Забезпечення доступності адміністративного судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Забезпечення доступності адміністративного судочинства

А.В. Руденко

Конституція України проголосила права та свободи людини найвищою соціальною цінністю, а на державу поклала обов'язок їх забезпечувати та захищати. Важлива роль у справі захисту прав, свобод та законних інтересів осіб у сфері державного управління та місцевого самоврядування відводиться адміністративним судам. Саме на них покладається розгляд і вирішення правових (адміністративно-правових) спорів, де однією стороною виступає особа (фізична або юридична), а іншою орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти публічної влади при здійсненні ними управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Але ніяка найефективніша система захисту прав і свобод громадян не буде діяти, доки не буде забезпечений вільний та безперешкодний доступ до неї. Згідно із ч. 3 ст. 3 Закону України “Про судоустрій України” судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами. Ця норма спрямована на реалізацію в Україні загальновизнаних міжнародних норм, оскільки відповідає положенням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (п. “а” ч. 3 ст. 2), Європейській конвенції про захист прав людини (ст. 6).

Хоча адміністративні суди є досить новим інститутом для українського законодавства, але за короткий проміжок їх існування та дії адміністративна юстиція вже стала більш доступним та ефективним інститутом захисту прав, свобод та інтересів людини [10, 3]. Доступність адміністративної юстиції є необхідною передумовою її ефективного функціонування, не зважаючи на те, територіальна це чи процесуальна доступність. Кожна людина. чиї права порушені органами державної влади, їх посадовими особами, повинна мати можливість захистити свої права у судовому порядку. Система адміністративних судів України та норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАСУ) в цілому спрямовані на вирішення цього питання, але ще залишаються питання, котрі вимагають аналізу та законодавчого вирішення.

Розробкою цих питань займалися О. Бідей, Г. Жилін, І. Марочкін, В. Онопенко, О. Пасенюк, Ю. Педько, В. Стефанюк, С. Тараненко та інші. Так, І. Марочкін визначає доступність правосуддя як нормативно закріплену та реально забезпечену можливість безперешкодного звернення досуду за захистом своїх прав. Серед основних елементів доступності він виділяє:

Організаційно-правові:

а) судоустрій територіальне наближення судів до населення; створення умов, що сприятимуть зайняттю суддівських посад висококваліфікованими спеціалістами; належне матеріальне забезпечення судів; раціональна організація роботи апарату суду та інші;

б) судочинний порядок порушення справ у суді; порядок розгляду справ, що забезпечує безперешкодну можливість використовувати процесуальні права; розумні строки судового розгляду; можливість оскарження судових рішень та їх реальне виконання та інші.

Матеріальні розумність судових витрат, часткове чи повне звільнення від їх сплати; фінансування судової діяльності, що забезпечує можливість незалежного правосуддя; надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах вразливим верствам населення [6, 33].

Треба погодитися з такою систематизацією елементів доступності адміністративного судочинства. Усі вони так чи інакше впливають на доступність адміністративного судочинства, але вирішення цих питань знаходиться у компетенції різних державних органів. Деякі проблеми повинні вирішуватися самими адміністративними судами (строки розгляду справ у суді), у вирішенні інших необхідна допомога окремих державних органів (матеріальне забезпечення судової системи), а деякі можуть бути вирішені лише на законодавчому рівні (система судів).

