Актуальність теми дослідження. Вивчення історії правоохоронних органів традиційно перебуває серед постійних завдань української юридичної науки. Актуальність історично-правових досліджень діяльності органів правопорядку суттєво зростає на сучасному етапі розвитку держави та суспільства, коли звернення до спадщини минулого обумовлено ще й нагальними потребами реформування органів внутрішніх справ. Для належного правового забезпечення цього процесу, створення його наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування апарату загальної поліції Російської імперії на українських землях, зокрема протягом другої половини ХIХ - початку ХХ ст., коли в суспільстві відбувалися кардинальні зміни, тривали складні і суперечливі соціально-економічні та політико-правові процеси. Досвід діяльності поліцейських установ, дослідження правових засад функціонування апарату загальної поліції дають значний матеріал не тільки для наукових узагальнень, а й для визначення напрямків удосконалення організації та діяльності сучасних органів внутрішніх справ України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження базується на науковій програмі кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, складеної на виконання п. 1.1 "Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр." та п.1.2 "Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996-2000 рр.".

Об'єктом дослідження є органи загальної поліції Російської імперії в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є організація, правові засади функціонування та основні напрямки діяльності загальної поліції Російської імперії в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1862-1905 рр. Це обумовлено тим, що в 1862 р. у царській Росії була розпочата поліцейська реформа, внаслідок якої було змінено систему органів загальної поліції та порядок комплектування їх складу, а в 1905 р. почалася перша російська буржуазно-демократична революція, внаслідок якої склалися "екстремальні" умови для діяльності апарату загальної поліції. У такому надзвичайному режимі поліцейські установи функціонували до 1917 р.

Географічні рамки дослідження охоплюють українські землі, які входили до складу Російської імперії.

Стан наукової розробки проблеми. Необхідність ґрунтовного вивчення питань, пов'язаних з функціонуванням апарату загальної поліції в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст., зумовлюється, зокрема, станом дослідження цієї теми в історично-правовій літературі. Наукова розробка даної проблематики представлена роботами, які умовно можна розділити на три групи.

До першої групи належать праці авторів другої половини ХIХ - початку ХХ ст.: С. А. Андріанова, І.А. Андрієвського, М.М. Белявського, В.М. Гессена, О.Д. Градовського, В.Ф. Дерюжинського, В.В. Івановського, Є.П. Карповича, І.Т. Тарасова. У роботах цих вчених було проаналізовано поліцейське законодавство Російської імперії, досліджено в загальних рисах місце та роль поліції в її державному механізмі.

Ґрунтовний аналіз місця поліції в системі попереднього розслідування, завдань та характеру дізнання, яке за Статутом кримінального судочинства 1864 р. провадили поліцейські органи, міститься в праці видатного російського юриста І.Я. Фойницького. Відносини між поліцією та органами юстиції розглядалися С. Л. Фуксом. Історія поліції Російської імперії кінця XVIII - першої половини XIX ст. досліджувалася Є.М. Анучіним. Цікавий матеріал з історії харківської поліції міститься у фундаментальній праці Д.І. Багалія та Д.П. Міллера "История города Харкова за 250 лет его существования (1655-1905 гг.). Историческая монографія". Певний інтерес складає праця колишнього директора Департаменту поліції О.О. Лопухіна "Из итогов служебного опыта. Настоящее и будущее русской полиции".

До другої групи праць, присвячених розвитку адміністративно-поліцейського апарату Російської імперії та каральній політиці царизму, належать дослідження авторів радянського періоду. Велика документальна база цієї проблематики та її докладний аналіз характеризують монографії П.А. Зайончковського та М.П. Єрошкіна. Організація та діяльність поліцейських установ царської Росії висвітлювалася в роботах Р.С. Мулукаєва, І.В. Оржеховського, К.Г. Федорова, Д.І. Шинджикашвілі. Особливий інтерес становить бібліографічний покажчик "Карательные органы дореволюционной России (полицейская и пенитенциарная система)" та навчальний посібник "История полиции дореволюционной России: Сборник документов по истории государства и права". Однак слід зазначити, що вчені досліджували переважно функціонування органів політичної поліції царизму, правові засади організації та діяльності загальної поліції залишалися поза увагою істориків.

