Міжнародно-правовий статус корінних народів

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 341.215 + 341.231

Міжнародно-правовий статус корінних народів

Спеціальність 12.00.11 - Міжнародне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Киценко Денис Максимович

Київ 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного і міжнародного права Національного університету внутрішніх справ (м. Харків)

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор

Тимченко Леонід Дмитрович, Національна академія Державної податкової служби України, професор кафедри міжнародного права

Офіційні опоненти: - доктор юридичних наук, доцент

Мережко Олександр Олександрович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри міжнародного приватного і митного права кандидат юридичних наук, доцент Анісімова Марина Федорівна, Запорізький юридичний інститут МВС України, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

Захист відбудеться “08” грудня 2003 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10

Автореферат розісланий “04” листопада 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є.В. Бурлай

АНОТАЦІЇ

Киценко Денис Максимович. Міжнародно-правовий статус корінних народів. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - Міжнародне право. - Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2003.

Дисертаційну роботу присвячено дослідженню становлення, сучасного стану й перспектив розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів. Визначено специфічні риси та запропоновано авторську дефініцію корінних народів. Розкрито еволюцію їх міжнародно-правового статусу. Комплексно проаналізовано міжнародні документи, що визначають міжнародно-правовий статус корінних народів, розкрито їх взаємозв'язок. Досліджено відповідні документи, розроблені організаціями корінних народів, визначено їх вплив на розвиток галузі. Всебічно проаналізовано проекти Американської декларації про права корінних народів і Декларації ООН про права корінних народів. У результаті аналізу правового статусу корінних народів в Україні внесено пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства.

Ключові слова: корінні народи, права людини, національні меншини, міжнародно-правовий статус.

Киценко Денис Максимович. Международно-правовой статус коренных народов. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 - Международное право. - Институт международных отношений Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2003.

Диссертационная работа посвящена исследованию становления, современного состояния и перспектив развития международно-правового статуса коренных народов. Определены специфические черты и предложена авторская дефиниция коренного народа. Раскрыта эволюция международно-правового статуса коренных народов. Международные документы, определяющие международно-правовой статус коренных народов, проанализированы комплексно, раскрыта их взаимосвязь. Исследованы соответствующие документы, разработанные организациями коренных народов, определено их влияние на развитие отрасли. Всесторонне исследованы проекты Американской декларации прав коренных народов и Декларации ООН о правах коренных народов. В результате анализа правового статуса коренных народов в Украине внесены предложения по усовершенствованию национального законодательства.

Ключевые слова: коренные народы, права человека, национальные меньшинства, международно-правовой статус.

Kytsenko Denys Maksymovych. Legal Status of Indigenous Peoples under International Law. - Manuscript.

The thesis for а Candidate of Law Degree in the field 12.00.11 - International Law. - Institute of International Relations of the Taras Schevchenko Kyiv National University, the City of Kyiv, 2003.

The thesis is devoted to complex analysis of the history of development, actual state and the nearest prospects of development of the legal status of indigenous peoples under public international law. The aim of the research is to formulate theoretical concepts and practical recommendations towards the development of the theory of international law, further improvement of the international and national law provisions, their application and strengthening effectiveness of the fulfilment of the indigenous rights.

The thesis consists of three sections.

Section 1 is divided into two subsections. The first subsection deals with the general description of peculiarities of indigenous peoples. On the basis of the performed research the author elaborated the original definition of indigenous peoples. Subsection 2 depicts history of development of the legal status of indigenous peoples in the period dated from 1550 ad. till 1989 ad.

Section 2 consists of four subsections. The first part includes the detailed analysis of so called "hard law" documents. The second part shows the influence of the soft law documents upon the sphere. In the third subsection the author analyses practice of the Arctic Council as an example of implementing the indigenous rights at the international level. In the fourth subsection the author considers the relative sphere of the national legislation of Canada, Denmark, Finland, Norway, Russian Federation and Sweden. Summarising this part of the research, the author underlines how the mentioned legislation corresponds to internationally recognised standards, and marks out positive features of each enactment.

Section 3 includes three subsections. The first one deals with political documents, elaborated by organisations of indigenous peoples, and shows their influence on the sphere's development. The second one includes complex analysis of the de lege ferenda of the sphere. It studies the UN Draft declaration on the rights of indigenous peoples and The proposed American declaration on the rights of indigenous peoples. Summarising the research, the author considers the relevant Ukrainian legislation and proposes the certain ways to improve it according to the internationally recognised standards.

Conclusions and proposals formulated in the thesis are a valuable contribution to the theory and practice of international law and can be used in continuous legislative efforts in the field of international and national regulation of indigenous rights. Certain positions of the thesis have disputable character and can be used in the future scientific research. The results of the work can be used by students and lecturers of law departments of universities when studying "International Law" course, as well as by practitioners.

Key words: indigenous peoples, human rights, national minorities, legal status under international law.

корінний народ правовий

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Демократизація міжнародно-правових відносин і лібералізація внутрішньодержавних процесів, а також тяжіння світової спільноти до встановлення примату права призвели до значних змін у сучасному міжнародному праві. Зокрема, у контексті захисту прав людини все більше уваги приділяється розробці групових прав, більш помітними стають тенденції розвитку прав корінних народів. Так, на рівні ООН було вжито цілу низку заходів для поліпшення становища корінних народів світу, до яких належать приблизно 300 мільйонів людей з більш ніж 70 країн: у складі Підкомісії з заохочення та захисту прав людини Комісії з прав людини Економічної та Соціальної Ради ООН створено Робочу групу у справах корінних народів (далі - Робоча група ООН); проголошено Міжнародний рік корінних народів світу (1993 р.) і Міжнародне десятиріччя корінних народів світу (1995-2004 рр.), створено Постійний форум корінних народів світу.

