Захист жертв злочинів у міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Захист жертв злочинів у міжнародному праві

Сироїд Тетяна Леонідівна

Анотації

Сироїд Тетяна Леонідівна. Захист жертв злочинів у міжнародному праві. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000.

Дисертація є першим в Україні дослідженням, спрямованим на вивчення правового статусу жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях. Автором досліджено ступінь визнання міжнародно-правових норм в галузі захисту прав жертв злочинів державами і їх імплементацію у внутрішньому праві, вивчено особливості предмета регулювання і змісту норм, а також проаналізовано міжнародні і національні механізми правового захисту цієї категорії осіб. Вперше в українському правознавстві на теоретичному рівні розглянуто зміст правового статусу жертв злочинів, здійснено критичний аналіз його закріплення в міжнародному і національному праві, а також практики правозахисної діяльності стосовно даної категорії осіб. Це дало можливість запропонувати цілісну концепцію міжнародного і внутрішньодержавного захисту жертв злочинів як складового елементу загальної системи захисту прав людини.

Ключові слова: віктимність, жертва злочину, юридичні механізми захисту, потерпілий, права людини, право на захист, правовий статус.

міжнародний правовий жертва злочин

Аннотация

Сыроед Татьяна Леонидовна. Защита жертв преступлений в международном праве. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11. - международное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков,2000.

Диссертация является теоретическим исследованием, направленным на изучение проблемы защиты прав жертв преступлений на международном и национальном уровне. Впервые в украинском правоведении на теоретическом уровне рассмотрены содержание правового статуса жертв преступлений, осуществлен критический анализ его закрепления в международном и национальном праве, а также практики правозащитной деятельности в отношении данной категории лиц.

Делается вывод о том, что с принятием Европейской конвенции “О компенсации вреда жертвам насильственных преступлений” 1983 г. и Декларации основеных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотреблений властью 1985 г. заложен правовой фундамент для сотрудничества государств в области защиты прав жертв преступлений. Положения этих документов должны трансформироваться в национальное законодательство государств и применяться с учетом особенностей правовых систем государств.

Указывается, что реализация принципа гуманизма должна осуществляться через нормы уголовного законодательства с учетом интересов потерпевшего от преступления. В случае совершения преступления преступник и потерпевший имеют одинаково “равное” отношение к этому факту (речь идет только о тех категориях преступлений, где имеет место персонифицированный потерпевший). Поэтому государство, действуя как социальный функционер посредством правоохранительных органов, должно при решении вопроса о юридических последствиях совершения преступления учитывать правомерные интересы как виновного лица, так и потерпевшего.

Отмечается, что в настоящее время назрела необходимость создания целостного национального механизма защиты прав жертв преступлений. Этот механизм должен являться органической частью единого механизма защиты прав человека, объединяющего нормативно-правовую основу, материально-финансовую и институциональные гарантии прав человека. В этот механизм должны быть включены не только правоохранительные органы, но и все иные органы публичной власти, поскольку обеспечение реализации основных прав и свобод провозглашено в качестве основной задачи государства.

С целью осуществления надлежащей звщиты прав жертв преступлений и “восстановления баланса” внимания международного сообщества к обеим сторонам уголовного правоотношения, рекомендовано внести дополнения о правах жертв преступлений в Международный пакт о гражданских и политических правах 1966 г. и Конвенцию о защите прав и основных свобод человека 1950 г. Сформулированы предложения по совершенствованию уголвно-процессуального законодательства Украины, направленные на обеспечение прав жертв преступлений. В частности, обосновывается необходимость разработки и принятия закона “О защите прав жертв преступлений”.

Исследование основано на многочисленных доктринальных и нормативных источниках (учредительных актах, резолюциях международных организаций, материалов Конгрессов ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями).

Диссертация сосотоит из вступления, трех разделов, которые, в свою очередь, делятся на одиннадцать подразделов, выводов и списка использованной литературы.

Ключевые слова: виктимность, “жертва преступления”, юридические механизмы защиты, потерпевший, права человека, право на защиту, правовой статус.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Права людини в сучасному суспільстві є одним з найважливіших інститутів, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і заходи впливу на неї, межі вторгнення в особисту сферу, можливості участі громадян у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. Одночасно права людини як вища основоположна цінність, загальне мірило права і безправ'я виступають у ролі чинника, який обмежує і зобов'язує державу в її законодавчій, правозастосовній і судовій діяльності.

