Співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кириченко Сергій Олександрович

СПІВВІДНОШЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ-2001



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі порівняльного правознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, Шаповал Володимир Миколайович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра порівняльного правознавства, професор.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, Денисов Володимир Наумович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ міжнародного права та порівняльного правознавства, завідувач;

кандидат юридичних наук, доцент, Євграфов Павло Борисович, Конституційний Суд України, суддя.

Провідна установа: Національний університет внутрішніх справ МВС України (м. Харків).

Захист дисертації відбудеться 25.06.2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул.Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий 24 травня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бурлай Є.В.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми і ступінь її дослідження.

Актуальність теми дисертаційного дослідження у першу чергу зумовлена потребами окреслення шляхів побудови соціальної правової держави в Україні, зокрема визначення характеру співвідношення між соціальною правовою державою і громадянським суспільством, з метою удосконалення чинного законодавства, формулювання конкретних пропозицій (включно законодавчих ініціатив) щодо розвитку суспільства і держави у відповідному напрямі. З'ясування характеру співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства сприятиме, на думку дисертанта, пошукам комплексних підходів у правотворчості відповідного спрямування.

Важливим є і те, що існують певні розбіжності стосовно методів і засобів розбудови соціальної правової держави в Україні. Дисертант здійснив намір висловити свою позицію за змістом питань, які дискутуються у фаховому середовищі, і тим самим зробити посильний внесок в розробку відповідного законодавства та здійснити вплив на рівні правової свідомості у запровадження засад соціальної правової держави на наших теренах.

До проблем соціальної правової держави і громадянського суспільства у своїх публікаціях зверталися вчені-правознавці України: С.В. Бобровнік, О.Л. Богініч, Є.В .Бурлай, В.В. Головченко, П.Б. Євграфов, В.К. Забігайло, Т.І. Ковальчук, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.В. Медведчук, Є.О. Назаренко, М.М. Онищенко, В.Ф. Опришко, Л.М. Павловська, П.М. Рабінович, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Скакун, В.Г. Сокуренко, М.В. Цвік, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко та деякі інші. Окремо треба виділити грунтовні монографії А.П. Зайця (Правова держава в контексті новітнього українського досвіду.-К., 1999) і О.В. Скрипнюка (Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики.-К.,2000).

Проте сьогодні можна говорити про існування потреби в узагальненнях за змістом проблем юридичної теорії і практики, пов'язаних із співвідношенням соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з перспективами реалізації Постанови Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 1999 р. N 1908 “Про заходи щодо реалізації Програми "Україна - 2010", Постанови Верховної Ради України від 15 липня 1999 р. N 976-XIV “Про Державну програму розвитку законодавства України до 2002 року”, Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. N 366 “Про Програму правової освіти населення України”.

Тема дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України” (номер держреєстрації 0196U015204), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових політичних та економічних основ розбудови української держави (номер держреєстрації 0197U003322).

Об'єктом дослідження є суспільні відносини відповідно до “стандартів” соціальної правової держави, а також адекватні їм правовідносини, що існують у соціумі. Об'єктом дослідження є й самі процеси становлення соціальної правової держави як загального феномену, а також особливості трансформації української державності у відповідному напрямі.

Хронологічні межі дослідження охоплюють час з моменту виникнення понять “соціальної правової держави”, “громадянського суспільства” в ув'язці зі становленням суспільних відносин в сучасній Україні з моменту набуття нею незалежності.

Мета дисертаційного дослідження. Метою роботи є аналіз проблем співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства (в юридичному аспекті) насамперед в умовах сучасної України. Здійснена спроба зробити узагальнення за змістом цих проблем і виробити рекомендації політико-правового характеру. При цьому важливою метою дослідження вбачалось обгрунтування дій автора роботи (як суб'єкта права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України) щодо удосконалення законотворчості відповідного змісту.

Для досягнення вищезазначених цілей треба було, зокрема, вирішити такі завдання:

- проаналізувати загальну історію становлення соціальної правової держави і громадянського суспільства у взаємозв'язку;

- охарактеризувати сучасний стан юридичної теорії щодо соціальної правової держави і громадянського суспільства;

- визначити правові характеристики соціальної держави і соціальні характеристики правової держави, що наявні в умовах сучасної України;

- розкрити природу сучасної держави як засобу економічного розвитку, який є основою становлення громадянського суспільства в Україні;

- дослідити правові форми, що існують на сьогодні і спрямовані на побудову соціальної правової держави і становлення громадянського суспільства в Україні.

Методологічну основу роботи складають загальнонаукові методи пізнання соціальних процесів, включно процесів у державі. З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовувались конкретнонаукові, спеціальні методи: формально-логічний, структурно-функціональний, історико-правовий і порівняльно-правовий (компаративний).

Теоретичною основою і методичним інструментарієм при написанні дисертації слугували насамперед праці вказаних вище вітчизняних вчених-юристів. Розробка теми здійснювалась з урахуванням здобутків сучасної науки теорії держави і права, а також результатів досліджень у сферах різних галузей права. Не залишилися поза увагою роботи зарубіжних вчених з проблематики соціальної правової держави і громадянського суспільства, а також твори класиків філософської, історичної, юридичної і політичної наук.

