Концепція представництва в світлі положень сучасного цивільного та цивільного процесуального законодавства України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПЦІЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА В СВІТЛІ ПОЛОЖЕНЬ СУЧАСНОГО ЦИВІЛЬНОГО ТА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

В. Цюра

Як відомо представництво - це цивільні організаційні правовідносини, в силу яких одна особа (представник), вчиняючи правочини та інші правомірні юридично значимі дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах іншої особи (особи, яку представляють), стосовно третіх осіб, при поінформованості останніх про це, безпосередньо створює, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки. Роль і значення представництва у цивільному та цивільному-процесуальному праві важко переоцінити. Адже існує доволі багато юридичних конструкцій, які прямо чи опосередковано пов'язані із представництвом.

Слід сказати, що здійснення представництва у процесі розгляду і вирішення справ та захисту порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, свобод чи інтересів має свою специфіку, яка у першу чергу зумовлена процесуальним статусом фігури представника. Разом з тим, названі особливості дають підстави окремим авторам по-різному кваліфікувати представництво у цивільному процесі, починаючи від ототожнення останнього із представництвом у цивільному праві, і, завершуючи його незалежністю від матеріально-правових норм.

Серед авторів, які вивчали названу проблематику можна назвати, І.М. Ільїнську, Л.Ф. Лесницьку, Є.Л. Невзгодіну, І.А. Павлуника, С.А. Чванкіна, Д.М. Чечота та інших науковців. Проте, досі невирішеними залишаються питання сучасного розуміння інституту представництва в контексті положень нового Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) та Цивільного кодексу України (ЦК України), його місця і взаємодії із іншими галузями права.

Як відомо, в юридичній науці інститут представництва найбільш повно був розроблений представниками науки цивільного права, які виділяють такі його ознаки.

Першою ознакою є те, що представництво - це здійснення прав особи, яку представляють, шляхом здійснення представником правомірних юридичних дій. Представник повинен здійснювати юридично значимі дії.

Друга ознака передбачає те, що представництво здійснюється шляхом вчинення цілеспрямованих дій представника в інтересах особи яку представляють. При цьому такі дії вчиняються представником стосовно третіх осіб це третя ознака представництва.

Четверта риса представництва передбачає, що представник вчиняє дії стосовно третіх осіб і такі особи проінформовані про те, що мають справу із представником.

Останньою ознакою є те, що дії представника безпосередньо породжують, змінюють і припиняють цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Формування інституту представництва у цивільному процесуальному праві відбувалося поетапно. Довгий час у цивільно-процесуальній доктрині панувала думка, що представництво у цивільному процесі як вид цивільного представництва. На початку 60-х років пануючим стало визначення інституту представництва як самостійного інституту цивільно-процесуального права. Але деякі автори і досі відстоюють позицію про те, що представництво у цивільному процесі є специфічним різновидом представництва у цивільному праві. З точки зору сучасних вітчизняних представників науки цивільного процесуального права представництво є самостійним інститутом цивільного процесуального права і має низку відмінностей від представництва у матеріальному розумінні, яке складається в цивільному праві. Серед таких називають:

1. Правовідносини, які складаються між представником і довірителем, представником і судом у цивільному процесі, мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем мають матеріально-правовий характер і регулюються нормами цивільного, трудового, адміністративного, сімейного права тощо. Натомість правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права. Доводиться також, що з цією рисою пов'язано й те, що процесуальне представництво породжує виникнення процесуальних відносин, а цивільно-правове представництво - матеріальних правовідносин.

2. Мета цивільного представництва - вчинення правочинів та інших юридичних дій від імені особи, яку представляють, а процесуального - захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку він представляє, в цивільному судочинстві, надання допомоги суду у здійсненні правосуддя по цивільних справах.

3. Засоби досягнення цілей представництва у цивільному процесі визначаються чітко у ЦПК України, у цивільному праві - як правило, особою, яку представляють.

