Аналіз законодавства в сфері екологічної безпеки як необхідна умова його оптимізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА В СФЕРІ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЙОГО ОПТИМІЗАЦІЇ

Ю. Власенко

Важливим фактором успішної реалізації екологічної стратегії розвитку країни є створення оптимального законодавства у галузі екологічної безпеки з метою якісного врегулювання суспільних відносин у даній сфері. З огляду на це проведення аналізу законодавства України у сфері забезпечення екологічної безпеки, виявлення основних тенденції його розвитку, та науково- правова оцінка стану нормативної та правозастосовчої діяльності в цій сфері є важливими і актуальними напрямами наукової роботи.

Теоретичною основою вивчення даної проблеми становлять праці таких вчених: В.І. Андрейцева, Г.І. Балюк, А.Г. Бобкової, А.П. Гетьмана, А. Б. Качинського, Т.Г. Ковальчук, С.М. Кравченко, М.В. Краснової, Н.Р. Ма- лишевої, М.І. Малишка, М.О. Фролова, Ю.С. Шемшучен- ка, М.В. Шульги та інших. екологічне правопорушення законодавство безпека

Разом з тим, залишаються недостатньо вивченими питання системного підходу до теоретико-правових засад сутності екологічної безпеки, особливості формування її законодавчої бази та наукового обґрунтуваного механізму проведення аналізу щодо побудови оптимального законодавства в сфері екологічної безпеки.

Тому метою роботи є розробка методичних засад проведення комплексного аналізу законодавства України в сфері екологічної безпеки з метою його оптимізації, вдосконалення правозастосовчої практики та забезпечення адекватної відповідальності за екологічні правопорушення.

Традиційний підхід до дослідження законодавства у галузі екологічної безпеки передбачає розробку програми дослідження як теоретичної процедури аналізу - збору, обробки та аналізу інформації, необхідної для одержання теоретичних висновків і практичних рекомендацій [13, 45].

Система правовідносин у галузі екологічної безпеки передбачає дослідження основних властивостей законодавчого процесу таких як: 1) регулятивність (вплив правових норм на правосвідомість і правову поведінку); взаємозв'язок осіб-учасників правовідносин; 3) наявність та реалізація суб'єктивних прав та обов'язків; 4) вплив на правовідносини матеріальних, фінансових та соціально-економічних факторів; 5) гарантованість прав і обов'язків державою [1, с. 22].

Виходячи з цих положень теорія аналізу сфери екологічної безпеки доводить необхідність комплексного дослідження всієї системи законодавства та розробки науково обґрунтованої методики проведення такого аналізу. Сам аналіз виступає необхідною умовою формування оптимального законодавства, реальною можливість вивчення різних напрямів нормотвор- чого та правозастосовчого процесів, взаємозв'язків між ними та недоліків, які гальмують досягнення головної мети законодавця.

Проведення аналізу надає можливість комплексно охопити коло таких проблем, як визначення повноти об'єктів правового регулювання; нових способів правового регулювання (співвідношення імперативних і диспозитивних норм); комплексну інформацію про систему права та законодавства; наявність недоліків та нових правових ідей; наявність специфічних актів, що регулюють аналогічні правові відносини. Це, в свою чергу буде сприяти виявленню таких проблемних ситуацій у суспільному розвитку, як розрив між існуючим і необхідним, міру розвинутості державно-правових форм в конкретній сфері суспільних відносин, протиріччя між формами та методами державного впливу, що склалися у конкретній сфері відносин і реальними потребами суспільства. Таким чином, проблемна ситуація не лише орієнтує стратегію правотворчості на розв'язання "вузьких" місць у правовому розвитку, але і розкриває внутрішній механізм правових відносин даної сфери.

