Недопустимість погіршення становища підсудного в апеляційному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Недопустимість погіршення становища підсудного в апеляційному провадженні

Встановлюючи можливість оскарження судових рішень, кримінально-процесуальний закон водночас передбачає і певне правило, яке покликане реально забезпечити підсудному таке його право, а також гарантує охорону прав та законних інтересів інших суб'єктів кримінального процесу під час провадження в апеляційному суді.

Таким правилом, що становить одну з важливих засад, на яких ґрунтується система перегляду судових рішень у кримінальному судочинстві, є недопустимість погіршення становища підсудного. Це правило було відоме ще кримінальному судочинству Стародавнього Риму, де сформулювалося поняття reformatio in pejus (поворот на гірше) та ne pejus (не гірше).

Цей інститут кримінально-процесуального права є засобом, в якому ефективно поєднуються інтереси осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві, та інтереси правосуддя. Він слугує процесуальною формою прояву в кримінальному процесі одного з гуманних та демократичних конституційних положень - зворотної сили закону, який пом'якшує або скасовує відповідальність особи (ст. 58 Конституції України) [2, с. 3]. Крім того, згадане правило відповідає ч. 1 ст. 62 Конституції України, згідно з якою право визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй покарання є прерогативою суду першої інстанції.

Значення цього інституту полягає й у тому, що він служить надійною процесуальною гарантією права підсудного на захист, забезпечує реалізацію свободи оскарження судових рішень, робить її реальною та створює впевненість, що внаслідок оскарження ним судового рішення, його становище не буде погіршене порівняно з першим рішенням суду, а можливо й покращиться. Звідси простежується моральна основа цього правила, оскільки з погляду моралі недопустимо погіршувати становище людини у відповідь на її прохання про допомогу [10, с. 46]. Крім того, існування даного правила, як слушно зазначає М.О. Воробейніков, продиктоване інтересами забезпечення обвинуваченому знати, проти чого саме йому захищатися [4, с. 9-10].

На думку окремих дослідників, аналізований інститут є конкретизацією в кримінальному процесі загальноправового принципу справедливості [6, с. 4,7]. З таким розумінням недопустимості погіршення становища особи в кримінальному судочинстві навряд чи можна погодитися. Варто зазначити, що залишаючи вирок, постанову чи ухвалу без змін або в силі, суд вищої інстанції не у всіх випадках погоджується з відповідним рішенням суду нижчого рівня. Так, визнавши необхідним застосувати закон про більш тяжкий злочин або посилити покарання, вища судова інстанція не вправі скасувати вирок і повернути справу на нове провадження, якщо з цих мотивів не подав скаргу прокурор, потерпілий чи його представник. Те саме стосується і незгоди суду вищого рівня з виправдувальним вироком, який не може бути скасований за його власною ініціативою, або ситуації, коли подана скарга підсудним (засудженим, виправданим), а вирок підлягає скасуванню внаслідок істотного порушення прав потерпілого. Відсутність у вищої судової інстанції повноважень у названих випадках безпосередньо виправити судову помилку, зумовлена дією правила про недопустимість погіршення становища підсудного (засудженого чи виправданого).

У силу дії цього правила, ? підкреслює М.О. Воробейніков, ? суд вищої інстанції залишає судове рішення без змін не тому, що воно законне, обґрунтоване і справедливе, а незважаючи на те, що воно незаконне, необґрунтоване і несправедливе [4, с. 20].

Недопустимість погіршення становища підсудного в апеляційному провадженні, водночас, є й гарантією, яка забезпечує досягнення публічних інтересів - чим більше вільно оскаржуваних судових рішень, тим вищі можливості виявлення, виправлення та попередження недоліків судової діяльності.

Поряд з цим, не можна не зазначити, що недопустимість погіршення становища підсудного значно обмежує можливість апеляційного суду виправити неправосудне рішення, оскільки ускладнює правильне застосування кримінального закону і призначення винному справедливого покарання. З цієї точки зору можна говорити про дію положення in favorem defensionis (перевага надається захисту).