4. При цивільному представництві не може бути подвійного представництва (у разі передоручення дії вчиняє замісник, якому представник передоручив здійснення дій (чи їх частину), а в процесі законний представник може доручити ведення справи договірному представникові (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

5. У випадку цивільного представництва у здійсненні юридичних дій бере участь тільки представник, а в процесуальному поряд із представником може брати участь і особа, яку представляють (ч. 2 ст. 38 ЦПК України).

6. Повноваження представника у матеріальних правовідносинах визначаються, як правило, змістом договору доручення, або довіреністю і, відповідно, залежать від волевиявлення сторони, а в процесі - нормами ЦПК України. Тому, згідно з ЦПК України представника віднесено до осіб, які беруть участь у справі, а, отже наділено юридичною зацікавленістю і він є самостійною процесуальною фігурою.

7. Також як відмінність називають можливість вчиняти у цивільному процесі представником будь-які процесуальні дії, а не тільки визначені у довіреності.

8. Відрізняються також і підстави припинення представництва. Зокрема, матеріально-правове представництво припиняється з припиненням дії довіреності, договору доручення та у зв'язку іншими матеріально- правовими фактами, а цивільно-процесуальне представництво - поряд з матеріально-правовими і з процесуальними фактами, наприклад, з припиненням провадження по справі.

9. При представництві в цивільному процесі представник може вступати у правовідносини тільки із судом. При представництві в цивільному праві представник може вступати у правовідносини з будь-якими суб'єктами права, якщо інше не вказане в довіреності.

Разом із тим, відзначається неможливість вивчення представництва у цивільному і цивільно- процесуальному праві у їх відриві. При цьому, опираючись на ч. 3 ст. 44 ЦПК України, обґрунтовується взаємозв'язок матеріально-правового та процесуального представництва. Названа норма визначає, що підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається ст.ст. 248-250 ЦК України. Тобто законодавець пов'язав обидва види представництва та взає- мообумовив їх дію, що дає підстави стверджувати про наявність спорідненості між ними. З цього приводу варто погодитися з думкою В.К. Андрєєва, який, відзначаючи специфіку процесуального представництва, стверджує про те, що зневажати загальними положеннями про представництво, які історично склалися і в цей час містяться в цивільному праві було б невірно.

Розглядаючи названі ознаки, слід відзначити, що більшість з них дійсно позначають представництво у цивільному процесі як специфічний інститут. Однак щодо окремих з них можуть бути висловлені певні зауваження.

Стосовно першої ознаки слід сказати, що регулювання певного виду відносин нормами різних галузей навряд чи свідчить про особливий тип цих відносин. Навпаки в ряді випадків можна навести зворотні випадки. Так, регулювання інституту сервітуту нормами цивільного та земельного права не свідчить про те, що в контексті земельного права сервітутні відносини складають особливий вид відносин. Варто говорити лише про окремі особливості здійснення відповідних прав сервітуарія в контексті вимог земельного законодавства. Те ж саме спостерігаємо і в контексті правового режиму нерухомості, регулювання якого здійснюється як нормами цивільного, так і земельного, адміністративного та інших галузей права. В контексті положень ч. 3 ст. 44 ЦПК України названу ознаку представництва слід розглядати як таку, яка вказує на генетичну пов'язаність матеріальних і процесуальних норм щодо представництва, їх обумовленість. Крім цього, слід відмітити, що дійсно матеріально-правові відносини, викликавши процесуальне представництво, продовжують існувати паралельно з процесуальними представницькими відносинами і можуть існувати навіть після припинення процесуальних представницьких відносин. Припинення матеріально-правових відносин між представником і особою, яку він представляє, завжди тягне за собою припинення представницьких відносин в цивільному процесі. В цьому полягає зв'язок між матеріально- правовими і процесуальними представницькими відносинами. Як вказує Я.А. Розенберг, ці види відносин об'єднують генетичні (причинно-наслідкові), а не структурні зв'язки.

