Генеза візантійського шлюбно-сімейного права в контексті християнської ціннісної парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генеза візантійського шлюбно-сімейного права в контексті християнської ціннісної парадигми

Унікальність візантійської цивілізації полягає в поєднанні римської державно-правової традиції, греко-елліністичного суспільного досвіду і ментальних орієнтацій, а також окремих сегментів «орієнтальної» культури внутрішнього та зовнішнього соціокультурного середовища. Такий синтез був цілком неможливий у часи, коли існували дві різносторонні за своїми юридичними ознаками та особливостями грецька та римська правові системи. Ні преторське право, ні jus gentium, ні законодавчі повноваження принцепсів не могли б поєднати найважливіших структурних елементів двох історичних частин античної греко-римської цивілізації. Для античної цивілізації основною рисою є її етнокультурна дихотомність: наявність складних діахронних зв'язків грецької та римської етнокультурних традицій, агоністичний характер (agon - змагання) відносин та певні взаємні проникнення в інше етнокультурне середовище. В усіх сферах культури, окрім державно-правової традиції, яка була поширена на елліністичну Грецію, та унікальних явищ матеріальної культури, Рим був у тій чи іншій мірі об'єктом рецепції грецької античної культури. Це перш за все проявилось у сфері релігії та філософії, ораторського мистецтва та історіографії і т. ін. Разом з тим певних впливів зазнала та частина римського суспільного досвіду, що стала найбільшим надбанням всесвітньої історії, - римське право. Його універсальний характер у значній мірі, окрім відомої системи факторів, обумовлювався впливом грецької філософії.

Попри універсальний характер римського права, що мало всесвітньо-історичне значення в часи нової та новітньої історії, римська юриспруденція в добу раннього і класичного Середньовіччя не стала інтегративним фактором міжконтинентального масштабу. Історична роль інтегративного чинника для народів трьох світових континентів випала на християнську релігію. Саме завдяки християнізації римське право продовжило існування в межах Східної римської імперії - Візантії. Римське право стало юридично-технічною та теоретико - методологічною основою юридичних норм та інститутів візантійської правової системи. Поєднання грецьких та римських правових інститутів (при домінуванні останніх), неможливе у дохристиянські часи, стало реальністю у візантійському праві. Причиною синтезу грецької та римської відособлених частин античної цивілізації у сфері права стало поширення християнства на усі сторони життя обох національних соціумів. Попри відмінності античної та християнської парадигми саме у християнській імперії було збережено правовий досвід доби античності. Це відбулось на рівні греко-римського правового синтезу (візантійське право), а також шляхом збереження основних юридичних джерел римської класики і доби Юстиніана. Останнє здійснювалось у двох формах: 1) збереження автентичних текстів; 2) їх майже автентичне відтворення при перекладі на грецьку мову у монументальному зводі Македонської династії - Basilicorum libri [20]. (На середньогрецькій мові це читалося як «імператорські книги», а не «царські книги» як за старогрецькою.) Завдяки христинізації римське право стало об'єктом рецепції за межами Візантійської імперії. Таким чином у світовій історії правових систем з'явився юридичний феномен, що сприяв вдосконаленню та сакралізації людської особистості у контексті індивідуального зв'язку з Творцем, що поєднав, за християнським вченням, іманентні риси досконалої людини і метафізичний характер трансцендентної сутності Бога.

Безперечно, християнізація норм римсько законодавства вплинула на право осіб, відобразилось на правовій свідомості та рисах правової системи. Суттєвої еволюції зазнав статус свободи, громадянства та сімейний статус особи [11, с. 36-53]. В основу правосвідомості інтелектуально-духовної еліти були закладені цінності християнства, що стали підґрунтям християнської правової доктрини та відповідних правових принципів. Ці принципи відобразились на особливостях перш за все правової системи доюстиніанівського етапу (V-V ст.) ранньовізантійського періоду (! V - поч. VH ст.) історії візантійського права, на специфіці правових регулятивних механізмів шлюбно-сімейного права (С. 5. 1-42) [21]. Усе це викликає науково - теоретичний та практичний-юридичний інтерес та актуальність дослідження даної проблематики, особливо для країн, які зазнали ціннісно-парадигматичних змін та соціально-політичних трансформацій при складному співвідношенні попередньої (наприклад, радянської) та пострадянської правових систем.

