Тюремні установи в Україні в системі карально-охоронного механізму держави (кінець ХІХ — середина ХХ ст.)

4. В період революційних подій та громадянської війни в Україні 1918 - 1921 рр. якісних змін у тюремній політиці і тюремному законодавстві не сталося. Цьому не сприяла зміна правлячих режимів та незначний час перебування їх при владі. Отримавши у спадщину зруйновану систему державного управління, у тому числі і місцями ув'язнення, Уряд Української Центральної Ради зміг лише сформулювати основні засади тюремної політики відносно управління місцями позбавлення волі. До здобутків ЦР, у галузі централізації управління тюремною системою, необхідно віднести створення у структурі народного міністерства судових справ Головної тюремної Управи.

Реформування системи органів та установ виконання покарань в Українській державі полягало в пристосуванні наявного апарату управління до зменшення його юрисдикції. Продовжували діяти загальні принципи судоустрою, судочинства і діяльності тюремного апарату колишньої Російської імперії. Умови утримання в'язнів не покращились. Це суперечило проголошеним принципам побудови Української Держави як правової. Відновлення імперської моделі функціонування пенітенціарних інституцій, навіть порівняно з періодом перебування при владі Тимчасового уряду та Української Центральної Ради, зробило тюремний режим ще жорсткішим.

За часів Директорії на тлі подальшої мілітаризації суспільства, як не дивно, проводилась певна робота із правової регламентації всіх галузей державного управління, у тому числі й управління місцями відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Увага приділялась регламентації порядку й умов виконання покарань відносно військовослужбовців та військовозобов'язаних.

Протягом 1918 - 1921 рр. органи й установи виконання кримінальних покарань, що залишились від старої тюремної системи, імперські законодавчі акти щодо забезпечення їх діяльності, режим утримання ув'язнених тощо не змінилися. Незміненими залишились відомчі нормативні акти. Спостерігались лише спроби змінити структуру управління місцями ув'язнення, однак вони мали, як правило, лише організаційний характер, були нетривалими. Пенітенціарна ж система, що включала центральне управління, губернські органи влади, яким підпорядкувалась адміністрація місць ув'язнення (губернських та повітових тюрем) - лишалися без змін. До мінімуму був зведений вплив різних державних та громадських організацій на діяльність тюремних установ. Погіршилося забезпечення арештантів харчуванням, речовим майном, зросла завантаженість місць ув'язнення. Системного підбору, навчання та розстановки посадових осіб тюремного персоналу, особливо на місцях, за виключенням періоду перебування при владі уряду Директорії, не відбувались.

Аналіз організаційно-правових та управлінських засад тюремної політики розглядуваного періоду дозволяють зробити висновок, що головним завданням пенітенціарної системи вважалась боротьба за існування власне самої системи. Тюрми та тюремні установи, як правило, використовувались як один із головних елементів каральної політики, а також зміцнення правлячих режимів.

З боку радянської влади у 1917 - 1924 рр. відбувався пошук місця та ролі органів й установ виконання покарань в системі державних інституцій. Визначалася та на практиці перевірялась результативність системи управління ними, формувалися завдання, загальні принципи їх організації й діяльності. Даний процес опирався на досвід та правове поле Радянської Росії. Разом з тим, уже в цей час органи й установи виконання кримінальних покарань стояли на сторожі партійно-державних інтересів.

5. У період підготовки проекту ВТК УСРР активно проходив процес пошуку і створення нових норм кримінально-виконавчого права, в першу чергу, спрямованих на удосконалення правового статусу ув'язнених, забезпечення реалізації їх прав і інтересів. До цього процесу, крім безпосередніх органів управління місцями позбавлення волі, активно залучались інші вищі державні органи - Верховний Суд, Прокуратура, Народний Комісаріат Юстиції тощо.

