Аксіологічні та теологічні аспекти права екологічної безпеки та проблеми його ефективності

Встановлення зміст та умов ефективності реалізації нормативних приписів права екологічної безпеки є надзвичайно важливим з огляду на те, що ця галузь права опосередковує суспільні правовідносини щодо охорони життя та здоров'я людини - найвищих соціальних цінностей.

За сучасного стану різноманіття та багатоплановості нормативних актів, що призначені регулювати антропоохоронні відносини у різних сферах суспільного життя актуальним є поєднання таких правових імперативів в межах однієї галузі з метою надання їм не лише позитивної структурованості, але і утвердження єдиних принципів реалізації відповідних державно - управлінських процедур та захисту прав громадян. Окремі засади такої нормативної інтеграції, перш за все з позицій єдності предмета регулювання права екологічної безпеки, досліджувалися представниками школи земельного та екологічного права Національного університету імені Тараса Шевченка проф. В.І. Андрейцевим [5; 7], проф. Г.І. Балюк [8] (щодо специфічних сфер забезпечення екологічної безпеки та юридичної відповідальності), М.О. Фроловим [19]. З'ясування ролі феномену екологічної безпеки та його об'єктивації в праві присвячені роботи окремих зарубіжних науковців, зокрема М.М. Брінчука [9] та ін.

Надлишковий нормативізм, притаманний українській правовій системі, успадкований від радянського методу авторитарно-ієрархічного соціального управління, потребує переосмислення принципових засад правового забезпечення людської діяльності та захисту основних прав та інтересів людини і громадянина. Це безпосередньо стосується правового забезпечення екологічної безпеки як неодмінної гарантії абсолютного права на безпечне та сприятливе довкілля, передбаченого як Основним законом, так і рядом важливих міжнародно - правових документів. Зокрема, окремими статтями Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським союзом та Україною, що спрямоване на інтеграцію українського суспільства до європейської спільноти, передбачено серед основних напрямків спільних дій у сфері охорони довкілля: 1) упередження ризику великих аварій та регулювання використання хімічних речовин; 2) забезпечення якості води, безпечного видалення відходів, упередження кліматичних змін; 3) розробка та застосування превентивних заходів, спрямованих на боротьбу із промисловими процесами, шкідливими для здоров'я; 4) надання та поширення освіти щодо охорони здоров'я та довкілля [6, с. 428]. Пріоритетним у цих сферах слід визнати гарантування екологічної безпеки, що ґрунтується на засадах єдиного розуміння такої категорії, а також системи правових, адміністративних, соціально-економічних, наукових та інженерних заходів, передбачених у базових нормативних актах у сфері екології. При цьому для входження України у глобальну та європейську систему безпеки, зокрема і екологічної, слід забезпечити не лише раціональне структурування відповідної законодавчої галузі, що вже є надзвичайно складним завданням з огляду на комплексний характер права екологічної безпеки, а й визначити єдині засади такої консолідації та реалізації правових норм, перебудувати відповідним чином правосвідомість громадян та владних суб'єктів.

Норми права екологічної безпеки набувають змісту в процесі їх реалізації, тобто реального та дієвого регулюючого та охоронюваного впливу на існуючі та потенційні суспільні екологічні правовідносини. Недоліки та прогалини правозастосування, відсутність соціально - економічних умов впровадження ефективних заходів забезпечення екологічної безпеки призводить до того, що право екологічної безпеки стає декларативним. Таку ситуацію ми маємо на сьогодні - широку систему норм екологічного законодавства [7, с. 4], позбавлених ефективних засобів реалізації, а подекуди таких, що регулюють абстрактні, ідеалізовані відносини.