Безпосередньо апаратові загальної поліції Російської імперії в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст. присвячено лише декілька праць, невеликих за обсягом і призначених для учбових цілей. Це роботи А.Б. Дубровіної, Т.У. Воробейникової, Т.І. Желудкової, В.А. Шелкопляс. Реформа слідчого апарату в 1860 р., місце поліції в системі попереднього розслідування за Статутом кримінального судочинства 1864 р. розглядалися М.Г. Коротких, Ю.В. Сорокіним, А.Г. Мамонтовим.

Сучасний етап історично-правових досліджень поліцейської системи царської Росії характеризується певними зрушеннями. Підтвердженням тому є низка індивідуальних і колективних наукових праць, збірників документів та матеріалів, статей, дисертаційних досліджень. Ґрунтовний аналіз організації, основних напрямків діяльності, форм та методів роботи карального апарату самодержавства проведений в монографії О.Н. Ярмиша "Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст." Особливості кримінального та політичного розшуку на території України в XVIII-XIX вивчалися О.М. Піджаренко. Організації та діяльності поліцейського апарату царизму в Україні присвячена праця А.С. Чайковського та М.Г. Щербака "За законом і над законом. З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IХ- початок ХХ ст.)". Історія київської міської поліції знайшла своє відображення в роботах Б.П. Балуєва, Т.М. Берестовської, Є.П. Велічутіної, Є.О. Самойленко, Л.С. Сургай, В.М. Чиснікова.

Серед сучасних російських досліджень поліцейської системи царату слід виділити роботи А.В. Борисова, В.М. Кручінина, В.В. Фролова, В.В., Р.В. Нарбутова, Р.С. Мулукаєва, Д.С. Рижова, М.І. Сизикова, О.Є. Скрипільова, колективні праці "Полиция и милиция России: страницы истории", "История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы", "Органы и войска МВД России. Краткий исторический очерк". Особливий інтерес викликає робота О.М. Корнєєва "Полицейское государство: теория и практика", в якій досліджується генезис ідеї поліцейської держави та дається концептуальний аналіз поліцейського режиму.

Таким чином, поліцейській системі Російської імперії присвячено чимало праць. Однак в історично-правовій літературі розглядалися переважно питання, пов'язані з функціонуванням політичної поліції самодержавства. Організація та діяльність апарату загальної поліції царської Росії в українських губерніях на тлі буржуазної модернізації досліджувалася фрагментарно, і ця проблема, незважаючи на її наукову та практичну актуальність, спеціально не вивчалася ні у вітчизняній, ні в зарубіжній історіографії.

Мета і основні завдання дисертаційного дослідження. Мета дослідження полягає у створенні першої комплексної роботи, де системно було б розглянуто організацію, правові засади функціонування та основні напрямки діяльності апарату загальної поліції Російської імперії в Україні у другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.

Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі завдання:

- з'ясувати питання про місце та роль поліції в державній системі Російської імперії;

- проаналізувати нормативно-правову базу організації та діяльності загальної поліції в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.;

- дослідити тенденції розвитку апарату загальної поліції царату в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.;

- з'ясувати особливості та основні напрямки діяльності органів загальної поліції в українських губерніях щодо охорони громадського порядку, попередження та припинення злочинів;

- оцінити практику функціонування апарату загальної поліції в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.

Методологічну основу дисертації складає діалектичний підхід до аналізу державно-правових процесів, принципи історизму та об'єктивності. У роботі використано такі спеціальні методи: формально-догматичний, структурно-функціональний та порівняльно-правовий.

Джерельна база дисертації різноманітна. Її склали:

- законодавчі акти Російської імперії, що визначали організацію та правові засади діяльності органів загальної поліції в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст., вміщені у "Повному зібранні законів Російської імперії" та "Зводі законів Російської імперії";

- відомчі нормативні акти МВС, опубліковані в тематичних збірках нормативних матеріалів, що видавалися в дореволюційний період;

- документальні матеріали, які виявлені в Державному архіві Російської Федерації (Ф. 102), Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (Ф. 442), Державному архіві Київської області (Ф. 1), Державному архіві Дніпропетровської області (Ф. 11,23), Державному архіві Харківської області (Ф. 3, 4, 52).

