Історико-правові аспекти соціального захисту остарбайтерів у країнах Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти соціального захисту

остарбайтерів у країнах Європи

Л. Сіньова

Друга світова війна значно змінила політичний статус народів східної і центральної Європи. Однією з стратегічних цілей німецького Рейху у війні проти Радянського Союзу було перетворення окупованої території України на аграрно-сировинний придаток і джерело дешевої робочої сили для власної військової економіки.

Нечуваний в історії людства кривавий терор, грабежі і розбій, що їх чинять фашистські варвари над мирним населенням тимчасово окупованої ними радянської території, дикі знущання з військовополонених черво- ноармійців - викликають у народів усього світу презирство, огиду й люту ненависть до знахабнілих гітлерівських злочинців [3, 1].

Під час війни союзницькі держави, такі як Угорщина, Хорватія, Румунія та Італія в 1943 році вже не могли для Німеччини надати необхідної кількості робочої сили, а італійські робітники, що працювали у Німеччині, навіть були відізвані додому. Гітлерівська влада формально укладала з західними робітниками договори на визначений термін, після завершення терміну робітники поверталися додому. Країни Прибалтики, Югославії, Греції, Польщі, Білорусії та України мали приблизно стомільйонне населення, тому ринок робочої сили в східних окупованих областях був досить привабливим. Вже від самого початку війни до роботи в Німеччину почали залучати і населення з окупованих територій Радянського Союзу. Головною основою східної політики нацистської Німеччини стала колоніальна економічна експансія та безпосередньо пов'язане з нею створення системи жорстокої трудової експлуатації місцевого населення. Ця доля не оминула й Україну, яку гітлерівці вважали чи не найголовнішим резервуаром робочих рук на окупованих радянських територіях.

20 лютого 1942 року рейхсфюрер СС (СС - основний інструмент нацистської партії по управлінню державою) Гіммлер видав наказ, де вперше офіційно згадано термін "остарбайтер" (Ostarbeitern). Утім, Гіммлер лише скористався словом, яке вже існувало, бо східні робітники почали прибувати раніше. Остарбайтери (східні робітники) - це німецький термін для означення осіб, які були насильно вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини або її союзників, що перебували у стані війни з Радянським Союзом, або на територіях окупованих ними інших держав.

Перед нападом на Радянський Союз у Німеччині вже склалася система таборів та інших місць примусового утримування. Табори різних типів підпорядковувалися різним відомствам та установам, діяли за різними правилами. Перші концтабори були створені одразу після приходу нацистів до влади. Закон від 28 лютого 1933 року, прийнятий на другий день після пожежі будівлі рейхстагу, призупинив дію статей чинної конституції й передбачав превентивне ув'язнення для комуністів, монархістів, журналістів, соціал-демократів та євреїв [4, 14].

Грубим порушенням прав людини були концтабори Третього рейху, призначені для ізоляції непокірних та примусу їх до рабської праці. Почалося масове вербування робітників на так звані роботи для рейху, тобто на працю в Німеччині. Робоча сила комплектувалась за роками народження осіб, що підпадали під масове вербування. Щоб виявити придатних до відправки на роботу в Німеччину чоловіків та жінок проводились облави. За свідченнями різних джерел, із Радянського Союзу було вигнано до Німеччини на примусові роботи від двох з половиною до понад чотирьох мільйонів чоловік, не зважаючи на стан здоров'я, вік, стать, професію та національність. Три чверті з них були українці.

Серед депортованих до Німеччини було досить багато жінок. До того ж Гітлер наказав спішно доставити до Німеччини 400-500 тисяч українок віком від 15 до 35 років і використати їх у веденні господарства, щоб таким чином звільнити німецьких жінок від тої роботи. Велика частина цих українок, згідно з донесенням, мала бути германізована. Гітлер поспішав. Він хотів, щоб за сто років в Європі було 250 мільйонів людей, які говоритимуть по-німецьки [5, 272].

