Органи прокуратури як елемент системи насилля та примусу в Україні 20-30-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Органи прокуратури як елемент системи насилля та примусу в Україні 20-30-х рр. ст.

Фролов М.О,

Звернення до політичної історії України 20-30-х рр. вимагає від дослідників ретельного аналізу політичної системи на двох рівнях - як цілісного феномену, так і на рівні окремих складових її архітектоніки.

У представленій статті робиться спроба здійснити історичний аналіз особливостей еволюції та функціонування одного з органів системи насилля та примусу - прокуратури - в контексті політичної системи радянської України 20-30-х pp. XX ст.

В історіографії окреслена проблема має здебільшого правознавчий аспект висвітлення [ 1;2;7], тоді як місце прокуратури у механізмах партійної номенклатури, взаємодія з іншими органами, участь у репресивно-каральній політиці та інші історичні аспекти заслуговують на окрему увагу.

У часи царату прокуратура була включена до складу судового відомства і була переважно органом обвинувачення. Вона мала певну самостійність, як державна інституція, спиралась у своїй діяльності на досить розгалужену організаційну структуру. Важливими принципами організації прокуратури у царській Росії були єдність і строга ієрархічна підпорядкованість. Функції загального нагляду прокуратура не виконувала, що негативно вплинуло на загальний стан законності в країні. У такому вигляді прокуратура проіснувала до 1917 року [ 1,с.41].

Більшовицька влада 22 листопада 1917 року ліквідувала прокуратуру, як державну інституцію, декретом Раднаркому РРФСР "Про суд". Ленін вважав, що прокуратура потурала сваволі поліції, і комуністична держава може обійтись без прокуратури. Більшовицькі керівники вважали, що у ролі обвинувачів, які допускались до участі у кримінальній справі, могли бути добропорядні громадяни як чоловіки, так і жінки. Tобто було утворене загальне громадське обвинувачення. Але дуже скоро Ленін і керівництво ЦК РКП(б) переконалось в ідеалізації та непрофесіоналізмі цього нововведення. Тому новим декретом Раднаркому РРФСР від 7березня 1918 року замість прокуратури було створено орган, який нагадував функції прокуратури - колегії обвинувачів. В УCPP такі органи були вперше утворені у листопаді 1918 року [2,с.86-87].

Колегії обвинувачів, в умовах "червоного терору", практично не мали можливостей та важелів для забезпечення навіть радянської законності, тобто дотримання тих норм, які передбачала юридична основа комуністичної держави. Тому після перемоги у громадянській війні компартійно-радянська влада змушена була повернутись до розгляду питання про створення дієвого контролю за діяльністю правоохоронних органів та органів держбезпеки. На початку 1920-х pp. партійне керівництво мало вже досить великий обсяг знань про свавілля та корупцію, які вразили чекістів і працівників міліції та карного розшуку. Справжню політичну проблему формувало небажання багатьох працівників правоохоронних органів дотримуватись законів, положень, процесуальних норм. Вони вважали, що основою їхньої діяльності повинні бути директиви партійних органів і революційна доцільність. 28 червня 1922 року ВУЦВК затвердив Положення, яким було поновлено прокурорський нагляд та знову створено прокуратуру. Тепер прокуратура здійснювала не тільки функцію нагляду, а й кримінального переслідування, їй було підпорядковано весь слідчий апарат. (Прокуратура в РРФСР була поновлена теж у 1922 році, але пізніше, ніж у радянській Україні) [3,с. 179- 180]. прокуратура примус партійний номенклатура

Було б помилково вважати, що Ленін і ЦК РКП(б) не передбачали партійного керівництва та контролю органами прокуратури. Навпаки, Ленін вважав, що відроджена прокуратура, як державна інституція, у комуністичній державі повинна була знаходитись під пильним контролем політбюро, оргбюро і ЦКК ЦК РКП(б) [4,с,200].