На думку вчених в галузі теорії права оцінка законодавства може бути дана як за формально - юридичними, так і за юридично - змістовними критеріями [1, с. 23]. До формально - юридичних критеріїв щодо предмету дослідження відноситься: кількість нормативно - правових актів по предмету аналізу, в тому числі виданих по відповідним видам актів (кодекси, закони, постанови тощо), рівням нормативного регулювання (Верховна Рада, Президент, Уряд тощо); різних правових форм, що мають нормативно-правовий характер; використання правил законодавчої техніки (наявність преамбул, поділ актів на статті та пункти, єдність термінології, правові дефініції тощо); застосування спеціальних правових засобів, що забезпечують дотримання актів (міри відповідальності, заохочення, контролю, порядку розв'язання спорів тощо); взаємозв'язок порівнюваних актів у часі, просторі та по колу осіб; системний зв'язок з іншими нормативно - правовими актами (погодженість, відсутність колізій; рівень систематизації. До юридично - змістовних критеріїв, що розкривають зміст та характер порівнюваних правових рішень треба віднести: відповідність конкретних правових рішень конституційним засадам; відповідність правового рішення повноваженням правотворчого органу; відповідність нормативного акту міжнародним договорам та загальновизнаним нормам міжнародного права; ступінь забезпеченості прийнятих правових рішень фінансовими, матеріально-технічними та кадровими ресурсами, організаційними та іншими заходами; ступінь реалізації правових норм.

На думку автора, систематичне вивчення та аналіз законодавства є необхідною умовою визначення опти- мальності правових засобів, виявлення регулятивної та охоронної значимості правового забезпечення і державно-правового регулювання в сфері забезпечення екологічної безпеки і може проводитися за такими напрямами як: наявність концептуального підходу до формування законодавства; рівень відповідності національного законодавства вимогам міжнародних норм та стандартів; наукова обгрунтованість та чіткість визначення мети створення правового акту; коректність визначення основних категорій, наявність повторів та нормотворчих "прогалин"; юридична техніка нормотворчої діяльності; вибір правових інструментів, щодо врегулювання суспільних відносин у галузі екологічної безпеки; узгодженість нормативно-правових актів системи законодавства; правове забезпечення економічного механізму у галузі забезпечення екологічної безпеки; заходи щодо реалізації правових норм; визначення обмежуючих факторів при побудові оптимальної моделі законодавства.

Відсутність концепції розвитку будь-якої галузі законодавства може суттєво впливати на процес його оп- тимізації. Головною причиною більшості юридичних помилок та інших недоліків діючого законодавства є відсутність концептуального підходу до його формування. На сьогодні розвиток законодавства в сфері екологічної безпеки України знаходиться поза належного наукового обґрунтування розробки і прийняття тих чи інших нормативно-правових актів, і насамперед пріоритетності правового врегулювання в сфері екологічної безпеки. Потребує наукового вивчення, дослідження та обґрунтування які саме законодавчі та інші нормативно- правові акти необхідні на сьогодні для подальшого розвитку законодавства в сфері екологічної безпеки, а також обґрунтування пріоритетності їх розробки, визначення зв'язків між цими актами та діючими у сфері екологічних правовідносин.

В Україні існує єдиний програмний документ в сфері охорони довкілля, а саме "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджений Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року [4]. Цим, безумовно дискусійним, документом було визначено основні цілі, що повинні були бути досягненні для поліпшення сучасної екологічної ситуації в Україні, яку цією же Постановою майже офіційно було визнано кризовою. Але треба зазначити, що цей документ є занадто загальним, не виділяє обмеженої кількості коротко - та середньостро- кових пріоритетів, не містить конкретних заходів з їх поетапного виконання, не дає оцінку необхідних коштів, не встановлює термінів виконання заходів, не закладає систему моніторингу та контролю за ефективністю виконання, не запроваджує процедуру періодичної звітності та корегування за результатами впровадження.

Соціальні потреби, очікування суспільства та поглиблення соціально-екологічної кризи, екологічні та політичні реформи, що були проведені, а також активність прогресивної наукової юридичної думки та законодавця дозволили сформувати основну масу українського законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки, яке охоплює практично всі напрями правового регулювання у цій сфері.

За досить короткий строк сформувалась ціла система законодавства в сфері екологічної безпеки. Можна виділити цілі блоки норм, які регулюють різні правовідносини в сфері екологічної безпеки, а саме:

Норми, що декларують екологічні права та обов'язки громадян, передбачають механізм їх реалізації: а) нормативно-правові акти, що закріплюють права громадян у галузі забезпечення екологічної безпеки;

б) нормативно-правові акти, що передбачають механізм реалізації права громадян у галузі забезпечення екологічної безпеки; в) екологічні права громадян зі спеціальним статусом.

