Цивільно-правова охорона інтелектуальної власності в Україні

У дисертації обґрунтовується недоцільність поділу майнових прав на виключні і невиключні і розбіжність у датах їх виникнення. ЦК містить низку інших неузгоджених положень і невдалих формулювань, визначень тощо. Так, ст. 446 ЦК містить припис, за яким строк чинності майнових прав на твори спливає через сімдесят років, що відлічуються з 1 січня року, який настає за роком смерті автора. Але ж авторське право є чинним і за життя автора.

Підрозділ 2.6 присвячений проблемам припинення і визнання недійсними суб'єктивних прав на об'єкти інтелектуальної власності. Підстави припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності можна поділити на добровільні і примусові. До першої групи належить відмова патентовласника від патенту або передача майнових прав на об'єкти промислової власності іншим особам відповідно до чинного законодавства. Примусове припинення майнових прав інтелектуальної власності може мати місце за плином строку правової охорони або при примусовому відчуженні майнових прав на об'єкти промислової власності. Патентні закони України передбачають таку можливість.

Проте найбільш проблемним, на нашу думку, є скасування патенту (визнання його недійсним). За ст. 33 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (відповідно статті інших патентних законів) патент у визначених Законом випадках може бути визнано недійсним. Усі підстави визнання патенту недійсним викликають великий сумнів. У дисертації вони аналізуються і розкривається їх правова необґрунтованість і, навіть, неконституційність. Дані підстави суперечать засадам цивільного права. У дисертації обґрунтовується позиція автора.

Розділ 3 „Правовий статус суб'єктів інтелектуальної власності у системі її правової охорони (суб'єктивні права)” складається з п'яти підрозділів.

Підрозділ 3.1 „Юридична природа права інтелектуальної власності” присвячений дослідженню проблем визначення права інтелектуальної власності. У спеціальній літературі зазначена проблема є найбільш дискусійною. Законодавство одних країн визнає за творцем лише виключне право на використання, інших держав - право власності. ЦК України визнав право інтелектуальної власності, що є досить обґрунтованим. На користь такого висновку в дисертації наводиться низка аргументів. Найбільш вагомим серед них є визнання інтелектуальної власності найбільш цінним капіталом в умовах ринкової економіки. Противники цієї позиції визнають наявність інтелектуальної власності, але не визнають права на неї, але ж це нонсенс.

У дисертації аналізується спільне між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності та істотні відмінності між ними.

Підрозділ 3.2 присвячений дослідженню особистих немайнових прав на об'єкти інтелектуальної власності. Особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності в чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, у тому числі і у ЦК, визначені не чітко. Норми про особисті немайнові права на твори науки, літератури, мистецтва дають підставу для їх неоднозначного тлумачення. Ці ж норми стосовно об'єктів промислової власності взагалі викладені надто поверхово. Їх коло не охоплює всіх особистих немайнових прав на об'єкти промислової власності (право на подання заявки, відкликання заявки та інші). Особливо заплутане право на пріоритет.

У дисертації здійснено детальний аналіз особистих немайнових прав на об'єкти інтелектуальної власності, виявлені їх недоліки та вносяться пропозиції до їх удосконалення.

У законодавстві України про промислову власність без будь-яких потреб допущена заміна усталених визначень поняття конвенційного пріоритету і поняття „національний пріоритет”. Традиційно прийнято вважати конвенційним пріоритетом той, який визначається за правилами Паризької конвенції про охорону промислової власності, а національним - дату надходження заявки до національного патентного відомства. У дисертації наводяться аргументи на користь цього висновку.

Потребує нормативного визначення момент виникнення права авторства на об'єкти промислової власності. У спеціальній літературі вказаний момент трактується неоднозначно. Між тим з ним пов'язане майнове право на ці ж об'єкти.

У спеціальній літературі дискутується проблема недоторканності об'єктів промислової власності. У дисертації обґрунтовується позиція, за якою право на недоторканність властиве лише авторському праву. Поширення принципу недоторканності на об'єкти промислової власності заподіяло б шкоду розвитку науково-технічної діяльності.

Очевидно, слід розрізняти право авторства на пропозицію та заявочні матеріали і право авторства на сам об'єкт промислової власності. Право авторства на пропозицію виникає з моменту її створення, а право авторства на об'єкт промислової власності - з моменту визнання пропозиції об'єктом правової охорони.

