Кримінально-правова охорона представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ І ГРОМАДСЬКОСТІ, ЯКІ ОХОРОНЯЮТЬ ПРАВОПОРЯДОК

ДАВИДОВИЧ Ірина Ігорівна

Київ - 2007

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема боротьби зі злочинністю є однією з найбільш актуальних не тільки для України, де вона загострилась через тривалу політичну, економічну, фінансову та енергетичну кризу, але й для більшості зарубіжних країн. Оскільки така функція в будь-якій державі реалізується, в основному, спеціально створеними органами, саме їм належить головна роль у забезпеченні правопорядку. Виконанню завдань правоохоронних органів сприяє і діяльність окремих представників громадськості, перш за все - членів громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону. Для того, щоб вказані особи могли діяти ефективно, досягаючи максимальних показників у протидії злочинності, держава має гарантувати їх особисту безпеку. Так, у Кодексі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, прийнятому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 17 грудня 1979 року, зазначається, що “загроза життю і безпеці посадових осіб по підтриманню правопорядку повинна розглядатись як загроза стабільності у цілому”. Чільне місце у системі заходів державного захисту представників публічного управління та їх близьких родичів від посягань на їх життя, здоров'я і власність, посідають кримінально-правові заходи. Відповідно до чинного КК України кримінально-правова охорона безпеки осіб, які підтримують правопорядок, пов'язана із існуванням у ньому значної кількості кримінально-правових норм. До них, зокрема, слід віднести ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК. Проте наявність норм сама по собі не є запорукою їх ефективного застосування: останнє, зокрема, можливо, коли воля законодавця в цих нормах викладена максимально чітко і однозначно. На жаль, у чинному кримінальному законі зміст окремих норм, які передбачають відповідальність за посягання на охоронювані законом блага представників публічного управління, так чи інакше співпадає, “накладається”, створюючи труднощі при їх тлумаченні та застосуванні. Неоднозначність оцінки типових ситуацій, яка має місце на практиці, свідчить про необхідність розв'язання питання про співвідношення норм, які охороняють суб'єктів правоохоронної діяльності, на теоретичному рівні.

У доктрині кримінального права завжди приділялась значна увага проблемам кримінально-правової охорони представників влади і громадськості, які підтримують правопорядок. У першу чергу необхідно відзначити праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених М.І. Бажанова, В.О. Владімірова, Л.Д. Гаухмана, П.Ф. Грішаніна, В.Т. Дзюби, П.С. Єлізарова, М.П. Журавльова, П.В. Замосковцева, В.А. Клименка, В.Д. Меньшагіна, В.О. Навроцького, В.І. Осадчого, П.П. Осипова, Г.Ф. Полєнова, В.В. Сташиса, Є.О. Сухарєва, М.І. Трофімова, М.І. Хавронюка, С.Д. Шапченка, С.С. Яценка та багатьох інших.

Необхідно зазначити, що більша частина наукових праць, присвячених кримінально-правовій охороні представників влади і громадськості, написана у радянський період. В Україні в 2004 р. видана монографія В.І. Осадчого на тему “Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності”; в цьому ж році ним була захищена докторська дисертація на відповідну тему. У цьому дослідженні автор приділив значну увагу висвітленню поняття правоохоронної діяльності та її змісту, вперше у науці комплексно розглянув проблеми правомірної поведінки при застосуванні працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу. Проте частина питань, переважно пов'язаних з специфічними ознаками юридичних складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 345, 347, 348, 349 КК, особливостями кваліфікації дій винного за цими статтями, відмежуванню цих складів від суміжних, висвітлена дещо фрагментарно. Водночас самостійним предметом дисертаційних досліджень не були питання кримінально-правової охорони інших, крім працівників правоохоронних органів, представників влади, а також представників громадськості, які охороняють правопорядок.