До кінця ХХ ст. заходи по забезпеченню прав людини стали елементом усеосяжної системи міжнародної безпеки. Дана проблема стала основним питанням більшості гуманітарних форумів, на яких неодноразово підкреслювалось, що обов'язок держав, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Взаємозалежність і цілісність світового співтовариства виявляється в розширенні загальнолюдських стандартів прав і свобод особистості, що мають силу норм як міжнародної моралі, так і міжнародного права. Це означає, що права і свободи людини значною мірою вийшли за межі чисто внутрішньої компетенції держави, стали предметом міжнародної турботи. Розвиток цивілізації і відповідні йому зміни в галузі міжнародного права призводять до того, що все більша кількість питань, які традиційно входили в число внутрішніх справ держави, стає об'єктом міжнародного регулювання.

Зокрема, уже не можуть визначатися лише характером і рівнем розвитку даного конкретного суспільства механізми боротьби зі злочинністю і захисту прав особистості, оскільки усе більший вплив на їхній стан справляє єдина людська цивілізація. Транснаціо-налізація і професіоналізація злочинності виводить ці проблеми за межі інтересів окремих держав і робить їх міжнародними. Злочинність сьогодні набула витончених і руйнівних форм, вийшовши на перше місце серед дестабілізуючих соціальних факторів. Щорічно наслідки злочинних посягань відчувають на собі мільйони людей.

Однією з найбільш важливих проблем побудови сучасної системи боротьби зі злочинністю і профілактики злочинів є проблема забезпечення балансу між взаємопересічними напрямками контролю над злочинністю і системою кримінальної юстиції. З одного боку, усе більшому розвитку піддається напрямок, пов'язаний із забезпеченням прав правопорушників, упровадженням єдиних стандартів справедливого поводження з ними, ліквідацією жорстоких форм. З іншого боку, сучасні кримінологічні дослідження підкреслюють значимість законодавчого забезпечення прав жертв злочинів на особисту безпеку і захист з боку закону, на відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Ефективність правозастосування і формування справедливої системи кримінальної юстиції, включення заходів протидії злочинності до програми соціального розвитку держави прямо пов'язані з забезпеченням прав громадян на особисту безпеку і розвиток їх економічного і соціального потенціалу.

Дотримання прав особистості й ефективна профілактика злочинності сьогодні неможливі без зміни вектора кримінальної і кримінологічної політики в напрямку посилення законодавчої захищеності й охорони законних прав та інтересів потерпілих від злочинів і зловживань владою. Ця політика повинна базуватися на міжнародно - правових документах, що визначають правовий статус цієї категорії осіб.

Інтеграція у світове співтовариство поряд із вирішенням багатьох економічних, політичних, культурних проблем передбачає наявність дієвих механізмів соціально-правового захисту найбільш уразливих категорій громадян, у тому числі створення ефективної системи ресоціалізації жертв злочинів. Усвідомлення необхідності вирішення цієї проблеми сприяло формуванню на всіх континентах потужного і впливового руху на захист прав жертв злочинів, інтенсивному вдосконалюванню законодавства і практики поводження з жертвами з боку правоохоронних та інших державних і громадських органів, переосмисленню цілей і пріоритетів кримінальної юстиції.

У кінцевому рахунку, пройшовши за порівняно короткий відрізок сучасної історії великий шлях, цей рух, підтримуваний національними урядами, ООН, Радою Європи та іншими впливовими міжнародними організаціями, призвів до створення в більшості цивілізованих країн злагодженої і досить ефективної системи соціально-правового захисту жертв злочинів, поставив проблему захисту прав та інтересів потерпілих від злочинів на рівень державної політики.

Зростаюча соціально-правова незахищеність потерпілих, а також необхідність виконання прийнятих міжнародно-правових зобов'язань - усе це, поряд із ростом злочинності, настійливо потребує здійснення комплексу заходів для реформування законодавчої бази і діяльності правоохоронних органів із метою реалізації принципів захисту жертв, закріплених у міжнародно-правових документах.

Рішення цієї проблеми набуває особливої актуальності у світлі реформи кримінального і кримінально-процесуального законодавства України. З точки зору інтересів боротьби зі злочинністю і захисту жертв злочинів головними виявляються саме ті правові і процесуальні передумови, що визначають ефективність практичної діяльності правоохоронних органів на всіх етапах здійснення правосуддя.