Відомо, що в РРФСР велику роль у розбудові органів прокуратури відіграв М.В. Криленко. Він був не тільки теоретиком радянської юриспруденції, але й гарним організатором, практиком. У радянській Україні непересічну роль у створенні та розбудові органів прокуратури відіграв М.О. Скрипник, який з 12 квітня 1922 року посідав посаду наркому юстиції УСРР, аз 3 лютого 1923 року одночасно був затверджений і Генеральним прокурором республіки. Під керівництвом М.О. Скрипника Генеральна прокуратура УСРР вже у 1923 році подала 642 протести на діяльність місцевих органів влади. У 1924 році кількість протестів по окремих губерніях коливалась від 150 до 400. Усього ж за цей рік прокуратурою було розглянуто 36,0 тисяч справ, з них близько 10 тисяч дописів робкорів і сількорів. Перевіряючи у 1925 році органи юстиції, прокуратурою було розглянуто 10450 циркулярів різних установ, чинність значної кількості яких була припинена, а то й зовсім скасована [5,с,66].

Активна й ефективна діяльність М.О. Скрипника на посадах наркома юстиції та Генерального прокурора республіки була одразу помічена московським керівництвом. Політбюро ЦК РКП(б), в якому домінувала тоді "трійка" Зинов'єв - Каменев - Сталін, запропонувало ЦК КП(б)У перемістити Скрипника на посаду Прокурора Верховного Суду СРСР. Сталін вважав, що вилучення Скрипника з України таким чином позбавить його впливу на перебіг подій у створенні СРСР. М.О. Скрипник не хотів переїжджати до Москви. Він вважав, що більшовик-українець повинен працювати на Батьківщині. Послаблення власних лав не бажало і компартійно-радянське керівництво УСРР. Тому 15 січня 1924 року політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про можливе переміщення М.О. Скрипника і вирішило: "Заперечувати проти призначення т. Скрипника прокурором Верхсуду Союзу, виходячи із необхідності його залишення в Україні" [6,арк.7].

He бажаючи додаткового загострення стосунків з політбюро ЦК КП(б)У, в умовах будівництва союзної держави та посилення боротьби за владу з Л.Д. Троцьким і його прихильниками, "трійка" відмовилась від ідеї переміщення М.О. Скрипника до Москви.

Упродовж 1920-х рр. статус прокуратури в СРСР, як державної інституції, тільки змінювався, а повноваження збільшувались. Реальне посилення прокурорської влади відбулось після передачі їй функцій контролю за діяльністю виконкомів місцевих рад, включаючи губернські, а пізніше обласні. Прокуратуру зобов'язали наглядати за тим, щоб постанови та інші нормативні акти місцевої радянської влади відповідали діючим союзним і республіканським законам. Сприяло посиленню позицій прокуратури у функціонуванні державного апарату і передача їй слідства. Слідство надавало прокуратурі особливого значення. Більшість радянських і господарських працівників усіх рівнів змушені були рахуватись з позицією прокуратури. Вони не мали право втручатись у діяльність прокурорських працівників у зв'язку із підпорядкованістю прокуратури лише своєму відомчому керівництву [7,с.90-91 ].

Aлe в умовах формування та функціонування тоталітарної держави, де керівна роль у політичній системі належала ієрархії партійних комітетів, прокуратура у своїх рішеннях залежала не тільки від сутності діючих законів, але й від волі вищих органів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У. У союзному як і у республіканському ЦК партії наглядом за правоохоронними органами опікувався спеціальний відділ, який був підпорядкований одному із секретарів ЦК. Можна нагадати, що М.І. Сжов до свого призначення наркомом HKBC був секретарем ЦК ВКП(б), який здійснював партійний нагляд за діяльністю правоохоронних органів. Постановою Оргбюро ЦК РКП(б) від 16 березня 1923 р. передбачався особливий порядок притягнення до судової відповідальності секретарів губкомів і обкомів більшовицької партії. Тепер губернський прокурор був зобов'язаний, перш ніж надати тій чи іншій справі проти керівництва губкому законного розвитку, направляти відповідні матеріали і своє резюме з приводу цих матеріалів прокурору республіки та для узгодження з ЦК компартії республіки і ЦК РКП(б)-ВКП(б). Одночасно вводилась норма для всіх правоохоронних органів, включаючи ДПУ, про те, що ніхто не має право заарештувати або порушити карну справу проти партійного працівника без санкції губернського прокурора [8,с.І45].

