Належність та допустимість як критерії оцінки доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЛЕЖНІСТЬ ТА ДОПУСТИМІСТЬ ЯК КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ

Т. Кучер

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ, виконання яких напряму пов'язано з встановлення судом у справі об'єктивної істини, яка може бути досягнута тільки за умови підтвердження особами, які беруть участь у справі своїх вимог чи заперечень шляхом надання визначених ЦПК комплексу фактичних даних (доказів, засобів доказування), які повинні відповідати обставинам саме цієї справи і бути правомірними та здійснення ними активної діяльності щодо доведення перед судом їх пріоритету над доказами, наданими іншою стороною. Обов'язковість подання доказів та здійснення процесу доказування відображається в принципі змагальності, закріпленому ЦПК України, який є одним із необхідним елементів для здійснення ефективного судового захисту. Докази та доказування являючись важливим елементом в забезпеченні права на судовий захист, фігурують протягом здійснення цивільного судочинства, виступаючи як окремий інститут (глава V ЦПК), так і пронизуючи його правові положення та категорії: принципи (змагальність, диспозитивність), інститути (складова змісту позовної заяви). Однак доказ сам по собі, об'єктивно існуючи в пасивному стані, ще не набуває гарантії ефективного судового захисту. Для цього важлива активна участь всіх учасників процесу, як осіб, що беруть участь у справі - сторін, третіх осіб, їх представників, так і інших учасників процесу (свідків, експертів, спеціалістів тощо), головною метою участі яких є допомога у встановленні фактичних обставин справи і відповідно позицій тієї чи іншої сторони. Дійсно, право на судовий захист і докази існують паралельно відносно один одного, доки не виникне факт або усвідомленість порушення, невизнання чи оспорення прав, свобод, інтересів, саме в цей момент вони стають залежними одне від одного, адже підтвердженням прав (обставин) є докази. Хоча, момент залучення доказів у справу і здійснення процесу доказування в цивільному процесі різняться між собою. Доказ фігурує ще в позовній заяві, а процес доказування зі стадії підготовки справи до судового розгляду. Одразу звернемо увагу, що в певних випадках у стадіях на відміну від доказів, процес доказування може не виникнути взагалі, наприклад, в разі відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди. Фурсою С.Я. та Цюрою Т.В. виокремлено у процесі доказування наступні стадії: 1) формування предмету доказування, 2) збирання доказів, 3) процедура їх надання, 4) аналіз доказів на предмет їх належності, допустимості як доказу по конкретній справі, достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини; значимості як доказу по конкретній справі та переваги над доказами іншої сторони [1; с. 20]. Така класифікація влучно відображає стадії процесу доказування орієнтовано відносно дії в просторі, натомість, якщо брати до уваги звернення до суду та його форми в процесі провадження, то залишаються поза увагою такі важливі етапи, як зазначення доказів (без цього етапу не виникне реального здійснення прав - порушення провадження у справі), повідомлення про докази, їх обґрунтування.

Докази та доказування є основними складовими принципів змагальності (стаття 10 ЦПК), диспозитивності (стаття 11 ЦПК України), судового рішення (стаття 212, 215 ЦПК) тощо, які, в свою чергу виступають гарантіями права на судовий захист. Виходячи із змісту цього права, такі елементи повинні доповнювати один одного, взаємозумовлювати та підтверджувати один одного і виступають його невід'ємним елементом. При цьому, права щодо подання доказів (ч. 2 статті 10 ЦПК) кореспондуються з таким же обов'язком (ч. 1 статті 131 ЦПК) та доказуванням і доведенням цих обставин перед судом (ч. 3 статті 10 ЦПК). Єдиним випадком звільнення сторін від обов'язку доказування є підстави, передбачені статтею 61 ЦПК (обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

обставини, визнані судом загальновідомими, тобто обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі й суду: війни, терористичні акти, паводки, пожежі, землетруси, які виникли на певній території і відомі певному колу осіб, тощо). За новим ЦПК України у цивільному процесі коло дій судді звужене до оцінки доказової бази, представленої обома сторонами. Суд у цивільному процесі не повинен ані витребувати, ані шукати докази, у збирання доказів не втручається, він може лише надати свою допомогу в їх отриманні в разі утруднення в їх наданні - забезпечити їх. Забезпечення доказів є гарантією їх дослідження, оцінки.

