Природні права в системі прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природні права в системі прав людини

Поступ України до утвердження громадянського суспільства, правової держави і панування правового закону, безсумнівно, потребує серйознішого ставлення до розробки проблем права як цінності. Відомо, що в умовах тоталітаризму право підмінювалося нормотворчістю наказового порядку, залежною від партійно-владних вказівок та ідеологічних поглядів та трактувань. Зважаючи на це, основні правові цінності на сучасному етапі повинні знайти своє вираження в конституційних положеннях про права і свободи людини, про їх природжений і невідчужуваний характер, про необхідність їх дотримання у правотворчій і правозахисній діяльності.

Майже протягом всієї історії людина різними способами бореться за свої права, і практично весь цей час точиться інша боротьба: а що ж таке права людини? Наукового характеру вона набуває приблизно п'ять століть тому у працях представників середньовічної і ренесансної думки (Т. Аквінського, Л. Бруні, Н. Мак'явеллі, Піко делла Мірандоли, У. Оккама, М. Фічіно), в яких беруть початок правові та філософські ідеї, на основі яких пізніше будуть обґрунтовуватися права людини. Слугують розумінню проблеми праці діячів Реформації, в яких реалізується концепція емансипації людини (Ж. Кальвін, С. Кастеліо, М. Лютер, Ф. Меланхтон, І. Рейхлін, Е. Роттердамський, У. Цвінглі), а класичного вигляду концепція набуває у Д. Берклі, Т. Гоббса, Г. Гроція, Т. Джеферсона, І. Канта, Дж. Лока, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейна, С. Пуфендорфа, Д. Г'юма.

У вітчизняній філософській думці питання сутності прав, а особливо місця природних прав у їх системі, представлено вже ідеями митрополита Іларіона, Луки Жидяти, Володимира Мономаха, Данила Заточника. Значним внеском у його розробку є праці М. Драгоманова, М. Грушевського, Б. Кістяківського, М. Козачинського, Г. Кониського, М. Костомарова, М. Міхновського, П. Могили, С. Оріховського, П. Орлика, К. Транквіліона-Ставровецького, І. Франка, С. Яворського, П. Юркевича.

За часів тоталітаризму неупереджений філософський аналіз прав людини був неможливим, проте цьому питанню присвячені праці В. Большакова, П. Граціанського, В. Зорькіна, Е. Кузьміна, Г. Мальцева, В. Туманова. У час зміни пріоритетів розвитку суспільства з'явилося чимало досліджень із загальної теорії прав людини (О. Данільяна, К. Жоля, А. Колодія, Я. Кондратьева, С. Максимова, В. Нерсесянца, М. Панова, П. Рабіновича, Б. Чміля, Ю. Шемшученка, В. Шкоди та ін.), питань цінності права і аналізу права людини як специфічного виду соціальної справедливості, проблем людської гідності у праві (О. Бандура, Д. Гудима, С. Добрянський, О. Грищук, Ю. Оборотов, О. Петришин, О. Семітко, Л. Чеснов). Розвитку сучасних досліджень проблеми прав людини та громадянина сприяє плідна діяльність В. Авер'янова, В. Бабкіна, В. Бачиніна, І. Бичка, С. Бублика, О. Гвоздіка, В. Горшеньова, В. Забігайла, А. Іщенка, Р. Калюжного, А. Козловського, М. Козюбри, Я. Кондратьева, М. Костицького, Л. Кривенко, В. Ларіонової, Ю. Леонова, О. Литвинова, О. Манохи, О. Мироненка, О. Мурашина, Є. Назаренка, А. Олійника, М. Орзіха, В. Опришка, В. Погорілка, В. Рибалки, АСеліванова, В. Свінціцького, В. Сіренка, В. Синьова, О. Скакун, С. Сливки, В. Тація, І. Тимченка, М. Цвіка, В. Цветкова, В. Чефранова, В. Четверніна, В. Шаповала.

Важливе значення для з'ясування і вирішення проблемних питань про місце природних прав у системі прав людини мають праці й сучасних західних теоретиків філософії права (Ю. Габермаса, О. Гьофе, Р. Дворкіна, Дж. Ролза, М. Сендела, Ч. Тейлора, Р. Циппеліуса).

