Недовіра як чинник делегітимації влади: причини та механізми подолання

Размещено на http://www.allbest.ru

Недовіра як чинник делегітимації влади: причини та механізми подолання

Міщенко А.Б.

Дослідження довіри як складової легітимації передбачає ряд теоретичних та практичних напрацювань, однак слід зупинитися на такому важливому аспекті існування і тривалого функціонування політичної системи як боротьба з масовою недовірою громадян до органів державної влади або, що найгірше, до всієї політичної системи. Адже саме цей чинник формує основи набуття легітимним режимом статусу нелегітимного.

Сучасні теоретико-методологічні дослідження проведені в усьому світі доводять існування поряд з економічною й політичної кризи, яка виникає на тлі зниження рівня довіри в сучасних європейських та американських суспільствах, і це в той час, коли відбувається масове експортування демократичних режимів.

На підтвердження таких положень вийшли ряд праць цієї проблематики, а саме: Г.Ермичева, Ю.Симпура «Недоверие как социальная проблема современной России», С.Кастелз «Глобализация и миграция: некоторые очевидные противоречия», М.Н.Руткевич «Власть: кризис доверия», Ш.Н.Эйзенштадт «Парадокс демократических режимов: хрупкость и изменяемость», А.Н.Кокотов «Доверие и недоверие в российском праве», М.Доган «Эрозия доверия в развитых демократиях», «Легитимность режимов и кризис доверия».

Осмислення причин та важелів делегітимації влади в кризові періоди розвитку суспільств залишається не менш актуальною і для сучасної західної політичної філософії, соціальної та політичної наук. Найбільша увага приділяється науковцями розробці аспектів легітимації влади та політичної системи, кризі демократії та її причинам, механізмам відновлення стабільності політичної системи (Л.Саністебан, Р.Даль, Г.Гайнінг, Г.Блуменберг, Ю.Гайда, Д.Гелд, Д.Гібон, Г.Дукс, Л.Раймонд, Ю.Шліскі, Ю.Фіскін, Р.Форст та ін.)

Саме тому головним завданням даної статті є виявлення чинників, які впливають на формування недовіри населення та посилення делегітимації влади, розкриття основних механізмів відновлення довіри й, відповідно, повернення політичного курсу в процес легітимації політичної влади.

Одним з найбільш очевидних фактів, установлених на основі емпіричних досліджень проблеми легітимності в плюралістичних демократіях (що є об'єктом нашого дослідження), проведених за останні десятиліття, є повсюдна наявність значного відсотка громадян, що виражають слабку довіру або ж сильну недовіру до окремих інститутів держави й до осіб, які ними керують, у той же час не заперечуючи легітимності самої політичної системи [3,85].

Доречним є приклад Італії, де протягом тривалого періоду була нестабільна виконавча гілка влади і постійні зміни урядів, однак це не підривало сталий економічний розвиток країни та віру громадян в справедливість відповідного режиму. Італійське суспільство почуває себе здоровим, незважаючи або ж, що парадоксально, завдяки слабкості держави.

В усьому світі періодично проводяться емпіричні зрізи стану довіри до окремих інститутів влади та конкретних політичних режимів в цілому. Ці дослідження можуть стосуватися як окремих країн, так і певних регіонів світу; вони також можуть бути поділенні у відповідності до економічного розвитку країн або етапом становлення демократії. Всі ці зрізи доводять одне: визнання режиму легітимним або нелегітимним коливається в першу чергу в залежності від рівня підтримки його населенням, і вже в останню від визнання політичною спільнотою.

Необхідно підкреслити, що такий висновок є доречним для країн, у яких політична система побудована на головних принципах демократії і є досить стабільно. Однак, інша ситуація простежується у трансформаційних демократіях. У таких перехідних суспільствах легітимність режиму, довіра до його інститутів і популярність правителів часто стають тотожними поняттями або взаємно виключають один одного. Все це дає можливість констатувати швидкі зміни настроїв населення та постійні коливання щодо вибору політичного шляху розвитку. Україна в цьому випадку є яскравим зразком невизначеності.