Нормативно-правові акти, що визначають статус органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Нормативно-правові акти, що регулюють діяльність у галузі управління:

а) ліцензування та дозвільна діяльність; б) стандартизація, нормування, сертифікація; в) проведення екологічної експертизи.

Нормативно-правові акти, що регулюють здійснення окремих видів суспільної діяльності: а) науково-технічній та науковій діяльності;

б) інвестиційній та інноваційній діяльності; в аграрному секторі економіки;

в) промисловості; специфічних видів діяльності; г) плануванні та забудові територій.

Нормативно-правові акти, що визначають правовий режим окремих територій та об'єктів.

Нормативно-правові акти,, що встановлюють відповідальність в галузі екологічної безпеки.

З прийняттям Конституції України у 1996 році, де у статтях 16, 49, 50 та в ряді інших знайшли своє закріплення питання екологічної безпеки, захисту екологічних прав громадян, значно посилилась законотворча діяльність у цій сфері. Закон "Про охорону навколишнього природного середовища"(далі Закон) [8] є базовий в системі екологічного законодавства, а тому, з точки зору його мети та завдань він закріплює найбільш концептуальні загальні засади та принципи правового забезпечення екологічної безпеки в різних сферах діяльності. Гарантування екологічної безпеки є одним з основних завдань Закону України (ст.1), а пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей основними принципами охорони навколишнього природного середовища (ст.3 Закону).

Важливим здобутком вищеназваного Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" можна вважати ті положення, які вперше закріплюють екологічні права громадян і, перш за все, їх право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (право на екологічну безпеку) та передбачають деякі загальні умови і гарантії його реалізації, а також намічають перспективи його реалізації і правового захисту на наступних етапах розвитку екологічного законодавства. Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством (ст.11 Закону). Проте закон прямої дії може і повинен вміщувати конкретні регулятори, які відносяться, наприклад, до екологічних вимог при здійсненні різних видів діяльності, організації державного екологічного контролю, екологічному нормуванню, екологічній експертизі, екологічному ліцензуванню. Оскільки багато з них є дійсно ефективними та перевіреними на практиці, то є доцільним направити зусилля на використання в повній мірі вже існуючих ніж створювати нові.

Норми, що регулюють питання екологічної безпеки містяться не тільки в законодавчих актах екологічного спрямування, але і в актах іншого законодавства, спрямованого на регулювання різних видів діяльності.

За роки становлення незалежності суверенної України було значно вдосконалено систему українського екологічного законодавства. У чинному законодавстві намітилася чітка тенденція до запровадження спеціального блоку норм, які передбачають правове регулювання забезпечення екологічної безпеки. Ці норми все більше сприймають ідеї, які закладені в міжнародно- правових документах. Сфера екологічної безпеки та її правове забезпечення не можуть існувати ізольовано, не враховуючи ті зміни, що відбуваються у світі вцілому та не гармонізуючи національне законодавство до розвитку міжнародного екологічного законодавства. Розробляючи основні методологічні підходи до методики аналізу з цього питання слід насамперед вивчити такі питання як адаптація, гармонізація, імплементація, трансформація тощо. Разом з тим слід звернути увагу при вивченні міжнародного досвіду та необхідності адаптації законодавства України до законодавства ЄС [6] на вибір оптимального варіанту з врахування національної специфіки.

Так положення Конвенції ООН про транскордонний вплив промислових аварій (далі Конвенція), яка була прийнята 17 березня 1992році у м. Хельсінкі та Директиви Ради Європейського Союзу про стримування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами від 9.12.1996р. № 96/82/ЄС втілилися у Законі України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" (далі Закон) [5] в частині регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності. Згідно Конвенції "небезпечна діяльність" визначається, як будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна або більше небезпечних речовин наявні або можуть бути у кількостях, або таких, що перевищують граничні межі, передбачені у додатку 1 до цієї Конвенції, здатних призвести до транскордонного впливу. В Законі дається визначення не небезпечної діяльності, а об'єкту підвищеної небезпеки на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються небезпечні речовини у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно втановлені маси, а також інші об'єкти, що є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації. Цей закон може стати прикладом гармонізації норм про екологічну безпеку з міжнародно-правовим регулюванням, тому що ми бачимо не "сліпе" копіювання та перенесення норм, а вибір найкращого (оптимального) варіанту, враховуючи власну специфіку регулювання цих відносин.

