Размещено на http://www.allbest.ru/

АНАЛІЗ ВПЛИВУ ПРИНЦИПІВ ПРАВА НА ЗАКОНОДАВСТВО КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

В. Божко

Постановка проблеми. Для того, щоб з'ясувати сутність принципів оплати праці, дослідимо принципи права. Адже їм притаманні спільні юридичні властивості, котрі вирізняють їх з-поміж інших правових явищ, і, водночас, ті, які єднають їх з принципами різних галузей права, принципами правових інститутів. Тому, виявивши загальні властивості принципів права, їх можна екстраполювати, наприклад, на принципи трудового права чи оплати праці.

Актуалізує наше дослідження і той факт, що серед вчених досі немає одностайності в розумінні сутності принципів права та їх впливу на законодавство. Так, наприклад, прихильники природної концепції розуміння права переконані, що принципи права зумовлюють зміст правових норм, в той час як прихильники позитивістської концепції праворозуміння навпаки, впевнені в тому, що принципи права потрібно виводити саме із норм права. Зокрема, О.М. Ярошенко стверджує, що "принципи трудового права, як і принципи права в цілому, самі по собі не регулюють ті чи інші суспільні відносини. Принципи права впливають на суспільні відносини не безпосередньо, а як би опосередковано - через відповідні норми права" [1, c.255]. Натомість П.Д. Пилипенко впевнений, що "принципи права є первинними відносно права юридичного і становлять його сутність і зміст. не перетворюючись на якісь інші правові субстанції існують реально" [2, c.55-56].

Спробуємо вирішити цей спір крізь призму правових позицій Конституційного Суду Російської Федерації (далі - КС РФ). Хочемо наголосити на тому, що важливість аналізу його правових позицій зумовлена тим, що відповідно до ст.125 Конституції Російської Федерації та ст.1 Федерального конституційного закону від 21 липня 1993 року "Про Конституційний Суд Російської Федерації" він є судовим органом конституційного контролю, який здійснює судову владу шляхом конституційного судочинства [3]. До того ж, згідно ст. ст.6, 79 названого Закону, відповідно до правових позицій КС РФ, сформульованих у визначеннях від 13 січня 2000 року №6-О, від 11 листопада 2008 року №556-О-Р, його рішення є загальнообов'язковими до виконання на всій території Росії, остаточними та оскарженню не підлягають. Відповідно до частини 3 ст.79 Федерального конституційного закону ті акти, які визнані неконституційними, втрачають силу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науково-теоретичною основою дослідження стали праці Лівшиця Р.З., Пилипенка П.Д., Процевського О.І., Смірнова О.В., Ярошенка О.М. та інших дослідників.

Формулювання цілей статті. Метою нашого дослідження є пошук відповіді на запитання: чи є принципи права похідними від правових норм, чи навпаки, останні зумовлюють їх зміст? Тобто, чи принципи оплати праці є похідними від трудового законодавства, чи між ними існує зворотній причинно-наслідковий зв'язок?

Виклад основного матеріалу дослідження. Відповідно до Постанови Конституційного Суду РФ від 22 січня 2007 року №1-П "федеральний законодавець. не може діяти довільно, адже він обмежений необхідністю дотримання принципів" (абзац 3 пункту 2 мотивувальної частини Постанови) [4]. І далі: "Правозастосовна практика має ґрунтуватись на конституційних принципах, основних засадах цивільного законодавства з дотриманням основ публічного правопорядку" (абзац 2 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).

В абзаці 1 підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Постанови від 20 грудня 2010 року №22-П КС РФ наголошує, що "законодавець. обмежений принципом неприпустимості перекручування самої сутності права" [5].

Відповідно до абзацу 15 мотивувальної частини Постанови Конституційного Суду РФ від 27 січня 1993 року №1-П "виявлений звичай правозастосовної практики суперечить перш за все загально-правовим принципам справедливості, юридичної рівності, гарантованості державою прав і свобод людини і громадянина. Ці принципи мають вищу ступінь нормативного узагальнення, зумовлюють зміст конституційних прав людини, галузевих прав громадян, мають універсальний характер і тому здійснюють регулятивний вплив на всі сфери суспільних відносин. Загальнообов'язковість таких принципів полягає як в їх пріоритетності щодо інших правових приписів, так і в поширеності їх дії на всіх суб'єктів права" [6].

Саме тому, в абзаці 2 пункту 1 резолютивної частини цієї Постанови Конституційний Суд РФ стверджує, що "наведений звичай правозастосовної практики суперечить загально-правовим принципам і принципам договірних відносин".