Однак вказане правило не суперечить інтересам правосуддя, не перешкоджає встановленню істини, а відіграє позитивну роль, оскільки завдяки його існуванню підсудний може вільно оскаржити судове рішення, не побоюючись погіршення свого становища, що загалом сприяє виявленню, виправленню та попередженню прийняття неправосудних судових рішень. У цьому аспекті недопустимість погіршення становища підсудного не лише не суперечить завданням кримінального судочинства, але й сприяє їх виконанню.

Недопустимість погіршення особи, щодо якої здійснюється провадження у кримінальній справі, знаходить свій специфічний прояв на всіх стадіях кримінального процесу, де виникає питання про зміну обвинувачення та прийняття інших процесуальних рішень без дотримання гарантій прав особи на захист. У рамках цієї статті інтерес становить дія вказаного правила на стадії апеляційного провадження.

Суть недопустимості погіршення становища підсудного у стадії апеляційного провадження полягає в тому, що з метою забезпечення охорони прав та законних інтересів цього учасника процесу, апеляційному суду забороняється за відсутності передбачених кримінально-процесуальним законом умов, безпосередньо змінювати обвинувачення на більш тяжке або таке, що істотно відрізняється від попереднього за фактичними обставинами, посилювати покарання, або іншим чином погіршувати становище підсудного.

Правила про недопустимість погіршення становища підсудного (засудженого чи виправданого) під час перегляду судових рішень у кримінальному судочинстві безпосередньо законодавчо закріплені лише для касаційного суду (ст. 397 КПК України).

Подібної статті, яка б регламентувала недопустимість погіршення становища підсудного на стадії апеляційного провадження у гл. 30 КПК України немає. Проте це не означає, що дане правило не поширюється і на діяльність апеляційного суду. Звідси ст. 397 КПК України повинна застосовуватися до згаданої глави КПК України за аналогією, з урахуванням особливостей апеляційного перегляду справи. Зокрема, однією з таких особливостей є можливість апеляційного суду постановити свій вирок або винести постанову.

Аналіз ст. 378 КПК України дозволяє констатувати, що недопустимість погіршення становища підсудного (особи, щодо якої застосовано примусові заходи виховного чи медичного характеру) для апеляційної інстанції у разі проведення нею судового слідства означає заборону:

1) безпосередньо посилити покарання, визначене у вироку, з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

2) безпосередньо застосувати закон про більш тяжкий злочин, за умови, що підсудному було пред'явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину, з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

3) безпосередньо збільшити обсяг обвинувачення, за умови, що підсудний у вчиненні злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення захищався в суді першої інстанції, з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

4) скасувати виправдувальний вирок суду першої інстанції з власної ініціативи та постановити обвинувальний вирок за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

5) скасувати обвинувальний вирок суду першої інстанції з власної ініціативи та постановити новий обвинувальний вирок, замінивши звільнення від покарання чи відбування покарання реальним його відбуттям за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

6) безпосередньо застосувати більш суворий вид примусових заходів виховного чи медичного характеру з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

7) безпосередньо перекваліфікувати суспільно небезпечне діяння на більш тяжке, якщо таке було зазначено у постанові слідчого про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру або про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання;

8) скасувати постанову суду першої інстанції про закриття справи щодо неосудного або неповнолітнього з власної ініціативи та винести нову постанову, замінивши закриття справи призначенням примусових заходів виховного чи медичного характеру за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цього питання.