Проголошуючи початок Міжнародного року корінних народів світу, Генеральний секретар ООН Б. Б. Галі зазначив: “Я вірю, що цей рік стане відправною точкою для партнерства … між корінними народами й державами, та між корінними народами й ООН”. При цьому одним із пріоритетних напрямків співробітництва з ООН було визначено розробку універсального документу, який би визначав міжнародно-правовий статус корінних народів.

Значення питання захисту прав корінних народів неодноразово підкреслювалось і представниками уряду нашої держави. Зокрема, представник України в Робочій групі ООН Владислав Зозуля, розкриваючи позицію уряду, зазначив, що захист і дотримання прав корінних народів забезпечує стабільність у багатонаціональних суспільствах, особливо в державах з перехідною економікою, та прямо впливає на національну й міжнародну безпеку. З урахуванням цього, представлене дослідження покликане створити наукове забезпечення участі України у створенні універсальних і регіональних міжнародно-правових документів щодо регламентації міжнародно-правового статусу корінних народів та розробки відповідного національного законодавства.

Незважаючи на те, що проблеми корінних народів досить широко розкриті в наукових роботах та публікаціях окремих правознавців (М. Кучинського, С. Соколовського, С.Н. Харючи та ін.), міжнародних неурядових організацій та спеціалізованих установ ООН, більшість наукових розробок у цій галузі, які заслуговують високої оцінки, присвячено насамперед питанням міжнародного захисту прав корінних народів або визначенню окремих елементів внутрішньодержавного статусу корінних народів у правовому просторі Російської Федерації чи взагалі порушують питання неправового характеру. Єдиною науковою монографічною роботою, що торкається питання міжнародно-правового статусу корінних народів, є монографія А.Х. Абашидзе і Ф.Р. Ананідзе (Російська Федерація), відповідні розділи котрої відтворюють матеріали дисертаційного дослідження Ф.Р. Ананідзе "Международно-правовые проблемы защиты прав коренных народов" (1996 р.). Комплексні дисертаційні дослідження міжнародно-правового статусу корінних народів відсутні як в Україні, так і в Російській Федерації. Також слід звернути увагу на незначну кількість наукових статей, у яких міжнародно-правовий статус корінних народів аналізується достатньо ґрунтовно.

Все вищенаведене свідчить про безперечну актуальність дослідження.

Зв'язок роботи з науково-практичними програмами, планами, темами. Пропоноване дослідження виконано в контексті заходів оголошеного Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародного десятиріччя корінних народів світу. Роботу проведено відповідно до Концепції розвитку законодавства України на 1997 - 2005 рр. Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного університету внутрішніх справ 06 січня 2001 р. і відповідає п.1.1. Тематиці пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002 - 2005 рр.

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові відносини, пов'язані з визначенням місця корінних народів у сучасному світі та розвитком політичних і правових аспектів їх життя. Предметом дослідження виступають міжнародно-правовий статус корінних народів, проблеми адекватного визначення цього статусу в міжнародно-правовій доктрині, нормах міжнародного права і національного законодавства, а також міжнародно-правові та політичні документи, національні нормативно-правові акти, котрі визначають міжнародно-правовий статус корінних народів або формують концепцію їх прав.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дослідження є визначення сучасного стану та найближчих перспектив розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів. Для досягнення цієї мети передбачається розв'язання таких дослідницьких завдань:

аналіз специфічних ознак корінних народів;

дослідження еволюції та сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів;

аналіз взаємозв'язку відповідних документів hard law і soft law;

розгляд особливостей реалізації правового статусу корінних народів у міжнародній практиці та національному правовому просторі ряду держав;

визначення основних тенденцій розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів, зокрема, через детальний аналіз основних міжнародних документів, які безпосередньо визначатимуть такий розвиток;

визначення на основі аналізу згаданих міжнародно-правових і політичних документів, а також національних нормативно-правових актів перспектив і напрямків розвитку правового статусу корінних народів в Україні.

Методична, науково-теоретична основа і джерельна база дослідження. В ході роботи над дисертацією автор спирався на діалектичний метод аналізу соціальних явищ і використовував визнані наукою міжнародного права загальнонаукові та спеціальні юридичні методи. Зокрема, історико-правовий метод було застосовано при дослідженні еволюції міжнародно-правового статусу корінних народів (розділ 1). Для характеристики згаданих у дослідженні міжнародно-правових і політико-правових документів використовувався метод формального юридичного аналізу (розділи 1 - 3). Дослідження Конвенції Міжнародної організації праці (далі - МОП) № 169 (розділ 2) проводилось із застосуванням методу системного аналізу (визначення всіх аспектів впливу цього документу на предмет дисертації) та порівняльного методу (розгляд документу проводився з зіставленням його з Конвенцією МОП № 107). Також порівняльний метод широко використовувався у процесі аналізу національного законодавства, проектів згаданих декларацій ООН та Організації американських держав (далі - ОАД), розділи 2 - 3.