Постановка та реалізація дослідницького завдання, яке полягає у визначенні юридичних наслідків християнізації різних аспектів приватного та публічного права ранньої Візантії, змушує з відомих причин, висловлених вище, починати дослідження з аналізу врегулювання шлюбно-сімейних відносин (на етапі їх генези), оскільки історично-юридичні факти свідчать, що об'єктом реформаторських змін перш за все стали правові інститути шлюбу та сім'ї [13, с. 161-181].

При бажанні досягти християнського шлюбного ідеалу ініціатор реформ, перший християнський імператор Константин Великий (306 - 337 рр.), у відповідних законодавчих актах передбачив посилення юридичної відповідальності за порушення норм шлюбного законодавства. Оскільки доюстиніанівський етап ранньовізантійського права, що розпочинається низкою нормативно - правових актів - конституцій Константина Великого, мав свою особливу специфіку, об'єктом даного дослідження є шлюбно-сімейне право ранньої Візантії (доюстиніанівський етап), а предметом наукового дослідження являється проблема юридичної відповідальності за порушення шлюбного законодавства у процесі його християнізації на початку даного етапу, що увійшов у літературу під назвою antejustinianе (до Юстиніана).

Віддаючи належне вченим, праці яких дотичні до вирішення поставленої проблеми у її хронологічних вимірах, - авторам видань з історії римського права (Н. Боголєпов [3], Й. Покровський [12], В. Хвостов [15]), загальних досліджень з історії візантійського права (Д. Азаревич [1], М. Бенеманский [2], В. Вальденберг [6], Є. Ліпшиц [11]), а також окремих історико-юридичних розвідок (А. Гуляєв [7], І. Соколов [14]), - зауважимо, що попри загальні наукові оцінки про відмінність античної та християнської правових традицій, історичні джерела та окремі наукові дослідження дають підстави констатувати, що процес їх взаємодії був набагато складнішим і, за правовими наслідками, неоднозначним. У зв'язку з цим виникла гносеологічна проблема співвідношення останніх періодів римського (посткласичний та юстиніанівський) [13, c. 13, 61-68] та початку візантійського права. У зв'язку з цим у науковій літературі стали поширеними історично-юридичні категорії «ранньовізантійське право» та «ранньовізантійське законодавство» [11, c. 42, 45, 49 та ін.], які охоплювали період, що практично співпадав з посткласичним та юстиніанівським періодами римської юридичної історії. Генеза лексеми «ранньовізантійський» походить від словосполучень «рання Візантія» (істор.) [11, c. 39] та «ранній візантизм» (філос.) [6].

Актуальність означеної проблеми зумовлена також тим, що дослідження різних аспектів юридичної відповідальності сприятиме з'ясуванню проблеми взаємодії та співвідношення античної (римської) та християнської (візантійської) правових систем/традицій. Зрозуміло, що на вказаних етапах еволюції кожна правова система мала особливі форми законодавства та риси права. При численних посиланнях на інститут імператорської влади як на суб'єкт законодавства та правоутворення у часи класичного римського (доба принципату) слід мати на увазі, що чинними, окрім домінуючих видів імператорських конституцій (едикти, рескрипти, декрети, мандати), були й інші форми права, серед яких особливе становище займав senatconsult. Однак усі вони по мірі поширення правозастосування імператорських конституцій поступово виходили із вжитку. Тому у часи християнізації права, з початку ІУ ст., практично єдиною формою права стали імператорські конституції. Проте формальних заборон стосовно інших джерел (форм) права не існувало (до поч. Х ст.). Наприклад, сенатські постанови згадуються уже в добу домінанту, а саме під 476-477 рр. [9, c. 67], що спростовує загальноприйняте наукове положення щодо форм права у Візантійській імперії. Тим не менше, саме монополізація законодавчої влади створила умови для ре-еволюційних змін, зокрема, у сфері юриспруденції, законодавчої політики та регулятивно-правової практики шлюбно-сімейних відносин. Причому юридичними підставами законності імператорського leges вважалося загальнонародне Lex. Тобто етатичні тенденції у ранньовізантійській імперії супроводжувались збереженням положень правової доктрини попередньої епохи.