Вищезазначене зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження об'єктивних та суб'єктивних ознак складів злочинів, що передбачають посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, спірних питань кваліфікації цих посягань та змісту санкцій відповідних кримінально-правових норм.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є складовою частиною плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2005 - 2010 рр.: “Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти”, що затверджений на засіданні кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 12 від 17 березня 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Виходячи із сутності зазначених проблем, метою дисертаційного дослідження є здійснення комплексного наукового аналізу кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

Для досягнення даної мети дисертантом визначені такі основні завдання: 1) дати загальну характеристику злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, і встановити зміст типової юридичної конструкції, використаної законодавцем при побудові основних складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК; 2) визначити специфічний кримінально-правовий зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 345, 348, 349, 350 КК; 3) розробити рекомендації для працівників правозастосовчих органів щодо кваліфікації злочинних посягань на осіб, вчинені у зв'язку з виконанням ними службових, професійних чи громадських обов'язків, та їх близьких; 4) виявити позитивний досвід законотворчості окремих зарубіжних країн щодо встановлення кримінальної відповідальності за посягання на представників публічної влади; 5) провести системний аналіз санкцій в статтях 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК і виробити практичні рекомендації для їх удосконалення; 6) внести пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства, що регламентує відповідальність за вчинення злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

Об'єктом дослідження є злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, як кримінально-правове явище.

Предметом дослідження є кримінально-правова охорона представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

Методи дослідження. Для досягнення поставлених мети і завдань дослідження у роботі було використано наступні методи. Формально-логічний - при встановленні змісту окремих юридичних термінів та формулювань, що використовуються для описання в законодавстві злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. Системно-структурний та функціональний - при дослідженні змісту типової юридичної конструкції, з використанням якої побудовані основні склади злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК, при визначенні місця цієї групи злочинів в системі норм КК, а також - при здійсненні аналізу відповідних юридичних складів злочинів. Порівняльно-правовий - при дослідженні основних підходів до нормативної регламентації кримінальної відповідальності за посягання на представників публічної влади у кримінальному законодавстві зарубіжних країн. Історико-правовий - при здійсненні порівняльного аналізу окремих положень КК 1960 та 2001 р. в частині регулювання відповідальності за злочинні посягання на представників публічного управління. Статистичний - при проведенні узагальнення матеріалів практики застосування судами м. Києва норм про кримінальну відповідальність за посягання представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці вчених, в яких висвітлюються як загальні питання кримінального права та теорії права, так і питання кримінальної відповідальності за злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. У процесі написання дисертації, поряд з кримінально-правовою використовувалась література з теорії держави та права, адміністративного права, логіки та деяких інших наук.

Нормативно-правову базу дисертації становлять чинні Конституція України, Кримінальний кодекс України, закони та інші нормативно-правові акти України. Також були використані положення Кримінального кодексу України 1960 р. У процесі порівняльно-правового аналізу використовувались положення кримінального законодавства окремих зарубіжних держав, зокрема, КК Австралії, Австрії, Азербайджанської Республіки, Республіки Болгарія, Республіки Білорусь, Голландії, Грузії, Естонської Республіки, Іспанії, Республіки Казахстан, Канади, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Польща, Російської Федерації, Республіки Сан-Марино, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції, а також Розділ 18 Зводу законів США - “Злочини та кримінальна процедура” та Акт про поліцію 1964 р. Англії.

Емпіричною основою дисертаційного дослідження є матеріали практики судів України в справах про злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. Зокрема, були вивчені 76 кримінальних справ, що розглядались Апеляційним судом м. Києва та місцевими районними судами м. Києва. Також були використані ухвали колегії суддів Палати Верховного Суду України з кримінальних справ по конкретних справах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в формулюванні та обґрунтуванні ряду нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих понять та термінів, що мають значення для науки, правозастосовчої практики та вдосконалення кримінального законодавства. Наукова новизна дослідження відображена в наступних основних положеннях:

1. Вперше встановлено, що основні склади злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК, побудовані законодавцем з використанням типової юридичної конструкції, яка включає наступні обов'язкові характеристики: 1) потерпілий - представник публічного управління чи його близькі; 2) діяння - посягання на особисті блага потерпілого (як правило, шляхом застосування фізичного або психічного насильства) чи його майно; 3) зв'язок між посяганням на потерпілого чи його близьких та його службовою або громадською діяльністю; 4) умисний характер посягання. Зроблено висновок, що об'єктивні і суб'єктивні ознаки, що охоплюються такою конструкцією у зазначених вище складах, повинні бути сформульовані законодавцем максимально однотипно, бажано з використанням єдиної термінології.

2. Вперше обґрунтовано необхідність спеціальної кримінально-правової охорони колишніх працівників правоохоронних органів, у зв'язку з чим пропонується доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.