У ході роботи над дисертацією автор спирався на дослідження українських вчених (Н. Беліцер, В. Павлова, О.П. Мартиненка, М. Товта, Л. Шкляра), російських фахівців з міжнародного права (А.Х. Абашидзе, Ф.Р. Ананідзе, Л.В. Андріченко, І.П. Бліщенко, Ю.А. Бойченка, Л.М. Ілюхіної, В.А. Кряжкова, І.Ю. Пешперової, А.А. Попова, С.Н. Харючи, С.В. Черніченко), західних юристів (Р.Л. Барша, Б. Боурінга, Д. Веббера, А. Ейде, Е.-І. Даес, Л.-Е. Чавеса, К. Кама, М. А. М. Кобо, Б. Кінгсбері, Г.Т. Моріса, Г. Пері, Г. Сандвика, Ч.Ч. Хайда, Х. Ханума та інших).

У роботі вперше комплексно проаналізовано значний масив міжнародно-правових та політико-правових документів, які визначають міжнародно-правовий статус корінних народів, розкрито їх взаємозв'язок та роль у формуванні концепції прав корінних народів. Автором також порівняно проект Декларації ООН про права корінних народів та проект Американської декларації про права корінних народів, прогнозуються основні напрями їх впливу на розвиток міжнародно-правового статусу корінних народів. Уперше в подібній практиці проаналізовано розроблені організаціями корінних народів документи, що вплинули на формування міжнародно-правового статусу корінних народів. Як документальні джерела використовувалися також Конституції й законодавство України, Данії, Канади, Норвегії, Російської Федерації, Фінляндії, Швеції; матеріали судової практики ряду держав.

Наукова новизна дослідження. Запропонована дисертація є першим у вітчизняній доктрині міжнародного права дослідженням становлення, сучасного стану та перспектив розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів, у якій найважливіші міжнародно-правові документи з цих питань комплексно досліджено з точки зору їх змісту, взаємозв'язку і концептуального значення. Наукову новизну дослідження найбільш повно відбивають такі основні положення й висновки дисертаційної роботи:

визначено та проаналізовано характерні ознаки корінних народів: самоідентифікація та ідентифікація іншими як певної окремої культурної групи; тісний зв'язок з територією мешкання предків та природними ресурсами в цих районах; власні історичні традиції, соціальні і політичні інститути, системи та органи самоврядування, інші традиційні інституції, що реально функціонують; рідна мова, відмінна від офіційної (-их); виразна орієнтація на традиційні заходи забезпечення існування; орієнтація на збереження, розвиток та успадкування нащадками землі своїх предків і власних етнічних особливостей як основи продовження існування свого народу відповідно до власних культурних традицій, соціальних інститутів та правових систем. Представником корінного народу є особа, котра вважає себе належною до корінного народу й визнається цим народом своїм членом.

окреслено принципові відмінності корінного народу від національної меншини:

права меншин сформульовані як права окремих осіб і за своєю суттю є індивідуальними правами, а права корінних народів належать до колективних прав;

міжнародно-правові документи щодо меншин спрямовані на забезпечення плюралізму в єднанні, який досягається реалізацією права зберігати й розвивати самобутність окремої групи в межах загальнонаціонального процесу інтеграції; а завданням угод щодо корінних народів є забезпечення високого ступеня автономного розвитку: їх права мають тенденцію консолідувати й посилювати ізольованість цих народів від впливу інших груп у суспільстві, адже для осіб, котрі належать до корінних народів, провідне значення має їх самобутність ("корінна культура").

досліджено еволюцію та запропоновано періодизацію розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів;

розкрито й проілюстровано взаємозв'язок міжнародно-правових документів hard law і soft law, що визначають міжнародно-правовий статус корінних народів;

проаналізовано практику Арктичної Ради як унікальний приклад реалізації прав корінних народів на міжнародному рівні;

досліджено відповідні документи, розроблені організаціями корінних народів, та визначено їх вплив на розвиток концепції прав корінних народів і міжнародно-правовий статус останніх;

проведено комплексний аналіз проектів Американської декларації про права корінних народів і Декларації ООН про права корінних народів з точки зору їх відповідності вимогам корінних народів та окреслено передбачені ними новації в міжнародно-правовому статусі корінних народів;

проаналізовано особливості правового статусу корінних народів в Україні, сформульовано пропозиції по удосконаленню чинного національного законодавства України.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Представлені в роботі висновки та основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшої розробки теоретико-правових аспектів і в ході практичної реалізації міжнародно-правового статусу корінних народів. На думку автора, значимими є такі аспекти застосування доробку дисертації:

правотворчий - у процесі міжнародної та внутрішньодержавної правотворчої діяльності, в тому числі в контексті розвитку і вдосконалення українського законодавства з питань корінних народів;

правозастосовчий - у ході реалізації міжнародно-правового статусу корінних народів у міжнародному та національному правовому просторі;

науково-дослідницький - у сфері дослідження міжнародно-правового статусу корінних народів та розвитку української доктрини міжнародного права;

освітній - у процесі розробки й викладання навчальних курсів з теорії міжнародного права та прав людини; для підготовки довідникової літератури.