Власне, щоб подолати відрив суспільних відносин від діючих норма у сфері забезпечення екологічної безпеки (тобто явище фактичної безоб'єктності права) встановлюється система пріоритетів суспільних інтересів - принципів права екологічної безпеки, як основних керівних засадах цієї галузі. Це, зокрема, принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки, обов'язковості додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської управлінської та іншої діяльності, гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей. Останні передбачаються п. а), б) ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [10]. Поза як визначені принципи мають законодавче закріплення, можна стверджувати, що в Україні, особливо у зв'язку із відбудовою та розвитком народного господарства та подоланням кризових явищ у економіці, економічні мотиви переважають над відповідними засадами забезпечення екологічної безпеки. Це відслідковується, наприклад, у неприйнятній тенденції інституційно-функціонального забезпечення використання, охорони та відтворення природних ресурсів у зв'язку із забезпеченням екологічної безпеки, що виявилося у тимчасовому розмежуванні функцій регулювання природокористування та забезпечення екологічної безпеки між Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та Комітетом природних ресурсів, відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» від 15 вересня 2003 року №1039/2003 [18], посиленні економічного спрямування повноважень поресурсових відомств.

Близьким до вище окресленої проблеми реалізації принципів права екологічної безпеки, їх нормативного закріплення та втілення у процесі правового регулювання широкого кола суспільних відносин із забезпечення екологічної безпеки у різних сферах соціального буття, є зумовлений гуманістичним характером такого законодавчого регулювання, підхід до розуміння об'єкта права екологічної безпеки як кінцевої мети, остаточного спрямування дії норм цієї галузі права - це є телеологія права екологічної безпеки.

Погоджуючись із розумінням екологічної безпеки як галузі, що інтегрує не лише правові норми, але й відповідні організаційно-інституційні засоби, слід звернути увагу на те, що мета правового регулювання цієї галузі визначає спрямування та зміст активної правосуб'єктності учасників екологічних правовідносин, а саме органів державної влади, посадовців, юридичних осіб, громадян.

Поряд із управлінським (тектологічним) розумінням мети права екологічної безпеки слід враховувати той факт, що вчення про кінцеву мету правового регулювання є основою концепції природних прав людини [21, с. 186], серед яких чільне місце займає і суб'єктивне право на екологічну безпеку [3, с. 12]. Право екологічної безпеки є галуззю, що інтегрує правові засоби, спрямовані на закріплення та гарантування відповідного суб'єктивного права [5, с. 8]. Маються на увазі механізм превентивної відповідальності, інститутів нормування та стандартизації в галузі забезпечення екологічної безпеки, процедури управління на об'єктах підвищеної небезпеки тощо, так і міжгалузевих інститутів відповідальності, економіко-правових механізмів забезпечення екологічної безпеки (бюджетне фінансування заходів по охороні навколишнього природного середовища, евакуаційних заходів, заходів із подолання наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, надання матеріальної допомоги), інститутів відшкодування шкоди здоров'ю та майну громадян, адміністративно-правових процедур ліцензування та встановлення відповідності, зрештою системи правових заходів регулювання природокористування та охорони природи так званих поресурсових галузей правової системи.

Ідеальним станом реалізації норм права на екологічну є абсолютний захист життя, здоров'я від загроз навколишнього природного та зміненого в ході людської діяльності техногенного середовища. Звісно, такий стан об'єктивно не може бути досягнутий, натомість відповідні ризики підлягають максимальному передбаченню та упередженню. Питання екологічної безпеки - відповідного стану розвитку правовідносин, що є інтегруючим центром правового регулювання у галузі використання, охорони, відтворення природних ресурсів, а відтак і охорони навколишнього природного середовища, як комплексного природного об'єкта тривалий час дискутувалася у науковій літературі. Школою екологічного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка було обґрунтовано цілком справедливу думку про недоречність стану цілковитої відсутності загроз як змістовної характеристики категорії «екологічна безпека» на противагу наявності допустимого рівня таких загроз як елементу у концепції екологічного ризику та його кореляції та ранжування [4, с. 9-12; 2, с. 62-69; 19; 20].

