Методологічні засади пізнавальних процесів у сфері судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА ПОТРЕБУЮТЬ ВДОСКОНАЛЕННЯ

І.І. Котюк

Широке використання сучасних наукових досягнень у всіх сферах суспільного життя зумовило й істотні зміни в пізнавальних процесах у сфері судочинства. Такими змінами, зокрема, є: розширення не тільки використання досягнень науки і техніки, а й результатів взаємодії різних наук при розв'язанні завдань, що виникають у цій сфері; поява якісно нових об'єктів правовідносин, які часто стають й об'єктами судових досліджень; розробка й використання все складніших інструментальних засобів пізнання; організований характер отримання доказів та розчленування пізнавальних дій на окремі види завдань, які є професіональною сферою діяльності спеціалістів у різних галузях знань; поглиблення диференціації і професіоналізації пізнавальних дій всередині самих таких завдань; залучення у сферу судочинства великої кількості суб'єктів, які виконують технічні функції; ускладнення судової оцінки результатів пізнавальних дій, отриманих з використанням складних науково-технічних засобів тощо.

Означені питання, які виникають в ході пізнавальної діяльності у сфері судочинства, неможливо розв'язувати на інтуїтивному рівні, на основі досвіду та особистої переконаності. Вони вимагають серйозного логіко-методологічного обґрунтування, що, в свою чергу, зумовлює необхідність пошуку гносеологічних, логіко-методологічних і процесуальних аргументів для обґрунтування отримуваних знань, виявлення логічного зв'язку різних рівнів пізнання, отримання і обґрунтування отриманих з їх допомогою даних, їх істинності, логічної чіткості та відповідності закону. Таким чином, пізнання в умовах процесуальної діяльності необхідно доповнювати та обґрунтовувати філософськими аргументами, які опираються на вивчення і наукове пояснення механізму отримання істинного знання, аналізом критеріїв, згідно з якими воно приймається або заперечується. А розв'язання означених завдань неможливе без звернення до методології пізнання та усвідомленого використання її настанов. Зазначені обставини активізували розробку методологічних засад правової науки в цілому, а тому закономірним є дослідження й методологічних засад сучасного судочинства.

Актуальність цих досліджень зростає й з огляду на необхідність реалізації Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10.05.2006 р., завданнями якої є створення цілеспрямованої, науково обґрунтованої методологічної основи розвитку правосуддя в Україні; визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері, усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності здійснення попередньої судової реформи; забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції; якісне підвищення фахового рівня суддів [1]. Створення ж чіткої методологічної системи положень, які були б орієнтиром у науковому пізнані у цій сфері, вимагає онтологічної, соціально-історичної, гносеологічної і процесуальної характеристики не тільки загальної сутності цього виду пізнання, а й сутності кожного його структурного елемента та механізму його здійснення, що є неодмінною умовою подальшого його розвитку та подолання ускладнень теоретичного і прикладного характеру.

Зокрема, соціально-історичний підхід до розуміння процесу пізнання дає можливість визначити особливості його сутності, мети, суб'єктів, об'єктів, форм організації, умов здійснення, структури, засобів, результатів, а з урахуванням цього дає підстави розглядати пізнавальну діяльність у сфері судочинства як особливий вид соціальної діяльності, який орієнтує й на обов'язкове врахування загально-соціальних умов, у яких здійснюється сучасне судочинство. Адже є очевидним, що в сучасних умовах формування органів, які займаються розв'язанням зазначених проблем, відбувається не за діловими якостями, а за партійною приналежністю, що зумовлює відверте політичне лобіювання і результатів розслідування, і судових рішень, ігнорування принципу законності та морально-етичних норм. Водночас, сфера судочинства висуває підвищені вимоги як до професійної кваліфікації, так і до світоглядної підготовки осіб, які її здійснюють, оскільки їхні ділові якості повинні поєднуватися з громадянською мужністю, непідкупністю та справедливістю. Саме тому актуальним вбачається питання вдосконалення підготовки юридичних кадрів, глибше засвоєння ними досягнень природничих і технічних наук, які використовуються в слідчій, судовій і експертній практиці, більш рання спеціалізація студентів, з метою вироблення надійніших практичних навичок використання цих досягнень.