Серед проблем, з якими стикається правосуддя, Г Жилін виділяє такий фактор, що негативно впливає на його доступність, як збільшення з кожним роком надходження справ у суди та ускладнення справ. Причому це відбувається на тлі масової свідомості, в якій переважають негативні оцінки можливості судового захисту, а саме: звернення до суду не схвалюється. У такій ситуації зміцнення авторитету суду, підвищення ефективності його роботи може спричинити ще більше навантаження на суди. Іншою причиною, в силу якої істотно знижується доступність судового захисту, є та обставина, що низовою ланкою системи судів загальної юрисдикції, що розглядає більшу кількість цивільних справ, є районні суди, які, як правило, розташовані на великій відстані від значної частини населення [4]. Надмірне навантаження негативно впливає на строки розгляду справ та якість судочинства, оскільки відбувається невиправдане спрощення, недотримання процедури. Численні скарги на порушення прав людини часто вчасно не розглядаються в зв'язку з перевантаженістю судів різних інстанцій і особливо судів на місцях [3]. Таку думку поділяють і самі судді [7]. Проте О. Бідей вважає, що в Україні досі не подоланий острах перед самою назвою адміністративних судів [1, 39]. З цією думкою важко погодитися. У 2007 р. на розгляді в окружних адміністративних та місцевих загальних судах перебувало близько 240 тисяч позовних заяв. В апеляційних адміністративних судах України на розгляді перебувало 47 тисяч скарг. Це говорить про значну динаміку росту кількості звернень громадян до адміністративних судів. На думку С. Тараненко значна кількість звернень громадян свідчить з одного боку про їх соціальну активність, а з іншого віддзеркалює негативні явища у суспільстві, недоліки в роботі владних структур [16, 141]. На наш погляд, збільшення кількості звернень громадян свідчить про зростання довіри до адміністративних судів, розуміння, що адміністративний суд є “захисником” громадян від порушень прав та законних інтересів з боку державних органів та їх посадових осіб.

Розглядаючи проблему доступності судочинства, необхідно скористатися досвідом інших країн. Для забезпечення ефективного доступу громадян до правосуддя у всіх суб'єктах Російської Федерації відповідно до Закону РФ “Про мирових суддів Російської Федерації” (1998 р.) засновані первинні, найбільш наближені до населення судові системи мирові суди, що обслуговують невеликі судові території з населенням у кілька тисяч чоловік. Закон визначив, що мирові судді призначаються на посаду законодавчим органом суб'єкта Федерації або обираються на посаду населенням відповідної території (15-30 тис. чоловік) на термін не більше п'яти років (при повторному і наступному призначенні чи обранні на термін не менше п'яти років).

Мирові судді розглядають цивільні спори і виносять вироки при вчиненні нетяжких злочинів (максимальний строк покарання до трьох років позбавлення волі). Вони є суддями загальної юрисдикції суб'єктів Російської Федерації і входять до єдиної судової системи країни. Про ефективність діяльності таких судів свідчить статистика. Так, мировими суддями завершено: у 2001 р. 1,2 млн. справ, у 2002 р. 2,3 млн. справ, у першому півріччі 2003 р. 1,6 млн. справ, що складає відповідно 23,8; 46,2 і 57,0% від числа всіх справ, завершених судами першої інстанції в Російській Федерації.

Система мирових судів в адміністративному судочинстві на даний час не сприйнята українською системою судів. У системі адміністративних судів, враховуючи специфіку адміністративного судочинства, більш високі вимоги, що ставляться до кандидатур на посади суддів адміністративного суду. Це пояснюється також високим рівнем складності справ, вирішувати які, як і забезпечувати ефективне правосуддя, можуть лише високопрофесійні судді, з великим досвідом, а не початківці мирова юстиція або “народні” судді, які обрані за спрощеною процедурою [2, 127]. Досить важко також забезпечити незалежність таких судових установ від владного впливу.

Не слід забувати й про те, що створення спеціалізованих адміністративних судів деякі науковці вважали перепоною на шляху доступності правосуддя для громадян [2, 142; 13, 12]. З іншого боку, забезпеченню доступності адміністративного судочинства слугує: 1) право на звернення до суду для відкриття провадження в адміністративній справі та порядок реалізації цього права;

Територіальне розташування адміністративних судів; 3) відсутність матеріальних перешкод (судові витрати, надання правової допомоги та платних послуг); 4) встановлення такого порядку судового розгляду адміністративної справи, що забезпечує можливість безпосереднього здійснення особами, які беруть участь у справі, процесуальних прав у всіх інстанціях (особиста участь, мова, перекладач).