Більшість зазначених матеріалів вводиться до наукового обігу вперше. Це дозволяє розглянути різноманітні аспекти проблеми, а також заповнити певні прогалини, пов'язані з обмеженістю інформації.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

1. Дисертація є першим у вітчизняній історично-правовій науці комплексним дослідженням організації, правових засад функціонування та основних напрямків діяльності апарату загальної поліції Російської імперії в Україні в другій половині ХIХ - на початку ХХ ст.;

2. Обґрунтовується положення про те, що в 70-80-х рр. ХIХ ст. в Російській імперії був закладений фундамент поліцейського режиму, юридичним виразом якого було "Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою" від 14 серпня 1881 р.;

3. Визначено, що в механізмі російського абсолютизму особливе місце посідала загальна поліція, яка була головним знаряддям проведення соціально-економічних та політичних заходів уряду, для чого поліцейським органам надавався великий обсяг превентивно-репресивних повноважень;

4. Встановлено, що характерною рисою поліцейського законодавства Російської імперії була розпливчастість та численність правил, які визначали компетенцію органів загальної поліції, і відсутність загального поліцейського статуту. Обов'язки загальної поліції не систематизувалися, а являли собою механічну суму законоположень, що накопичувалися десятиріччями;

5. Доводиться, що законодавство Російської імперії другої половини XIX ст., продовжуючи давню правову традицію, ототожнювало поняття "поліція" з поняттям "адміністрація", внаслідок чого сфера компетенції поліцейських органів була фактично необмеженою. Разом з тим, обов'язки загальної поліції можна розділити на дві категорії: 1) загальні, які поліцейські установи виконували більш або менш самостійно; 2) допоміжні, що покладалися на органи загальної поліції для сприяння діяльності іншим урядовим відомствам;

6. Уточнено, що поліцейська реформа 60-х років XIX ст. була викликана необхідністю укріплення апарату загальної поліції через централізацію управління поліцейськими органами у повітах внаслідок скасування кріпосного права і втрати поміщиками влади над селянами. Ця реформа не мала комплексного характеру, оскільки вона не вирішила питання про чітке визначення правових засад діяльності загальної поліції;

7. Дістало подальшого вивчення питання про участь поліції в системі попереднього розслідування за Статутом кримінального судочинства 1864 р. Після вилучення з компетенції поліцейських органів слідчих функцій стан попереднього розслідування залишався незадовільним, оскільки в країні не було організованого поліцейського розшуку, а також внаслідок того, що в законі порядок провадження поліцією дізнання та слідчих дій визначався не чітко, що вносило неясність в роботу як поліції, так й судових слідчих;

8. Доповнено існуючі в літературі уявлення про тенденції розвитку апарату загальної поліції в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст., розглянуто його структурні елементи, для чого був використаний новий документальний матеріал;

9. Проаналізовані напрямки діяльності органів загальної поліції в Україні, яка внаслідок переплетення тут соціально-економічних, політичних та національних протиріч стала з кінця XIX ст. однією з "гарячих" зон Російської імперії;

10. Доводиться, що поліцейські обов'язки виконували не тільки чини поліції, але й волосні старшини та сільські старости. Однак відсутність в законодавстві певних меж між владою органів волосної поліції і нижчими поліцейськими чинами призводила до поглинання однією владою іншої або до постійних конфліктів між ними;

11. Встановлено, що деякі особливості мала організація поліцейського апарату в приморських торгових портах, де у 80-90-х рр. XIX ст. була створена портова поліція, правові засади діяльності якої визначалися як спеціальними законами, так і законами про обов'язки загальної поліції;

12. Зазначено, що в другій половині XIX - на початку XX ст. урядом Російської імперії були вжиті певні заходи щодо удосконалення структури апарату загальної поліції, збільшення його штатної чисельності, поліпшення матеріального забезпечення поліцейських чинів, але ці заходи були недостатніми і не усували притаманних поліції принципових недоліків. Це спростовує існуючу в деяких сучасних працях художньо-публіцистичного спрямування ідеалізацію діяльності поліцейського апарату Російської імперії. Об'єктивний аналіз функціонування царської поліції свідчить про те, що її головним завданням був захист основ самодержавства, інтереси котрого, як продемонструвала історія, не співпадали з інтересами суспільства.

Теоретичне й практичне значення дослідження полягає у наявній можливості використання його матеріалів, висновків та узагальнень в науково-дослідній діяльності, при підготовці праць з історично-правової проблематики, історії правоохоронних органів, при викладанні навчальних курсів "Історія держави і права України", "Історія органів внутрішніх справ", "Судові і правоохоронні органи", "Адміністративне право".