Щодо другої ознаки мети процесуального представництва слід сказати таке. Дійсно представник у цивільному процесі має своєрідну мету - представляти інтереси учасників цивільного процесу в ході судового провадження. Разом з тим твердження про те, що мета процесуального представництва - це захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, надання допомоги суду у здійсненні правосуддя по цивільних справах є дещо неточним. Адже захист прав та інтересів здійснюється не представником, а судом. Саме суд як юрисдикційний орган постановляє рішення, якими права та охоронювані законом інтереси особи захищаються. При цьому представник лише представляє інтереси учасника процесу, і сприяє доказуванню (спростовуванню) обставин на які вони посилаються як на підставу своїх вимог чи заперечень. Дійсно представництво у процесуальному праві це механізм з допомогою якого може здійснюватися реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку він представляє, в цивільному судочинстві. Порівнюючи це твердження із матеріально-правовими ознаками представництва, вважаємо, що мета представництва також не є достатньою ознакою для кваліфікації цього інституту як особливого виду. Адже і при матеріально-правовому, і при процесуальному представництві представник вчиняє дії від імені та в інтересах довірителя, також в обох випадках здійснюються права особи, інтереси якої представляють і за своїм змістом це одні і ті ж дії.

Схожі міркування можна навести і щодо такої ознаки як засоби досягнення цілей представництва. Дійсно, зміст повноважень представника і засоби їх реалізації у цивільному процесі чітко визначені законом (ст. 44 ЦПК України). Натомість зміст повноважень представника в матеріальному праві залежить від волевиявлення довірителя. Разом з тим, при обґрунтуванні своєї позиції представники процесуальної науки упускають з поля зору законне представництво при якому повноваження представників і засоби їх реалізації також чітко визначаться законом. Наприклад, у випадку встановлення опіки або піклування і призначення опікуна або піклувальника статтями 67-71 ЦК України чітко визначено повноваження таких осіб та їх межі. Наведений приклад свідчить, що в даному випадку представництво в матеріальному праві також реалізується з допомогою чітких засобів, які визначені законом.

Щодо подвійного представництва відмітимо, що на наш погляд йдеться лише про особливості здійснення прав представника і специфічні інструменти їх реалізації в рамках цивільного процесу. Така специфіка не впливає на сутність і зміст самого правовідношення представництва, а лише визначає особливості здійснення прав представника.

Таким чином, підсумовуючи проведений аналіз ознак представництва як інституту матеріального та процесуального права, слід відмітити, що підстав для виокремлення "інституту" процесуального представництва як самостійної категорії немає. Адже, як відомо, виокремлення того чи іншого явища у самостійну автономну категорію допустиме у разі, коли наявні іманентні сутнісні ознаки останнього. Для цього потрібно, щоб представництво в цивільному процесі характеризувалось особливим змістом правовідношення, відмінним від матеріально-правового. Як відомо зміст правовід- ношення складають суб'єкти, об'єкт і права та обов'язки (зміст). В контексті правовідносин представництва структурні елементи не відрізняються суттєвою специфікою, яка дозволяла б стверджувати про наявність інституту sui generis. Навпаки, має місце ситуація, коли ті ж матеріальні норми, втілюючись у визначеній процесуальній формі набувають специфіки у механізмі здійснення.

Крім цього, не слід забувати про те, що відносини представництва замикаються на суб'єктному складі "довіритель-представник" і не поширюються на так звані зовнішні зв'язки (правовідносини) представництва до яких в юридичній літературі відносять відносини між представником та третіми особами. Такі зовнішні відносини, як вірно відзначається окремими авторами, спрямовані на впорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють і третьою особою. Однак вони мають другорядний характер і не можуть включатись у зміст поняття представництво. Про це свідчить зміст ч. 1 ст. 237 ЦК України за яким представництво - це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Таке формулювання дозволяє стверджувати, що учасниками конкретних правовідносин представництва є два чітко визначені суб'єкти: представник та особа, інтереси якої він представляє. Звідси правомірно зробити висновок, що відносин представництва вичерпуються лише внутрішніми зв'язками. Подібну думку також знаходимо у деяких вітчизняних авторів, які стверджують, що за концепцією чинного ЦК України учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник і особа, яку представляють.