Примусову працю в'язнів концтаборів широко використовували відомі німецькі підприємства: "іГ Фарбені-ндустрі", "Сіменс", "Герман Герингверке", "Ігметал", "Фольксваген", "Хехст", "БМВ" та інші [4, 15]. Було встановлені нормативи, за якими німецькі підприємства, що використовували рабську працю в'язнів концтаборів, сплачували СС кошти за працівників: шість німецьких марок за одинадцятигодинну зміну фахівців, чотири марки - за допоміжних робітників, що приносило концернам та підприємствам СС величезні прибутки.

Усього в історичній літературі зафіксовано більше двадцяти тисяч таборів примусової праці цивільного населення, створених нацистами у Німеччині та на окупованих територіях за час існування їхнього "тисячолітнього" Третього рейху, і цей реєстр постійно поповнюється новими назвами.

В'язниці СС та гестапо - місця ув'язнення і утримання з політичних мотивів із застосуванням до ув'язнених насильницьких дій виняткової жорстокості, включаючи катування і вбивства, які були поширені у Рейху та по усіх окупованих територіях. Як правило, особи, ув'язнені в цих тюрмах, врешті-решт опинялися у концтаборах. Система цих таборів була сформована у війнах 19391940 роках і застосована після 22 червня 1941 року у війні проти Радянського Союзу [4, 28].

Реальне становище східних робітників у Німеччині відповідало розробленим гітлерівцями положенням. Перші розпорядження щодо утримання робітників із Радянського Союзу були видані вже 9 лютого 1942 року, протягом лютого - березня було законодавчо врегульовано основні моменти життя та праці остарбайтерів. Законодавчі акти встановлювали норми оплати праці, врегульовували питання страхування робітників, особливості їхнього утримання. Згідно положень інструкцій розпорядок табору друкувався і вивішувався на видному місці у кожному приміщенні трьома мовами - німецькою, російською та українською. За наказом Фріца Заукеля від 7 травня 1942 року опіка над остарбайте- рами на території Рейху покладалась на службу праці Німецького робочого фронту. Служба праці розробляла інструкції начальниками таборів для остарбайтерів, які повинні були втілювати в життя. Працівникам зі сходу не видавалися паспорти закордонного працівника, а тільки трудова картка з фотографією та відбитками пальців. У картці було зазначено: "Залишати табір дозволяється тільки для роботи". Табори остарбайтерів, огороджені колючим дротом, охоронялися озброєною вартою. Остарбайтери, що відбували примусову працю у сільському господарстві, не мали права залишати оселю господаря без його дозволу [4, 36].

Згідно "Указу про остарбайтерів", який був опублікований в "Бюлетені законів Рейху" 2 лютого 1942 року, всі працівники, які були вихідцями з України, Росії, Білорусії та інших республік Радянського Союзу, були зобов'язані носити нагрудний знак "OST". За сумлінну працю та добру поведінку працівники отримували дозвіл на носіння цього знаку на лівому рукаві. До 1943 року остарбайтерам, відповідно до параграфу 4 німецьких урядових ухвал від 30 червня 1942 року "Про умови використання східних робочих", остарбайтерам заборонялось пересування в межах одного населеного пункту без німецького нагляду, відвідування культурних, церковних та розважальних закладів, а також відвідування закладів громадського харчування, які були призначені для німецьких та інших іноземних працівників. Вони не мали права на вільний час тривалістю більш ніж три години на тиждень. Остарбайтерам та польським працівникам заборонялося вживати їжу за одним столом із німецькими працедавцями. Крім того, не нараховувалася платня по лікарняному та за виробничі травми, за надурочну працю та сумісництво. За остарбайтерами наглядала спеціальна служба - комісаріати з використання іноземної робочої сили. Створена з членів нацистської партії спеціальна "партійно- патрульна служба" наглядала за попередженням зв'язків між німцями та іноземними працівниками. Перед громадськими організаціями колишніх в'язнів нацизму постали закономірні, нагальні, пекучі проблеми: офіційного визнання державою статусу жертв нацизму, надання їм пільг, а ще - компенсаційних виплат від Німеччини та держав - її колишніх союзників - за протиправне поневолення. У наступному після проведення Всесоюзної зустрічі колишніх малолітніх в'язнів нацистських концтаборів, 1980 році, Рада Міністрів СРСР прийняла постанову № 825 від 6 жовтня 1989 року "Про надання пільг колишнім неповнолітнім в'язням нацистських концтаборів" [4, 99].