З огляду на це, підставою для серйозної стурбованості є скасування Міністерством освіти та науки України незалежного тестування з Основ правознавства, що неодмінно призведе до погіршення викладання правознавства у школі, а в кінцевому підсумку істотно впливатиме й на результати освітньої роботи юридичних вузів. Означена позиція МОН суперечить й стратегічному політичному курсу на формування України як правової держави, а відповідно й затвердженій Кабінетом міністрів Програмі правової освіти населення України.

Недостатньо високий рівень викладання правознавства у загальноосвітніх школах, на який посилається МОН в обґрунтування своєї позиції, для відміни незалежного тестування з цієї дисципліни достатнім аргументом не є, оскільки сучасний рівень викладання у школах та й у вузах будь-якої дисципліни, нажаль продовжує залишатися небездоганним. Але, незважаючи на це, за короткий час з моменту введення Основ правознавства до програм загальноосвітніх шкіл вже на сьогодні у його викладанні у школах досягнуто значних успіхів, що позитивно впливало й на підготовку юристів найвищої кваліфікації. Сформовано інтерес та повагу до цієї навчальної дисципліни про що свідчить й кількість бажаючих пройти зовнішнє незалежне тестування з основ правознавства.

Серед вчителів правознавства виявилася велика кількість ентузіастів, які досягли й зразкового рівня підготовки своїх учнів, що демонструвалося ними на вступних іспитах до вузів, олімпіадах, турнірах, конкурсах МАН тощо. Не залишався осторонь цих процесів й юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Достатньо згадати програми, підручники та посібники для учнів, підготовлені його викладачами. Водночас, рівень такої співпраці у цій сфері є недостатнім, оскільки Київський національний університет імені Тараса Шевченка міг би офіційно стати науково-методичним центром викладання правознавства у школах. З цією метою можна було б організувати постійно діючий навчально-методичний семінар з методистами та вчителями, що сприяло б уточненню стандартів правової освіти, вдосконаленню відповідних програм, підручників, посібників та покращенню рівня його викладання. Можливі й інші варіанти співпраці, однак ініціативи МОН у цьому напрямі не спостерігається.

Підставою для стурбованості у цьому плані є й те, що навчальними планами МОН України для дванадцятирічної школи вивчення Основ правознавства у середній загальноосвітній школі планується лише у десятому класі і виділено на цей курс всього 35 год. Цікавим для порівняння є те, що, наприклад, історія в школах вивчається починаючи з п'ятого класу і на неї виділено 564 год., у тому числі не менше як 70 год. кожного року. [2].

Потребує покращення та уніфікації й методологія і методика викладання на юридичних факультетах вузів. Адже на сьогодні у кожному з них у навчальних планах власний перелік навчальних дисциплін, власні програми, які до того ж часто дуже далекі від досконалості, а завершується освіта у кожному з цих вузів отриманням диплома про вищу освіту єдиного зразка. А оскільки питаннями стандартизації вищої юридичної освіти МОН не займається, то це зумовлює необхідність заснування відповідного науково-методичного центру, який би міг координувати всі ці процеси.

З огляду на це, підвищенню рівня методологічного та методичного забезпечення викладання правознавства могло б сприяти створення на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка науково-дослідницького центру методології юридичної науки та освіти, а відповідно й кафедри методології та методики викладання правознавства, яка могла б стати науково- методичним центром викладання правознавства в усіх юридичних закладах України. А стати таким центром саме юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка зобов'язує й Указ Президента України про особливе місце цього університету в системі вищих навчальних закладів України, і, зокрема, надання йому статусу науково-дослідницького університету [3].

Важливим є й те, що демократизація суспільних відносин в Україні зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124 Конституції України) [4], що свідчить про зростання значення суду, як органу правосуддя в усіх правовідносинах. Та й "попереднє слідство", назване досудовим, чим підкреслюється його допоміжний, організаційно-забезпечувальний по відношенню до судового слідства, характер, і його результатами суд не зв'язаний. Більше того, згідно з ч. 2 ст. 323 КПК "суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні" [5].

А якщо врахувати положення ч. 1 ст. 62 Конституції України, згідно з якою "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду" [4], то виникає питання - яка юридична природа і значення обвинувального висновку, складанням якого фактично і завершується досудове слідство?

В свою чергу, метою процесуального вивчення проблем наукового пізнання в сфері судочинства є визначення відповідності використовуваних засобів духу і букві закону, який гарантує дотримання законності, з одного боку, і відповідність процесуальної форми пізнання досягнутим можливостям проникнення в сутність досліджуваних явищ на сучасному етапі, з іншої, що сприяє своєчасному виявленню і усуненню суперечностей форми і змісту.