Підрозділ 3.3 присвячений дослідженню проблем майнових прав суб'єктів інтелектуальної власності. Майнові права на об'єкти права інтелектуальної власності складають серцевину, основний стержень цього права. Останнє тому й охороняється, оскільки ця власність може приносити її суб'єкту певні доходи. Майнові права інтелектуальної власності виконують ряд функцій: а) закріплюють за суб'єктом право на виключне використання об'єкта інтелектуальної власності; б) зазначені права виконують охорону функцій; в) служать джерелом доходів від їх використання; г) є джерелом поповнення державної казни. Активність творчої діяльності прямо пропорційна ефективності майнових прав. Вони є таким правовим інструментарієм, який дозволяє суб'єкту цього права вилучати із створеного ним об'єкта ті корисні якості, які з нього можна вилучати будь-яким способом, не забороненим законом.

Однією з найскладніших проблем майнових прав інтелектуальної власності є право на винагороду. У ЦК це право проголошено тільки у ст. 445 стосовно творів і лише за їх використання. Між тим у практиці мають місце випадки виплати винагороди і за створення твору (наприклад, твору образотворчого мистецтва). Ці спірні питання поки що не знайшли розв'язання у чинному законодавстві, у тому числі і у новому ЦК.

Порядок обчислення, нарахування, порядок та строк виплати винагороди за використання творів науки, літератури і мистецтва та об'єктів суміжних прав викликають гострі дискусії, але одностайного вирішення зазначеної проблеми не вироблено. Необхідно напрацювати механізм обчислення обсягу використання об'єкта інтелектуальної власності, порядку нарахування, строків виплати тощо. Такий механізм має бути розроблений зусиллями фахівців різних профілів: економістів, правників, фінансистів та інших.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” встановив право композитора на винагороду за кожне використання його твору в аудіовізуальному творі безпідставно.

Критичні зауваження викликають норми, що стосуються права слідування. Стаття 27 Закону України „Про авторське право і суміжні права” проголосила право автора, а у разі смерті останнього його спадкоємців, а також спадкоємців у межах чинності охорони авторського права, на певний відсоток від кожного наступного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору (ст. 448 ЦК). Наведені норми породжують низку запитань. Частина 2 ст. 27 Закону встановлює: „Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються особисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління”. Наведену норму збагнути важко. Чому автор має виплачувати винагороду і кому? Постають й інші питання, аналіз яких здійснюється у дисертації.

Серйозні проблеми виникають з відносин творця і замовника образотворчого твору. В ЦК норми стосовно цих відносин викладені плутано. За ст. 430 ЦК майнові права на твір, створений за замовленням, належать творцю і замовнику спільно. За ст. 1112 ЦК оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.

У дисертації аналізуються наведені норми і дається відповідна оцінка.

Особливістю суб'єктивних майнових прав на об'єкти промислової власності є те, що вони виникають лише на підставі відповідної державної кваліфікації об'єктів промислової власності. Зазначені права виникають не з моменту створення цього об'єкта та надання йому відповідної об'єктивної форми, а лише з моменту, коли уповноважений державний орган визнає в установленому порядку результати науково-технічної та іншої творчої діяльності охороноздатними і на цій підставі видасть відповідний правоохоронний документ.

Гострою проблемою системи майнових прав інтелектуальної власності є їх численні і часто безпідставні обмеження, що не в кращий спосіб стимулює інтелектуальну, творчу активність, які аналізуються у підрозділі 3.4. Основним і найбільш поширеним за чинним законодавством є обмеження (позбавлення) майнових прав на користь роботодавця. 80-90 і, навіть, більше відсотків заявників об'єктів промислової власності від загальної їх кількості є роботодавці. За чинним законодавством України про промислову власність суб'єктами майнових прав стають лише вони. Винахідникам (іншим творцям науково-технічних досягнень) залишаються тільки особисті немайнові права. Дану проблему не вирішив і ЦК, який визнав ці права спільними для творця і роботодавця. Лише 20-10 і менше відсотків заявників об'єктів промислової власності стають суб'єктами майнових прав на свої витвори. У дисертації обґрунтовується безпідставність такої позиції і вносяться пропозиції до розв'язання вказаної проблеми. Не можна визнати справедливою позицію закону, за якою 80-90 і, навіть, більше відсотків творців науково-технічних досягнень (приблизно 50 відсотків авторів творів) взагалі позбавляються майнових прав на свої витвори.