Будь-який законодавчий акт потребує визначення мети, яка як правило знаходиться в преамбулі закону. Мета виступає критерієм ефективності, а значить і оптимальності законодавчого акту. Таким чином, аналіз оптимальності правових норм, який не орієнтований на цільове призначення є некоректним і може призвести до помилкових висновків. Разом з тим необхідно розуміти, що наявність самих точних уявлень про мету правової норми не дає можливості говорити про його ефективність, поки не з'ясується, наскільки була досягнута намічена мета. Не може розглядатися як єдиний критерій ефективності і результат дій правової норми. Разом з тим, дієвість законодавства може бути визначена лише в результаті аналізу взаємозв'язку даної норми із результатами її функціонування. Крім того, визначити ступінь ефективності неможливо, якщо є лише фактичні результати, тому що як зазначає С.Ю.Марочкін, невідомо які результати необхідні, щоб визнати норму ефективною. Лише заплановані результати і повинні відображати критерій ефективності [12, с. 28]. Таким чином, логічно напрошується висновок, що критерієм ефективності норм права виступає триєдина задача: мета, спосіб, і результат правового регулювання (вивчення цих питань є предметом окремого самостійного дослідження).

Підсумовуючи вищезазначене, автор дійшов висновку, що критерієм ефективності оптимального законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки відповідно до намічених цілей є забезпечення життя та здоров'я людей; збереження збалансованості екологічної системи (біосфери) та сталий розвиток економіки суспільства. Так, в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" вона визначена найбільш конкретно та обґрунтовано. В інших законах мета дещо звужена і вказує лише на окремі сторони цієї важливої еколого-правової категорії. У Законі України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" метою є охорона життя та здоров'я постраждалого населення, а також їх соціальний захист, створення єдиного порядку визначення категорії зон радіоактивно забруднених територій. У Законі України "Про захист людини від іонізуючого випромінювання" мета доповнюється забезпеченням захисту майна людей від іонізуючого випромінювання. У Законі України "Про захист населення та територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" вказується на необхідність захисту населення, об'єктів виробничого та соціального призначення та довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Закон України "Про відходи" проголошує метою відвернення негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Аналогічно, у Законі України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" метою є захист життя та здоров'я людей і довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах.

В деяких нормативних актах чітко зазначаються но- рми-принципи, які закріплюють основні засади певної конкретної сфери регулювання екологічних відносин. Так в ст.4 Закону України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", ст.4 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації", ст. 5 Закону України "Про відходи" вони чітко закріплені. Але є нормативно- правовові акти, де норми принципи чітко не зазначені в окремій статті. Серед них Закони України "Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про об'єкти підвищеної небезпеки", "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" тощо.

Необхідно зазначити, що принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей та права на своєчасну і достовірну інформацію про стан навколишнього природного середовища є загальними принципами для законів, які регулюють відносини в сфері екологічної безпеки.

Якість законів характеризується також відсутністю некоректних визначень основних категорій, повторів, нормотворчих "прогалин".