Ці тези співзвучні ідеям у соціологічної концепції правового регулювання, що є на нашу думку найбільш наближеною до основних проблем гарантування та реалізації суб'єктивних прав людини її інтересів перебувати у безпеці - екологічній та соціальній. «Будь-яке явище, в тому числі і людське суспільство існує не лише за для самозбереження, але у своєму поступі прагне досягти певного визначеного, оптимального стану, який є доречним для нього особливим благом, або кінцем» [21, с. 186]. Таким благом, на нашу думку, виступає суспільна національна безпека в цілому та її особлива форма - безпека екологічна. Однак, потреба бути у безпеці від загроз зміненого навколишнього середовища, набуває свого осмислення лише будучи усуспільненою. По-перше, вказана потреба є спільною для багатьох індивідів, оскільки опосередкована захистом біологічного існування людини як живої істоти. Подруге, негативний на навколишнє природне є кумулятивним, тобто загальносвітовим, й до нього долучається невизначена кількість суб'єктів.

Таким чином, забезпечення екологічної безпеки у транскордонному та національному аспектах є втіленням загального інтересу, об'єктивованого у національно-правових та міжнародних нормах. Ця система правового регулювання відображає генезис зв'язків суспільства та природи та спрямовує діяльність індивідуальних суб'єктів правовідносин на подолання загальнолюдських загроз, не позбавляючи таких суб'єктів конкретних правових можливостей захисту своїх природних прав. Право екологічної безпеки, як єдиний соціальний регулятор, що має за собою забезпечувальний вплив державного примусу, виступає універсальним засобом впливу на суспільні відносини; а отже досягнення стану екологічної безпеки що, від мети людського буття переростає у мету права екологічної безпеки, як найбільш дієвого інструменту реалізації та захисту відповідних суспільних потреб.

Так, ще у 1990 році, на недоречності правової охорони природи як такої, на противагу охороні навколишнього природного середовища як засобу охорони життя та здоров'я особи та, власне, охорони життя та здоров'я від негативного впливу з довкілля, що зазнало антропогенного впливу, а тому є небезпечним, наголошував В.І. Андрейцев [1, с. 33]. Подібні висновки робилися стосовно мети правового регулювання окремих блоків суспільних відносин, пов'язаних шкідливим впливом на людської діяльності на навколишнє природне середовище, зокрема М.М. Брінчуком, що вказував на мету правової охорони навколишнього середовища від забруднення хімічними речовинами, як на досягнення такого правопорядку, за якого виключалась би будь-яка шкода здоров'ю людей, навколишньому середовищу, народному господарству, було б забезпечене раціональне використання сировинних ресурсів [9, с. 81-82]. Власне, так чи інакше, більшість представників еколого - правової доктрини на час заснування концепції права екологічної безпеки стояли на позиціях, близьких до наведених, тобто вважали метою правового регулювання у галузі природокористування та охорони природи забезпечення сприятливої якості навколишнього середовища, що пізніше було визнано невід'ємною складовою екологічної безпеки [3, с. 12], як відповідного стану правовідносин.

Тим не менш, категорія мети правового регулювання в галузі забезпечення екологічної безпеки залишається виключно теоретичним напрацюванням, поза як має велике значення не тільки у якості інтегруючого центру для наявних правових засобів, але й для створення необхідного духу правового регулювання та правосвідомості при врегулюванні конкретних життєвих правовідносин. У чинному законодавстві мета правового регулювання об'єктивується у вигляді норм-принципів, що диференційовано визначають завдання регулюючого впливу того чи іншого нормативного акту. Подібні нормативно визначені завдання правового регулювання в галузі екології та забезпечення екологічної безпеки слід вважати, порівняно із категорією «мета» категоріями нижчого рівня абстракції, що опосередковують реалізацію загальної мети у конкретніших життєвих обставинах. Завдання є формою матеріалізації мети, певним ступенем її досягнення. Законодавче відображення забезпечення екологічної безпеки як стану правовідносин у якості мети правового регулювання зводиться до норм, що встановлюють завданнями відповідних нормативних актів упередження шкідливого впливу на навколишнє середовище та здоров'я, життя людини [11, ст. 3], ліквідації шкідливого впливу господарської діяльності на вказані об'єкти, забезпечення охорони окремих природних об'єктів [14, ст. 2; 12, ст. 2; 13, ст. 2; 17, ст. 2] та навколишнього природного середовища в цілому, зрештою, забезпечення екологічної безпеки [10, ст. 3].

