У підрозділі 1.1. “Поняття наступності права” аналізуються підходи до визначення і характеристики цієї категорії та пропонується своє бачення проблеми.

Зазначається, що визнання значення принципу наступності права стало результатом подолання матеріалістичного монізму у підході до аналізу права, і звернення до альтернативного - “цивілізаційного” - підходу, який останнім часом активно використовується у науках, пов'язаних з дослідженням історичних процесів у суспільстві (у тому числі, в праві), будучи за своєю сутністю антитезою підходу “формаційному”. Обґрунтовується трактування цивілізації як складної категорії, котра має розглядатися як етап у історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та екологічним способом виробництва, устроєм політичних та суспільних відносин, рівнем духовного розвитку.

У підрозділі 1.2. “Наступність права (правових систем) як результат циклічного розвитку цивілізацій” розглядаються характерні риси наступності права, як елементу цивілізації.

Наголошується на тому, що наступність у праві має об'єктивний характер, що необхідно враховувати при визначенні напрямків розвитку права. Ігнорування цієї обставини гальмує прогресивний розвиток права, не дозволяє ефективно вести діяльність по вдосконаленню і кодификації законодавства.

Теза про наступність у розвитку права полягає в твердженні, згідно з яким між типами права немає непрохідної грані. Тому оспорюється припущення, що розвиток права є тільки породженням нового, що в ньому немає нічого від старого. Розвиток права є неможливим без наступності. Вона є його необхідним елементом. Ця об'єктивна закономірність розвитку права існує незалежно від форми суспільно-економічного ладу, суспільного устрою тощо.

Наступність і сам процес наступності характеризуються у дисертації як ланцюг зв'язків - контактів різних послідовних поколінь. При цьому наголошується, що найважливішою причиною наступності в праві є відносна самостійність його від економічних відносин.

Звертається увага на те, що з поняттям “наступність права” пов'язані такі категорії як “рецепція”, “акультурація”, “реставрація”. Проводиться розмежування між ними і обґрунтовується висновок, що “наступність” є родовим поняттям, різновидами якого є рецепція і акультурація. Наступність характеризує характер розвитку права, як елементу культури, взагалі, у той час як рецепція і акультурація є окремими видами і проявами наступності.

Принципово важливими для подальшого дослідження є висновок про те, що право є не елементом надбудови до матеріального базису, а являє собою важливу складову частину цивілізації (культури), а також висновок про те, що розвиток як локальних, так і загальносвітової цивілізацій відбувається по висхідній спіралі, внаслідок чого на кожному новому витку відбувається запозичення цінностей, надбань попередніх цивілізацій, що зумовлює наступність права. Положення про наступність права у свою чергу є визначальним для дослідження історії і визначення тенденцій формування сучасного права в цілому і окремих його систем.

Розділ ІІ. “Поняття та структура європейського права” присвячений дослідженню історичного процесу формування Європейського права та з'ясуванню і теоретичному осмисленню його основних категорій.

У підрозділі 2.1. “Формування Європейського права” зазначається, що утворення самостійної категорії Європейського права в літературі звичайно пов'язують з ідеєю об'єднання Європи, котра на різних етапах її розвитку мала різну спрямованість.

Відповідно до рубежів цих змін виділяється кілька етапів розвитку Європейської локальної цивілізації і права, як її складового елементу: 1) початок формування засад Європейського права - право ранньої античності; 2) формування класичного римського права, як універсальної системи Європейського права, що має основою положення грецької філософії і принципи природного права, а “матеріалом” правових норм - місцеве звичаєве право і юридичні рішення, вироблені в країнах, що входять до тодішньої європейської цивілізації або до зони її політичного, культурного та економічного впливу; 3) формування правових систем Середньовіччя, що являють собою суміш класичного римського та місцевого звичаєвого права. Характерним для права цього часу є виникнення у Західній Європі феодального, канонічного, міського тощо права, а у Східній Європі - поділ права на такі галузі як землеробське, морське, військове право і т.д.; 4) дестабілізація ідеї розвитку єдиного Європейського права у Новий час, коли значною мірою внаслідок поширення ідей націоналізму відбувається формування правових сімей, національні правові системи набувають пріоритету і призупиняється формування єдиного Європейського права; 5) поновлення тенденції до створення загального Європейського права, формування єдиного “інтеграційного” Європейського права. Ця тенденція намічається після І Світової війни і стає чітко вираженою з 50-х років ХХ ст. - після появи Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, котра фактично стала першим нормативним актом Європейського права.

