Размещено на http://www.allbest.ru/

Право і закон у філософській концепції Гегеля

Павлова Т.С.

Розгляд проблеми співвідношення права і закону, або природного права і позитивного права має свою історію розвитку у філософських та юридичних науках. Суть проблеми, яку намагаються вирішити криється у онтологічних і особливо гносеологічних основах права. Питання про те що являють собою право і закон, якім чином вони співвідносяться є актуальним і тепер. Вирішення гносеологічних проблем права дозволяє зокрема надати йому визначення. Філософія Г. В.Ф. Гегеля являє собою той цінний матеріал, що викладений в складну, обґрунтовану філософську систему, гносеологічні підстави якої дозволяють вирішити дуже велике коло філософських та соціально-правових питань. У тому числі і питання права і закону.

Про інтерес до даної проблематики говорять дослідження останніх років, які проводилися такими фахівцями як С.Д. Вяккєрева, Ю.М. Ілюшкіна, В.І. Коротких, Н.В. Павлюченкова, Ю.Р. Селіванова та інших, які у своїх дослідженнях намагаються поглянути на соціально-правову проблематику, розкриту Г. В.Ф. Гегелем, виходячи із загальних концептів його філософії. Інтерес до філософії Г. В.Ф. Гегеля завжди був великим, але залишаються нерозкритими питання гносеологічних підстав права і закону. Вирішенню цієї проблеми і присвячена дана робота. Метою дослідження є розгляд права і закону, їх підстав та принципів у філософській концепції Г. В.Ф. Гегеля.

У громадянському суспільстві право власності вже проявляє себе як дійсне, оскільки захист власності відбувається завдяки здійсненню правосуддя. Право взагалі стає дійсним тому, що воно є корисним для задоволення потреб. Щоб розуміти право, необхідно мати таку освіту, що привчає особу мислити, а не знаходитися тільки на чуттєвому рівні, до предметів необхідно застосовувати форму загальності і волю також спрямовувати на загальне. Закони могли бути встановленими лише тоді, коли у людини з'явилося багато потреб, оскільки необхідно було врегулювати їх задоволення. Право виступає як загальнозначуще з тих підстав, що воно є об'єктивно дійсним, важливим у свідомості людини, потужнім і сильним. Закон виступає як позитивне право, правом воно є якщо стає усвідомлене і визнане як право. Право, коли воно стає законом, набуває форми загальності і істинної визначеності.

Законодавство виражає загальнозначущі правила поведінки це його зовнішнє вираження, а внутрішній його момент проявляється у пізнанні змісту, що виражена у загальності. Для існування права є необхідним, щоб його знали. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що сонце і планети також мають свої закони, але вони їх не знають; варварами управляють потяги, звичаї, почуття, але вони не усвідомлюють цього. Завдяки тому, що право покладене і його знають, все випадкове, пов'язане з почуттями, думками, формою помсти, співчуттям, користолюбством відпадає, і, таким чином, право лише тепер набуває своєї істинної визначеності і своєї честі. Лише завдяки культивуванню сприйняття воно стає здатним досягнути загального. Право повинно бути знаним свідомістю, повинне бути системою у собі самому, і тільки у такій якості воно може володіти значимістю у освічених націй. Якщо у новітній час висловлювався погляд, що народи не володіють покликанням до законотворчості, то це не тільки образа, але і безглузда думка, начеб то при нескінченній множині існуючих законів не допускається можливість того, що навіть окремі люди здатні привести їх у послідовну систему, тоді як саме систематизування, тобто зведення у загальне, є нескінченним прагненням часу.

Правовий обов'язок встановлюється законом. Філософ допускає можливість того, що закон може бути відмінним за своїм змістом від того, що є право у собі. У позитивному праві те, що закономірне, є джерелом пізнання того, що є право, крім того, наука про право визначається ним як історична наука, принципом якої є авторитет [4, 249-250]. Власність покоїться на договорі і на формальностях, що роблять її доказовою і правомірною. Якщо людина володіє чимсь як своїм це повинне бути визнаним і закріпленим як власність особи. Тому у суспільстві мають місце формальності у відношенні власності, коли наприклад проводиться реєстрація власності, але більша частина власності у громадянському суспільстві покоїться на договорі, формальності якого твердо визначені. Незчисленна кількість відносин з приводу власності і договорів, що існують у громадянському суспільстві регулюється правом, відносно ж моральної сторони і моральних заповідей, що стосуються волі і її справжньої суб'єктивності і особливості, вони не можуть бути предметом позитивного законодавства.