Тем не менш не будь-який доказ буде братися до уваги при оцінці судом, а лише той, який відповідатиме обов'язковим вимогам - належності та допустимості. Проблематику у використанні таких правових категорій викликає не скільки понятійний апарат, який закріплений законодавчо та є постійним предметом дослідження у юридичній доктрині, а безпосереднє застосування таких теоретичних положень на практиці.

Нормативне закріплення такі правила знайшли у статтях 58-59 ЦПК України. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; допустимими - у разі відсутності їх одержання з порушенням порядку встановленого законом. Наряду з цим широкого висвітлення набули положення щодо належності та допустимості доказів і у вітчизняній доктрині. Зокрема, Фурса С.Я. визначає, що належними є докази, які мають значення для справи, тобто за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов'язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин, а допустимими можуть вважатися тоді, коли не порушено процесуальний порядок отримання цього доказу та правильно здійснено оцінку змісту та форми цього доказу [2; с. 323,332]. М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник пропонують належність характеризувати як суть, а допустимість як форму [3; с. 140]. Комаров В.В. фактично ототожнює належність доказів з предметом доказування, тобто колом тих юридичних фактів з конкретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена справа; у питанні допустимості в цілому притримується загального підходу щодо відповідності процесуальної форми (засобів доказування) вимогам закону, однак розглядає таку ознаку у широкому та вузькому розуміннях [4; с. 489-490].

Та, не торкаючись окремих деталей, можемо погодитися з наведеними підходами науковців щодо змісту цих характеризуючих ознак доказів, однак дійсну суть таких категорій можна пізнати лише проаналізувавши їх фактичне вираження у інших нормах ЦПК України.

Так, у статтях 58-59 ЦПК України наряду з розкриттям субстанції категорій належності та допустимості доказів встановлюються імперативні правила щодо дій суду в разі невідповідності їх встановлених вимогам. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування (ч.3 ст.58 ЦПК) та не бере до уваги ті, які одержані з порушенням порядку встановленого законом (ч.3 ст.59 ЦПК України). Цікавим з наукової точки зору є застосована у наведених статтях термінологія "не бере до уваги та не бере до розгляду" і фактичне виконання цих положень під час здійснення правосуддя. Саме тому при вивченні цих питань потрібно розібратися з екстралінгвістичною інформацією щодо ключових елементів таких словосполучень. Зокрема, увага - це психологічна категорія, яка позначає зосередженість і спрямованість психічної діяльності на певний об'єкт [5], а розгляд, як дію, розбір чого-небудь з подальшим винесенням рішення [6]. Перетворивши такі визначення на законодавчо закріплені положення щодо ознак доказів виходить, що в разі неналежності доказу суд не повинен вчиняти дії по його огляду та не приймати жодного рішення відносно останнього, в разі ж недопустимості засобу доказування не здійснювати його пізнання, дослідження, оцінку, не пропускати його через свідомість, тобто не використовувати по відношенню до нього розумову діяльність. Іншими словами, якщо наданий доказ не стосується предмету доказування, то суд його залучає до справи, але в ході розгляду справи не проводить в частині нього жодних дій. Більш складним для застосування на практиці виявляються положення щодо доказів, які не відповідають вимогам закону, оскільки в такому разі основою виступають не чіткі механічні дії, а психічні процеси, які не можна загнати у певні рамки і заборонити будь-яке мислення щодо них.

Проте, навіть розглянувши ідеальну модель майстерності та бездоганності судді, здатного суворо дотримуватись названих вимог у своїй професійній діяльності такі дії відносно неналежних доказів та недопустимих засобів доказування не відповідають імперативно закріпленим правилам поводження з ними під час ухвалення судового рішення. За загальними правилами, встановленими статтею 212 ЦПК України судом оцінюються докази на підставі їх повного, всебічного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, не маючи наперед встановленого значення, а вже за результатами такої оцінки вирішується питання про їх прийняття чи відмову у прийнятті. Але встановити порушення відносно їх змісту чи форми можливо лише під час їх дослідження, а вирішити питання щодо прийняття чи відмови під час оцінки. З наведених дефініцій, очевидно, що кожен доказ, отриманий судом підлягає дослідженню та оцінці і зрозуміло, що для цього він повинен бути розглянутий та підданий пізнанню з обов'язковим задіюванням психічної діяльності. Разом з цим, п.3 ч.1 статті 215 ЦПК України визначено вимоги щодо відображення такої оцінки у рішенні, а саме: зазначити мотиви, з яких суд бере до уваги (на підставі пропущення їх через власну свідомість - Т.К.) або відхиляє їх. Саме ця норма конкретизує дії суду, адже не можна відхилити те, що спочатку не було прийнято, не проаналізовано та належно не оцінено.