Водночас, важливо звернути увагу й на те, що кожна зі сфер матеріальних правовідносин зумовлює потребу й процесуальної їх регламентації, що і проявляється в наявності відповідних галузей процесуального права, якими, як відомо, традиційно було кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, а згодом - і господарсько-процесуальне право. А з огляду на зазначене стає очевидною потреба й у відповідних галузях процесуального права, які б забезпечували адміністративні та конституційні правовідносини, підтвердженням чого й стала поява Кодексу адміністративного судочинства України. Водночас, якщо кримінальне, цивільне, господарське та адміністративне судочинство супроводжується й відповідним процесуальним законодавством, то аналогічне процесуальне забезпечення конституційного судочинства фактично відсутнє, що свідчить про актуальність створення кодексу конституційного судочинства.

Прогресивним є й декларований Конституцією України та Законом "Про судоустрій України" принцип єдності судової влади, згідно з яким "суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів" [6]. Водночас, як це вже констатується й офіційно, "ключовою навіть серед найактуальніших проблем правосуддя є відсутність організаційної та процесуальної єдності судової системи України. На сьогодні тут створено кілька автономних судових систем, які мають відокремлене кадрове, фінансове, матеріально-технічне забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо" [7]. Кожна з цих систем має й власне процесуальне забезпечення. Більше того, у кожній з них навіть "своє" розуміння й основних категорій доказового права, що яскраво ілюструється навіть на аналізі методологічних та юридичних підходів у кожній із цих систем до розуміння таких ключових понять як "докази" та "доказування". "Своє" розуміння доказів вже й у виборчому законодавстві.

Якщо ж врахувати, що згідно зі ст. 19 Закону "Про судоустрій України" судочинство в Україні здійснюється загальними та спеціалізованими судами, якими визнаються господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані, якими на думку вчених можуть бути податкові, патентні, сімейні суди, суди у справах неповнолітніх тощо, то виникають питання, чи не зумовить поява інших спеціалізованих судів необхідності появи відповідних процесуальних кодексів, і чи є потреба у клонуванні таких кодексів? Адже такий підхід з методологічного погляду не є виправданим. Адже якщо взяти до уваги, що будь-який вид судочинства насамперед являє собою пізнавально-практичну діяльність, спрямовану на прийняття обґрунтованого рішення у справі, то стає очевидним, що ця діяльність має бути забезпечена й відповідним універсальним науково-процесуальним інструментарієм.

Означена ідея дискутується вченими, одними - в рамках єдиного юридичного процесу [9], іншими в рамках доказового права [10], третіми - в рамках теорії судового права та створення Кодексу судового права [11], але всі вони виходять з того, що оскільки метою будь-якого процесу є досягнення матеріальної істини, тобто відповідність судового рішення нормі права та дійсним обставинам справи, то єдиними мають бути й принципи судоустрою та принципи судочинства.

А оскільки принцип єдності судової влади зумовлює необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх суб'єктів правовідносин державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку. То чи не зумовлює це необхідність створення єдиного кодексу судочинства, або, принаймні, кодексу публічного та кодексу приватного судочинства? Зрозуміло, що особливості кожного виду судочинства у його особливій частині повинні бути передбачені та неодмінно враховуватись. Але такий кодекс повинен включати й загальну частину, у якій і повинні бути сформульовані методологічні засади здійснення кожного виду судочинства і, насамперед, визначені його мета, завдання, суб'єкти, поняття доказів, їх джерел, процедура їх формування, дослідження, використання тощо.

Крім того, якщо виходити з визначення матеріального права як системи норм, що визначають відповідні права та обов'язки суб'єктів правовідносин, а процесуального - як системи норм, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків, то виявляється, що наявні цивільно-процесуальний, господарсько-процесуальний та кримінально-процесуальний кодекси процесуальними кодексами у власному розумінні цього слова не є. Адже, наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України не є адміністративно-процесуальним кодексом, яким мали б бути врегульовані окремі види адміністративного провадження, наприклад, по розгляду заяв, скарг і пропозицій, із застосування дисциплінарних стягнень, з питань громадянства тощо. Та й провадження у справах про адміністративні правопорушення продовжує здійснюватись згідно з процедурою, визначеною Кодексом про адміністративні правопорушення, загальними судами. Отже, оскільки нині чинні процесуальні кодекси України насамперед визначають процедуру здійснення відповідних видів судочинства, то логічнішим було б іменувати їх кодексами судочинства.