Г.В.Ф. Гегель чітко відрізняє сферу регулювання позивного права і моралі. Позитивне право може регулювати тільки правові відносини і не може втручатися у сферу моралі. У таких відносинах як шлюб, кохання, релігія предметом законодавчого регулювання можуть бути лише зовні сторони, а не внутрішні, які відносяться до сфери моралі. Позитивне в законі є те, що він може застосовуватися не лише до регулювання загального, але і до розгляду конкретних одиничних випадків. З цього приводу Г. В.Ф. Гегель зазначає, що навіть один зайвий удар, один зайвий або недостатній талер або гріш, одним тижнем, одним днем більше або менше тюремного ув'язнення вже несправедливість. Сам розум визнає, що випадковість, протиріччя і видимість володіють своєю, хоча і обмеженою сферою і своїм правом, і не намагається такого роду протиріччя довести до рівності і справедливості; тут діє лише зацікавленість в здійсненні, зацікавленість в тому, щоб взагалі було прийняте визначення і рішення.

Позитивність закону, регулюючи загальне, повинна враховувати особливе і індивідуальне при його застосуванні, тобто конкретні умови і особливості конкретних осіб. Крім того, обов'язковою умовою реалізації закону є доведення його до загального відома. Право знати закони і користуватися їхнім захистом не думку філософа, виступає як надбання всього народу, а не лише юристів. Він зазначає, що стан юристів, що володіє особливим знанням законів, вважає часто це знання своєю монополією і вважає, що тому, хто не з їх середи, не слід втручатися у їх справи. Однак таким же чином, як не треба бути чоботарем, щоб знати, чи годяться чоботи, не треба бути спеціалістом, щоб володіти знанням про предмети, що являють собою загальний інтерес. Право стосується свободи, самого достойного і священного у людині, і вона сама, оскільки право для неї обов'язкове, повинна його знати. Щодо кодифікації законодавства, то філософ висловлює думку про те, що від офіційного кодексу вимагаються, з одного боку, прості загальні визначення, а з іншого боку, природа кінцевого матеріалу веде до безкінечних подальших визначень. З одного боку, об'єм законів повинен бути закінченим замкненим цілим, з іншого існує постійна потреба у нових правових визначеннях. Але оскільки ця антиномія відноситься до спеціалізації всезагальних принципів, які залишаються непорушними, то це не обмежує права на закінчений кодекс, так же як і на те, щоб ці загальні прості принципи для себе на відміну від їх спеціалізації були зрозумілі і чітко сформульовані, с.250-254].

Право, що виступає у формі закону повинне бути значимим як загальне. Неупереджене здійснення права у особливих, тобто конкретних випадках належить публічній владі, суду. Правосуддя є як обов'язком так і правом державної влади. Право на покарання злочину у формі помсти є лише право у собі, а не у формі правового акту, тобто не правове у своєму існуванні. Член громадянського суспільства має право шукати суду і обов'язку з'явитися перед судом і отримати тільки через суд право, що він оскаржує. Оскільки кожний індивід має право шукати суду, він повинен знати закони, оскільки в іншому випадку це право нічим би йому не допомогло. Перед судом право отримує визначення, згідно якому воно повинне бути доказовим. Судочинство являє сторонам можливість приводити свої докази і правові основи, а судді вивчити суть справи. Ці стадії процесу суть самі права, їх хід повинен бути тому визначеним законом, і вони складають суттєву частину теоретичної науки про право. Якщо говорити, про "суд совісті", який присутній у свідомості особи, він не дотримується формальностей судочинства і особливо об'єктивних доказів, що задовольняють вимогам закону, а засновується на інтересі, що є присутнім в окремому випадку, не керуючись необхідністю винести всезагальне законне рішення. Публічна форма юридичного судочинства є справедливою і правильною. Метою такого суду є право, а вірніше сказати його захист чи відновлення. Оскільки докази стосуються не предметів розуму а лише подробиць, обставин і предметів чуттєвого споглядання і суб'єктивної достовірності і тому не містить у собі абсолютно об'єктивного визначення, те останнє в рішенні це суб'єктивне переконання і совість, подібно до того як у відношенні доказу, заснованого на висловлюваннях і завіреннях інших, присяга є хоча і суб'єктивне, але останнє підтвердження. Суд повинен бути судом присяжних, тоді винність чи невинність особи буде виходити з її душі. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що право самосвідомості, момент суб'єктивної свободи, може розглядатися як субстанціальність у питанні про необхідність публічного судочинства і так званих судів присяжних.

