Корупція як політичне явище сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Корупція як політичне явище сучасної України

Ковязін Д.В

Протидія корупції є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності, розв'язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливою і складною справою. Це повного мірою стосується й України, для якої корупція стала чинником, що реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу держави. Корупція негативно впливає на різнобічність суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини. Вона є однією з основних перешкод побудови в У країні демократичної, соціальної, правової держави, утвердження принципу верховенства права.

Серед вітчизняних науковців помітний внесок у дослідження проблеми корупції зробили В.І.Шакун, Є.В.Невмержицький, О.В.Терещук, С.А.Шалгунова та інші.

За останні роки в Україні у сфері протидії корупції зроблено досить багато ухвалено спеціальний антикорупційний закон та ряд інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, схвалено Концепцію боротьби з корупцією та спеціальну антикорупційну програму, запроваджено систематичне проведення на найвищому рівні заходів за участю керівників правоохоронних та інших державних органів з питань протидії корупції тощо.

Необхідність окремого і більш докладного розгляду політичного аспекту корупції як соціального явища обумовлюється особливим зв'язком таких соціальних явищ як корупція і публічна влада. Корупція і влада є одночасно вічними супутниками і антагоністами: влада породжує корупцію, без неї корупція як явище неможлива в принципі; корупція як соціальна корозія постійно «роз'їдає» державні структури; державна влада, у свою чергу, весь час прагне знищити корупцію. У такій взаємодії, у такому двобої і відбувається співіснування зазначених явищ, кожне з яких періодично то отримує певну перемогу, то зазнає відповідної поразки. Водночас, жодна з них не може здобути повної перемоги, як і зазнати повної поразки, оскільки повне корумпування суспільних відносин усфері публічної влади означало б крах держави, а повне викоренення корумпованих зв'язків є неможливим, виходячи з соціальної сутності як корупції, так і влади.

Описана вище ситуація є парадоксальною по своїй суті, адже виходить так, що владні інституції, продукуючи корупцію, самі створюють собі проблему, щоб потім постійно займатись її розв'язанням. Але це факт, який відображає реальність і з яким потрібно рахуватися та брати до уваги при з'ясуванні соціальної сутності корупції.

Отже, корупція це соціальне явище, що має яскраво виражене політичне забарвлення. Історичний досвід свідчить, що за допомогою корупції досягалися найвищі владні вершини. Водночас, корупція нерідко була причиною завершення політичної кар'єри політичних і державних діячів, урядів, зміни політичних режимів, занепаду держав.

Впродовж останніх десятиліть корупція стала не лише характерною рисою сучасної політики в багатьох країнах світу. Дехто з аналітиків вважає, що корупція стала основною політичною проблемою у світі з кінця XX століття: «Кожне десятиріччя являє собою, принаймні, одну нову сферу політичних досліджень. У 70-ті роки це був тероризм, у 80-ті екологія, у 90-ті роки нею стала корупція>>[ 12,с.З].

Феномен корупції в політиці, зловживання владою в політичних цілях як політологічна проблема українськими вченими фактично не досліджена. Вона є малодослідженою і зарубіжними фахівцями. Частіше за все дослідники лише вказують на певний політичний відтінок корупції, не зазначаючи її як самостійний вид корупційних правопорушень, не проникаючи глибоко саме в політичну сутність цього соціального явища.

І все ж певні дослідження ролі корупції у боротьбі за владу мали місце. У Росії була проведена міжнародна науково-практична конференція «Злочинність і влада», яка відбулась у Москві в березні 2000 р. і була присвячена цій проблемі[4,с.87].

