Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Самоврядування вірменської громади у місті Львові (XIV-XVIII ст.)

Демкова Мар'яна Станіславівна

12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

УДК 34: 352.075] (09) (477.83-2) (=19) “XIV-XVIII”

Львів - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, професор ТИЩИК Борис Йосипович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії та теорії держави і права

Офіційні опоненти:

член-кореспондент АПрН України, доктор юридичних наук, професор

Гончаренко Володимир Дмитрович

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого (м. Харків), завідувач кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн.

кандидат юридичних наук, доцент

Вовк Юрій Євгенович,

Міжнародний університет “РЕГІ” імені академіка Степана Дем'янчука, доцент кафедри права та філософії, заступник ректора з правових питань

Провідна установа

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 11 лютого 2005 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 5 січня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Луць Л.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. В умовах утвердження української державності зростає роль наукових досліджень історії держави і права України, що дозволяє поглибити вітчизняні історико-правові знання. З огляду на це залишаються актуальними дослідження інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова у XIV-XVIII ст.

У вітчизняній, зарубіжній історичній та історико-правовій літературі аналізувалися деякі питання становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади у місті Львові в XIV-XVIII ст. у працях вчених О. Бальцера, Ф. Бішофа, Я. Дашкевича, В. Григоряна. Окремі історико-правові аспекти даної проблеми висвітлені у статтях сучасних істориків права: В. Кульчицького, М. Кобилецького, А. Кольбенка, І. Бойка. Проте значна частина питань щодо становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади на території міста Львова у XIV-XVIII ст. залишається недослідженою. Це й обумовлює актуальність теми, за якою виконана дисертація.

У досліджуваний період територія міста Львова входила до складу Руського воєводства Польської держави. Це, безперечно, впливало на самоврядування національних громад, що проживали у місті. Так, акти польських королів у багатьох випадках покращували становище львівських вірмен, але й нерідко суттєвого його погіршували в частині обмеження їхніх прав у здійсненні вірменського самоврядування.

Незважаючи на перебіг політичних подій у державі, вірменська громада всіляко намагалася затвердити і зміцнити свій правовий статус, подаючи прохання (заяви) та скарги до польських королів, унаслідок чого в багатьох випадках приймалися позитивні для вірмен рішення, а польські королі видавали сприятливі для них привілеї. Так, з 1519 р. привілеєм польського короля Сигізмунда І був затверджений складений вірменами правовий кодекс, що отримав назву - Вірменський статут, який в основному містив норми матеріального права.

Важливе місце серед проблем, які вимагають дослідження історико-правових інститутів діяльності вірменської громади, посідає питання самоврядування вірменської громади у місті Львові у XIV-XVIII ст. У межах поняття “самоврядування вірменської громади” розглядаються такі елементи, як роль і призначення інститутів самоврядування у здійсненні судочинства, їхня компетенція, взаємозв'язки з міською владою, а також здійснення самоврядування всередині самої вірменської громади.

Дослідження історії державно-правових інститутів міста Львова, формування у ньому вірменської громади, утвердження її правового статусу має важливе значення для розвитку вітчизняної історико-правової науки та для сучасної вірменської громади Львова.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми “Актуальні проблеми історії держави і права України, політичних і правових вчень та зарубіжної історії”, яка досліджується на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського національного університету ім. Івана Франка згідно з наказом ректора ЛНУ Н-239 від 28.03.2003.

Метою дисертаційного дослідження є поглиблення історико-правових знань щодо становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади на території міста Львова у XIV-XVIII ст.

Для досягнення поставленої мети, у дисертації необхідно розв'язати такі завдання:

- охарактеризувати передумови становлення інститутів самоврядування вірменської громади на території міста Львова у XIV-XVIII ст.;

- виявити особливості застосування актів королівського законодавства Польщі, яке визначало правове становище львівських вірмен;

- з'ясувати, які інститути відносилися до інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова та визначити їх правовий статус;

- охарактеризувати основні джерела вірменського права у місті Львові;

- дослідити порядок здійснення судочинства у вірменському суді, юридичну природу судових рішень та актів, які мають юридичне значення.

Об'єктом дисертаційного дослідження є інститути самоврядування вірменської громади міста Львова у XIV-XVIII ст.

Предметом дисертаційного дослідження є історико-правові закономірності становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади, які діяли на території міста Львова у XIV-XVIII ст.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження включають період з XIV ст., а саме з 1356 р., коли місту Львову було надано магдебурзьке право і вірмени отримали право судитися у власному суді під головуванням міського війта, що стало правовою підставою діяльності вірменського суду, до XVIII ст., а саме до 1790 р., коли у зв'язку зі скасуванням магдебурзького права, реорганізацією у 1784 р. місцевого самоврядування Австрією, було ліквідовано самоврядування вірменської громади.

Територіальні рамки дисертаційного дослідження обмежені територією міста Львова, що пояснюється існуванням у ньому однієї з найчисельніших вірменських громад України, а також найбільшої колонії Галичини.