У громадянському суспільстві загальність виступає як необхідність, у відношенні до потреб людини дієвим і сильним є право. Г.В.Ф. Гегель зазначає необхідність поліції і корпорацій, на його думку, справедливість є дещо велике у громадянському суспільстві: хороші закони ведуть до процвітання держави, а свобода власності є основною умовою її блиску; але оскільки я повністю вплетений в особливість, я маю право вимагати, щоб у цьому зв'язку приймалося до уваги і моє особливе благо: прийнятим до уваги повинно бути моє благо, моя власність, і це відбувається за допомогою поліції і корпорації [4, с.263-264]. Поліцейський нагляд має свою мету надання індивіду всезагальної наявної можливості для досягнення індивідуальних цілей. Поліція здійснює багато функцій, такі як піклування про вуличне освітлення, будівництво мостів, встановленні твердих цін на товари повсякденного вжитку, піклування про здоров'я людей. На думку філософа, щодо поліції, існують дві головні точки зору, згідно одної, поліції слід надати нагляд над всім; згідно другої, поліції нічого не слід визначати, оскільки кожна людина буде орієнтуватися на потреби іншої. Звичайно, окрема особа повинна мати право тим чи іншим способом заробляти собі на хліб, однак, з іншої сторони, і публіка має право вимагати, щоб усе необхідне доставлялося належним чином. Обидві сторони повинні бути задоволені, і свобода промислів не повинна бути такою, щоб піддавати небезпеці загальне благо [4, с.267-268].

Громадянське суспільство повинне захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов'язаний дотримуватися прав громадянського суспільства! 1, с.38]. Оскільки громадянське суспільство зобов'язане утримувати індивідів, воно має також право змушувати їх піклуватися про засоби до існування. Стан суспільства слід визнати тим досконалішим, чим менше індивіду доводиться робити для себе, згідно своєї особливої думки у порівнянні з тим, що виконується шляхом загальних заходів. Коли громадянське суспільство не зустрічає перепон у своїй діяльності, його народонаселення і промисловість зростають.

Великою проблемою у громадянському суспільстві є бідність. І ще більш небезпечною є чернь, умонастрій, якої направлений проти заможних, суспільства, уряду, що викликаний внутрішнім обуренням. Коли більшість у суспільстві не мають нормального рівня існування, вони втрачають відчуття права, правомірності і честі, власна праця не задовольняє у цьому випадку існування людини. У той же час з'являється відчуття несправедливості відносно тих небагатьох, в руках яких концентрується велике багатство. Г. В.Ф. Гегель розрізняв поняття бідності і черні, він вважав, що бідність сама по собі нікого не робить черню, чернь визначається лише пов'язаним з бідністю, зазначеним вище умонастроєм. Питання, як подолати бідність є актуальним для сучасного філософу суспільства і не втрачає актуальності і до сьогодні. Громадянське суспільство створює колонії і воно вимушене це робити, оскільки постійно відбувається зростання населення.

Корпорація є найбільш властивою для промислового стану, оскільки він найбільше спрямований на особливе, землеробський стан має у субстанціальності свого сімейного і природного життя, безпосередньо у собі самому своє конкретне загальне, всезагальний же стан має своєю метою загальне.