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації знайшли відображення в доповідях на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, у виступах на науково-практичних конференціях: "Державно-правові проблеми Північного Причорномор'я: історія і сучасність" (Сімферополь, травень 1999 р.), "Актуальні проблеми історіографії історії права" (Сімферополь - Алушта, жовтень 2000 р.). Матеріали дисертаційної роботи ввійшли до навчального посібника "Історія органів внутрішніх справ" (м. Харків, Університет внутрішніх справ, 1999 р.) та науково-бібліографічного довідника "Історія органів внутрішніх справ" (м. Харків, Університет внутрішніх справ, 2000 р.).

У вступі розкривається актуальність теми дисертації і ступінь її дослідженості, визначаються її об'єкт, предмет, хронологічні рамки, висвітлюються мета і основні завдання, методологічні основи дисертації, її джерельна база, розкривається наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подаються відомості щодо апробації і публікації основних положень дисертаційної роботи.

У першому розділі "Поліцейська держава як особлива форма організації публічної політичної влади в епоху абсолютизму", який складається з двох підрозділів, досліджується політико-правовий режим поліцейської держави на прикладі царської Росії і розкривається місце та роль поліції в системі державних органів Російської імперії.

Поліцейська держава виникає в епоху "освіченого" абсолютизму, який обґрунтовувався теоріями природного права та суспільного договору. Згідно з цими теоріями монарху надавалася влада над його підданими з метою забезпечення загального блага. Завдання адміністрації в поліцейській державі полягало в тому, щоб створити дійовий громадський порядок (поліцію). Центром влади в такій системі була абсолютна монархія, яка керувала з раціонально організованою ієрархією органів управління. Компетенція цих органів залишалася невизначеною, тому що чиновники, які здійснювали волю монарха, були вільними від будь-яких обмежень, як і сам монарх.

Застосування теоретичної конструкції поліцейської держави при аналізі політико-правового режиму Російської імперії дозволяє дійти висновку, що царська Росія в XIX - на початку XX ст. уявляла собою варіант європейської поліцейської держави. Це виявилося в тому, що: 1) політику було оголошено виключною сферою уряду, втручання в неї приватних осіб вважалося злочином; 2) нагляд за додержанням цього принципу покладався на органи політичної та загальної поліції, яким було надано широкі репресивні повноваження; 3) Окремий корпус жандармів та Департамент поліції не підлягали нагляду з боку суспільства; 4) великим був обсяг каральної влади вищих представників уряду на місцях - генерал-губернаторів та губернаторів; 5) незалежність судових органів від адміністрації значною мірою була формальною.

У механізмі поліцейської держави, якою була Російська імперія, величезну роль відігравала поліція. Для підтвердження цієї думки в дисертації докладно розглянута регламентація превентивно-примусових (поліцейських) заходів за російським законодавством другої половини XIX ст. в порівнянні з регламентацією тих же заходів за законодавством провідних західноєвропейських держав. До превентивно-примусових повноважень адміністративно-поліцейських органів законодавство царської Росії відносило: 1) поліцейський нагляд; 2) поліцейський арешт; 3) адміністративну висилку та заслання.

За загальним правилом, у західноєвропейських країнах поліцейський нагляд встановлювався не поліцейською, а судовою владою. Він був додатковим до кримінального покарання превентивним заходом. Цілком інший характер мав поліцейський нагляд у Росії, за законодавством якої існувало чотири його види: 1) поліцейський нагляд, який призначався як додаткове покарання за рішенням суду; 2) поліцейський нагляд як захід припинення способів ухилення від слідства та суду; 3) негласний поліцейський нагляд; 4) гласний поліцейський нагляд. Якщо перший та другий види поліцейського нагляду не надавали жодних повноважень органам поліції і тому характеру примусового заходу за законом не мали, а у формі негласного нагляду здійснювалася нормальна функція поліцейського спостереження, то гласний поліцейський нагляд "як захід попередження злочинів проти існуючого державного порядку" мав за своїми наслідками репресивний характер, оскільки його встановлення призводило до значних правообмежень. До превентивно-примусових заходів, які застосовувала російська поліція, належав поліцейський арешт. За законодавством царської Росії існувало три його форми. До першої належав поліцейський арешт як захід припинення способів ухилення від слідства та суду. Особливість законодавства Російської імперії полягала в тому, що на відміну від законодавства країн Західної Європи, в ньому зовсім не визначався максимальний термін поліцейського арешту. Другою формою був поліцейський арешт у власному значенні цього слова, тобто як запобіжний захід, спрямований на забезпечення громадського порядку. Закон і тут не визначав ні форм, якими повинен бути обставлений поліцейський арешт, ні навіть його терміну. До третьої форми арешту належав поліцейський арешт як захід охорони державного порядку і громадського спокою. Він здійснювався згідно з "Положенням про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою" від 14 серпня 1881 р. Ця форма поліцейського арешту була найбільш послідовним виявом адміністративного свавілля, оскільки особа позбавлялася волі тривалий час без жодних доказів її винності, у кращому випадку на підставі агентурних даних, які не підлягали перевірці.