Методи дисертаційного дослідження. Методологією дисертаційного дослідження є система філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів.

У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод, що дало змогу встановити особливості становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова в досліджуваний період.

Соціологічний метод використовувався у процесі визначення чинників, що впливали на становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова.

Статистичний метод використовувався для обробки архівних матеріалів під час аналізу актів вірменського суду.

Історико-правовий метод, як основний, використовувався при виявленні закономірностей та особливостей становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади та змін, які супроводжували їх розвиток.

Порівняльно-правовий метод був застосований при порівнянні норм вірменського, старовірменського та магдебурзького права, що стосувалися функціонування інститутів самоврядування вірменської громади.

Формально-догматичний та метод тлумачення правових приписів використовувався при аналізі джерел вірменського права та з'ясуванні змісту їх нормативно-правових приписів.

Джерельною та історіографічною базою є норми і збірники вірменського права, акти польських королів відповідних історичних періодів, архівні документи та матеріали, праці як вітчизняних, так і зарубіжних авторів з досліджуваної проблематики.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим вітчизняним історико-правовим монографічним дослідженням проблем становлення та функціонування інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова у XIV-XVIII ст.

У результаті проведеного дослідження сформульовані такі положення, яким притаманні елементи новизни:

1. Уточнено, що становлення інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова безпосередньо пов'язане з привілеєм Казимира ІІІ від 17 червня 1356 р. про надання місту Львову магдебурзького права.

2. З'ясовано, що правовий статус інститутів самоврядування вірменської громади Львова зокрема закріплювався актами королівського законодавства Польщі.

3. Встановлено, що в досліджуваний період до інститутів самоврядування вірменської громади Львова відносилися: вірменський суд, вірменські старійшини та вірменський війт, які частково зберегли в собі ознаки інститутів самоврядування Вірменії.

4. Виявлено, що вірменські старійшини відігравали безпосередню роль у реалізації правового статусу вірменської громади Львова, зокрема вони брали участь у здійсненні судочинства, виступали посередниками у спорах як у межах громади, так і з жителями міста та міською владою.

5. З'ясовано, що вірменський війт був представником вірменської громади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування Львова, здійснював функції самоврядування в межах громади, а також на певних історичних етапах головував у вірменському суді.

6. Встановлено, що затвердження у 1519 р. королем Сигізмундом І Вірменського статуту стало способом об'єктивації норм старовірменського права назовні.

7. Виявлено, що судочинство у вірменському суді здійснювалося згідно з “Порядком судів і справ вірменського права”.

8. З'ясовано, що самоврядний статус вірменської громади у місті Львові був неповним, зокрема щодо управління містом.

9. Уточнено, що не зважаючи на ліквідацію самоврядування вірменської громади у Львові відповідно до скасування магдебурзького права та реорганізації Австрією міського самоврядування (1784 р.), фактично самоврядування вірменської громади у галузі судочинства проіснувало аж до 1790 р.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки дисертації поглиблюють знання вітчизняної історико-правової науки з проблем становлення та функціонування інститутів самоврядування в Україні і можуть бути використані у подальших істотко-правових дослідженнях цієї проблеми.

Матеріали дослідження можуть бути використані у навчальному процесі: лекціях і практичних заняттях з курсу держави і права України, підготовці підручників і посібників для поглиблення вивчення даної проблематики.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження апробовано шляхом його обговорення на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка, а також на 4-х конференціях: VIII регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 13-14 лютого 2002 р.); ІХ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 13-14 лютого 2003 р.); Х регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 5-6 лютого 2004 р.); науково-практичній конференції студентів і аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, 8-9 квітня 2004 р.).

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом та зумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів (які включають 12 підрозділів), висновків, додатків та списку використаних джерел (186 найменувань).

Повний обсяг дисертації 195 сторінок, з них - 20 сторінок займають додатки і список використаних джерел (186 найменувань).

1. Зміст роботи

вірменський громада самоврядування суд

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь новизни роботи, мета і завдання дослідження, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, апробація дослідження та його структура, формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Розділ І “Стан розробки проблеми та характеристика джерел дослідження” присвячений аналізу наукових праць про правовий статус, самоврядування вірменської громади у місті Львові (XIV-XVIII ст.), а також архівних матеріалів. Наукова література з цієї проблеми поділяється на загальну історичну, яка стосується зокрема історії формування і функціонування вірменської громади у Львові (Ю. Зіморович, Ч. Хованець, І. Шараневич, С. Баронч, Т. Громницький, А. Чоловський, Д. Зубрицький та ін.), історико-правову періоду до середини XX ст., яка дає уявлення про державно-правові інститути самоврядування львівської вірменської громади (К. Войтицький, Ф. Бішоф, Й. Карст, С. Кутшеба, В. Бастамян, О. Бальцер та ін.) та сучасну історичну й історико-правову літературу, що складається з праць українських та зарубіжних вчених середини XX століття і нашого часу (Я. Дашкевич, І. Крип'якевич, М. Капраль, В. Григорян, В. Грабовецький, А. Сукіясян, В. Кульчицький, М. Кобилецький, А. Кольбенко, І. Бойко та ін.).