У громадянському суспільстві відбувається розподіл праці на різні галузі. Член громадянського суспільства володіє якимсь особливим вмінням і на підставі цього він є членом корпорації. Загальна мета корпорації є цілком конкретною і не виходить за межі того, що заключне у даному промислі, у власній справі і інтересі. Особлива ціль людини у громадянському суспільстві проявляє себе у той же час і як загальна [3, с.48]. На думку Г. В.Ф. Гегеля, корпорація має право під наглядом публічної влади піклуватися про свої власні, такі що не виходять за її межі інтереси, приймати членів, керуючись їх вмінням і добропорядністю, в кількості, що відповідає загальному зв'язку, охороняти своїх членів від особливих випадковостей, а також піклуватися про удосконалення їх здатностей, необхідних, щоб залишатися її членами взагалі виступати по відношенню до них як друга сім'я, положення, яке всезагальне громадянське суспільство, більш віддалене від індивідів і їх особливих потреб, може займати лише менш визначеним чином [4, с.276]. У корпорації особа може отримати допомогу, а багатство виконуючи свій обов'язок по відношенню до спільноти, не породжує заздрості, добропорядність у корпорації набуває справжнього визнання.

Корпорація складає другий, після сім'ї, існуючий у громадянському суспільстві моральний корінь держави. Сім'я містить у собі моменти суб'єктивної особливості і об'єктивної загальності у субстанціальній єдності. Корпорація об'єднує ті моменти, які спочатку розрізнені у громадянському суспільстві і об'єднує їх так, що в цьому об'єднанні особливе благо є дещо здійснене, право. У той же час корпорація не вносить не якої зміни у обов'язок одиничної особи набувати засобів до існування. Сфера громадянського суспільства переходить у державу.

Держава, її справжня основа, єдиний науковий доказ сім'я і громадянське суспільство. Держава є дійсність моральної ідеї моральний дух як очевидна, самій собі зрозуміла, субстанціальна воля, яка мислить і знає себе і виконує те, що вона знає і оскільки вона це знає. Держава є в собі і для себе розумною. Вищий обов'язок є в тому, щоб бути членом держави.

Г.В.Ф. Гегель розрізняє державу і громадянське суспільство. На його думку, якщо змішувати державу з громадянським суспільством, і призначення держави розглядати як захист власності і особистої свободи, тоді інтерес одиничних осіб як таких виявляється останньою метою, для якої вони поєднані, а з цього виходить також, що в залежності від свого бажання можна бути чи не бути членом держави. Відношення держави до індивіда є таким, що держава є об'єктивний дух, а сам індивід володіє об'єктивністю, істиною і моральністю лише остільки, оскільки він член держави. Призначенням індивідів є у тому, щоб вести загальне життя, їх подальше особливе задоволення, діяльність, характер поведінки мають своєю вихідною точкою і результатом це субстанціальне і загальнозначуще. Розумність, що розглядається абстрактно, є взагалі у проникаючий взаємно єдності загальності і одиничності, а у державі, у єдності об'єктивної свободи, тобто загальної субстанціальної волі, і суб'єктивної свободи як індивідуального знання і волі, що шукає своїх особливих цілей, тому вона по формі є у мислячій, тобто у визначаючій себе загальними законами і основоположеннями, дії. Ця ідея у собі і для себе вічне і необхідне буття духу. Для авторитету дійсної держави потрібні підстави, вони запозичуються із форм діючого у ньому права. Філософія розглядає тільки внутрішньою стороною держави, мислимим поняттям [4, с.279-280].

Держава має не лише внутрішній суверенітет, вона проявляє його зовні, що має прояв у міжнародному законодавстві.Г. В.Ф. Гегель розглядає суверенітет у-зовні. Він зазначає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і чисто зовнішню випадковість, яка може мати своє випадкову підставу у чому завгодно у пристрастях тих, хто має владу або народів, у несправедливості і таке подібне, взагалі у тому, чого не повинно бути [4, с.359]. Хоробрість розглядається філософом як доброчесність, її результат може бути не для себе, а лише для інших. Свою направленість у-зовні держава набуває тому, що вона є індивідуальний об'єкт.

гегель право закон філософський

Зовнішнє державне право виходить із взаємовідносин самостійних держав, і воно залежить від різних суверенних воль. Таким же чином, як людина не є дійсна особа поза її відношенням до інших осіб, так і держава не є дійсний індивід поза його відношення до інших держав [4, с.365].