З огляду на сказане, процесуальне представництво так само повинно розглядатись крізь призму суб'єктного складу окресленого ч. 1 ст. 237 ЦК України. В іншому разі ми матимемо новий механізм, відмінний від представництва із притаманним йому специфічним змістом правовідношення. Слід відмітити, що в науці існують погляди, що цивільно-процесуальне представництво як інститут цивільного процесуального права являє собою сукупність процесуальних правових норм, що регулюють процесуальні відносини суду та судового представника, який виступає з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів і свобод у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків сторін таі інших осіб, які беруть участь у справі. Як бачимо, автор у дефініції акцентує увагу на тому, що процесуальне представництво здійснюється в рамках правовідношення "представник - суд". Подібні думки зумовлені тим, що правовідносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для участі представника у цивільному процесі. Вони разом з юридичними процесуальними діями, які здійснюються представником, що спрямовані на легітимацію його як суб'єкта правовідносин із судом, є передумовою процесуального правовідношення, суб'єктами якого є представник і суд. Такі думки обґрунтовувались тим, що ч. 6 ст. 42 ЦПК України передбачала можливість підтвердження повноважень усною заявою довірителя із занесенням його до протоколу судового засідання. Останнє правило застосовувалось тоді, коли поряд із представником у процесі особисто брала участь особа, яку представляють. У літературі таку ситуацію пропонувалось кваліфікувати як складову зовнішніх представницьких відносин. Разом з тим, із внесенням змін до ст. 42 ЦПК України, а також у зв'язку із встановленням причинно-наслідкових зв'язків між матеріальним та процесуальним представництвом вбачається, що подібні висновки щодо змісту процесуального представництва та аргументи на користь його самостійної правової природи втрачають підґрунтя.

Таким чином, з точки зору суб'єктного складу процесуальне представництво не містить особливих, відмінних від матеріально-правового представництва зв'язків між суб'єктами. Так само не позначений специфікою і зміст правовідношення. Адже як у цивільних правовідносинах щодо представництва, так і у цивільних процесуальних діяльність представника провадиться від імені та в інтересах особи, яку він представляє і спрямована на вчинення правочинів та інших юридично-значимих дій. Саме у вчиненні таких юридично-значимих дій і полягає діяльність представника щодо представництва інтересів осіб, які беруть участь у справі під час розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту їх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, ми дійшли висновку, що існуюча концепція представництва за ЦК України, а також підхід законодавця при формулюванні окремих норм ЦПК України є органічно взаємопов'язаними та генетично зумовленими. Такий висновок підтверджується положеннями ст.ст. 237, 238 ЦК України і ст.ст. 38-40 ЦПК України. На наш погляд такий підхід законодавця в значній мірі сприяє вирішенню поширених у вітчизняній правовій думці спорів про галузеву належність представництва, його інтегративний чи автономний характер тощо. Вбачається, що на даний момент інститут представництва слід кваліфікувати як міжгалузевий інститут, основу якого складають норми цивільного права, однак їх реалізація в рамках окремих галузей (інститутів) позначається певною специфікою. цивільний правомірний законодавство

Така думка не є новою у сучасній літературі. Подібні висновки уже висловлювали представники одеської цивілістичної школи. Так, Є.О. Харитонов вважає, що інститут представництва є міжгалузевим інститутом, а ті особливості, які мають місце при використанні інституту представництва, не роблять його галузевим, а свідчать про гнучкість та універсальність цього інституту, пристосованого до можливості використання його для регулювання різних суспільних відносин.

Відмітимо, що трактування представництва як міжгалузевого інституту відповідає існуючим тенденціям розвитку сучасних законодавств. Адже теорія міжгалузевих, комплексних інститутів набуває все більшого поширення в силу нівелювання граней між окремими галузями права і законодавства та їх взаємопроникненням. Вбачається, що такий підхід також дозволяє більш чітко та прогнозовано врегульовувати відносини, не ускладнюючи механізм правового регулювання останніх. Крім цього, таке бачення дозволяє використовувати напрацювання цивілістики і, головне, вихідні нормативні засади представництва, сформульовані у цивільному законодавстві для потреб інших галузей.