Необхідним чинником забезпечення доступності судочинства є реалізація в процесуальному законодавстві конституційних положень, відповідно до яких права і свободи людини та громадянина захищаються судом [5, 13]. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15/рп/2002 щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежене законом чи іншими нормативно-правовими актами навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України подібна до конституцій країн Європи саме через розуміння домінанти людини як постаті у суспільному середовищі, а держави як спеціального механізму для обслуговування інтересів людини через забезпечення реалізації їх прав (природних чи набутих) [17, 22]. Гарантія права звернення особи до суду не має винятків. У випадках, коли після використання всіх національних заходів захисту особа вважає, що її права все ж таки незаконно порушені, передбачена можливість звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Закріплення зазначених норм в адміністративному процесуальному законодавстві та реалізація їх на практиці належним чином забезпечить доступність правосуддя. Аналогічні норми містить Загальна декларація прав людини (ст. 10) та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 14). КАСУ також дублює цю норму в ст. 6, зазначаючи, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи та права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді будьякої інстанції.

Практика Європейського Суду з прав людини виробила мінімальні стандарти доступу до правосуддя. Відповідно до них будь-яка вимога, що стосується громадянських прав та обов'язків, може бути пред'явлена до суду; якщо особа не має коштів на оплату послуг представника, держава зобов'язана надати їй безкоштовну юридичну допомогу; розгляд справи має бути здійснений судом у розумний строк.

Елементом доступності правосуддя при зверненні з адміністративним позовом є альтернатива у виборі способу подання позовної заяви до суду (особисто, поштою, через представника). Важливою ознакою ефективного правового захисту є прийнятні передумови доступу для прийняття (допустимості) заяв, які не повинні занадто ускладнювати шлях правового захисту [15, 5]. Тобто повинні бути встановлені прийнятні строки для подання адміністративного позову та не повинно бути встановлено занадто високих вимог до форми адміністративного позову. За загальним правилом, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та законних інтересів особи встановлений в один рік, що обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 99 КАСУ). Але є випадки, коли цей строк відрізняється від загального. Як приклад, можна навести розгляд справ про звільнення з публічної служби, де громадянин може звертатися до адміністративного суду лише у місячний строк.

Ще одним важливим елементом є строк розгляду адміністративної справи у суді. Не можна погодитися с висловленням, що на відміну від цивільного процесу, в адміністративному судочинстві, де наявні специфічні процедури, не визначені кінцеві строки розгляду публічно-правового акту, а також розгляду скарг на рішення місцевого суду. Загальний річний строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи згідно зі ст. 99 КАСУ дає змогу вирішувати лише питання позовної давності, але щодо того, скільки такий процес має тривати в суді та обов'язок стосовно вирішення спору в розумний строк (судді це розуміють по-різному) тут не визначено. У КАСУ передбачено, що адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше двох місяців від дня відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 122). З цього правила також є виключення. Це пов'язано з тим, що адміністративні суди розглядають справи, які охоплюють широке коло правовідносин. Прикладом такого виключення може слугувати положення, що адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується протягом розумного строку, але не пізніше одного місяця після відкриття провадження у справі (ч. 7 ст. 171 КАСУ). На наш погляд, такі, досить короткі, строки є важливими для більшості громадян, які не бажають мати справу з судовою тяганиною та прагнуть якнайшвидше отримати рішення суду.