Розділ 2 “Переселення вірмен на територію Галичини та формування вірменської громади у Львові” містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1 “Передумови та причини переселення вірмен у Галичину” автор проаналізувала основні причини переселення вірмен у Галичину, етапи їхньої міграції.

Масове переселення вірмен до Галичини припадає на середину ХІІІ ст., коли у 1239 р. татарські орди під керівництвом хана Альп Аслана зруйнували столицю вірменської держави Ані. Період середини XIIІ-XIV століття вважається першою хвилею іміграції вірмен на територію Галичини.

Друга хвиля імміграції вірмен до Галичини розпочалася з кінця XIV ст., після повної втрати незалежності вірменською державою у 1319-1375 р. та захоплення турками у 1475 р. Криму. У цей час значні групи вірмен переселилися в Галичину та створили свої громади у містах Тисмениці, Снятині, Станіславі, Бродах, Жовкві, Золочеві.

Після другої половини XVII ст. відбулася третя хвиля еміграції молдавських, румунських та кримських вірмен, які переселилися на польські та українські, у т.ч. і галицькі, землі. У Галичині вони створили громади у Кутах та Городенці, а частина з них поселилася у Львові, у якому на той час уже існувала вірменська громада зі своєю церквою, єпископом, судами та органами самоврядування.

Підрозділ 2.2 “Вірменська громада у Львові: правовий статус та роль у зміцненні економічного потенціалу міста” висвітлює період створення, особливості правового статусу, соціально-економічне становище вірменської громади у Львові.

Перші вірмени оселилися на території міста Львова за часів володарювання короля Данила Галицького.

Підтвердженням існування вірменської громади у Львові за часів Галицько-Волинського князівства є грамота польського короля Казимира ІІІ від 17 червня 1356 р. про надання Львову магдебурзького права. Серед інших народностей у ній згадуються вірмени, яким “забезпечувався окремий суд відповідно до їх законів під головуванням міського війта”. Цей документ свідчить про те, що вірмени не тільки проживали у Львові у цей період, але мали також на той час свою юридично організовану громаду.

Вірменські переселенці відіграли важливу роль у зміцненні економічного і політичного потенціалу Львова.

Розділ 3 “Інститути самоврядування вірменської громади Львова та їх правове забезпечення” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Правовий статус вірменських старійшин та їхня роль у здійсненні судочинства” автор дослідила правові основи функціонування інституту вірменських старійшин, їх роль та функції у здійсненні судочинства.

Головував у вірменському суді міський війт, який не міг знати норми вірменського права, що були написані вірменською мовою, а тому рішення суду приймали фахівці в галузі права, які одночасно повинні були бути чесними, заможними та поважними членами вірменської громади, а війт лише виголошував прийняте ними рішення.

Таким чином, у самому привілеї 1356 р. було закладено правову основу існування інституту вірменських старійшин як елементу вірменського судочинства, що фактично проіснував до 1790 р.

Привілей польського короля Сигізмунда Августа 1563 р. передбачав обов'язок обирати дванадцятьох вірменських старійшин, хоча на судових засіданнях їх повинно було бути не більше шести. Від старійшин вимагалося: кожного року складати присягу на вірність королю та виносити справедливі рішення польською мовою в присутності довірених осіб, яких визначали львівський староста та радники. Старійшини обиралися вірменською громадою.

Крім судових функцій, вірменські старійшини виступали заступниками та захисниками членів вірменської громади, викликаних до міського суду, особами, що примиряють сторони перед судовим процесом; вони також брали участь у розподілі родинних маєтків тощо.

13 лютого 1686 р. король Ян Собеський видав декрет, яким врегульовувалися правові відносини між магістратом та вірменськими старійшинами. Згідно з цим декретом, вірменські старійшини отримали нову назву і статус “вірменських суддів”. Перемогою вірменських старійшин у боротьбі за свої права можна також назвати введення одного з вірменських суддів до “комісії 10-ти” для заслуховування звітів і перевірки рахунків міста та входження до оціночної комісії з нерухомого майна вже не двох, а трьох представників вірменської громади - вірменських суддів.

Підрозділ 3.2 “Створення, функціонування та ліквідація інституту вірменського війтівства у Львові” висвітлює питання створення інституту вірменського війтівства у Львові, утвердження його правового статусу та ліквідацію цього інституту.

Появу вірменського війтівства на офіційному рівні слід пов'язувати з привілеєм королеви Угорщини та Польщі Єлизавети від 23 серпня 1379 р., у якому наказувалося залишити вірмен: “...у їх звичаях з їх війтом (вірменським)”.