До перспектив подальших наукових розвідок можна віднести необхідність вивчення представництва в контексті його реалізації в рамках окремих стадій процесу, різними учасниками та в механізмі правового регулювання інших галузей права.

Література

1. Казанцев Л.Н. Учение о представительстве в гражданском праве / Леонид Николаевич Казанцев - Ярославль: Тип. Г.В. Фальк, 1878. - 125 с.;

2. Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве / Вениамин Петрович Грибачов // Советское государство и право. - 1967. - № 1. - С. 49-56;

3. Свердлык Г.А. Гражданско-правовые способы сочетания общественных, коллективных и личных интересов / Г.А Свердлык / Отв. ред. О.А. Красавчиков. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1980. - 72 с.;

4. Гордон А.О. Представительство в гражданском праве / А.О. Гордон. - СПб.: Тип. Шредера, 1879. - 447 с.;

5. Цюра В.В. Юридичні ознаки представництва в світлі загальної теорії цивільного права / Вадим Васильович Цюра // Бюлетень міністерства юстиції України. - 2009. - № 10. - С. 47.;

6. Гражданский процесс / Под общ. ред. С.Н. Абрамова. - М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1948. - 482 с. 7. Антимонов Б.С., Герзон С.Л. Адвокат в советском гражданском процессе / Б.С. Антимонов, С.Л. Герзон. - М.: Госюриздат, 1954. - 259 с.;

8. Чванкін С.А. Добровільне представництво у цивільному процесі України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Чванкін Сергій Анатолійович. Одеська національна юридична академія. - Одеса., 2005. - 226 с.;

9. Шерстюк В.М. Система советского гражданского процессуального права / В.М. Шерстюк. - М.: Изд-во МГУ, 1989. - 118 с. 10. Клейн Е.Б. Участие адвоката в доказывании по гражданским делам: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Е.Б. Клейн . - Минск, 1988. - 16 с. 11. Власов А.А. Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе / А.А. Власов. - М.: Юрлитинформ, 2000. - 240 с.;

12. Лазько Г. З. Правова природа представництва у цивільному процесі: дис. канд. юрид. наук: 12.0.03 / Лазько Гульназ Заурівна ; Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2006. - 191 с.;

13. Павлуник І.А. Представництво в цивільному процесі України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Павлуник Ігор Анатолійович. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 199 с.;

14. Чечот Д.М. Судебные представители / Д.М. Чечот // Гражданский процесс / Под ред. Н.А. Чечиной и Д.М. Чечота. - М.: Юридическая литература, 1968. - 456 с.;

15. Штефан М.И. Представительство граждан в суде: учеб. пособие для студентов юрид. спец. вузов / М.И. Штефан, Е.Г. Дрижчаная, Е.В. Гусев. - К.: Лыбидь, 1991. - 216 с.;

16. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве: учебное пособие / Научн. ред. М.В. Самойлова / В.К. Андреев. - Калинин: Изд-во Калин. ун-та, 1978. - 87 с.;

17. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: учебник / Е.О. Харитонов, Н.А. Саниахметова. - Харьков: Одиссей, 2004. - 960 с.;

18. Гражданское право Украины: учебник: в 2 ч. / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. - Х.: Основа, 1996. - Ч. 1. - 440 с.

19. Цивільне право України: підручник: у 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.]; за заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. - вид 2-е, доп. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 736 с. 20. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Дрішлюк А.І. Добровільне представництво у цивільному праві України: навчальний посібник / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, А.І. Дрішлюк. - К.: Істина, 2007. - 176 с.;

21. Афанасьев С.Ф., Зайцев А.И. Гражданский процесс: учебное пособие / Сергей Федорович Афанасьев, Александр Игоревич Зайцев. - М.: Норма, 2004. - 496 с.;

22. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 41-42, 43, 44-45. - Ст. 529.

Размещено на Allbest.ru