Деякі аспекти забезпечення прав потерпілих від злочинів на внутрішньодержавному рівні розглядалися в роботах Альперта С.А., Вавілової Л.В., Гошовського М.І., Дагеля П.С., Зінатулліна З.З., Квашиса В.Є, Кучинської О.П., Протченка Б.А., Савицького В.М., Франка Л.В. та інших учених. Водночас міжнародно-правові аспекти даної проблеми дотепер залишаються поза увагою вітчизняних правознавців, що не відповідає актуальності цих питань і сформованій міжнародно-правовій практці. Беручи до уваги прагнення України до входження в міжнародні структури щодо захисту прав людини і пов'язане з цим реформування національного законодавства, існує необхідність наукового осмислення міжнародно-правових норм і механізмів по захисту прав жертв злочинів з метою створення цілісної концепції захисту даної категорії осіб як невід'ємної складової загальної системи забезпечення прав людини. Зазначені чинники визначають актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, її значимість для розвитку міжнародного права в сфері захисту прав людини та інтеграції України у світове співтовариство.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана у відповідності з планом наукових досліджень “Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень учбових закладів і науково-дослідних закладів МВС України на період 1995-2000 рр.” згідно з п. 2.5.2 “Нормативне регулювання участі правоохоронних органів України в діяльності міжнародного співтовариства”, затвердженим рішенням Колегії МВС України (4 КМ/2 від 28 лютого 1995 р.).

Метою дисертаційного дослідження є визначення статусу жертв злочинів відповідно до норм сучасного міжнародного права, дослідження ступеня визнання міжнародно-правових норм держа-вами та їх реалізації у внутрішньому праві, вивченні особливостей предмета регулювання і змісту норм, а також аналіз міжнародних і національних механізмів правового захисту жертв злочинів. Для досягнення поставленої мети дисертант мав вирішити такі завдання:

провести аналіз основних етапів і факторів розвитку міжнародного руху на захист прав жертв злочинів;

теоретично осмислити діючу систему міжнародного захисту жертв злочинів на універсальному і регіональному рівнях з тим, щоб визначити її природу і сутність;

виявити специфічні принципи, покладені в основу міжнародно-правового і внутрішньодержавного регулювання статусу жертв злочинів;

розкрити специфіку і зміст системи прав, якими наділяється жертва злочину;

розкрити значення національних і міжнародних механізмів захисту прав та інтересів жертв злочинів;

зробити висновки і сформулювати рекомендації щодо імплементації міжнародних норм у галузі захисту прав жертв злочинів в українське законодавство.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини в галузі міжнародно-правового регулювання статусу жертв злочинів, а також у сфері реалізації прав даної категорії осіб. Предметом дослідження є еволюція, зміст, нормативне регулювання і реалізація прав жертв злочинів.

Методологічну основу дослідження складає загальнонауковий матеріалістично-діалектичний метод. У процесі дослідження також широко використовувались історико-правовий, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, а також ряд інших загальнонаукових і спеціальних наукових методів.

Теоретичною основою дисертації стали наукові положення про сутність і систему прав людини, про правову основу і механізми їх захисту, що містяться у працях сучасних українських і російських правознавців Бліщенка І.П. Бородіна С.В., Буроменського М.В., Денисова В.Н., Євінтова В.І., Карташкіна В.А., Ляхова Є.Г., Лукашука І.І., Мовчана А. П., Мюллерсона Р.А., Панова В.П., Рабіновича П.М., Фісенка І.В., Ентіна М.Л. та інших.

Для глибокого вивчення проблем правового статусу жертв злочинів використовувалися праці українських правознавців Гошовського М.І., Зелінського А.Ф., Коржанського М.Й., Кучинської О.П., Нора В.Т., а також зарубіжних спеціалістів у галузі кримінології та кримінального процесу Вавілової Л.В., Дубрівного В.А., Зінатулліна З.З., Кан Уеди, Квашиса В.Є., Кузнєцова Н.Ф., Савицького В.М., Ципкіна А.Л., Шнайдера Г.Й..

Емпіричною базою роботи стали найважливіші міжнародно-правові документи, прийняті Організацією Об'єднаних Націй і Радою Європи, матеріали Конгресів ООН з попередження злочинності й поводження з правопорушниками, резолюції і рекомендації міжнародних кримінологічних і віктимологічних конгресів та конференцій, національне законодавство зарубіжних країн.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що дана робота є першою в українській науці міжнародного права спробою висвітлити проблему захисту прав жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях. Вперше в українському правознавстві на теоретичному рівні розглянуто зміст правового статусу жертв злочинів, проведено критичний аналіз його закріплення в міжнародному та національному праві, а також практики правозахисної діяльності стосовно даної категорії осіб. Це дало можливість запропонувати цілісну концепцію міжнародного і внутрішньодержавного захисту жертв злочинів як складового елементу загальної системи захисту прав людини. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд положень, узагаль-нень, висновків і рекомендацій, із числа яких виносяться на захист:

дослідження еволюції міжнародно-правового регулювання статусу жертв злочинів;

визначення поняття “жертва злочину” як фізичної особи, що зазнала прямої дійсної шкоди від злочину;

поняття і структура юридичних механізмів захисту прав жертв злочинів;

теза про дисбаланс у правовому захисті прав правопорушника і жертви злочину;

пропозиції по вдосконаленню національних нормативно- правових актів у галузі захисту прав жертв злочинів; теза про необхідність розробки і прийняття міжнародної конвенції на захист прав жертв злочинів;

розкриття змісту основних прав жертв злочинів, зокрема права на захист, на відшкодування шкоди, на забезпечення безпеки, на інформацію;

дослідження основних форм відшкодування шкоди реституції і компенсації, передбачених міжнародно-правовими актами і національним законодавством держав;

положення про те, що прерогатива в сфері захисту прав жертв злочинів повинна належати державі як гаранту цих прав;

теза про те, що розробка і прийняття національного законодавства в галузі захисту прав жертв повинні здійснюватися на основі системи міжнародно-правових норм і принципів, що забезпечують урахування специфічного становища цієї категорії осіб;

поняття міжнародно-правового захисту прав жертв злочинів як системи норм матеріального права, процедур і механізмів, що покладають на держави обов'язок надавати жертвам злочинів права для забезпечення гідного людини існування, а також здійснювати заходи щодо реалізації та захисту цих прав.

Наукове і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані при вдосконаленні міжнародно-правових документів у галузі захисту прав людини, у законотворчій діяльності Верховної Ради України, у науково-дослідній роботі, поглиблять знання про правовий статус жертв злочинів і правові механізми їх захисту, сприятимуть гуманізації чинного національного законодавства. У практичному плані положення і висновки дисертації можуть бути використані при читанні курсу лекцій з міжнародного права або відповідного спецкурсу.

Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертації знайшли висвітлення у виступах автора на науково-практичній конференції “Захист прав потерпілих у міжнародному і внутрішньодержавному праві” (Харків, 21 - 22 лютого 1998 р.), а також на конференції “Права людини і формування правової держави в Україні” (Харків, 24 жовтня 1998 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені дисертантом у п'яти наукових публікаціях.

Структура й обсяг дисертації. У відповідності з метою, завданнями, предметом і логікою дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'ятьох підрозділів, висновків, списку використаної літератури (168 джерел) та одного додатку. Загальний обсяг дисертації - 162 сторінки.

Зміст дисертації

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації і ступінь її наукової розробки, мета і завдання роботи, визначаються її методологічна основа і науково-пізнавальна база, а також основні положення, які виносяться на захист, підкреслюється наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

У першому розділі “Проблема захисту жертв злочинів у діяльності міжнародних міжурядових організацій” проведено аналіз основних етапів та імпульсів міжнародного руху на захист прав і підтримку жертв злочинів. Зазначається, що міжнародний захист прав жертв злочинів є невід'ємною частиною захисту прав і основних свобод людини - нової галузі міжнародного права, для якої характерним є розвиток, що випереджає інші галузі права, дедалі зростаюча кількість міжнародних і регіональних механізмів контролю за дотриманням прав людини, вплив на інші інститути міжнародного права і національні системи права сучасних держав. В основі цієї нової галузі міжнародного права лежать Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про права людини 1966 р. і прийнятий на їх основі комплекс конвенцій про права людини як універсального, так і регіонального характеру. Ця струнка і цілісна система міжнародної охорони прав людини захищає права всіх осіб без винятку, у тому числі й права жертв злочинів. Як було підкреслено на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), усі права людини є універсальними, нероздільними і взаємопов'язаними. Міжнародна співдружність повинна ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

Враховуючи всю важливість і складність проблеми захисту прав жертв злочинів, світове співтовариство не задовольняється тим загальним захистом, що гарантується жертвам злочинів Статутом ООН та Міжнародною хартією прав людини й основних свобод. На основі цих документів воно усе частіше розробляє і приймає акти, що безпосередньо стосуються регулювання правового статусу жертв злочинів. Значний внесок у вирішення питань, пов'язаних із захистом прав жертв злочинів, внесли Конгреси ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, результатом роботи яких стало прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживаня владою (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 40/34 від 29 листопада 1985 р.). Цей документ, у якому вперше на міжнародному рівні було визначено правовий статус жертв злочинів, став потужним імпульсом розвитку системи захисту жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях.