Дозвіл за наявності відповідних підстав та умов погіршувати становище підсудного апеляційним судом без повернення справи на додаткове розслідування та новий судовий розгляд звільняє суди першої інстанції від надмірної завантаженості. Однак судова практика свідчить про те, що апеляційні суди досі не стали справді апеляційною інстанцією, продовжують й надалі скасовувати рішення судів нижчого рівня, тоді як у них є можливість постановити свій вирок або ухвалити постанову.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови №1 від 15 травня 2006 р. «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку» [11] підкреслив, що наведений у ч. 1 ст. 378 КПК України перелік випадків, у яких апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції та постановляє свій вирок, а також скасовує постанову суду першої інстанції про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру та виносить свою постанову, є вичерпним. При цьому слід наголосити, що у п. 1 ч. 1 та п. 1 ч. 4 ст. 378 КПК України зазначені умови, за наявності яких, виходячи з відповідних підстав, апеляційна інстанція вправі скасувати вирок (постанову) суду першої інстанції та постановити свій вирок (постанову):

1) підсудному було пред'явлено обвинувачення у вчиненні більш тяжкого злочину;

2) підсудний у вчиненні злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення захищався в суді першої інстанції; 3) більш тяжке суспільно небезпечне діяння було зазначено у постанові слідчого про закриття справи і застосування примусових заходів виховного характеру або про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Якщо такі умови відсутні, то судове рішення повинно бути скасоване, а справа повернута на додаткове розслідування відповідно до пп. 2 і 3 ч. 1 ст. 374 КПК України.

Поряд з цим, Пленум Верховного Суду України у п. 3 вказаної постанови роз'яснив, що за змістом ст. 378 КПК України апеляційний суд не може постановити свій вирок тоді, коли в апеляції порушено питання про скасування вироку суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті, але висловлено прохання повернути справу на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд [11]. Видається, що таке роз'яснення за аналогією повинно поширюватися і на випадки ухвалення апеляційним судом своєї постанови про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Пленум Верховного Суду України також звернув увагу на те, що за змістом ст. ст. 373, 378 КПК України погіршення становища підсудного можливе лише у разі ухвалення апеляційним судом свого вироку (постанови), а у випадку винесення ним ухвали не допускається (ч. 1 п. 8 згаданої постанови) [11].

Звідси випливає, що коли апеляційний розгляд закінчується винесенням ухвали, недопустимість погіршення становища підсудного для апеляційного суду означає заборону: 1) безпосередньо посилити покарання, визначене у вироку, навіть коли справа розглядається за апеляцією прокурора, потерпілого чи його представника; 2) безпосередньо застосувати закон про більш тяжкий злочин, порівняно із законом, який застосував суд першої інстанції, навіть коли справа розглядається за апеляцією прокурора, потерпілого чи його представника;

3) скасувати обвинувальний вирок, постановлений судом першої інстанції, у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або більш суворе покарання з власної ініціативи, за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника з цих питань; 4) скасувати виправдувальний вирок з власної ініціативи за відсутності апеляції прокурора, потерпілого чи його представника, а також виправданого з цих питань.

У цьому контексті варто звернути увагу на неточність редакції ч. 3 ст. 397 КПК України, яка всупереч ч. 1, п. 2 ст. 348, п. 2 ч. 2 ст. 384 КПК України передбачає право касаційного (апеляційного) суду скасувати виправдувальний вирок за скаргою виправданого лише з мотивів виправдання.

Недопустимість погіршення становища підсудного для апеляційного суду також означає заборону: 1) погіршувати становище інших підсудних, які самостійно апеляцій не подавали або щодо яких судове рішення не оскаржувалось іншими суб'єктами (ч. 2 ст. 365 КПК України); 2) скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав підсудного (ч. 2 ст. 367 КПК України);

3) скасувати постанову про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, щодо якої прийнято таке рішення (ч. 2 ст. 367 КПК України) 1.

Варто погодитись з В.П. Бойком, який пропонує ті ж правила поширити і на постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи. Адже скасування постанови (ухвали) про закриття справи лише з мотивів істотного порушення прав особи, справу щодо якої закрито, істотно погіршило б її становище, оскільки її знову слід було б повернути у становище обвинуваченого з усіма несприятливими для неї наслідками, що з цього випливають [3, с. 96]. До речі, ч. 3 ст. 398 КПК України містить таке положення, яке, щоправда, поширене законодавцем лише на повноваження касаційного суду.