У підрозділі 2.2. “Поняття Європейського права та “Європейського податкового права” з'ясовується сутність та дається визначення цих категорій.

Зазначається, що поняття “Європейське право” вживається у двох значеннях: широкому та вузькому.

У широкому значенні під Європейським правом розуміють правове регулювання відносин в Європі, які охоплюють організацію та діяльність практично усіх європейських міжнародних організацій, усю сукупність економічних, соціальних, політичних, наукових та культурних відносин. Отже йдеться про регіональне право, котре є по суті міжнародним правом.

У вузькому значенні Європейське право - це право європейських співтовариств. Європейське право у вузькому значенні, як право співтовариств, являє собою окреме, особливе право, що має не лише свої межі, але й власну специфічну природу. Воно є новим правом, що істотно відрізняється від традиційного міжнародного права. У країнах, що входять до Європейського союзу, Європейське право є предметом повсякденного практичного застосування і стало таким самим важливим і необхідним, що й національне право. При цьому Європейське право активно використовується також у галузі відносин між Європейським союзом та іншими країнами.

На думку дисертанта, при визначенні поняття Європейського права слід враховувати особливий характер права ЄС, що нерідко характеризується виразом sui generis - “власне право”. На цьому підґрунті Європейське право визначається автором як система юридичних норм, що формуються у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств і Європейського Союзу і застосовуються відповідно до установчих договорів і загальних принципів права.

У дисертації зазначається, що при характеристиці “Європейського права у галузі оподаткування”, виникає проблема визначення співвідношення цих понять: об'єднання чи розділення їх на дві підсистеми, пов'язана з тим, що податки у державах - членах ЄС регулюються одночасно і правом Європейських Співтовариств, і національним законодавством. Автором обґрунтовується твердження, що система юридичних норм, які формуються у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейських Співтовариств, не охоплює норми національного податкового права. Це стосується і тих норм, які були прийняті чи змінені в силу зобов'язань держав-членів, що випливають з установчих договорів, актів інститутів ЄС чи рішень Європейського Суду. У кожному разі останні утворюють національне податкове законодавство, у той час, як “Європейське право” так само як і “Європейське податкове право” утворюють наднаціональну правову систему нової якості.

У зв'язку з цим наголошується на тому, що більш коректним є вести мову не просто про “Європейське податкове право”, а про “Європейське інтеграційне податкове право”. Вживання терміну “Європейське податкове право” можливе, але при тому застереженні, що маються на увазі саме норми інтеграційного характеру.

З врахуванням цього Європейське інтеграційне податкове право визначається як система юридичних норм і принципів, що охоплює сукупність податкових положень установчих договорів і нормативно-правових актів, прийнятих інститутами ЄС; рішень Суду ЄС з податкових питань і доктрини ЄС, яка формується у процесі функціонування Європейських Співтовариств та Європейського Союзу.

Підрозділ 2.3. “Європейська правова система”, присвячений розгляду питання про сутність Європейського права, як правової системи, та встановленню її співвідношення з іншими системами такого роду.

Зазначається, що у самому вузькому значенні поняття “правова система” означає право певної держави і термінологічно вона позначається як “національна правова система”. Разом з тим поняття “правова система” у більш широкому значенні пов'язане з більш значними соціальними утвореннями, ніж держава, і у цьому сенсі може йтися про “європейську правову систему”, як невід'ємний елемент правової культури європейської цивілізації.

