Співучасть у злочині за кримінальним правом України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

ЖАРОВСЬКА Галина Петрівна

УДК 343.237

СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права і процесу Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор КОСТЕНКО Олександр Миколайович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор ГУТОРОВА Наталія Олександрівна, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінального права;

кандидат юридичних наук, доцент Міллер Анатолій Йосипович Київський національний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри державно-правових дисциплін.

Провідна установа:

Національний університет внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України, кафедра кримінального права і кримінології, м. Харків.

Захист відбудеться “20” лютого 2004 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “19” cічня 2004 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук Кучеренко І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Криміногенна ситуація в Україні характеризується тенденцією до посилення організованості вчинюваних злочинів. Боротьба з нею і контроль за її розвитком та особами, які є “осередком” організованої злочинності, визнані пріоритетним напрямом, про що йдеться, зокрема, у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженій Указом Президента України № 1376/2000 від 25.12.2000 р.

Сучасний етап розвитку кримінального законодавства безпосередньо пов'язаний з економічними і політичними перетвореннями в державі, які й визначили необхідність докорінного реформування правової системи. Поряд з кількісними в даній сфері відбуваються серйозні якісні зміни. За останні роки з'явилися нові види злочинів: злочини в кредитно-фінансовій сфері, податкові злочини тощо. Проте замовчування цієї проблеми протягом десятиліть, відсутність ефективної законодавчої бази для боротьби з організованою злочинною діяльністю, а також чіткого, прийнятного для роботи правоохоронних органів та судів визначення співучасті, організованої злочинності, групових утворень, що входять до її структури, зумовили низький рівень протистояння даному виду злочинності.

Проблеми організованої злочинності останнім часом набули, і не в останню чергу за допомогою засобів масової інформації, широкого резонансу. Проте публіцистичний підхід зумовив спрощене уявлення про це явище в суспільній свідомості. У зв'язку з цим намітилася тенденція до того, що тільки поняття "організована злочинність" пов'язується із співучастю. Але організована група - це насамперед одна із форм співучасті, поняття та ознаки якої розглядаються в межах інституту співучасті у злочині. Тому й виникла необхідність аналізу не лише якоїсь однієї форми співучасті чи виду одного із співучасників у аспекті проблеми боротьби із злочинністю, а й дослідження комплексу аспектів злочинної діяльності при співучасті.

Незважаючи на те, що за останні десятиліття здійснено чимало досліджень, присвячених питанням співучасті, в теорії і сьогодні спостерігаємо розбіжність думок щодо актуальних питань співучасті. Це призводить до неоднозначності судових рішень та численних помилок при кваліфікації злочинів і призначенні покарання. Одним із актуальних завдань, що стоять перед юридичною наукою і практикою, є розробка і здійснення більш ефективних засобів боротьби з правопорушеннями і їх крайнім проявом - злочинністю. На підставі цього на перший план виходять питання вдосконалення кримінального законодавства, підвищення дієвості його норм, розробки комплексу заходів щодо попередження антисоціальної поведінки громадян, викорінення тих причин і умов, що породжують злочинність та інші форми відхилення від норм поведінки. Отже, проблема боротьби із злочинністю, і зокрема злочинами, вчиненими у співучасті, набуває особливої соціально-політичної значимості для України на сучасному етапі. Все це свідчить про актуальність теми дисертаційного дослідження.

Історію розвитку інституту співучасті досить повно розкрили у своїх працях А.Н.Жиряєв, М.І.Ковальов, А.Н.Трайнін. Ф.Г.Бурчак провів аналіз всіх аспектів спільної злочинної діяльності - соціально-психологічних, кримінологічних і правових. Актуальні питання співучасті, їх кримінально-правова характеристика розглядалися Н.О.Гуторовою. Дослідженню правового значення інституту співучасті присвятили свої праці А.П.Козлов, О.Ф.Ковітіді, П.Ф.Тельнов та ін.

У кримінально-правовій науці визначення форм співучасті, їх ознак, здійснення їх диференціації є одним із ключових питань. У своїх працях дані проблеми розглядали С.В.Афіногенов, В.Алексєєв, М.І.Бажанов, В.Биков, Н.П.Водько, Р.Р.Галіакбаров, Ю.І.Ляпунов, Г.В.Новицький, А.А.Піонтковський, В.В.Сташис, І.К.Туркевич та ін.

Значну увагу питанням про види співучасників приділяють такі вчені, як Н.О.Гуторова, О.І.Гуров, У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, Н.Г.Іванцова, О.О.Кваша, М.І.Коржанський, Н.Ф.Кузнецова, І.І.Карпець, Ю.О.Красиков, У.Е.Лихмус, В.В.Лунєєв, В.С.Прохоров, О.В.Пушкін, В.Г.Смірнов, О.М.Царегородцев, М.А.Шнейдер та ін.

У кримінології питання про учасників злочину є частиною ширшої проблеми - особистості злочинця. Вчені-кримінологи значну увагу приділяли аналізу різних аспектів особистості злочинця. Це, зокрема, праці Г.А.Аванесова, В.Л.Васильєва, Б.С.Волкова, Ю.А.Вороніна, А.І.Долгова, М.І.Єнікєєва, А.П.Закалюка, В.К.Звірбуля, О.М.Костенка, М.В.Кудрявцева, Н.С.Лейкіної, С.А.Тарарухіна, В.П.Філонова та ін.