Змістом гносеологічного аспекту вивчення пізнання у сфері судочинства є встановлення системи методологічних принципів, які детермінують характер і специфіку кожної пізнавальної дії і, таким чином, забезпечують методологічну дисципліну думки, уточнення його структури і механізму здійснення, тобто розв'язання проблеми, яким чином пізнавальну діяльність суб'єктів доказування можна висловити в вигляді чітко визначеної системи елементів, які виконують евристичну функцію і орієнтують як необхідно діяти в аналогічних ситуаціях. Виділення і обґрунтування такої вихідної системи сприятиме не тільки уникненню "методу спроб і помилок", а й переходу до об'єктивного вивчення підпорядкованих їй специфічних підсистем, аналіз яких дає можливість уяснити, яким чином суб'єкт пізнання має мислити і практично діяти з метою отримання запланованих результатів в певних конкретних умовах. Адже якщо розвиток судочинства зумовлює використання сучасних досягнень науки, то це, в свою чергу, висуває й необхідність вдосконалення його гносеологічних засад, що свідчить й про необхідність створення предметної науки, яка б стала методологічною основою і розв'язання проблем теоретичного характеру, і виконання практичних завдань у цій сфері. Адже якщо виходити з того, що будь- який вид судочинства насамперед являє собою пізнавально-практичну діяльність, спрямовану на пізнання юридичного факту, що став підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин та прийняття на цій основі обґрунтованого рішення у справі, то стає очевидним, що ця діяльність має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який, за винятком кримінального судочинства, тут відсутній, хоча потреба у ньому також є очевидною. Адже саме складність розв'язання зазначених питань у сфері кримінального судочинства зумовила появу такої науки, як криміналістика, яка й виконує функцію відповідного наукового забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері. Але є очевидним і те, що подібної науки у жодній з інших сфер судочинства немає.

Складність проблем формування доказів та їхніх процесуальних джерел і оперування ними у сфері кримінального судочинства зумовили появу й теорії доказів, яка знайшла своє втілення у відповідних наукових працях [12]. Але й подібної теорії немає в жодній іншій сфері сучасного судочинства.

Але зростання значення суду як суб'єкта цих правовідносин, свідчить і про зростання значення пізнавальних процесів, які здійснюються в ході судового розгляду справ, що випливають із будь- яких правовідносин. Важливо врахувати й те, що питома вага справ, які розглядаються в рамках цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, порівняно з кримінальним судочинством, стрімко зростає. А це означає, що зростає й актуальність методологічного забезпечення пізнавальних процесів у кожному з видів судочинства. А оскільки потреба встановлення наявності чи відсутності відповідних юридичних фактів, особливостей їх виникнення та отримання доказів і їхніх процесуальних джерел, якими б можна було оперувати в процесі їхнього доказування, у сфері цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства є не менш важливою, а відповідної науки, яка б виконувала функцію гносеологічного забезпечення пізнавальних процесів у цих сферах немає, то стає очевидним, що цю функцію до певної міри тут виконує криміналістика. Відомі й теоретичні пошуки шляхів залучення її засобів в інші сфери судочинства [13]. Водночас, якщо врахувати, що криміналістика зорієнтована в основному на питання гносеологічного забезпечення саме кримінального судочинства, більше того - досудового слідства, то постає питання чи маємо ми належне гносеологічне забезпечення пізнавальних процесів в інших його видах? І відповідь тут однозначна - воно відсутнє.

Зазначені обставини є доказом необхідності перегляду сучасних методологічних засад організації пізнавальних процесів у сфері судочинства і, насамперед, створення якісно нової системи знань теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію гносеологічного забезпечення пізнавальних процесів у кожній із його сфер. Зміст зазначеної системи знань дає підстави для її визначення як науки про закономірності виникнення юридичних фактів та засоби їх виявлення, дослідження і використання у сфері судочинства. Її предметом є особливості пізнання та доказування у сфері судочинства, а методами - система світоглядних принципів і система загальнонаукових, окремона- укових і спеціальних методів.