Підкреслюючи історичне значення джерел посткласичного або ранньовізантійського права слід відзначити: вони не перетворились з часом у релікти історії, а увійшли у правову систему законодавства Юстиніана (переважно у Кодекс та частково в Інституції). Через юстиніанівське законодавство, яке було джерелом правових реформ Македонської династії (др. пол. ІХ - поч. Х ст.), нормативно-правові акти доби antejustinianе потрапили у Василіки, Епанагогу та Прохірон, які залишались чинними, окрім Епанагоги (текст якої використовувався у численних приватних переробках), до кінця існування Візантії. Однак окремі з них, що увійшли у Кодекс Юстиніана, часто суперечили юстиніанівському законодавству (одні нормам Дігест, інші - Інституцій) та відповідній правовій доктрині і тому фактично втратили юридичну силу у добу Юстиніана. Натомість пізніше вони були актуалізовані у законодавстві імператорів - іконоборців і увійшли до їх основної збірки - Еклоги (726 р.). До речі, обидві правові системи/традиції (antejustinianе та іконоборців), між якими був юстиніанівський період або етап ранньовізантійського права, мають спільні риси, ознаки яких з'явились у часи Константина Великого (306-337 рр.). Йдеться, зокрема, про принципи систематизації права (мотиви сприйняття чи заперечення певних юридичних феноменів попередньої правової традиції), нові явища в приватному (шлюбне і спадкове право) та публічному (зокрема, кримінальному) праві. Однак, якщо на початку ранньовізантійського періоду правитель імперії Констянтин І почав християнізацію права, яка супроводжувалась значним зростанням юридичної відповідальності, але не мала передбачуваного успіху, що змусило імператора враховувати існуючі античні традиції у сфері законодавства та релігійної терпимості, то в добу іконоборців (Ecloga) християнські цінності були у повній мірі аксіологічною основою правової системи [18]. Це сприяло, зокрема, як зауважив Цехаріа фон Лінгенталь, тому, що у Візантії остаточно сформувалась християнська юридична концепція шлюбу [21, c. 57].

Певна спорідненість правових систем доюстиніанівського періоду та доби іконоборців сприяла тому, що через Еклогу правові норми N - V ст. стали об'єктом рецепції і увійшли у правові системи народів християнського світу. Таку ж роль по відношенню до вказаних приписів відіграв Прохірон - компактна юридична збірка доби Македонської династії (поч. Х ст.). Попри належність до правової системи, яка формально заперечувала попередню і орієнтувалась на Corpus juris civilis, автори популярного у Візантії та за її межами юридичного збірника ввели до нього низку норм шлюбно-сімейного та кримінального права Еклоги і запозичили також у своїх ідейних противників принципи систематизації права (Прохірон як Еклога починається з норм шлюбно - сімейного права). Завдяки цьому та спільній християнській правовій доктрині обидві збірки - Еклога та Прохірон - стали джерелами рецепції шлюбного права імперії за її межами [17, с. 48-49]. Разом з християнською релігією в європейські країни потрапили норми шлюбно-сімейного права, які відповідали християнській ціннісній парадигмі. Таким чином саме Еклога і Прохірон зберегли і поширили в християнському світі норми шлюбного права доби antejustinianе - V ст.).

Окрім того, досліджуючи історію візантійського права подальших періодів, у будь-якому разі необхідно звертатись до її витоків, тобто до генези ранньовізантійського права у добу antejustiniane, яку започаткувала правова реформа першого християнського імператора.

Отже, значне зростання кількості об'єктів юридичної відповідальності та її суттєве посилення, у першу чергу у сфері врегулювання шлюбно-сімейних відносин, починається після прийняття Медіоланського (Міланського) едикту 313 р. імператора Константина Великого [5], що, безперечно, сприяло формуванню нових, нетрадиційних рис права, які виходили за межі римської класичної традиції. Однак окремі нормативно - правові акти, що регулювали шлюбні відносини і мали певну ціннісну спорідненість з християнською правовою доктриною, з'явились ще на початку класичного періоду римського права. Їх аналіз дає нам можливість більш предметно визначити зміни та особливості генетично-юридичних зв'язків обох правових систем на тлі протистояння античної та християнської культури.