Апробація і публікації результатів дисертаційного дослідження. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження були обговорені на засіданні кафедри конституційного і міжнародного права Національного університету внутрішніх справ; доповідалися на науково-практичних конференціях "Проблеми сучасної юридичної науки в дослідженнях молодих учених" (Харків, 13 квітня 2001 р.), "Проблеми сучасної юридичної науки в дослідженнях молодих учених" (Харків, 17 квітня 2002 р.), "Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених" (Харків, 20 червня 2003 р.), міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів "Актуальные проблемы правоведения глазами молодых ученых" (Хмельницький, 29-30 квітня 2002 р.), науково-практичній конференції "Перші Всеукраїнські юридичні читання студентів та аспірантів" (Хмельницький, 10-11 листопада 2002 р.), міжнародній науковій конференції "Запорізькі правові читання" (30 червня - 1 липня 2003 р.); а також викладені автором у п'яти наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків, трьох додатків та списку використаної літератури. Загальний обсяг становить 238 сторінок, список використаних джерел - 432 позиції на 43 сторінках, додатки на 11 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета й завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, окреслюється зв'язок теми дослідження з програмами, планами науково-дослідних робіт, розкривається наукова новизна отриманих результатів, вказується їх теоретичне і практичне значення, викладаються дані про апробацію, публікації, структуру та обсяг дисертаційного дослідження.

Перший розділ - "Становлення і розвиток концепції прав корінних народів" - присвячено вирішенню двох питань: визначенню змісту поняття "корінний народ" та аналізу документів, що розкривають еволюцію концепції прав корінних народів від моменту зіткнення таких народів з європейцями до першого міжнародно-правового документу, котрий являє собою спробу комплексної регламентації міжнародно-правового статусу корінного населення. Більшість авторів, які порушують тему розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів, відносять до цієї теми також ряд міжнародно-правових документів, розроблених у процесі діяльності ООН. На користь цієї позиції можна було б віднести те, що окреслена нормативна база прямо не вказує на корінні народи як на бенефіціарів та не закріплює колективний характер їх прав. Утім, з урахуванням чинності таких документів, їх загальновизнаності, відсутності в них дискримінаційної спрямованості проти корінних народів і відповідності цих документів сучасній концепції прав корінних народів, вважаємо більш обґрунтованим дослідження їх у контексті аналізу сучасного стану проблеми.

Перший підрозділ першого розділу присвячено окресленню кола бенефіціарів - визначенню поняття "корінний народ" - та встановленню співвідношення понять "корінний народ" і "національна меншина". Автором досліджуються нормативні й позанормативні визначення корінних народів, представлені від моменту початку регламентації їх життя нормами загального міжнародного права і до сьогодні. Зокрема, у роботі розглянуто відповідні положення статуту Ліги Націй та конвенцій Міжнародної Організації Праці (далі - МОП); розкрито еволюцію визначень, поданих спеціальними доповідачами Робочої групи ООН М.А.М. Кобо та Е.-І. Даес і членами Робочої групи з питань корінних народів Постійної ради Організації Американських Держав; висвітлено особливості визначення корінного народу в робочих документах Світового банку реконструкції й розвитку, проаналізовано доктринальні погляди Ф.Р. Ананідзе, І.Ю. Пештерової, Б. Кінгсбері, а також визначення, наведені в публіцистичних виданнях. У результаті проведеного аналізу автор, не претендуючи на вичерпність чи абсолютну істинність, пропонує критерії для визначення корінного народу в певному географічному регіоні.

У контексті розмежування корінних народів і національних меншин автором аналізується ряд міжнародно-правових документів, діяльність спеціалізованих установ ООН, доктринальні погляди Е. -І. Даес, М. Товта, Л. Шкляра, А.Х. Абашидзе, С. Черніченко, Б. Боурінга, Р. Барша. На підставі проведеного аналізу та з урахуванням попередньо опублікованих автором досліджень дисертант пропонує висновки щодо фундаментальних відмінностей правового статусу меншин та корінних народів.

Другий підрозділ першого розділу розкриває основні етапи становлення концепції прав корінних народів та процесу визначення їх міжнародно-правового статусу, починаючи від історичних документів, де згадуються юридично значущі дії колоніальних держав щодо груп, названих у подальшому "корінними народами", до аналізу відповідної діяльності Ліги Націй та Міжнародної Організації Праці. У цьому контексті детально аналізуються такі основні документи МОП з питань корінного населення: Конвенція МОП № 29 про примусову чи обов'язкову працю 1930 р., Конвенція МОП № 50 про регламентацію деяких особливих систем вербування працівників корінного населення 1936 р., Рекомендація МОП № 46 1936 р., Конвенція МОП № 64 про регламентацію письмових трудових договорів працівників корінного населення 1939 р., Конвенція МОП № 65 про кримінальні санкції за порушення трудових договорів працівниками корінного населення 1939 р., Рекомендація МОП № 59 щодо інспекції праці для працівників корінного населення 1939 р., Рекомендація МОП № 70 щодо мінімальних норм соціальної політики на залежних територіях 1944 р., Рекомендація МОП № 74 щодо мінімальних норм соціальної політики на залежних територіях (додаткові положення) 1945 р., Конвенція МОП № 86 щодо максимальної тривалості трудових договорів працівників корінного населення 1947 р., Конвенція МОП № 104 про скасування кримінальних санкцій за порушення трудових договорів працівниками корінного населення 1955 р., Конвенція МОП № 107 про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах 1957 р. (далі - Конвенція МОП № 107), Рекомендація МОП № 104 про захист та інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних країнах 1957 р. За результатами аналізу автором робиться висновок щодо значення кожного документу у формуванні міжнародно-правового статусу корінного населення та пропонується періодизація еволюції їх прав відповідно до критеріїв характеру, цілей та спрямованості їх міжнародно-правової регламентації.