Незважаючи на істотний внесок даних досліджень у розробку теми, проблема співучасті далеко не вичерпана в теоретичному плані. Багато питань, особливо з прийняттям нового Кримінального кодексу України є дискусійними, тлумачаться неоднозначно і вимагають не тільки подальшого вивчення, але й нових підходів до їх вирішення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, а також згідно з плановими науковими дослідженнями Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, зокрема темою „Актуальні проблеми розвитку і вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального законодавства та прокурорського нагляду в Україні” (№ державної реєстрації 0101 U005307).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз проблеми співучасті у злочині, визначення ефективності кримінально-правових норм, що регулюють питання умисної спільної злочинної діяльності декількох осіб, розробка на цій основі обґрунтованих рекомендацій по вдосконалення кримінального законодавства України. Досягнення даної мети відбувається шляхом осмислення поняття суб'єктивних і об'єктивних ознак співучасті, співвідношення її форм та видів співучасників, їх значущості для кваліфікації злочинів.

Вказана мета дослідження зумовила постановку і розв'язання наступних завдань:

Проаналізувати чинне кримінальне законодавство України, що передбачає відповідальність за умисно спільно вчинений злочин декількома суб'єктами.

Дослідити практику застосування кримінального законодавства у справах про злочини, вчинені в співучасті.

Розкрити зміст основних ознак, що характеризують інститут співучасті у злочині.

Розкрити юридичну природу різних форм співучасті, визначивши основні критерії їх розмежування.

Обґрунтувати підстави класифікації співучасників на види.

Визначити місце і роль співучасників в умисному спільному вчиненні злочину.

Сформулювати пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України, що регулюють питання вчинення злочину в співучасті.

Об'єктом дослідження є співучасть у вчиненні злочину як соціально-правове явище.

Предметом дослідження є кримінально-правове регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу умисного спільного вчиненя одного злочину декількома суб'єктами.

Методи дослідження. В ході роботи автором були використані методи соціально-правового пізнання, а також сучасні теоретичні положення кримінального права. Зокрема історико-правовий метод обрано для дослідження становлення інституту співучасті в кримінальному праві. Системно-структурний та аналітичний методи використані як засоби з'ясування змісту понять “співучасть”, “спільність як ознака співучасті”, “організована група”, “злочинна організація”, “організатор злочину, “керівник злочину”, “лідер злочинної групи” та їх фактичного сенсу. Порівняльно-правовий метод використано для подолання існуючих спірних та дискусійних проблем з приводу злочинів, вчинених у співучасті в кримінальному законодавстві України і адаптації досвіду інших держав щодо їх ефективного вирішення. За допомогою статистичного методу, на підставі даних, отриманих у результаті вивчення понад двохсот кримінальних справ, досліджувались аспекти структури, динаміки та тенденції судово-слідчої практики з приводу злочинів, вчинених у співучасті.

Наукова новизна дослідження зумовлена теоретичним і практичним значенням роботи. В дисертації вперше, після прийняття нового Кримінального кодексу України, здійснено комплексний теоретичний аналіз інституту співучасті. На основі дослідження чинного законодавства про співучасть у злочині, наукових праць з кримінального права та кримінології та за допомогою досягнень інших суспільних наук виокремлено ознаки співучасті, розроблено класифікацію форм та видів співучасті, досліджено їх відмінність одна від одної, визначено поняття видів співучасників і підстави відповідальності кожного із співучасників. Новизна дослідження полягає в наступних положеннях:

1. Обґрунтовується висновок про те, що поняття співучасті потребує вдосконалення і запропоновано внести зміни у ст.26 чинного КК України: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб'єктами”.

2. Ознакою спільності при співучасті є функціональний взаємозв'язок дій співучасників, що визначає ступінь їх згуртованості. Сукупність функціональних зв'язків при умисному створенні умов і безпосередньо при вчиненні злочину в співучасті та наявність двохстороннього суб'єктивного зв'язку є необхідним елементом узгодженості та показником ступеня згуртованості співучасників.

3. Зроблено висновок, що із ст. 28 КК України слід виключити ч.3, оскільки ознаки організованої групи співпадають як із ознаками групи осіб за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації. В зв'язку із цим обґрунтовано, що співучасть існує у формі групи осіб, групи осіб за попередньою змовою і злочинної організації.

4. Аргументовано, що оскільки стійкість є оціночною категорією, то її недоцільно використовувати як диференційну ознаку форм співучасті взагалі та злочинної організації зокрема. Специфічними, визначальними ознаками злочинної організації є спеціальна мета створення - заняття злочинною діяльністю, ієрархічність, зорганізованість, використання корумпованих зв'язків у різних ланках державного апарату, запропоновано, з метою удосконалення поняття “злочинна організація”, внести зміни в ч.4 ст.28 Кримінального кодексу України, “Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), що користуються спільними коштами або іншими засобами, члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувались з метою заняття спільною злочинною діяльністю, для безпосереднього вчинення злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”;

5. Обґрунтовано, що суміщення функцій та ролей підвищують суспільну небезпеку діянь співучасників, а тому дана обставина має враховуватися при кваліфікації таких діянь. У зв'язку з цим запропоновано врахувати дане положення при підготовці відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України.

6. На основі вивчення кримінальних справ про злочини, вчинені в співучасті, розроблені рекомендації для судової практики, щодо виявлення ознак виконавця, співвиконавця та посереднього виконавця злочину.