Отже, низка заборон при вступі у шлюб, чинних у візантійському праві, з'явились ще в часи римської юридичної класики (к. І ст. до н.е. - сер. ІІІ ст. н.е.). Їх поява пов'язана з таким формами права як сенатські постанови, працями юристів (ius respondendi) та конституціями принцепсів. Відомий романіст, проф. Університету Св. Володимира та Петроградського університету Йосип Покровський зауважив, що важливе значення у регулюванні шлюбних відносин відіграли нормативно-правові акти доби першого імператора (принцепса) Октавіана Августа (30 р. до н.е. - 14 р.н.е). Саме у цей час були опубліковані такі нормативно-правові акти як «Lex Julia et Papia Poppaea'' [12, с. 353], що внесли в шлюбне право низку норм, близьких по духу до візантійського, тобто християнського права [22, c. 107-108]. Октавіан Август, завдяки правозастосуванню норм Lex Julia et Papia Poppaea, намагався подолати моральний занепад, гостру кризу сімейних відносин, оскільки статева розпуста та сексуальні збочення у римському суспільстві набули жахливого розмаху. Окрім того, різко упала народжуваність, а свобода розлучень, започаткована у 231 р. до н.е., та повторний шлюб часто використовували для забезпечення меркантильних інтересів. «Вся сукупність шлюбного законодавства Августа, - підкреслював Йосип Покровський, - наклала свій відбиток на всю подальшу історію римських сімейних відносин і викликала до життя цілу низку дуже важливих юридичних явищ» [12, с. 353]. Безпосередньо до нашої теми дотичні два нормативно-правові акти: Lex Julia de adulteriis coercendis - Про стримування (обмеження) перелюбу (розпусти) та Lex Julia et Papia Poppaea. У першому акті йшлося про юридичну відповідальність дружини за подружню зраду та розпусту. Про значне зростання юридичної відповідальності свідчила відповідна санкція, що передбачала в якості міри покарання заслання на острови. Саме так була покарана рідна донька нещасливого у сімейному житті імператора Октавіана Августа. Ймовірно, що особиста поведінка дочки Октавіана стала поштовхом до прийняття ним відповідного нормативно акту. Уникали покарання за розпусту у Римській державі ті категорії жіночого населення, професійна діяльність яких була або безпосередньо, або опосередковано пов'язана з розпустою та наданням за кошти сексуальних послуг. Тобто йшлося про офіційно визнаних повій, звідниць, актрис, вільновідпущениць та інших категорій жінок низької моралі, які були позбавлені юридичної відповідальності за аморальний спосіб життя. Однак вони своєю поведінкою несли, так би мовити, потенційну юридичну відповідальність, а саме: були певним чином обмежені в шлюбних правах. До цих обмежень дотична норма про розпусту чоловіків і так звані неправильні шлюби, тобто шлюби з жінками низької моралі. Такий шлюб з позицій правових поглядів Октавіана Августа вважався розпустою. Саме звідси бере початок один із видів забороненого шлюбу у візантійській правовій системі [10, с. 236]. У другому нормативному акті знову ж йдеться про заборону, як підкреслюється у літературі [9, с. 293-294], вільнонародженим чоловікам укладати шлюби з повіями, із звідницями та їх вільновідпущеницями, з жінками, поміченими у перелюбі, а також актрисами і жінками публічно засудженими (iudicium publicum). Фактично заборонявся шлюб сенаторів з вільновідпущеницями, актрисами та доньками актрис. Але, як свідчить текст Lex Julia et Papia Poppaea, закон формально не забороняв неправильні шлюби, а звертав увагу на необхідність правильних шлюбів і мав сприяти зростанню народжуваності від них, оскільки неодружені чоловіки від 25 до 60 років, за названим законом, втрачали право на спадщину. Ті ж особи, які одружувались з жінками названих категорій, не звільнялись від даних обмежень. Таким чином, закон не диктував те чи інше волевиявлення вільнонародженого громадянина, але норма акту ставила «неправильні шлюби» поза законом, оскільки чоловіки в таких шлюбах не вважалися одруженими, а інтимні стосунки такого подружжя сприймались як розпуста. Отже, юридична відповідальність за «неправильні» шлюби мала цивільний характер, оскільки такий шлюб вважався недійсним і усі його наслідки не набували юридичної чинності, тобто суб'єкти таких шлюбів не набували відповідних прав, передбачених чинним законодавством. Окрім юридичної, нормативно-правовий акт передбачав моральну відповідальність, так як сексуальні стосунки у таких шлюбах, як уже підкреслювалось, однозначно вважалися розпустою. Завдяки юридичним та моральним рисам значимість названих нормативно-правових актів виходить за межі класичного та пост-класичного періодів історії римського права. Тотожні тенденції виражали у контексті шлюбно-сімейного права римські юристи класичного періоду [16, c. 55-59]. Однак далеко не всі вони мали jus respondendi. Законної сили їх праці набрали у контексті системи домінанту (Закон про цитування 428 р. та Дигести Юстиніана).