Крім зазначених обмежень (позбавлення) майнових прав творців об'єктів права інтелектуальної власності, чинні закони передбачають численні обмеження авторських і патентних майнових прав. Закон України „Про авторське право і суміжні права” передбачає більше двадцяти випадків, коли твір може бути використаний без дозволу автора і без виплати тому винагороди за його використання. Проте автори творів не можуть бути позбавлені авторських особистих немайнових прав. У дисертації обґрунтовується пропозиція про допущення у передбачених законом випадках права автора на відмову від свого авторства на твір.

Багато з обмежень майнових прав авторів слід визнати обґрунтованими, але немало з них держава переклала на авторів безпідставно.

Не менші обмеження майнових прав встановлені на об'єкти промислової власності. Патентні закони допускають можливість примусового припинення чинності майнових прав на об'єкти промислової власності, а також добровільної відмови від свого права інтелектуальної власності на науково-технічні досягнення. Примусове припинення патентного права може мати місце, коли об'єкт не використовується більше трьох років без поважних причин. Разом з тим роботодавцеві надано право „покласти під сукно” заявку як конфіденційну інформацію на чотири роки. У дисертації вноситься пропозиція про усунення цього та інших суперечливих положень.

Обмеження майнових прав на об'єкти промислової власності, визначені законом, також досить численні, це обґрунтовується у підрозділі 3.5 Серед них є такі, без яких можна було б обійтися.

Істотним обмеженням майнових прав на об'єкти промислової власності є визнання правоохоронного документа недійсним за підставами, визначеними законом. У дисертації обґрунтовується висновок про неправомірність зазначених підстав. Певні обмеження і, навіть, позбавлення патентних майнових прав містить визначений чинним законодавством порядок закордонного патентування об'єктів промислової власності. Істотно обмежують майнові права на об'єкти промислової власності тривалі строки розгляду заявки у патентному відомстві, нечіткість у визначенні початку виникнення цих прав. Відсутність чітко визначених строків розгляду заявки на об'єкт промислової власності істотно обмежує майнові права інтелектуальної власності на ці об'єкти. Коли заявка розглядається 4-5 років, а патент набуває чинності від дати надходження заявки до патентного відомства, то на цей строк безпідставно скорочується термін правової охорони об'єкта промислової власності. При цьому збір за підтримання чинності патенту стягується від дня подання заявки (абз. 2 ч. 2 ст. 32 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”). Строк дії патенту відповідно до п. 4 ст. 6 Закону починається від дати подання заявки. Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу (п. 1 ст. 28). Установа зобов'язана видати патент у місячний строк після державної реєстрації (п. 1 ст. 25). То коли ж виникають права патентовласника - від дати публікації відомостей про його видачу, від дати реєстрації патенту чи, нарешті, від дати подання заявки?

Проблема строків у сфері інтелектуальної власності полягає не тільки в цьому. Відсутність чітко визначених строків у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, які зобов'язували б Установу до виконання певних дій в установлені строки, призводить до істотного порушення майнових прав як заявників, так і патентовласників. У дисертації вносяться пропозиції щодо розв'язання цієї проблеми.

Розділ 4 „Реалізації майнових прав суб'єктів інтелектуальної власності” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 4.1 присвячений загальній характеристиці договорів у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. Договір у цій сфері виконує декілька функцій. Він є основним способом і засобом реалізації майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності. Проте договір у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності виходить за межі цієї основної функції. Він регулює майнові відносини і у процесі створення об'єктів права інтелектуальної власності. Зазначені договори є основним джерелом одержання доходу творцем та іншими суб'єктами права інтелектуальної власності.

В умовах ринкової економіки роль і значення договору в сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності істотно зростає. Проте чинне законодавство України про інтелектуальну власність, в тому числі і новий ЦК, договірним відносинам у цій сфері приділяють недостатню увагу. В дисертації аргументується цей висновок, а також наводиться класифікація договорів, розкривається їх особливість та відмінність від інших цивільно-правових договорів.