Здається, те, що людина має певні права, очевидність. Ane ця очевидність разом з тим постає як проблема, адже кожна особа живе у суспільстві, а тому виходить, що її права повинні знаходитися у повній відповідності до її належності до тієї чи іншої соціальної групи, до соціального статусу, який вона обіймає. А це ж означає, що як тільки особа перестає належати до певної соціальної спільноти, вона втрачає комплекс прав, властивих цій спільноті. Чи ж справедливо тоді говорити, що людина вільна робити якийсь вибір, покладаючись цілковито на власний розсуд і керуючись виключно своєю волею, чи права це все-таки визнані суспільством і забезпечені всією системою суспільного життя форми та способи людської самореалізації: те, що існує як усталені і незаперечні і загальновизнані можливості для людини вчиняти так чи інакше?

В історії філософських і правових вчень нелегко знайти іншу проблему, яка б викликала настільки тривалі і гострі суперечки, як зазначена. Іншими словами, протягом багатьох століть одним зі спірних питань філософії права було питання про те, чи існує поряд з так званим позитивним правом інша система норм, що все-таки відповідає вимогам справедливості, тим більше, що серед розмаїття визначень права часто знаходились досить абстрактні і розпливчасті, як, скажімо, визначення відомого російського філософа Володимира Соловйова про право як примусову вимогу реалізації мінімального добра або порядку, що не допускає відомих виявів зла[1,с.12].

Найчастіше у вигляді зразка і критерію для оцінки позитивного права, для визначення його ціннісної значущості виступало право природне, яке, окрім об'єктивних рис (напр., рівності, свободи) включає різноманітні моральні та етичні характеристики і первинно наділене абсолютною цінністю.

Ще Цицерон у творі «Про обов'язок» зазначав, що в основі будь-якої національної правової системи лежить право, яке існує всюди, тобто природне право: «Всі народи, котрі керуються законами чи звичаями, частково користуються своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей; адже те право, котре кожен народ постановив сам собі, є його власним і називається громадянським правом, немовби власним правом громадянської общини; те ж, що встановлено між всіма людьми природнім розумом, це однаково дотримується серед всіх народів і називається правом народів, правом, котрим послуговуються всі роди людей»[Цит. за:2,с.98].

То ж яке все-таки місце займає природне право у системі прав людини і яка вона, ця система? Звернімось спочатку до Загальної декларації прав людини першого в історії міжнародних відносин акта, в якому проголошено широке коло основних свобод і прав людини, що підлягають загальній повазі і додержанню. Цей документ і тепер відіграє важливу роль у розвитку міжнародного співробітництва, спрямованого на забезпечення і захист прав людини, а його основні положення конкретизуються у багатьох міжнародних угодах. Декларація розроблялась наприкінці 40-х років XX століття і повинна була стати певним балансом між різноманітними підходами і правовими концепціями, які визначали позиції країн з різними соціально-економічними та правовими системами. Відповідно до неї, існує традиційний міжнародно-правовий поділ прав людини на громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні У 30 її статтях закріплені права, які названі «рівними і невід'ємними»: право на життя, на свободу і на особисту недоторканність, право на визнання правосуб'єктності, право не бути в рабстві, право на рівний захист перед законом, право на ефективне поновлення прав, право вважатися невинною до встановлення вини, право на захист від втручання в особисте і сімейне життя, право на вільне пересування і місце проживання у межах держави, право на громадянство, право володіти майном, право на свободу думки, совісті й релігії, право на свободу переконань, право на працю та ін. Tим не менше, стаття 29 Декларації проголошує, що кожна людина має обов'язки перед суспільством і допускає, що закони суспільства можуть обмежувати названі вище права[3]. Складається парадоксальна ситуація: людина начебто має «невід'ємне», тобто природне право, але це право у неї може відібрати суспільство?

Цікавою для порівняння тут є позиція Томаса Пейна, який вважає, що лише природні права лежать в основі всіх громадянських прав людини, адже людина прийшла до суспільства не тому, щоб стати гіршою, ніж вона була до того, чи мати менше прав, ніж вона мала раніше, а щоб ці права краще оберегти. Людина, згідно з природним правом, має право самостійно укладати своє життя, і доки це стосуватиметься її права на власну думку, вона ніколи не відмовиться від нього. Це право вона «вкладає» у скарбницю суспільства і повинна використати могутність суспільства для забезпечення свого права. Пейн робить цікаві висновки про те, що, по-перше, кожне громадянське право походить з природного права (тобто людина отримує його натомість свого природного права). По-друге, громадянська міць суспільства складається із сукупності тієї категорії природних прав людини, які вона вже не може реалізувати сама, але які відповідають намірам кожного члена суспільства. І, по-третє, силу, отриману із сукупності природних прав, яку не могла використати кожна людина зокрема, не можна використовувати для зазіхання на природні права, які містяться в кожній особі зокрема і які вона сама спроможна реалізувати[4,с.48-49].