У привілеї від 23 листопада 1462 р. польський король Казимир IV підтвердив усі привілеї львівських вірмен та звільнив їх з-під юрисдикції будь-яких королівських та міських урядників, а також встановив головування вірменського війта у вірменському суді, який щороку обирався старійшинами. У цьому привілеї вперше визначено повноваження вірменського війта та узаконено інститут вірменського війтівства.

Вірменський війт за межами громади був наділений правом виступати як довірена особа або представник вірмен, викликаних до міського суду, а також захисником інтересів вірменської громади. У межах громади до обов'язків війта належало: опікунство над малолітніми, виконання заповітів та здійснення інших функцій адміністративного характеру.

Користуючись приїздом до Львова короля Казимира IV, міська влада домоглася значного обмеження юрисдикції львівських вірмен та скасування вірменського війтівства. Так, Казимир IV 10 березня 1469 р. видав декрет, який відсторонював вірменського війта від участі у вірменському судочинстві. Таким чином, позбавивши вірменського війта права участі у судових процесах, було ліквідовано інститут вірменського війтівства.

У підрозділі 3.3 “Правовий статус вірменського війтівства у львівських передмістях” дається характеристика функцій вірменських війтів у львівських передмістях (Галицькому і Краківському), а також на Підзамчі та деканаті костелу св. Іоанна.

Вірмени кожного з передмість мали свого війта, який щорічно призначався міською радою з числа чотирьох кандидатів, які були запропоновані мешканцями цих передмість. До обов'язків війтів входило; слідкувати за дотриманням порядку та чистоти у своєму передмісті, контроль за збором податків, а також вирішення інших організаційних питань. Відповідно до отриманих повноважень, вони були підзвітні міській владі; питання судочинства не належали до повноважень цих війтів.

Влада вірменського львівського війта не поширювалася на передмістя Підзамча, а була зосереджена безпосередньо в старости, або у гродських урядників. Звідси випливає, що підзамчанські вірмени не користувалися вірменським правом, а підлягали юрисдикції земського польського права, яке було обов'язковим для мешканців Підзамча. Такий же статус був у вірмен, які проживали на території деканату костелу св. Іоанна. Проте, відповідно до привілею від 3 квітня 1415 р., король Владислав Ягайло надав вірменам та іншим мешканцям передмістя території деканату костелу св. Іоанна ті ж вільності, які мали львівські міщани, звільнивши їх від українського (руського) і підпорядкувавши вірменському праву.

У підрозділі 3.4 “Застосування королівського законодавства при здійсненні вірменського судочинства у XV-XVIIІ ст.” аспірантом досліджено зміну правового статусу інститутів самоврядування вірменської громади відповідно до актів королівського законодавства.

Обсяг здійснення самоврядування вірменської громади визначався, як правило, королівським законодавством, яке нерідко обмежувало, а іноді й розширювало компетенцію вірменського війта, вірменських старійшин, а також ступінь автономії здійснення вірменського судочинства.

Серед королівських документів, які визначали правовий статус львівських вірмен, зокрема інститутів самоврядування, можна виділити: привілей Казимира ІІІ 1356 р. про надання Львову магдебурзького права, унаслідок чого вірмени отримали право судитися у власному суді під головуванням міського війта; привілей Єлизавети 1379 р. про визнання окремого інституту вірменського війтівства; привілей Казимира IV 1462 р. про підтвердження та розширення юрисдикції вірменського війта; декрет Казимира IV 1469 р. про усунення вірменського війта від участі у вірменському судочинстві; декрет Казимира IV 1476 р. про здійснення вірменського судочинства (головування у вірменських судах міського війта; порядок судових засідань та присягу); декрет Сигізмунда І 1510 р. про остаточне скасовувався інституту вірменського війтівства; привілей Сигізмунда І 1519 р. про затвердження Вірменського статуту; декрет Яна ІІІ 1686 р. про уточнення судової юрисдикції вірменського суду та створення інституту суддів вірменської нації з порядком їх виборності.

Розділ 4 “Вірменський статут 1519 р. - кодекс матеріального права львівських вірмен” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Загальна характеристика Статуту, його структура та джерела” автор подає загальну характеристику правових норм, структури та джерел кодексу матеріального права львівських вірмен - Вірменського статуту.

Причиною кодифікації і прийняття Вірменського статуту було те, що у процесі здійснення судочинства на практиці часто виникали проблеми з правильним трактуванням норм вірменського права, які були написані маловідомою для органів влади вірменською та вірмено-кипчацькою мовами. Для усунення цих суперечностей львівські вірмени підготували і подали на затвердження королю кодифікований проект вірменських законів, який з часом дістав назву “Статут львівських вірмен” або “Вірменський статут” (“Statuta Iuris Armenici”), і був затверджений королем Сигізмундом І 5 березня 1519 р.

Вірменський статут складався з двох частин, до першої вступної входило 10, а до другої основної - 124 статті. Джерелами статуту були: вірменський Судебник Мхітара Гоша XII-XIII ст., Книга правна сирійсько-римська, Старий та Новий Завіт, канонічне право, магдебурзьке право, Саксонське Зерцало, судова міська практика та Статут Казимира Великого.