Про те, що загально-правові принципи володіють вищою мірою нормативного узагальнення, а тому не лише зумовлюють зміст конституційних і галузевих прав, але й мають універсальний характер і завдяки цьому здійснюють регулятивний вплив на всі сфери суспільних відносин, Конституційний Суд РФ послідовно наголошував у абзаці 3 підпункту 3.3 пункту 3 Постанови від 23 січня 2007 року №1-П, абзаці 4 пункту 2 Постанови від 20 квітня 2010 року №9-П, абзаці 2 підпункту 3.3 пункту 3 Постанови від 20 грудня 2010 року №22-П.

Згідно абзацу 2 пункту 4 Постанови КС РФ від 20 квітня 2010 року № 9-П "законодавець. зобов'язаний дотримуватись принципів справедливості, рівності задля підтримання довіри громадян до закону та дій держави, а тому не має права надавати зворотної дії новому регулюванню" [7].

Відповідно до пункту 3 мотивувальної частини Постанови КС РФ від 24 лютого 1998 року №7-П "законодавець повинен враховувати. принципи рівності. і принцип пропорційності обмеження прав і свобод громадян соціально значимим інтересам та цілям" (абзац 1) [8]; "принципи справедливості та рівності вимагають." (абзац 2); дослідивши зміст оспорюваних норм, КС РФ прийшов до висновку, що "законодавець порушив названі принципи" (абзац 3).

Згідно абзацу 3 пункту 3 мотивувальної частини Постанови КС РФ від 15 червня 2006 року №6-П "законодавець. не може діяти довільно та допускати відступи від принципу рівності" [9].

Відповідно до Постанови КС РФ від 20 квітня 2010 року №9-П "принцип рівності має універсальний характер та здійснює регулятивний вплив на всі сфери суспільних відносин, дотримання якого означає, окрім всього іншого, заборону на запровадження відмінностей в правах осіб, які належать до однієї і тієї ж категорії, якщо таке обмеження не має об'єктивного та розумного виправдання" (абзац 4 пункту 2 названої Постанови) [7]. Наведену правову позицію КС РФ відображено і в постановах від 7 березня 1996 року №6-П, від 17 липня 1998 року №23-П, від 24 травня 2001 року №8-П, від 19 лютого 2002 року №5-П, від 16 липня 2007 року №12-П, від 31 січня 2008 року №2-П, від 28 лютого 2008 року №3-П, від 9 липня 2009 року №12-П.

Конституційний Суд РФ також неодноразово вказував, що реалізація прав має здійснюватись на основі загально-правових принципів (наприклад, у своїх постановах від 20 грудня 2010 року № 22-П, від 10 квітня 2002 року № 5-П, від 6 червня 2000 року № 9-П).

Про те, що "реалізація майнових прав має здійснюватись на основі загально-правових принципів недоторканості власності та свободи договору", КС РФ послідовно наголошував у абзаці 3 підпункту 3 мотивувальної частини Постанови від 10 квітня 2003 року №5-П та у пункті 2 мотивувальної частини Постанови від 6 червня 2000 року №9-П [10].

При цьому, роз'яснюючи зміст норми права, КС РФ виходить із презумпції добросовісності законодавця та його відданості загально-правовим та конституційним принципам (абзац 2 підпункту 3.3 Постанови від 19 грудня 2010 року №22-П).

Згідно абзацу 1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Постанови від 27 листопада 2008 року №11-П "сама по собі зміна способів визначення розмірів тих чи інших грошових виплат - при дотриманні конституційних принципів справедливості, рівності, пропорційності, а також стабільності та гарантованості прав громадян - є прерогативою законодавця" [11]. Таку ж правову позицію сформульовано і в Постанові від 19 червня 2002 року №11-П, Визначеннях від 11 липня 2002 року №191-О, від 16 травня 2007 року №375-О. Тобто волевиявлення законодавця обмежене названими принципами права.