Керівництво прокуратури було вмонтовано у механізм партійної номенклатури. У 1926 році, коли Л.М. Кагановичем, керівником КП(б)У та політбюро ЦК партії, був затверджений новий перелік номенклатурних посад в У СРР, до цього переліку, як номенклатура виключно ЦК КП(б)У, були включені керівники республіканської прокуратури та окружні прокурори (в УСРР тоді вже не існувала губернського поділу, але не було ще введено адміністративно-територіального поділу по областях) [9,арк.40].

Сталін і політбюро ЦК ВКП(б) постійно контролювали та ініціювали зростання партійного прошарку серед прокурорських працівників. Керівні посади в прокуратурі мали право обіймати лише члени комуністичної партії. Членство у партії було більш вагомим аргументом для призначення на прокурорську посаду, ніж наявність повноцінної юридичної освіти та досвід роботи [10,с.22].

Еволюція політичної системи СРСР до тоталітаризму сприяла розбудові прокуратури, збільшенню чисельності її працівників. Підтримка обвинувачення у суді значно розширила повноваження прокурорів. Цей процес зміцнення позицій прокуратури, як державної інституції, був продовжений у новому Положенні про Верховний Суд і Прокуратуру СРСР, затвердженому 24 липня 1929 року. Тепер Прокурор Верховного Суду мав навіть право законодавчої ініціативи. Він отримав право дорадчого голосу у засіданнях Президії ЦВК СРСР, Раднаркому, Ради Праці та Оборони, Колегій Наркоматів та інших центральних відомств. Було задекларовано навіть право прокурора призупиняти постанови і дії ОДПУ. Аналогічне право мав і старший помічник прокурора, який здійснював нагляд за діяльністю ОДПУ [11,С.420-431 ].

Стосунки між прокуратурою та ОДПУ в УСРР у 1920-х pp. були досить складними. З одного боку прокуратура та Д ПУ працювали в одній системі правоохоронних органів, які реалізовували репресивно-каральну та примусову політику керівництва більшовицької партії стосовно суспільства. З іншого боку, прокуратура змушена була реагувати на систематичні зловживання чекістами владою. Це дратувало амбітного та впливового голову ДПУ та HKBC УСРР, члена політбюро ЦК КП(б) У В.А. Балицького. Він інтригував проти наркомів юстиції та прокурорів республіки В.І. Порайката М.В. Михайлика, вихідців із партії боротьбистів, які не мали в КП(б)У такого впливу як В.А. Балицький. Взаємодія між прокуратурою та ДПУ УСРР забезпечувалась через ЦК КП(б)У, політбюро якого не було зацікавлене у посиленні конфліктуючих сторін у межах діючої політичної системи стосовно одна до одної [ 12,с,92-93,99].

Прокуратура безпосередньо брала участь у посиленні репресивного тиску на суспільство наприкінці 1920-х pp. Гучні процеси в Росії та Україні, "Шахтинська справа", "Справа промислової партії" та інші, включаючи публічне засудження членів так званої "Спілки визволення України", відбувались за безпосередньою участю прокуратури СРСР і УСРР. Прокуратура не тільки підтримувала безпідставні звинувачення проти засуджених, але і працювала разом з чекістами заради виконання директиви, сформульованої ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У [13, с.155-161,163-164,177].

Треба підкреслити, що до кінця 1920-х pp. правоохоронні органи УСРР, включаючи прокуратуру республіки мали досить великий і вагомий обсяг власних повноважень. Політична еліта УСРР намагалась довести московському владному центру необхідність збереження існуючого статусу ДПУ, міліції, суду та прокуратури. Наприклад, 11 вересня 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У затвердило рішення, у якому наполягало на розширенні повноважень ДПУ УСРР [14,арк.66]. Але Сталін і сталінці досить жорстко і послідовно діяли у напрямку все більшої централізації репресивно-каральної системи. Це збільшувало можливості для керівництва та маніпулювання силовими відомствами з боку "вузького" керівництва СРСР і ВКП(б), централізація керівництва репресивно-каральною системою у Москві зменшувало владні можливості республіканських і регіональних компартійно-радянських еліт, робило їх більш контрольованими, зменшувало потенційні загрози формування у союзних республіках сепаратизму під червоним прапором. ОДПУ інформувало Політбюро ЦК ВКП(б) і особисто Сталіна про всі вагомі події та небезпечні для влади тенденції на території СРСР та союзних республік [15,с,117-128].