3. Вперше доведено, що формулювання “у зв'язку з виконанням обов'язку” або “у зв'язку із діяльністю”, які використовуються у диспозиціях статей 345, 347, 348, 350, 352 КК, передбачають безпосередній зв'язок між вчиненням посягання на потерпілого та виконанням (можливим виконанням) ним службових чи громадських обов'язків.

4. Вперше, за допомогою розробленої дисертантом методики, обраховано ступінь збільшення суворості санкцій за окремі злочинні посягання на представників публічної влади порівняно з покараннями за відповідні “загальні” посягання, і встановлено законодавчі недоліки у побудові санкцій в ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК. Запропоновано здійснювати збільшення покарання (за так званою його медіаною) у досліджуваних спеціальних нормах приблизно в 1,3 рази.

5. Удосконалено визначення родового об'єкта злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК. Встановлено, що його не можна звести до авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян. Вперше запропоновано розглядати як родовий об'єкт злочинів, склади яких передбачені у вказаному розділі, так зване “публічне управління”.

6. Удосконалено вчення про насильство як спосіб вчинення злочину та правила кваліфікації насильницьких злочинів. Запропоновано авторське визначення поняття насильства і окремих його різновидів - фізичного та психічного.

7. Удосконалено визначення поняття опору, як дії, що входить до об'єктивної сторони складів злочину, передбаченого ст. 342 КК України, та критерії відмежування опору від ряду суміжних злочинних посягань і злісної непокори.

8. Набуло подальшого розвитку положення про недосконалість конструкції об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 348 КК, а також інших складів злочинів, в яких використовується конструкція “посягання на життя”. Запропоновано змінити на законодавчому рівні диспозицію ст. 348 КК з тим, щоб викласти склад, який вона містить, як матеріальний. Аналогічні зміни внести до ст.ст. 112, 379, 400, 443 КК.

9. Набула подальшого розвитку пропозиція щодо відмови при описанні потерпілих у нормах, які передбачають злочинні посягання на представників публічної влади, від вказівки на родинні стосунки, та заміни формулювання “близькі родичі” на “близькі”.

З урахуванням зазначеного запропонована нова редакція ст.ст. 342, 343, 345, 347-349, 350, 352 КК України, а також сформульовані рекомендації, спрямовані на поліпшення практики застосування вказаних норм.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що: 1) положення дисертації можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників, методичних розробок як із курсу “Кримінальне право України (Загальна частина)”, так і з курсу “Кримінальне право України (Особлива частина)” для студентів юридичних вузів та факультетів; 2) окремі положення, сформульовані у дисертаційному дослідженні, що носять дискусійний характер, можуть слугувати базою для подальшого наукового дослідження проблем кримінально-правової охорони представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок; 3) окремі з теоретичних висновків втілено у пропозиціях дисертанта щодо вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері відповідальності за посягання на представників публічного управління; 4) окремі пропозиції дисертанта можуть бути використані при кваліфікації конкретних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, в дисертації не використовуються.

Апробація результатів дисертації. Окремі розділи дисертаційного дослідження та дисертація в цілому доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крім того, результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародній науково-практичній конференції “Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення (до 5-ої річниці прийняття КК України)”, м. Львів, 7 - 8 квітня 2006 р. (тема виступу: “Проблеми вдосконалення кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на працівників правоохоронних органів”); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції до Дня науки “Актуальні проблеми держави і права 2006”, м. Чернігів, 18 травня 2006 р. (тема виступу: “Кримінальна відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу”); міжнародній науково-практичній конференції “Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення”, м. Львів, 13 - 15 квітня 2007 р. (тема виступу: “Проблеми визначення змісту опору як ознаки злочину, передбаченого ст. 342 КК України”).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у семи публікаціях, три з яких опубліковані у наукових фахових виданнях ВАКу.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (207 найменувань) та додатків. Повний обсяг дисертації становить 252 сторінки, обсяг основного тексту дисертації 225 сторінок, 10 з яких займають таблиці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

кримінальний правовий влада публічний

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об'єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами.

Розділ 1 “Загальна характеристика злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” присвячений дослідженню загального змісту об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинів, склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК.

У підрозділі 1.1. “Проблеми визначення об'єкту злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” визначається видовий (груповий) об'єкт вказаної групи злочинів та встановлюється його співвідношення з родовим об'єктом злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК.