Другий розділ - “Сучасний міжнародно-правовий статус корінних народів” - присвячено системному аналізу всіх елементів сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів: всебічно розглядаються відповідні міжнародні документи категорій hard law, soft law та розроблені ООН політичні документи, що мають надзвичайно велику морально-політичну силу, практика Арктичної Ради (далі - АР) - міжнародної міжурядової організації, в діяльності якої на міжнародному рівні реалізуються особливості правового статусу корінних народів. Складовою нормативної бази цього етапу дослідження стали також типові варіанти внутрішньодержавного правового статусу корінних народів, оскільки існування певного взаємозв'язку між національним законодавством та міжнародним правом не заперечується навіть прибічниками дуалістичної концепції їх співвідношення. Проводячи дослідження, автор виходив з того, що міжнародно-правовий статус корінних народів включає систему колективних та індивідуальних прав, свобод і обов'язків таких народів, юридичну відповідальність, правові принципи та гарантії таких прав і свобод, що існують відповідно до міжнародного права.

Перший підрозділ другого розділу поетапно розкриває всі елементи міжнародно-правового статусу корінних народів, регламентовані документами hard law та розробленими ООН політичними документами, що мають надзвичайно велику морально-політичну силу. Погоджуючись у цілому із напрямками аналізу та окресленим масивом міжнародно-правових документів з визначення актуального міжнародно-правового статусу корінних народів за документами hard law, наведеного в дисертаційному дослідженні Ф.Р. Ананідзе “Международно-правовые проблемы защиты прав коренных народов” (1996 р.) та доповіді для Незалежної комісії з міжнародних гуманітарних питань “Коренное население. Глобальное стремление к справедливости” (1990 р.), вважаємо, що такий аналіз буде доцільніше проводити із чітким розмежуванням категорій бенефіціарів. Окрім цього, на нашу думку, розгляданий масив необхідно розширити за рахунок принципово важливих документів, які були розроблені і прийняті в тому числі й до завершення згаданих досліджень, але, на жаль, не охоплені ними. З урахуванням цього дисертантом окреслено та проаналізовано чотири умовні категорії прав, що ними користуються корінні народи й особи з їх складу: права людини загального характеру; права, що належать особам зі складу меншин; загальновизнані права народів та безпосередньо права, якими користуються корінні народи й особи з їх складу. Розглядаючи останню категорію, автор зосередив основну увагу на Конвенції МОП 169 “Про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя, у незалежних країнах” та Конвенції з біологічного різноманіття 1992 р. Вважаємо також, що при аналізі Конвенції МОП № 169 слід більше уваги приділяти аналізові її відмінностей від Конвенції МОП № 107.

Конвенція МОП № 169 не підписана Україною. Утім, це не дозволяє залишити її поза увагою, оскільки на сьогодні вона є єдиним міжнародно-правовим документом універсального характеру, що повністю присвячений регламентації правового статусу корінних народів. Розглядаючи Конвенцію МОП № 169, автор приділив максимальну увагу порівняльному аналізу її норм з аналогічними положеннями Конвенції МОП № 107, детально розкривши в такий спосіб особливості останнього на сьогодні етапу розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів. У результаті цього аналізу автор визначає основні елементи сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів, особливо підкреслюючи колективні права корінних народів та права, що хоч і не є колективними, але притаманні лише корінним народам, і тому також відрізняють їх від інших груп у суспільстві. Окремо розглянуто основні недоліки цього документу.

Конвенція з біологічного різноманіття 1992 р. є єдиним універсальним документом hard law, який регламентує ряд аспектів міжнародно-правового статусу корінних народів. Вона підписана Україною 11.06.1992 р. і ратифікована 29.11.1994 р. Питанням корінних народів присвячено ст. 8 п. “j” конвенції. Серед обов'язків Сторін, що домовляються, в контексті збереження in situ, зазначаються такі обов'язки держав:

внести до свого національного законодавства норми, котрі б забезпечували повагу, збереження та підтримання знань, нововведень і практики корінних спільнот, які відбивають їх традиційний спосіб життя, мають значення для збереження й сталого використання біологічної різноманітності;

сприяти їх більш широкому застосуванню за умови згоди та участі носіїв таких знань, нововведень і практики;

заохочувати спільне користування на справедливих засадах вигодами, що виникають при застосуванні таких знань і практики.

Як бачимо, цей документ не вносить змін до концепції прав корінних народів та не розширює перелік прав і соціальних гарантій, передбачених Конвенцією МОП № 169. Більш того, положення конвенції з біологічного різноманіття не є самовиконуваними, а тому для їх реалізації необхідним є застосування додаткових політичних, правових та адміністративних заходів. Утім, усе це в жодному разі не може зменшувати значення і величезний внесок конвенції у захист прав корінних народів та формування їх міжнародно-правового статусу, адже кількість сторін, які підписали цю конвенцію, у 12 разів перевищує кількість учасників Конвенції МОП № 169.

