Размещено на http://www.allbest.ru/

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи

Національного банку України

Кафедра правознавства

Курсова робота

з історії держави та права України

на тему: «Кодифікація права у XVIII ст.»

Виконав:студент групи ПР-21

Павлов А.С.

Перевірив: д.ю.н., проф.

Захарчук А.С.

Севастополь 2012



Вступ

Розвиток суспільно-політичного та економічного життя України у другій чверті - середині XVIII ст. призвів до необхідності кодифікації права. Адже в досліджуваний період діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи навіть суперечили одна одній, що створювало значні труднощі для їх застосування. Офіційним кодексом вважався Литовський Статут, складений у XVI ст. й виданий урядовою білорусько-українською мовою. Крім того, було дійсним і німецьке, так зване Магдебурзьке право, яким користувалися в містах з самоуправлінням; в полкових і сотенних козацьких судах мало провідне значення звичаєве право.

Історіографія досліджуваної проблеми невелика. Серед досліджень, які так чи інакше стосувалися цього питання, слід виділити дослідження Грушевського М.С.; Гуржія О.; Теличенка І.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизацією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації).

Звичайно, така форма систематизації не могла мати великого практичного значення. Для ефективного та однакового застосування правових норм необхідно було створити державну організацію, яка б отримала повноваження не тільки звести в одне ціле чинні тоді на території Російської імперії нормативно-правові акти та їх приписи, але й була б уповноважена припинити дію тих норм, які застаріли та не відповідали тодішнім державницьким настроям.

Завданням даної роботи буде з'ясування особливостей протікання кодифікаційних процесів в Україні першої половини ХVІІІ століття, аналіз основних кодифікаційних актів того часу та висвітлення характерних рис основних галузей права.



Розділ 1. Характеристика кодифікаційних процесів в Україні у першій половині ХVІІІ століття

Початком активної діяльності щодо кодифікації права в Україні першої половини ХVІІІ століття можна вважати створення за указом імператриці Анна 28 серпня 1728 р. кодифікаційної комісія для створення Зводу законів. До такої комісії входило місцеве українське населення. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові - столиці України і гетьманській резиденції того часу. Комісія сама встановлювала для себе порядок роботи, хоча суперечки з цього приводу не припинялися протягом усього часу роботи над Зводом. Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Росія намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів. У 1735 р. було прийнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій підставі, що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії могли працювати лише заможні люди [14, c. 299].

Робота в комісії посувалася повільно, бо її членів часто відволікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був генеральний суддя І. Борозна. Його змінив Я. Лизогуб. Члени комісії належали до старшинсько-шляхетської верхівки й обіймали високі посади в козацько-адміністративній системі, здебільшого вони були високоосвіченими людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники духовенства.

Чимало упорядників Зводу були вихованцями Києво-Могилянської академії. Один із членів комісії, генеральний хорунжий Н. Ханенко навчався в Києві та за кордоном, в його бібліотеці було багато творів європейських юристів. Члени комісії перекладали польські, німецькі та латинські джерела на сучасну на той час державну мову. Цей переклад на доступну для населення мову також був завданням кодифікаторів.

Упорядники Зводу більше за все використовували «Порядок» (це та версія Магдебурзького права, яку найчастіше застосовували в судах Польщі, Литви та України).

Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упорядники Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи Литовського статуту та інших джерел, що були використані комісією. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він супроводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався короткий зміст артикулів.

Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб забезпечити читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, вони включали в Звід пояснення значення цитат та юридичних термінів.

У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлизаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р [7, c. 136]. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади. Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлизавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовського була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли суперечки з приводу системи Зводу. Відтоді усілякі офіційні відомості про Звід надовго зникли.



Розділ 2. Звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ»

У 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійський народ». До недавнього часу це визначне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений Л Ф. Кістяківський.