Одним з повноважень адміністративно-поліцейських органів Російської імперії було право адміністративної висилки та заслання. На відміну від західноєвропейських держав, у російському законодавстві цей превентивно-примусовий захід у низці інших заходів поліцейського примусу посідав особливе місце. Застосування цього заходу полягало в тому, що особа, яка не скоїла діяння, передбаченого кримінальним законом, але за якимись мотивами з метою забезпечення громадського порядку визнавалася адміністративно-поліцейською владою небезпечною і з профілактичних міркувань висилалася з місця проживання.

Таким чином, проведений аналіз превентивно-примусових заходів адміністративної влади за російським законодавством другої половини XIX ст. свідчить про те, що поліція в царській Росії відігравала величезну роль, а необмежені повноваження поліцейських органів за умов залежності суду від адміністрації створювали підґрунтя для систематичних зловживань з боку поліції.

У другому розділі "Правові засади діяльності загальної поліції Російської імперії в другій половині XIX - на початку XX ст.", який складається з двох підрозділів, аналізується поліцейське законодавство царської Росії та досліджується компетенція органів загальної поліції.

Розгляд кола питань даної частини починається з характеристики поліцейського права як наукової дисципліни та галузі законодавства. Зазначається, що розвиток науки поліцейського права методологічно стримувала давня традиція ототожнення поняття "поліція" (частина) з поняттям "адміністрація" (ціле), внаслідок чого предметом поліцейського права вважалось внутрішнє управління. Таке велике коло об'єктів дослідження не дозволяло науці поліцейського права зайняти чітко визначене місце в юриспруденції. У Росії на початку ХХ ст. в науковому обґрунтуванні поліцейського права визначилися два напрямки. Перший (В.Ф. Дерюжинський, А.І. Єлістратов, І.К. Сухоплюєв) визнавав за поліцейським правом значення історичне. Інший напрямок в російській адміністративно-правовій науці (В.М. Гессен, І.Т. Тарасов, В.В. Івановський), підкреслюючи самостійний субстанційний характер поліцейської діяльності, вважав за необхідне визнати поліцейське право частиною адміністративного права.

У дисертації зазначається, що поліцейське законодавство Російської імперії другої половини XIX ст. зберегло норми, що існували в законодавстві XVIII ст. За своєю внутрішньою структурою воно становило скоріше механічну суму різних законоположень, розроблених більше чим за 100 років, ніж систему взаємообумовлених правових норм. У досліджуваний період законодавство царської Росії, як і в минулі часи, при визначенні поліцейських обов'язків керувалося не обмеженим поняттям поліції як органу по забезпеченню громадського порядку та безпеки, а розглядало поліцейські установи як всеохоплюючу форму місцевого державного управління. Внаслідок цього поліція повинна була виконувати як приписи губернського начальства, так і різні вимоги інших відомств. За таких умов поняття про поліцейські обов'язки у власному розумінні і про поліцію було в законодавстві досить невизначеним. На підставі аналізу значного масиву нормативно-правових актів в дисертації доводиться, що покладені на загальну поліцію обов'язки можна розділити на дві категорії: 1) загальні, які поліцейські органи виконували більш або менш самостійно; 2) допоміжні, які покладалися на поліцію для сприяння діяльності інших урядових установ.

Категорія загальних обов'язків, у свою чергу, підрозділялася на декілька видів відповідно до властивостей предметів, що перебували у віданні поліцейських установ. Перший вид складали справи, за якими загальна поліція виступала як орган уряду в повіті; до другого належали справи щодо охорони безпеки та громадського порядку в повіті та місті; до третього - виконання різних спеціальних обов'язків; до четвертого - деякі адміністративні обов'язки, що покладалися на поліцію за відсутністю на місцях інших органів уряду.