У другому підпункті другого розділу аналізується вплив сучасних документів soft law на розвиток міжнародно-правового статусу та концепції прав корінних народів. Зокрема, розглядаються заключні документи Всесвітніх конференцій ООН з питань боротьби з расизмом та расовою дискримінацією 1978 і 1983 рр., Декларація з навколишнього середовища та розвитку 1992 р., Порядок денний на ХХІ ст. 1992 р., Віденська декларація та програма дій 1993 р., Йоганесбурзька декларація з питань сталого розвитку 2002 р.

Третій підрозділ другого розділу присвячено дослідженню тих особливостей структури й діяльності Арктичної Ради, які свідчать про врахування цією міжнародною міжурядовою організацією особливих прав корінних народів. Отже, практика Арктичної Ради може виступати своєрідною ілюстрацією реалізації особливостей правового статусу корінних народів на міжнародному рівні.

Четвертий підрозділ другого розділу містить аналіз впливу міжнародно-правових документів hard law і soft law на внутрішньодержавний правовий статус корінних народів. Більше розроблено це питання в Північній Америці, Північній Європі, Центральній Америці та Океанії. Загальна орієнтація дослідження на висвітлення міжнародно-правових, а не національно-правових питань, а також обмеженість обсягу роботи не дозволяють, на жаль, проаналізувати особливості відповідного правового регулювання в кожному регіоні. У зв'язку з цим увагу автора було зосереджено на законодавстві держав, у яких найбільш детально й прогресивно регламентовано правовий статус корінних народів та осіб з їх складу (Данії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швеції), а також Російської Федерації як пострадянської держави, досвід законодавчої активності якої може бути цікавим у контексті розвитку відповідної сфери національного законодавства України. У ході цього аналізу головний акцент було зроблено на відповідність національних НПА загальновизнаним стандартам у сфері прав корінних народів.

Підсумовуючи перші два розділи дослідження, автор пропонує таку періодизацію розвитку прав корінних народів.

Від перших контактів європейців з корінними народами до 1871 р. (офіційне заперечення юридичної сили угод, укладених з корінними народами).

Від 1871 р. до 1920-х рр. (згадування корінних народів в універсальній міжнародній угоді - Статуті Ліги Націй - та початок спеціальних досліджень МОП проблем працівників "місцевого" та, в подальшому, "корінного" походження).

Від 1930 р. до 1957 р. (розробка та прийняття МОП міжнародних конвенцій, що регламентували певні аспекти правового статусу корінного населення).

1957 р. - 1989 р. (застосування комплексного підходу до регламентації міжнародно-правового статусу корінного населення, характерними залишаються інтеґративних підхід та патерналістичне ставлення до корінних народів).

Від 1989 р. (визнання світовою спільнотою колективних прав корінних народів, зміна інтеґративного підходу визнанням самобутності корінних народів) до сьогодні.

Наступний період має розпочати прийняття Декларації ООН про права корінних народів, що ініціюватиме процес розвитку міжнародної правосуб'єктності корінних народів та виведе їх права на якісно новий рівень.

На підставі проведеного аналізу сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів, автор пропонує таке узагальнення зроблених висновків. Прийняття Конвенції МОП № 169 стало переломним моментом в еволюції міжнародно-правового статусу корінних народів, оскільки в цьому документі корінні спільноти вперше на рівні hard law визнано народами і відповідно їх права виведено на якісно новий рівень (зокрема, закріплено колективний характер прав, інтеґративний підхід замінено орієнтацією на захист самобутності, ініційовано процес вирішення земельних вимог тощо). Підтвердженням схвалення світовою спільнотою процесів розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів стало внесення до Конвенції з біологічного різноманіття 1992 р. пункту, який регламентує права корінних народів. Значення цього документу для захисту й реалізації прав корінних народів є надзвичайно великим, адже кількість сторін, котрі підписали цю конвенцію, у 12 разів перевищує кількість учасників Конвенції МОП № 169. Роль документів soft law у цьому процесі є не менш значною, оскільки саме вони відбивають зміну у ставленні світової спільноти до проблеми визнання особливого міжнародно-правового статусу корінних народів і, завдяки великій кількості держав-учасників та високого статусу ряду документів, вплинули на еволюцію галузі. Найбільш яскравими прикладами реалізації окреслених норм і визнання нового рівня міжнародно-правового статусу корінних народів є практика Арктичної Ради й докорінна зміна правового статусу корінних народів у Канаді та державах Північної Європи. Але не всі проблеми у цій галузі вирішено; ряд важливих питань (насамперед пряме визнання корінних народів рівноправними суб'єктами міжнародного права, визнання в повному обсязі прав корінних народів на самовизначення, території, природні ресурси, практичне втілення вже визнаних прав на самобутність та оригінальний розвиток тощо) лишається відкритим, що створює простір для подальшого розвитку міжнародно-правового й національного статусу корінних народів.

Третій розділ “Тенденції розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів”. У попередньому розділі дослідження було розкрито головні риси сучасного міжнародно-правового статусу корінних народів. Утім, низкою держав на своєму національному рівні вже запроваджено більш прогресивні норми; під егідою ООН завершується розробка проекту Декларації прав корінних народів (документу, котрий, за прогнозами, гратиме визначальну роль у подальшому розвитку прав корінних народів); схожі проекти розробляються регіональними міжурядовими організаціями, зокрема, ОАД. Усе це переконливо свідчить про можливість встановлення на міжнародному рівні нових стандартів прав корінних народів в найближчому майбутньому.