На думку В.АІПабаліна, політична корупція є різновидом (поряд з політичним тероризмом) відхилення політичної поведінки. В основі політичної корупції лежить неофіційний, безконтрольний обмін ресурсами між владними елітами та іншими структурами суспільства. У розпорядженні правлячої еліти знаходяться такі основні види державних ресурсів: символічні (державний гімн, прапор, герб та інші знаки державної символіки); владно-розпорядчі (контроль за державною економікою, податкова політика та інше). Ці ресурси, виходячи з групових цілей політичної еліти, можуть бути обміняні на ресурси іншого роду: політичну підтримку та матеріальні блага. Власне, такої позиції дотримуються і більшість зарубіжних дослідників, думку яких наводить В.А.ІІІабалін: вони сходяться у тому, що політична корупція це девіантна політична поведінка, яка виражається у нелегітимному використанні панівною політичною елітою державних ресурсів з метою укріплення своєї влади або збагачення.

П.О.Кабанов за результатами своїх досліджень дійшов висновку, що політичну корупцію необхідно визначати як окреме соціально-політичне явище, як особливий вид зловживання владою. На його думку, під зловживанням владою для досягнення політичних цілей слід розуміти сукупність кримінально-караних діянь, вчинених посадовими особами органів державної влади та управління з використанням службових або посадових повноважень, або авторитета, спрямованих відносно політичних конкурентів (противників) з метою припинення або зміни їх політичної діяльності або заради збереження за собою чи за групою своїх однодумців державних посад, які вони посідають, а так само надання фінансової, матеріальної чи іншої допомоги з використанням свого посадового або службового становища всупереч інтересам суспільства.

У принципі з таким підходом щодо визначення політичної корупції (або, як її у даному разі іменує П.О.Кабанов, зловживання владою для досягнення політичних цілей) можна погодитись, уточнивши лише, що це визначення є вірним лише стосовно кримінально караних проявів корупції. Однак, ними корупція не вичерпується вона охоплює також інші види правопорушень, а також порушення етики поведінки службових осіб, пов'язані із вчиненням цих діянь. Слід зазначити, що такої точки зору дотримуються ряд зарубіжних вчених. Так, К.Джибсон і Д.Роуворт вважають, що не всі типи політичної корупції визначаються законом як злочинні діяння. Відповідно до визначеної ними типології політичної корупції, вони виділяють два види політичної корупції:

1) як відхилену поведінку: а) політичний патронаж і клієнталізм опіка політиками визначених ними службових осіб підпорядкованих структур, створення для них найбільш сприятливих умов в обмін на особисту відданість і політичну підтримку; б) «покупка голосів» здійснюється у ході виборчих кампаній, застосовується до фіксованих груп виборців (подарунки, вино, інші матеріальні цінності); в) «громадське корито» (pork barrel) буквально «бочка з салом» (гроші та матеріальні засоби, які виділяються з казни місцевою владою для громадських потреб з метою завоювання симпатій виборців);

2) як злочин: а) хабар як разовий акт (bribery); б) підкуп, «купівля політика на тривалий термін» буквально «прищеплення» (graft).

Отже, більш правильно політичну корупцію розглядати як сукупність різних за своїм характером та ступенем суспільної небезпеки корупційних правопорушень, які вчиняються для досягнення політичних цілей.

Політична сутність корупції обумовлюється тим, що вона впливає на формування владних структур, їх функціонування, підготовку і реалізацію політичних рішень.

Корупція здійснює безпосередній вплив на формування державної влади. У виконавчій гілці влади це переважно відбувається шляхом плати за призначення на посаду, призначення на посади не в залежності від ділових якостей особи, а виходячи з її родинних зв'язків або особистої відданості. Найбільш небезпечними прояви корупції в кадровій політиці є на вищих щаблях виконавчої влади, оскільки керівники найвищого рівня створюють цілу піраміду корумпованих відносин, яка пронизує усі рівні влади. За цих умов стає неможливим зайняти ту чи іншу посаду, виходячи лише з ділових та особистих якостей кандидата. Вирішальним моментом є плата за призначення, родинні (близькі) відносини з керівниками вищого рівня, іншими впливовими особами. Нерідко кадрові рішення в самих структурах влади приймаються лише формально; фактично вони приймаються поза владними кабінетами впливовими бізнесменами, керівниками організованих злочинних формувань, які контролюють той чи інший регіон або сферу діяльності.

