Законов / Михайлов И.М. СПб, 1856. 210 с.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2-х т. / Фойницкий И.Я., под общ. ред. А.В. Смирнова. СПб: Альфа, 1996. Т. 2 552 с.

Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. М.: Омега-Л, 2010. 264с.

Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь от 16 июля 1999 года № 295-3: [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.pravo.by/WEBNPA/text.asp?RN=hk9900295

Уголовно-процессуальный кодекс Республики Армения от 1 сентября 1998 года № ЗР-248: [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.parliament. am/legislation. php?sel= show&ID=1450&lang=rus

Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германии. М.: Манускрипт, 1994. 204 с.

Нимеллер М. Уголовное правосудие и роль прокуратуры в системе уголовного судопроизводства ФРГ / М. Нимеллер // Советская юстиция. 1991. № 16. С. 19.

Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств: учеб. пособ. / Калиновский К.Б. Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000. 48 с.

Гуценко К.Ф. Уголовный процесс западных государств / К.Ф. Гуценко, Л.В. Головко, Б.А. Филимонов. М.: ИКД «Зерцало-М», 2001. 480 с.

Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года: по состоянию на 1 января 1995 года / пер. с фр. Л.В. Головко. М.: Изд-во «Юридический колледж МГУ», 1996. 326 с.

Молдован А.В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: навч. посіб. / Молдован А.В. К.: Центр навчальної літератури, 2005. 352 с.

Советский криминальный процесс: учебн. / под ред. Карнеевой Л.М., Лупинской П.А., Тычерева И.В. М.: Юридическая литература, 1980. 568 с.

Севастьянник И.К. Участие прокурора в суде апелляционной и кассационной инстанции: дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Севастьянник И.К. СПб, 2004. 201 с.

Размещено на Allbest.ru