Безперечно якість регулювання суспільних відносин залежала від юридичної сили відповідного акту, яка обумовлюється особливостями суспільного статусу суб'єкта правоутворення. Згадані нормативно-правові акти доби Октавіана Августа у літературі традиційно йменуються як lex (закон), але чинності він набув за постановою сенату. За традиційною системою форм права у римській юриспруденції основною формою нормотворчості сенату був senatconsultum (постанова сенату), який на початку доби принципату, у зв'язку із занепадом народних коміцій, вважався уже актом законотворчості. Його підготував юрист класичного періоду Юлій (за іншою версією - сам Gaius Iulius Caesar Octavianus), а доповнив - консул Папій Поппій. Не заперечуючи авторство названих громадян Риму, слід зауважити, що ініціатором появи нормативно-правового акту був Октавіан Август. Звичайно, у сенсі практично - юридичного значення будь-яке розпорядження постійного магістрата (така була юридична природа імператорської влади), який поєднував свій imperium з владою принцепса, мало чи не найвищу юридичну силу, однак у формальному сенсі законом такий нормативно - правовий акт на початку класичного періоду не вважався, оскільки закон уособлював волю усього римського народу. Суспільне походження закону як волевиявлення усього народу збереглось, між іншим, до кінця існування Візантійської імперії. У зв'язку з тим, що imperium принсепса отримав юридичне обґрунтування як такий, що виражає волю усього народу, лише у ІІ-му та наступних століттях, а сенат на початку принципату формально перебрав на себе повноваження народних зборів, то відповідні сенатконсульти, з позицій класичної правової доктрини, вважалися за юридичною силою рівними закону. (Тільки у цьому сенсі можна говорити про законотворчість сенату.) Через це нормативно - правовий акт Julia et Papia Poppaea отримав у римській юриспруденції та науковій літературі формальне визначення Lex. У формально-юридичному сенсі ухвали сенату законом не могли бути, але на той час senatconsult мав найвищу юридичну силу, оскільки поєднували опосередковану волю народу з законною владою сенату (який у сфері законодавства неначе замінив народні коміції) та його першого сенатора з додатковими повноваженнями постійного магістрата.

Ідея patria potestas, стосовно влади імператора, з'явиться на межі ІІІ та ст., але в історико-правовій та історичній літературі юридична та історична категорія імператорське законодавство використовується в контексті діяльності Октавіана Августа. Тобто обидва різночасові елементи поєднуються у одне ціле - законодавча діяльність імператора Октавіана Августа. Це, на наш погляд, не тільки невірно з сучасних позицій, але не відображає реальну ситуацію у сфері класичного римського права на його початковому етапі, зокрема, не відповідає тогочасній правовій доктрині і співвідношенню інститутів влади. Очевидно, можна говорити про політику першого принцепса (з усіма його титулами) у сфері права. Тобто Августа з певними поправками можна вважати суб'єктом правоутворення (матеріальним джерелом права), але не законодавцем. Законодавство здійснювалось не від імені імператора, а відповідно до волевиявлення народу, через його представників у сенаті, за ініціативою першого сенатора - принцепса. Не випадково відповідний акт йменується як Lex Julia et Papia Poppaea.