Про такі випадки в нашій державі повідомляли вітчизняні та зарубіжні засоби масової інформації, на цьому наголошували керівники держави, правоохоронних органів, відомі політики У країни. Згідно з результатами соціологічних опитувань, проведених Інститутом соціології HAH України разом з фондом «Демократичні ініціативи» та фірмою «СоцісТелап» на запитання «Які соціальні групи відіграють значну роль у державному будівництві в У країні?» перше місце займає відповідь «мафія, злочинний світ», причому якщо у 1994р. так вважало 43% опитаних, то у 2007-му 65%[3,с.5]. Для порівняння доречно зазначити, що існування реальної влади в адміністрації Президента визнали лише 9%, а у Верховної Ради 5% опитаних[3,с.48].

Досить широким є набір корупційних засобів, які можуть бути застосовані при формуванні судової гілки влади. Це, зокрема, підкуп чиновників державних органів, які здійснюють підбір кандидатів на суддів, готують матеріали на призначення (обрання) судді на посаду, вирішують питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах (кваліфікаційні комісії суддів, органи юстиції, Вища рада юстиції, парламентські комітети). Серед інших засобів підроблення документів, приховування компрометуючих матеріалів щодо кандидатів на посади суддів тощо.

Формування представницьких органів влади також може здійснюватися під впливом корупції. У цьому випадку мова йде, насамперед, про порушення фундаментальних принципів організації і проведення виборів: підкуп кандидатів, представників влади та виборчих комісій; нелегальне фінансування виборчих кампаній; службові зловживання при проведенні агітації; фальсифікація результатів виборів, створення перешкод реалізації виборчого права громадянами.

Слід зазначити, що багатьма українськими політиками, міжнародними організаціями, іноземними оглядачами, останні виборчі кампанії в Україні оцінюються як такі, що проводилися з використанням недемократичних методів, до яких відносяться і прояви корупції в ході виборчої кампанії. Соціологічні дослідження, які передували останнім виборам Президента України, засвідчили той факт, що кожний другий виборець України ще до початку виборчої кампанії висловив сумнів щодо чесності виборчої кампанії та її результатів.

Стійкою тенденцією української дійсності, яку засвідчено не лише фахівцями-кримінологами, політологами, а й визнано на найвищому політичному рівні, є проникнення представників злочинних угруповань до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, сфери публічної політики.

Корумповані відносини при формуванні владних структур можуть мати місце як, так би мовити, в середині кожної з гілок влади, так і зовні коли корупція в одній гілці влади впливає на формування відповідних органів іншої. Так, підкуп представників законодавчого органу при голосуванні за вищих службових осіб виконавчої влади може вплинути на формування керівних органів виконавчої влади, а зрештою і на ту політику, яку буде проводити виконавча влада в життя. Прояви корупції у виконавчих структурах влади в ході виборчої кампанії можуть суттєво вплинути на формування персонального складу і політичну структуризацію парламенту, органів місцевого самоврядування. Зловживання суддів при здійсненні правосуддя може також істотно вплинути на формування як законодавчої, так і виконавчої гілки влади. Особливо це стосується розгляду судами справ, пов'язаних з виборами до парламенту, органів місцевого самоврядування, сільських, селищних і міських голів, незаконним звільненням або призначенням в органах виконавчої влади, спорів щодо законності проведення референдумів, утворення та ліквідації певних структур в органах виконавчої влади, законності прийняття відповідних рішень парламентом тощо.