При дослідженні вказаних питань автором використовується так звана “ціннісна” концепція об'єкта злочину; на думку дисертанта, в сучасній науці кримінального права вона України видається найбільш прийнятною серед інших запропонованих теорій.

У дисертації доводиться, що родовий об'єкт злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК, не можна звести до авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян. Встановлено, що за допомогою норм вказаного розділу, законодавець охороняє як сукупність усіх видів діяльності держави (державне управління у широкому його розумінні), так і діяльність недержавних утворювань та діяльність окремих громадян, яка здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів (громадське управління). Тому в якості родового об'єкта злочинів, склади яких передбачені у розділі ХV Особливої частини КК, дисертант розглядає так зване “публічне управління”. У зв'язку з цим пропонується змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: “Злочини проти порядку публічного управління”.

Автор вважає, що група злочинів, передбачених статтями 342, 343, 345, 347, 348, 349 КК, може виокремлюватися серед інших посягань на порядок публічного управління за двома критеріями - специфічним різновидом управлінської діяльності (діяльність по охороні правопорядку), якій завдається або може бути завдана шкода при вчиненні відповідних злочинів, та механізмом злочинного посягання (шляхом посягання на окремі блага суб'єктів такої діяльності). До цієї ж групи дисертант відносить злочини, передбачені ст.ст. 350 та 352 КК, які встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди особистим та майновим благам службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок. Видовий (груповий) об'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК, на думку автора, складають такі компоненти, як: здійснювана у відповідності до закону службова діяльність представників влади, зокрема, працівників правоохоронних органів, інших службових осіб та діяльність представників громадськості по охороні правопорядку; особиста і майнова безпека зазначених суб'єктів управлінської діяльності та їх близьких.

У дисертації наголошується, що обов'язковим компонентом об'єкта злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, виступає потерпілий. Висвітлюючи питання, хто може визнаватись потерпілим від злочинів, склади яких передбачені ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК, дисертант аналізує положення тих актів законодавства України, які присвячені діяльності окремих представників влади, зокрема - працівників правоохоронних органів, і представників громадськості, які охороняють правопорядок. Звертається увага, що у більшості нормативних актів, які визначають статус того чи іншого правоохоронного органу і статус його працівників, передбачено, що спеціальний правовий захист поширюється і на колишніх працівників відповідного органу та його близьких. У зв'язку з цим пропонується посилити правовий захист колишніх працівників правоохоронного органу, і доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.

Дисертант підтримує тих науковців, які вказують на некоректність вживання у диспозиціях ст.ст. 350, 352 КК формулювання “громадянин, який виконує громадський обов'язок”; обґрунтовується доцільність його заміни формулюванням “особа, яка здійснює суспільно-корисну діяльність”.

Констатувавши непослідовність законодавця в описанні потерпілих у досліджуваних нормах, дисертант пропонує відмовитись в їх тексті від вказівки на родинні стосунки, та замінити зворот “близькі родичі” на “близькі”, - це сприятиме реальному захисту осіб, які виконують службовий або громадський обов'язок.

У підрозділі 1.2. “Об'єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” розкривається зміст тих ознак об'єктивної сторони складів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК, які властиві всім або більшості з них.

Ознакою, яка характеризує зміст діяння у більшості складів злочинних посягань на представників влади і громадськості, автор вважає насильство. У зв'язку з цим розглядаються загальнотеоретичні підходи щодо визначення поняття насильства, змісту його ознак, видів, особливостей кваліфікації так званих “насильницьких” злочинів. Дисертантом наголошується, що у зміст насильства, як ознаки, характерної для багатьох дуже різних посягань, не потрібно включати настання чітко визначених наслідків застосування насильницьких дій. Пропонується визначати насильство як умисну протиправну дію, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого. На думку автора, фізичне насильство - це передбачений КК умисний фізичний вплив на тіло іншої людини, який здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатний завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров'ю або смерть, а також обмежити свободу пересування за відсутності посягання на тілесну недоторканність. Аналізуючи дискусійне питання про співвідношення понять “психічне насильство” і “погроза”, автор пропонує розглядати їх як ціле і частину. Дисертант пропонує таке визначення психічного насильства: психічне насильство - це умисний протиправний вплив на психіку іншої людини, який здатний викликати негативні емоції, інші зміни в психіці потерпілого, в тому числі позбавити контролю з боку свідомості за своєю поведінкою. Автор погоджується з тими вченими, які вважають за доцільне на законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закріпити його поділ на фізичне та психічне.