Конгреси ООН перенесли акцент із пріоритетного захисту інтересів правопорушників на захист жертв злочинів, що дало змогу подолати традиційний підхід до проблеми захисту прав людини, при якому в центрі уваги незмінно виявлялися права й інтереси осіб, винних у скоєнні злочинів, а не права жертв. У підсумку проблема захисту жертв злочинів стала однією з пріоритетних у сфері кримінального судочинства, вийшла на міжнародний рівень і змістовно збагатилася. Поряд із такою “традиційною” проблемою жертв злочинів, як відшкодування шкоди, заподіяної протиправним діянням, постають проблеми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (потерпілих, свідків, членів їхніх сімей), інформаційного забезпечення і ряд інших. Більш того, зазначені проблеми стають важливішими у зв'язку з транснаціо-налізацією і професіоналізацією злочинності, що виводить їх за межі внутрішньої компетенції окремих держав, робить їх міжнародними. Діяльності ООН і її структурних підрозділів у галузі захисту прав жертв злочинів, характеристиці документів, прийнятих у результаті її діяльності, а також аналізу діяльності Ради Європи і прийнятих у її рамках документів присвячений перший розділ роботи.

Враховуючи ту обставину, що значний внесок у справу захисту прав жертв злочинів було зроблено в рамках міжнародної регіональної організації Ради Європи, у розділі подана загальна характеристика Європейської конвенції “Про відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів” від 23 листопада 1983 р. Цей документ ще до прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою закріпив право жертв насильницьких злочинів на відшкодування заподіяної їм шкоди. Проведено аналіз основних положень цього документа і визначено його роль для захисту прав жертв злочинів. Подано характеристику рекомендацій, прийнятих Комітетом Міністрів Ради Європи, в яких запропоновано конкретні заходи, необхідні для впро-вадження на національному рівні з метою захисту цієї категорії осіб.

З прийняттям Європейської конвенції 1983 р. “Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів”, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживаня владою 1985 р. закладено правовий фундамент для відповідного провадження судочинства щодо цієї категорії осіб. Саме з вирішенням проблем особи, потерпілої від злочину, встановлюється правова справедливість при регламентації кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.

Зазначені правові документи є тими стандартами, яких повинні дотримуватися судові і правоохоронні органи на національному рівні. Держава, що вважає себе правовою, повинна клопотатися за всіх членів суспільства без винятку і гарантувати право кожного громадянина в судовому порядку відстоювати свою честь, гідність, життя, здоров'я і майно від різноманітного роду посягань. Головне завдання, що постає сьогодні, полягає в забезпеченні імплементації положень міжнародно-правових документів державами- учасниками.

У другому розділі “Правове положення жертв злочинів” розкривається механізм регулювання міжнародного-правового статусу жертв злочинів. Вивчено й узагальнено основні принципи та методи регулювання статусу потерпілих у різноманітних правових системах. Визначається поняття “жертва злочину” як на національному, так і на міжнародному рівнях. Зроблено спробу провести класифікацію жертв злочинів за різноманітними критеріями (за характером заподіяння шкоди, за ступенем дієздатності, за об'єктом посягань).

Серед прав, наданих потерпілому, першочергове значення має право на захист, закріплене у ст.7 Загальної декларації прав і свобод людини 1948 р., згідно з якою “усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний захист закону”. Це право передбачене також у конституціях більшості сучасних держав. Зміст його становить право самостійно захищати себе всіма правовими засобами (збір доказів, заява клопотання й інші), а також право на надання юридичної допомоги кваліфікованими спеціалістами, діяльність яких повинна бути спрямована на застосування заходів, як на національному, так і на міжнародному рівнях для полегшення жертвам злочинів доступу до правосуддя і справедливого поводження, реституції, компенсації.