Вірменський статут регулював правові відносини церковного, шлюбно-сімейного, кримінального та цивільного характеру.

У підрозділі 4.2 “Правовий статус особи” охарактеризовано правосуб'єктність (права і обов'язки) львівських вірмен, їхнє правове становище поряд з іншими жителями міста.

Правоздатність особи наставала ще до народження дитини, а припинялася зі смертю. У Вірменському статуті розглядалися чотири категорії населення: селяни, міщани, шляхта і король. Вірменська шляхта вважалася шляхтою Речі Посполитої. Вірменські землевласники підпорядковувалися польському праву, незважаючи на свою релігійну належність. Основну частину вірменської громади у Галичині складали міщани. Найменше прав мали селяни, а найбільше - вірменська шляхта.

Підрозділ 4.3 “Цивільне право” наводить постатейний аналіз цивільно-правових норм Вірменського статуту 1519 р., характеризуючи їх за окремими цивільно-правовими інститутами та підгалузями, а саме: право власності та інші речові права, спадкове, сімейне, зобов'язальне право.

Відповідно до ст. ІХ Статуту, майно поділялося на рухоме та нерухоме. Вірменське право застосовувалося до нерухомого майна, яке знаходилося у місті і перебувало у власності вірмен, а за межами міста, незалежно від того, у чиїй власності перебувала нерухомість, діяло магдебурзьке або земське право. З часом усі справи щодо нерухомого майна перейшли до компетенції магдебурзького суду.

Значну увагу Статут приділяв спадковому праву, яке розрізняло спадкоємство за законом та заповітом. Заповіт вважається дійсним незалежно від стану здоров'я спадкодавця на момент його укладення. Якщо особа перед смертю не уклала заповіту, спадкоємцями ставали найближчі родичі, у першу чергу його діти. Таке спадкоємство було спадкоємством за законом. У разі відсутності дітей спадок набували дальші родичі. Родичі, якщо не було основних спадкоємців, могли бути спадкоємцями тільки до четвертого коліна. Якщо родичів до четвертого коліна не було, спадок переходив до короля, при цьому приховування майна, що призначалося королю, підлягало суворій карі.

Значно менше уваги порівняно зі спадковим правом Статут присвятив сімейному праву. Вірменське право приділяло значну увагу значенню сім'ї, а саме проблемам, які виникали під час вирішення сімейних спорів. Перед шлюбом наречений повинен був спочатку домовитися з батьком нареченої щодо розмірів посагу, який мав бути виплаченим. Процедура сватання відбувалась у присутності родичів. У Статуті багато уваги приділялося відносинам між батьками і дітьми. Сімейному праву був також відомий інститут опіки і піклування.

Значне місце у Статуті відводилося нормам, які регулювали зобов'язальні відносини. До істотних умов договору, як правило, належали: строки виконання, вартість договору тощо. Виконання зобов'язання найчастіше забезпечувалося порукою та завдатком. Часто необхідною умовою укладення договору була присутність при цьому свідків. Серед цивільно-правових договорів найбільше застосовувалися договір купівлі-продажу, найму, позики, підряду, схову та оренди. Також у статуті чимало уваги приділялося зобов'язанням, що виникали при заподіянні шкоди.

Підрозділ 4.4 “Кримінальне право” дає постатейну характеристику норм кримінального права за Вірменським статутом 1519 р.

При притягненні особи до кримінальної відповідальності за вчинення злочину до уваги брався вік, але не винного, а потерпілого.

Відповідно до Вірменського статуту, кримінальне право розрізняло види злочинів та види покарань за їх вчинення. Серед видів злочинів розрізняли злочини проти короля або пана, проти особи (вбивство, поранення (заподіяння тілесних ушкоджень), зґвалтування та інше), проти честі й гідності, проти власності.

Видами покарання були: смертна кара, ув'язнення, обтинання кінцівок, штраф, церковні покарання (сповідь і покута), конфіскація маєтку та втрата гідності. Смертна кара виконувалася шляхом повішання або “стинання”.

При визначенні покарання до уваги бралися форма вини, пом'якшуючі та обтяжуючі відповідальність обставини. Вірменський статут звільняв винного від відповідальності за “дію з примусу”, тобто вчинення діяння у стані необхідної оборони; закріплював такі важливі принципи, як презумпція невинності та індивідуалізація покарання.

Розділ 5 “Правові основи та практика здійснення вірменського судочинства” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. “Порядок судів і справ вірменського права” - вірменський процесуальний кодекс” автором досліджено історію створення і прийняття “Порядку судів і справ вірменського права”, аналіз норм, які містились у “Порядку”, систему вірменських судів, принципи та порядок здійснення вірменського правосуддя.