З цього аспекту можна як приклад розглянути Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" [5], який визначає ризик, як ступінь імовірності певної негативної події, яка може відбутися в певний час або за певних обставин на території об'єкта підвищеної небезпеки. Об'єкт же вважається небезпечним за наявності у його діяльності небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також коли об'єкт сам є загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. А згідно Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) (далі Закон) у сфері господарської діяльності" дає, на думку автора, більш конкретне визначення ризику, бо він визначається як кількісна міра небезпеки, що враховує ймовірність виникнення негативних наслідків від здійснення господарської діяльності та можливий розмір втрат від них. До того ж на виконання ст.5 цього Закону Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.2008 року №212 були затверджені Критерії розподілу суб'єктів господарювання за ступенем ризику їх господарської діяльності для навколишнього середовища та періодичності здійснення заходів державного нагляду (контролю). Так з урахуванням значення прийнятного ризику для життєдіяльності всі суб'єкти господарювання, що підлягають нагляду (контролю), відносяться до одного з трьох ступенів ризику: з високим, середнім та незначним (ч.2 ст.5 Закону). Критеріями віднесення суб'єктів господарювання до певної групи є певний ступінь ризику, який визначається:

1) наявністю в цих суб'єктів господарювання об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, або потенційно небезпечних об'єктів, в обігу яких перебувають небезпечні речовини певного класу небезпеки, або об'єкти забезпечують перевезення небезпечних вантажів;

2) їх діяльність пов'язана з забезпеченням життєдіяльності населених пунктів (зокрема водопровідно- каналізаційнині господарства) або зі сферою поводження з відходами;

3) їх діяльність спричиняє викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря водоспоживання і водовід- ведення певної кількості чи призводить до утворення та розміщення відходів певного виду і кількості;

4) їх діяльність пов'язана з вирубкою лісу, використанням водних живих ресурсів, веденням мисливського господарства та збереженням природно-заповідного фонду.

Обов'язковою складовою аналізу виступає розгляд та оцінка юридичної техніки, що використовується у нормотворчій діяльності. Попередній аналіз цього питання дозволяє зробити висновок, що в цілому рівень використання інструментарію юридичної (законодавчої) техніки є задовільним. Разом з тим, ті недоліки, які зустрічаються, є в деякій мірі закономірними і, звичайно, можуть бути подолані.

Важливого значення набуває аналіз набору правових інструментів, які є досить різноманітними і в цілому створюють систему факторів, що сприяють вибору найкращого варіанту щодо врегулювання суспільних відносин у галузі екологічної безпеки.

Тут, насамперед, треба зупинитись на вивченні та оцінці системи заходів юридичної відповідальності, яка розглядається в цілому як традиційно розвинутий інститут в нашій країні, а також проаналізувати співвідношення за різними видами відповідальності. Правовідносини щодо екологічної безпеки регулюються також нормами забезпечувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності за правопорушення в сфері екологічної безпеки в залежності від вини, екологічного ризику, ступеня суспільної та екологічної небезпеки діяння фізичних та юридичних осіб.

Крім того заслуговує на увагу аналіз інститутів, які створюють заходи превентивного характеру, зокрема інститут екологічної експертизи та екологічних норм і нормативів, а також інститути, які мають поки що недостатнє застосування в законодавчій практиці і потребують суттєвого прискореного розвитку. Це, зокрема, дозвільна система ліцензування та сертифікації; охоронна (страхування); організаційно-управлінська (екоменедж- мент, планування та прогнозування), контрольна (екоа- удит). Аналізуючи законодавство за вищезазначеним напрямом, слід звернути увагу на сучасні умови стану екологічної безпеки, які обумовлюють вибір пріоритетів не на користь системи заборони, а на користь обмежень та багатоваріантності вибору, що є умовою розробки оптимального варіанту відносно правового врегулювання та поведінки.

Найважливіша роль у створенні безпечного для життя й здоров'я навколишнього природного середовища належить інституту стандартизації й нормування в галузі використання й охорони атмосферного повітря й води. Ідея стандартизації й нормування "...спочиває на концепції прийнятного ризику, сутність якої ґрунтується на оцінці ризику впливу нормованого агента на здоров'я людини, тобто кількісній оцінці всіх можливих наслідків впливу цього агента" [11, с. 63]