Щоправда, пільги надавалися тільки колишнім неповнолітнім в'язням, визволеним з неволі у віці до шістнадцяти років. У 1990 році для цієї постанови була поширена на усіх колишніх неповнолітніх в'язнів концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання, створених фашистами та їх союзниками у період Другої світової війни (постанова Ради Міністрів СРСР № 814 від 12 серпня 1990 року). Федеративною Республікою Німеччина у 1965 році був прийнятий Закон про компенсації (з подальшими доповненнями 1977 та 1982 років). Колишні в'язні концтаборів та примусові працівники із Західної Європи отримали пристойні компенсації.

Радянські громадяни навіть теоретично не могли на них претендувати: з юридичної точки зору виходило, що у зв'язку із позицією свого уряду вони остаточно втратили право на компенсацію від німецької держави. Уряд Радянського Союзу, не приєднавшись до міжнародних конвенцій про закони та звичаї сухопутної війни, якими встановлювалися також і правила утримання військовополонених сторонами, що воюють, поставив їх поза захистом міжнародного права, що призвело до жахливих умов їхнього утримання у нацистській Німеччині та нелюдської експлуатації та позбавлення їх у майбутньому права на компенсацію за порушення відносно прав людини під час перебування у полоні. "У нас військовополонених немає", - такою була позиція Й. Сталіна.

Тема виплат колишнім східним примусовим працівникам та в'язням концтаборів обговорювалася під час зустрічей президента Радянського Союзу М.С. Горбачова з канцлером Федеративної Республіки Німеччина Г. Колем, але внаслідок розпаду Радянського Союзу фінансові виплати знов не здійснились. 28-29 січня 1993 року у місті Бонні відбулися чотиристоронні переговори за участі Федеративної Республіки Німеччини, Російської Федерації, України та Білорусії, за результатами яких урядом ФРН було виділено один мільярд німецьких марок для надання фінансової допомоги жертвам нацистських переслідувань з колишньої ФРН.

Пострадянські країни - учасниці переговорів мали розподілити між собою ці кошти пропорційно до наявних на їхніх теренах громадян, постраждалих від нацистських переслідувань, і здійснити виплати. Для здійснення виплат, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 453 від 16 червня 1993 року, було створено Український національний фонд "Взаєморозуміння і примирення". У серпні 1993 року у місті Мінську відбулися переговори делегацій Республіки Білорусь, Російської Федерації та України з питань реалізації домовленості між урядами зазначених держав і Урядом Федеративної Республіки Німеччина від 30 березня 1993 року щодо громадян колишнього Радянського Союзу - жертв нацистських переслідувань. Делегації обмінялись думками щодо принципів розподілу між національними фондами "Взаєморозуміння та примирення" фінансового внеску в розмірі один млрд. німецьких марок, виділеного Федеративною Республікою Німеччина для компенсації громадянам колишнього Радянського Союзу, які потерпіли від нацистських переслідувань.

18 серпня 1993 року урядові делегації України, Республіки Білорусь і Російської Федерації уклали домовленість, оформлену окремим Протоколом щодо розподілу фінансового внеску ФРН у розмірі один млрд. німецьких марок таким чином: Росії - чотириста млн. ДМ, Україні - чотириста млн. ДМ, а Білорусі - двісті млн. ДМ. Особам, які мешкали на території інших держав - республік колишнього Радянського Союзу, відповідні виплати за положеннями Протоколу здійснювались Фондом Республіки Білорусь чи Російської Федерації, або України залежно від того, на території якої з цих держав вони зазнали нацистських переслідувань чи з території якої були насильно вигнані. Протокол переговорів делегацій Республіки Білорусь, Російської Федерації та України з питань реалізації домовленості від 30 березня 1993 року між урядами зазначених держав та урядом Федеративної Республіки Німеччина щодо громадян колишнього Радянського Союзу - жертв нацистських переслідувань, який підписано у місті Мінську 19 серпня 1993 року, був затверджений рішенням урядів Республіки Білорусь, Російської Федерації та України від 12 вересня 1993 року [4, 101].