Відсутність процесуальних норм у Вірменському статуті спонукала вірмен до створення власного процесуального кодексу, який дістав назву “Порядок судів і справ вірменського права” і був перекладений на польську мову в 1604 р. Незважаючи не те, що цей своєрідний процесуальний кодекс не отримав королівської санкції, він широко застосовувався на території всієї Галичини. Він вважається “підручником”, який надавав суддям та сторонам процесу необхідні знання у галузі цивільного процесу.

За аналогією до німецького процесуального права, вірменське право розрізняло “виложений суд” та “закупний, або потрібний суд”. До компетенції виложеного суду належав розгляд цивільних справ між вірменами, які були мешканцями міста, а також між мешканцями міста вірменської та інших національностей. Закупний, або потрібний суд розглядав справи між прибулими вірменами, а також між прибулими та місцевими вірменами. Засідання потрібного суду відбувалися кожного четвертого дня, і тому справи, які вимагали термінового вирішення, як правило, розглядались у ньому.

Розгляд цивільних справ відбувався за позовною заявою, кримінальні справи порушувалися за заявою потерпілого. Доказами у процесі могли бути документи, показання свідків та інша інформація, підтверджена присягою. Існував інститут апеляційного оскарження судових рішень до короля.

У підрозділі 5.2 “Застосування норм вірменського права при вирішенні судових справ та вчиненні актів, які мають юридичне значення” автором досліджено зміст актових книг вірменського суду, здійснено аналіз матеріалів (рішень) вірменського суду в конкретних справах та актів, які мають юридичне значення.

За своїм змістом матеріали вірменського суду досить різні. Крім судових рішень у різних справах, до актових книг також заносилися королівські декрети і привілеї, цирографи (письмові зобов'язання), заповіти, майнові інвентарі та інші матеріали, що стосувалися політичного, економічного й культурного життя львівських вірмен.

Досліджуючи застосування норм вірменського права на підставі актових книг вірменського суду, автором проаналізовано порядок укладення та зміст передшлюбних угод; складання духівниць (заповітів); інвентарні описи майна, а також рішення львівського міського вірменського суду при вирішенні судових справ.

Передшюбні угоди укладалися в присутності та за згодою обох сторін. Сторона нареченої визначала її посаг у рухомому та нерухомому майні, а також оголошувала про подарунок нареченому. Угоду записували у вигляді зобов'язання обох сторін із зазначенням дозволу духовної та світської влади, у присутності свідків або й без них.

Порядок складання заповітів (духівниць) відображений у нормі “Порядку судів і справ вірменського права”; за процедурою укладення та структурою він нагадував передшлюбні угоди.

Щодо актів інвентарного опису майна, то можна виділити посмертні інвентарні описи майна (рухомого і нерухомого) та опис товарів та речей. Перші складали лише в тих випадках, коли відразу після смерті автора духівниці виникали спірні питання - чи то у зв'язку з поділом маєтку серед спадкоємців, чи то внаслідок претензій кредиторів. Акти опису товарів і речей були подібними до попередніх, проте причина їх складання була зовсім іншою. Такі акти з'являлися внаслідок судових рішень різних інстанцій.

Щодо рішень вірменського суду (формальних і змістових ознак), то вони швидше нагадують не судові рішення в сучасному розумінні цього слова, а судові ухвали чи протоколи судових засідань, хоча вони за своєю суттю містили всі ознаки судового рішення, оскільки суд постійно оцінював докази та обставини у справі. Суд при винесенні рішення не посилався на конкретні норми закону, хоча очевидно керувався ними, оскільки згадувалися слова “відповідно до закону”. Приймаючи рішення, суд встановлював юридичні факти - обставини у справі, які повинні були бути обґрунтовані відповідними доказами.

Висновки

У висновках наведене історико-правове узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у поглиблені історико-правових знань щодо становлення і розвитку інститутів самоврядування вірменської громади на території міста Львова у XIV-XVIII століттях, що є відповідним внеском у правничу науку.

Виконане дисертаційне дослідження дозволило зробити наступні висновки:

1. Уточнено, що становлення інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова безпосередньо пов'язане з привілеєм Казимира ІІІ від 17 червня 1356 р. про надання місту Львову магдебурзького права. Цей акт створив правову основу для формування та функціонування власного суду для вірменської громади у місті Львові (під головуванням міського війта).

2. З'ясовано, що правовий статус інститутів самоврядування вірменської громади Львова зокрема закріплювався актами королівського законодавства Польщі.

3. Встановлено, що в досліджуваний період до інститутів самоврядування вірменської громади Львова відносилися: вірменський суд, вірменські старійшини та вірменський війт, які частково зберегли в собі ознаки інститутів самоврядування Вірменії. Правовий статус інститутів самоврядування вірменської громади Львова змінювався, що пояснювалося перебігом політичних та інших соціальних подій у Польській державі.

4. Виявлено, що вірменські старійшини відігравали безпосередню роль у реалізації правового статусу вірменської громади Львова, зокрема вони брали участь у здійсненні судочинства, виступали посередниками у спорах як у межах громади, так і з жителями міста та міською владою.