КАСУ також закріплює, що на прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви. Якщо забезпечити апарат адміністративного суду кваліфікованими кадрами, то ця норма матимете важливе значення для швидкого та якісного розгляду справи. Слід зазначити, що Кодекс не закріплює надання цієї послуги на платній основі, хоча і не встановлює механізму реалізації (яка форма прохання, можливість та наслідки відмови службовця апарату допомогти в оформленні адміністративного позову). У п. 15 Постанови Пленуму ВАСУ № 2 від 6 березня 2008 р. зазначено, що на прохання позивача службовцем апарату місцевого адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви лише в частині роз'яснення вимог щодо відповідності позовної заяви положенням ст. 105, 106 КАСУ, а не стосовно її змісту, обґрунтування чи виготовлення (друкування). На наш погляд, таке роз'яснення звужує зміст ч. 2 ст. 105 КАСУ. Працівник суду має надавати допомогу не лише з питання відповідності позовної заяви вимогам КАСУ, а і з оформлення, складання такої заяви. Ми вважаємо, що доцільніше було б визначити, хто з апарату адміністративного суду повинен надавати таку допомогу, в якому обсязі, у яких випадках особі може бути відмовлено в наданні допомоги, як особа може оскаржити таку відмову та інше.

Альтернатива позивача у виборі адміністративного суду теж відіграє позитивну роль у реалізації доступності адміністративного судочинства. Так, справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача. Позивач сам здійснює вибір суду, який йому більш підходить (з урахуванням територіальної наближеності, довіри до суддів окремих судів тощо). Позивач, маючи право вибору суду, може висловити таким чином свою довіру чи недовіру конкретному суду, вибрати найдоступніший для себе суд. Право вибору суду є додатковою гарантією для громадян при захисті порушених прав. У разі невизначеності предметної чи територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

В країнах Європи питання невизначеної підсудності вирішується по-різному. Так, у законодавстві Франції розмежовано підсудність справ судовим органам, проте коли виникає прогалина в законодавчому полі, питання підсудності вирішується в юрисдикційному провадженні. Таку функцію має трибунал з конфліктів, який відіграє посередницьку роль у французькій судовій системі. Він створений за принципом паритетного представництва суддів від кожної гілки правосуддя Касаційного суду Франції й Державної ради, його рішення оскарженню не підлягають [14, 44]. На етапі становлення адміністративного судочинства, з урахуванням проблем, які виникають при визначенні підсудності адміністративних судів, така норма має право на існування. З накопиченням досвіду діяльності адміністративних судів та для більш ефективного здійснення адміністративного судочинства необхідно більш конкретно визначити підсудність адміністративних судів. В такому разі ця норма втратить своє значення.

На нашу думку, доступність судочинства забезпечується за рахунок реалізації принципу територіальності у побудові системи адміністративних судів, за яким суди наближені до населення.

Конституція України закріпила, що система судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності, тобто вона пристосована до адміністративно-територіального устрою України.

Разом з тим, в адміністративному судочинстві реалізація принципу територіальності повинна мати особливості, оскільки територія, яку обслуговуватиме той чи інший адміністративний суд, не повинна збігатися з адміністративно-територіальним устроєм країни задля захисту суду від можливих посягань органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб на хід розгляду справи в суді та ухвалення рішення по справі. Однак територіальне розташування не повинно спричинити труднощів для громадян при зверненні за захистом своїх прав і свобод. Це, безумовно, складне завдання. Чим більша територія підсудна адміністративному суду, тим складніше громадянам безпосередньо звернутися до нього за захистом своїх порушених прав та брати участь у судовому процесі. З іншого боку, зменшення території, що підсудна адміністративному суду, може вплинути на їх залежність від органів виконавчої влади. Сьогодні проблема незалежності судової влади є вкрай актуальною [9; 11; 12].

У процесі проведення судової реформи пропонувалися різні варіанти побудови системи адміністративних судів. Так, Концепція судово-правової реформи України пропонувала систему адміністративних судів, що відповідала системі судів загальної юрисдикції районні адміністративні суди, колегії з адміністративних справ в апеляційних судах та Верховному Суді України.