Оцінюючи характерні риси правових сімей, що належать до західноєвропейської гілки (традиції) права, автор звертає увагу на важливу деталь: для романської і германської правових сімей, до яких належать правові системи більшості країн - учасників європейських співтовариств (виняток складає Велика Британія), властивим є поділ загальної системи права на приватне і публічне право. Крім того, всі європейські сім'ї права більшою чи меншою мірою зазнали впливу римського права. Перший з цих факторів істотно вплинув на структуру Європейського права. Другий фактор, виступаючи як загальна властивість усіх правових сімей, приналежних до західноєвропейської гілки (традиції) права, визначає одне з головних джерел формування Європейського права, незалежно від того, про яку галузь останнього йдеться.

Вказані обставини враховані при дослідженні структури Європейського права, проведеному у підрозділі 2.4.”Структура Європейського права”.

Автор виходив з того, що під структурою права звичайно мають на увазі стійку єдність елементів правової системи, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів з цілим (Скакун О.Ф. ). Усі аспекти характеристики структури правової системи найбільш повне відображення знаходять у такій інтегративній класифікації, як поділ права на галузі.

Разом з тим, у дисертації зазначається, що така класифікація означає поділ на галузі права в межах певною країни. Коли ж йдеться про Європейське право, то предметом дослідження виступає не система права якоїсь країни, а наднаціональна правова система. Отже і поділ на галузі має проводитися не в межах класифікацій, що стосуються права якоїсь держави, а на підставах, що прийнятні для усієї локальної правової системи - Європейського права. Тому для того, щоб з'ясувати структуру Європейського права, використовується класичний поділ права на публічне і приватне.

В дисертації звертається увагу на те що, одним з головних принципів європейського співробітництва є добровільність участі в об'єднаннях, співтовариствах тощо, рівність учасників відповідних відносин, вільний розсуд при укладенні угод, конвенцій та ін. Таким чином, наявні багато які з ознак, властивих приватному праву. Ці ознаки виражено мають місце при регулювання тих стосунків, коли держави вступають у договірні правові відносини, діючи при цьому фактично як приватні особи. Тут відносини між державами - учасниками тієї чи іншої угоди у сфері приватноправовій мало чим відрізняються від відносин, що виникають при укладенні цивільно-правового договору між державою, котра виступає як приватний суб'єкт, і громадянином чи юридичною особою, що є контрагентом по договору. Отже, можна вважати, що становище держави тут є аналогічним її становищу, як суб'єкту цивільного права у відносинах внутрішніх. Разом з тим, у відносинах, де держави делегували свої повноваження органам співтовариства, вони виступають як суб'єкти публічного права, оскільки мають підпорядковуватися загальнообов'язковим рішенням цих органів.

На підставі сказаного зроблено висновок що структурно Європейське право варто поділяти на ту частину, де переважають приватноправові принципи (це, насамперед, договірні відносини сторін, у тому числі - багатосторонні), і ту, де переважають принципи публічного права.

У Розділі ІІІ. “Джерела європейського права у галузі оподаткування”, який містить чотири підрозділи, аналізується поняття та дається характеристика джерел “Європейського інтеграційного податкового права”.

У підрозділі 3.1.”Поняття та види джерел Європейського права” констатується розмаїття позицій щодо визначення поняття “джерело право” і зазначається, що найбільш точним з них з точки зору дослідження теоретичних питань формування загальноєвропейського права є розуміння джерел права, як чинників, що його породжують. Отже, під джерелами європейського права маються на увазі чинники, елементи, які створюють у процесі їх взаємодії сукупність (явище, категорію) нової якості.

У дисертації зазначається, що джерела “Європейського інтеграційного податкового права”, можуть бути підрозділені на дві групи: 1) фактори, що є чинниками формування європейського права в цілому, як явища європейської цивілізації; 2)фактори, що є чинниками формування “Європейського інтеграційного податкового права”, як підсистеми європейського права.