При формуванні владних структур корупція призводить до того, що: 1) владу одержують особи, яким вона насправді не делегована виборцями або які не повинні займати державні посади за своїми діловими та особистими якостями; 2) владу набувають представники тіньового та кримінального середовища, у тому числі лідери злочинних угруповань;

3) сформована таким чином влада є злочинною за своєю суттю і діяльність державних структур буде спрямовуватися її представниками у вигідному для них чи тих осіб, інтереси яких вони відстоюють, перебуваючи при владі, руслі і використовуватися для незаконного збагачення, ухилення від відповідальності, переслідування опонентів тощо[5,с.66].

Політичний аспект корупції проявляється також у тому, що вона передбачає експлуатацію публічної влади в приватних інтересах. Держава фактично позбавляється тієї частини влади, якою скористалася корумпована особа у власних корисливих інтересах. Як зазначав Гегель, «та частка державної влади, яку придбав для себе окремий індивідуум, втрачена для влади загального»[3,с.7]. З іншого боку, ця частка влади стає для нечесного службовця засобом неправомірного збагачення, а експлуатація публічної влади в приватних інтересах своєрідним надприбуткові™ бізнесом. При цьому розмір отриманого таким шляхом «прибутку» напряму залежить від рівня і значущості посади, від можливостей «вирішувати питання», які вона надає особі, що її обіймає.

Про неправомірне використання влади державними діячами (політиками) найвищого рівня в нашій державі останнім часом сказано чимало. Так, в результаті оприлюднення інформації про причетність окремих народних депутатів до вчинення корупційних дій у суспільстві склалася стала думка про поширення корупції в стінах вітчизняного парламенту.

Задля справедливості слід зазначити, що серед інших гілок влади законодавча влада об'єктивно не може бути найбільш корумпованою. Потенційно найбільш корумпованою є виконавча влада, яка посідає особливе місце серед гілок державної влади, оскільки забезпечує реальне втілення в життя законів та інших правових актів держави, практичне застосування всіх важелів її управлінського впливу на важливі процеси суспільного розвитку. Саме її представники мають можливість розпоряджатися грошовими коштами, нерухомістю, матеріальними цінностями, вирішувати питання щодо виділення земельних ділянок, оренди, притягнення до юридичної відповідальності, видачі дозволів, ліцензій, кредитів під гарантії Уряду тощо. Це підтверджує судова практика застосування антикорупційного законодавства: переважна більшість осіб, притягнутих до відповідальності за хабарництво, інші кримінально карані службові зловживання, порушення Закону У країни «Про боротьбу з корупцією» це представники виконавчої влади.

Як зазначають у цьому зв'язку деякі дослідники, в демократичних системах корупція має «розсіяний» характер, вона коріниться в інститутах усіх трьох влад. У закритих тоталітарних і авторитарних системах корупція переважно зосереджується в органах виконавчої влади, оскільки законодавча і судова влада тут є підпорядкованими виконавчій. З таким твердженням слід погодитися в принципі. Однак, на мій погляд, не зовсім обґрунтовано зосередження переважної частини корупції у виконавчій владі пов'язувати лише з формою політичного правління і політичного режиму. Як уже зазначалось вище, такий стан речей обумовлюється сутністю самої виконавчої влади, а також найбільшою кількістю чиновників, які працюють у структурах виконавчої влади.

Політична сутність корупції проявляється також у тому, що вона може бути засобом боротьби за владу (збереження влади). З одного боку, владні структури можуть використовувати гасла протидії корупції для досягнення політичних цілей, у тому числі для розправи з політичними опонентами.

З іншого боку, політична опозиція може звинувачувати владу в її корумпованості також з метою досягнення своїх політичних цілей. При цьому опозиція, як це не дивно, може бути зацікавлена у корумпованості владних структур, оскільки викриття фактів корупції та їх оприлюднення у засобах масової інформації підвищує шанси опозиції прийти до влади.

Якщо говорити про типові варіанти службових зловживань для боротьби з політичними суперниками, то вони, зокрема, зводяться до такого.