Підрозділ 4.2 „Авторські договори” присвячений дослідженню проблем договірних відносин у сфері авторського права. Однією з основних проблем договірних відносин у сфері авторського права є їх недостатня урегульованість чинним законодавством. Цивільно-правові відносини в авторському праві відзначаються розмаїттям, що зумовлює досить велику кількість договорів у цій сфері. Між тим чинне законодавство визначає лише основні засади договірного врегулювання майнових відносин у даній сфері. До цього часу не розроблені і не прийняті типові, примірні (зразкові) авторські договори.

У зв'язку з прийняття нового Цивільного кодексу України між ним і Законом України „Про авторське право і суміжні права” та іншими законами, що у тій чи іншій мірі стосуються авторського права, виявилися істотні розбіжності, суперечливі положення, неузгодженості тощо. У дисертації аналізуються зазначені недоліки і вносяться пропозиції до їх усунення.

Одним з таких істотних недоліків є різний зміст, який вкладається ЦК і Законом у поняття „виключні права” і „невиключні права”. Частина 2 ст. 32 Закону про авторське право проголошує: „Передача прав на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору” (підкреслено автором - О.М.). Стаття 440 ЦК право на використання твору не відносить до виключних прав.

Неоднозначно тлумачиться поняття ліцензійного договору. Закон про авторське право відмовився від поняття „ліцензійні договори”. Він містить лише дві статті - 32 „Передача права на використання твору” і 33 „Договори на право використання творів”. Зате ЦК визначив окремо ліцензійні договори і ліцензії (статті 1108-1111 ЦК).

У дисертації вносяться пропозиції про приведення названих понять до однозначного змісту і аргументується позиція про недоцільність поряд з ліцензійним договором виділяти окремо ліцензію. На думку дисертантки, будь-яке використання об'єкта права інтелектуальної власності може мати місце лише на підставі ліцензійного договору.

У підрозділі 4.3 „Договори у сфері науково-технічної діяльності” досліджуються проблеми договірних відносин при створенні і використанні науково-технічних досягнень. Договори у сфері промислової власності мають свою особливість, яка розкривається у дисертації, і відмінності, що відрізняють їх від інших цивільно-правових договорів. З цього приводу в спеціальній літературі точиться жвава дискусія. Не вникаючи у неї, слід зазначити, що договори на створення об'єктів промислової власності та супутні йому договори за своєю юридичною природою не є ліцензійними, так само як і договори на використання цих же об'єктів не є підрядними.

У дисертації доводиться недосконалість договорів між роботодавцем і творцем про визначення порядку обчислення, строків та виплати винагороди за створення і (або) використання об'єктів промислової власності та обґрунтовується їх нерівність. Роботодавець має значні переваги перед творцем. У зв'язку з цим постає питання про використання науково-технічних досягнень, які правом інтелектуальної власності не охороняються з тих чи інших причин. За чинним законодавством такі досягнення можуть використовуватися будь-ким і без дозволу їх творця. Наведена позиція законодавця видається недоцільною, що доводиться у дисертації.

У дисертації зазначається, що деякі майнові відносини у сфері промислової власності взагалі не врегульовані договорами або врегульовані на недостатньому науково-теоретичному рівні: договори на здійснення патентного пошуку та патентної інформації і взагалі договори на створення об'єктів промислової власності. Зазначеним договорам ЦК присвятив лише одну статтю.

Є підстави вважати зовсім не врегульованими в нормативному порядку або врегульованими на неналежному рівні договірні відносини на здійснення виконання і взагалі об'єктів суміжних прав. Недостатньо врегульовані майнові відносини у сфері телебачення і радіомовлення, аудіовізуального виробництва тощо.

Аналіз договірних відносин у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності в Україні виявив істотну невідповідність цього регулювання нормам чинного законодавства. Перешкодою для такого відхилення від вимог закону могли б стати примірні (зразкові) договори.

Істотною проблемою договірних відносин у сфері інтелектуальної власності є невизначеність правового режиму об'єкта права інтелектуальної власності, одержаного в результаті виконання науково-дослідних і конструкторсько-технологічних робіт. ЦК також не визначив правового режиму зазначених досягнень. До цього слід додати, договори на виконання науково-дослідних і конструкторсько-технологічних робіт та договори на створення об'єктів промислової власності (яких немає) - різні. Вони не замінюють один одного.