Дослідження здійснювалось на основі нормативного змісту Конституції України і законів України, інших чинних нормативно-правових актів, зміст яких співвіднесений з обраною темою. Об'єктом аналізу були також вже нечинні правові акти, що складали початки становлення соціальної правової держави в Україні. Певне значення для дослідження мала практика виконання дисертантом обов'язків (повноважень) народного депутата України протягом двох останніх скликань парламенту, виконання обов'язків члена Тимчасової спеціальної комісії по доопрацюванню проекту Конституції України.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено спробу на узагальненому рівні розглянути теоретичні проблеми співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства в умовах сучасної України і практичні наслідки, які випливають з такого співвідношення.

Положення, що виносяться на захист.

На основі проведеного дослідження сформульовано ряд наукових положень, запропонованих дисертантом, зокрема:

уточнені принципи правової держави (наявні і бажані) за умов сучасної України.

Зокрема, до них віднесені бажаність інституту конституційної скарги (тобто права індивіда звертатися до органу конституційної юрисдикції) і ефективна діяльність парламентського уповноваженого з прав людини - омбудсмана;

сформульоване і обґрунтоване положення, за яким формою взаємодії соціальної

правової держави і громадянського суспільства є демократичний політичний режим, уточнені засади формування юридичних передумов становлення і функціонування такого режиму в умовах України;

визначені основні правові характеристики соціальної держави в Україні та визначені

основні соціальні характеристики правової держави в Україні;

- визначений зміст принципу верховенства закону як нормативно-правового принципу, як принципу Конституції України;

- сформульовано загальний висновок про те, що по мірі побудови правової державності в Україні місцеве самоврядування набуде значення її важливого чинника;

- визначено природу місцевого самоврядування як влади самостійної і особливої (громадівської), в якій найбільш адекватно відбивається характер громадянського суспільства;

- обґрунтовано висновок про недосконалість адміністративно-територіального устрою України в контексті необхідності розробки і здійснення державної програми регіональної політики; сформульовано пропозиції щодо реформування адміністративно-територіального устрою України на основі розукрупнення його одиниць - областей;

- визначено тип політико-територіальної організації України на перспективу як унітарно-децентралізований;

- сформульована пропозиція щодо новелізації Конституції України на предмет запровадження інституту народної законодавчої ініціативи;

- сформульовані пропозиції щодо удосконалення Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", зокрема щодо загального визначення статусу Уповноваженого як посадової особи парламенту.

Практичне використання результатів дисертаційного дослідження насамперед полягає в тому, що перш за все конкретні пропозиції, які містить дослідження, частково сформульовані у вигляді законопроектів, поданих дисертантом до Верховної Ради України у порядку реалізації права законодавчої ініціативи, що належить народному депутату України. Сформульовані в дисертації теоретичні положення, узагальнення, висновки і пропозиції можуть бути використані в науково-дослідній роботі, при викладанні курсу теорії держави і права, а також для удосконалення правового регулювання суспільних відносин, безпосередньо пов'язаних з процесом становлення соціальної правової держави в Україні.

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, що включені до дисертації, оприлюднювались на наукових і науково-практичних конференціях:

- на науково-практичній конференції “Концепція розвитку законодавства України” (Київ, Інститут законодавства Верховної Ради України, травень 1996 р.);

- на науково-практичній конференції “Актуальні питання втілення в життя положень Конституції України” (Українська Академія державного управління при Президентові України, Інститут держави і права НАН України та Інститут законодавства Верховної Ради України, вересень 1998 р.);

- на науково-практичній конференції “50 років Конвенції про захист прав людини та основних свобод і проблеми формування правової держави в Україні” (Національна юридична академія України ім.Я.Мудрого, Академія правових наук України, Рада Європи, жовтень 2000 р.).

Частина результатів досліджень, включених до дисертації, була покладена в основу ряда законопроектів ініційованих у Верховній Раді України (зокрема, проекту Соціального кодексу України).

Публікації. Сформульовані в дисертації узагальнення, висновки і пропозиції також оприлюднені у вигляді трьох статей у фахових наукових виданнях, однієї монографії та однієї брошури.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, двох розділів (шести підрозділів), висновків та списку використаних джерел (194 найменування). Обсяг дисертації складає 147 сторінок. Робота містить також додатки, якими є закони, співвіднесені з темою дослідження, а також законопроекти, що знаходяться на розгляді у парламенті, ініціатором яких (суб'єктом права відповідних законодавчих ініціатив) був дисертант.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

правовий держава суспільство власність

У вступі обґрунтовується актуальність і значущість теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь її розробленості, визначаються мета і завдання роботи, окреслюється методологічна і теоретична основа. Сформульовані основні положення, висновки і пропозиції, які виносяться на захист, закцентовано на науковій новизні і практичному значенні результатів дослідження.

Перший розділ “Взаємодія соціальної правової держави і громадянського суспільства (загальний і прикладний аспекти)” присвячений самовизначенню стосовно загальних понять, пов'язаних з проблематикою соціальної правової держави в контексті громадянського суспільства. В цьому розділі визначені актуальні напрями розбудови соціальної правової держави і громадянського суспільства в Україні.