Такий елемент законодавчої техніки та суспільної діяльності був можливий лише на початку принципату. Формальне обґрунтування юридичної сили імператорських актів відбулось, як підкреслювалось, у ІІ ст. З цього часу можна говорити (у формальному сенсі з певними застереженнями) про імператорське законодавство. Уточнення полягають у тому, що конституції принцепса вважалися за такі, що мають силу закону (Ульпіан), оскільки втілюють волю народу, але до кінця принципату законом не вважалися. Втім принцепси частіше формалізували свої нормативно-правові приписи в імператорських рескриптах (вид імператорських конституцій), які через своє формально-юридичне призначення поступалися едиктам. Тому не випадково з часів домінанту в юридичній практиці використовують переважно такий вид імператорських конституції як едикт. Едикт вважався однією з форм права, що видавали посадові особи, які мали imperium - вищу публічну владу і в силу цього володіли jus edicendi (походить від е-dicere - оголошувати; dicio - влада) - правом встановлювати загальні правила поведінки. Таким правом в республіканському Римі володіли магістрати, наприклад, з 367 р. до н.е. - претори. Після реформи Діоклетіана-Константина (к. ІІІ - поч. W ст.) уся вища влада (постійного магістрата, першого сенатора (принцес), головнокомандувача збройних сил, який мав почесний військовий титул imperator, що визнавався підкореними народами) зосередилась в руках dominus^. Його, порівняно з добою принципату, однозначно величали імператором (Октавіан Август, що походив з середовища республіканської аристократії, ніколи не називав себе цим титулом). Його (dominus'a) майже виключне jus edicendi та законодавчі функції опирались на ідеї, відображені у відомій сентенції пізньоримського класика Доміція Ульпіана («Що вирішив принцес, має силу закону, оскільки народ через володарський закон, який виданий про владу принцепса, переносить йому і на нього усю свою владу і повноваження») (Ulp., 1 inst =1.4.1 pr) [8, 115, 117] та в основах християнської правової доктрини. Це дає історико-юридичні підстави говорити про Візантію як країну імператорського законодавства, що, як підкреслювалось, в усі часи її існування виражало волю Бога та волю народу.

Саме перехід до системи домінату та християнізація права імперії ознаменували новий період у розвитку юридичних механізмів врегулювання шлюбно-сімейних відносин. Питання про нову якість правових інститутів шлюбу та сім'ї, в умовах їх християнізації, є одним із головних у науковій літературі, оскільки відповіді на нього наближують нас до адекватного розуміння причин, підстав, форм та механізмів правового регулювання означеної сфери суспільних відносин. Проблему впливу християнства на правову політику першого імператора - християнина частково досліджено, однак важливе значення має вирішення наступного завдання: яким чином і у якій мірі християнство вплинуло на законодавчий процес і розвиток права у період antejustiniane.

Отже, поставлене питання має більш широку палітру історичних та юридичних явищ, ніж тема нашої статті, однак ми змушені звернутись до відповідних джерел та літератури і віднайти там принаймні загальні підходи до вирішення даної проблеми. В сучасній історико - правовій літературі звертається увага на те, що при дослідженні християнізації права необхідним є комплексний аналіз християнської правової доктрини та виявлення конкретних змін в законодавстві досліджуваної епохи. Дійсно, системний, комплексний підхід до вивчення змісту правової доктрини є цілком необхідним, продуктивним, однак - недостатнім. Сучасний дослідник розглядає її як таку, що на час реформ імператора Константина І існувала у своїй цілісності і завершеності [13, с. 161-162]. Очевидно, християнська правова доктрина, основи якої були закладені у Старому та Новому Заповіті, зазнавала предметних доповнень впродовж християнізації усіх сфер суспільного життя. Ідея ототожнення християнського соціального ідеалу і правової доктрини християнства, що визначена у вказаній публікації як «принципове положення правової ідеології християнства», не є безспірною, оскільки при певній спорідненості обидва поняття мають свою онтологічну та гносеологічну специфіку.

візантійський шлюбний сімейний юридичний

Размещено на Allbest.ru