У дисертації зазначається на недосконалості договірного врегулювання майнових відносин між роботодавцем і творцем. Між тим основна маса об'єктів права інтелектуальної власності створюються саме у зв'язку з виконанням трудового договору. Не розв'язав цієї проблеми і новий ЦК. Внесені пропозиції з удосконалення правового регулювання вказаних відносин.

У дисертації відзначається неналежна увага ЦК до врегулювання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності. Зазначене полягає і у тому, що ЦК присвятив цим договірним відносинам главу 75, норми якої чомусь обмежуються лише розпоряджанням майновими права інтелектуальної власності. Ніби то договірні відносини у цій сфері зводяться тільки до розпоряджання зазначеними правами. Глава складається з 8 статей. Проте глава 76 „Комерційна концесія” містить 15 статей, немов би договір комерційної концесії є основним договором у сфері інтелектуальної власності. У дисертації критично оцінюється така позиція законодавця.

Розділ 5 „Проблеми захисту права інтелектуальної власності” присвячений цивільно-правовим засадам захисту. Він складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 5.1 містить загальну характеристику системи захисту права інтелектуальної власності. У дисертації констатується, що об'єкти права інтелектуальної власності в сучасних умовах є найбільш цінним капіталом, який водночас легкодоступний, що приваблює любителів легкої наживи до неправомірного їх використання. Масштаби такого неправомірного використання об'єктів права інтелектуальної власності зростають. Наведені фактори зумовлюють необхідність створення надійної і ефективної системи захисту права інтелектуальної власності.

Чинна система захисту права інтелектуальної власності, передбачена законодавством України, такого захисту не забезпечує, про що свідчить зростання кількості правопорушень у цій сфері.

Основним правовим способом захисту права інтелектуальної власності є цивільно-правовий захист, який аналізується у підрозділі 5.2.

У дисертації констатується, що чинне законодавство України про інтелектуальну власність, у тому числі і новий ЦК, не створили єдиної, цілісної, надійної і ефективної системи захисту права інтелектуальної власності. Кожен із законів визначає свою систему захисту. Тому система захисту в цілому має прогалини, суперечливі положення та інші неузгодженості.

Найбільш вдалою і ефективною системою є захист авторського права та суміжних прав, хоча і її не можна визнати бездоганною. Проте в порівнянні із захистом прав за іншими законами про інтелектуальну власність захист авторських прав є найвдалішим. Він вигідно відрізняється від захисту, встановленого ЦК.

Найслабшим місцем у захисті права інтелектуальної власності є низька майнова відповідальність порушників. Вона заснована на засадах цивільно-правової відповідальності, що само по собі є логічним. Адже право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права, що й зумовлює компенсаційний характер майнової відповідальності за його порушення. Проте в умовах ринкової економіки і зрослого попиту на об'єкти права інтелектуальної власності обмежувати майнову відповідальність за порушення права інтелектуальної власності лише відшкодуванням заподіяних збитків - означає стимулювати правопорушення у цій сфері.

У дисертації обґрунтовується неспроможність цивільно-правових засад забезпечити надійний і ефективний захист права інтелектуальної власності в сучасних умовах. Вноситься пропозиція радикально посилити майнову відповідальність порушників права інтелектуальної власності шляхом введення штрафних санкцій. Складається враження, що сучасне законодавство України про інтелектуальну власність у частині її захисту більше опікується інтересами порушника ніж потерпілого. Адже не можна визнати відповідальністю накладення на порушника обов'язку повернути те, що він вкрав, неправомірно привласнив, використав тощо. Тому пропонується встановити три-п'ятикратний розмір майнової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності. Обсяг майнової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності повинен бути таким, щоб назавжди відбивав бажання порушувати вказане. Звичайно, крім правових способів захисту, мають бути розроблені й інші - економічні, фінансові, податкові тощо. При визначенні санкцій за порушення права інтелектуальної власності слід виходити, насамперед, з того, що цим порушенням заподіюється шкода не тільки суб'єкту даного права, а й у першу чергу, державі, інтересам суспільства, його інтелектуальному потенціалу. При будь-якому порушенні права інтелектуальної власності держава, суспільство втрачають значно більше, ніж суб'єкт названого права. Між тим законодавець України істотно послабив кримінально-правовий захист права інтелектуальної власності, про що йдеться у підрозділі 5.3 Санкції за порушення права інтелектуальної власності, встановлені КК України, суттєво поступаються цивільно-правовим за своєю суворістю. У дисертації доводиться передчасність пом'якшення кримінально-правової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності.