Громадянське суспільство є продуктом історичного процесу. Теорія і практика громадянського суспільства почали розвиватися з XVI ст. На сьогодні відповідна теорія дає загальне уявлення про це суспільство, його основні ознаки та інститути. При цьому немає потреби розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства, але, спираючись на світовий досвід, треба формувати вітчизняні інститути громадянського суспільства. Йдеться не про механічне привнесення на наш ґрунт тих чи інших інститутів громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про їх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактора часу. За будь-яких умов, намір побудувати громадянське суспільство має ґрунтуватися на головному відправнику - принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина, причому пріоритету як перед суспільними, так і перед державними інтересами.

Дослідження містить аналіз ґенези і розвитку політико-правових концепцій, пов'язаних з явищем громадянського суспільства. Дисертант поділяє позицію, за якою говорити про громадянське суспільство можна лише у зв'язку з появою громадянина як самостійного, свідомого члена суспільства, котрий наділений певним комплексом прав і свобод, і водночас відповідального перед суспільством за свої дії. Громадянське суспільство є ширшим і змістовнішим поняттям, ніж поняття держави, воно характеризується більш різноманітною сукупністю ознак. Громадянське суспільство - це соціальний фундамент держави і одночасно соціальне середовище, в якому функціонує держава.

В літературі можна виділити два загальних підходи до характеристики громадянського суспільства в контексті явища держави. Перший виходить з того, що громадянське суспільство є певним станом соціуму. За цим підходом громадянське суспільство - це продукт розвитку держави, в якій політично забезпечені і юридично закріплені основні права і свободи індивіда. Таке трактування громадянського суспільства зводить його до ідеї правової держави, а саме громадянське суспільство розглядається як феномен буржуазної цивілізації.

Другий підхід вбачає громадянське суспільство як особливу позадержавну сферу, систему незалежних від держави відносин та інститутів. У межах цього підходу існують дві точки зору на поєднання “політичного” і “соціального” в системі інститутів громадянського суспільства. Одна визначає громадянське суспільство таким, інституційною основою якого є соціальні групи, організації і рухи “неполітичного характеру”. Інша точка зору, що існує в межах зазначеного підходу, визначає громадянське суспільство як “політичний феномен”, виходячи з того, що у громадянському суспільстві присутній не тільки соціально-економічний, але й політичний вимір. Згідно з таким підходом, інституційна структура громадянського суспільства включає не тільки соціальні рухи й інші непартійні громадські організації, а й політичні партії. Саме остання точка зору, на думку дисертанта, більш точно відображає реальну суспільно-політичну картину.

У роботі аналізовано становлення і розвиток ідеї правової державності. Сучасна теорія правової держави зводиться насамперед до того, що держава породжена правом, пов'язана правом і обмежує себе ним. Задача держави - охороняти правопорядок, встановлений правом, права і свободи людини і громадянина. Німецький юрист ХІХ ст. Г. Еллінек стверджував, що право є наслідком і вираженням самообмеження держави. Головним критерієм правової держави, основою її змісту та принципів він вважав визнання публічних прав громадян .

Принципи правової держави ґрунтовно проаналізовані в юридичній літературі, хоча різні автори визначають їх “номенклатуру” по-різному. На думку дисертанта, вони полягають насамперед в наступному: 1) зв'язаність виконавчої влади правовими законами; 2) обмеження можливостей виконавчої влади в контексті розсуду і просторової діяльності; 3) негативне ставлення в цілому до зворотної сили закону; 4) рівність всіх перед законом; 5) судовий захист фізичних і юридичних осіб, права яких в тій або іншій мірі ущемлені; 6) демократизм адміністративного процесу, його чітка оформленість; 7) широкі судові і досудові процесуальні права індивіда; 8) гуманність кримінального права; 9) конституційно закріплена відповідальність держави за дії своїх органів; 10) обов'язок держави відшкодовувати збитки фізичній і юридичній особі, якщо вона заподіяла такі збитки своїми неправомірними діями; 11) наявність інституту конституційної скарги, тобто права індивіда звертатися до органу конституційної юрисдикції; 12) ефективно організований інститут омбудсмана.

Поняття правової держави нерідко вживається в самому широкому значенні. Воно не обмежується власне державою, а поширюється на все суспільство, на весь спектр суспільних відносин. Правову державу також визначають як правову форму організації і діяльності публічної влади, її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, “носіями” прав і свобод людини і громадянина . Прийняті й інші визначення правової держави.

У французькій юридичній науці поняття правової держави ототожнюється насамперед з принципом законності як обов'язком дотримуватись закону. В англомовній літературі відповідне поняття вважається синонімом поняття верховенства права, причому останнє значною мірою трансформувалось за змістом. Автором політико-правової формули "Rule of Law" (верховенство права, або, як раніше перекладали, панування права) треба вважати британського юриста-теоретика межі ХІХ-ХХ ст. А. Дайсі. Що ж стосується сучасного трактування ідеї верховенства права в англомовній літературі, то воно, на думку дисертанта, ґрунтується на двох підходах, які можна визначити як політико-правовий і процесуальний. У більшості випадків ці підходи в тій чи іншій формі сполучаються.