Головними ініціаторами та провідниками ідеї прискорення створення загального союзного Верховного Суду та Прокуратури СРСР були нарком юстиції РРФСР М.В. Криленко та Прокурор РРФСР А.Я. Вишинський. Вони добре розуміли, що глибоко централізована комуністична держава повинна мати серед своїх конституційних інституцій прокуратуру і суд. Сталін всіляко підтримував з цього М.В. Криленка та колишнього меншовика А.Я. Вишинського [16,с.209-210].

20 червня 1933 року була започаткована Прокуратура СРСР, згідно з постановою ЦВК і Раднаркому. Вона наділена правом здійснювати загальне керівництво прокуратурами союзних республік, а також забезпечити нагляд за діяльністю ОДПУ, міліції, карного розшуку та виправно-трудових закладів, тобто місць позбавлення волі [ 17,с.469].

17 грудня 1933 року ЦВК і Раднарком СРСР затвердили Положення про Прокуратуру Союзу РСР. Згідно з цим положенням повноваження республіканських прокуратур були значно обмежені. Прокуратура УСРР набула подвійного підпорядкування: підпорядковувалась Прокурору СРСР і залишалась підлеглою ВУЦВК (насправді підпорядкування було потрійним - залежність прокуратури від директив ЦК ВКП(б) і ЦК КГІ(б) У була стовідсотковою). Фактичне відокремлення Прокуратури УСРР (разом із органами слідства) в незалежну від ВУЦВК систему відбулося в 1936 p., коли був утворений народний комісаріат юстиції СРСР [ 17,с.475].

Прокуратура після 1933 року постійно додавала до існуючих все нові й нові повноваження, наприклад, право опротестувати та призупиняти виконання судових рішень, включаючи вироки про страту. Але у роки Великого терору ці повноваження прокуратури практично не були реалізовані [ 17,с.483-484].

Першим прокурором СРСР був ортодоксальний більшовик І.О. Акулов, який мав біографію підпільного за часів царату та партійного працівника і чекіста високого рівня після 1917 р. (У 1931 р. - перший заступник голови ОДПУ, 1932-1933 р. - секретар ЦК КП(б)У у Донбасі) [ 18,с.6-9]. Сталін зробив А.Я. Вишинського заступником І.О. Акулова, а М.В. Криленко залишився наркомом юстиції РРФСР з надією посісти посаду союзного наркому. Це відбулось у 1936 році, коли був створений союзний наркомат юстиції, а в середині 1937 року М.В. Криленко був репресований і загинув. Акулов не був готовий до компетентної роботи Прокурором СРСР: він не мав відповідної освіти і навіть мінімального досвіду роботи у прокуратурі. Але виділявся готовністю до самопожертви заради роботи, ідеологічним фанатизмом та твердим характером. Як і Криленко, був заарештований у липні 1937 року і розстріляний. До речі, у роки Великого терору були знищені всі прокурори УСРР-УРСР, які обіймали цю посаду у період 1922-1938 рр. [ 19,с. 17-18].

Однією із головних проблем у розбудові та діяльності прокуратури у 1920-1930-х рр. у СРСР та УСРР-УРСР була кадрова проблема. Вона була, у першу чергу, пов'язана з реальною відсутністю юридично освічених людей та недовірою до так званих "старих" спеціалістів, тобто тих, хто мав досвід роботи в прокурорсько-судовій системі часів царату. У зв'язку з цим недоукомплектованість працівників прокуратури складала у 1923 р. - 45% штатної чисельності, а у 1924 р. - 30%. В органах прокуратури у цей час 78% прокурорів раніше працювали в органах юстиції, а 22% прийшли з партійних і радянських посад [20,с.45]. Переважна більшість прокурорських працівників були членами КП(б)У. Так, зі 129 відповідальних і керівних працівників органів прокуратури в губерніях УСРР 127 були членами КП(б)У [21,с, 100].

