Етапи становлення виборчої системи сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етапи становлення виборчої системи сучасної України

Суржко М.О

Науковий аналіз сучасного стану виборчої системи в Україні вимагає вивчення витоків виборів і виборчих процедур, дослідження історичного процесу становлення та розвитку політичного представництва, інших аспектів світового демократичного розвитку, а також виявлення та з'ясування теоретико-методологічної основи щодо проблеми співвідношення виборчої системи та найважливіших політичних процесів, що відбуваються в Україні на нинішньому етапі її державотворчого процесу.

Вибори та голосування як способи здійснення народовладдя, ухвалення цілою спільнотою рішень, що є обов'язковими для всіх, здавна практикуються в житті людей. Колегіальні форми врядування, за свідченням історичних та археологічних розвідок, були властиві вже первісному суспільству. В стародавні часи влаштування публічної влади та її функціонування ґрунтувалися на виборності кращих (старших за віком, наймудріших, найбільш хоробрих та сильних) членів общини, делегуванні їм права на управління суспільним життям, поважанні волі більшості.

Вважається, що найпершим способом первісного володарювання були народні збори, за допомогою яких спільні проблеми розв'язувалися всіма членами первісної общини. Саме на родовій раді, на сходці дорослих родичів первісні люди обирали свою проводирку чи проводиря й інших виконавців суспільного врядування.

Первісні форми народного волевиявлення полягали, зокрема, в тому, що на племінній сходці люди криком (тобто голосом) схвалювали або відхиляли якусь пропозицію чи рішення ради старійшин. Це була перша форма прямої демократії. «Виявлення спільної волі через голосування на народних зборах, тобто вотування, це вияви прямої, або безпосередньої демократії» [7,5]. Поступово епізодичні, спонтанні народні збори з їх скоріш емоційним, ніж інтелектуальним характером замінювалися радою старійшин, яка перетворювалася на постійний орган управління. Разомз цим розвивалася й виборча практика, поширювалися представницькі форми управління державою.

«Представницька демократія це така форма народоправства, за якої громадяни не беруть безпосередньої участі в управлінні спільнотою і розв'язанні спільних проблем, а доручають це своїм представникам (делегатам, депутатам), уповноважують їх репрезентувати свої інтереси, делегують своє право на належну громадянам частку влади, через своїх обранців впливають на стан справ у суспільстві, на управління державою».

Цікаво, що у давнину поширеним способом призначати на посаду було жеребкування. У ньому вбачали виявлення найвищої волі, знамення долі, верх справедливості. Причому за жеребкування виступали саме прибічники демократії, а їхні супротивники наполягали на виборах голосуванням, бо вважали, що так легше «протягти» волю панівної меншості.

До речі, саме від цих часів походить поняття «кандидат». «У Стародавньому Римі громадянин, який претендував на високу державну посаду, надягав на себе білу одежу» [7,6] і ходив вулицями, закликаючи співвітчизників віддати за нього свої голоси.

Практика виборності органів суспільного управління як втілення принципів республіканізму та демократичного державного устрою набула поширення в античному полісі у VI столітті до н. е. Відтоді суттєвою ознакою суспільних перетворень на засадах народовладдя вважаються існування виборного представницького органу влади, надання громадянам виборчих прав, удосконалення виборчої системи. Вибори поступово стають найпоширенішим і найсприйнятливішим способом формування суспільної влади, визнання чийогось авторитету. Таке ставлення до виборів, до участі пересічних громадян у здійсненні справ усього суспільства відобразилося у так званих трьох великих політичних ідеях, сформованих у полісній свідомості ідеї громадянства, ідеї демократії та ідеї республіканізму. Зміст останньої ідеї становили вимоги виборності, змінюваності та короткостроковості магістратур [7,7].

Важливою формою народного представництва у Римській республіці була постать трибуна. Його, починаючи від V століття до н. л., на своїх сходках обирали плебеї [7,7]. Трибун міг накласти вето на розпорядження магістрату чи на рішення сенату і цим паралізувати їхню діяльність. Він мав право затримати будь-яку посадову особу. Його ж власна особа вважалася недоторканною. Пізніше навіть був ухвалений закон, згідно з яким будь-кого, хто заважав говорити трибунові, штрафували або й карали на смерть, якщо від цього були тяжкі наслідки.

Характерними рисами античної демократії були:

- широка участь громадян в ухваленні законів, здійсненні правосуддя;

- виборність;

- змінюваність;

- підзвітність посадових осіб;

- колегіальність прийняття рішень у спільних справах;

- відносна простота процедур управління.