Певно, тому царський уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, не санкціонував їх результати по закінченні цих робіт. А втім, завдяки цінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності суспільно-політичному становищу України його норми застосовувалися судами України і впливали не тільки на правову практику, а й на суспільно-політичне життя України. Тому доцільно детальніше зупинитися на цьому документі.

Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередодні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію. В наш час вивчали і вивчають Звід професори Л.П.Ткач, В.С.Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і права AН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шемшученка. Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Вислобоков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий, В. Рауделюнас та ін. [12, c. 164].

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час:

державне право;

кримінальне право;

цивільне право;

процесуальне право.

Розділ 1 - це свого роду вступний закон, що визначає компетенцію і сферу чинності Зводу. Закон убачав призначення «Прав...» у тому, щоб застосовувати їх в усіх справах, які підлягали «суду і розправі».

За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення: природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних малоросіян - це «малоросійські обивателі та весь без винятку малоросійський народ», тобто основна маса міського та сільського населення, за винятком приватницьких селян.

У розділі 2 визначена форма державного правління, а саме роль і прерогатива монарха в державі. Зазначається, що влада монарха є вищою, від єдиного Бога визначена, тому всі статути й укази монарха повинні виконуватися усіма його підданими з повагою і покорою і ніхто, крім монарха, законів та інших прав не може встановлювати. Не має сумнівів, що під час формування цього пункту упорядники виходили з «Правди монаршей» Феофана Прокоповича, який проголошував владу монарха як таку, що походить від Бога, коритися якій велить сам Бог. Можливо, упорядники спеціально вже на початку Зводу помістили цю норму, щоб продемонструвати лояльність до царської влади і Росії й цим викликати спокійне, доброзичливе ставлення до інших норм Зводу, які передбачали самоврядування України у складі Російської імперії.

З огляду на це, ймовірно, зовсім не випадково розділ вельми невизначено говорить про владу гетьмана. Не дивно, що за такої ситуації не приділили уваги гетьманській владі, тим більше, якщо Згадати, що в період роботи кодифікаційної комісії влади гетьмана в Україні не було.

Далі в розділі державного права визначається суспільна структура України. Все населення поділялося на дві основні категорії: місцеві (тутешні) і чужоземці. Місцеві, у свою чергу, поділялися на вільних і невільних. Чужоземці благородного походження прирівнювалися до відповідних розрядів місцевого населення.

Найбільший інтерес для науки історії держави і права становлять розділи цивільного і кримінального права.

Відносно детально Звід регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право.

Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.

Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.

Звід установлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компетенцію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.

Звід не проводив відмінності між процесом цивільним і кримінальним. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирішальну роль у ній відігравала ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу [9, c. 42].

Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козацької старшини і шляхти.

Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.

Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.



Розділ 3. Інші спроби систематизації українського права у ХVІІІ столітті

Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и расправа в правах малороссийских...». Бунчуковий товариш, він багато років служив у Генеральному суді, але не був ученим, нічого нового, оригінального він не пропонував. Це була лише нова спроба систематизації українського права. «Суд и расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 p., а остаточно - в 1758 р. Головне джерело - Великий Литовський статут. Ф. Чуйкевич був добре обізнаний також із законодавством гетьманів України й указами російського уряду, широко використовував статті Б.Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо [1, c. 7-8].

Цю свою працю Чуйкевич присвятив гетьману Розумовському. Однак вона призначалась не тільки для нього, а й «въ прекращение горькой въ судах волокиты» і «въ полезное употребленіе малоросіянамъ». Ця праця мала велике значення для потреб практики.

Метою праці Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропонував гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на реформу Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.

Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим [5, c. 271].

Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.

Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з таких частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апеляцію; 5) про виконання судових рішень; 6) про посаг і віну; 7) про давність земську; 8) про апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський.

У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і конструкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги Статут...» з'являється «Экстракт».

«Экстракт» - це переказ тексту Великого Литовського статуту в «стислому» вигляді.

Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экстракт» широко застосовувався судами України.

Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виникнути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділялася систематизації українського права, спрощенню правової системи. Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допомагав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.