1) Застосування кримінально-правових та інших, передбачених законом, репресивних засобів стосовно державних діячів, політиків (як правило, представників політичної опозиції) за наявності для того підстав, але не з причини їх наявності, а головним чином з політичних міркувань. Тобто, притягнення таких осіб до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень здійснюється не в результаті системної антикорупційної діяльності влади, а виходячи з принципу політичної доцільності. Йдеться про вибірковий підхід у застосуванні антикорупційного законодавства, який визначається політичними обставинами. Сам процес притягнення винного до відповідальності за корупційне правопорушення у такому випадку супроводжується широкими пропагандистськими заходами, метою яких є, по-перше, політична дискредитація особи, яку притягують до відповідальності, по-друге, переконання суспільства та міжнародної спільноти в тому, що згаданий процес абсолютно позбавлений політичного підтексту і спрямований виключно на забезпечення законності в державі.

Про політичну спрямованість таких процесів свідчить і той факт, що такі справи у більшості випадків не доводяться до логічного завершення і їх розслідування активізується в кульмінаційні періоди політичної боротьби. Як зазначила Верховна Ради України за результатами парламентських слухань щодо боротьби з корупцією в Україні, «кримінальні справи, у ході багаторічного розслідування яких весь час згадуються прізвища високопосадових осіб, у жодному разі не доводяться до судового розгляду, а матеріали цих справ використовуються виключно у політичних цілях, що вже само по собі є корупційним і безумовно ганебним явищем>>[6,с.65].

2) Політична розправа з політичними опонентами та іншими особами, у тому числі тими, хто реально протидіє корупції на найвищому державному рівні, шляхом притягнення їх до відповідальності за звинуваченням у корупції (інших протиправних діях) за відсутності для цього законних підстав. Мета і засоби у таких випадках залишаються такими ж, як і в описаному вище випадку, але при цьому відсутні підстави для їх застосування.

Представникам правоохоронних органів у таких випадках доводиться діяти незаконно. Безпідставне кримінальне переслідування є службовим злочином, тобто йдеться вже про корумповану поведінку представників правоохоронних органів.

3) Застосування репресивних засобів з тих же мотивів до осіб з оточення політичних діячів, в дискредитації яких зацікавлена влада.

Застосування таких засобів не безпосередньо до осіб, яких влада хоче скомпрометувати в очах громадськості, усунути з політичної арени чи змусити діяти відповідно до її волі, а до їх оточення, може здійснюватись з різних причин: через відсутність компрометуючого матеріалу стосовно таких осіб, недостатності доказів їх протиправних дій, неможливості притягнення до відповідальності в силу наявності відповідного імунітету чи недоцільності такої акції з політичних міркувань, прагнення провести певну політичну гру тощо.

За таких обставин самого політика, державного діяча чи іншого чиновника ні в чому протиправному не звинувачують, але на них падає підозра у зв'язку зі звинуваченням в злочинній діяльності їх рідних, близьких осіб, соратників по партійній чи іншій діяльності.

Дії правоохоронних органів у зазначеній ситуації залежно від наявності (відсутності) підстав для застосування відповідних заходів, можуть бути як законними, так і протизаконними. Однак їх об'єднує те, що рушійною силою для застосування правових засобів у таких випадках виступає не наявність підстав для застосування закону, а політична доцільність[9,с.218-219].

Одним із найбільш небезпечних чинників вчинення політиками, державними діячами, іншими службовими особами корупційних діянь з політичною метою є залучення до цього процесу правоохоронних органів, тобто використання їх як засобу політичної боротьби.

В описаних випадках ми безпосередньо виходимо на проблему функціонування політичної системи держави, неправомірного заволодіння державною владою чи її утримання, використання правоохоронних органів у політичній боротьбі з політичними опонентами під гаслами протидії корупції тощо.

Протидія корупції може також декларуватися з метою створення конкретним представникам влади позитивного іміджу серед громадян і в очах світової спільноти задля збереження (отримання) відповідної посади. Традиційно заяви про посилення протидії корупції лунають частіше і гучніше перед черговими виборами.