7. Обґрунтовано доцільність класифікувати способи підбурення за ступенем їх впливу на особу як примушувальні і переконувальні й відповідно запропоновано наступне визначення підбурювача з вичерпним переліком способів схилення особи до вчинення злочину. “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”.

8. Аргументовано положення про те, що якщо особа, яка заздалегідь не обіцяла переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, але при цьому систематично умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховують інші співучасники, то такі діяння слід відносити до способів пособництва.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в правозастосовчій діяльності, а також при підготовці навчальних посібників та підручників з кримінального права, кримінології, при розробці спецкурсів з проблем співучасті. Крім того, дисертаційні ідеї мають навчально-педагогічний потенціал - вони є узагальненням змісту дидактичних розробок у теорії кримінального права, а це дає змогу сподіватись, що дисертація стане у пригоді в навчально-виховному процесі з курсу кримінальне право та кримінологія.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі кримінального права і процесу та кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича. Результати дослідження доповідались на загальноукраїнських конференціях та науково-практичних семінарах: “Становлення правової держави в Україні” (Тернопіль, 2001 р.); ”Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 2001 р.); “Сутність, цілі та засоби в праві” (Чернівці, 2001 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні висновки, положення дисертації та рекомендації викладені в 5 опублікованих статтях у фахових виданнях та 3 тезах доповідей.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок: основний текст - 190 сторінок, у тому числі список використаних джерел (257 найменування) 21 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, охарактеризовані ступінь наукової розробки теми, визначені мета, задачі, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію, структуру і обсяг роботи.

У першому розділі “Кримінально-правовий аналіз ознак співучасті у злочині” розглядається саме поняття співучасті у злочині та подана характеристика її об'єктивних та суб'єктивних ознак, обґрунтовується практичне значення їх правильного визначення для визнання злочинів, вчинених декількома суб'єктами співучастю. Перший розділ складається із двох підрозділів.

У підрозділ 1.1. “Об'єктивні ознаки” досліджується юридична природа інституту співучасті шляхом аналізу доктринальних визначень суті поняття співучасті та регламентації цього поняття за КК України 2001 р.

В результаті дослідження робиться висновок, що інститут співучасті є невід'ємною частиною системи норм та інститутів кримінального права. А відтак, його мета і завдання визначаються відповідно до мети і завдань кримінального законодавства. Водночас цей інститут має своє специфічне призначення, яке виражається в наступному. По-перше, його регламентація в законі дає змогу обґрунтувати відповідальність осіб, які самі безпосередньо не вчиняли злочин, але певним чином сприяли його вчиненню. Цим самим і визначається коло діянь, що безпосередньо не передбачені в нормах Особливої частини КК України, але є суспільно небезпечними і відповідно вимагають кримінально-правового врегулювання. По-друге, інститут співучасті визначає правила кваліфікації дій співучасників. По-третє, напрацьовані критерії дають можливість індивідуалізувати відповідальність і покарання осіб, що брали участь у спільному вчиненні умисного злочину, відповідно до принципів законності, та справедливості.

Як особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об'єктивними ознаками, що дають можливість встановити наявність співучасті.

Об'єктивні ознаки співучасті - це а) кількісна ознака; б) якісна ознака; в) єдиний злочинний результат для всіх співучасників; г) причинний зв'язок між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Дві останні ознаки є обов'язковими для злочинів з матеріальним складом.

Дисертант доводить, що співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь дві й більше осіб, причому кожна з них повинна бути наділена ознаками суб'єкта злочину. Саме тому участь декількох осіб в єдиному злочині слід вважати тільки як винну діяльність суб'єктів злочину.

Спільність є об'єктивно-суб'єктивною ознакою. Вона визначає ступінь згуртованості співучасників. Ознакою спільності слід вважати взаємозв'язок дій співучасників, основою якого є функціональний зв'язок, що існує при умисному створенні умов (стадія готування) і безпосередньо при виконанні злочину. Сукупність функціональних зв'язків є показником ступеня згуртованості дій співучасників. Три фактори - сукупність функціональних зв'язків, спільний результат та об'єктивний зв'язок між діяннями і наслідком - характеризують спільність.

Дисертант відзначає, що залежно від характеру наслідків спільність буває двох видів: цілеспрямована та побічна діяльність декількох суб'єктів. Перший вид - це традиційна співучасть з прямим умислом, коли кожний співучасник бажає настання спільного результату. Другий вид пов'язаний з наявністю побічного конкретизованого чи невизначеного наслідку, що знаходиться за межами бажаного - співучасть з непрямим умислом.

У підрозділі 1.2. “Суб'єктивні ознаки” розглядаються особливості та зміст суб'єктивних ознак злочину, що умисно вчиняється декількома суб'єктами.

Із суб'єктивної сторони співучасть характеризується умисною формою вини. За своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин сама без співучасників, а за змістом така відмінність є. Умисел співучасника включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних діянь, а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного результату (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання чи допущення настання спільного злочинного наслідку. Звідси випливає нова якість умислу - його спільність.

Змістом інтелектуального моменту умислу співучасників є взаємна узгодженість дій співучасників. Умовою узгодженості є поінформованість, обізнаність співучасників про основні елементи і фактори, що утворюють склад злочину. При цьому співучасть - це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше суб'єктами, а лише та, яка характеризується наявністю між співучасниками узгодженості дій - змови.

