Науковий метод у школі природного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВИЙ МЕТОД У ШКОЛІ ПРИРОДНОГО ПРАВА

Н. Кабанець

Проблема наукового методу в системі позитивних наук

Розвиток наукових знань традиційно в історії прийнято було пов'язувати з філософською школою. Однак,

успіхи наукових досліджень, починаючи з ХVII ст., та становлення наукового методу обумовили розмежування сфери власне філософського знання у вигляді певного світогляду та наукового пізнання. Було створено нову позитивну класифікацію наук, де сама філософія визнавалася наукою лише у зв'язку з науковим методом. Науковий підхід у дослідженнях, що ґрунтувався на методі природничих наук, визнавався вирішальним чинником при визначенні пізнавальної цінності певної сфери знань [1, с. 8-15, 26-30].

Слід відмітити, що в 70-х роках ХІХ ст. у філософії науки намітилась тенденція до акцентування специфіки гуманітарного наукового дослідження порівняно з природничими та точними науками. Вона супроводжувалась критикою беззастережного використання природничого методу в сфері суспільних дисциплін. Ця позиція була розвинута в рамках філософської школи, яка стояла на засадах критичного трансцендентального методу, запровадженого Еммануїлом Кантом, і отримала назву неокантіанської, відомої також в історії філософії як школа "відродженого природного права".

Ставлення представників неокантіанства до наукового методу обумовлювалася історично традицією самої школи природного права. Розвиток наукового методу в ній мав свої особливості.

Школа природного права і науковий метод

Школа природного права - це концептуальна науково-пізнавальна течія, яка з початку свого виникнення ґрунтувалася на філософському світогляді і мала практично-розумну спрямованість. Школа була відома з часів софістів, але саме в рамках філософських координат мислення античності, Середньовіччя та Нового часу набула особливої значимості. Розквіт її був пов'язаний зі становленням та застосуванням наукового методу, який привів до утвердження системи позитивного світогляду. У свою чергу, в рамках позитивізму доктрина школи зазнала критики, а з'ясування особливостей застосування наукового методу в сфері природничих та гуманітарних наук обумовили відродження її позицій у філософії.

Розвиток наукового раціонального методу прийнято відраховувати початком Нового часу - епохи Модерну (XVIІ-XVIII ст.), хоча раціональний підхід в науці був започаткований ще древньогрецькими ученими. На відміну від попередніх часів, науку Модерну відзначала особлива віра в силу людського розуму, здорового глузду, і переконання в непомильності аналітичного методу, який базувався на математиці - методі аналітичної геометрії. Основоположником його вважають Рене Декарта, який звертав увагу на абстрактно-дедуктивний характер обґрунтування понять на основі нового методу. Індуктивний напрям методу, пов'язаний з емпіричним дослідженням, розвивав Френсіс Бекон.

Науковий метод мав практичну спрямованість і, у першу чергу, був апаратом дослідження фізики - сфери наук про природу. Але згодом і гуманітарні науки сприйняли позицію природничих наук відносно його значимості. Серед гуманітарних наук Нового часу саме школа природного права виступила на засадах нової філософії. Достатньо згадати "Етику, викладену геометричним методом" Бенедикта Спінози чи "Левіафана..." Томаса Гоббса. Представники школи природного права Нового часу - це представники природничого напряму (природного напряму) цієї школи. Вони розглядали її положення в дусі раціоналістичного світогляду, в рамках нового методу науки - методу аналітичної геометрії, методу природничих наук.

Періодизація розвитку школи природного права Нового часу

Відомий російський історик політичних учень та філософ права Борис Чичерін виділяв декілька напрямів школи природного права XVN-XVIII ст., що перебувала на засадах наукового методу, в залежності від того, як саме він використовувався представниками школи та до яких результатів приводив у наукових дослідженнях: асоціативний (Гуго Гроцій, Томас Гоббс, Бенедикт Спіноза), моральний (Річард Кумберланд, Христіан То- мазій, Самуїл Пуфендорф, Христіан Вольф), лібераль- но-індивідулістичний (Джон Локк, Шарль Луї Монтеск'є, Жан-Жак Руссо), суб'єктивно-ідеалістичний (Емануїл Кант, Йоган Готліб Фіхте).