Дисертант доходить висновку, що вживання у тексті ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 350 КК різних формулювань для описання погроз завдання шкоди особистим благам потерпілого, не є виправданим. Враховуючи, що в основі всіх вказаних вище норм лежить однотипна юридична конструкція, пропонується уніфікувати їх зміст. На думку автора, найбільш вдалим буде використання у вказаних нормах формулювання “погроза насильством”. З таких же міркувань доцільно відмовитись у ч. 1 ст. 350 КК від вказівки на спосіб знищення або пошкодження майна потерпілого.

Автор вважає за необхідне уніфікувати описання проявів фізичного насильства у диспозиціях ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 346, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 та ч. 2 ст. 405 КК - передбачити в усіх вказаних нормах відповідальність за нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій, умисне заподіяння легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

В дисертації також визначається об'єктивний зміст законодавчих формулювань “у зв'язку з виконанням обов'язку” та “у зв'язку із діяльністю”, які використовуються у диспозиціях досліджуваних норм. Стверджується, що такі ознаки передбачають лише безпосередній зв'язок між фактом вчинення відповідних дій щодо потерпілого чи його близьких та виконанням ним службових чи громадських обов'язків.

У підрозділі 1.3. “Суб'єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” визначаються форма, вид та конкретний зміст вини у посяганнях, передбачених статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК; досліджується мотив і мета як ознаки вказаних злочинів.

Констатується, що злочини, склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК, є умисними. На думку дисертанта, вид умислу у злочинах з формальним складом (ст. 342, 343, 349, ч. 1 ст. 345 і ч. 1 ст. 350 КК), може бути тільки прямим. У злочинах, які мають формально-матеріальний склад (ст. 348, ч. 2 і 4 ст. 345, ч. 2 ст. 350; ч. 2 ст. 343 КК), стосовно тих форм, у яких їх об'єктивна сторона не включає в якості обов'язкового компонента настання наслідків, також можливий лише прямий умисел. Злочини з матеріальним (ч. 3 ст. 345, ч. 3 ст. 350, ст. 347, 352 КК) або формально-матеріальним складом (щодо форм, які включають настання наслідків), можуть бути вчинені з непрямим умислом.

Аналізуючи зміст вини у посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, дисертант доходить висновку, що інтелектуальна складова вини включає усвідомлення винним: а) специфічних ознак потерпілого; б) фактичної сторони своєї поведінки; в) того, що ця поведінка здатна припинити або змінити службову чи громадську діяльність представника влади або громадськості, який охороняє правопорядок, або завдати шкоду особистій чи майновій безпеці цих осіб або їх близьких; г) того, що ця поведінка здійснюється у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку.

Автор вважає, що вчинення відповідних дій відносно представника влади чи громадськості або їх близьких за відсутності усвідомлення специфічних ознак потерпілого, виключає відповідальність за ст.ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК України, незалежно від того, чи була така помилка сумлінною, чи ні. Кваліфікація подібних випадків, за наявності необхідних підстав, має здійснюватись за нормами, які передбачають злочини проти особи або власності.

У підрозділі 1.4. “Суб'єкт у злочинних посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” дисертант розкриває загальні ознаки суб'єкта злочинів, юридичні склади яких передбачені статтями 342, 343, 345, 348, 349, 350, 347 та ст. 352 КК. Стверджується, що український законодавець при встановленні мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, не відходить від загальноприйнятих у більшості країн світу меж. Водночас наголошується, що в Україні залишається невирішеним питання про вікову неосудність. Орієнтиром для українського законодавця в цьому плані дисертант пропонує розглядати положення, закріплене у ч. 3 ст. 20 КК РФ. Вказана норма передбачає неможливість покладення кримінальної відповідальності на особу, яка досягла віку 14 (16) років, якщо вона має відставання у психічному розвитку, не пов'язане з розладом психіки, що вплинуло на здатність підлітка в повній мірі усвідомлювати фактичний бік та суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.