Водночас треба пам'ятати, що

а) демократія тут трималася на експлуатації рабів, які складали переважну більшість населення;

б) політичних прав були позбавлені й деякі категорії вільних людей, що не були громадянами республіки (наприклад, так звані метеки);

в) до участі в політичному житті не допускалися жінки.

Елементи виборності органів урядування та колективного волевиявлення через вотування віднаходимо й у суспільствах та державах доби середньовіччя. Так, король франків Хлодвіг І мав при собі раду, до якої входили вищі чиновники та єпископи. Навесні та восени він скликав збори знаті, на яких обговорювалися найважливіші справи. Не раз бувало, що предметом обрання поставала сама монарша особа.

Рада знаті, що існувала при королі (іноді її називали курією), значною мірою обмежувала владу монарха. Саме з такої ради в середині XIII століття у Франції виник парламент. За короля Людовіка IX Святого замість з'їздів феодалів була заснована постійна Рада, яка складалася з великої та малої Рад. Парламент Франції тих часів виконував не лише найвищі державні функції (ухвалення законів, нагляд за їх дотриманням): його члени мали наглядати ще й за станом столичних вулиць і доріг, контролювати житлове будівництво, піклуватися про санітарний стан міста, про постачання Парижа продовольством і водою.

У 1302 році французький король Філіпп IV Красивий скликав розширену Раду світських та духовних феодалів, яка стала прообразом станово-представницького державного органу. Тут були делегати від духовенства, найбільших магнатів, уперше допускалися на раду і представники так званого третього стану верхівки міщан, а також делегати від заможних селян. Цей орган станового представництва дістав назву Генеральних штатів (General States).

В Англії у 1215 році невдоволені існуючою владою барони повстали проти короля. Король був змушений подарувати своїм підданим так звану Велику хартію вольностей, яка регулювала відносини монарха та його підданих. Виборний комітет з 25 баронів мав наглядати за тим, щоб король дотримувався вимог і умов Хартії. Цей комітет прийнято вважати прообразом англійського парламенту, а Велику хартію вольностей «наріжним каменем демократії». У ній викладені головні ідеї парламентського правління, і найголовніша з них та, що влада монарха не є безмежною. Розширена рада баронів, яка й отримала назву «парламент», уперше відбулася у 1258 році в Оксфорді, а у 1352 році англійський парламент розділився на дві палати, або камери: верхню (спадкову палату лордів) та нижню (палату общин).

Згідно з законом про вибори до палати общин від 1430 року право голосу мали тільки ті особи, котрі постійно проживали у тому чи іншому графстві й мали господарство, прибуток від якого становив не менше 40 шилінгів. У законі прямо наголошувалося, що він спрямований проти бродяг, «які думають, буцімто їхній голос дорівнює голосові шляхетних дворян».

Парламентська форма правління набула поширення у світі після буржуазних революцій XVII-XVIII сторіч. Відтоді в Європі, а згодом і в Північній Америці вкорінюються ідеї про поділ влади на законодавчу та виконавчу, про загальне виборче право для чоловіків, про періодичну змінюваність посадових осіб, поширюється ліберально-демократичний спосіб політичної взаємодії та організації влади, однією з центральних складових якого постають вибори.

Однак тільки у XX сторіччі цілком запанувала вимога всезагального та рівного виборчого права, а вибори стали найбільш поширеним способом здобуття влади, однією з головних ознак і підойм справедливого суспільного устрою. Ця норма зафіксована в ряді міжнародно-правових документів.

Приміром, стаття 21 Загальної декларації прав людини проголошує:

«1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. 2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні. 3. Воля народу повинна бути основою влади уряду: ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування» [6,22].

Поширеними способами прийняття законів та інших рішень загального значення з важливих питань суспільного життя шляхом всенародного голосування, важливими процедурами громадянського волевиявлення у XIX-XX сторіччях стали референдум та плебісцит. Ці політичні заходи вважаються сучасними виявами прямої демократії за умов всезагального поширення у світі демократії непрямої представницької. Вважається, що завдяки референдуму громадяни беруть безпосередню участь у законотворчому процесі, в управлінні державою.

Уперше всенародне голосування було проведено у Швейцарії ще 1449 року з питання про фінансове становище конфедерації. Характер референдумів мали і плебісцити Луї Наполеона 1851 та 1852 років.