Прибічники політико-правового підходу ототожнюють верховенство права з поняттям свободи, демократії, законності і правопорядку. Вони нерідко використовують свої концепції для характеристики політичної системи суспільства, і серед них домінують представники політичної науки. Формулювання верховенства права, які ними пропонуються, мають звичайно загальний характер, через що важко визначати юридичний зміст таких формулювань, встановити критерії формалізації відповідних теоретичних положень у позитивному праві. Іноді політико-правовий підхід використовується для обґрунтування відносно конкретних визначень верховенства права. Такі визначення пов'язуються з формальними характеристиками права, із загальними вимогами щодо його змісту.

З політико-правовим підходом пов'язаний процесуальний підхід до трактування верховенства права. Його прибічники розглядають верховенство права як певний обсяг прав індивіда, їх процесуальних гарантій і принципів здійснення правосуддя. При цьому ідея верховенства права формулюється і подається адекватно змісту основних міжнародних актів з прав людини, насамперед Загальної декларації прав людини 1948р. і Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950р.

Сучасні українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, виражають волю більшості або всього населення країни (наголошуючи при цьому на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах), як державу, в якій встановлена відповідальність не тільки особи, а й самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури. Урегулювання відносин між індивідом і правовою державою здійснюється, на їх думку, за принципом “особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом”.

Для характеристики правової держави в контексті громадянського суспільства важливим є питання взаємозв'язків цих явищ. Такі взаємозв'язки можуть бути різноплановими й різноаспектними - з погляду їх суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів.

Формою взаємодії правової держави і громадянського суспільства, держави і суспільства взагалі, є політичний режим. Одним з різновидів політичних режимів є авторитарний. Певні “організаційні” переваги авторитарного режиму надають йому привабливості й спонукають владні структури у так званих посттоталітарних країнах до застосування притаманних йому методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ. Елементи авторитаризму виявляються в ряді колишніх радянських республіках. Республіки із змішаною - президентсько-парламентарною чи парламентарно-президентською - республіканською формою державного правління взагалі нерідко тяжіють до авторитаризму.

Демократичний політичний режим, який неможливий без правової державності, ґрунтується на партнерських відносинах між державою ї громадянським суспільством. Він може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу громадянського суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії. Громадянському суспільству відповідає не просто держава, а держава демократична, правова. Але це не виключає певних колізій між ними, які можуть виникати при функціонуванні конкретних державних і суспільних інститутів через недосконалість законодавства, практики його застосування тощо.

Визначальним у проблемі співвідношення громадянського суспільства і соціальної правової держави є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями, тобто делегують їй частку своєї суверенної влади і тим самим добровільно обмежують власну свободу. Основою громадянського суспільства є те, що воно через закон (право) делегує державі владу, встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи з конкретних соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій з управління суспільством залежить сфера самоорганізації і саморегулювання самого суспільства.

В дисертації визначено, що актуальними напрямами побудови соціальної правової держави і громадянського суспільства в Україні є:

- в галузі політичній - закріплення багатопартійності, створення державою на основі

закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; заборона будь-якій політичній партії чи громадської організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на реальній багатопартійній основі;

- в галузі ідеологічній - будь-яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законодавчому порядку, не кажучи про конституційний рівень; відокремлення церкви від держави; деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії;

- в галузі публічного владарювання - децентралізація публічної влади, зміцнення місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над “територіями”;

- в галузі економічній - приватизація державних і комунальних підприємств; невтручання держави і її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів.

Соціальна правова держава є такою формою організації соціально-економічного життя, яка найбільшою мірою сприяє виникненню і розширенню нових, нетрадиційних форм ринкового характеру. Йдеться передусім про те, що соціальна правова держава створює всі умови для розширення економічної свободи людини, її економічної діяльності. Це означає певну свободу утворення різного роду підприємств, розвиток малого бізнесу в усіх формах власності й господарювання, вироблення системи юридичних гарантій і державної підтримки сумлінного підприємництва, регулювання економічної діяльності виключно законами, а не адміністративними методами.

Регулювання соціально-економічних процесів потребує раціонального поєднання централізованих і децентралізованих начал, що в свою чергу викликає необхідність формування системи адміністративно-територіальних одиниць-регіонів. Це тим більш є нагальним, що Україна фактично складається з масштабних регіонів, які нерідко значно різняться за своїми географічно-кліматичними умовами, економічним розвитком, демографічним станом тощо. Адміністративно-територіальний устрій України повинен забезпечувати можливість оптимального регулювання їх соціально-економічного розвитку.

Державна регіональна політика особливо необхідна в перехідний період від централізовано-планової до змішаної багатоукладної економіки. Вона може розглядатись в двох взаємопов'язаних аспектах. Перший - це конституційно-правовий аспект. Йдеться про закріплення основних засад регіональної політики в Конституції України, що має відбитись у співвідношенні повноважень глави держави, парламенту й уряду, державних органів на рівні регіонів, у повноваженнях органів місцевого самоврядування. Другий аспект - економіко-правовий. Він може бути розкритий через бюджетну політику, політику податків, субвенцій тощо і через відповідне законодавче регулювання.