З огляду на те, що в рамках загальної проблематики соціально-правового захисту жертв злочинів відшкодування шкоди є центральною і тому відіграє важливу роль у відновленні соціального порядку, у роботі досліджено питання про підстави виникнення права на відшкодування шкоди, його обсяг, суб'єкти його відшкодування. Визначено роль держави в питаннях відшкодування шкоди. Підкреслюється думка про те, що держава як гарант захисту прав людини зобов'язана забезпечити відшкодування заподіяної шкоди потерпілому з боку злочинця. У тих випадках, коли особа, яка скоїла злочин, не встановлена або неплатоспроможна, держава зобов'язана компенсувати шкоду потерпілим. У даному випадку відшкодування шкоди державою не повинно розглядатися як майнова відповідальність за заподіяну шкоду, перекладена з особи, яка скоїла злочин, на державу. Тут має бути субсидіарна, допоміжна відповідальність. І стягнення повинно направлятися, в першу чергу, на майно і заробіток засудженого. Тільки у випадку відсутності таких або якщо вони недостатні для повного відшкодування шкоди, на допомогу потерпілому повинна прийти держава, яка, в свою чергу, має право на пред'явлення регресного позову до особи, яка скоїла злочин. У дисертації досліджено правові форми відшкодування шкоди, передбачені міжнародно-правовими документами, а також практику держав щодо їх застосування.

Поряд із відшкодуванням шкоди в порядку реституції і державної компенсації у міжнародно-правових документах і в практиці держав існує інший підхід до вирішення цієї проблеми. Він полягає в пошуку альтернативи системі кримінального правосуддя. Такого роду альтернативи включають у себе ті чи інші системи позасудового розв'язання спорів - посередництво і примирення, а також специфічні програми відшкодування збитків. Застосування примирювальних процедур покликане врегулювати виниклі між особами відносини без втручання відповідних компетентних органів.

З відшкодуванням шкоди пов'язаний такий істотний момент, як сама поведінка потерпілої особи, що за наявності відповідних обставин є приводом до злочинного посягання й умовою, що полегшує його скоєння. У цьому зв'язку досліджується питання про е, чи існує пряма залежність впливу поведінки потерпілого до, під час, і після скоєння злочину на розмір відшкодування збитків, який може бути зменшений або взагалі відхилений.

У роботі підкреслюється важливість вирішення проблеми забезпечення особистої безпеки жертв злочинів і осіб, які сприяють кримінальному правосуддю. Необхідність законодавчого закріп-лення права на забезпечення безпеки викликана тим, що в останні роки почастішали випадки відмови жертв і свідків злочинів від давання показань і надання доказів, а також відмови від співробітництва з поліцейськими органами, від участі в судових засіданнях. Ця негативна тенденція викликана побоюванням свідків і потерпілих актів помсти з боку самих злочинців, їх родичів або співучасників. У роботі узагальнено законодавчу регламентацію права на безпеку і захист на міжнародному і національному рівнях, практику застосування спеціальних організаційно-технічних заходів захисту потерпілих і свідків злочинів в окремих державах (США, Великобританії, Швеції). Приділено значну увагу забезпеченню безпеки найбільш уразливих категорій жертв злочинів (дітей, жінок, осіб похилого віку) і рекомендовано конкретні заходи законодавчого й організаційно-технічного характеру для захисту цієї категорії осіб.

Значну увагу приділено праву жертв злочинів на інформацію, від якого залежить можливість реалізації права використовувати передбачені законом засоби захисту (звернення за допомогою до адвоката, заява клопотань, збирання доказів, звертання в міжнародні органи за захистом своїх прав), а також можливість вимагати встановлення справедливості шляхом відшкодування заподіяної шкоди. Мова йде про те, що обов'язок держави полягає в тому, щоб її громадяни були поінформовані про свої права. Інформування повинно здійснюватися через засоби масової інформації (шляхом опублікування законів і нормативно-правових актів, що стосуються захисту прав жертв злочинів, за допомогою радіо і теле передач), а також за допомогою громадських організацій, що ставлять перед собою завдання поширення знань про права людини. Важливу роль відіграє й інформування жертв злочинів, що здійснюється судовими та правоохоронними органами на усіх стадіях кримінального процесу. На підставі аналізу передового зарубіжного досвіду інформаційної діяльності правоохоронних органів у даній сфері пропонується закріпити у вітчизняному законодавстві обов'язок органів, що порушують кримінальну справу, видавати потерпілому пам'ятний лист, у якому перераховані його права, передбачені законодавством.

У третьому розділі “Механізми захисту жертв злочинів” розглядаються гарантії забезпечення дотримання прав і законних інтересів жертв злочинів, що являють собою систему норм, принципів, умов і вимог, за допомогою яких забезпечується реалізація правового статусу особистості.

Докладно розглянуто роль національних механізмів у захисті прав жертв злочинів, створення і функціонування яких - прерогатива й обов'язок держави, що випливають із положень міжнародно-правових документів. Це положення підтверджується ст.2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, у частині 3 п. “в” якої сказано, що держави зобов'язуються забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, котра потребує такого захисту, встановлювалось, компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими владами або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливість судового захисту.