Її завданнями є: * дослідження закономірностей виникнення, виявлення та використання юридичних фактів в процесі судового доказування; * формування та вдосконалення науково-понятійного апарату, що функціонує у процесі процесуального доказування; * розробка і вдосконалення засобів пізнання, що використовуються у сфері судочинства; * розробка і вдосконалення методів практичної діяльності, спрямованої на виявлення та дослідження юридичних фактів та обставин їх виникнення; * формування доказів та їх процесуальних джерел та особливостей їх використання в процесі доказування; * розробка рекомендацій, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Звернемо увагу й на те, що при цьому криміналістики як такої ніхто не заперечує, але вона має бути складовою теорії судового пізнання, а з урахуванням сучасного розвитку наукового забезпечення пізнавальних процесів у сфері юриспруденції - й покладена в її основу.

А оскільки теорія судового пізнання зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері судочинства і всіх аспектів проблеми пізнавальних процесів у сфері юриспруденції не вичерпує, то постає актуальною й потреба формування такої складової юридичної науки, як юридична гносеологія, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій в цілому - і в правосвідомості, і в правових конструкціях - правових нормах, поняттях, дефініціях, теоріях тощо і, таким чином, стала основою процесів праворозуміння, правотворчості, тлумачення, використання і застосування правових норм.

Системний підхід при характеристиці юридичної науки дає підстави для висновку, що й назви відповідних наукових спеціальностей організаційній структурі судочинства та особливостям його процесуального забезпечення не відповідають також.

Адже, наприклад, спеціальність 12.00.02 - конституційне право. Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Спеціальність 12.00.04 - господарське право; господарський процес. Спеціальність 12.00.07 - теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. А спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. Тобто, конституційний процес в переліку спеціальностей не передбачений взагалі.

Цивільний, господарський і адміністративний процес прив'язаний до відповідних сфер матеріального права, а кримінальний процес - до криміналістики та судової експертизи. В свою чергу, судова експертиза пов'язана лише з кримінальним процесом та криміналістикою, хоча, з одного боку, вона обслуговує потреби не тільки кримінального, а й інших видів судочинства, а з іншого - судові експертизи не обмежуються лише криміналістичними. Адже на сьогодні експертні установи України виконують близько 75 видів експертиз та експертних досліджень [14]. Не випадково й основні з цих установ названі інститутами судових, а не криміналістичних експертиз.

З означеного випливає, що чинне компонування юридичних спеціальностей у цілому та назва спеціальності 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза відзначається логічною недосконалістю. Адже принцип єдності судової системи потребує й єдності організаційного, процесуального та методологічного забезпечення судочинства. Єдність організаційного забезпечення передбачає створення єдиної системи судових органів. Єдність процесуального забезпечення передбачає необхідність уніфікації процесуального законодавства. А єдність теоретичного і методологічного забезпечення орієнтує на те, що й назва спеціальності 12.00.09 мала б бути - судочинство; теорія судового пізнання, яка охоплювала б всі процесуальні аспекти сучасного судочинства та всі аспекти і теоретичного, і методологічного забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері.

Викладене дає підстави й для інших практичних та організаційних висновків і, насамперед, того, що наявність кафедр криміналістики в класичних університетах є до певної міри радянським стереотипом, породженим тоталітарною системою, за якої і держава, і так звані правоохоронні органи офіційно визнавались апаратом насильства і виконували переважно репресивну функцію, що й зумовлювало потребу наукового забезпечення цих процесів. Зрозуміло, що наявність такої кафедри у вузах МВС та СБУ, які зорієнтовані переважно на кримінально-правові відносини, є закономірною. Але ж у класичних університетах однаковою мірою приділяється увага й іншим видам правовідносин. Не випадково напевне у класичних світових університетах, крім університетів пострадянських країн, таких кафедр немає, оскільки там вони зосереджені у спеціалізованих навчальних закладах. Та й на юридичних факультетах готуються спеціалісти не лише для кримінально - правових відносин. Не випадково вже сьогодні кафедри криміналістики багатьох вузів України вийшли за межі суто криміналістики. Тут викладаються й судова експертологія, судова медицина, юридична психологія, психіатрія, правова статистика, інформатика, оперативно розшукова діяльність тощо. А на кафедрі криміналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано і курс теорії судового пізнання.

Що ж до аргументу, який використовується у зв'язку з дискусіями з цього приводу, що ми готуємо слідчих, то й це не зовсім так, оскільки: * поняття слідство походить не від слова "слідчий", а від слова "слід"; * розслідування може бути не тільки досудовим і судовим, а й журналістським, відомчим (наприклад, спрямованим на встановлення обставин нещасного випадку на виробництві), а, враховуючи принцип змагальності сторін та свободи надання ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості, воно мало б бути й адвокатським; * криміналістичні знання, а тим більше знання теорії судового пізнання, необхідні кожному юристу; * готуємо ми не тільки слідчих, а й суддів, адвокатів, науковців, юрисконсультів, працівників інших органів влади та управління тощо і кожному з них у своїй діяльності потрібно відповідати на римську семичленну формулу, яка в сучасних умовах отримала назву "предмет доказування"; * завдання класичних університетів полягають не в підготовці слідчих чи інших фахівців - практиків, а в формуванні у студентів відповідної системи наукових знань.