Неосвіченість і непідготовленість до роботи працівників прокуратури серйозно турбувало верхівку КП(б)У. У 1925 році, в одному зі своїх виступів нарком юстиції УСРР і Прокурор республіки М.О. Скрипник навів проблемну аналітику з цього питання. У прокуратурі Народного Комісаріату юстиції вищу юридичну освіту мали 58,34% працівників, вищу неюридичну - 8,33%, середню - 20,83%, а початкову - 12,5%. У прокуратурі Українського військового округу ці показники становили відповідно 27,78%; 11,11%; 33,33%; 27,78%; у губернських прокуратурах - 16,45%; 11,18%; 21,05%; 40,13%, а ще 4,61% закінчили спеціальні юридичні курси та 6,58% мали домашню освіту [22,с,6].

Партійно-державне керівництво УСРР вважало, що нестача освіти і необхідного фахового досвіду прокурорських працівників частково компенсувалась партійним стажем, неучастю в партійних опозиціях та небільшовицьких партіях, досвідом роботи в органах радянської юстиції, передусім у трибуналах, губернських і повітових підрозділах наркомату юстиції у роки громадянської війни. Юридичний стаж 19% працівників прокуратури перевищував 5 років. Від 3 до 5 років стажу мали 26% персоналу, від 1 до 3 років - 42%, менше року працювали 13% особового складу органів прокуратури УСРР. Отже, у 1925 році більше половини працівників органів прокуратури не мали зовсім або мали незначний (менше року) юридичний досвід роботи за фахом. Практично здійснювати ефективний контроль за діяльністю правоохоронних органів УСРР спираючись на такий кадровий потенціал було дуже складно. Зруйнувати дореволюційну прокуратуру виявилось дуже простою справою, але її відновлення вимагало чималих зусиль комуністичної держави [22,с,7].

Основним джерелом підготовки кадрів органів прокуратури наприкінці 1920-х pp. були короткотермінові юридичні курси. Запланована "потужність" їх роботи (900 осіб щорічно) досягнута ніколи не була. За перші 5 років існування цих курсів їх закінчили 842 особи, з яких 450 працювали в системі юстиції. На початок 1929 р. зі 136 помічників окружних прокурорів 25 (18,4%) мали тільки "багаж" юридичних курсів. 17 (12,5%) осіб закінчили юридичні факультети, 2 особи (1,5%) мали незакінчену юридичну освіту [23,с,627].

Кадрова проблема в органах прокуратури У СРР-У PCP не була вирішена і в 1930-х pp., хоча до підготовки юристів були залучені університети, а з 1930 р. знову були створені в раді міст України спеціальні юридичні інститути. Aлe у 1936 році в складі прокурорсько-слідчих працівників було усього 10,7% з вищою юридичною освітою. Частина цих фахівців була знищена у роки Великого терору. У 1938 р. в УРСР кількість прокурорських працівників, що не мали спеціальної підготовки становила 54,9% від загальної кількості [21,с. 101].

Участь прокурорської системи у подіях та злочинах часів Великого терору наприкінці 1930-х pp. була безпосередньою та конкретною. Прокурор СРСР А.Я. Вишинський зробив у 1935-1939 pp. стрімку політичну та посадову кар'єру: член ЦК ВКП(б), а згодом і кандидат у члени політбюро ЦК партії, депутат Верховної Ради СРСР, академік AH СРСР і член її Президії, наближена та довірена людина Й.В. Сталіна і В. Молотова. У розпал масових репресій, 20 липня 1937 року, А.Я. Вишинський був нагороджений орденом Леніна за успіхи у справі зміцнення "революційної законності". У радянському істеблішменті було добре відомо, що це була оцінка зусиль Вишинського і Прокуратури СРСР у справі підготовки та проведення "московських процесів" проти колишніх соратників Леніна і фундаторів Жовтневої 1917 року перемоги більшовиків у боротьбі за владу в Росії [10,с.73].