Для законодавства України характерним є нормативний підхід у забезпеченні екологічної безпеки, що виходить із положення про існування граничних величин забруднення природних об'єктів. Екологічні нормативи, що відповідають вимогам охорони навколишнього природного середовища й здоров'я людей від негативного впливу її забруднення, регламентуються в загальних положеннях розділу IV Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 31-33). Нормативи гранично припустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, а також рівень шкідливого фізичного впливу на нього єдині для всієї території України. У ст.6 Закону "Про охорону атмосферного повітря" [3] і ст. 35 Водного Кодексу [7] встановлюються нормативи в області використання й охорони атмосферного повітря й води. Важливою рисою діючого законодавства в галузі екологічної безпеки є ст. 9 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" і ст. 39 Водного кодексу України, у яких визначається порядок розробки галузевих технологічних нормативів утворення речовин, що викидаються у природні об'єкти, які розробляються відповідними міністерствами й відомствами для оцінки екологічної безпеки виробництва. Законодавством забороняються викиди (скиди) речовин в атмосферу й водні об'єкти, для яких відсутні відповідні нормативи (ст. 16 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" і ст. 41 Водного кодексу України) і встановлюється порядок їхнього введення.

Нерідко нормативно-правові акти у сфері екологічної безпеки страждають через їх декларативність. Усунення цього недоліку автоматично передбачає прийняття підзаконних актів, що суттєво знижує рівень значущості юридичної норми. Підзаконні нормативні правові акти складають значний масив в законодавстві в сфері забезпечення екологічної безпеки. Серед них найбільшу питому вагу займають нормативно-правові акти Уряду України, відомчі нормативно-правові акти. Аналіз цих актів свідчить про те, що провідна роль у правовому регулюванні відносин в галузі забезпечення екологічної безпеки, координації діяльності центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у цій галузі, на відомчому рівні відіграють нормативно-правові акти Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.

Регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого кола позитивної діяльності - законотворчої, виконавчо-розпорядчої, науково-технічної, підприємницької, зовнішньоекономічної тощо, спрямовані на впровадження системи еколого-правових вимог у процесі їх здійснення щодо забезпечення екологічної безпеки. Це в свою чергу, дозволяє збалансувати правову систему України під кутом зору екологізації її галузей та окремих правових інститутів [10, с. 5].

Взаємозв'язок між кількістю вироблених у результаті здійснення господарської діяльності матеріальних благ, кількістю забруднюючих речовин й витратами на здійснення природоохоронних заходів щодо забезпечення екологічної безпеки набуває значення при переході економіки України до ринкових відносин. Одне із центральних місць у чинному законодавстві займає економічний механізм природокористування й охорони навколишнього природного середовища від забруднення.

Найбільш важливим тут є встановлення нормативів плати й розмірів платежів за використання природних ресурсів у господарській діяльності (ст. 43 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" і ст. 29 Водного кодексу України) за викиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище й, що особливо важливо, надання податкових, кредитних і інших пільг при впровадженні ними малові- дходних, ресурсо- і енергозберігаючих технологій, нетрадиційних видів енергії, здійснення інших ефективних заходів по охороні навколишньої природної середовища. Ліміти використання природних ресурсів місцевого значення встановлюються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими радами, а загальнодержавного значення - Кабінетом Міністрів

України. Кабінет Міністрів визначає й нормативи плати за використання природних ресурсів.

У зазначених законах встановлений порядок розробки й введення лімітів на скидання стічних і промислових вод, викиди шкідливих речовин в атмосферу, які допускаються за умови дотримання нормативів гранично припустимих концентрацій і передбачають в обов'язковому порядку відшкодування збитків, заподіяних навколишньому природному середовищу - ст. 44 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. 33 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" і ст. 30 Водного кодексу. Особливістю економічного механізму забезпечення охорони навколишнього природного середовища є віднесення платежів за використання природних ресурсів у межах встановлених лімітів до витрат виробництва. За понадлімітне використання або зниження їхньої якості платежі стягуються із прибутку підприємств. Ці ж вимоги поширюються на платежі за викиди й скидання забруднюючих речовин, розміщення відходів, а також на плату за погіршення якості природних ресурсів.

Оптимізація законодавства передбачає вивчення обмежуючих факторів при створенні та реалізації законів. З огляду на це доречно і необхідно аналізувати чинники, які враховуються при визначенні екологічної та економічної ефективності. Це, насамперед, витрати: матеріально-фінансові, трудові, витрати часу тощо. Безумовно, для цього необхідні складні методики, які не розроблені в нашій країні. Разом з тим, існують показники, які визначають ефективність санкцій, час та матеріальні витрати, що пов'язані з процедурами отримання ліцензій та дозволів, розрахунки ризиків при здійсненні небезпечних видів діяльності тощо.