У своїй Постанові від 19 червня 2002 року №11-П КС РФ теж сформулював низку правових позицій, відповідно до яких "федеральний законодавець має керуватись принципами справедливості та рівності прав і свобод людини й громадянина незалежно від жодних обставин" (абзац 7 пункту 2 мотивувальної частини) [12]; "рішення законодавця. не мають суперечити конституційно - значимим цілям та мають відповідати принципам справедливості та пропорційності" (абзац 1 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). При цьому свою правову позицію КС РФ формулює, "виходячи із принципів справедливості, рівності всіх перед законом та рівноцінності життя та здоров'я всіх громадян" (абзац 4 підпункту 32 пункту 3); "виходячи із принципів справедливості та рівності всіх перед законом" (абзац 2 підпункту 3.3 пункту 3). І далі: "Вибір способів визначення розміру тих чи інших видів грошової компенсації. є прерогативою законодавця. дотримуючись принципів справедливості, рівності, пропорційності, а також стабільності та гарантованості прав громадян" (абзац 1 підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини).

Підсумовуючи вищевикладене, в абзаці 5 підпункту 5.3. пункту 5 КС РФ робить висновок, що оспорювані статті суперечать принципам справедливості, рівності, пропорційності, не відповідають Конституції РФ.

"Неконституційність законодавства. зумовлена тим, що воно. запроваджує непропорційне обмеження права власності" (абзац 2 підпункту 1.1 пункту 1 мотивувальної частини Постанови Конституційного Суду РФ від 20 грудня 2010 року №№ 22-П) [5].

В абзаці 1 підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Постанови від 27 листопада 2008 року №11-П КС РФ стверджує, що "законодавець. повинен дотримуватись принципів справедливості, рівності, пропорційності". Крім того, на виконання принципу конституційної стриманості, як вказано в абзаці 2 підпункту 6 цієї Постанови, визнавши оспорювану норму неконституційною, КС РФ зобов'язав законодавця в першочерговому порядку ввести в дію нову норму не пізніше 1 липня 2008 року. Тобто, керуючись принципом права, КС РФ зобов'язує законодавця (формулюючи цю вимогу у мотивувальній частині своєї Постанови) ухвалити норму права, на виконання окреслених принципів.

Подібний підхід КС РФ використав і в Постанові від 19 жовтня 2010 року № 18-П, стверджуючи, що Федеральним Зборам належить, виходячи з правових позицій Конституційного Суду Російської Федерації, сформульованих відповідно до принципів рівності та соціальної справедливості й викладених у названій Постанові (абзац 1 підпункту 5.2.), внести до діючого законодавства зміни (абзац 2 підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини) [13].

У своїй Постанові від 24 лютого 1998 року № 7-П КС РФ, виявивши порушення принципів рівності та пропорційності обмеження прав і свобод громадян соціально - значимим інтересам та цілям, визнав ст. ст.1, 5 Федерального закону від 5 лютого 1997 року "Про тарифи страхових внесків до Пенсійного фонду Російської Федерації, фонду соціального страхування Російської Федерації, Державного фонду зайнятості населення Російської Федерації та до фондів загальнообов'язкового медичного страхування на 1997 рік" не конституційними (пункти 1, 2 резолютивної частини) [8]. Проте, Конституційний Суд РФ у пункті 4 резолютивної частини також зобов'язав Федеральні Збори впродовж шестимісячного терміну внести відповідні зміни до Федерального закону від 8 січня 1998 року "Про тарифи страхових внесків до Пенсійного фонду Російської Федерації, Фонду соціального страхування Російської Федерації, Державного фонду зайнятості населення Російської Федерації та до фондів загальнообов'язкового медичного страхування на 1998 рік", а протягом цього часу заборонив застосовувати оспорювані норми.

Інакше вчинив КС РФ у своїй Постанові від 20 квітня 2010 року № 9-П. Спочатку він визнав частину 1 ст.7 Федерального закону "Про додаткові гарантії соціального захисту суддів та працівників апаратів судів Російської Федерації" в редакції ст.4 Федерального закону "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації у зв'язку з прийняттям Федерального закону "Про протидію корупції"" від 25 грудня 2008 року № 274-ФЗ такою, що суперечить Конституції РФ (пункт 1 резолютивної частини Постанови). А далі вказав, що в подальшому має застосовуватись колишня норма права, яка втратила чинність відповідно до Федерального закону "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації у зв'язку з прийняттям Федерального закону "Про протидію корупції"" від 25 грудня 2008 року № 274-ФЗ (абзац 2 підпункту

4.2. пункту 4 Постанови). Щоправда, після цього кС РФ наголосив, що цим він "не зачіпає прерогативу федерального законодавця щодо вдосконалення правового регулювання у сфері матеріального та соціального забезпечення суддів Російської Федерації" [7].

Тобто, цього разу КС РФ не звертався до законодавця із вимогою привести норми права у відповідність до загальновизнаних принципів права, а всупереч загально-правовому принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову сформулював нову норму права.