А.Я. Вишинський вимагав від прокурорів підтримувати зусилля працівників HKBC щодо "боротьби" з "ворогами народу". Він особисто переслідував тих прокурорських працівників, які намагались у роки Великого терору протидіяти беззаконню, яке поширювали органи держбезпеки, фабрикуючи все нові "справи" по всій країні. Підраховано, що в СРСР у 1937-1938 рр. було репресовано 280 прокурорів і слідчих прокуратури, серед яких 90 було розстріляно у відповідності з рішеннями судів і "трійки". Найбільш жорстоко переслідувались прокурори республік, країв та областей. 44 з них було заарештовано і засуджено, а 17 - відправлено у табори, де відбували довгострокові терміни. Уже у в'язницях троє померло і ще один закінчив життя самогубством. У сі прокурори, справи яких були переглянуті після 1953 року, були реабілітовані [10,с.86].

Прокуратура УСРР викликала у А.Я. Вишинського особливу підозру. І не тільки тому, що всі прокурори республіки 1920-1930-х рр. у роки Великого терору були визнані "ворогами народу" і розстріляні. Лише М.О. Скрипник, який у 1933 році закінчив життя самогубством, уникнув саме такої долі. Вишинський вважав, що прокуратура УСРР міцно пов'язана з компартійно-радянським керівництвом республіки, особливо з С.В. Косіором і П.П. Любченком, що заважало до певного часу роздмухувати навалу репресій. Узгодження українськими прокурорами своїх дій щодо виконання московських директив з партійним керівництвом республіки у 1933-1936 рр. дратувало Вишинського, як Прокурора СРСР, і ЦК ВКП(б), наприкінці 1936 року була заарештована з політичних мотивів велика група прокурорських працівників. Згідно з розпорядженням Вишинського у лютому 1937 року в Україну прибула велика комісія союзної Прокуратури на чолі з його помічниками М.В. Острогорським і Л.Р. Шейніним. Вишинський вимагав від комісії і своїх помічників "вирішити на місці низку практичних питань". Деморалізована арештом своїх працівників прокуратура УРСР зустріла комісію панічними настроями, безладом, невпевненістю та розпачем. Острогорський і Шейнін закінчили свою роботу у Києві фабрикацією "справ" проти "ворогів народу" серед працівників прокуратури УРСР, частина з яких вже поїхала з республіки та працювала на керівних посадах у РРФСР (Прігов обіймав посаду прокурора Саратовської області, Торговець працював заступником прокурора Московської області, Вікторов у Прокуратурі СРСР). Острогорський і Шейнін доповіли результати свого відрядження до Києва особисто Вишинському. Незабаром Прігов, Торговець і Вікторов були заарештовані, двоє перших розстріляні [10,с.88].

Органи прокуратури були причетні до безпосередньої реалізації репресивно-каральної політики верхівки ВКП(б) і КП(б)У проти суспільства в СРСР. Вони були вмонтовані в механізм репресій. З одного боку, прокурорські працівники підтримували обвинувачення сфабриковані працівниками НКВС, а з іншого боку, давали згоду на арешт по всім без виключення справам. Такий порядок політбюро ЦК ВКП(б) затвердило

20 червня 1935 року, Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) трохи пізніше. Цей порядок діяв упродовж усього періоду Великого терору [ 13,с.676-677,821 ]. Немає підстав стверджувати, що прокуратура, як державна інституція, протидіяла беззаконній діяльності органів держбезпеки. Вона, на чолі з

Прокурором СРСР А.Я. Вишинським, навпаки, сприяла та допомагала цьому беззаконню. Насправді, Вишинський вказівки Сталіна та ЦК ВКП(б) вважав вищими за радянські закони, маніпулювання якими стало ознакою діяльності радянської прокуратури, особливо щодо політичних справ. Вишинський, як Прокурор СРСР і теоретик радянського правознавства, теоретично обґрунтовував та практично реалізовував свій винахід: визнання звинувачення щодо злочину реального чи вигаданого, вважати за доказ провини та підставою для покарання. Враховуючи те, що у 1936-1939 pp. усіх заарештованих у HKBC безжально катували, "концепція" Вишинського робила прокуратуру спільником керівництва партії та HKBC у беззаконні [24,с,281-292].

Отже, органи прокуратури, виступаючи важливим елементом системи примусу та насилля, контролю за всіма верствами населення СРСР і УРСР, була надійно вмонтована у політичну систему комуністичної держави. В умовах формування жорстокої централізованої влади партійні директиви були вищими у її діяльності, ніж діючі тоді закони. Працівники цих органів отримували високу заробітну плату, мали пристойне матеріальне забезпечення і були справжніми захисниками комуністичного режиму. Органи прокуратури, поряд з органами держбезпеки, міліції та суду забезпечували існування компартійно-радянської влади в УCPP- УрСР. Без цього забезпечення комуністичний режим в Україні не зміг би існувати у 1920-1930-х pp.