Допоміжні обов'язки загальної поліції підрозділялися на такі види: 1) обов'язки за справами казенного відомства; 2) обов'язки за справами військового відомства; 3) обов'язки за справами судового відомства. У дисертації докладно проаналізована кожна з категорій поліцейських обов'язків.

У роботі висвітлено питання про відповідальність поліцейських чинів за посадові злочини. Доводиться, що демократичні перетворення судової системи Росії у другій половині XIX ст. лише незначно торкнулися дореформеного порядку відповідальності чиновників поліції за протиправні дії. Вирішення питання про віддання до суду поліцейського чиновника, який вчинив злочин за посадою, у всіх випадках залежало від начальства винного. Такий порядок притягнення до відповідальності, з одного боку, сприяв зміцненню єдиноначальності, дисципліни та особистої відданості поліцейського своєму начальству, а з іншого, - призводив до свавілля в діяльності поліції, підриву її авторитету серед населення.

У третьому розділі "Організація загальної поліції Російської імперії в Україні в 1862 - 1905 рр.", який складається з двох підрозділів, розкривається мета та сутність поліцейської реформи 60-х років XIX ст., досліджується структура загальної поліції в Україні. У даному розділі шляхом аналізу законодавчої бази досліджується динаміка побудови, вдосконалення та зміцнення апарату загальної поліції в кінці XVIII - першій половині XIX ст. Автором зазначається, що у першій чверті XIX ст. царський уряд основну увагу приділяв органам центрального управління поліцією та організаційно-штатному зміцненню міської поліції, а в другій чверті XIX ст. розвиток поліцейських органів характеризувався удосконаленням структури повітової поліції, що зумовлювалося гостротою соціальної ситуації, яка склалася в селі напередодні скасування кріпосного права.

Реформування поліцейського апарату в 60-х роках XIX ст. перебувало в безпосередньому зв'язку зі скасуванням кріпосного права, оскільки поліція розглядалася царським урядом як пріоритетний засіб державного управління в період проведення селянської реформи. У дисертації зроблено спробу узагальнити досвід підготовки і проведення поліцейської реформи. Одним з істотних етапів на шляху реформування поліції стало звільнення поліцейських органів від проведення попереднього слідства. Це було продиктовано необхідністю посилення виконавчих функцій поліцейських органів і підвищення ефективності їх діяльності. Остаточне законодавче оформлення поліцейська реформа отримала 25 грудня 1862 р. в указі Олександра II та в "Тимчасових правилах про устрій поліції в містах та повітах губерній, що керуються по загальному установленню". Поліцейське законодавство царської Росії другої половини XIX - початку XX ст. ґрунтувалося: 1) по відношенню до організації поліції - на Тимчасових правилах 1862 р.; 2) по відношенню до предметів відання - на "Положенні про земську поліцію" і "Наказі чинам та служителям земської поліції" 1837 р. Останні були видозмінені внаслідок здійснення судової та земської реформ.

У дисертації докладно розглянута пореформена структура повітового та міського поліцейського управління та висвітлено питання про розподіл влади між окремими поліцейськими чинами. Спеціальна увага в роботі приділена аналізу повноважень волосних старшин та сільських старост, які не належали до розряду чинів поліції, але виконували різноманітні поліцейські обов'язки.

На підставі аналізу нормативно-правових актів та архівних матеріалів у дисертації доведено, що розвиток апарату загальної поліції в українських губерніях в другій половині XIX - на початку XX ст. характеризувався, по-перше, послідовним розширенням штатів вже існуючих поліцейських органів; по-друге, створенням нових ланок поліцейського механізму. Особливості соціально-економічного та політичного становища українських земель у складі Російської імперії (наявність великих промислових та торгових центрів, значна кількість учбових закладів, розмах революційного та національно-визвольного руху) зумовлювали підвищену увагу з боку царського уряду до органів політичної та загальної поліції в Україні, тому тут були сконцентровані значні поліцейські сили.

Важливим заходом по зміцненню низових ланок загальної поліції було запровадження 9 червня 1878 р. інституту поліцейських урядників як помічників станових приставів у провадженні дізнання з кримінальних справ та проведенні оперативно-розшукових заходів. У циркулярі МВС губернаторам від 28 червня 1883 р. зазначалося, що відомості, які були зібрані сенаторськими ревізіями в 1880-1881 рр., вказували на те, що найменш задовільною була діяльність урядників щодо нагляду за громадським благоустроєм, а у сфері попередження та припинення злочинів урядники діяли досить успішно. Широкого розповсюдження набула також практика введення посад урядників на приватні кошти. Так, 24 листопада 1879 р. за клопотанням київського, подільського та волинського генерал-губернатора Комітет міністрів прийняв положення про заснування посад поліцейських урядників на трьох цукрових заводах, які належали Строганівському, Вороновицькому та Степанівському товариствам за рахунок їх власників.