Раніше ні в колишньому Радянському Союзі, ні в Україні ніхто і ніколи нічого подібного не робив, справа була абсолютно новою. Не був визначений порядок і процедура здійснення виплат, бракувало списків, не було єдиної електронної бази даних на жертв нацистських переслідувань, не було створено юридичного обґрунтування виплат. Ніколи не розроблялося програмне забезпечення для такої діяльності. Під час опрацювання та збору документів, створення інформаційної бази даних з'ясувалося, що реальна кількість жертв нацизму як громадян інших пострадянських країн, так і громадян України, що підпали під територіальну компетенцію Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" значно перевищує прогнозовану. Це спричинено було тим, що розрахунки проводились на підставі післявоєнних даних про повернення громадян з фашистської неволі та інших систематизованих даних просто не існувало, а за цей час відбулися значні міграційні процеси.

29 червня 1994 року Спостережна рада Українського національного фонду затвердила "Положення про порядок і критерії призначення компенсаційних виплат громадянам України, які постраждали від націонал- соціалістських переслідувань у роки Другої світової війни". Положенням було визначено, що право на компенсаційну допомогу мають колишні в'язні нацистських концтаборів, передбачених офіційними переліками, гетто та інших аналогічних за режимом місць примусового утримання, громадяни, які насильно були вивезені з території колишнього Радянського Союзу на територію Німеччини або інших держав, що були в стані війни з Радянським Союзом чи окуповані фашистською Німеччиною, а також діти, які народилися в неволі [2].

У 1997 році Українською спілкою колишніх малолітніх в'язнів нацизму за участю фахівців Фонду був розроблений проект Закону України "Про жертви нацизму". Даний документ, прийнятий за основу Спостережною радою Фонду та після відповідного опрацювання, був поданий на розгляд до Кабінету Міністрів України та внесений до Верховної Ради України. 23 березня 2000 року був прийнятий Закон України "Про жертви нацистських переслідувань", яким визначено правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо жертв нацистських переслідувань і спрямований на їх соціальний захист та збереження пам'яті про них [1].

Виходячи з вищевикладеного уявляється, що еволюція законодавства у сфері соціального захисту остарбайтерів зазнала певних змін протягом наступних періодів розвитку. Виникнення та формування інституту остарбайтерів відбулося за радянської доби (воєнний та повоєнний етапи) та пов'язано з початком Другої світової війни. Власне формування законодавства щодо соціального захисту відбулося в часи незалежності Української держави та її міжнародним визнанням у світі.

Сучасний розвиток національного законодавства вимагає закріплення прав та свобод остарбайтерів та їх соціального захисту. Це необхідно для розвитку правової системи України, пріоритетним напрямком якої визнаються права, свободи та соціальні цінності громадян.

Права людини - явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя. Держава і право, з одного боку, та права людини і громадянина з іншого, - це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного. Вони є принципово одно порядковими, взаємопов'язаними суспільними явищами [6, 328]. Права людини - головний орієнтир і вища цінність, якими повинні керуватися держава. Якщо права людини забезпечуються, то суспільство може бути охарактеризоване як таке, що стабільно і стало розвивається [7, 20].

Література

остарбайтер в'язень право

1.Закон України "Про жертви нацистських переслідувань" від 23 березня 2000 року // Відомості Верховної Ради, 2000, № 24, ст. 182.

2.Положення про порядок і критерії призначення компенсаційних виплат громадянам України, які постраждали від націонал-соціалістських переслідувань у роки Другої світової війни від 29 червня 1994 року // Вісник Верховного Суду України, 2003, № 1.

3. Дубина К. Варвари двадцятого віку. - УКрВиДАВ при ЦК КП, 1942. - С. 1.

4. Кравченко А., Батурин С. - Українські невільники Третього рейху (минуле і сучасність). Публіцистична хроніка. - Львів, 2005. - С. 14, 15, 28, 99, 101.

5.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью- Йорк-Львів, 1993. - С. 272.

6. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - С. 328. 7. Шукліна Н.Г.

7.Конституційно-правове регулювання прав і свобод людини і громадянина в Україні (проблеми теорії та практики). - Київ, 2005. - С. 20.

Размещено на Allbest.ru