У першому підрозділі третього розділу з метою з'ясування основних етапів еволюції та суті очікуваних змін у міжнародно-правовому статусі корінних народів автором проаналізовано політико-правові документи, які відбивають головні етапи еволюції бачення цього питання власне корінними народами. Зокрема, детально розглянуто документи, що є спробою комплексної регламентації міжнародно-правового статусу корінних народів, - Міжнародні стандарти щодо прав корінних народів (Женева, 1984); Декларація принципів (Панама, 1984 р.); Декларація принципів (Женева, 1987 р.); Хартія корінних народів світу (Карі Ока, 1992 р.); Хартія корінних народів тропічних лісів та народів, що ведуть племінний спосіб життя у тропічних лісах (Пенанг, 1992 р.); Декларація прав корінних і племінних народів Азії (Чанг Мей, 1993 р.); Міжнародний пакт про права корінних націй (Женева, 1994 р.); Хартія нечисленних корінних народів Півночі, Сибіру та Дальнього Сходу Російської Федерації (Москва, 2001 р.); Політична декларація корінних народів (Балі, 2002 р.); Декларація Кімберлі (Кімберлі, 2002 р.) - та спроби регламентації окремих аспектів міжнародно-правового статусу корінних народів. Серед величезної кількості документів другої категорії, розроблених і прийнятих міжнародними неурядовими організаціями, розглянуто документи, що є типовими й досить повно відтворюють ситуацію у відповідній галузі: Декларація Матаатуа щодо прав інтелектуальної та культурної власності корінних народів (Вакатан, 1993 р.); Заява Кулангатта щодо права корінних народів на освіту (Хіло, Гаваї, 1999 р.); Женевська декларація з питань здоров'я та виживання корінних народів (Женева, 1999 р.); Сіетлська декларація корінних народів (Сіетл, 1999 р.). Підсумовуючи результати цього етапу дослідження, автор робить висновок про вплив цих документів на розвиток концепції прав і міжнародно-правового статусу корінних народів, ілюструє характер та обсяг такого впливу .

У другому підрозділі третього розділу відтворено результати порівняльного аналізу розроблюваних ООН та ОАД проектів декларацій про права корінних народів, розкрито, наскільки окреслені документи відповідають позиції корінних народів стосовно перспектив розвитку їх прав, визначено основні зміни, що їх внесуть ці документи в міжнародно-правовий статус корінних народів.

Підсумовуючи результати дослідження, у третьому підрозділі третього розділу автор розглядає українське національне законодавство в контексті співвідношення з міжнародно визнаними стандартами в цій галузі та формулює загальні рекомендації щодо його вдосконалення.

ВИСНОВКИ

Розглянувши та проаналізувавши всі аспекти цього дослідження, дисертант дійшов таких висновків.

У сфері міжнародно-правового регулювання виділяється такий об'єкт як міжнародно-правові відносини з визначення міжнародно-правового статусу корінних народів. Нормативна база такого регулювання є достатньо широкою і включає універсальні та регіональні конвенції, численні документи soft law; результати її аналізу дозволяють чітко відмежувати правовий статус корінних народів від статусу національних меншин.

Першими документами, які визначали такий статус ad hoc, були угоди представників європейських держав із корінними народами Американських континентів, укладені в процесі колоніальної практики; подібні угоди укладались також США, Канадою, Австралією, іншими державами. Проте, з часом значення таких документів de facto було нівельовано. У подальшому питання корінних народів розглядались певними міжнародними конференціями кінця ХІХ ст., а також частково були відтворені у Статуті й практиці Ліги Націй. Але безпосереднім об'єктом міжнародно-правового регулювання елементи правового статусу корінних народів стали лише у ХХ ст. завдяки діяльності МОП. Саме міжнародно-правові документи, розроблені цією організацією, дозволяють детально дослідити становлення й розвиток міжнародно-правового статусу корінних народів.

Сучасний міжнародно-правовий статус корінних народів визначається насамперед Конвенцією МОП № 169 та Конвенцією з біологічного різноманіття 1992 р.; на його формування значно вплинули документи soft law, а також політичні документи, розроблені організаціями корінних народів. Вважаємо, що засадничі елементи такого статусу можна подати у формі такого переліку:

визнання існування такого спеціального суб'єкту, як корінні народи та колективного характеру їх прав;

визнання права осіб зі складу корінних народів у повній мірі, безперешкодно й без дискримінації користуватись правами людини та основними свободами;

захист таких осіб від дискримінації в будь-якій формі;

визнання, захист та сприяння розвитку самобутності соціальних, культурних, релігійних і духовних цінностей, практики та інститутів корінних народів; визнання права корінних народів на розвиток відповідно до власнообраних пріоритетів;

визнання зв'язку корінних народів із землями їх традиційного проживання та права корінних народів на такі землі чи справедливу компенсацію за існуючі факти обмеження чи порушення цього права;

визнання права корінних народів на вільну та адекватну участь на всіх рівнях (у виборних установах, адміністративних та інших органах) у прийнятті рішень, що в будь-який спосіб торкаються їх життя;

визнання певних релігійних і культурних прав корінних народів.