Висновки. У ХХІ ст. інтелектуальна діяльність та її результати - інтелектуальна власність набувають не просто пріоритетного значення. Цей вид суспільно-корисної діяльності в Україні буде визначати напрями, зміст і характер усіх інших видів суспільно-корисної діяльності.

Інтелектуальна діяльність і, особливо, інтелектуальна власність визначатимуть стратегію і тактику соціально-економічного прогресу України та будь-які напрями суспільно-корисної діяльності будь-яких осіб та рівень добробуту людей.

Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності для соціально-економічного розвитку України в умовах переходу до ринкової економіки потребують створення такого правового механізму охорони права інтелектуальної власності, який забезпечував би реальну, стабільну, надійну і ефективну охорону цього права.

Охорона права інтелектуальної власності, в тому числі його захист, повинні відповідати сучасним вимогам: бути демократичною, легкодоступною, прозорою, дешевою, недовготривалою.

Виходячи з ролі і значення інтелектуальної діяльності для соціально-економічного прогресу України як однієї з форм суспільно-корисної діяльності, слід на державному рівні офіційно її оголосити пріоритетною і такою, яка зумовлює успішний розвиток всіх інших форм суспільно-корисної діяльності.

Визнання інтелектуальної діяльності такою, яка забезпечує успішний розвиток усіх інших форм суспільно-корисної діяльності, зумовлює необхідність зосередити державні можливості (творчий потенціал, матеріальні ресурси, кошти тощо) на всебічному розвитку інтелектуальної діяльності.

Для цього необхідно:

1. На базі наукових, науково-технічних, соціально-економічних та інших прогнозів розробити і прийняти прогноз розвитку цивільного законодавства, у тому числі законодавства України про інтелектуальну власність, хоча б на найближчу перспективу - 10 років.

2. На основі прогнозу розвитку законодавства України про інтелектуальну власність розробити і прийняти модель законодавства України про інтелектуальну власність.

3. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність потребує постійного і систематичного удосконалення. Новий Цивільний кодекс України не розв'язав усіх проблем правового забезпечення інтелектуальної діяльності та її результату - інтелектуальної власності. Практика законотворення у сфері інтелектуальної власності свідчить про недоцільність прийняття окремих законів по кожному виду об'єктів інтелектуальної власності.

4. Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та її результату інтелектуальної власності для соціально-економічного розвитку України потребує більш досконалого і ефективного правового механізму її охорони. Таким міг би стати єдиний законодавчий акт про інтелектуальну власність. Це може бути закон про інтелектуальну власність або, краще, Кодекс України про інтелектуальну власність.

5. Обов'язковою умовою модельного кодексу України повинен стати принцип, який визнавав би у всіх випадках створення об'єкта результатом творчої діяльності первинним суб'єктом права інтелектуальної власності тільки його творця.

Випадки визнання права інтелектуальної власності за іншими особами, крім творця, мають визначатися лише законом.

6. У визначених законом випадках суб'єктом права інтелектуальної власності повинна бути визнана держава Україна. Слід відмовитися від правила, за якими після спливу строку охорони права інтелектуальної власності (у інших випадках припинення чи скасування права інтелектуальної власності) об'єкт визнається нічиїм і його може використовувати будь-хто без будь-якого дозволу і виплати винагороди.

7. Визнати об'єктами права інтелектуальної власності біотехнології, репрографії, нову техніку зв'язку, цифрові системи поширення, комерційне використання персонажів. Надати більш розгорнуту охорону прав на комп'ютерні програми, породи тварин, твори архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва та інші твори.

8. Визначити принципи, засади, межі та інші правила охорони права інтелектуальної власності в Інтернеті.

9. У законодавчому акті про інтелектуальну власність повинна бути розроблена єдина цільна і ефективна система державного та громадського матеріального і морального стимулювання інтелектуальної, творчої діяльності, яка повинна мати за мету залучення як найбільшого числа людей до творчої діяльності.

10. Звести до мінімуму обмеження права інтелектуальної власності і проголосити її недоторканність. Творець об'єктів права інтелектуальної власності має бути наділений таким обсягом особистих немайнових прав інтелектуальної власності, який може надати держава, виходячи із своїх реальних можливостей. При цьому слід виходити з того, що рівень активності інтелектуальної діяльності у суспільстві перебуває у прямій залежності від обсягу та фактичної реальності особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності творця.