Отже, кримінально-процесуальний закон встановлює вичерпний перелік ініціаторів, які мають право поставити перед апеляційним судом питання про скасування обвинувального, виправдувального вироку суду першої інстанції, а також постанови про застосування примусових заходів виховного та медичного характеру. Зокрема забороняється скасування вказаних судових рішень з метою погіршення становища підсудного (засудженого, виправданого) за скаргою цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, а також інших осіб, прямо не зазначених у ст. ст. 378, 397 КПК України.

Хоча цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники згідно з ч. 1 і 2 ст. 384 КПК України також є суб'єктами оскарження виправдувального вироку, однак за змістом ч. 2 ст. 397 КПК України касаційна скарга повинна бути подана саме на необґрунтованість виправдання, а вказані учасники процесу, як відомо, обмежені в обсязі оскарження. У зв'язку з цим, якщо прокурор, потерпілий чи його представник оскаржив вирок суду першої інстанції з мотивів та підстав виправдання чи з інших мотивів (не притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, неправильне обчислення розміру заподіяної майнової шкоди), то апеляційний суд не вправі скасувати вирок (постанову). Припис ч. 2 ст. 397 КПК України поширюється і на скасування вироку про виправдання одного підсудного за скаргою іншого підсудного, засудженого у цій справі, а також його захисника чи законного представника (наприклад, постановлено вирок, яким один підсудний був засуджений, а інший ? виправданий). Однак така заборона, наш погляд, не стосується законного представника та захисника виправданого, адже відповідно до п. 2 ст. 348 та ч. 1, 2 ст. 384 КПК України виправдувальний вирок крім самого виправданого може також оскаржити його захисник та законний представник.

Утім можлива ситуація, коли таким вироком засуджено невинуватого, а виправдано винного. Апеляційний суд не задоволить обґрунтовану апеляцію підсудного, щодо якого постановлено обвинувальний вирок, про скасування виправдувального вироку, оскільки це йому забороняє зробити норма ч. 3 ст. 397 КПК України, адже щодо виправданого не внесено апеляції прокурором, потерпілим чи його представником. Отже завдання кримінального судочинства у виді захисту прав та законних інтересів потерпілого, а також захисту особи від незаконного та необґрунтованого засудження, обмеження її прав і свобод не будуть виконані. З огляду на це, окремі дослідники висловились про доцільність 1 У ч. 2 ст. 367 КПК України помилково вказано на постанову про незастосування примусових заходів виховного та медичного характеру, оскільки, як відомо, такої постанови у кримінальному процесі України не існує. закріплення в законі можливості скасування судом вищого рівня виправдувального вироку ще й за скаргою засудженого, його захисника чи законного представника [14, с. 8; 12, с. 136-137]. Видається, що така пропозиція є слушною. За такої ситуації апеляційний та касаційний суд зможуть скасувати вирок тільки щодо такого засудженого. При новому ж розгляді справи суд першої інстанції не вправі визнати виправданого винним, оскільки вирок скасований з інших мотивів.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №1 від 15 травня 2006 р. «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку» у разі порушення в апеляціях питання про погіршення становища одних підсудних та про скасування чи зміну вироку суду першої інстанції щодо інших таких осіб з інших підстав апеляційний суд за наявності до того підстав постановляє вирок лише щодо тих підсудних, становище яких погіршується, а щодо решти виносить ухвалу [11]. Так само апеляція прокурора, потерпілого чи його представника на виправдувальний вирок щодо одного з виправданих не дає апеляційному суду повноважень скасувати вирок і стосовно інших виправданих.

Отже, недопустимість погіршення становища підсудного поширюється на рішення апеляційного суду щодо юридичної та фактичної сторони обвинувачення (встановленого суспільно небезпечного діяння), меж його зміни, виду та розміру покарання (виду примусових заходів виховного чи медичного характеру), цивільно-правової відповідальності підсудного за наслідки вчиненого суспільно-небезпечного діяння, а також вказівок, які дає апеляційний суд органам досудового розслідування та суду першої інстанції у випадку скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

підсудний кримінальний апеляційний погіршення

Размещено на Allbest.ru