Проекти Адміністративного процесуального кодексу підходили до вирішення цього питання по-різному. Автори проекту, підготовленого науковою групою на чолі з В. Стефанюком, прибічники трьохланкової системи адміністративних судів. Нижчу ланку цієї системи становлять місцеві (окружні) адміністративні суди, створені на рівні районів і міст, другу апеляційні суди на рівні областей, вищу Вищий адміністративний суд. Позитивними рисами цієї системи є її простота і зрозумілість для громадян. Вона також цілком відповідає головній вимозі доступності адміністративного судочинства, оскільки суди максимально наближені до громадян, а тому громадянин зможе максимально швидко (а від цього багато в чому залежить і ефективність) звернутися до адміністративного суду для захисту своїх порушених прав. Однак таке територіальне розташування окружних адміністративних судів відкриває можливості для втручання органів державної влади в їх діяльність, що може негативно позначитися на законності рішень, які ними виносяться, і на довірі громадян до цих судів. Недоліком подібної системи також можна вважати і створення апеляційних судів на рівні областей. У такий спосіб і ця ланка може потрапити під вплив державної влади, але вже більш високого, обласного рівня.

Інша модель системи адміністративних судів знайшла своє закріплення в проекті Адміністративно-процесуального кодексу України, підготовленому співробітниками Центру політико-правових реформ. Вона складається з чотирьох ланок і передбачає два рівні місцевих адміністративних судів. Першим є місцеві суди загальної юрисдикції, за умови, коли вони розглядають справи, що виникають з адміністративних правовідносин; другий місцеві (окружні) адміністративні суди; апеляційною інстанцією для них мали стати апеляційні адміністративні суди, створені на рівні декількох областей; Вищий адміністративний суд очолює систему адміністративних судів і стає касаційною інстанцією для місцевих і апеляційних. На думку авторів цього проекту, така система дозволить уберегти адміністративні суди від впливу на них органів державної влади й органів місцевого самоврядування, але при цьому залишиться доступною для населення. У цій системі існує раціональне зерно, але вона не відповідає жодній з вищевикладених вимог: місцеві суди загальної юрисдикції доступні для громадян, але вони також доступні й для органів державної влади; окружні адміністративні суди недосяжні для місцевих виконавчих органів, але так само важко досяжні й для населення.

КАСУ закріпив, що система адміністративних судів складається з місцевих (окружних) адміністративних судів, апеляційних адміністративних судів, Вищого адміністративного суду України, а також місцевих загальних судів при вирішенні ними деяких категорій адміністративних справ та Верховного Суду України при перегляді судових рішень за винятковими обставинами.

На наш погляд, побудована в Україні система адміністративних судів не є досконалою. При її побудові не реалізована ідея створення адміністративних судів в округах як територіальних одиницях, які б не співпадали з існуючим територіальним поділом України. Створення окружних адміністративних судів на рівні областей не є досягненням у забезпеченні доступності для населення. Зрозуміло, що така побудова системи адміністративних судів може мати об'єктивні підстави, наприклад, брак коштів, тому ми вважаємо, що це питання не можна вважати остаточно вирішеним. Така система адміністративних судів є перехідною на шляху створення справді не залежного та доступного адміністративного судочинства.

Ще одне положення, яке свідчить про доступність адміністративного судочинства, це врахування судом майнового стану сторони, право суду повністю або частково звільнити її від сплати судових витрат, зменшити розмір належних до оплати судових витрат, відстрочити чи розстрочити сплату судових витрат на визначений строк (ч. 1 ст. 88 КАСУ). На думку автора, в статті слід було б зазначити необхідність врахувати стан не лише сторін, а й стан третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки ці особи вступають в справу шляхом подання адміністративного позову і на них поширюється вимога щодо сплати судового збору. Кодекс не містить тлумачення понять “відстрочка” та “розстрочка”, підстав та порядку їх призначення. Тому при вирішенні цих питань слід виходити з практики, що склалася у сфері цивільного судочинства. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюється законом. Нині ще не прийнятий закон щодо врегулювання питань, пов'язаних із судовим збором (як для адміністративного, так і для цивільного судочинства). Тому чинним для обох видів судочинства залишається Декрет Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21 січня 1993 р.