Асоціативний підхід до використання наукового методу в школі природного права Нового часу (Чичерін називає його "общежитейским") приводив до утвердження механістичного світогляду в гуманітарній науці та створення механічних уявлень про закономірності самоорганізації людського суспільства. Така теоретична модель обґрунтування розвитку суспільних процесів давала на практиці в політиці модель абсолютної монархії або, точніше, модель абсолютної влади суверена, якій підкорено при суспільній організації всяке природне право індивіда (за виключенням права на життя) - так міркував Томас Гоббс. У ролі спеціального суб'єкта суверенітету він бачив короля, чи одноосібного диктатора. Однак, Бенедикт Спіноза, спираючись на таку ж механістичну модель обґрунтування на основі геометричного методу, приходив до висновку, що вона прислуговується в сфері політичних відносин для виправдання народного суверенітету в формі республіки. Сила, фізична сила - основа вітальності визначає право в фізико-механістичних моделях політичної самоорганізації суспільства. В народу чи в монарха при встановленні своєї політичної влади стільки права, скільки й сили - так проявляє себе природна (фізична) причинно-наслідкова закономірність буття у мінливому світі речей.

Моральний напрям школи природного права вказав на неможливість беззастережного застосування фізичних, механіко-математичних наукових інтерпретацій для тлумачення природи індивіда та процесів суспільної організації. Представники цього напряму вважали, що природне право - це не тільки фізичні інстинкти, як думав Томас Гоббс, це також моральне метафізичне начало, яке визначає людську істоту як духовну культурну особистість. Це духовне начало в людині від Бога, який дає заповіді - диктує Закон, якому моральна особистість має підкорятися, у зв'язку з чим вона і визначається як культурна, а не просто фізична істота.

Ліберально-індивідуалістична течія школи природного права вважала, що метафізичне та фізичне начало цілком поєднуються в моральному індивіді без посилання на авторитет Вищого розуму, державного суверена чи особистого сеньйора. Тому моральний індивід - він же розумний індивід є вже, в принципі, самозаконною істотою. Природне право такої істоти виступає для неї джерелом власного розумного закону. Ця якість самозаконності індивіда визначає його свободу, що полягає, в той же час, у здатності правильно, з позицій розумного формально-логічного мислення, розпорядитися своєю свободою, укладаючи суспільний договір та створюючи державу як гаранта особистих природних прав. На практиці теоретична модель лібералів приводила до створення в політиці обмеженої монархії або республіки з конституційним принципом розподілу влад.

Еммануїл Кант - представник суб'єктивно-ідеалістичного напряму школи природного права підвів теоретичну базу під концепцію самозаконності та автономії мислячого морального індивіда, що в публіцистичному вигляді була присутня в роботах Локка, Монтеск'є та Руссо. На основі створеного критичного трансцендентального методу в філософії він обґрунтував поняття суб'єктивного права особи, в основі якого лежало природне право людини на свободу та на використання цієї свободи згідно правила категорійного імперативу [3, с.140]. Ці положення в сфері метафізики практичного розуму дали початок сучасної доктрини правової держави та громадянського суспільства, як теоретичного підґрунтя розуміння принципів політичної самоорганізації суспільства на засадах права.

Критичний підхід Канта як інтерпретація наукового методу. Визначення наукового статусу метафізики

природний право науковий метафізика

Критичний кантівський підхід стосувався питання можливостей та рамок застосування наукового методу в пізнанні. Завдання, яке ставив Кант полягало в оцінці здатності людського розуму створювати наукові поняття. Це завдання визначило його критичний погляд на догматичні положення в науці, обґрунтовані раціональним науковим методом, відносно яких він вимагав вказати умови можливості їх здійснення на практиці.

Позиція вченого була продиктована кризовим станом у наукових дослідженнях. З одного боку, фізики (до них в школі природного права відносились, в основному, представники асоціативного напряму), спираючись на практичний експеримент як критерій істини дослідження, отримували результати, що не узгоджувалися з догматичними викладками на основі раціонального методу, і змушені були ігнорувати теорію. З іншого боку, метафізики (до них в школі природного права відносились, здебільшого, представники морального напряму) ігнорували практику, оскільки спираючись на логіку абстрактного дослідження, отримували чіткі системи раціональних понять, для яких не можна було вказати практичну цінність та значимість.

Догматизм у тогочасній науці характеризувався безмежною довірою до способу математичного мислення (more geometrico) і прагненням некритично розширювати дію наукового методу як в сфері фізики, так і в сфері метафізики. Так, наукові розробки представників школи природного права морального напряму в Німеччині ХУИ ст. - ХУШ ст., що використовували метод геометрії, носили догматичний характер і мали метафізичний зміст. Вони мало співвідносилися з реальною дійсністю, хоча претендували на роль істинних знань про природу речей. Достатньо згадати в цьому плані дослідження послідовного декартіанця Самуїла Пуфендорфа, який вийшов на обґрунтування теорії природних та громадянських прав особи в дусі абстрактно-дедуктивного методу, та Христіана Вольфа - послідовника Готфріда Лейбніца, який створив метафізичну систему права перфекціоністського зразка як інтерпретацію теорії монад. Ця система в університетській освіті Пруссії ХVIII ст. докантівського періоду вважалася офіційною доктриною природного права. Догматичний характер розробок в науці породжував у представників емпіричного напряму наукових досліджень скептичні зауваження. З позицій недовіри до достовірності результатів наукового методу, здійснених у дусі догматизму, виступив Девід Юм.