Отже, судом обов'язково всі докази та засоби доказування повинні бути розглянуті в силу вимог щодо обов'язку осіб подати всі наявні у них докази та нормативного закріплення доказів - як будь-яких фактичних даних, на підставі яких саме суд встановлює наявність або відсутність обставин, а вже при встановленні їх неналежності чи не допустимості застосовувати правила щодо їх відхилення, тобто не можливість підтвердження за їх допомогою вимог чи заперечень сторін.

Однак, насправді ці нормативні та теоретичні положення так і будуть залишатися деклараціями, якщо не буде належного їх втілення у практичній діяльності.

Так, у справі В. за позовом до Д. про поділ спільного часткового майна Д. на обґрунтування своїх заперечень щодо утримання належної йому частки майна додав копію замовлення на придбання товарів. При огляді даного документа з'ясувалося, що в ньому не міститься прізвища замовника, підписів сторін про узгодження асортименту, кількості товару, а на штампі "сплачено" немає відмітки дати здійснення такої оплати. Необхідним у цій ситуації є аналіз таких недоліків документа з аспектів належності та допустимості доказу.

Ч.2 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначає, що під час продажу товару продавець зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ встановленої форми, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу. Розрахунковим же документом в силу статті 1 вказаного Закону вважається квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ. Як бачимо, вичерпного переліку найменувань та форм розрахункових документів Закон не дає, однак встановлює невід'ємні вимоги до його чинності, зокрема позначку про дату продажу. Цивільним кодексом загалом визначено предмет договору роздрібної купівлі-продажу, де продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його (ч.2 ст.698 ЦК України). Ч.3 даної статті відсилає в разі не врегулювання ЦК України окремих питань до законодавства про захист прав споживачів. П.18 Правил роздрібної торгівлі непродовольчими товарами, затвердженими Наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 року № 104 встановлює, що розрахунки за продані товари та надані послуги можуть здійснюватися готівкою та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) відповідно до законодавства. Разом з товаром споживачеві в обов'язковому порядку видається розрахунковий документ установленої форми на повну суму проведеної операції, який засвідчує факт купівлі товару та/або надання послуг. Знову звернемося до ст.59 ЦПК України щодо допустимості доказів, де в ч.2 сформульовано вимогу щодо підтвердження обставин справи, певними засобами доказування коли це встановлено законом. Як бачимо, наведені нормативні документи закріплюють імперативні правила щодо допустимого розрахункового документа. У нашому випадку ми можемо вести мову про встановлену форму - замовлення, як підтвердження укладання письмового договору роздрібної купівлі-продажу товару, однак за умови його заповнення - підписи замовника та виконавця та вказівки дати здійснення оплати товару. Звісно, це не виключає можливості додати до даного документа товарний чек чи квитанцію. Що ж стосується належності доказу, то у графі Замовник вказано формулювання "Роздрібний покупець". У нас же розглядуваний доказ подається на обґрунтування заперечень відповідача Д., а тому тільки за умови вказівки прізвища Д. у даному документі такий доказ можна ідентифікувати відносно приналежності до даної справи.

Звісно за викладених положень певні норми ЦПК України потребують змін. Зокрема, їз статті 58 ЦПК виключити частини 3, а із статті 59 ЦПК України частину 1, уніфікувати термінологію у ч.4 статті 212 ЦПК України шляхом заміни термінів - прийняття на взяття до уваги, а відмови у прийнятті на відхилення.

судовий захист доказ право

Література

1. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. - 256 с. - (Серія: Процесуальні науки).

2. Цивільний процес України: академічний курс: [підручник для студ.юрид.спец.вищ.навч.закл.] / [Фурса С.Я., Фурса Є.І., Гетманцев О.В. та ін.]; за ред.С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2009. - Серія "Процесуальні науки". - 848 с.

3. Балюк М.І., Д.Д. Луспеник. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції / М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник - Х.: Харків юридичний, 2008. - 708 с. (Серія "Судова практика").

4. Курс цивільного процесу: підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - 1352 с.

5. Современный толковый словарь изд. "Большая Советская Энциклопедия" http://www.classes.ru/all-russian/russian-dictionary-synonyms-term-8560.htm#dal.

6. Большой энциклопедический словарь Ушакова http://www.classes.ru/ all-russian/russian-dictionary-Ushakov-term-63509.htm

Размещено на Allbest.ru