5. З'ясовано, що вірменський війт був представником вірменської громади в органах державної влади та органах місцевого самоврядування Львова, здійснював функції самоврядування в межах громади, а також на певних історичних етапах головував у вірменському суді.

6. Встановлено, що затвердження у 1519 р. королем Сигізмундом І Вірменського статуту стало способом об'єктивації норм старовірменського права назовні, що вплинуло на ефективність врегулювання цивільних, кримінальних, сімейних відносин та усунення колізій у визначених Вірменським статутом сферах. До 1519 р. львівські вірмени користувалися нормами старовірменського права, зокрема Книги правної сирійсько-римської, що дає підстави стверджувати про рецепцію римського права в Україні.

7. Виявлено, що судочинство у вірменському суді здійснювалося згідно з “Порядком судів і справ вірменського права”. Цей акт був своєрідним процесуальним кодексом, який, хоча і не був офіційно затверджений, але використовувався при здійсненні вірменського судочинства. Вірменське судочинство здійснювалося відповідно до кращих правових надбань свого часу, зокрема суд при прийнятті рішення керувався законом, враховував пояснення сторін, показання свідків, зібрані докази у справі. При здійсненні судочинства існував інститут апеляційного оскарження судових рішень до короля, який нерідко скасовував попередні рішення і, у зв'язку з цим, накладав на суддів штрафні санкції.

8. З'ясовано, що статус вірменської громади значно підвищився після підписання у 1667 р. унії з Римом, після чого вірмени отримали право обіймати посади в державному апараті, що сприяло представленню і захисту інтересів вірменської громади.

9. Обґрунтовано, що самоврядний статус вірменської громади у місті Львові був неповним, зокрема щодо управління містом.

10. Уточнено, що незважаючи на найбільш широкий самоврядний статус вірменської громади у Львові поряд з іншими громадами, певні передумови, зокрема насильницьке навертання вірмен у католицтво, затвердження целібату вірменських священиків, полонізація, сприяло асиміляції вірменської нації. Незважаючи на ліквідацію самоврядування вірменської громади у Львові відповідно до скасування магдебурзького права та реорганізації Австрією міського самоврядування (1784 р.), фактично самоврядування вірменської громади у галузі судочинства проіснувало аж до 1790 р.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Вірменський статут 1519 р:, зміст, структура та джерела // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2002. - № 37. - С. 104-111.

2. Основи правового статусу особи за Вірменським статутом 1519 року // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 19. - К.: Ін-т держави і права ім. Корецького НАН України, 2003. - С. 173-178.

3. Цивільне право за вірменським статутом 1519 р. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2003. - № 38. - С. 48-56.

4. Переселення вірмен на територію Галичини та створення вірменської колонії у Львові (XII-XIV ст.) // Підприємництво, господарство і право. Науково практичний господарсько-правовий журнал. - 2004. - № 6. - С. 83-86.

5. Створення, функціонування та ліквідація інституту вірменського війтівства у Львові (XIV-XVIII cт.) // Життя і право. Львівський правничий часопис. - 2004. - № 5. - С. 30-35.

6. Правовий статус вірменських старших та їх роль у здійсненні судочинства у Львові (XIV-XVIII ст.) // Право України. - 2004. - № 10. - С. 124-126.

7. Вірменський статут 1519 р:, зміст та структура // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2002 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. - С. 89-92.

8. Характеристика норм кримінального права за Вірменським статутом 1519 р. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. - С. 71-76.

9. Зобов'язальне право за Вірменським статутом 1519 р. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної науково-практичної конференції. 5-6 лютого 2004 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. - С. 91-96.

Анотація

Демкова М.С. Самоврядування вірменської громади у місті Львові (XIV-XVIII ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2004.

У роботі досліджується становлення і функціонування інститутів самоврядування вірменської громади міста Львова у XIV-XVIII століттях. З наданням у 1356 році місту Львову магдебурзького права вірмени, поряд з іншими народами, отримали право судитися у власному (вірменському) суді під головуванням міського війта, що стало правовою основою для функціонування вірменського суду. 5 березня 1519 р. король Сигізмунд І затвердив поданий вірменами кодекс матеріального права - Вірменський статут, який регулював цивільні, кримінальні, сімейні відносини. Судочинство у вірменському суді здійснювалося відповідно до процесуального кодексу - Порядку судів і справ вірменського права, який, проте, не був затверджений, але судді при здійсненні судочинства керувалися цим документом і використовували його як “підручник” у галузі процесуального права. Суд при прийнятті рішення керувався законом, враховував пояснення сторін, показання свідків, зібрані докази у справі. При здійсненні судочинства існував інститут апеляційного оскарження судових рішень до короля. Самоврядування вірменської громади у Львові проіснувало до скасування магдебурзького права та реорганізації Австрією міського самоврядування (1784 року), однак фактично самоврядування вірменської громади у галузі судочинства проіснувало аж до 1790 року.

Ключові слова: вірменська громада, вірменський війт, судочинство, привілеї, самоврядування, право, кодекс, правова норма.