Власне кажучи, для корумпованих політиків такі дії спрямовані на вирішення двоєдиної задачі: по-перше, будь-якою ціною утриматися при владі; по-друге, уникнути таким чином відповідальності за вчинені під час перебування при владі злочини[8,с.22]. Історія людства свідчить, що нерідко політична боротьба супроводжується протиправною діяльністю. Багато правителів вели жорстоку боротьбу за владу, а досягнувши її за те, щоб утриматися при ній, знищували своїх ворогів як справжніх, так і уявних. У цьому зв'язку достатньо згадати політику знищення «ворогів народу», яку проводив Сталін.

З огляду на негативні наслідки, політична корупція є найбільш небезпечним видом корупції, оскільки їй притаманні такі ознаки як масштабність і системність, вона спроможна завдати величезну економічну, політичну та іншу шкоду суспільству та державі. Окремі вчені політичну корупцію розглядають як «ядро», тобто найбільш небезпечну складову корупції в цілому[11,с.136].

Політичний аспект корупції проявляється також у тому, що однією з основних складових протидії корупції є політична воля політичного керівництва держави. Саме політична воля визначає зміст, а значить і ефективність інших основних факторів протидії корупції і, таким чином, ефективність протидії корупції в цілому.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що корупція є соціальним явищем, яке має яскраво виражене політичне забарвлення. Політичний аспект корупції проявляється в тому, що вона: безпосередньо впливає на формування владних інститутів, організацію діяльності та функціонування органів державної влади; значною мірою визначає політичну і соціальну сутність влади; впливає на визначення політики держави і прийняття конкретних політичних та інших рішень.

Розуміння політичного аспекту корупції дозволяє по-новому подивитися на державну владу з позицій державотворення. Це, у свою чергу, передбачає розробку і реалізацію системи антикорупційних заходів щодо виявлення та обмеження, нейтралізацію чи усунення факторів корупції у політичній сфері.

Список використаних джерел

корупція влада підкуп

1. Постанова Верховної Ради України від 5 липня 2001 p. № 2612-ІІІ «Про підсумки парламентських слухань щодо стану боротьби з корупцією» // Голос України. 2001. 15 серпня.

2. Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 роки: Затв. указом Президента України від 24 квітня 1998 р. №367 // Офіційний вісник. 1998.-№17.-С,621.

3. Бекешкіна І. Динаміка довіри населення України до різних соціальних інститутів та владних структур (за даними опитувань1994-1997 pp.) // Підтекст. - 1996 - № 34 (8-14 жовтня)''. С.5-7.

4. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Про результати дослідження проблем, що пов'язані з протидією корупції в Україні // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2000. № 2. С.85-114.

5. Мельник М. Влада і корупція в Україні: хто кого переборе? // Національна безпека і оборона. 2000. № 5. С.64-71.

6. Мельник М. Корупція як соціальне явище // Підприємництво, господарство і право. 2001. № I. С,63-68.

7. Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії: Монографія. K.: Атіка, 2001. 304с.

8. Мельник Н. Коррупция и политика // Преступность и власть. М., Российская криминологическая ассоциация, 2000. С.21-23.

9. Мельник Н. Понятие коррупции // Коррупция и борьба с ней. М.: Российская криминологическая ассоциация, 2000. С.201-221.

10. Невмержицький Е.В. Корупція як соціально-політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні: Дис... канд. політ, наук: 23.00.02 / Ін-т держ. і права HAH України K., 1999. 19с.

11. Невмержицький Є.В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми протидії: Монографія. K.: КНТ, 2008. 368с.

12. Холмс JI. Корупція та криза в посткомуністичних державах / Доповідь на міжнародній конференції «Корупція у сучасній політиці». Велика Британія, 1996 (14-16 листопада). 40с.

13. Шакун В.І. Влада і злочинність. K.: Пам'ять століть, 2007. 226с.

Размещено на Allbest.ru