Основною юридичною гарантією захисту прав і свобод людини взагалі і прав потерпілої особи зокрема на національному рівні є судовий захист. Саме за допомогою правосуддя забезпечується безпосередня дія конституційних прав і свобод осіб, що є ознакою їх реальності й ефективності. Мета діяльності суду полягає в тому, щоб засобами правосуддя максимально забезпечити захист прав, свобод і майна громадян, які правомірно звернулися до суду за законним і обгрунтованим вирішенням правового спору, за відновленням порушених прав.

Право кожної людини на правосуддя передбачає, що будь-яка особа може звернутися за допомогою до судової влади у випадку порушення її прав посадовими особами й органами виконавчої влади, а також право потерпілого на захист від злочинного посягання і на доступ до правосуддя.

Загальність принципу на судовий захист і зростаюча потреба в його здійсненні ставлять перед правосуддям завдання: створити умови доступності судового захисту для правового протистояння будь-яким посяганням на права і свободи людини. Досягненню цієї мети повинно бути підпорядковане удосконалення не тільки організації правосуддя, але й усіх форм судочинства.

Система органів, що забезпечують нагляд за дотриманням прав людини, включає не тільки судові інститути. Поряд із судами права людини захищаються спеціальними органами, що ство-рюються парламентами й мають широкі повноваження. Серед таких органів найбільш розповсюджений інститут омбудсмена. У розділі аналізується функціонування даного інституту на національному рівні і визначається його роль у захисті прав жертв злочинів.

Особлива роль у захисті жертв злочинів відводиться правоохоронним органам, зокрема, поліції, обов'язком яких є повага і захист людської гідності і підтримання правопорядку, захист прав людини стосовно всіх осіб. Перший контакт жертви злочинів відбувається саме з представниками структур, обов'язком яких є надання першої невідкладної правової допомоги жертвам злочинів. У розділі проведено аналіз накопиченого позитивного досвіду в діяльності поліцейських структур по наданню допомоги жертвам у багатьох державах. Сформульовано рекомендації по розробці спеціальних програм підготовки поліцейських для роботи з жертвами злочинів. Визначено роль правозахисних організацій, призначення яких - підтримка і надання допомоги в позовах, консультативна допомога, а в деяких випадках і надання матеріальної допомоги, яка необхідна для передачі справи до суду.

Аналіз внутрішньодержавних заходів для захисту прав жертв злочинів дозволяє зробити висновок про те, що державами накопичений позитивний досвід функціонування правоохоронних органів у даному напрямку. В той же час у переважній більшості сучасних держав вони виявляються недостатніми через їх розрізненість і безсистемність. І в Україні в даний час назріла необхідність створення цілісного національного механізму захисту прав жертв злочинів. Цей механізм повинен стати органічною частиною системи захисту прав людини, що об'єднує нормативно-правову основу, матеріально-технічну базу й інституційні гарантії прав людини. У цей механізм повинні бути включені не тільки правоохоронні органи і правозахисні організації, але і всі інші органи публічної влади, оскільки забезпечення реалізації основних прав і свобод конституційно проголошено основним завданням держави.

Втілення в життя даного механізму буде мати свої особливості в кожній із країн, виходячи зі специфіки національної правової системи, системи правоохоронних органів, національного менталітету, традицій та інших факторів.

У роботі подана загальна характеристика міжнародних механізмів захисту прав людини і визначено їх роль у захисті жертв злочинів. Зазначається, що в сучасних умовах єдності загальнообов'язкової поведінки держав у галузі захисту прав людини на універсальному рівні не може бути досягнуто шляхом надання ООН та іншим універсальним міжурядовим організаціям права прийняття юридично обов'язкових рішень. У недалекому майбутньому розвиток гуманітарного співробітництва на глобальному рівні відбуватиметься шляхом подальшого уточнення змісту існуючих міжнародних нормативних документів з прав людини й удосконалення міжнародного механізму їх імплементації на національному рівні.