6. Прийняття у 1925 р. ВТК УСРР було зумовлено потребою об'єднання в єдиному нормативно-правовому акті законів, постанов, циркулярів, інших документів, які визначали порядок і умови виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі. ВТК відобразив зміни, що знайшли прояв у визначенні і правовій регламентації основних положень державної виправно-трудової політики, більш гуманному відношенні до ув'язнених, порядку забезпечення їх прав і свобод. Разом з тим, Виправно-трудовий кодекс багато в чому мав декларативний характер. Застосування більшості його норм було неможливим у зв'язку із загальною економічною й політичною ситуацією як в СРСР, так і в Україні загалом. Водночас, ВТК 1925 р. відіграв позитивну роль у становленні і розвитку українського виправно-трудового законодавства. Незважаючи на подальші зміни і доповнення, фактично він продовжував діяти до 1960 року.

7. Факт прийняття в УСРР Виправно-трудового кодексу та проведення необхідних заходів для здійснення закріплених ним положень, дозволяє зробити висновок: становлення радянського виправно-трудового права отримало загалом логічне завершення. Було створено необхідні умови для його подальшого розвитку. У період після прийняття ВТК відбувався активний пошук шляхів та методів забезпечення єдності принципів діяльності та структурної розбудови системи органів та установ виконання кримінальних покарань в межах Народного комісаріату внутрішніх справ України. Головною ж причиною відсутності чіткого визначення та організаційного закріплення структури й функціонування виправно-трудових відділів і виправно-трудових установ стало утвердження, в кінці 20-х - на початку 30-х років, адміністративно-командної, жорстко централізованої системи державного управління, що опиралася на апарат примусу, складовою частиною якого була і система місць позбавлення волі

Історичний досвід свідчить про необхідність детального обґрунтованого підходу до створення нормативно-правових документів, які повинні регламентувати діяльність системи виконання покарань. Обов'язковою умовою цієї діяльності повинна стати перспективність підготовлених законів, їх взаємозв'язок з концептуальними положеннями внутрішньої політики, незалежність від політичної кон'юнктури.

8. Аналіз розвитку організаційно-правових основ системи виконання покарань в УСРР доводить, що на початку 30-х років відбувся перехід від принципів виправлення засуджених в умовах соціально-корисної праці, до широкого використання жорстких форм покарання, у якості яких виступали і тюремне ув'язнення, утримання у виправно-трудових таборах та колоніях. Виправно-трудова система стає однією з головних ланок репресивного апарату держави, зокрема для проведення широкомасштабних репресій 1937-1938 рр. Цьому сприяла і система виправно-трудового законодавства, яка зазнала негативної деформації. Починаючи з 1935 р. виправно-трудове законодавство почало витіснятись наказами, інструкціями та розпорядженнями, що видавались по лінії Наркомату внутрішніх справ. Основою функціонування останнього стає репресивно-каральна діяльність, з подальшою бюрократичною централізацією апарату, пануванням ієрархічної єдиноначальності, встановленням політичного режиму у вигляді адміністративно-командної системи управління, а в кінцевому випадку - тоталітаризму.

9. У передвоєнний період НКВС УСРР (УРСР) шляхом посилення силового тиску на суспільство, сприяв встановленню режиму тоталітаризму, попранню прав та свобод громадян, послабленню юридичної захищеності особи. Адміністрація органів та установ виконання покарань, як складова частина репресивно-карального механізму, брала безпосередню участь у масових акціях проти власного народу. Водночас, значна кількість співробітників місць позбавлення волі стали жертвами терору, безпосередніми учасниками якого вони були.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях автора

правовий тюремний кримінальний покарання

1. Іваньков І.В. Проблеми реформування кримінально-виконавчої системи України в сучасний період // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - 2002. - Вип. V. - С.55-62.

2. Іваньков І.В. Система таборів на території України (кінець 20-х - кінець 50-х років ХХ сторіччя) // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2003. - №4. - С.368-374.

3. Іваньков І.В. Кримінально-виконавча політика Української Центральної Ради (квітень 1917 року - квітень 1918 року)// Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2004. - №1. - С.298-314.

4. Іваньков І.В. Кримінально-виконавча політика в Україні за часів Директорії (грудень 1918 року - липень 1921 року) // Міліція України: Науково-практичний збірник. - 2004. - №26. - С.4-6.

Размещено на Allbest.ru