Зазначені фактори мають вирішальне значення і у визначенні та формуванні адміністративно-територіальних одиниць. Вбачається, що нинішній адміністративно-територіальний устрій України не відповідає усім необхідним умовам. сучасні адміністративно-територіальні утворення (одиниці) істотно відрізняються одне від одного за багатьма важливими показниками, особливо економічними і демографічними. Це негативно впливає на ефективність управлінської діяльності. У сьогоднішніх умовах адміністративно-територіальний устрій має бути максимально наближеним до реальних потреб місцевого самоврядування. Це означає можливе розукрупнення адміністративно-територіальних одиниць - нинішніх областей, які за своїми розмірами унеможливлюють органічне поєднання державного управління в масштабах області з місцевим самоврядуванням.

Соціальна правова держава передбачає оптимальну модель організації влади в регіонах, побудовану на принципах децентралізації влади. Саме унітарно-децентралізований тип політико-територіальної і адміністративно-територіальної організації (устрою) України має забезпечити централізацію влади і самостійність регіонів.

Другий розділ “Ознаки соціальної правової держави в умовах сучасної України” присвячений аналізу правових характеристик соціальної держави і соціальних характеристик правової держави.

Правові характеристики соціальної держави, її своєрідний юридичній вимір, розкриваються у двох аспектах - соціальному і власне юридичному. Перший аспект пов'язаний із загальним поняттям права, його соціальним розумінням, другий - насамперед із поняттям закону як втіленням права. Поняття права, від якого походить поняття правової держави, розкривається саме через певні соціальні категорії, асоціюється загалом із соціальною справедливістю.

Світовий досвід розвитку демократичних держав та узагальнення наукових досліджень проблем правової держави дозволяють визначити такі основні правові характеристики соціальної держави: 1) визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; 2) пріоритет прав і свобод людини і громадянина;3) верховенство права як вищої справедливості; 4) реальна рівність усіх перед законом; 5) наявність гарантованої системи соціального захисту вразливих верств населення; 6) визнання права приватної власності непорушним; 7) визнання народу реальним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; 8)практичне дотримання принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову; 9) гарантування та державна підтримка місцевого самоврядування населення. Можна сформулювати й інші, конкретніші правові характеристики соціальної держави, але вони значною мірою охоплюються названими вище.

У цьому зв'язку постає питання про роль і значення нового конституційного інституту - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Відповідний інститут у світовій практиці має загальну назву омбудсмана. В теорії конституційного права діяльність омбудсмана звичайно розглядається як одна із форм парламентського контролю за виконавчою владою, що існує за умов парламентарних і змішаної республіканської форм державного правління. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” встановлює статус відповідної посадової особи в цілому подібний до статусу “традиційного” омбудсмана.

Цей Закон прийнятий на основі законопроекту, внесеного дисертантом у порядку законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, хоча з рядом змін, які не можна вважати позитивними . Зокрема, в його статті 4 зазначено, що Уповноважений є “посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України “Про державну службу”. На думку дисертанта, Уповноваженого бажано було б визначити як посадову особу Верховної Ради України. Це узгоджується з формулюванням ст.101 Конституції України, за яким парламентський контроль у відповідній сфері здійснює Уповноважений. До того ж визначене в Законі коло “адресатів” в діяльності Уповноваженого є чи не найширшим у світовій практиці. З цього випливає питання щодо реальності (ефективності) його дій у всіх відповідних випадках.

Певну роль у захисті прав людини покликаний відігравати Конституційний Суд України. Для України оцінка конституційної юрисдикції як інструменту захисту прав людини, на думку дисертанта, є передчасною. Водночас немає підстав стверджувати, що роль єдиного органу конституційної юрисдикції у захисті прав людини зведена нанівець. Найбільш послідовно захист прав і свобод людини здійснюється в тих країнах, де конституційна юрисдикція знає таку форму діяльності, як конституційна скарга фізичної особи (Австрія, ФРН) або їх певні аналоги (наприклад, процедура "ампаро" в Іспанії). Практика розгляду конституційних скарг фізичної особи заслуговує на увагу в контексті проблематики захисту прав людини в Україні.

Важливою правовою характеристикою соціальної держави є верховенство права. В широкому сенсі згадуваний вище принцип верховенства права обумовлений загальносоціальним змістом поняття права як вищої справедливості. Названа характеристика соціальної держави передбачає розмежування права і закону. Ототожнення закону і права призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Історія свідчить, що на законах, їх суворому дотриманні можуть грунтуватися деспотичні і авторитарні режими, однак закони при цьому не відповідають вимогам права як синоніму справедливості.

У зв'язку з цим треба віддати належне українській правовій думці, завдяки якій в Конституції України (стаття 8) проголошено принцип не верховенства закону, а верховенства права. Тим самим визначається верховенство права (в його загальносоціальному смислі) і над державою, і над законом. Тим самим визначається, що і закон має бути правовим, без чого немислима й сама правова держава.