Щоправда, розмірковуючи над конституційністю позбавлення права на соціальний захист тих осіб, які віднесені законодавцем до самозайнятих, а тому таких, що не можуть отримати статус безробітного, у своїй Постанові від 25 травня 2010 року №11-П КС РФ наголошує, що законодавець не вийшов за межі своїх дискреційних повноважень, а тому не порушив Конституцію РФ (абзац 7 пункту 3) [14]. Але, в останньому абзаці мотивувальної частини цієї Постанови КС РФ зробив висновок, що "це не перешкоджає федеральному законодавцю в порядку реалізації своїх дискреційних повноважень внести з урахуванням. принципів справедливості та рівності необхідні з його точки зору зміни у критерії віднесення громадян до категорії зайнятих або встановити щодо засновників (учасників) комерційних організацій, які не отримують доходу у вигляді частини прибутку від їх діяльності, або якщо вони отримують названий дохід у розмірі, нижчому від величини прожиткового мінімуму. запровадити інше правове регулювання, яке б передбачало надання представникам цієї категорії населення гарантій соціального захисту, передбачених для безробітних громадян" [14].

Таким чином, виявивши порушення загально - правових принципів, цього разу КС Рф не вжив жодних заходів для того, аби відновити справедливість.

Відповідно до абзацу 1 пункту 5 мотивувальної частини Постанови КС РФ від 27 листопада 2008 року №11-П "універсальний принцип юридичної рівності та логічно зумовлений ним загально-правовий принцип формальної визначеності права передбачають, що закон має бути зрозумілим, точним та недвозначним" [11].

І далі: "Порушення принципу формальної визначеності норм допускає необмежений розсуд в процесі правозастосування та неминуче призводить до сваволі, а, отже, до порушення принципу рівності" (абзац 2 пункту 5 названої Постанови). Згідно абзацу 3 пункту 4 Постанови КС РФ від 20 квітня 2010 року № 9-П "законодавець - виходячи з необхідності дотримання принципу правової визначеності та передбачуваності законодавчої політики - повинен був забезпечити." [7].

Згідно Постанови КС РФ від 13 липня 2010 року №15-П "неточність, неясність та невизначеність закону породжує можливість неоднозначного його тлумачення і, як наслідок, його довільного застосування, що суперечить принципам рівності та справедливості, із яких витікає звернена до законодавця вимога визначеності, ясності, недвозначності правових норм та їх узгодженості в системі чинного правового регулювання; інакше виникне суперечлива правозастосовна практика, що послабить гарантії державного захисту прав, свобод та законних інтересів громадян" [15]. Або: "Принцип формальної визначеності закону, який передбачає точність та ясність законодавчих приписів, будучи невід'ємним елементом верховенства права, виступає і в законотворчій діяльності, і в правозастосовній практиці необхідною гарантією забезпечення ефективного захисту від свавільних переслідувань, засудження та покарання" [16].

"Не забезпечивши належної формальної визначеності закону. законодавець порушив загальновизнаний принцип nullum crimen, nulla poena sine lege", - наголошує КС РФ в абзаці 2 підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Постанови від 13 липня 2010 року №15-П.

Отже, судовий орган конституційного контролю Російської Федерації із принципів права виводить вимоги до норм права, яким вони мають відповідати, інакше вони будуть визнані неконституційними. Такі правові позиції КС РФ є дуже близькими до позиції Європейського суду з прав людини, який неодноразово оцінював приписи внутрішньодержавного права з точки зору загальних принципів, які містяться або випливають із Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до його правових позицій, закон має відповідати стандарту, встановленому Конвенцією, який вимагає, щоб законодавчі норми були сформульовані з достатньою чіткістю та дозволяли особі передбачити, удаючись в разі необхідності до юридичної допомоги, до яких наслідків можуть призвести ті чи інші її дії.

Так, у Рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі "Микола Кучеренко проти України" (Kucherenko v. Ukraine) сформульовано правову позицію, відповідно до якої "Суд має з'ясувати, чи відповідає Конвенції сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому або випливають з нього. Щодо таких принципів Суд наголошує, що, коли йдеться про позбавлення свободи, то надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Його вимога полягає в тому, що умови, за яких здійснюється позбавлення волі, мають бути чітко сформульовані в національному законі, а застосування самого закону має бути передбачуваним і відповідати "законності", яку встановлює Конвенція. Згідно з цією вимогою всі закони повинні бути сформульовані з достатньою чіткістю, що дає особі можливість передбачити. ті наслідки, до яких може призвести певна дія" (пункт 33). І далі: "Правова ситуація, коли обвинуваченого тримають під вартою протягом невизначеного часу без відповідної судової санкції. несумісна з принципом юридичної визначеності та гарантією захисту від свавілля, які наскрізною ідеєю наповнюють усі положення Конвенції та принцип верховенства права" (пункт 37).