Філософії права відома класифікація прав людини, запропонована на початку XX століття американцем У. Хохфелдом, відповідно до якої людина має такі правомочності:

Правова свобода. Особа х наділена правовою свободою стосовно особи у вчинити певну дію А, якщо X не має правового обов'язку перед у утриматись від вчинення А.

Правова вимога. Особа х має право вимоги стосовно особи у вчинити певну дію А, якщо у має правовий обов'язок перед х вчинити А.

Правове повноваження. Особа х наділена повноваженням створити правові наслідки для особи у, якщо певна вольова дія х буде юридично визнана як така, що потягла за собою юридичні наслідки для у.

Правовий імунітет. Особа х має правовий імунітет стосовно особи у від певного правового наслідку С, якщо у не має правового повноваження вчинити дію, яка, відповідно до закону, потягне за собою правовий наслідок C для х.[5,с.64].

Це дає підстави класифікувати права на права-свободи, права-вимоги, права-повноваження і права-імунітети. Безперечно, природні права, можуть бути складовою частиною кожної із класифікованих груп.

Класифікації прав людини відомі і теології. Так, Ж. Марітен пропонує таку класифікацію прав людини: а)фундаментальні права особи, котрі є природними у власному значенні слова, оскільки укорінені у природі людини як вільної і духовної істоти, особи, котра належить до світу вищих цінностей; б)політичні права (права громадянина); в)соціальні права (права трудівника)[6].

Ф. Мазурек групує права людини відповідно до засад свободи, соціальної рівності та солідарності: ліберальні ( право на життя, на свободу слова, совісті і релігії тощо), господарські (право на працю, на справедливу платню, на володіння приватною власністю, на участь у господарському житті, на господарську ініціативу, культурні (право на виховання, на активну й пасивну участь в освіті (науці), на правдиву інформацію тощо) суспільні та солідаристські (право на інтегральний розвиток, на життя у неспотвореному природному і суспільному середовищі, право на мирне життя).

Д. Голенбах так диференціює права людини: а)відповідно до «секторів чи вимірів людської особистості»: фізичні, комунікативні, релігійні, сімейні й сексуальні, економічні, політичні права, право на пересування, право на об'єднання; б)відповідно до способу опосередкування змісту прав людини суспільством і соціальними інституціями: права особистого, соціального та інструментального (макроінституційного) рівня[8,с.141-201].

Тут знову доводиться робити вже звичний висновок: природні права є складовою частиною системи прав людини, проте вони у будь-який час можуть бути обмеженими правом позитивним.

Дещо відмінною від зазначених вище є позиція Р. Дворкіна, висловлена ним у праці «Серйозний погляд на права»[9]. Вона заснована на реальному визнанні невід'ємних прав людини, які не потребують доказів (до речі, у західній юридичній літературі другої половини XX ст. важко знайти заперечення існування невід'ємних прав людини, незалежно від їх відображення в позитивному законодавстві усі визнають, що існують певні права, які випливають з природи людини, її потреб або існують самі по собі як реальність, що не потребує доказів).

У своєму дослідженні Дворкін виходить з того, що громадяни мають деякі права, не передбачені законодавством, тому проблема полягає в можливості реалізації цих прав. Тут треба зазначити, що Конституція США визнає існування необмеженого кола прав, які на даний момент законодавчо не закріплені. Людина може звернутися в суд за захистом свого природного права, і суддя, за наявності переконливої аргументації, уповноважений визнати це право. Але навіть цей, здавалося б ефективний, механізм захисту не вирішує всіх проблем, пов'язаних з природними правами, тому Р. Дворкін ставить до держави певні вимоги:

• визнання ідеї людської гідності (згідно з якою людину несправедливо розглядати як складовий елемент суспільства);

• визнання ідеї політичної рівності (однакове ставлення держави до сильніших і слабших громадян);

• вимога якомога більшого охоплення природних прав позитивним законодавством;

• вимога слідувати певній внутрішньо узгодженій, зрозумілій теорії прав людини;

• вимога відповідності діяльності держави її ж власним деклараціям.