Утім, міжнародно-правовий статус корінних народів не слід сприймати як статичне явище, оскільки як під егідою ООН, так і в межах діяльності низки регіональних міжурядових організацій, а також міжнародними організаціями корінних народів проводиться робота з його вдосконалення. Певні результати окресленої діяльності, відбиттям котрої є документи de lege ferenda, вже реалізовані як на міжнародному, так і національному рівні, прикладами чого є діяльність Арктичної Ради та відповідні нововведення в законодавстві Канади й ряду держав Північної Європи (Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії).

Вважаємо, що в ході подальшого розвитку міжнародно-правового статусу корінних народів доцільно буде врахувати такі рекомендації щодо визначення головних напрямів його розвитку. Насамперед слід забезпечити реальний захист всіх прав і свобод людини для членів корінних народів, а також безпеку групи як такої (захист від дискримінації, етноциду, геноциду тощо). Має бути відновлена міжнародна правосуб'єктність корінних народів, яка була раніше de facto визнана європейцями на початковому етапі їх колоніальної експансії, тобто повинна бути відновлена рівність корінних народів з усіма іншими народами Землі.

У свою чергу, визнання корінних народів суб'єктом міжнародного права детермінує такі зміни в міжнародно-правовому статусі корінних народів:

визнання обов'язковості виконання всіх угод та інших домовленостей, укладених державами чи представниками держав із корінними народами;

визнання права корінних народів на самовизначення, на підставі якого вони вільно визначатимуть власний політичний статус і самостійно обиратимуть напрямки свого розвитку. Цей пункт не повинен викликати занепокоєння урядів щодо можливого ініціювання сепаратистських тенденцій, оскільки право на самовизначення вважається реалізованим, коли народ через своїх представників реально бере участь в управлінні демократичною державою, не потерпає від дискримінації та не відчуває будь-яких перешкод для свого розвитку;

поряд з іншими напрямками реалізації права на самовизначення необхідно детально регламентувати здійснення корінним народом самоврядування у внутрішніх (місцевих) справах;

визнання територій, які традиційно займали корінні народи, та ресурсів, що належать до цих територій, виключною власністю таких народів; визнання зв'язку корінних народів не лише з землями їх традиційного проживання, а й з навколишнім середовищем; визнання права корінних народів на безпечне навколишнє середовище й запровадження процедур відновлення цього права.

З урахуванням особливостей соціополітичних інституцій корінних народів мають бути розроблені та запроваджені на міжнародному й національному рівнях норми та процедури, котрі забезпечуватимуть безпосередню участь корінних народів у прийнятті й контролі процесу реалізації рішень, які безпосередньо впливають на життя корінних народів. На нашу думку, у цьому контексті доцільно буде використати досвід функціонування відповідних структур ООН (Комісії з прав людини, Робочої групи з питань корінних народів), Арктичної Ради, надбання національних правових систем Канади та ряду держав Північної Європи.

У повному обсязі мають бути визнані права інтелектуальної власності, культурні й релігійні права корінних народів. Особливу увагу слід приділити вирішенню питань освіти дітей та збереження й розвитку мови корінних народів.

Одночасно, вважаємо вкрай важливим підкреслити те, що реалізація запропонованих рекомендацій має проводитись виключно з урахуванням місцевих умов та ситуації, що історично склалися у кожному конкретному регіоні.

На сьогодні правовий статус корінних народів в Україні лишається неврегульованим. Незважаючи на використання цього терміну Конституцією України та цілим рядом нормативно-правових актів, національним законодавством не подається навіть дефініція корінного народу. Закріплюється лише відмінність корінних народів від української нації та національних меншин, окреслюється загальний напрям подальшого регулювання їх статусу: захист й розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності.

З метою захисту прав і створення умов для розвитку корінних народів в Україні необхідно прийняти спеціальний закон про статус корінних народів в Україні, в якому слід передусім регламентувати такі питання: зміст терміну "корінний народ", співвідношення статусу такого народу зі статусом інших груп в українському суспільстві, які дистанціюються від державотворчої нації (етнічними, мовними, релігійними та національними меншинами тощо); право корінних народів на самовизначення, яке охоплює питання місцевого й внутрішнього самоврядування та реальної участі в управлінні державою на засадах рівності й справедливості; захист корінних народів від дискримінації в будь-якій формі та за будь-якими ознаками; розмежування повноважень державної адміністрації та представницьких органів корінних народів щодо регламентації правової, соціальної й економічної сфер життя в місцях проживання корінних народів; право корінного народу на захист і розвиток самобутності не лише в галузях культури, мови й релігії, а й у соціальній, політичній та правовій сферах.

ПУБЛІКАЦІЇ

Основні положення дисертаційного дослідження були викладені в наступних наукових статтях:

Киценко Д.М. Щодо формулювання дефініції корінного народу у міжнародному та національному праві // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Спецвипуск. - Харків, 2001. - С. 228 - 230.

Киценко Д.М. До питання розробки міжнародно-правової дефініції корінного народу // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2001. - № 4. - С. 88 - 94.

Киценко Д.М. Процедурна діяльність Організації американських держав по визначенню міжнародно-правового статусу корінного народу //Вісник Національного університету внутрішніх справ. Випуск 18. - Харків, 2002. - С. 122-126.

Киценко Д.М. Практика Арктичної Ради як унікальний приклад визнання особливого міжнародно-правового статусу корінних народів // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2002. - № 4. - С. 53-61.

Киценко Д.М. Проект Декларації ООН про права корінних народів: коротка характеристика // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2003. - № 3. - С. 151 - 163.

Размещено на Allbest.ru