Стосовно ж правозастосування, доречно вести мову про принципи не лише верховенства права, а й, насамперед, верховенства закону, маючи на увазі ієрархію діючих нормативних актів. Дисертант приєднується до позиції тих, хто характеризує верховенство закону як принцип Конституції України. Верховенство закону можна вважати чинником принципу верховенства Конституції України. За Г.Кельзеном конституцію можна сприймати як основоположну норму, яка визначає процедуру створення наступної субординованої норми. Правопорядок, за його логікою, визначається ієрархічною системою норм, очолюваною конституцією. Тому закони, створені поза визначеною конституцією процедурою або з її порушенням, не відповідають основоположній нормі й не можуть діяти. Інакше розривається “тканина” ієрархізованого у відповідний спосіб правопорядку, і він по суті ліквідується.

Характеризуючи зміст принципу верховенства закону, треба зазначити, що вплив Конституції України на законотворчість не зведений виключно до нормативного “імпульсу” у вигляді відповідних посилань і відсилань в її тексті й до встановлених нею процедур законодавчого процесу. Конституція об'єктивно формулює загальні цілі законотворчості, забезпечує наступництво розвитку і стабільність системи права, визначає системоутворюючі зв'язки різних нормативно-правових актів між собою і, насамперед, із законами. Сам же відповідний “імпульс” нерідко має чіткий предметний характер, існує у вигляді вимоги прийняти конкретний закон. Такі закони звичайно деталізують зміст окремих конституційно-правових інститутів або визначають статус певних державних органів або чинників адміністративно-територіального устрою.

Ідеальним для держави має бути становище, коли в суспільстві функціонує єдина, органічна система права, яка ґрунтується на принципі верховенства закону. Можливо, доцільним було б функцію контролю і реєстрації відомчих актів покласти на Верховну Раду України, яка об'єктивно покликана забезпечувати дотримання принципу верховенства права і похідного від нього - принципу верховенства закону.

Серед правових характеристик соціальної держави особливе місце займає визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Правовий аспект влади народу полягає в тому, що народ здійснює владу через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Наголошуючи на винятковій ролі референдуму як форми прямої демократії, треба водночас мати на увазі, що цим демократичним “знаряддям” необхідно користуватися обережно. У цьому зв'язку в літературі доречно звертається увага на те, що інститут референдуму не можна сприймати як абстрактно демократичний і головним фактором в його конкретній оцінці виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент проведення відповідного голосування.

До викладеного треба додати, що в Конституції України відсутній такий інститут прямої демократії як народна законодавча ініціатива, передбачений в конституціях цілого ряду європейських держав (Австрія, Білорусь, Іспанія, Польща, Румунія, Швейцарія тощо) та в конституціях ряду штатів США. Це можна вважати її недоліком. На думку дисертанта, відповідна новела до Конституції України є бажаною.

З питанням про народ як єдине джерело влади тісно пов'язаний такий чинник соціальної правової держави, як поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Оскільки державна влада має єдине джерело, то це насамперед визначає її головну характеристику чи ознаку, яка полягає в єдності цієї влади. Значення ідеї поділу влади в зарубіжній політико-правовій думці не абсолютизується. Цій ідеї надають насамперед політичного звучання і не фокусують увагу на її юридичному змісті. Водночас, вона має і прикладне значення. Її реалізація в текстах основних законів створює той стрижень, на якому будується конституційний механізм здійснення державної влади, конструюються взаємовідносини між вищими органами держави.

Знаменним є і те, що до ідеї поділу влади звертаються майже кожного разу, коли в конкретній країні виникає проблема "нового старту" в її державно-політичному житті, коли ставиться завдання докорінного реформування або побудови державності. Аналіз змісту конституцій, прийнятих у першій половині 90-х років ХХ ст. у країнах Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, свідчить на користь такого висновку. Іноді ідеї поділу влади надається тут майже абсолютне значення, і вона розглядається як така, що може забезпечити незворотність процесів демократизації суспільного та державно-політичного життя. У кінцевому рахунку, в міру формування соціальної правової держави в Україні проблема поділу влади дедалі переходитиме із політичної у суто практичну площину, набуваючи характеру проблеми простого поділу праці у сфері державноого владарювання.

У міру побудови соціальної правової держави в Україні, на думку дисертанта, посилюватиметься тенденція децентралізації публічної влади на користь місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування не є формою децентралізації державної влади, що має відбуватись на рівні місцевих державних адміністрацій. Саме природа громадянського суспільства, в центрі якого знаходиться громада і людина, обумовлює сутність влади, яку здійснюють її органи. Якщо вже говорити про децентралізацію влади, то про децентралізацію влади взагалі, влади народу, а не державної влади.

Місцеве самоврядування - це влада самостійна і особлива, в ній найбільш адекватно відбивається зміст громадянського суспільства. Вона є громадівською владою, а тому не можна погодитися з твердженням, що правоздатність територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення є не природною та невід'ємною, а встановленою законом. Навпаки, права (влада) громади і є природними та невід'ємними. Це відповідає й конституційному положенню, що народ є єдиним джерелом влади (влади взагалі, а не державної влади). А якщо це так, то місцеве самоврядування - це не децентралізована державна влада, а самостійна громадівська частина народної влади (влади народу) взагалі. Те, що місцеве самоврядування закріплене законом, суті не міняє, адже закон також “йде” від народу і від громадянського суспільства. Але оскільки місцеве самоврядування здійснюється у державі, і повноваження відповідних органів передбачені у Конституції України та законах, воно не може не мати певного “державного” характеру.