Парадоксально, але факт, що в період апогею демократії ми бачимо симптоми її слабкості, ерозію віри в неї і довіри до найбільш важливих інститутів. М.Доган наголошує, що ерозія довіри характеризується чотирма ознаками, а головне вона може виникнути в усіх політичних системах та за будь-якого політичного режиму:

Ерозія стійке явище, обумовлено особливою ситуацією. Розчарування й незадоволення мають тенденцію стати хронічними.

Недостаток довіри загальнопоширений.

Дефіцит довіри носить характер не лише хронічний і загальнопоширений, але й структурний в тому значенні, що він торкається більшості важливих інститутів більше 15, підриваючи повагу до них і послаблюючи владу правлячих кіл.

Недовіра має раціональну забарвленість. Для більшості недовіра базується не на ідеологічній, а на прагматичній основі [3,86]

Як наслідок, слід наголосити, що роль недовіри до інституцій влади не зовсім безпроблемна, адже базова недовіра є могутньою руйнівною силою. Система може терпіти великі дози процедурної недовіри (до конкретного інституту влади, певної політичної сили або окремого лідера) за умови, що базова недовіра є незначною. Однак, коли констатується ерозія базової довіри (до влади в цілому або до всієї політичної системи), розпочинається процес делегітимації влади.

Відповідно знаходиться ряд об'єктивних причин, які на сучасному етапі сприяють формуванню недовіри. Р.Делтон у своїй праці «Демократичні виклики, демократичні альтернативи. Ерозія політичної підтримки в авансованих індустріальних демократіях» виводить список чинників падіння рівня довіри та підтримки демократії: а) глобалізація; б) європейська інтеграція; в) міжкультурна міграція; г) занепад соціального капіталу; д) демографічні тенденції; е) технологічні зміни; ж) ціннісні зміни; з) економічна дія; е) ефекти ЗМІ (медіалізація) і т.д. [11,41]. Тобто, на втрату довіри та початок процесу делегітимації впливає велика сукупність чинників, які діють на різних індивідів по-різному, в залежності від ментальних, культурних, економічних та історичних особливостей.

Дослідження Делтона показує, що в Західній Європі, США і Японії на рубежі століть втрата підтримки системи демократії не виявлялася, тоді як падіння рівня довіри було відмічене відносно тих, що успадковують владу і навіть демократичних інститутів. Автор також доводить, що всі країни комуністичного минулого досить скептичні до основ демократії, чутливі до всіх її недоліків, а тому в процесі трансформації там і відбуваються конфліктні перевлаштування політичної дійсності [11,42].

Це певним чином пояснює ту ситуацію, яка відбувається в ряді пострадянських країн, пошук власного шляху, невизначеність курсу розвитку, коливання між різними центрами впливу й загравання з ними. Тому постає необхідність систематизувати головні причини, які стають джерелом негативного ставлення населення до влади, формуючи недовіру до її інституцій та основних представників, а також можуть стати джерелом делегітимації політичної системи:

Зростаюче безсилля всієї піраміди управлінського апарата держави;

Суперечності між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві, і партикулярними або навіть егоїстичними інтересами керуючої еліти і пов'язаних з нею соціальних груп. Поглиблення цієї суперечності призводить до того, що влада замикається в самій собі, втрачаючи підтримку і довіру населення [8,110];

Делегітимація влади, характерна для демократичних режимів, є проявом суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Вона проявляється в намаганні влади вирішити виникаючі проблеми силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації, обмеженні або недотриманні основних прав людини. Це дає можливість до заміни демократичного режиму авторитарним. Сприятливим фоном для цього завжди є деполітизація і апатія населення.

Причиною делегітимації влади виступає також відсутність в політичній системі артикуляції інтересів соціальних груп; відсутність достатньої вертикальної мобільності в поєднанні із соціальною нерівністю, масовим збіднінням населення тощо.