В результаті проведеного дослідження, дисертант стверджує, що змова виділяє співучасть серед інших злочинних проявів. Вона може бути попередньою, чи виникнути під час вчинення злочинного діяння, але обов'язковою умовою повинна бути згода на вчинення злочину з іншою особою (особами), причому до закінчення злочину.

Автор зазначає, що умисна спільність є необхідною суб'єктивною ознакою співучасті. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце згода на вчинення конкретного злочину, вона знаходить своє вираження в спільності дій співучасників, що проявляється в поінформованості. Обмін інформацією означає не що інше, як взаємний психологічний зв'язок, щонайменше між двома особами. Саме тому в дисертації обстоюється думка про те, що співучасть неможлива при односторонньому суб'єктивному зв'язку. Автор вважає, що наявність двохстороннього суб'єктивного зв'язку між виконавцем та іншими співучасниками є необхідним елементом узгодженості поведінки співучасників. Від стійкості такого зв'язку залежить ступінь зорганізованості, узгодженості дій співучасників.

Автор зазначає, що співучасть можлива не лише за прямого, а й за непрямого умислу. В таких випадках йдеться про настання побічних наслідків і про психічне ставлення до них, бажаний результат залишається осторонь кримінально-правового інкримінування. Дисертант вказує, що непрямий умисел за співучасті можливий при вчиненні тих злочинів, де допускається прямий і непрямий умисел (злочини з матеріальним складом, в яких мета не передбачена як обов'язкова ознака). У формальних складах злочину, а також у випадках, де мета прямо вказана в диспозиції статті чи виплив із змісту діяння, співучасть можлива тільки з непрямим умислом.

На основі одержаних результатів про поняття та ознаки співучасті робиться висновок, що в ст.26 КК України 2001 р. є вади в частині повторного використання терміну “умисно” та відображення у визначенні одних і тих же факторів під двома найменуваннями “участь…у вчиненні злочину”. Таке кримінально-правове формулювання суперечить правилам законодавчої техніки. Тому автор пропонує наступне визначення співучасті: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб'єктами”.

У другому розділі “Питання кваліфікації злочинів як таких, що мають ознаки співучасті” досліджуються підстави поділу співучасті на форми та види, визначаються загальні та специфічні критерії їх розмежування, що суттєво при вирішенні питання кваліфікації злочинів вчинених у співучасті.

У підрозділі 2.1. “Кваліфікація співучасті у формі злочинної групи”, досліджуються підстави поділу спільної злочинної діяльності на форми та види. Дисертант зазначає, що форма і вид співучасті - взаємопов'язані категорії, вони характеризують співучасть у цілому, виокремлюючи її окремі сторони. Форма співучасті характеризує об'єктивну сторону злочину, його зовнішній прояв; вид співучасті - суб'єктивну сторону злочину, характеристику конкретної форми, яка не тільки дає змогу виділити різновид однієї і тієї самої форми, а й впливає на ступінь зорганізованості співучасників. Оскільки форма будь-якого явища повинна розглядатись у діалектичній єдності з його змістом, а змістом співучасті є не тільки спільність дій співучасників, а й умисний характер їх поведінки, спрямований на вчинення умисного злочину, то відповідно вид співучасті дає можливість виділити додаткові характеристики форми.

Дисертант відзначає, що в якості підстав виділення та розмежування співучасті на форми та види слід брати спосіб взаємодії співучасників та ступінь узгодженості й організованості їх дій. Чим вищий ступінь узгодженості дій співучасників, тим небезпечніша дана спільна злочинна діяльність. Автор вважає, що співучасть існує у формі злочинної групи та злочинної організації. Різновидами злочинної групи є: група осіб, група осіб за попередньою змовою.

Група осіб, що утворює співучасть є простою формою. Її особливістю є мінімальний обсяг суб'єктивного зв'язку спільно діючих осіб. Спільність умислу як показник досягнення згоди, необхідної для наявності самої співучасті, може встановлюватися безпосередньо перед або в процесі самої співучасті, але обов'язково до його закінчення.

Теоретичний аналіз та дані судової статистики засвідчили, що наявність групи осіб можлива при вчиненні будь-яких умисних злочинів, проте на практиці дані злочини частіше зустрічаються як злочини юрби. Дисертант що співучасть у формі злочинної групи - це головним чином співвиконавство, тобто приєднання однієї особи до злочинної діяльності, яку вже розпочато іншими особами.

Група осіб за попередньою змовою, як правило, нетривалого строку існування, оскільки умисел і змова співучасників виникають на вчинення одного конкретного злочину, що базується на певній ситуації і реалізується в одному бажаному злочині. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що злочинна група, яка діє за попередньою змовою, може мати місце як у співвиконавстві, так і у формі співучасті з розподілом ролей.

Групу осіб за попередньою змовою, на думку дисертанта, слід визнати як злочинну групу осіб за попередньою змовою, стихійно створену, без чіткого планування деталей злочину і конкретизації ролей співучасників.

Автор вважає, що організована група - це штучно створений у чинному законодавстві інститут, в якому відсутні формалізовані критерії, оскільки вони багато в чому співпадають як із ознаками групи осіб, що діють за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації.