Аналіз законодавства не може бути обмеженим лише нормотворчою діяльністю. Науково обґрунтованою вважаємо концепція визнання першочерговим завданням можливість виконання законів, тобто якість реалізації норм права. Коли закон не виконується, то складається враження, що закону немає взагалі. Якщо забезпечити належне виконання законів і звести до мінімуму їх порушення, то можна досягти високої ефективності правового регулювання забезпечення екологічної безпеки [2, с.127] та створити умови для побудови оптимального законодавства даної сфери.

Висновки і пропозиції. 1. Оцінка сучасного стану законодавства, а також розробка системи заходів спрямованих на підвищення його ефективності можлива за наявністю лише комплексного системного аналізу нормативно-правової бази. 2. Вивчення наукових засад теорії аналізу та особливостей законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки дозволили автору вибрати та запропонувати наступні напрями проведення аналітичної роботи: наявність концептуального підходу до формування законодавства; рівень відповідності національного законодавства вимогам міжнародних норм та стандартів; наукова обґрунтованість та чіткість визначення мети створення правового акту; коректність визначення основних категорій, наявність повторів та нормотворчих "прогалин"; юридична техніка нормотворчої діяльності; вибір правових інструментів, щодо врегулювання суспільних відносин у галузі екологічної безпеки; узгодженість нормативно-правових актів системи законодавства; правове забезпечення економічного механізму у галузі забезпечення екологічної безпеки; заходи щодо реалізації правових норм; визначення обмежуючих факторів при побудові оптимальної моделі законодавства. 3. Проаналізувавши деякі сучасні проблеми законодавства у галузі екологічної безпеки необхідно зазначити, що в умовах наближення глобальної екологічної катастрофи, вітчизняне законодавство в цілому відповідає необхідним вимогам забезпечення екологічної безпеки, разом з тим окремі положення досить часто носять декларативний характер, існують колізії та "прогалини" у законодавстві. У свою чергу, рівень правозастосовчої діяльності значно відстає від рівня правотворчої діяльності. З огляду на це, особливої уваги потребують заходи: узгодження змісту кримінально-правових норм з базовим екологічним законодавством і внесення відповідних змін та доповнень до Кримінального кодексу України та Кодексу про адміністративні правопорушення; впровадження альтернативних ув'язненню великих штрафних санкцій за скоєння "екологічних злочинів"; забезпечення практичної реалізації норм про відповідальність посадових осіб у тому числі співробітників органів державного контролю та надзору; надання вагомої ролі екологічним позовам громадян та їх об'єднань на захист суспільних інтересів задля попередження та відшкодування шкоди у разі вчинення протиправних дій.

Література

1. Алексеев С.С. Проблемы теории права, т.1. - М., 1978.

2. Боголюбов С.А. Государственно - правовые проблемы экологической експертизы // Государство и право. - 1996. - № 11.

3. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 50. - Ст. 678.

4. Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 38. Ст. 248. Основні напрями діял.

5. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №15. - Ст.73. Про об'єкт.

6. Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №29. Ст. 367.про адаптацію.

7.Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №24. - Ст. 189.

8. Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - №41. - с 546.

9. Голиченков А.К., Козырь О.М. Концепция развития земельного законодательства России // Весн. Моск. ун-та. Сер.

10. Право. - 1995. - №4. 10. Екологія і закон: Екологічне законодавство України. Т. 1. / Відп. ред. В. І. Андрейцев. - К.: Юрінком Інтер, 1997.

11. Колбасов О. С. Стандартизация в охране окружающей среды // Окружающая среда под охраной закона. - М.: Наука, 1982.

12. Марочкин С.Ю. Проблема эффективности норм международного права. - Иркутск, 1988. - с.28-29.

13. Ядов В.А. Социологическое исследование. Методология, программа, метод. - М., 1972.

Размещено на Allbest.ru