Зростаюча бюрократизацію і корумпованість [8,111]. Як відомо, цей фактор є притаманним різним режимам від відкрито авторитарних до легітимно демократичних. Як наслідок, може відбутися перетворення авторитарного режиму в тоталітарний, що сприятиме замкнутості влади, а демократичний до авторитарного в демократичній оправі або чисто авторитарний з повною деполітизацію своїх громадян.

До числа причин делегітимації влади в багатонаціональних державах відноситься націоналізм, етнічний сепаратизм, який відкидає правомірність федеральної влади або проголошує верховенство республіканських конституцій над федеральним законом.

Джерелом делегітимації влади може бути втрата самої правлячої еліти віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї гострих протиріч, зіткнень різних гілок влади [8,112].

Іншими словами, масова недовіра, посилення делегітимації існуючого режиму та представників влади можуть пояснюватися як неправильною політикою, так і складностями організації управління в погано регульованому суспільстві. Як наслідок, Т.А.Алєксєєва виводить два протилежних типи некерованості, що стають причиною недовіри великої кількості громадян:

уряд занадто перевантажений вимогами зі сторони суспільства з дуже складною структурою і бере на себе велику кількість зобов'язань, як це буває в державах з великою кількістю соціальних програм;

держава в ситуації економічної кризи або економічної недорозвиненості просто не володіє необхідними ресурсами для надання позитивного впливу на суспільство [1,62]. Таким чином, вона дискредитує себе як ефективний регулятор та стає об'єктом невдоволення мас.

Ці типи некерованості можуть привести до того, що, по-перше, розширяться зони невизначеності, ризику й небезпек, зросте непрозорість державної структури, інститутів й організацій, з'явиться нормативна аномія, звузиться сфера аксіологічної функції культури довіри, під загрозою виявиться сам факт формування та ефективного функціонування громадянського суспільства. По-друге, як зворотна сторона цього процесу загостриться криза лояльності: повсюдна відмова в довірі, тотальна підозрілість, поширення цинізму буде сприяти розмиванню взаємних зобов'язань, ігноруванню ціннісних основ культури довіри. По-третє, криза солідарності у зв'язку зі слабким функціонуванням у суспільстві культури довіри, призведе до атомізації суспільних зв'язків, до зменшення «скріпа» громадянського суспільства, до ігнорування інтересів інших. Пошук екзистенціальної безпеки приведе до зростання «культури недовіри», до замикання у вузькому колі партикулярних спільностей [4,5].

Такими ж індикаторами клімату суспільної недовіри є масова еміграція, «потік» капіталів, «доларизація» країн (вираження недовіри до національної валюти), самоізоляція в закритому світі сім'ї чи в будь-яких інших малих групах. У сфері вертикальних політичних взаємовідносинах індикаторами недовіри є абсентеїзм (відмова від участі у виборах), скорочення соціальної бази підтримки інститутів влади, а якщо й існує довіра до деяких політичних інститутів, то незначна.

Подолання «синдрому недовіри» визначається поєднанням багатьох чинників, найважливішими серед яких є розвиток демократичних основ суспільного життя, подолання економічної нестабільності, підвищення моральної та громадянської культури населення і відповідальність самої влади, що часто виявляється недосяжним бажанням.

Таким чином, для вироблення методів подолання недовіри та появи культури довіри мають бути розроблені та впровадженні структурні стратегії, що заохочують довіру, а також використанні ресурси основних агентів готовність і бажання таких агентів скористатися своїми можливостями.

П.Штомпка називає п'ять макросоцієтальних обставин, які сприяють появі «культури довіри», тоді як протилежні «культуру недовіри»:

нормативна узгодженість / нормативний хаос (аномія);

стабільність соціального порядку / радикальні зміни;

прозорість соціальної організації / секретність;

відчуття зрозумілості навколишнього світу / відчуття невідомості;

підзвітність інших людей і інститутів / безвідповідальність [10,8].