11. Необхідний чіткий, доступний, зрозумілий правовий механізм визначення розміру винагороди за використання об'єктів права інтелектуальної власності. При цьому слід врахувати й те, що в окремих випадках винагорода має сплачуватися лише за створення об'єкта права інтелектуальної власності (наприклад, за замовленням).

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність, у тому числі новий Цивільний кодекс України, договірні відносини у сфері інтелектуальної власності регулюють на недостатньому рівні (не всі відносини в зазначеній сфері врегульовані договором або врегульовані дуже стисло). Активна інтелектуальна діяльність та масштаби використання її результатів - інтелектуальної власності - потребують більш досконалої і ефективної системи договорів у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. В законодавчому акті України про інтелектуальну власність повинен бути окремий розділ про договори.

Мають бути розроблені і прийняті типові, зразкові (примірні) договори стосовно окремих видів об'єктів права інтелектуальної власності.

Потребують удосконалення договірні відносини творця і роботодавця. За сучасних умов роботодавець в порівнянні з творцем-працівником перебуває у значно кращих умовах. Зазначену правову нерівність слід усунути.

Не можна визнати вдалим правове регулювання договірних відносин творця і замовника, за яким суб'єктом майнових прав визнається творець, який продав створений ним об'єкт.

Повинні бути уточнені строки чинності прав інтелектуальної власності. В законах України про інтелектуальну власність початок перебігу зазначених строків визначається по-різному стосовно виду об'єкта права інтелектуальної власності. Цивільний кодекс України не вніс чіткості у розв'язання цієї проблеми, поставивши початок перебігу названих строків у залежність від характеру майнових прав - виключних чи не виключних. За цим поділом можна перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке використання ще до того, як пропозиція визнана об'єктом правової охорони і патент ще не виданий, що є абсурдом (статті 464-465 ЦК).

Потребує уточнення і початок перебігу строків чинності майнових прав. Стаття 446 ЦК проголошує: майнові права інтелектуальної власності на твір спливають через 70 років, що відлічуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. У ЦК не йдеться про строк чинності майнових прав за життя і між днем смерті автора і 1 січня року, що настає за роком його смерті.

У ЦК нічого не йдеться про початок перебігу строків чинності виключних майнових прав на твір. Наведене зауваження стосується й інших об'єктів права інтелектуальної власності, що безпідставно скорочує строк їх чинності.

Передбачені чинним законодавством України, у тому числі і новим Цивільним кодексом та іншим цивільним законодавством, способи захисту права інтелектуальної власності не відповідають сучасним реаліям в Україні. Вони не можуть забезпечити надійний і ефективний захист права інтелектуальної власності.

В сучасних умовах Україні потрібне новий ефективніший цивільно-правовий механізм захисту права інтелектуальної власності, який не обмежувався б лише поновленням порушеного права та компенсацією заподіяних збитків. Зазначений механізм повинен передбачати такі майнові санкції (каральні за своїм характером), які назавжди відбили б у порушника бажання порушувати чуже право інтелектуальної власності (і не тільки).

Список опублікованих праць за темою дисертації

законодавство інтелектуальний власність цивільний право

1. Мельник О.М. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні (цивільно-правовий аспект). - Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. - 135 с.

2. Мельник О.М. Проблеми охорони прав суб'єктів інтелектуальної власності в Україні. - Харків: НУВС, 2002. - 362 с.

3. Мельник О.М. Суб'єкт права інтелектуальної власності та його цивільно-правовий статус. - Харків: НУВС, 2003. - 156 с.

4. Мельник О.М. - Р.8-11, 17 // Право інтелектуальної власності. - Підручник / За заг. ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. - 624 с.

5. Мельник О.М. - Р.6,8,9 //Основи правової охорони інтелектуальної власності в Україні. - Підручник / За заг. ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. - К.: Концерн „Видавничий Дім” „Ін Юре”, 2003. - 236 с.

6. Мельник О.М. - Р. 8-11,17 // Право інтелектуальної власності. - Підручник / За заг. ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. - 672 с.

Мельник О.М. Захист права на товарний знак // Право України. - 2001.- № 3. - С. 85-87.

7. Мельник О.М. Особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності: деякі питання // Право України. - 2001. - № 7.- С. 83-85.