Кожен має право на правову допомогу відповідно до ст. 8 Закону України “Про судоустрій України”, ст. 16 КАСУ. Адміністративний суд звільняє повністю або частково особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у передбачених законом випадках, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Дане положення відповідає міжнародним вимогам та повинно забезпечити правову та економічну рівність сторін, реальну змагальність. Відповідно до міжнародно-правових принципів, надання юридичної допомоги вразливим верствам населення має розглядатися не як акт милосердя, а як обов'язок усього суспільства в цілому [6, 34]. Проте КАСУ не містить переліку підстав звільнення особи повністю або частково від оплати правової допомоги, це питання залишається на розсуд суду.

Одночасно слід зазначити, що в адміністративному судочинстві досить широким є коло послуг, що надаються особам, які беруть участь у справі, на платній основі. Так, під час підготовчого провадження особи, які беруть участь у справі, можуть не лише знайомитись з матеріалами справи, робити з них виписки та копії, але й за власний рахунок замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них (ч. 2 ст. 119 КАСУ). Причому це право не обмежується лише стадією підготовчого провадження. На платній основі здійснюється роздрукування технічного запису судового засідання, але це не позбавляє особу, яка бере участь у справі, права безкоштовно знайомитися із технічним записом і журналом судового засідання. Такі витрати не є судовими витратами, які можуть бути зменшені судом чи від оплати яких суд може звільнити особу. У КАСУ необхідно передбачити випадки надання таких послуг безкоштовно, оскільки діюче положення обмежує права осіб, які не в змозі оплатити такі послуги. Тим самим порушується принцип рівності сторін у процесі.

Особа має право безпосередньо брати участь у розгляді адміністративної справи в адміністративному суді будь-якої інстанції і ніхто не може бути позбавлений цього права (ч. 4 ст. 6 Закону України “Про судоустрій України”, ч. 3 ст. 6 КАСУ). Особі повинно бути завчасно (не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, якщо в справі не скорочені строки розгляду, але в будь-якому разі у строк, достатній для прибуття до суду) повідомлено про дату, час і місце судового засідання. Неповідомлення про час розгляду справи унеможливлює розгляд справи. Особа має право заявити про своє бажання брати участь не лише в суді першої інстанції, а й при провадженні адміністративної справи в апеляційному та касаційному порядку, при перегляді справ за винятковими та ново виявленими обставинами. Належне забезпечення зазначеного права особи є складовою доступності адміністративного судочинства, особа має право на активну безпосередню участь у судовому процесі.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Але в Україні гарантується свобода розвитку, використання та захист російської, інших мов національних меншин України, що відповідає міжнародним стандартам. Учасникам процесу не може бути відмовлено в праві користуватися рідною мовою (ст. 27 Міжнародного пакту про громадські і політичні права). Ці положення підтвердив Конституційний суд у своєму рішенні від 22 квітня 2008 р. № 1-18/2008.

Забезпеченню доступності адміністративного судочинства має слугувати положення законодавства про надання права особам, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Судове рішення буде скасовано, якщо в процесі судового розгляду були порушені вимоги щодо забезпечення особі, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою, права користуватись рідною мовою та послугами перекладача. Причому це право у випадках, передбачених процесуальним законодавством, забезпечується державою (ст. 10 Закону України “Про судоустрій України”).

Незаперечною є необхідність забезпечення особам, які беруть участь у розгляді справи, можливості у повному обсязі користуватись наданими Конституцією України та процесуальним законодавством правами, не бути обмеженим через мовні труднощі. Особа повинна розуміти зміст того, що відбувається в процесі, щоб своєчасно реагувати та усувати прогалини чи невідповідності. Без надання права користуватись рідною мовою або послугами перекладача особа буде обмежена в реалізації права знайомитись з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, заявляти клопотання і відводи, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам судового процесу, висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитись із технічним записом судового засідання та подавати письмові зауваження на нього, робити із матеріалів справи виписки, оскаржувати судові рішення, а також користуватись іншими процесуальними правами, наданими їй законом, тобто весь перебіг судового процесу буде недоступний для неї.