На думку дисертанта, для підвищення ефективності та конструктивності кримінального законодавства недоцільно передбачати організовану групу як різновид співучасті. Співучасть існує у формі злочинної групи, а у випадках наявності ознак структурованості (ієрархічності) та спеціальної мети створення - заняття злочинною діяльністю - слід визнавати співучасть у формі злочинної організації

У підрозділі 2.2. “Кваліфікація співучасті у формі злочинної організації” зазначається, що злочинна організація - це зорганізована група особливого типу, наділена специфічними ознаками, метою створення якої є заняття злочинною діяльністю. Оскільки вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів є видом злочинної діяльності й відповідно звужує мету створення злочинної організації, тому для ширшого тлумачення даного поняття метою створення злочинної організації дисертант пропонує вважати заняття злочинною діяльністю. На думку автора, діяльність злочинної організації характеризується: а) “спеціалізацією діяльності”, причому вона залежить від належності керівника організації та більшості її членів до тієї чи іншої етнічної групи; б) розподілом “сфер впливу”, що визначаються як суто географічними чинниками, так і безпосереднім об'єктом злочинного посягання; в) встановленням певних взаємовідносин між конкретними злочинними угрупованнями, що визначається необхідністю використання “можливостей” кожної із таких груп.

Для злочинної організації, як правило характерна корислива спрямованість, що включає: а) наявність корисливого мотиву та спеціальної мети злочинної діяльності, тобто прагнення протиправного збагачення за рахунок державного чи приватного майна, безоплатного обернення його на свою або іншої особи користь, одержання неконтрольованого державою прибутку, субсидій, кредитів, тощо; б) вчинення інших (не з корисливих спонукань) злочинів (вбивство, тілесні пошкодження, підробка документів тощо) під час злочинної діяльності організації у зв'язку із необхідністю досягнення саме кінцевої мети такої діяльності, тобто вчинення корисливих злочинів або полегшення їх вчинення (створення відповідних умов), а також усунення “конкурентів”.

З'ясувавши природу, основні ознаки та складові суспільної небезпеки злочинної організації, дисертант визначає критерії розмежування даної форми співучасті. У роботі наголошується, що злочинна організація - згуртоване об'єднання трьох і більше осіб (або злочинних груп чи їх представників), що створене для заняття злочинною діяльністю, діє протягом тривалого часу і становить особливу небезпеку. Злочинна організація має такі основні ознаки: а) наявність чітко визначеної ієрархічної організаційно-управлінської структури, очолюваної організатором, розподілу ролей та системи планування злочинної діяльності, що забезпечують конспірацію та одержання незаконних прибутків на постійній основі; б) зорганізованість - стабільність складу, система взаємовідносин, методів і способів вчинення злочинів, жорстка внутрішньогрупова дисципліна, заснована на принципах влади і підкорення, продумана система забезпечення безпеки організації (розвідка, контррозвідка, охоронні групи). Чим більший обсяг вказаних функцій, тим більш зорганізована і небезпечна злочинна організація; в) обов'язковою ознакою злочинних організацій корисливої спрямованості є наявність та використання корумпованих зв'язків у різних ланках державного апарату; г) спільне використання певних коштів чи інших засобів, необхідних для функціонування злочинної організації,

Дисертант вважає, що при характеристиці організованої групи слід виключити з її структури ознаку стійкості, оскільки вона є оціночною категорією, в яку різні автори вкладають різний зміст, що неприпустимо в правозастосуванні. Тому стійкість не може виступати як диференційна ознака злочинної організації. У роботі також наголошується, що саме за вказаними ознаками і слід розмежовувати злочинну організацію від інших форм співучасті.

У третьому розділі “Проблеми розмежування діянь співучасників та їх кримінально-правова характеристика” досліджуються підстави класифікації та ознаки розмежування діянь співучасників на види з урахуванням особливостей форм та видів діяльності співучасників при вчиненні умисного злочину.

У підрозділі 3.1. “Класифікація співучасників і її підстави”, зробивши історіографічний огляд наукової розробки та законодавчого закріплення поділу співучасників на види, дисертант зробив висновок про те, що законодавець не завжди уявляє мету формалізації видів співучасників, і тому або надто широко (Уложение о наказаниях 1845 р.), або надто вузько (КК УРСР 1926 р.) подає їх перелік. Усе залежить від того, якою мірою діє репресивний апарат держави, наскільки законодавець прагне посилити чи ослабити власне судовий розсуд.

Дисертант зазначає, що в основу поділу співучасників на види повинен бути покладений об'єктивний критерій. Підставою при цьому виступає є функціональна роль співучасників, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їх участі у вчиненні злочину. Мета такого розмежування - дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату і винести справедливе покарання, яке б відповідало характеру і ступеню небезпеки вчиненого діяння. В роботі наголошується, що характер і ступінь участі у злочині - категорії взаємопов'язані як дві її характеристики - з якісної і кількісної сторін, а тому будь-якому якісному співвідносне кількісне. Автор, досліджуючи проблему суміщення ролей при вчиненні злочину, дійшов до висновку, що при суміщенні ролей не може застосовуватися принцип поглинання, такі діяння повинні бути відображені при кваліфікації. А кваліфікувати діяння слід за відповідними частинами ст.27 та за статтею Особливої частини КК України і це відповідно повинно бути враховане судом при призначенні покарання. Тільки в такому разі повною мірою буде відображено характер і ступінь участі кожного із співучасників у спільно вчиненому злочині. Автор пропонує внести відповідні рекомендації для судової практики постановою Пленуму Верховного Суду України.