Догматизм та скептицизм, як напрями рефлексування над результатами досліду, привели до появи критичної філософії. Сутність нового критичного підходу до застосування наукового методу в пізнанні розкривалася Еммануїлом Кантом при з'ясуванні наукового статусу метафізики.

Під метафізикою вчений розумів науку, яка "служить для того, щоб з допомогою розуму йти від пізнання чуттєвого до пізнання понадчуттєвого" [4, с.180], а свою трансцендентальну філософію, яка містить "умови та першоджерела усілякого нашого апріорного пізнання", вважав частиною метафізичної науки як системи. Відома робота "Про досягнення метафізики з часів Лейбніца, Вольфа..." [4] була його спробою визначити науковий статус метафізики не як догматичної дисципліни, в рамках якої розглядається вчення про понадчуттєві речі, що виступають причинами буття реальних речей і задають належний порядок їх існування, а як критичної науки, де ідеї понадчуттєвих речей виступають умовами можливості практичного досвіду та пізнання [5, с.149]. Можна, загалом, стверджувати, що Кант, як і його попередники, відводив метафізиці місце першої філософії в науці, але вважав, що вона можлива як наука лише в гносеологічному, а не онтологічному розумінні. Тобто, як наука про умови можливості всякого наукового досліду (про те, "як" здійснюється пізнання), але не наука про істинну сутність речей (про те, "що" ми пізнаємо), як було прийнято вважати в догматичній філософії. Завдяки Канту було піднято питання про істинність знань у зв'язку з процесом пізнання, як процедурою суб'єкт-об'єктного відношення.

Поділ сучасної філософії у зв'язку з проблемою застосування наукового методу

Критичний підхід Канта обумовив постановку питання в науці про межі та рамки застосування раціонального методу. Період розвитку та становлення змінився питанням критичної оцінки його можливостей у пізнанні. У філософії стали розрізняти власне онтологію - знання про сутність речей, що дається на основі застосування наукового методу, та гносеологію - теорію пізнання, як знання про межі, форми, умови та можливості застосування наукового методу при здобутті нових знань про реальність.

У питаннях співвідношення онтології та гносеології пізнання розійшлися позитивізм та школа відродженого природного права - два філософські напрями, які вийшли з кантівського критицизму. Обидва вони скептично ставляться до метафізики, як особливої філософської науки про першооснови та першопричини речей - апріорної теорії буття. При цьому позитивізм повністю заперечує значення метафізики, вважає, що всяка теорія є продуктом практики - лише її поясненням, змінюваним у зв'язку з необхідністю (скажімо, історична зміна наукової парадигми), а метод природничих наук має охоплювати всі дисципліни в науковому дослідженні, оскільки він має статус загальнонаукового. За таких умов нівелюється особлива специфіка дослідження в гуманітарних науках, порівняно з природничими. Основоположником системи позитивної філософії є Огюст Конт. З'явившись в середині ХІХ ст. у Франції, позитивізм став пануючою філософською доктриною першої половини ХХ ст., що утверджувала принципи сцієнтизму та віру в науковий прогрес, здатний змінити світ на краще.

Течія відродженого природного права охоплює два напрями німецької філософської думки: Баденську (вона ж Фрайбурзька, Гейдельберзька та Страсбурзька) та Марбурзьку наукові школи. Їх представниками були, зокрема, Генріх Ріккерт, Вільгельм Віндельбанд (баде- нці); Герман Коген, Рудольф Штамлер (марбурзький напрям) [6, с.8-9; 5, с.75-94].

Школа відродженого природного права відразу себе позиціонувала як відносно позитивізму, так і відносно старої школи природного права. Зокрема, представники цієї школи відмічають наукове значення метафізики, хоча й підкреслюють при цьому її гносеологічний, а не онтологічний статус. Загалом, в неокантіанстві філософії відводиться місце загальної теорії досліду, яка уможливлює всяке наукове дослідження як пізнавальний процес. Така позиція приводить до визнання першозначимості теоретичних досліджень відносно практики. Неокантіанці також вважають, що гуманітарне наукове дослідження не може ґрунтуватися на методі природничих наук. Вони розрізняють ряд природничих наук, що вивчає фізичні феномени і ряд наук про дух, де предметом дослідження є явища культурного ряду буття. Такі феномени складають цінності, існування яких не можна пояснити цілком через причинно-наслідковий характер розвитку подій. У структурі нашої свідомості цінності мають належний (деонтологічний) характер прояву, а не необхідний (онтологічний).

Теорія цінностей є базою ще одного розділу сучасної філософії - аксіології. Врахування її положень у науковому дослідженні вважається потрібним сьогодні не тільки в гуманітарних науках, але й в природничих.