У Рішенні від 29 квітня 2003 року у справі "Алієв проти України" (Aliev v. Ukraine) Європейський суд з прав людини наголосив: "Вираз "згідно із законом". стосується якості відповідного законодавства, і вимагає, щоб воно було доступним відповідній особі, яка, зокрема, може передбачити його наслідки для себе, а крім того, це законодавство має відповідати принципу верховенства права" (пункт 170). У Рішенні від 24 жовтня 1979 року у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands) сформульовано наступну правову позицію: "Сам по собі національний закон має відповідати Конвенції, в тому числі й загальним принципам, які викладені в ній або випливають з неї" (пункт 45).

Аналогічну правову позицію було відтворено Європейським судом з прав людини і в своїх рішеннях від 26 квітня 1979 року у справі "Санді Таймс проти Сполученого Королівства (№1)" (The Sunday Times v. the United Kingdom (№1)); від 24 квітня 1990 року у справі "Крус - лен проти Франції" (Kruslin v. France); від 28 березня 1999 року у справі "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), від 31 липня 2000 року у справі "Йечюс проти Литви" (Jeciuc v. Lithuania); від 28 жовтня 2003 року у справі "Ракевіч проти Росії" (Rakevich v.russia); від 6 вересня 2005 року у справі "Салов проти України" (Salov v. Ukraine); від 24 травня 2007 року у справі "Ігнатов проти Росії" (Ignatov v.russia); від 27 листопада 2008 року у справі "Свершов проти України" (Svershov v. Ukraine); від 19 лютого 2009 року у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine); від 12 березня 2009 року у справі "Світлорусов проти України" (Svitlorusov v. Ukraine); від 18 лютого 2010 року у справі "Гарькавий проти України" (Garkavyy v. Ukraine); від 18 лютого 2010 року у справі "Гаваржук проти України" (Gavazhuk v. Ukraine) тощо.

Отже, відповідно до правових позицій Європейського суду з прав людини принципи права також є тими чинниками, які висувають певні вимоги до змісту законодавства.

Задля справедливості слід визнати, що і попередник КС РФ, Комітет конституційного нагляду СРСР (далі - Комітет) також стверджував, що саме норми права мають відповідати його принципам. Так, 21 червня 1990 року Комітет ухвалив Висновок №2 "Про невідповідність норм законодавства, які виключають для низки категорій працівників судовий порядок індивідуальних трудових спорів, приписам Конституції СРСР, законам СРСР, міжнародним актам про права людини". І хоча об'єктом порівняння, як випливає з назви Висновку, були лише нормативно-правові акти, обґрунтовуючи свою правову позицію, Комітет визнав не лише "необхідність усунення проявів соціальної несправедливості та підвищення рівня соціальної захищеності особи у сфері трудових відносин" (абзац 3 мотивувальної частини), але й прийшов до висновку, що "законодавство. необґрунтовано обмежило право на судовий захист" (абзац 8 мотивувальної частини Висновку). Більш категоричну позицію щодо ролі принципів права невдовзі Комітет сформулював у Висновку "Про приписи законодавства, які обмежують рівність можливостей громадян у сфері праці та зайнятості" від 4 квітня 1991 року №20. Він проголосив, що "втілення принципів права у трудове законодавство є найважливішою умовою дотримання прав і свобод людини" (абзац 4 мотивувальної частини Висновку). І далі: "Дослідивши норми трудового законодавства СРСР, Комітет встановив, що вони ще не в повній мірі відповідають принципам антидискріминаційної політики".

Отже, навіть за часів СРСР, відповідно до правових позицій органів державної влади, трудове законодавство мало відповідати принципам права, а не навпаки.

Таку ж позицію підтримує і Конституційний Суд України. Так, відповідно до частини 1 ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Тому, в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що "верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо" [17].

Отже, на думку Конституційного Суду України, принципи права є тими правовими явищами, які по-перше, зумовлюють, визначають зміст не лише правотворчої, але й правозастосовної діяльності держави, а, подруге, принципи не спонукають, не роблять можливим, а вимагають від держави їх втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність.