У наш час референдуми проводяться як для прийняття рішень місцевого, так і загальнонаціонального значення ухвалення конституцій та поправок до них (в усіх штатах США і в Швейцарії проекти поправок до конституції обов'язково виносяться на референдум), зміни форми правління й форми державного устрою та багато іншого.

«Референдум це всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших тем загальносуспільного значення» [5,568]. Процедура референдуму, його організація й проведення є подібними до процедури організації й проведення голосування громадян на виборах. Через референдум правлячі кола практикують отримувати попередню згоду громадян під час ухвалення важливих загальнонаціональних або міжнародних рішень.

На теренах нашої Батьківщини теж здавна заведено зважати на волю громади у справах, які стосуються всіх. Способом такого волевиявлення за часів Київської Русі було народне зібрання віче, яке скликалося за волею князя. Це своєрідні збори військового населення. У них брали участь усі чоловіки, окрім холопів. «Віче за князів стало більш залежати од князя, як було то раніше, але все ж не раз і князь мусів слухати його поради. Як ми бачили не раз, віче настановляло і прогонило князів і мало таки чималий вплив на діла політичні .Віче скликав князь з своїх дружинників, з старших місцевих жителів, а часом на віче кликали і духовенство та людей з інших міст і навіть з сел. В містах та селах були свої віча, котрі сходилися на раду про свої спільні господарські справи, і віче те усим керувало і усьому давало порядок» [1,103].

Згодом замість віча князь починає збирати раду наближених феодалів, землевласників, духовенства бояр. Рада бояр мала значний вплив на князя у таких важливих питаннях життя спільноти, як оголошення війни й укладання миру, вибір союзників, ухвалення нових законів, здійснення суду, розв'язання фінансових питань тощо.

Своєрідним чином відбувалися вибори у Пскові та Новгороді. Главою феодальної Новгородської республіки був архієпископ, якого обирали «Божим судом» -тобто жеребом з числа кількох попередньо визначених на загальному віче кандидатур. «Новгородци же по старине, каков бяша обычай у них, створиша вече и начаша избирати от священноинок на архиепископью. И избраша трех, метнута жребиа, и паде жребий на некоего священноинока Феофила именем, и возведоша его на двор архиепископль» [1,104], -мовиться у московській повісті про похід Івана III на Новгород.

Українському козацтву виборні начала були властиві від самого його виникнення у XVI ст. «Козаки, що поселилися в Січі, носили назву державних «Запорожців», а весь табір їх звався «кошем». Вони вибирали вільними голосами на «раді» (сходках) головного начальника, званого «кошовим отаманом». Кіш ділився на «курені», а кожний курінь був під начальством вибраного «курінного отамана» [4,247].

Верховною законодавчою владою в державі запорозьких козаків Січі була Січова Рада. Вона ж обирала терміном на один рік виконавчу владу військову старшину Січі й Верховний суд Січі (терміном на три роки). У запорозьких козаків виборними були всі командні посади -починаючи від гетьмана, осавулів, писаря, обозного, судці, аж до отаманів, що командували десятками, та іншої старшини. Кошового отамана обирали на один рік, однак «як він був до вподоби козакам, то його зоставляли і на далі; на війні і у походах він був найстарший начальник і його у всьому слухалося козацтво, а дома, в своїй Січі, він мусів на усе питатися дозволу ради» [1,153].

Рада Січі, як і ради низових підрозділів козацької держави куренів, паланок, поселень, скликалася не тільки для виборів, а й для розв'язання численних поточних питань.

«Козацькі ради проходили досить бурхливо, і найчастіше перемагала у змаганні та сторона, яка голосніше кричала. На цих нуртуючих радах обирали і часто з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків. Той, кого обирали, за звичаєм мав двічі відмовитися від пропозиції і погодитися лише на третю, при цьому лаючись і погрожуючи всім» [8,103].

І у XVII сторіччі, перебуваючи у васальній залежності від Москви, Україна, за словами Дмитра Дорошенка, мала широку внутрішню автономію. «Козацька українська держава мала свого окремого голову держави -гетьмана, який обирався самими ж українцями й тільки присягав після виборів цареві на вірність і з його урядом заключав формальний договір, мала своє власне військо, свої фінанси, свій власний адміністративний та судовий устрій і свої закони» [3,114].