Поряд з дослідженням універсальних механізмів захисту прав людини проведено аналіз регіональних механізмів захисту, створених відповідно до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р. З огляду на те, що коли мова йде про права людини в контексті цього документа, ми маємо на увазі будь-яку людину і весь комплекс прав людини в широкому розумінні, водночас деякі статті конвенції детально регламентують права окремих категорій осіб, наприклад, осіб, які скоїли злочин. З метою підвищення рівня міжнародно-правового захисту прав жертв злочинів, “встановлення балансу” уваги міжнародного співтовариства до обох сторін кримінальних правовідносин (потерпілого і правопорушника) дисертантом запропоновано доповнити вищевказану Конвенцію статтею, що детально регламентує права жертв злочинів. Серед таких прав слід виділити наступні: право на державний захист від злочинних посягань; право мати захисника; право на самозахист; право на відшкодування шкоди; на інформацію про свої права; право на користування безкоштовною допомогою перекладача; право підтримувати звинувачення в суді та інші.

У висновках узагальнюються основні результати дослі-дження, пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання статусу жертв злочинів у міжнародно-правових документах і чинному кримінально-процесуальному законодавстві України, визначаються аспекти, дослідження яких може сприяти вирішенню окреслених проблем. Серед висновків виділяються такі:

з прийняттям Європейської конвенції “Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів” 1983 р. і Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою 1985 р. закладено правовий фундамент для співробітництва держав в галузі захисту прав жертв злочинів. Положення цих документів повинні трансформуватися в національне кримінально-процесуальне законодавство держав і застосовуватися з урахуванням особливостей правових систем держав;

реалізація принципу гуманізму повинна здійснюватися через норми кримінального законодавства з урахуванням інтересів потерпілого від злочину. У випадку скоєння злочину злочинець і потерпілий мають однакове “рівне” відношення до цього факту (мова йде тільки про ті категорії злочинів, де має місце персоніфікований потерпілий). Тому держава, діючи як соціальний функціонер через правоохоронні органи, повинна при вирішенні питання про юридичні наслідки скоєння злочину враховувати правомірні інтереси як винної у скоєнні злочину особи, так і потерпілого;

з метою здійснення належного захисту прав жертв злочинів і “встановлення балансу” уваги міжнародного співтовариства до обох сторін кримінальних правовідносин рекомендовано внести доповнення про права жертв злочинів в Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. і Конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р.;

надання правової допомоги потерпілим слід починати з надання інформації цій категорії осіб про обсяг прав, якими їх наділено відповідно до міжнародно-правових документів і національного законодавства;

з огляду на те, що в рамках загальної проблематики захисту прав жертв злочинів, відшкодування шкоди є центральною проблемою, обов'язок по його відшкодуванню повинен покладатися на особу, яка скоїла злочин; тільки в тому випадку, якщо вона не встановлена або у випадку неплатоспроможності такої особи з тих чи інших причин, на допомогу потерпілому повинна прийти держава;

відсутність гарантій безпеки потерпілих і свідків спонукає їх до відмови брати участь в кримінальному судочинстві. Необхідна законодавча регламентація права на безпеку, що має своєю метою підвищення активності потерпілих і свідків у справі співробітництва з правоохоронними органами для більш швидкого розкриття злочинів і викриття винних. Поряд із законодавчою регламентацією важливе значення має розробка правових, організаційних і прак-тичних рекомендацій для ефективного захисту цієї категорії осіб;

у даний час назріла необхідність створення цілісного національного механізму захисту прав жертв злочинів. Цей механізм повинен стати органічною частиною єдиного механізму захисту прав людини, що об'єднує нормативно-правові, матеріально-фінансову основи, і інституціональні гарантії прав людини. У цей механізм повинні бути включені не тільки правоохоронні органи, але і всі інші органи публічної влади, оскільки забезпечення реалізації основних прав і свобод проголошено основним завданням держав.

Сформульовані в дисертації теоретичні та практичні висновки і рекомендації можуть бути використані при вдосконаленні кримінально-процесуального законодавства України і приведенні його у відповідність із положеннями міжнародно-правових актів в галузі захисту прав жертв злочинів.

Перелік опублікованих праць за темою дисертації

Сироїд Т.Л. Загальна декларація прав і свобод людини як гарант права на безпеку жертв злочинів // ВісникУніверситету внутрішніх справ: Вип.9. -Харків, 1999. - С.315-321.

Сыроед Т. Защита потерпевшего - забота государства // Бизнес Информ. -1997. - № 13. - С.20-21.

Сыроед Т. Международно-правовая защита жертв преступлений // Бизнес Информ. - 1998. - № 21-22. - С.24-27.

Сыроед Т. Обеспечение безопасности жертв преступлений (Международно-правовые основы) // Бизнес Информ. - 1999. - № 7-8. - С.29-32.

Сыроед Т. Правовые основы возмещения ущерба жертвам преступлений // Бизнес Информ. - 1999. - № 9-10. - С.23-25.

Размещено на Allbest.ru