Окремими вченими екологічна безпека розглядається як основний принцип охорони навколишнього середовища, згідно якого будь-яка діяльність, пов'язана із шкідливим впливом на навколишнє середовище, а також передбачені у законодавстві та здійснювані на практиці правові та інші природоохоронні заходи повинні оцінюватися з позицій екологічної безпеки. Однак, такі правові та організаційні заходи мають не тільки оцінюватися, але й впроваджуватися з метою забезпечення екологічної безпеки - саме в цьому полягає значення забезпечення екологічної безпеки як керівного принципу регулювання екологічних правовідносин. Тому очевидною стає недоречність зрівняння забезпечення екологічної безпеки та, наприклад, принципів охорони навколишнього природного середовища та забезпечення раціонального природокористування, що має місце у базовому Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Ми приєднуємося до думки тих авторів, які вважають основною і єдиною спеціальною метою усього позитивного природоохоронного, природоресурсового права та права екологічної безпеки гарантування, реалізацію та захист суб'єктивного конституційного права на екологічну безпеку (а відтак і на здорове, сприятливе та якісне навколишнє природне середовище), що, однак, може бути здійснено лише через забезпечення, власне, екологічної безпеки [15, с. 19].

В той же час доцільно вести мову про певну ієрархію цілей у правовому регулюванні, відповідно до якої можна виділити загальну мету правового регулювання у своєму загалі, як певне найбільш абстрактне спрямування усієї правової системи, що, на нашу думку може навіть не враховувати територіальні, етнічні, історичні й політичні особливості, що зазвичай вважаються об'єктивними факторами формування характерних для окремої країни або суспільства ознак позитивного права та й духу права [16, с. 17-18], оскільки такою найбільш загальною метою - буде досягнення правопорядку. Однак, ця категорія у своїх якісних, тобто змістовних ознаках має за іманентно належні характеристики усі вище перераховані чинники. Чи не найважливішим елементом правопорядку будь-якого самосвідомого та гуманістично спрямованого суспільства має бути екологічна безпека. На галузевому рівні доцільно говорити про спеціальні цілі, тобто, мету регулювання галузі екологічного права та права екологічної безпеки. Конкретизовані цілі, а саме охорона окремих природних об'єктів, досягнення певного стану правовідносин (наприклад, природокористування, що є раціональним на даному етапі розвитку виробничих відносин у суспільстві, безпеки в окремих галузях народного господарства та побуту, - створенні, утилізації, транспортування відходів, виробництві ядерної енергії, інакшому використанні ядерних матеріалів тощо) у тій чи іншій сфері суспільного буття, - є характерними для окремих поресурсових галузей, підгалузей та інститутів екологічного права та права екологічної безпеки.

Право екологічної безпеки, враховуючи положення теорії регулятивного та охоронного права, реалізується переважно у регулятивних правовідносинах. Однак не позбавлене власних охоронних правових механізмів, зокрема, у вигляді превентивної відповідальності за порушення вимог екологічного законодавства. Більшість норм права екологічної безпеки носить уповноважуючий та заборонний характер і характеризуються імперативністю.

Охорона певних соціальних благ - станів суспільних відносин, матеріальних та духовних об'єктів відбуватиметься, на нашу думку, також і в межах регулятивних правовідносин за умови усвідомлення та реалізації правових імперативів. Щодо права екологічної безпеки такими цінностями слід визнати передбачені ст. 3 Конституції України найвищі соціальні цінності - життя та здоров'я громадян, а також навколишнє природне середовище як комплексний природний об'єкт, що звичайно не виключає його подільності на окремі природні об'єкти, однак з урахуванням усіх зв'язків між такими об'єктами. Дійсно, правовідносини із використання, відтворення та охорони природних об'єктів складаються щодо конкретних диференційованих природних ресурсів. Однак для досягнення визначеної правової мети - забезпечення екологічної безпеки - природні об'єкти мають розглядатися не тільки як носії того чи іншого природного ресурсу (тобто з економічної, народногосподарської точки зору), а також і як елементи довкілля у його діалектичному зв'язку із людиною, що безпосередньо впливає на навколишнє середовище своєю усвідомленою, спрямованою діяльністю та споживає природні багатства.