Однак, бути впевненим, що безпосередній суб'єкт (держава), якому належать всі можливі ресурси, використає їх для подолання масової недовіри громадян та зосередиться на подоланні делегітимаційного процесу, неможливо. Мабуть, все таки, це і є тим тестом, який кожна еліта повинна пройти на етапі усвідомлення необхідності побудувати або підтримати демократію у своїй країні за допомогою «ланцюгової довіри» (громадянин суспільні об'єднання громадянське суспільство держава).

Однією із головних проблем сучасності є велика кількість держав, які переживають кризу легітимності. Протягом багатьох десятиліть особливо гостро вона проявилася у формі політичної нестабільності, частих державних переворотів в «третьому світі». В останні роки проблема кризи довіри та легітимації влади стала занадто актуальною для більшості посткомуністичних країн. Це пов'язано з руйнуванням там традиційних, ідеологічних та харизматичних механізмів легітимації, з відсутністю багатьох зрілих передумов, необхідних для демократії, і з низькою ефективністю влади, сформованою демократичними процедурами.

Все вищезазначене підводить нас до одного із найважливіших аспектів даного дослідження пошук, вирізнення та констатація основних механізмів, які дають можливість будь-якому політичному режиму формувати довіру серед громадян, підтримувати її протягом тривалого періоду та за умов нестабільності й наростання процесу делегітимації боротися із недовірою. Саме тому слід запропонувати класифікувати дані механізми в залежності від їх призначення: формувати і підтримувати довіру громадян на міжособистісному та інституційному рівнях або боротися з масовою недовірою та процесом делегітимації існуючого режиму шляхом відновлення підтримки населення до дій політичної влади.

Проблема формування або відновлення довіри, яка стосується безпосередньо впливу на процес легітимації демократичного або іншого режимів, належить до компетенції держави. Жоден інший самостійний суб'єкт владних відносин не може застосовувати весь той комплекс заходів та ресурсів, які має у своєму розпорядженні держава. І, відповідно, головним розпорядником всього цього масиву є політична еліта, яка в даний момент перебуває при владі.

Отже, до першої групи механізмів, які формують та підтримують довіру населення перш за все на інституційному рівні, відносяться:

Формування особистості з культурно-довірчою спрямованістю, яка б відчувала себе носієм людських достоїнств й інших громадянських чеснот, що впливають на солідаризацію суспільства вплив на процес соціалізації.

Створення умов відносної рівності життєвих шансів, можливостей громадян реалізувати свої здібності й особистісні ресурси.

Відносну свободу вибору варіантів соціальної мобільності, тобто можливість та інтенсивність професійних посадових та територіальних переміщень, особливо підвищення вертикальної мобільності представників нижчих та середніх прошарків.

Достатню самостійність акторів у виборі способів виконання своїх соціальнихролей та реалізації творчих задумів [5,123].

Як ми бачимо із переліку вищеописаних механізмів формування та підтримки довіри громадян до владних інституцій є перш за все ірраціональні переконання, які формуються з дитинства і підтримуються потім протягом всього життя. З'єднання можливостей культурно-довірчих відносин суб'єктів різних об'єднань і динаміки формування громадянського суспільства, стане неодмінною умовою стійкого й ефективного розвитку країни.

Російський вчений О.О.Дворянов у своєму дисертаційному дослідженні «Доверие в системе социального управления» виділяє соціальні технології довіри та зазначає, що вони є методами формування і зміцнення довіри з метою реалізації її функціонального потенціалу у всіх сферах особової, колективної і суспільної життєдіяльності. По рівню вживання в соціальному управлінні він розрізняє: мікротехнології довіри (методи міжособової довіри); корпоративні технології (методи корпоративної довіри); макротехнології (методи суспільної довіри) [2].

Макротехнології довіри функціонують на рівні суспільства і великих суспільних структур, що є найбільш цікавим для нашого дослідження, де базовим механізмом соціального регулювання виступають соціальні інститути. Деперсоніфікація процесу довіри має на увазі універсалізацію, стандартизацію і «масовізацію» макротехнологій довіри. Найбільш важливим для нашого дослідження є вирізнення деперсоніфікованих технологій довіри в діяльності такого соціального інституту як держава [2]. Методи та складові в сукупності макротехнологій довіри, виконують дві взаємозв'язані функції: 1) вони направлені на вдосконалення державного управління на користь розв'язання та відновлення проблеми довіри;

вони сприяють формуванню і зміцненню інфраструктури довіри в суспільстві.