Список використаних джерел

1. Єна І.В. Процес виникнення та становлення інституту прокуратури в Україні // Влада. Людина. Закон. - 2007. - № 1. - С.39-42.

2. Сухонос В. Органи, що виконували функції прокуратури в Україні у 1917-1922 pp. // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 7.

3. Зільберштейн Н. Прокуратура і цивільний процес // Вісник радянської юстиції. - 1923. - № 7. - С,179-180.

4. Ленин В.И. Полн. собр. сочинений. - Т.45.

5. Солдатенко В.Ф. Нарком Микола Скрипник (1919-1927pp.)//Український історичний журнал. - 2002. - № 2. - С.51-68.

6. Протокол № 50А заседания Политбюро ЦК КП(б)У от 15-го января 1924 г. - П.З // Дентальний державний архів громадських об'єднань України(далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.6. - Спр.48.

7. Чердаков О.И. Место и роль прокуратуры в правоохранительной системе советского государства в период его становления и развития (1917-1936 гг.) // Государство и право. Российская академия наук. Институт государства и права. - 2003.-№ 12. - С,86-91.

8. Павлова Н.В. Механизм власти и строительство сталинского социализма. - Новосибирск: Нз-во CO РАН, 2001. - 460 с.

9. Докладная записка о количестве и распределении по отраслям народного хозяйства ответственных работников, входящих в распределительную номенклатуру ЦК КП(б)У // ЦДАГО України. - Ф.1. - 0п.20. - Спр.2895.

10. Звягинцев А.Г., Орлов Ю.Г. Прокуроры двух эпох. Андрей Вышинский и Роман Руденко. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. - 381 с.

11. История советской прокуратуры в важнейших документах. Под ред. и с предисловием зам. Генерального Прокурора СССР К.А. Мокичева. - М.: Государственное издательство юридической литературы, 1952. - 583 с.

12. Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення. - К.: Стилос, 2002. - 466 с.

13. Лубянка. Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. Январь 1922 - декабрь 1936. - М.: Демократия, 2003. - 910 с.

14. Протокол № 76 заседания политбюро ЦК КП(б)У от 11 сентября 1922 г. - п.2. О взаимоотношениях ГПУ РСФСР и ГПУ УССР (тов. Лебедь) // ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.6. - Спр. ЗО.

15. Данилов В.П. Необычный эпизод во взаимоотношениях ОГПУ и Политбюро (1931 г.) // Вопросы истории. - 2003. - № 10. - С.117-128.

16. Звягинцев А.Г., Орлов Ю.Г. От первого прокурора России до последнего прокурора Союза. - М.: Олма-ПРЕСС, 2001. - 382 с.

17. История советской прокуратуры в важнейших документах. - М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1947. - 543 с.

18. Зенькович Н.А. Самые закрытые люди. Энциклопедия биографий. - М.: ОЛМА-ПРЕСС Звездный мир, 2002. - 765 с.

19. Залесский К.А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. - М.: Вече, 2000. - 605 с.

20. Сусло Д.С. Організація судових органів Української PCP в період 1917- 1925 pp. - K.: Юрвидат, 1960. - 8ѕ с.

21. Бурбика М. Робота з персоналом в органах прокуратури за радянських часів. Історико-правовий аналіз // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - № 6.

22. Скрьіпник Н.А. Два года деятельности прокуратуры УССР: Отчетный доклад прокурора республики на 4-й сессии ВУЦИКа VIII созыва. - Харьков, Госиздат, 1925. - 28 с.

23. Мазуренко Ю. До питання про переведення українського діловодства в органах НКЮ // Вестник советской юстиции. - 1929. - № 9,10.

24. Фролов М.О. Колишній меншовик у політичній еліті СРСР. Маловідомі факти з біографії сталінського прокурора А.Я. Вишинського // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2002. - № 2(19). - С.281-292.

Размещено на Allbest.ru