Отже, оскільки потреба підготовки спеціалістів, які б належним чином володіли науковими засобами пізнання у кожній із сфер судочинства, то кафедрами, які могли б розв'язувати зазначені завдання, мали б бути не кафедри криміналістики, а кафедри теорії судового пізнання.

Враховуючи викладене, першочерговими проблемами організаційного, процесуального та методологічного забезпечення сучасного судочинства є необхідність:

* організаційного приведення органів судової влади України у відповідність до декларованого законодавством України принципу єдності судової системи та створення єдиного і рівного для всіх суб'єктів правовідносин державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь - яких правовідносин;

* здійснення правосуддя у єдиному процесуальному порядку, що зумовлює потребу уніфікації процесуального законодавства, яким врегульована процедура його здійснення, та створення єдиного кодексу судочинства або принаймні кодексу публічного та кодексу приватного судочинства;

* приведення переліку наукових спеціальностей у відповідність до методологічних засад юридичної науки, з перетворення спеціальності 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза на спеціальність - судочинство; теорія судового пізнання;

* уніфікації методологічних підходів до розуміння та здійснення пізнавальних процесів у сфері судочинства, а з цією метою - запровадження нового напряму юридичної науки - теорії судового пізнання;

• створення у класичних національних юридичних вузах на основі кафедр криміналістики кафедр теорії судового пізнання;

• * запровадження нового напряму юридичної науки - юридичної гносеології.

науковий досягення пізнання судочинство

Література

1. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Затверджена Указом Президента України 3 361/2006 від 10.05.06 - www.president.gov.ua

2. Див. напр. навчальні програми для 12-річної школи. - www.mon.gov.ua

3. Про заходи щодо підвищення статусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Указ Президента України № 412/2008 від 05.05.08 www.president.gov.ua

4. Конституція України. - К.: ТОВ "Вид-во "Юридична думка", 2006. - 120 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001. - с. 145.

6. Закон України "Про судоустрій України": Офіц. видання. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. - С. 4. 7. Онопенко В. Справедливість у державі може забезпечити лише справедливий суд // Голос України. - 2007. - № 41 (4041). - 6 березня. Див. напр.: Закон про вибори народних депутатів України. - К.: ПЦ "Фоліант", 2007. - С. 202-203.

7. Недбайло П.Е. О юридических гарантиях правильного осуществления советских правовых норм // Сов. гос. и право. - 1957. - № 6. - С. 22;

8. Каминская В.И. О единстве советского процессуального права // Вопр. борьбы с преступностью. - М., 1974. - Вып. 21. - С. 29-46;

9. Теория юридического процесса / Под общ. ред. В. Горшенева. - Х.: Изд-во при Харьк. Гос. ун-те издат. объед. "Вища школа", 1985. - 192 с.; Рязановс- кий В.А. Единство процесса. - М.: Городец, 2005. - С. 33-38.

10. Ратинов А.Р., Якубович Н.А. Процесс доказывания // Теория доказательств советском уголовном процессе. - М.: Юрид. лит., 1973. - С. 73-90.

11. Прилуцький С. Теорія судової влади (судове право): шлях становлення та перспективи розвитку в Україні Судоустрій і судочинство в Україні - 2007. - № 4. - С. 3-8.

12. Див. напр.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. - М.: Юрид. лит., 1973. - 736 с.; Тертишник В.М., Слінько С.В. Теорія доказів: Навчальне видання. - Х.: Арсіс, 1998 255 с.; Белкин А.Р. Теория доказывания. Научнометодическое пособие. - М.: Изд-во НОРМА, 1999 429 с.

13. Див. напр.: Тихиня В.Г. Теоретические проблемы применения данных криминалистики в гражданском судопроизводстве Минск: БГУ, 1983. - 122 с.

14. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. Затверджена наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 (в ред. від 30.12.04 № 144/5) // Судоустрій і судочинство в Україні. - 2007. - № 2, 3, 4.

Размещено на Allbest.ru