Розділ 2 “Особливості окремих злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, за кримінальним законодавством України” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню специфічних об'єктивних і суб'єктивних ознак окремих посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.

У підрозділі 2.1. “Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК)” автор досліджує існуючі у науці кримінального права погляди щодо змісту дій, які можуть розглядатись як опір. Дисертант в цілому підтримує позицію тих науковців, які вважають обов'язковою ознакою опору наявність фізичного впливу на особу потерпілого, проте стверджує, що такий вплив може носити як безпосередній (при фізичному контакті правопорушника і потерпілого), так і опосередкований характер (зокрема, відбуватись шляхом створення перешкод для вільного пересування представника влади або громадськості). Тому, на думку автора, у ситуаціях, коли вплив на предмети, необхідні для виконання представниками влади і громадськості своїх обов'язків, відбувається за відсутності контакту винного і потерпілого, немає підстав говорити про опір. Дисертант вважає, що саме наявність фізичного впливу на особу представника влади, має враховуватись при відмежуванні опору від злісної непокори. Пропонуючи кваліфікацію типових випадків вчинення опору на практиці, автор стверджує, що вчинення опору, поєднаного з насильством або погрозою його застосування до потерпілого, за наявності до того підстав, утворює сукупність злочинів і повинно кваліфікуватись за встановленими для неї правилами. Аналогічно має відбуватись оцінка випадків вбивства представника влади або громадськості під час опору.

Дисертант доводить, що ч. 3 ст. 342 КК передбачає занадто ускладнене поєднання дій - такий їх “конгломерат” (опір + примушення шляхом насильства або погрози), який навряд чи буде мати місце фактично, і вважає за недоцільне подальше існування цієї норми у КК.

У підрозділі 2.2. “Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК)” аналізуються особливості складу злочину, передбаченого ст. 348 КК. Дисертант наводить додаткову аргументацію на користь того, що конструкція об'єктивної сторони цього складу, так само, як і інших „посягань на життя”, є невдалою і створює для практики більше проблем, ніж сприяє посиленому захисту життя працівників правоохоронних органів та інших можливих потерпілих від таких злочинів. У зв'язку з цим запропоновано змінити на законодавчому рівні диспозицію ст. 348 КК і викласти склад, який вона містить, як матеріальний. Аналогічні зміни, на думку автора, треба внести до ст.ст. 112, 379, 400, 443 КК.

Дисертантом розглядається питання про особливості добровільної відмови від злочину при вчиненні посягання на життя, зокрема, автор визнає можливість такої відмови тільки на стадії готування до злочину.

У роботі доведено, що норми, передбачені п. 8 ч. 2 ст. 115 та ст. 348 КК, перебувають у співвідношенні “загальна” - “спеціальна”. Конкуренцію загальної і спеціальної норм слід вирішувати на користь останньої, у зв'язку з чим пропонується змінити відповідне положення абз. 5 п. 12 постанови Пленуму ВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи”.

Підрозділ 2.3. “Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК) та погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок (ст. 350 КК)” складається з двох частин, у яких окремо досліджуються особливості кримінальної відповідальності за погрозу вказаним вище потерпілим та насильство по відношенню до них.

Автором обґрунтовується думка про те, що відповідальність за погрозу та насильство щодо працівників правоохоронного органу має бути передбачена окремими статтями кримінального закону.

Аналізуючи конкретний зміст погроз у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК, дисертант стверджує, що немає законодавчих підстав для тлумачення поняття погрози насильством у цьому та подібних складах тільки як погрози завдати шкоду здоров'ю. До поняття “погроза насильством” автор відносить також погрозу позбавити потерпілого свободи пересування, погрозу ввести до організму потерпілого без його згоди або поза його волею наркотичні засоби, психотропні, сильнодіючі речовини, погрозу зґвалтувати чи вчинити насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, погрозу вчинити інші насильницькі дії.

При розгляді питання про кримінальну відповідальність за побої або заподіяння тілесних ушкоджень тим потерпілим, які вказані у диспозиціях ч.ч. 2, 3 ст. 345 та ч.ч. 2, 3 ст. 350 КК, дисертант звертає увагу на те, що у вказаних нормах не йдеться про умисне завдання удару або вчинення інших насильницьких дій відносно цих потерпілих. Пропонується усунути таку прогалину у законодавстві.