На Слобожанщині на чолі кожного полкового уряду теж стояли виборні полковники й полкова старшина. Щоправда, «їх обирало не все товариство і не на обмежений час, а довіку» [5,70]. Тут теж існувала колегіальна інституція Рада Старшинська зібрання (дума, сейм) старшини, полковників, яке виконувало дорадчу й представницьку функції, а також здійснювало колегіальне ухвалення загальних рішень. Коли ж до участі в зборах долучали ще й простих козаків, а іноді й поспільство «чернь», це називалося «Генеральною Радою». «Бувало, на розширені збори Старшинської Ради запрошували представників міст та міщанства. З'їзди старшини відбувалися на свята Різдва, Великодня, Спаса, Покрови тощо».

Серед повноважень Ради Старшинської були: ухвалення звичайних (не конституційних) законів, розв'язання питань про засоби ведення війни й оборони (саме ж проголошення війни чи укладення миру було компетенцією верховної влади московського царя), дипломатичні справи і зносини з суміжними державами, визначення кандидатів на гетьманство та умов обрання гетьмана (саме ж обрання відбувалося на Генеральній Раді; напевно, Рада Старшинська могла скидати гетьмана), ведення державних справ, поки не обрано нового гетьмана (у періоди «міжгетьманства» утворювалася «урядуюча старшина»), вчинення суду у важливих політичних справах, встановлення нових податків та скасування старих, контроль за станом скарбниці, розпорядження адміністративно-поліцейського характеру тощо.

Усе ж коло повноважень Ради Старшинської виглядало обмеженим, бо сама вона була установою держави не суверенної, підвладної, чимало питань верховного управління розв'язувалися поза нею. Її існування припинилося у 1764 році із встановленням Малоросійської Колегії в уряді царської Росії.

Україна відчувала вплив виборчих традицій ряду суміжних держав, під чиїм підпорядкуванням перебували у різні часи окремі її території. Так, реформи середини XVI ст. в Росії сприяли формуванню системи виборчого представництва, яка найбільш яскраво виявилася у діяльності Земських соборів та при виборах царів наприкінці XVI початку XVII ст.

Земські собори з'явилися в період політичної централізації й оформлення єдиної системи управління в Російській державі та відобразили важливі зміни в соціально-політичній структурі суспільства, а саме послаблення князівсько-боярської аристократії та посилення дворянського стану. Вони прийшли на зміну міським вічевим зборам людей та вузьким нарадам царя з найближчими боярами. Станово-представницька монархія вимагала нового державного органу, який «підтримував би її політику, через який влада дізнавалася б про суспільні вимоги та зверталася б до суспільства» [9,61-62].

У середині та другій половині XVI ст. земські собори проходили у вигляді влаштованих при царі поширених нарад думських чинів та вищого духовенства, так званого освяченого собору. Їх склад попередньо визначався царем разом із Боярською думою та змінювався залежно від багатьох обставин, а саме порядку денного, політичної ситуації, фінансових потреб, а також від місця проведення собору. Тому не було ясності у формуванні системи представництва, простежувалися нерегулярність скликання засідань, їх не чітка компетенція, невизначений внутрішній склад, розмитий регламент.

Серед учасників соборів літописи XVI ст. згадують представників різних груп населення: архієпископів і єпископів, ігуменів і архімандритів, бояр і окольничих, воєвод, дітей боярських і дворян, дяків, приказних людей і купців. У цілому участь у діяльності соборів визначалася двома загальними умовами: суспільно-політичним та загальним становищем і царським призначенням, тобто запрошенням. Тим самим «урядова влада знімала з себе якоюсь мірою відповідальність за проведені нею заходи, бо вони виявлялися схваленими широким колом радників», як зазначає С.О.Шмідт [10,98].

Перші собори були схожі, за визначенням дореволюційного дослідника А.І. Заозерського, скоріше на «парламент чиновників», ніж на представницькі заклади в звичайному розумінні. Згадані в ряді джерел того часу «виборні» люди не були делегатами з місць. Вони складали особливий посадовий чин на державній службі. Таким чином, в історії перших земських соборів принципи виборності мали слабе виявлення.

Суттєву роль у політичному житті Росії відігравала така державна установа колегіального владарювання, як Боярська дума вища рада феодальної знаті при князі, а потім і при царі, до якої збирали представників трьох найбільш знатних станів бояр, окольничих та думних дворян. Вона була скасована лише царем Петром І у зв'язку із заснуванням Сенату найвищої урядової установи Російської імперії XVIII ст., на яку був покладений нагляд у справах суду, фінансів та адміністрації.

Пізніше у російському політичному устрої важливе місце займала така виборна інституція, як міська дума. Це був дієвий розпорядчий орган міського самоврядування, який складався з представників різних суспільних станів і верств. Після міської реформи 1870 року до думи почали обирати гласних на засадах майнового цензу.