У підрозділі 3.2. “Виконавець” зауважується, що виконавець - ключова ланка в ланцюжку співучасті, а головне - обов'язкова. Він реалізує задум всіх співучасників, що й зумовлює його центральне місце. В роботі зазначається, що поняття “виконавець злочину” є відносним, оскільки стосується лише злочинів, вчинених у співучасті. Якщо злочин вчиняється однією особою, ставити питання про його роль і функції немає сенсу, оскільки йдеться про суб'єкт злочину.

Співвиконавство - участь у виконанні об'єктивної сторони складу злочину. Ознаками співвиконавства за будь-якою форми злочинної діяльності є хоча б часткове виконання кожним співучасником об'єктивної сторони складу злочину. Співвиконавство можливе або у формі послідовної чи поетапної діяльності, або у вигляді паралельних дій двох чи більше співвиконавців, кожний з яких виконує свою частину об'єктивної сторони складу злочину. Юридичного значення дані форми співвиконавства не мають. На думку дисертанта, для відмежування співвиконавства і пособництва слід враховувати характерні особливості елементів складу злочину, що є результатом певних прийомів законодавця, що описує той чи інший склад злочину.

Посередній виконавець - це своєрідний спосіб виконання об'єктивної сторони складу злочину, коли як інструмент злочину використовується людина. Автор наголошує, що людина може бути засобом злочину в руках іншої особи лише внаслідок слабкої волі, омани чи інтелектуальних помилок. Дисертант пояснює посереднє виконавство а) причинами, закладеними в самому безпосередньому виконавці (неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності); б) помилкою безпосереднього виконавця в основних елементах, що утворюють об'єктивну сторону злочину, якщо помилка спричинена посереднім виконавцем; в) фізичним чи психічним примусом, що змусило безпосереднього виконавця діяти поза його волею; г) особливими відносинами між посереднім виконавцем і виконавцем, в силу яких перший має можливість здійснювати вплив на волю другого, тобто відносинами влади.

Отже, виконавцем злочину повинна визнаватися не тільки особа, яка безпосередньо виконує об'єктивну сторону складу злочину, а й особа, що спричиняє суспільно небезпечні наслідки через посередництво осіб, котрі не можуть бути суб'єктами злочину чи діють невинно або з необережності.

У підрозділі 3.3. “Організатор” - розглядаються особливості форм та видів діяльності організатора злочину, проблема відмежування організатора від інших видів співучасників.

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов висновку, що організатор злочину - це особа, яка об'єднала і координує соціально небезпечну поведінку декількох суб'єктів злочину для досягнення спільного результату і планує вчинення злочинів при підготовці чи виконанні. Організатором є також особа, яка створила злочинну групу чи злочинну організацію або координувала її діяльність, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховування злочинної діяльності злочинної групи чи злочинної організації.

Для аналізу сутності функцій організаторської діяльності істотне значення має класифікація видів даних функцій за їх змістом: 1. Організація: а) злочину (злочинів); злочинної групи чи злочинної організації; в) приховування злочинної діяльності групи чи злочинної організації; г) фінансового забезпечення злочинної діяльності. 2. Координація: а) підготовки чи вчинення злочину (злочинів); б) діяльність злочинної групи чи злочинної організації. Така класифікація дає змогу більшою мірою приділяти увагу викриттю організаторів та керівників злочинів (злочинних груп), які переховуються за іншими співучасниками або перебувають межами безпосереднього вчинення конкретних злочинів.

Оскільки процес координації пов'язаний з реалізацією організаторських функцій в уже організованій злочинній структурі, шляхом застосування координуючого впливу, то, на думку дисертанта, не має сенсу розділяти дані поняття на законодавчому рівні, оскільки й на практиці, як правило, одна особа (організатор) виконує ці функції.

У дисертації зазначається, що лідер злочинної групи і її організатор не є ідентичними фігурами і не є окремим видом співучасників. Лідер - це або поняття кримінології або додаткова характеристика організатора, підбурювача чи пособника. Межа між кримінологічним і кримінальним поняттями лідерства є межею між генератором ідей, що продукує злочинні наміри і передає їх особам, які мають об'єктивні й суб'єктивні можливості виконати їх, і мінімальними активними діями лідера щодо втілення цих намірів у життя. Кримінально-правові заходи впливу щодо лідера можливі лише за наявності в його діях ознак об'єктивної сторони складу злочину. Вся попередня діяльність знаходиться за межами кримінального закону, вона є кримінологічно значимою, знання про неї дає змогу створити портрет типового лідера, спрогнозувати його діяння. Автор пропонує наступну класифікацію лідерів: а) лідер-організатор - активний учасник злочинної групи, де він співвідносний з будь-яким видом співучасників; б) тіньовий лідер - “генератор ідей”. Його діяння не охоплюються межами кримінального права.

Дисертант акцентує увагу на тому, що організатор - це різноплановий причинний фактор. Його поведінка, крім інших ознак, - це одне чи декілька підбурювальних діянь, одне чи кілька пособницьких діянь і тому його діяння завжди пов'язані з вчиненням злочину багатьма зв'язками. Автор вважає, що “подвійна” участь у вчинені злочину не повинна спрощувати кваліфікацію і має бути врахована судом при визначенні покарання.