Аннотация

Демкова М.С. Самоуправление армянской общины города Львова (XIV-XVIII вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2004.

Первые армяне поселились на территории города Львова во времена правления короля Данила Галицкого. В этот период Львов входил в состав Русского воеводства Польского государства.

С получением в 1356 г. городом Львовом магдебургского права армяне, наравне с другими народами, получили право судиться в собственном (армянском) суде под председательством городского войта, что послужило правовым основанием для функционирования армянского суда.

Правовой статус армянской общины, а также институтов самоуправления во Львове на протяжении исследуемого периода претерпевал изменения. Начиная с 1356 года по 1736 год, правовое положение армянской общины существенно менялось (то в лучшую, то в худшую стороны), что объяснялось ходом политических и иных событий в государстве.

С предоставлением армянской общине права самоуправления (права судиться в собственном суде и руководствоваться армянским правом) в процессе осуществления правосудия часто возникали проблемы относительно правильного толкования норм армянского права, которые были изложены на малоизвестных для органов власти армянском и армяно-кипчакском языках. С целью устранения указанных и некоторых иных разногласий 5 марта 1519 года армяне подготовили и предоставили на утверждение польскому королю Сигизмунду І кодекс материального права львовских армян - Армянский статут, который можно признать полноценным и многофункциональным кодексом права, осуществляющим регулирование широкого круга правовых отношений церковного, уголовного, гражданского, брачно-семейного и финансово-экономического характера.

Правосудие в армянском суде осуществлялось в соответствии с процессуальным кодексом - Порядком судов и дел армянского права, который, однако, не был официально утвержден. Несмотря на это, судьи при осуществлении судопроизводства руководствовались этим документом и использовали его, преимущественно, в качестве “учебника”, который содержал сведения в отрасли процессуального права.

Осуществление правосудия, а также применение норм армянского права армянским судом по гражданским и уголовным делам, происходило на достаточно развитом уровне. Суд при вынесении решения руководствовался законом, учитывал пояснения сторон, показания свидетелей, доказательства, собранные по делу. При осуществлении судопроизводства существовал институт апелляционного обжалования судебных решений у короля, который нередко отменял решения суда и, в связи с этим, накладывал на судей штрафные санкции.

Самоуправление армянской общины во Львове просуществовало с XIV века (с момента предоставления в 1356 году городу Львову магдебургского права) и до XVІІІ века, т.е. до ликвидации самоуправления армянской общины во Львове в связи с отменой магдебургского права и реорганизацией Австрией городского самоуправления (1784 года), хотя фактически самоуправление армянской общины в сфере судопроизводства просуществовало до 1790 года.

Учитывая современное состояние осуществления в Украине судебной реформы, а именно принципов построения судов, порядка осуществления судопроизводства, целесообразно использовать исторический опыт функционирования институтов самоуправления армянской общины Львова в сфере судопроизводства в XIV-XVIII веках. Порядок рассмотрения дел армянским судом, апелляционное обжалование судебных решений, применение правовых норм может служить положительным опытом для эффективного проведения судебной реформы в Украине.

Ключевые слова: армянская община, армянский войт, судопроизводство, привилегии, самоуправление, право, кодекс, правовая норма.

Annotation

M. Demkova Self-government of the Armenian community in Lviv (XIV-XVIII c.). - Manuscript.

Thesis for a master's degree on specialty 12.00.01. - Theory and History of State and Law; History of Political and Legal Sciences. - Lviv National University, Lviv, 2004.

The research deals with establishment and functioning of self-government institutes of the Armenian community in Lviv in XIV-XVIII centuries. When Lviv was granted with the Magdeburg Law in 1356 the Armenians, together with other nations, got a right to judge in their own (Armenian) court under the Head of the local viyt (chairman), that was a legal basis for the Armenian court's functioning. On the 5^th of March, 1519 king Sygizmund I approved the code of material law of the Lviv Armenians - the Armenian statute, which regulated civil, criminal, family relations. Justice in the Armenian court was committed according to the Procedural Code - Procedure of courts and cases of the Armenian law, which was not approved, but during justice judges used that document as a “manual” in the field of Civil Proceedings. While passing judgments the court acted due to the law, took into consideration explanations of the parties, statements of witnesses, and other evidence in case. Appeals to the king were also used very often. Self-government of the Armenian community in Lviv existed till abolishment of the Magdeburg Law and reorganization of the local self-government by Austria in 1784, but in fact self-government of the Armenian community in the field of justice existed till 1790.

Key words: Armenian community, Armenian viyt, justice, privileges, self-government, law, code, legal rule.

Підписано до друку 31.12.2004 р. Формат 60х90/16.

Ум. друк. арк. 0,9. Обл.-вид. арк. 0,9.

Тираж 100 прим. Папір офсетний. Зам. № 463.

Надруковано видавничим центром

Львівського національного університету імені Івана Франка

79000, м. Львів, вул. Дорошенка, 41

Размещено на Allbest.ru

...