У складі цих методів конкретно описуються:

метод прозорості управління можливість постійного доступу до результатів дій влади;

метод відвертості управління правдивість висловлювань конкретних політичних діячів та представників різного роду структур;

метод позитивного позиціювання створення позитивного іміджу надійного партнера для кожного громадянина та суспільства в цілому;

метод партиципативності (співучасті) метод включеності у процеси прийняття рішень влади;

метод культивування толерантності боротьба за гуманізацію стосунків всіх національних та етнічних груп тощо [2].

У свою чергу, відпрацювання цих механізмів, доведення їх до оптимального стану, правове забезпечення можливостей партнерської взаємодії соціальних акторів, сприятиме підвищенню людського потенціалу суспільства, яке буде здібне до адекватного відгуку на внутрішні та зовнішні, глобальні виклики, успішної конкуренції з іншими суспільствами.

Легітимація режиму за допомогою цих засобів буде досить дієвою, однак до того часу, поки влада не зробить комплекс непродуманих кроків, які почнуть підривати основи її підтримки населенням і більшість громадян почнуть усвідомлювати нездатність держави до комплексних ефективних кроків. Адже практика показує, що підтримка суспільством влади, демонстрація довіри є важливим фактором її ефективності. І навпаки, слабке переконання громадян в законності політичної влади складає одну із причин її нестабільності. Тому будь-яка політична влада прагне підтримати і стимулювати довіру народу. При цьому використовуються різноманітні засоби офіційного та неофіційного спрямування. До офіційних можна віднести видання різних документів: указів, постанов та законодавчих актів. До неофіційних політичні рухи в підтримку влади, недержавні організації, які переслідують такі ж цілі, і т.д.

Отже для формування, підняття та підтримання довіри населення до політичної системи можуть бути застосовані різні засоби легітимації технократичні, соціотехнічні, ідеологічні, психологічні. Технократичні засоби зводяться до наукового і технічного забезпечення політичного курсу (в законах, інфраструктура, податковій системі і т.д.), соціотехнічні до пошуку найбільш безболісних шляхів вирішення завдань (наприклад, безробіття). Для легітимації влади велике значення має пропаганда цінностей, на яких тримається політика. Урядова пропаганда служить функціональною соціалізацією, тобто визнанню масами урядової політики. Таким чином, у правлячої групи є спокуса обмежити інформацію про свою діяльність і її результати. Політика обмеження інформації зводиться до приватного блокування тих її джерел, які йдуть із ворожих уряду центрів. Опосередкований результат звичка мас тільки до однієї урядової інформації.

У цьому зв'язку починають діяти на людину в першу чергу критичні сприйняття, раціонально побудовані висновки набутого життєвого досвіду. Відбувається переосмислення основних установок, які формувалися у людини на рівні підсвідомого визнання, та постане їх безпрецедентна критика. В даному випадку держава в особі своїх політичних інститутів намагається різноманітними механізмами підняти довіру до того рівня, який дозволяє відбутися легітимації режиму. Ці механізми й складають другу групу необхідних засобів. Отже, владні структури повинні бути готовими до:

Політичного дискурсу з опозицією, в ході якого на основі аргументів вони можуть відстояти свої позиції [7,34];

Консенсусу усіх учасників дискурсу, вільного від примусу, що дозволить вирішити існуючі протиріччя між владою та громадянами;

Процесу трансформації, який можливий лише за умови відкритості (прозорості) структур комунікації. Така відкритість передбачає, що:

По-перше, процес політичної дискусії між владою та опозицією повинен бути об'єктивно висвітлений через ЗМІ.

По-друге, структури комунікації повинні бути організовані так, щоб була можливість негайно і ефективно відповісти на публічно висловлену думку.