Розглядаючи під таким кутом зору джерела “європейського податкового інтеграційного права”, автор відносить до них такі чинники: 1. Європейська традиція права, що ґрунтується на положеннях римського права, які відображають ідеї природного права; 2. Європейська концепція оподаткування; 3. Міжнародно-правові угоди з питань оподаткування між учасниками Європейських співтовариств.

Групуючи їх у джерела європейського права, як загальної інтегрованої юридичної категорії, і джерела європейського податкового (інтеграційного) права, як складової загального європейського права, дисертант пропонує таку класифікацію: 1) джерела європейського права в цілому: а/ західноєвропейська традиція права (положення природного права, зафіксовані у нормах римського права); б/ західноєвропейська правова доктрина; 2) джерела “європейського податкового інтеграційного права”: а/ традиція регулювання податкових відносин у Західній Європі; б/ концепція оподаткування у західній традиції; в/ акти європейського “податкового інтеграційного права” (міжнародні угоді та документи з питань оподаткування).

У підрозділі 3.2. “Європейська правова традиція” дисертант виходить з того, що так само як можна говорити про загальну традицію права, як суспільного феномену, можна вести мову і про традицію тієї чи іншої галузі права. При цьому поняття “традиція права” й “традиція права у певній галузі” співвідносяться як загальне і окреме (спеціальне). Отже так само як традиція “європейського права” своїми глибинними витоками завдячує римському праву, у “європейському податковому праві” формування багатьох принципів відбувалося на основі досягнень Стародавнього Риму у цій галузі. З цих позицій далі розглядається перебіг процесу формування основних понять, категорій і принципів оподаткування за римським правом.

Зазначається, що загалом при Флавіях - Антонінах у Римі склалася достатньо ефективна система оподаткування, яка спиралася, насамперед, на досвід елліністичного періоду. Однак, загальна криза ІІІ ст. н.е. зумовила необхідність перемін в усіх галузях суспільного життя. Проблеми, що накопичились, дали поштовх реформам, що відбулися наприкінці доби принципату.

У дисертації зазначається, що реформи Діоклетіана відіграли в цілому позитивну роль, не лише в плані історичного соціального та економічного розвитку, але, як для формування в майбутньому Європейського права взагалі, так і визначення напрямків правового регулювання оподаткування, зокрема. На думку автора, можна говорити про певне стратегічне значення реформ Діоклетіана - Костянтина, оскільки саме цими реформами була започаткована та система податків, якою значною мірою послуговуються і до нашого часу.

У підрозділі 3.3. “Концепція оподаткування” досліджується процес формуванню нової європейської концепції оподаткування.

На думку дисертанта, початок формування наукових уявлень про природу, цілі і систему оподатковування можна віднести до кінця XVIII ст., коли Адам Сміт формулює чотири закони, якими мусить керуватися держава: стягування податків має провадитися у суворій пропорції з доходами їх платника; максимально точно встановлюється розмір податку, час сплати і спосіб стягування; забезпечуються максимальні зручності для платника у порядку сплати податків; створюється система збору податків, яка виключає (чи зводить до мінімуму) додаткові побори і хабарі з боку чиновників, дешева для держави і не обтяжлива для її громадян. На цій основі у ХХ ст. у високорозвинених країнах формулюється податкова політика, згідно якій переважна частина тягаря прямих податків лягає на великі корпорації, а не на людей найманої праці. За рахунок надходжень від прибутку промислових гігантів виплачуються численні соціальні допомоги. Економічний ріст відбувається у тих країнах, де податкові ставки не створюють нездоланних перешкод для нагромадження капіталу.