За будь-яких умов, побудова правової держави об'єктивно можлива лише при гармонійному регулюванні відносин на рівні територіальних громад та держави. В Україні треба подолати надконцентрований централізм на рівні державних органів на користь максимального розширення повноважень на місцях. Доцільним, на думку дисертанта, буде обрання керівників обласних державних адміністрацій з одночасним затвердженням їх на посаді главою держави. При цьому виборці або безпосередньо, або через органи місцевого самоврядування повинні мати право на дострокове припинення їх повноважень.

Сама ж ідея соціальної держави по-різному тлумачиться в юридичній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня добробуту та культури, доступного усім верствам і групам населення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави відображає посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів. Засадовим є положення статті 3 Конституції України, за яким "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Це й визначає узагальнено соціальну спрямованість держави. Доречно наголосити, що ця конституційна засада підкреслює нерозривність понять соціальної правової держави і громадянського суспільства.

У громадянському суспільстві, економічною основою якого є вільний ринок, надзвичайно важливим є інститут власності, її соціально-правовий зміст. Йдеться про соціальну спрямованість цього інституту. Відповідна засада соціальної держави знайшла своє відбиття у статті 13 Конституції України. В її частині третій закріплено положення про те, що "власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству". Четверта частина статті 13 Конституції України зобов'язує державу забезпечити соціальну спрямованість економіки. Для цього держава має створити відповідну правову базу з тим, щоб регламентувати соціальну функцію власності.

Засадою соціальної держави є і закріплення в Конституції України відповідних соціальних (соціально-економічних і соціально-культурних) прав індивіда. У широкому розумінні всі права і свободи індивіда як соціальної істоти є соціальними правами. Серед них можна виділити ті соціальні права, які безпосередньо визначають матеріальні умови життя людини. Ці права зафіксовані у десяти статтях Конституції України (статті 41-50), і охоплюють права на власність, підприємницьку діяльність, на працю, заробітну плату і відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охорону здоров'я тощо.

Частина теоретиків права не відносять більшість із зазначених прав до загального каталогу прав і свобод. При цьому наголошується, що на основі відповідних конституційних положень не виникають суб'єктивні права, які можуть бути захищені в суді. А саме останнє визначає природу реальних прав і свобод людини і громадянина. Визнаючи наявність відповідної проблеми, дисертант вважає, що конституційне закріплення соціальних прав в Україні об'єктивно відіграє позитивну роль. Воно слугує не тільки встановленню відповідних орієнтирів в державно-владній діяльності, а і сприяє удосконаленню економічних, політичних і юридичних засобів (механізмів) захисту прав людини на національному рівні.

Вказаний вище перелік соціальних прав починається з основного права - права на власність. Основним це право є тому, що власність, високий рівень матеріальної забезпеченості є запорукою і основою практично усіх особистих прав і свобод. З іншого боку, необхідно зазначити, що право на власність (право приватної власності) нерідко розглядають як одне з особистих прав, одне з природних прав людини. На думку дисертанта, право на власність можна сприймати не тільки як одне з прав індивіда, а і як своєрідний стрижень, основу сукупності його прав і свобод, яка визначає їх загальний зміст і природу.

Аби правова держава могла належно здійснювати свою соціальну функцію, відносини власності та їх правова регламентація мають бути стабільними, а права - гарантованими. Сьогодні загальний стан правового регулювання сфери реалізації соціальної політики не відповідає завданням забезпечення соціального захисту населення в суспільстві з економікою перехідного типу. Наслідками цього є, зокрема, відсутність уніфікованого підходу до розвитку відповідного законодавства, некоординованість змісту правових актів різного рівня, наявність законодавчо не вирішених питань, що мають принципове значення для формування системи соціального захисту. Ключові напрямки реформування системи соціального захисту населення мають визначатися, виходячи з необхідності диференційованого підходу до способів і темпів реформування системи соціального страхування за основними секторами. Зокрема, доцільно законодавчо передбачити:

- встановлення пенсійного страхування та трьох форм і рівнів пенсійного забезпечення, що включають соціальну пенсію, пенсію загальнообов'язкового державного соціального страхування та додаткову пенсію, а також встановлення гарантій надання державної підтримки системам пенсійного забезпечення;

- визначення засад функціонування бюджетно-страхової медицини як необхідного етапу організаційно-фінансових змін у сфері охорони здоров'я, а також встановлення відповідних видів соціального страхування, пов'язаних з ризиком втрати здоров'я та працездатності;

- встановлення основних норм соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, пов'язаних з виконанням трудових обов'язків.

- визначення основних засад надання державної допомоги малозабезпеченим громадянам на основі прямого так званого соціального контракту з визначенням ступеню нужденності сім'ї чи окремої особи.