Особливості пізнання в некласичних напрямах природного права

У наш час прийнято розрізняти традиційну та сучасну школу природного права [7, с.20], або стару та нову школу природного права [8, с.140-141]. Основним чинником такого розподілу виступає ставлення до метафізики - засадничої дисципліни схоластичної арістотелівської філософії та використання наукового методу при обґрунтуванні доктринальних положень природного права. Особливості застосування наукового підходу в школі обумовлювали в XVII-ХІХ ст. створення догматичних або теоретичних її концепцій. Догматичні концепції були характерні для докантівського-докритичного періоду використання наукового методу, теоретичні - для критичного. Нова школа у ХХ ст. почала відмовлятися взагалі від використання наукового підходу, що привело до виникнення некласичного напряму школи природного права порівняно з традиційним науковим (класичним).

Некласичні інтерпретації природного права ґрунтуються не стільки на використанні наукового методу, скільки на пошуку нових пояснень положень школи поза його межами. "Філософія розуміння" замінює в ній традиційну "філософію понять". Такий підхід на думку вчених, певною мірою, дає можливість уникнути труднощів методологічного та пізнавального характеру, притаманних класичним школам позитивізму та філософії права, вийти на осягнення смислів буття та існування поза межами наукового знання, що ґрунтується на суб'єкт-об'єктному відношенні в пізнанні. Метафізика відроджується в таких теоріях у своєму онтологійному статусі, а не виступає загальною теорією наукового дослідження в кантівському розумінні.

До сучасних некласичних напрямів школи природного права відносять герменевтику, феноменологію, екзистенціальні вчення, а також неотомізм [9, с.14-15]. Дослідження в цих напрямах школи природного права у

ХХ ст. дали змогу підняти питання про особливий антропологічний вимір філософії, у рамках якого дослідження прав людини - предмет школи природного права в поєднанні з традиційною теорією цінностей набуває нових культурологічних орієнтирів та смислових відтінків.

Таким чином, розвиток наукового методу в школі природного права привів спочатку до створення доктринальних концепцій метафізичного плану. В цих концепціях використовувалися механістичні інтерпретації суспільних процесів на основі фізичних уявлень або допускалася догматична трактовка положень школи на основі абстрактно-раціонального методу. В рамках критичного методу Канта науковий статус метафізики було уточнено: порівняно з дослідженнями в сфері природничих наук вона виступає в якості загальної теорії досліду - теорії пізнання про умови, можливості, форми, методи та рамки наукового дослідження. Теоретичний статус метафізики в ХІХ ст. став проблемою осмислення позитивної філософії та неокантіанства і привів до поділу сучасної філософії на систему онтології, гносеології та аксіології. Дослідження некласичних напрямів школи природного права, не пов'язані з використанням наукового методу, відродили традиційну проблематику школи після періоду критики в ХіХ ст. і дали змогу обґрунтувати антропологічний напрям сучасної філософії права.

Література

1. Самардак М.М. Філософія науки: напрями, теми, концепції. Навч. посіб. - К., Вид. ПАРАПАН, 2011. - 204 с.

2. Чичерин Б.Н. История политических учений. В 5-ти частях. - М.: Типография Грачева и комп., 1869-1888.

3. Кант Эммануил. Метафизика нравов // Соч.: В 6 т. [Под общей ред. В.Ф.Асмуса, А.В.Гулыги, Т.И.Ойзермана]. - М.: Мысль, 1966. - Т. 4. - ч. 2.

4. Кант Эммануил. О вопросе, предложенном на премию Королевской Берлинской Академией наук в 1791 году: Какие действительные успехи сделала метафизика в Германии со времен Лейбница и Вольфа? // Соч.: В 6 т. [Под общей ред. В.Ф.Асмуса, А.В.Гулыги, Т.И.Ойзермана]. - М.: Мысль, 1966. - Т.6, с.177-252.

5. Рьод Вольфганг. Шлях філософії: ХІХ-ХХ століття /Пер. з нім. М.Д.Култаєвої, В.І.Кебуладзе, В.М.Терлецького. - К.: Дух і Літера, 2010.

368 с.

6. Савальский В.А. Основы философии права в научном идеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штаммлер и др. Том 1. - Москва.Типография Императорского Московского Университета, 1909. - 361 с.

7. Браєн Бікс. Теорія природного права. // Філософія права. [За редакцією Джоела Фейнберга, Джулса Коулмена; пер. З англійської П.Таращук.] - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2007.

8. Фулер Лон Л. Анатомія права: Пер. з англійської Н.Комарової. Наукове видання К.: Сфера, 1999. - 144 с. 9. Четвернин В.А. Современные концепции естественного права. - М.: Наука, 1988. - 144 с.

Размещено на Allbest.ru