Важливе місце в урядовому апараті займали земські дільничні начальники, які наділялися, крім судових, поліцейськими функціями. У разі відсутності на місці повітового справника або станового пристава на земського начальника покладався нагляд за діями волосних старшин та сільських старост, нижчих чинів поліції по охороні безпеки і порядку, а також по попередженню та припиненню злочинів.

У кінці 80-х рр. XIX ст. була змінена структура повітових та міських поліцейських управлінь. Згідно з законом "Про скасування загальних присутствій міських та повітових поліцейських управлінь" від 8 червня 1889 р. предмети відання загальних присутствій були віднесені до міських та повітових поліцейських управлінь. Цей захід сприяв більш ефективній діяльності загальної поліції, оскільки забезпечував оперативність у прийнятті рішень. поліція російська імперія самодержавство

Активізація робітничого руху, який все більше переймався соціал-демократичними ідеями, змусила царський уряд піти на створення спеціальної фабрично-заводської поліції. Внаслідок цього заходу в промислово розвинутих губерніях України на межі XIX-XX ст. поліцейський апарат значно посилився.

Протягом періоду, що вивчається, уряд здійснив ряд заходів щодо посилення поліції в сільській місцевості. 5 травня 1903 р. був прийнятий закон про введення в 46 губерніях Європейської Росії повітової поліцейської варти. Смисл цього заходу полягав у тому, щоб в умовах зростання селянського руху створити озброєну опору діям станових приставів замість виборної поліції, яка стала ненадійною в політичному відношенні.

У другій половині XIX - на початку XX ст. царським урядом було вжито низку заходів щодо зміцнення поліцейського апарату в містах, удосконаленню його структури, які б найкращим чином відповідали новим умовам міського життя. У зв'язку зі збільшенням чисельності жителів міст виникла нагальна потреба в створенні спеціалізованих органів поліцейського нагляду за населенням. Так, у 1871 р. в Одесі, а в 1888 р. в Харкові при міських поліцейських управліннях були засновані адресні столи для надання урядовим установам та приватним особам необхідних довідок про осіб, які мешкали в місті.

У кінці XIX ст. система поліцейських установ в Україні поповнилися спеціалізованими органами кримінального розшуку - розшукними відділеннями, що зумовлювалося значною інтенсифікацією темпів зростання злочинності. У 1873 р. в порядку експерименту почала функціонувати розшукна поліція в Києві. Попри позитивні показники та цікавий набутий досвід цей підрозділ був скасований через припинення його фінансування міською думою. У 1880 р. розшукна частина знову була створена у Києві. У 1902 р. було засноване розшукне відділення в кількості 7-ми чол. у складі одеської міської поліції. На початку XX ст. розшукна частина в кількості 13-ти чол. існувала в Харкові.

Деякі особливості мала організація поліцейського нагляду в приморських торгових портах, де була створена портова поліція. Правове становище цієї поліції визначалося як "Положенням про адміністративне завідування портовою поліцією в приморських торгових портах" від 7 травня 1894 р., так і законами про обов'язки загальної поліції. Безпосереднім начальником портової поліції був капітан порту. 3 червня 1894 р. було видане "Положення про портову поліцію у військових портах імперії".

У другій половині XIX - на початку XX ст. урядом було прийнято багато спеціальних актів, якими запроваджувалися нові штати міських поліцейських управлінь в Україні. У дисертації наводяться численні імператорські укази з цього приводу і таким чином досліджується динаміка розвитку органів загальної поліції в українських губерніях. Незважаючи на те, що урядом були вжиті значні заходи щодо розширення штатів поліцейських органів, чисельність апарату загальної поліції була недостатньою і не відповідала вимогам часу, оскільки рівень навантаження на поліцейські установи щороку збільшувався. Висновки аналітичного дослідження побудовані на значній кількості архівних матеріалів, що додає їм доказовості та аргументованості.