Перекладачем може бути й особа, яка володіє технікою спілкування з німими, глухими чи глухонімими. Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права використання національної мови чи користування послугами перекладача не лише в суді першої інстанції, а й в інших судових інстанціях.

В адміністративному судочинстві суд забезпечує надання особі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту. Оплата послуг перекладача відноситься до судових витрат і не має особливостей порівняно з іншими видами судових витрат.

Система адміністративних судів в Україні створена на демократичних засадах з урахуванням прогресивних норм міжнародного права. В адміністративному судочинстві досить повно реалізована можливість захисту судом прав всіх верств населення, порушених рішеннями, діями та бездіяльністю суб'єктів владних повноважень. Підвищення рівня доступності фізичних та юридичних осіб до судового захисту спрямоване, в першу чергу, на забезпечення ефективного захисту їх порушених прав, свобод, інтересів й одночасно на підвищення рівня законності та відповідальності органів державної влади за свою діяльність.

адміністративний судочинство соціальний доступність

Література

1. Бідей О. Проблеми популяризації адміністративної юстиції як головного інструмента захисту прав і свобод особистості // Право України. 2008. № 5.

2. Бринцев В.Д. Судебная власть (правосудие): Итоги реформ 1992-2003 гг. в Украине. Харків: Ксилон, 2004. 224 с.

3. Горшкова С.А. Европейская защита прав человека и реформирование российской судебной правовой системы // Журнал российского права. 2002. № 7.

4. Жилин Г. Защита прав человека в гражданском судопроизводстве // Российская юстиция. 1998. № 1.Коментар до Закону України “Про судоустрій України” / За заг. ред. В.Т. Маляренка. К.: Юрінком Інтер, 2003. 462 с.

5. Марочкт I. Є. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. К., 2002.

6. Марочкін І.Є., Овчаренко О.М. Проблеми доступності судової влади: соціально-правовий аналіз [Електронний ресурс] // http://www.scourt. gov.ua/cHents/vs.nsf/0/56267D170B5E60C0C3 25726D003EA0A7? OpeпDocumeпt&CollapseView&RestrictToCategory=56267D170B5E60C0C 325726D003EA0A7&Count=500&

7. Мировой судья в гражданском судопроизводстве. Науч.-практ. пособие / Под ред. А.Ф. Ефимова, И.К. Пискарева. М.: Городец, 2004. 816 с.

8. Онопенко В. Такого відвертого тиску, такого брутального, нахабного втручання в діяльність судів, як тепер, не було ніколи // Дзеркало тижня. 23 червня 2007 р. № 24.

9. Пасенюк О. Розбудова адміністративної юстиції триває // Вісник Вищого адміністративного суду України. 2008. № 1.

10. Пасенюк О. Інтерв'ю в газеті Верховної Ради України “Голос України” // Голос України.

11. 1 квітня 2008 р. № 62 (43120).

12. Пилипчук П. Про стан виконання в державі Конституції і законів України щодо забезпечення самостійності судів та незалежності суддів // Доповідь на VIII позачерговому з'їзді суддів України 26 червня 2007 р.

13. Полешко А. Перспективи запровадження в Україні адміністративної юстиції (з міжнародної конференції) // Право України. 2003. № 1.

14. Сердюк В.В. До питання створення адміністративних судів в Україні // Вісник Верховного Суду України. 2001. № 2.

15. Стефанюк В.С. Адміністративне право та адміністративно-правовий захист // Право України. 2001. № 12.

16. Тараненко С. Механізм захисту громадянами прав і свобод під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення // Право України. 1998. № 11.

17. Шишкїн В. Організація судоустрою у світлі вимог ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини // Право України. 2000. № 9.

Размещено на Allbest.ru