Пізніше праці Джона Міля розсунули обрії класичної школи і додали їй гуманістичну спрямованість. За Мілем в основі загального добробуту має бути ощадливість, що означає нагромадження капіталу. Але швидке нагромадження капіталу породжує зайве нагромадження, що приводить до “стагнації”, тобто до кризи. Виникає парадокс: з одного боку, ощадливість - чеснота, що приводить до нагромадження капіталу, таке нагромадження дає людям роботу, веде до збагачення всієї країни. З іншого боку, занадто швидке нагромадження капіталу (коли прибуток не обкладається зовсім чи обкладається дуже низькими податками) веде до зайвого нагромадження капіталу, що викликає падіння норми прибутку і кризу надвиробництва.

Цією проблемою після смерті Д. Міля займався Джон Кейнс. Він дійшов висновку, що вирішення життєво важливих проблем сучасного ринкового господарства слід шукати не на боці пропозиції ресурсів, а на боці попиту на них. Щоб уникнути шкідливих для економіки наслідків, необхідне втручання держави, яка має проводити активну податкову політику з метою стимулювати ділову активність і оживити виробництво, використовувати засоби фінансового регулювання.

Пізніше представники “неокласичного синтезу”(Д. Хікс, П.Самуельсон) зосередили увагу на проблемі максимально ефективного витрачення податкових надходжень у бюджет з тим, щоб стимулююча роль податків в економіці переважала над їх фіскальною роллю.

Теорії учнів і послідовників Кейнса - Р. Харода, Э. Хансена, С. Харіса і представників “некласичного синтезу” були покладені в основу економічної політики, що провадилася в більшості країн Заходу з 40-х до кінця 70-х рр. Вирішальне значення надавалося державним витратам як фактору росту “ефективного попиту”. Важливою метою було створення сприятливих можливостей для приватних капіталовкладень. Але головним досягненням індустріальних країн Заходу того періоду було виголошення соціальної захищеності “маленької людини”.

Були запровадженні різноманітні допомоги, - по безробіттю, через хворобу, по старості, інвалідності, які мали створити умови для гідного життя.

Сучасні неокласики (Д. Мід, А. Берні) не виступають загалом проти податкового регулювання економічних процесів. Але вони вважають, що таке регулювання має проводитися непрямим шляхом. Масовані державні витрати, що вимагають для їхнього покриття високих прямих податків на прибуток, призводять, за їхнім переконанням, до економічного застою.

На відміну від неокласиків неоконсерватори (Г. Стайн, А. Леффер, У. Фелкер, М. Фрідман, М. Вейденбаум), які особливої популярності набули на початку 80-х рр., на перше місце висунули не оптимізацію державних витрат, а їхнє безжалісне скорочення. Високе оподатковування, вважають вони, - це зазіхання на свободу особи. Проблема зниження прямих податків стала центральною у неоконсерваторів. Велику популярність отримали ідеї А. Леффера, який графічно показав, що наповнюваність скарбниці залежить від того, наскільки правильно встановлений оптимальний розмір податкової ставки. Бюджет страждає не тільки тоді, коли ця ставка занадто мала, але і тоді, коли вона завищена. Гранична ставка оподатковування за Леффером 30% величини доходів. Отже основним гаслом неоконсерваторів стало “дерегулювання” - зменшення державного втручання в економіку поряд зі скороченням державних витрат. І саме їх ідеї стають основою проведення у низці європейських країн економічної політики протягом наступних десятиліть.

Таким чином, успіхи, досягнуті в економічній політиці держав, що входять до складу Європейських співтовариств, у 90-х рр. ХХ ст., пов'язують з рекомендаціями неоконсерваторів і особливо “монетаристів”, які наполягають на невтручанні держави в усі сфери господарського життя, крім кредитно-грошової, і виступають за зниження прямих податків, особливо на корпорації і ті шари населення, що формують стійкий споживчий попит, що визначає, у свою чергу, стабільний попит на гроші. Однак у деяких країнах “монетарна модель” не виправдала надій, що покладалися на неї. Тому розробка нової більш ефективної і соціально спрямованої європейської економічної концепції взагалі і податкової, зокрема ще продовжується.