Формування соціальної політики правової держави має починатися з розробки спеціального законодавства у сфері соціального захисту і соціального забезпечення населення в цілому у відповідності до європейських і світових соціальних стандартів з врахуванням вимог міжнародних угод, що діють у соціальній сфері, в яких Україна є стороною. Сьогодні бажано розробити і поступово запровадити Державну програму соціальних заходів. Ця програма повинна отримати правове закріплення в низці нормативно-правових актів, таких як Соціальний кодекс, закони "Про бідних", "Про соціальну допомогу слабозахищеним верствам населення" тощо. Як певний висновок, треба наголосити на тому, що тільки соціальна правова держава може відновити традиційні для України форми піклування про людину, забезпечити рівність і стабільні умови для своєчасної і належної реалізації економічних, політичних, культурних надбань українського суспільства.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, викладаються конкретні пропозиції щодо удосконалення правового регулювання з метою побудови громадянського суспільства і соціальної правової держави в Україні. Водночас формулюються напрями перспективних досліджень, проведення яких об'єктивно впливатиме на стан юридичних дослідів у царині теорії соціальної правової держави.

Основні ознаки і характеристики громадянського суспільства можна сформулювати так: в центрі громадянського суспільства знаходиться людина як його первинна “клітина”. А тому основні характеристики, що стосуються людини, її природного “суверенітету” переносяться і на громадянське суспільство, визначають його суть.

Хоча деякі сутнісні ознаки громадянського суспільства і правової держави збігаються, а також існує тісне переплетіння і органічний взаємозв'язок їх інститутів, однак відповідні явища не тотожні. Держава, якщо вона має реальні ознаки правової держави, є інститутом громадянського суспільства, яке її утворює. Громадянське суспільство - це соціальний фундамент правової держави і одночасно відповідне середовище, в якому функціонує держава. Суспільство формує державу, її інститути, спрямовує і контролює державну діяльність, а держава є його зовнішньою політико-правовою оболонкою, оскільки будь-яке суспільство функціонує в “межах” певної держави.

Формою взаємодії соціальної правової держави і громадянського суспільства є демократичний політичний режим. Цей режим неможливий без правової держави. Він ґрунтується на партнерських відносинах між останньою і громадянським суспільством. Демократичний політичний режим може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії.

Правову державу можна розглядати як соціальну державу у правовому вимірі. До основних правових характеристик соціальної держави віднесені: 1)визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; 2)пріоритет прав і свобод людини і громадянина; 3) верховенство права як вищої справедливості; 4)реальна рівність усіх перед законом; 5)наявність гарантованої системи соціального захисту вразливих верств населення; 6)визнання права приватної власності непорушним; 7)визнання народу реальним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; 8)практичне дотримання принципу поділу державної влади; 9)гарантування місцевого самоврядування.

Слід вести мову не про поділ влади, а про внутрішній розподіл владних функцій між різними органами в межах єдиної державної влади. Єдність державної влади по суті відкидає абсолютизацію принципу її поділу. Така абсолютизація може призвести до "розхитування" самої державної влади. В міру формування правової держави в Україні проблема поділу державної влади дедалі переходитиме з політичної у суто практичну площину, набуваючи характеру проблеми своєрідного поділу праці у сфері державного владарювання.

На думку дисертанта, у міру розбудови правової держави в Україні посилюватиметься тенденція децентралізації публічної влади, і місцеве самоврядування набуде значення важливого чинника такої держави.

Аналізуючи природу місцевого самоврядування, слід зазначити, якщо стосовно законодавчої і виконавчої державної влади йдеться про по суті зовнішній поділ функцій всередині єдиної державної влади між конституційно самостійними органами, то стосовно органів місцевого самоврядування - ради та її виконавчого органу - про внутрішній розподіл повноважень всередині по суті єдиного органу. Тобто виконавчий орган ради є саме її внутрішнім виконавчим органом.

При цьому органи місцевого самоврядування, включаючи й самі ради, за своєю природою є виконавчими органами, оскільки вони не приймають закони, а виконують їх. З точки зору державної влади в цілому, органи місцевого самоврядування є представницько-виконавчими органами відповідних територіальних громад.

Разом з тим, місцеве самоврядування - це самостійна і особлива (громадівська) влада, в якій адекватно відбивається характер громадянського суспільства.

Необхідно звернути увагу на некоректність вживань "делеговані державою повноваження" і "власні повноваження" щодо місцевого самоврядування. Адже держава самоврядуванню (в широкому сенсі - народу) не делегує жодних прав, вони йдуть безпосередньо від народу, є власними правами відповідних громад.

Конституційно закріпивши свій намір стати демократичною соціальною правовою державою, Україна одномоментно не перетворюється в таку. Потрібен час для трансформації відповідних державних і суспільних інститутів, їх адаптації до нових політичних і соціально-економічних умов. Сучасну Україну можна охарактеризувати як перехідне суспільство, яке має свої особливості політичного, правового та економічного характеру.

Робота містить додатки, які складають деякі закони, прийняті Верховною Радою України, і законопроекти, що знаходяться на розгляді у парламенті, ініційовані дисертантом як суб'єктом права законодавчої ініціативи: проекти Законів України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, “Про громадський контроль”, витяг з проекту Соціального кодексу України, Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва недержавної форми власності в сфері виробництва, науки і надання послуг”.

...