Помітним, демократичним за своїм характером політичним явищем й багатообіцяючою спробою запровадження практики політичного представництва на вітчизняному ґрунті було скликання у січні 1918 року Всеросійських установчих зборів, вибори до яких були призначені ще Тимчасовим урядом одразу ж після Лютневої, демократичної революції і проводилися за партійно-пропорційною системою. Нажаль, політичні сили, що були представлені на цих установчих зборах, не змогли домовитись відносно подальшого розвитку демократичного процесу в Росії, й країна пішла шляхом класового насильства і скотилась у прірву братовбивчої громадянської війни.

Важливі демократичні процеси відбувалися після Лютневої демократичної революції в Україні, вільні громадяни якої, користуючись революційною ситуацією в Росії, активно розпочали розбудову незалежної Української держави.

Своєрідною інституцією суспільного представництва стала Українська Центральна Рада. Її було організовано у Києві 3 березня 1917 року (за старим стилем), на другий день після того, як цар Микола II зрікся престолу. Вже у червні Центральна Рада нараховувала 568 членів і була визнана не тільки як орган представництва різних політичних сил, а ще й як установа, яка має парламентські, тобто законодавчі, повноваження.

Своїм ІІІ Універсалом Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, ухвалила рішення про вибори Українських Установчих зборів, а 29 квітня обрала Михайла Грушевського Президентом УНР та схвалила Основний закон «Конституцію Української Народної республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР)», яка вважається фактично першою конституцією України.

Узагальнюючи результати вивчення генезису інституту виборів від часів античності до здобуття Україною незалежності варто відзначити певний прогрес у політичній свідомості громадян щодо сприйняття виборів та виборчих процедур, а також у самому виборчому процесі та механізмі формування представницьких органів. Співставляючи висунення кандидатів через жеребкування у Давній Греції з більш свідомим обранням делегатів до Земських соборів та наданням їм наказів виборців, треба відзначити наявність еволюційних змін у ставленні суспільства до представницьких органів влади, у виборі власних кандидатів та спробі контролювати діяльність своїх представників.

Аналізуючи процес становлення і розвитку виборчої системи в сучасній Україні, можна виділити наступні етапи:

1. Радянський етап, тобто етап її функціонування на основі Закону про вибори, розробленого згідно з конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Етап становлення державності, тобто етап функціонування виборчої системи України на основі Закону України про вибори народних депутатів України, який було прийнято на восьмій сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання 18 листопада 1993 року.

3. Етап конституційного становлення, тобто етап функціонування виборчої системи України на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року, згідно з яким в Україні була введена змішана (мажоритарно-пропорційна) виборча система.

4. Етап становлення демократії, тобто етап функціонування виборчої системи на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 року.

Характеризуючи останній етап як етап становлення демократії, не можна не відзначити в той же час, що сьогодні процес демократизації політичного представництва в Україні переживає значну кризу, зміст якої полягає в тому, що демократія нерідко підміняється партократією, тобто фактичним верховенством політичних партій і об'єднань, що, на наш погляд, не сумісно з демократією.

Такий підхід до аналізу функціонування і розвитку виборчої системи України дозволяє врахувати суттєві зміни правового та інституціонального характеру, тобто більше уваги приділяти об'єктивним умовам становлення і розвитку виборчої демократії.

вибірність демократичний голосування народовладдя

Література

1. Аркас М.М. Історія України-Руси. Одеса: Маяк, 1994. 503 с.

2. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Х.: Основа, 1991. 701 с.

3. ДорошенкоД. Нарис історії України: У 2-х т. Том ІІ (від половини ХVII століття). К.: Глобус, 1992. 543 с.

4. Костомаров М. Історія України в життєписах найвизначніших її діячів Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1918. 765 с.

5. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. 2-е вид., доп. і перероб. К.: Генеза, 2004. 736с.

6. Права людини. Міжнародні договори України, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. 2-е вид. К.: Юрінформ, 1992. 200с.Рябов С.Г. Політичні вибори: навчальний посібник. К.: Тандем, 1998. 96с.

7. Субтельний О. Україна: історія. 2-е вид. К.: Либідь, 1992. 352 с.

8. Черепнин ВЛ. Земские соборы Русского государства XVI XVII вв. М.: Наука, 1978. 437 с.

9. Шмидт С.О. У истоков российского абсолютизма: Исследование социально-политической истории времени Ивана Грозного. М.: Изд-во науч. лит-ры, 1996.175 с.

Размещено на Allbest.ru