Благо держави має зовсім інше виправдання, ніж благо окремої особи, що моральна субстанція, держава, має своє наявне буття, тобто своє право, безпосередньо не в абстрактному, а в конкретному існуванні і що лише це конкретне існування, а не одна з багатьох, що вважаються моральними заповідями думок може слугувати принципом її діяльності і поведінки. Відношення одних держав до інших мінливе: немає претора, який би вирішив спір; вищий претор тільки всезагальний у собі і для себе сущий дух, світовий дух.

Питання всесвітньої історії не залишаються за межами уваги Г. В.Ф. Гегеля. Загальний дух, являє собою у всесвітній історії духовну діяльність у всьому об'ємі її внутрішніх і зовнішніх сторін. Всесвітня історія є суд, що твориться силою світового духу, але не тільки, вона ще є розвиток розуму, самосвідомості і свободи духу, тобто тлумачення і здійснення загального духу. Історія духу є його діяння, оскільки він є тільки те, що він робить, і його діяння є в тому, що він робить себе тут себе у якості духу предметом своєї свідомості, в тому, щоб осягнути себе, тлумачити себе для себе самого. Дух, що повертається до себе є дух більш високого ступеня у порівнянні з тим, яким він був на ступені першого осягнення [4, с.370]. Конкретні ідеї, народні духи, мають свою істину і призначення у конкретній ідеї, яка є абсолютна загальність, у світовому дусі; довкола його трону вони стоять як вершителі його здійснення і як свідки і краса його слави.

Оскільки він як дух є лише рух своєї діяльності, що є у тому, щоб пізнавати себе абсолютним, тим самим звільнити свою свідомість від форми природної безпосередності і прийти до самого себе, то існують чотири начала створення цієї самосвідомості у ході її звільнення чотири всесвітніх царства. У першому як безпосередньому одкровенні ця самосвідомість має своїм началом образ субстанціального духу як тотожності, у якій одиничність залишається зануреною у свою сутність і для себе не виправданої. Друге начало є знання цього субстанціального духу таким чином, що він є позитивний зміст, здійснення і для себе буття як жива форма цього змісту прекрасна моральна індивідуальність. Tретє начало є поглиблення всередину себе знаючого для-сеое-буття до абстрактної загальності і тим самим до нескінченної протилежності по відношенню до настільки ж покинутої духом об'єктивності. Початок четвертого утворення є перетворення цієї протилежності духу, що складається в тому, що він сприймає у своєму внутрішньому житті свою істину і конкретну сутність і перебуває примиреним у об'єктивності дома, а оскільки цей дух, що повернувся до першої субстанціальності, є дух, що повернувся з нескінченної протилежності, то він знає цю свою істину як думку і світ законної дійсності і такою породжує її. Цим чотирьом началам відповідають чотири всесвітньо-історичні царства:

1) східне,

2) грецьке,

3) римське,

4) германське [4, с.373-374].

Проблематика права і закону займає важливе місце у філософії Г.В.Ф. Гегеля. Закон виступає у його концепції як об'єктивоване, тобто виражене зовні, закріплене у спеціальних державних актах право. Право і закон, таким чином виступають як цілісність, що проявляє себе як розвиток. До сфери правового регулювання не можуть належати відносини моралі, оскільки вони є повністю суб'єктивними і належать лише свідомості і власній волі особи. Закон є проявом узагальненої розумної волі осіб. Мати право і знати його може кожна особа, крім того вона повинна вміти захистити свої права.

Список використаних джерел

1. Coppieters, Bruno Kritik einer reinen Empirie: Hegels Jenaer Komment. zu Montesquieus Tlieorie des Politischen /Bruno Coppieters. Berlin: Akad. Verl., Cop. 1994. - S.252c.

2. Ghasempour, Morteza Die Theorie des asthetischen Scheins bei Schiller und Hegel: Inaug. - Diss. / Vorgelegt von Morteza Ghasempour Koln, 1994. S.164c.

3. Александров, А.А. Человек и общество в философии Гегеля. Екатеринбург: Изд-во Ур. ун-та, 2003.154с.

4. Гегель Г. В.Ф. Философия права. М.: Мысль, 1990.524с.

5. Мотренко Т.В. Гегель и Владимир Соловьев. К.: Слово, 2006.80с.

Размещено на Allbest.ru