У підрозділі 3.4. “Підбурювач” подана кримінологічна характеристика підбурювання, здійснено аналіз та класифікацію способів схилення до вчинення злочину.

На основі змістовного аналізу термінів автор вважає слушним те, що законодавець змінив термін “підмовник” на “підбурювач”. Адже суть підбурювання - схилити іншу особу до вчинення злочину умовляннями, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом. Перераховані способи підбурювання свідчать, що термін “підмовник” був досить вузьким, а “підбурювач” більш точно означає “підмовити або примусити будь-яку особу вчиняти певні протиправні дії”.

Аналіз способів схилення до вчинення злочину актуалізує питання про вичерпний перелік цих способів. Автор вважає за необхідне провести їх класифікацію. Пропонується для поділу способів схилення використовувати за критерій характер дій (ступінь впливу на волю підбурюваного). За даним критерієм вони поділяються на примушувальні та переконувальні. Відрізняються ці два способи вольовим аспектом свідомості підбурювача і підбурюваного: при переконанні він прихований; при примусі вольовий вплив і вольова деформація підбурюваного яскраво виражені. До примушувальних способів автор пропонує віднести погрози, фізичний і психічний примус, вимогу у вигляді наказу, розпорядження і доручення. До переконувальних -умовляння, підкуп, прохання та обіцянку вигоди.

Дисертант пропонує вдосконалити чинне кримінальне законодавство, ч.4 ст.27 КК України, в частині подання вичерпного переліку способів схилення особи до вчинення злочину і закріпити його наступним чином: “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”.

У підрозділі 3.5. “Пособник” зазначається, що це особа, дії якої мають допоміжний характер. Основною функцією пособника є докладання своїх зусиль до діяльності іншого (інших) після виникнення у них наміру на вчинення злочину, надаючи при цьому суттєву допомогу в його вчиненні. Допоміжна функція - зміцнити уже наявну рішучість, додати впевненості до намірів інших співучасників довести задумане до логічного завершення.

Способи пособництва з об'єктивної сторони диференціюються за: а) ознакою інтелектуального сприяння - поради, вказівки, заздалегідь обіцяне приховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину і предметів, здобутих злочинним шляхом, та заздалегідь обіцяне придбання і збут майна, здобутого злочинним шляхом; б) ознакою фізичного сприяння вчиненню злочину - надання учасникам необхідних засобів чи знарядь, усунення перешкод, створення необхідних умов.

Щодо питання розмежування порад і вказівок як двох самостійних способів пособництва автор пропонує в основу диференціації даних способів взяти для порад - рекомендації, а для вказівок - настанови. Отже, сприяння порадами слід визнавати передачу відомостей і рекомендацій в переконувальній формі при відсутності явного вольового впливу на свідомість іншої особи. Під вказівками слід розуміти передачу відомостей і настанов, які виражаються у примусовій формі з явним вольовим впливом на свідомість іншого.

Дисертант, провівши дослідження не обіцяного заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, пропонує вважати його одним із способів пособництва, якщо особа, що вчиняє такі дії, умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи при цьому, що на її підтримку розраховують інші співучасники. Адже систематичність вчинення таких дій подає реальну надію злочинцю на подальше сприяння його вчинкові. Автор пропонує внести відповідне доповнення до ч.5 ст.27 КК України.

У висновках викладено основні результати проведеного дослідження, а також викладені практичні рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України:

1) Ст.26 КК викласти у такій редакції: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб'єктами”;

2) виключити ч.3 ст.28 КК України, оскільки організована група - штучно утворений інститут, в якому змішуються ознаки злочинної групи і злочинної організації;

3) внести зміни до ч.4 ст.28 КК України і викласти її у такій редакції: ”Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), що користуються спільними коштами або іншими засобами, члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися з метою заняття спільною злочинною діяльністю, для безпосереднього вчинення злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп”;

4) доповнити ст.29 КК України положенням про те, що кримінальна відповідальність співучасників визначається характером і ступенем фактичної участі кожного із співучасників у вчиненні злочину;

5) ч.4 ст.27 КК України викласти у такій редакції: “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”;

6) внести доповнення до ч.5 ст.27 КК України: “Пособником є також особа, яка заздалегідь не обіцяла переховування злочинця, знарядь чи засобів вчинення злочину, слідів чи предметів, здобутих злочинним шляхом, але при цьому систематично умисно створювала умови для переховування, усвідомлюючи, що на це розраховували інші співучасники”.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації

Жаровська Г.П. Співучасть у злочині: об'єктивні та суб'єктивні ознаки // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип.100: Правознавство. - Чернівці: Рута. - 2000. - С.91-96.

Жаровська Г.П. Форми співучасті в кримінальному праві України: проблеми диференціації // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип.125: Правознавство. - Чернівці: Рута. - 2001. - С.96-101.

Жаровська Г.П Класифікація співучасників і її підстави // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип.147: Правознавство. - Чернівці: Рута. - 2002. - С.109-112.

Жаровська Г.П. Поняття та ознаки співучасті за кримінальним правом України // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип.154: Правознавство. - Чернівці: Рута.- 2002. - С.103-106.

Жаровська Г.П. Проблема лідерства в злочинних групах // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. - Вип.161: Правознавство. - Чернівці: Рута. - 2003. - С.115-118.