Кваліфікацію випадків заподіяння потерпілому умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть, автор пропонує здійснювати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350 та відповідною частиною ст. 119 КК, а не за ч. 2 ст. 121 КК, як рекомендується Пленумом Верховного Суду України. На думку дисертанта, кваліфікація дій особи за сукупністю норм, які передбачають загальний (ч. 2 ст. 121) та спеціальний (ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350) склади, не є виправданою. Для того, щоб показати факт умисного заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням ним службового чи громадського обов'язку, необхідна кваліфікація за ч. 3 ст. 345 або ч. 3 ст. 350 КК; а так званий “похідний” наслідок у вигляді смерті через необережність, має бути відображений ст. 119 КК.

У підрозділі 1.4. “Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК)” розглядаються особливості об'єктивних і суб'єктивних ознак відповідного складу злочину. Дисертантом обґрунтовується правильність позиції законодавця щодо розміщення ст. 349 у розділі ХV Особливої частини КК. При аналізі об'єктивної сторони вказується на різні підходи у тлумаченні понять “захоплення” та “тримання” заручника, та пропонується власне розуміння змісту цих формулювань. Під захопленням особи як заручника автор розуміє будь-яке протиправне посягання на фізичну свободу та особисту недоторканність людини з тим, щоб використати це як засіб впливу на вказаних у законі адресатів. Захоплення, на думку дисертанта, треба вважати закінченим злочином з того моменту, коли потерпілий фактично обмежений у свободі пересування. У тих випадках, коли потерпілий в силу своїх особливостей (каліцтво, малолітній вік, перебування на лікуванні у психіатричному закладі тощо) до моменту захоплення був позбавлений або суттєво обмежений у свободі пересування, захоплення пропонується вважати закінченим злочином з того моменту, коли винний отримує хоча б початкову можливість “розпоряджатись” потерпілим - вирішувати його подальшу долю. Стверджується, що тримання особи як заручника не повинно обов'язково пов'язуватись із перебуванням потерпілого у певному, визначеному винним місці.

Вважаючи злочин, про який йдеться у ст. 349 КК, таким, що має формальний склад, дисертант обґрунтовує можливість замаху на нього.

В дисертації стверджується, що склад злочину, передбаченого ст. 349 КК, не передбачає як окрему обов'язкову ознаку застосування до потерпілого психічного або фізичного насильства. Якщо захоплення або тримання заручника супроводжувалось вчиненням щодо нього насильницьких дій (погрозами, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, незаконним введенням в організм потерпілого наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, заподіянням смерті), скоєне пропонується кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Дисертант підтримує позицію вчених, які вважають за доцільне передбачити у ч. 2 ст. 349 КК спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення як заручників представників влади і працівників правоохоронних органів.

У Розділі 3 “Деякі питання караності злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок” вироблені авторські рекомендації по підрахунку ступеню зміни суворості санкції за злочин з спеціальним складом. Пропонується відобразити ступінь цієї зміни в абсолютних одиницях, які будуть отримані шляхом поділу медіани (середнього значення) найбільш суворого покарання, передбаченого у санкції спеціальної норми, на медіану найбільш суворого покарання, передбаченого за загальною нормою. Якщо ці покарання різних видів, то при їх переводі пропонується використовувати положення ст. 72 КК.

Дисертант обраховує ступінь збільшення суворості санкцій у нормах, які передбачають злочинні посягання на представників публічної влади, порівняно з покаранням у загальних нормах. При цьому виявлено ряд недоліків, допущених законодавцем при конструюванні санкцій у ст.ст. 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК та санкцій деяких інших норм. Дисертант відмічає, що ступінь збільшення суворості санкцій за окремі злочинні посягання на представників влади або громадськості, які охороняють правопорядок, порівняно з покараннями за відповідні “загальні” посягання, в значній мірі відрізняється залежно від виду злочину. Запропоновано здійснювати збільшення покарання (за так званою його медіаною) у досліджуваних спеціальних нормах приблизно в 1,3 рази.

Вказується, що окремі санкції, передбачені за злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, хоча і виглядають як альтернативні, проте передбачають невдалий набір покарань. Це може призвести до фактичної ситуації, коли суд буде обмежений можливістю обрати лише один вид покарання в силу того, що інші не можуть бути застосовані до конкретної особи (у зв'язку з її неповноліттям, непрацездатністю, наявністю дитини тощо). Автор вбачає можливим виходом з цієї ситуації зняття обмежень у застосуванні деяких видів покарань.