8. Мельник О.М. Особисті немайнові права суб'єктів промислової власності // Право України. - 2001.- № 11.- С. 64-65.

9. Мельник О.М. Деякі теоретичні питання права на товарний знак // Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. наук. пр. / За ред. Ю.С. Шемшученка, Ю.Л. Бошицького. - К.: ІДіП НАН України, 2002. - С. 199-231.

10. Мельник О.М. Обов'язки власника знака для товарів і послуг // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2002 .- № 18. - С. 368-372.

11. Мельник О.М. Виникнення суб'єктивних прав на об'єкти інтелектуальної власності // Право України. - 2002. - № 3.- С. 96-97.

12. Мельник О.М. Деякі проблемні питання щодо закордонного патентування за законодавством України // Митна справа. - 2002.- № 3.- С. 70-74.

13. Мельник О.М. Управління майновими правами суб'єктів авторських і суміжних прав за Законом України „Про авторське право і суміжні права” - проблемні питання // Право України. - 2002.- № 6. - С. 90-93.

14. Мельник О.М. Захист авторського права і суміжних прав, що переміщуються через митний кордон України // Митна справа. - 2002 .- № 4. - С. 22-29.

15. Мельник О.М. Цивільно-правовий захист патентних прав: проблемні питання// Право України. - 2003.- № 2.- С. 74-78.

16. Мельник О.М. Проблемні питання стосовно захисту права інтелектуальної власності // Митна справа. - 2003. - № 1. - С. 110-116.

17. Мельник О.М. Авторське бачення перспектив розвитку охорони майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності // Підприємництво, господарство і право. - 2003.- № 4. - С. 57-60.

18. Мельник О.М. Деякі проблемні питання щодо припинення суб'єктивних прав на об'єкти інтелектуальної власності // Вісник Національного університету внутрішніх справ - 2003.- № 21.- С. 34-40.

19. Мельник О.М. Проблеми захисту свідоцтв на товарні знаки та послуг // Наше право. - 2003. - № 2. - С. 69-73.

20. Мельник О.М. Кримінально-правовий захист права інтелектуальної власності// Наше право. - 2003. - № 1.- С. 53-56.

21. Мельник О.М. Інтелектуальна правова освіта - вимога часу // Право України.- 2003. - № 7.- С. 101-104.

22. Мельник О.М. Проблеми юридичної природи права інтелектуальної власності// Наше право. - 2003. - № 3.- С. 55-60.

23. Мельник О.М. Загальна характеристика договорів у сфері науково-технічної діяльності // Право України.- 2003.- № 11.- С. 72-75.

24. Мельник О.М. Договори у сфері інтелектуальної власності за новим цивільним кодексом України // Підприємництво, господарство і право. - 2003.- № 9.- С. 6-9.

25. Мельник О.М. Інтелектуальна власність як прояв інтелектуальної культури// Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2004.- № 27.- С. 85-90.

26. Мельник О.М. Інтелектуальна власність в економічній системі розвитку України - проблемні питання // Наше право. - 2004 .- № 3. - С. 82-87.

27. Melnik E. Azerbaycan Elmi-Tedgigat Mehkeme Ekspertizasi, Kriminalistika ve Kriminologiya Problemleri Institutu.- 2002.- C. 52-59.

28. Мельник О.М. Деякі міркування з приводу інтелектуальної правової освіти // Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції „Проблеми підготовки фахівців з інтелектуальної власності в Україні”. - К.: Ін-т. Інтелектуальної власності і права. - 2003. - С. 45-49.

29. Мельник О.М. Охорона прав на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення // Науково-практичний семінар „Право інтелектуальної власності в новому Цивільному кодексі України”. - К.: 2003. - С. 19-26.

30. Мельник О.М. Кому належить право інтелектуальної власності в Україні? // Республіканський науково-практичний семінар „Нові цивільний та господарський кодекси України і проблеми їх застосування”. - Харків: Національна академія імені Ярослава Мудрого, 2004.- С. 100-102.

31. Мельник О.М. Правотворча регламентація інтелектуальної власності як прояв інтелектуальної культури // Міжрегіональний науково-теоретичний семінар з філософії права „Правова культура як основа державотворчих процесів в Україні”. - Ірпінь: 2004. - С. 20-23.

Размещено на Allbest.ru