Жаровська Г.П. Форми співучасті // Матеріали науково-практичної конференції „Формування правової держави в Україні проблеми і перспективи” (Тернопіль, 28 травня 2001 р.). - Вип.2. - Тернопіль: Тернопільська академія народного господарства. Юридичний інститут, 2001. - С.195-201.

Жаровська Г.П. Форми співучасті: критерії розмежування // Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції „Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Київ, 19 квітня 2001 р.). - К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. - С.139-142.

Жаровська Г.П. Кримінально-правова характеристика співучасників злочину // Ерліхівський збірник. Щорічник наукових праць: Матеріали міжнародної конференції „Сутність, цілі та засоби в праві” (Чернівці, 3-5 травня 2001 р.). - Вип.3. - Чернівці: Рута. - 2001. - С.169-172.

Анотації

співучасть злочин

Жаровська Г.П. Співучасть у злочині за кримінальним правом України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2004.

У дисертації здійснено комплексне дослідження юридичної природи інституту співучасті. Проведено аналіз фундаментальних положень та дискусійних питань щодо поділу співучасті на форми і види. Здійснено класифікацію співучасників на види. Аналізуються основні поняття співучасті, її основні ознаки, що є базою для системного аналізу форм співучасті. Особлива увага приділяється проблемам поділу співучасті на форми і види, визначенню основних критеріїв їх розмежування, що суттєво при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті. Розкриваються загальні та специфічні ознаки кожного виду співучасників, подаються критерії їх диференціації. Обґрунтовується положення про суміщення ролей при вчиненні злочину в співучасті, що і повинно знаходити відображення при кваліфікації дій співучасників. За результатами дослідження формулюються нові теоретичні положення, уточнюється зміст окремих понять і термінів, що мають значення для науки, практики та вдосконалення законодавства.

Ключові слова: співучасть у злочині, злочинна група, злочинна організація, виконавець, співвиконавець, організатор, підбурювач, пособник.

Жаровская Г.П. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2003.

В диссертации осуществлено комплексное исследование юридической природы института соучастия. Проведен анализ основных проблем и дискуссионных вопросов разделения соучастия на формы и классификации соучастников на виды.

Особое внимание уделяется анализу понятия соучастия, его объективным и субъективным признакам, поскольку они являются фундаментальным звеном для системного анализа форм соучастия и видов соучастников. В диссертации обосновывается вывод о том, что соучастие в преступлении - это умышленное совместное совершение преступления несколькими субъектами. Основными признаками соучастия являются: объективные - количественный (множество субъектов) и качественный (совместность их деятельности), субъективный - совместность умысла в совершении умышленного преступления. Совместность - это объективно-субъективный признак. Диссертант отмечает, что совместность существует на двух уровнях: участие каждого соучастника в совершении преступления - простое соучастие и совокупная, совместная деятельность всех соучастников в совершении преступления - групповые преступления. Автор разделяет совместность на два вида - целенаправленную (традиционное соучастие с прямым умыслом), и побочная деятельность нескольких субъектов (соучастие с косвенным умыслом). Характеризующим признаком совместности следует считать взаимосвязь действий соучастников, основой которой есть функциональная связь на двух уровнях: функциональная связь на уровне создания условий (стадия подготовки) и на уровне исполнения преступления.

Три фактора - функциональная взаимосвязь всех уровней, совместный результат и объективная связь между действиями и последствиями - и есть признаками, характеризирующими совместность.

Особое внимание сосредоточено на исследовании проблем разделения соучастия на формы и виды, определения основных критериев разграничения, что существенно при квалификации преступлений, совершенных в соучастии. Автор отмечает, что в качестве основания разграничения соучастия на формы и виды следует брать способ взаимодействия соучастников и степень согласованности и организованности их действий. Автор считает, что соучастие существует в двух формах - преступная группа и преступная организация. Видами преступной группы являются группа лиц и группа лиц с предварительным сговором.

Диссертант считает, что для обеспечения действенности и конструктивности криминального законодательства нецелесообразно признавать организованную группу формой или видом соучастия. Соучастие существует в форме преступной группы, а если наличествуют признаки иерархичности и специальной цели создания - занятие преступной деятельностью - следует говорить о соучастии в форме преступной организации.

Диссертант отмечает, что при характеристике преступной организации следует исключить из ее структуры признак стойкости, поскольку это оценочная категория, в которую авторы вкладывают различный смысл, что приводит к двусмысленному пониманию и смешиванию этих понятий, что недопустимо в законодательстве.

Определены основания классификации соучастников на виды, специфические признаки разграничения их деятельности. Основанием такого разграничения есть функциональная роль соучастников, характер исполняемых ими действий, а также степень их участия в совершении преступления. Цель разграничения - дать более точную юридическую оценку действиям каждого соучастника, определить объем его вклада в достижение преступного результата и в конечном счете, вынести правильное наказание. Обосновано положение о совмещении ролей, что и должно находить отражение при квалификации действий соучастников. Только в таком случае в полной мере будут отражены и характер, и степень участия каждого из соучастников в совместно совершенном преступлении.

Исследуются проблемы способов подстрекательства и пособничества. Автор предлагает исчерпывающие перечни данных способов закрепить в уголовном законодательстве Украины. Сформулированы предложения и рекомендации, направленные на совершение уголовного законодательства и улучшение правоприменительной практики правоохранительных органов и судов.

Ключевые слова: соучастие в преступлении, преступная группа, преступная организация, исполнитель, соисполнитель, организатор, подстрекатель, пособник.

...