Подібну правову позицію сформульовано і в Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, де він стверджує, що "діяльність право - творчих і правозастосовних органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України" (абзац 2 пункту 4 мотивувальної частини) [18]. І далі: "Зазначені. принципи. передбачають. правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики. необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано" (абзац 3 пункту 4 мотивувальної частини).

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 принцип правової держави вимагає від неї утримуватися від обмеження загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина (абзац перший підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини) [19]. І далі: "Принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод" (абзац перший підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Завершуючи формулювання власної правової позиції, Конституційний Суд України зробив красномовний висновок: "Із конституційних принципів рівності й справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі" (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини). "Цей принцип. гарантує впевненість громадян у тому, що їхнє теперішнє становище не буде погіршено прийняттям нового закону чи іншого нормативно-правового акта" (абзац четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, єдиний орган конституційної юрисдикції України також із принципів права виводить вимоги до норм права, яким вони мають відповідати, інакше вони будуть визнані неконституційними.

Висновки. Узагальнивши правові позиції КС РФ прийшли до висновку, що будучи своєрідним джерелом права, саме принципи права мають зумовлювати зміст федерального законодавства. Тобто, принципи трудового права є похідними від принципів права, а не від трудового законодавства, а принципи оплати праці формують, зумовлюють механізм правового регулювання оплати праці. Іншими словами, принципи оплати праці потрібно виводити не із законодавства, дія якого спрямована на упорядкування оплати праці, а із тих цінностей та ідей, які панують в суспільстві та відображені в принципах права.

Саме тому вітчизняним ученим потрібно більше уваги зосереджувати на аналізі першоджерел - з'ясуванні змісту принципів права взагалі та принципів оплати праці зокрема з тим, щоб напрацювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення існуючого механізму правового регулювання оплати праці, і, водночас, модернізувати трудове законодавство.

принцип право оплата праця

Література

1. Ярошенко О.М. Теоретичні та практичні проблеми джерел трудового права України: Монографія / О.М. Ярошенко. - Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. - 456 с.

2. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права / П.Д. Пилипенко. - Л.: Видавничий центр Львів. нац. ун-ту. - 1999. - 214 с.3.

3. О Конституционном Суде Российской Федерации: Федеральный конституционный закон от 21 июля 1994 года №1 - ФКЗ // Собрание законодательства РФ. - 1994. - №13. - Ст.1447.

4. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 23 января 2007 года №1-П // Собрание законодательства РФ. - 2007. - №6. - Ст.828.

5. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 декабря 2010 года № 22-П // Собрание законодательства РФ. - 2011. - №1. - Ст.264.

6. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 27 января 1993 года №1-П // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - № 14. - Ст.508.

7. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 апреля 2010 года № 9-П // Собрание законодательства РФ. - 2010. - №18. - Ст.2277.

8. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 24 февраля 1998 года № 7-П // Собрание законодательства РФ. - 1998. - №10. - Ст.1242.

9. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 15 июня 2006 года № 6-П // Собрание законодательства РФ. - 2006. - №26. - Ст.2876.

10. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 6 июня 2000 года №9-П // Собрание законодательства РФ. - 2000. - №24. - Ст.2658.

11. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 27 ноября 2008 года №11-П // Собрание законодательства РФ. - 2008. - №51. - Ст.6205.

12. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 19 июня 2002 года №11-П // Собрание законодательства РФ. - 2002. - №27. - Ст.2779.

13. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 октября 2010 года № 18-П // Собрание законодательства РФ. - 2010. №43. - Ст.5578.

14. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 25 мая 2010 года №11-П // Собрание законодательства РФ. - 2010. - №23. - Ст.2934.

15. Абзац 3 пункта 2 мотивировочной части Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 13 июля 2010 года № 15-П // Собрание законодательства РФ. - 2010. №29. - Ст.3983.

16. Абзац 4 пункта 2 мотивировочной части Постановления Конституционного Суда Российской Федерации от 27 мая 2008 года №8-П // Собрание законодательства РФ. - 2008. - №24. - Ст.2892.

17. Абзац другий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м'якого покарання) // Офіційний вісник України. - 2004. - №45. - Ст.2975.

18. Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) // Офіційний вісник України. - 2005. - №42. - Ст.2662.

19. Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) // Офіційний вісник України. - 2005. - №39. - Ст.2490.

Размещено на Allbest.ru