Основне соціальне призначення права екологічної безпеки полягає перш за все у забезпеченні людині особливого блага - можливості провадити свою життєдіяльність у такому навколишньому природному середовищі, яке не містить загроз життю та здоров'ю людини, тобто охороні життя та здоров'я та безпечного навколишнього середовища. Екологічна безпека, як остаточне спрямування норм відповідної галузі права, і є тим основним та принциповим засобом охорони життя та здоров'я особи, що враховуючи їх невіддільність від суб'єкта права екологічної безпеки (яким є кожна людина) набувають значення критеріїв, згідно із якими стан правовідносин у суспільстві може вважатися екологічною безпекою. Наприклад, середня очікувана тривалість життя може розглядатися як інтегральний показник рівня екобезпеки при здійсненні екологічного страхування, а також у еколого-експертних правовідносинах щодо оцінки екологічних ситуацій, що склалися в окремих місцевостях. Таким самим критерієм може вважатися навколишнє природне середовище, що не несе загроз життю та здоров'ю людини, у разі наявності неприпустимих ризиків, навколишнє середовище є показником небезпеки.

Якщо у межах екологічних правовідносин досягнутий такий стан навколишнього природного середовища, що містить допустимі, раціональні ризики для життя та здоров'я, отже вони є захищеними, а екологічна безпека досягнута. У разі, якщо навколишнє природне середовище несе загрозу, життя та здоров'я потребують охорони засобами права екологічної безпеки [3, с. 12].

Життя та здоров'я, навколишнє природне середовище набувають значення змістовних характеристик екологічної безпеки, показників ефективності приписів права екологічної безпеки. При цьому екологічна безпека є таким правопорядком, за якого гарантується охорона життя та здоров'я людини, захист та реалізація права кожного на якісне, стабільне, сприятливе, безпечне довкілля, що включає право загального природокористування.

Життя та здоров'я людини, навколишнє природне середовище та екологічна безпека становлять унікальну діалектичну єдність, що є метою відповідного правового регулювання. У правовому забезпеченні здійснення екологічно небезпечної діяльності, природокористування, охорони довкілля, інноваційних заходів, заходів та засобів попередження та подолання наслідків надзвичайних ситуацій та гарантування екологічної безпеку саме у вигляді універсального стану правовідносин нерозривно пов'язана із дотриманням конституційного принципу не заподіювати шкоду навколишньому природному середовищу та принципом забезпечення екологічної безпеки. Нормативне затвердження таких пріоритетів надасть змогу поєднати розрізнені міжгалузеві та галузеві правові засоби, структурувати систему права екологічної безпеки та наблизитися до його кодифікації.

З прагматичної точки зору втілення ідеї верховенства соціальних гуманістичних цінностей у правосвідомості громадян є запорукою законослухняної, активної та ініціативної поведінки кожного. Це, в свою чергу, - необхідна передумова реалізації писаних норм у конкретних правовідносинах, ефективності здійснення владних повноважень в галузі забезпечення екологічної безпеки, захисту та відновлення порушених суб'єктивних екологічних прав.

Таким чином, досягнення стану правовідносин, що визначається у правничій науці як екологічна безпека, є поєднанням систематизації та інтеграції законодавчих приписів навколо єдиного центру та їх дотримання не з огляду на караючу силу держави, а для настання цілком реальних позитивних наслідків - покращення умов життєдіяльності, стану здоров'я громадян - основних правових цінностей. Така теза має стати провідним імперативом при розробці нормативного та інституційного забезпечення екологічної безпеки, а також може бути корисною при викладанні відповідних курсів та спецкурсів, зокрема щодо формування пріоритетів у професійній правосвідомості фахівців.

екологічний безпека право охорона

Размещено на Allbest.ru