По-третє, сформована в такій дискусії думка повинна без труднощів реалізовуватися в ефективні дії, навіть всупереч владного престижу, якщо у тому є потреба.

По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки, які були аргументовано доведені в процесі дискурсу [7,34].

Зміни міжнаціональної політики держави, декларуючи принцип толерантності до всіх національних меншин та етнічних груп;

Зміни взаємовідносин між державою та громадянським суспільством. Дозволити активну участь громадян в житті не лише окремих об'єднань, а й впливати на прийняття рішень загальнодержавного чи місцевого рівнів й контролювати їх.

Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості суспільства, а готовність влади у відкритій дискусії відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою її демократичності.

Отже, недовіра населення до існуючого політичного режиму є, як ми вже побачили, наслідком малоефективної політики держави у співробітництві із громадянським суспільством і, таким чином, є надзвичайно важливим чинником делегітимації влади та кризи демократії. Але як будь-який хаос перетворюється в порядок, так і кожна влада має ефективні механізми для подолання недовіри своїх громадян та повернення курсу розвитку країни в раціонально-правові джерела становлення та функціонування демократичного режиму.

Основні висновки даної статті: по-перше, недовіра є наслідком непослідовності дій влади, які можуть призвести до критичної ситуації делегітимації політичного режиму. По-друге, формування, підтримання та відновлення довіри є прерогативою виключно держави, адже саме вона має для цього широкий комплекс ресурсів та засобів. По-третє, важливим є поділ механізмів влади на дві взаємодоповнюючі групи, які сприяють:

формуванню та підтримці довіри методами прямої легітимації;

подоланню недовіри, кризи владної підтримки, делегітимації політичного режиму та реанімування всієї політичної системи.

Отже, політична влада перебуває в постійній боротьбі процесів легітимації та делегітимації свого панування, які є наслідком довіри або недовіри суспільства. Особливістю легітимаційного процесу за демократичного режиму є подолання недовіри суспільства за допомогою раціональноправових ресурсів політичної влади. Тому досить важливим в подальшому дослідженні буде розкриття прояву цих процесів на прикладах країн колишнього СРСР, а особливо в динаміці розвитку України.

Література

недовіра делегітимація влада політична

Алексеева Т.А. Личность и политика в переходный период: проблемы легитимности власти. // Вопросы философии. 1998. № 7. С.58-65;

Дворянов, Алексей Александрович. Доверие в системе социального управления : дис. ... канд. социол. наук : 22.00.08. М., 2006, 178 с.

Доган М. Эрозия доверия в развитых демократиях // Мировая экономика и международные отношения. 1999. № 5. С.85-93;

Жежерун В.Т., Замятина Н.В. Аксиологическая функция культуры доверия в формировании гражданского общества // Вісн. Міжнар. слов'ян. ун-ту., соціолог. Науки. 2005. Т. VHL № 1-2. С.3-6.

Задоволення соціальних потреб населення як умова підвищення його довіри до влади: [Моногр.] / Є.Ф.Глухачов, Т.Б.Хомуленко, С.М.Клімова та ін.; За заг. ред. доц. Є.Ф.Глухачова. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2005. 182 с.

Каазе М. О политическом действии и не только / ПОЛИТЭКС. 2006. № 4. С.7-21.

Ковальчук В.Б. Громадянська непокора як тест на легітимність влади: філософсько-правовий аспект // Держава і право: Зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. Випуск 19. К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,

С.30-35.

Фетисов А.С. Политическая власть: проблемы легитимности. // Социолого-политический журнал. 1995. № 3. С.101-112.

Фреик Н.В. Концепция доверия в исследованиях П.Штомпки // Социологические исследования. 2006. № 11. С.10-18.

Штомпка П. Социальное изменение как травма // Социологические исследования. 2001. № 1. С.6-16.

Dalton RJ. Democratic Challenges, Democratic Choices. The Erosion of Political Support in Advanced Industrial Democracies. Oxford: Oxford University Press, 2004.Размещено на Allbest.ru