«Экстракт» мав два списки. Один належав В. П. Кондратьеву і входив до його збірника. Другий - невідомого походження. Він застосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.

Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і кодифікації українського права, але вже в нових умовах - могутнього тиску на нього з боку російського законодавства.



Розділ 4. Кодифікація окремих галузей законодавства в Україні першої половини XVIII століття

4.1 Цивільне законодавство

Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитися в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустищ, купівля-продаж, спадщина, пожалування (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину на службу царю [2, c. 157].

Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» - вотчина, та рангова - на зразок маєтку. У зв'язку зі стабілізацією полково-сотенної системи поширювалася рангова земельна власність.

Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялася і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища.

Як і в Росії, в Україні тривав процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Ідеться про передачу рангових земель у спадщину за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729-1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д. Апостолом було проведено «Генеральне слідство по маєтності», метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу землеволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. У результаті значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі здійснювалося генеральне межування, що остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому у 1769-1781 pp. межування було проведене на Слобожанщині, Катеринославщині та Херсонщині.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряджатися землею, за винятком тих випадків, котрі спеціально передбачалися законом (наприклад заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат - система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дробити між нащадками.

У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» - земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідовано у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, регламентованого нормами литовського права та нормами звичаєвого права, які залишалися майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекористування було юридичне підтверджено нормами генерального межування [11, c. 169].

До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях збереглося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селяни, що проживали на території «вольностей запорожских». Щороку земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство - зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, заставити, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі платили податок Кошу та виконували інші повинності.

У середині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів. Значна частина землі Коша заселялася селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі.

У праві України другої половини XVII-XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань, їх укладання засвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони розрізнялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Збитки обов'язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати [20, c. 65-66].

На Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік установлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак - 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховувалася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благословення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним правом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковнику О. Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі «здирства» за вінчання.

За часів Катерини II у зв'язку з поділом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно [17, c. 84].

4.2 Кримінальне законодавство

У XVIII ст. у кримінальному праві України принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імперської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилюються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.

Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переважно розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережній Україні до кінця XVIII ст. було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво.

Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися казнокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.

У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адміністративно-кримінальними справами, особливо пов'язаними зі злочинами, спрямованими проти російської адміністрації на території України [ 13, c. 48]. На території Нової Січі до злочинів проти порядку управління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищення цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вважалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти класності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворому покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит женщину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается». Серед видів злочинів, раніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання. Петро І установив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й на давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридичний казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл киянину Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».

Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становищі-козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них вчиняв злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.

Загострення класової боротьби зумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного законодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням нових кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий історик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій половині XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «разбойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».

Вища міра покарання - страта - поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішанні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, посадить его в реку Чортомлык». Для посилення страждань приреченого на смерть та найбільшого залякування населення застосовувалися кваліфіковані види страти: четвертування - відсікання кінцівок, а потім голови; колесування - роздроблення кісток і покладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); підвішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати козаків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимофеев наказав полковнику Самарської паланки стратити захоплених гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непосредственно в Самаре казнить смертью - Каленика Донця потягнуть нажелезной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить ребром на крюк». Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти [3, c. 25-26].

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліцтво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кінцівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказувалося: «Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собрании по единой ноге выломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданы».

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями - палицями, що також могло призвести до смерті покараного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців найпоширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман

П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с походу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна людина за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український народ». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму [8, c. 212].

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з «заковыванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив під чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.

Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання - заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка - керівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання - відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території «вольностей запорожских» (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку та захисту.

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув'язнення.

Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2-3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к кобылице за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...».

Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули войськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав'язкою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на користь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додаткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфісковане - одна половина пішла до військового скарбу, друга - у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі - Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної єпитимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реальними) [18, c. 175].

4.3 Процесуальне законодавство

кодифікаційний цивільний кримінальний законодавство

В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримінальні - в межах слідчого процесу [19, c. 231].