Більше того, Р. Дворкін навіть встановлює коло прав, порушення яких законодавцем дає підставу людині, наділеній правом, порушити закон. Щоправда, порушити можна тільки той закон, який посягає на так звані «права проти держави» (свободу слова, право на приватне життя тощо), причому законодавче обмеження прав є допустимим тільки на одній підставі при необхідності забезпечення природних прав іншої людини.

Р. Дворкін не заперечує існування прав, які може мати більшість суспільства, проте фундаментальні права людини він ставить вище будь-яких колективних прав. Жодним з колективних прав не можна виправдати обмеження найважливіших індивідуальних прав, бо вони зберігають силу навіть тоді, коли їх реалізація може зашкодити інтересам більшості. Інакше концепція невід'ємних прав людини втрачає свій зміст, вважає філософ.

Окрім того, на думку Р. Дворкіна, безумовний обов'язок дотримання позитивних законів і визнання безумовних прав людини не можуть бути сумісними: якщо держава визнає права людини, то неодмінно обмежить обов'язок дотримання законів. Верховенство закону, безумовна обов'язковість його дотримання означає надання переваги одній групі інтересів, а принцип пріоритету прав людини зовсім іншій. Заперечуючи безумовну обов'язковість закону, Дворкін, тим не менше, веде мову про верховенство права. При цьому до поняття права включається принцип поваги до прав людини, пріоритет невід'ємних природжених прав щодо влади і позитивного законодавства.

Як бачимо, до сьогоднішнього дня існує безліч класифікацій системи права і ще більше трактувань місця природного права у цій системі, що поки що унеможливлює його уніфікацію. Te спільне, що об'єднує всі напрямки, досить неоднозначно виділив Г. Шершневич, котрий вказував, що природне право це:

1) те, що було б, якби не існувало держави і встановлених нею законів;

2) історична гіпотеза, тобто право, котре діяло насправді у природному стані, до переходу у державний;

3) політичний та юридичний ідеал, тобто таке право, котре повинно було б діяти замість того, що склалося історично;

4) діюче право, котре повинно застосовуватися там, де мовчать закони, а інколи там, де вони явно протирічать здоровому глузду[ 10,с.28].

І хоча у XX столітті природні права були узаконені у міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав, у світі спостерігалася тенденція відстоювання пріоритету особистості і її невід'ємних прав, повна реалізація природних прав людини залишається ідеалом, якого, мабуть, і неможливо досягти, проте до якого постійно потрібно прагнути, а ідея природного права повинна служити ціннісним орієнтиром при виробленні державної політики стосовно прав людини. Лише тоді людина відчуватиме, що ні в кого немає права позбавити її основних можливостей життєдіяльності, перебуватиме в такому стані основного права, «котре характеризується непорушністю її сутності і абсолютного значення особистості, гарантованістю процесів реалізації права і правового захисту» [11,с. 19].

Список використаних джерел

право конституційний природний

1. Варламова Н.В. Аксиологический аспект правопонимания // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. Москва: Институт государства и права российской академии наук, 1996,90с.

2. Политико-правовые ценности: история и современность / Под ред. В.С.Нерсесянца М: Эдиториал УРСС, 2000 256с.

З. Загальна декларація прав людини // Права людини (основні міжнародно-правові документи): Зб.док. /Упоряд. Ю.К.Качуренко. -K.: Наукова думка, 1989. -248с. -С.10

4. Томас Пейн. Права людини. Львів: Літопис, 2000 288с.

5. Hohfeid W.N. Fimdamentai legal conceptions as applied injudicial reasoning and other legal essays, Ed. W.W.Cook. New Haven, 1919.

6. Grzybowski K., Soboiewska B. Doktryna polityczna і spoleczna papiestwa (17891968). Warszawa: Ksi^ga і wiedza. 1971.

7. Mazurek F.J. Integrainie rozumiane prawa czlowieka podstaw^ personalistycznego porz^dku gospodarczego // Zeszyty Naukowe KUF. 1996. №1-2. S.51-73.

8. Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. Львів: Свічадо, 2000. Т.І.

9. Дворкін P Серйозний погляд на права. K.: Основи, 2000 519с.

10. Шершневич Г.Ф. Общая теория права. Вып.первый: Философия права. Т.І. Часть теоретическая. М., 1910.

11. Гасанов К.К. Основные права человека. Вопросы неотчуждаемости: Монографія. М.: Юнити-Дана, 2003. 64с.

Размещено на Allbest.ru