На підставі цього пропонуються зміни до законодавства з метою удосконалення санкцій окремих норм.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації наведено основні теоретичні положення, отримані в результаті здійснення кримінально-правової характеристики об'єктивних і суб'єктивних ознак складів злочинів, передбачених ст. 342, 343, 345, 347-349, 350, 352 КК України, встановлення особливостей кваліфікації цих злочинів та аналізу санкцій відповідних норм. Також сформульовані конкретні рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства України. Зокрема, зроблені наступні пропозиції:

1. Змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: “Злочини проти порядку публічного управління”.

2. З метою встановлення спеціального захисту колишніх працівників правоохоронного органу, доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.

3. Замінити у диспозиціях ст.ст. 350, 352 КК формулювання “громадянин, який виконує громадський обов'язок” формулюванням “особа, яка здійснює суспільно-корисну діяльність”.

4. Замінити у статтях 345-349 та 352 КК формулювання “близькі родичі” на “близькі”.

5. Уніфікувати описання проявів фізичного насильства у диспозиціях ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 346, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 та ч. 2 ст. 405 КК - передбачити в усіх вказаних нормах відповідальність за нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій, умисне заподіяння легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.

6. Відмовитись від використання у тексті ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 350 КК різних формулювань для описання погроз завдання шкоди особистим благам потерпілого і замінити їх у вказаних нормах формулюванням “погроза насильством”. Виключити з ч. 1 ст. 350 КК вказівку на спосіб знищення або пошкодження майна потерпілого.

7. На законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закріпити його поділ на фізичне та психічне. Розмістити ці визначення у спеціальному “понятійному” розділі Загальної частини КК.

8. Виключити ч. 3 ст. 342 КК.

9. Виключити у диспозиціях ст.ст. 348, 379, 400, 443 КК слова “або замах на вбивство”.

10. Передбачити відповідальність за погрозу щодо працівника правоохоронного органу в окремій статті (ст. 345¹ КК). Аналогічний підхід застосувати відносно ст.ст. 350, 346, 377, 398, 405 чинного КК України.

11. Доповнити ст. 349 КК частиною другою такого змісту: “Особа не несе кримінальної відповідальності за тримання представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника у випадках, коли таке тримання здійснювалось за ініціативою останніх, які запропонували себе як заручника в обмін на звільнення інших заручників”.

12. Встановити у санкції ч. 2 ст. 345 КК мінімальну межу для обох видів покарань - обмеження волі та позбавлення волі - 3 роки.

13. Доповнити санкцію ч. 1 ст. 347 КК ще одним видом покарання - позбавленням волі на строк від 1 до 5 років.

14. Збільшити мінімальну межу позбавлення волі у санкції ст. 348 КК до 13 років .

15. Збільшити максимальну межу позбавлення волі у санкції ч. 1 ст. 350 КК до 3 років.

16. Збільшити максимальну межу позбавлення волі у санкції ч. 2 ст. 352 КК до 15 років.

17. Змінити максимальну межу позбавлення волі у санкції ч. 2 ст. 377 КК з 6 на 5 років.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Давидович І., Кривобок Ю. Окремі питання кваліфікації посягань на працівників правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - № 9. - С. 59 - 70.

2. Давидович І. Особливості конструкції об'єктивної сторони злочину посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця // Вісник прокуратури. - 2007. - № 2. - С. 74 - 78.

3. Давидович І. Проблеми визначення змісту вини у злочинних посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок // Юридична Україна. - 2007. - № 6. - С. 97 - 102.

4. Давидович И. Проблемы уголовно-правовой защиты судей и сотрудников правоохранительных органов // Юридическая практика. - 2000. - № 23 (129). - С. 8 - 9.

5. Давидович І. Насильство проти правоохоронців // Юридичний вісник України. № 7 (607), 17 - 23 лютого 2007 р. - С. 8 - 9.

6. Давидович І. Проблеми вдосконалення кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на працівників правоохоронних органів // Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення (до 5-ої річниці прийняття КК України): Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 7 - 8 квітня 2006 р. Частина 2. - Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2006. - С. 37 - 41.

Размещено на Allbest.ru