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали гною думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважалося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправоздатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, психічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони Прали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредитором», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чолобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «позваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поширення терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіреним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повірені», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова контраверсія.

Попереднє слідство здійснював сам позивач - потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, - адміністративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше - в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування - «погоня». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу - брали під варту, накладали арешт на його майно [16, c. 59].

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласного розгляду справ.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи судових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинство, суд відбувався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичайних та офіційних. Звичайні свідки - це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки - це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприсяганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до застави - «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбавити її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.

У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения процессов» - збірника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова - «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах - «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційне інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчистіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них - виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди, З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, - возний. Вироки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині [10, c. 97].

У Новій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Вій керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глуздом». Винесені судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи змінити. Судові вироки, особливо до суворих покарань, наприклад до «страти на горло», виконувалися відразу після проголошення вироку. У Січі за формальної рівності усіх суб'єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, визначаючи вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам частіше призначали м'якше покарання або взагалі звільняли їх від нього. Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р. розглядалася справа п'яти козаків, які пограбували двох чумаків, одного з яких убили. Винним було призначено «с мертвым телом схоронить в яму...», але на прохання вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому обыкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скарга потерпілої до самої імператриці результату не мала [6, c. 115].



Висновок

Отже, розвиток права в Україні у першій половині ХVІІІ століття невід'ємно пов'язаний з процесом його кодифікації. Найбільш визначним результатом такого процесу стало створення Зводу законів під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна;упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час: державне право; кримінальне право; цивільне право; процесуальне право.

Звід досить детально регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право. Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій - судочинство.

Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів - козацької старшини і шляхти.

Поряд зі Зводом необхідно відзначити й інші, менш вдалі, однак спроби систематизації правових норм. До них відносять «Суд и расправа в правах малороссийских...», збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим переказ тексту Великого Литовського статуту в стислому вигляді під назвою «Экстракт». Незважаючи на їх недоліки, вони залишаються визначною пам'яткою в історії розвитку українського законодавства.



Список використаних джерел

1. Ділова документація гетьманщини XVIII ст.: 36. документів. - К., 1993.

2. Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О.Шевченко. - К., 1996. - С.95-144;

3. Історія держави і права України: Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вентурі, 1996. - 224 с.

4. Кистяковский А.Ф. Главнейшие моменты истории развития науки уголовного права // Антологія української юридичної думки: в 10 т. - Т. 3. -

5. Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743-1775 р): Навч. посібник. - Харків, 2000. - С.6-13.

6. Кодификация, памятники и основные черты права Украины второй половины XVIII -первой половины XIX вв. - К., 1969.

7. Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

8. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 2001. - 319 с.

9. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К.: Україна, 1998. - 254 с.

10. Месяц В. Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII в. - М, 1964

11. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. - К., 1993.

12. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: Атіка, 1999. - 190 с.

13. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К., 1968.

14. Єрмолаєв В. Про об'єкт державного злочину в “Правах, по которым судится малороссийский народ” // ВАПНУ.. - 1997, №3

15. Захарченко П.І. Історія держави і права України: Підручник. - К.: Атіка, 2005. - 368 с.

16. Історія держави і права України. Академічний курс / За ред. В.Я.Тація та А.Й.Рогожина. - К.,2000. - Т.1. - С.269-318;

17. Музиченко П. Історія держави і права України. - К., 1999.

18. Хрестоматія з історії держави і права України:/ За ред. В.А. Гончаренка. - 3-є вид., перероб. - К.: Ін Юре, 2003. - 796 с. С.171-201, 205-211.

19. Хрестоматія з історії держави та права України: Навч. посіб. / За ред. А. С. Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 656 с.

20. Юрченко А. Оренда землі в Україні (Історико-правовий нарис) // Право України, 1994. - №10. - С. 65-66.

Размещено на Allbest.ru

...