У роботі міститься аналіз вирішення проблеми матеріально-фінансового забезпечення поліцейських чинів. Автор розглядає найбільш важливі заходи уряду щодо стимулювання чинів поліції до більш тривалої та "бездоганної служби". Зазначається, що грошове утримання поліцейських було невеликим, що вкрай негативно впливало на якісний добір кадрів. На службу до поліції часто приймалися особи без спеціальної освіти, що не відповідало вимогам служби. У дисертації наведені дані про освітній рівень поліцейських чиновників у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Відсутність у законодавстві царської Росії точного визначення міри влади чинів поліції, незначна заробітна плата поліцейських та низький рівень їх загальної освіти призводили до того, що практична діяльність поліції межувала із свавіллям та беззаконням. Відшукані в архівних фондах численні документи свідчать про те, що зловживання з боку поліцейських чинів мали систематичний характер.

У четвертому розділі "Основні напрямки діяльності загальної поліції царату в Україні в 1862-1905 рр.", який складається з двох підрозділів, досліджується практика функціонування апарату загальної поліції Російської імперії в Україні.

Важливе місце в дисертації займає аналіз форм участі поліції в системі попереднього розслідування кримінальних справ. Звільнення поліцейських органів від слідчих функцій у 1860 р. було продиктовано не тільки необхідністю покращити попереднє слідство як стадію кримінального судочинства, але й прагненням царського уряду посилити апарат загальної поліції напередодні селянської реформи. Після вилучення з компетенції поліції слідчих функцій значного покращення як роботи поліцейських установ, так і органів слідства не відбулося. Це зумовлювалося, перш за все тим, що порядок провадження загальною поліцією дізнання і слідчих дій в законі був визначений нечітко, що призводило до конфліктів між судовою владою та поліцейськими установами. Окрема увага приділена участі поліції в провадженні дізнань за справами, що були підсудними мировим суддям. Зазначається, що відносини між мировими судами та поліцейськими органами були далекими від нормальних, оскільки діяльність мирової юстиції з недоброзичливістю сприймалася поліцією, яка звикла до безмежної влади.

Важливим напрямком діяльності загальної поліції була боротьба з кримінальною злочинністю. Внаслідок відсутності в Російській імперії протягом тривалого часу єдиної системи кримінального розшуку, недостатнього фінансування розшукової служби, постійного залучення особового складу загальної поліції до боротьби з революційним рухом діяльність поліцейських установ щодо попередження та припинення злочинів великого ефекту не мала.

З кінця XIX ст. поліцейські органи спрямовувалися перш за все на боротьбу з робітничим рухом. Загальна поліція була постійною учасницею придушення будь-яких виступів робітничого класу, навіть тих, що мали тільки економічний характер. Однак систематичне використання царизмом поліцейської сили у боротьбі з робітничим рухом давало, як правило, лише тимчасовий ефект. У другій половині XIX - на початку XX ст. об'єктом постійної уваги місцевої поліції був селянський рух, зростання якого зумовлювалося невирішеністю аграрного питання.

У дисертації розглянута взаємодія між загальною поліцією та поліцією політичною. Зазначається, що жандарми намагалися використовувати загальну поліцію головним чином для виконання конкретних доручень (провадження арештів, обшуків тощо), а також як постачальника первісної інформації про стан справ на місцях. Факти, які наведені в роботі, свідчать про те, що чини місцевої поліції виконували доручення жандармів вкрай незадовільно.

Важливим завданням загальної поліції був нагляд за додержанням паспортного режиму, який мав не тільки фіскальне значення, але й забезпечував жорсткий контроль за переміщенням населення.

Місцева поліція здійснювала функцію контролю за проституцією, зростання якої відбувалося в другій половині XIX ст. великими темпами. На початку ХХ ст. тільки в деяких містах України були створені спеціалізовані органи нагляду за проституцією - лікарсько-поліцейські комітети. Врешті українських міст цей нагляд здійснювався чинами загальної поліції. Діяльність поліцейських органів в цьому напрямку була малоефективною, оскільки швидка мінливість складу жінок, які займалися проституцією, зумовлювали складність здійснення на практиці поліцейського контролю над ними.

У висновках узагальнюються результати дисертаційної роботи, формулюються його основні положення, визначаються аспекти, дослідження яких, на думку автора, буде сприяти подальшому поглибленню історично-правових знань щодо організації та діяльності апарату загальної поліції царату в Україні в другій половині XIX - на початку XX ст.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