Актуальність теми дослідження. Виникнення й розвиток права первинно пов'язані з визріванням і конкуренцією численних і різноманітних соціальних інтересів і потреб, у тому числі з прагненням соціуму, індивідів до справедливості, гармонії і стабільності, до зменшення соціальної напруги й суперечок. Владно-примусова природа права розкриває специфіку його соціального призначення як особливого державного регулятора суспільних зносин будь-якого характеру - як стабільних, конструктивних, так і конфліктних. Здійснення глибоких державно-правових перетворень в Україні супроводжується не тільки загостренням соціально-правових протиріч, поширенням юридичних колізій, а й посиленням конфліктів правової дійсності. Наявність цих тенденцій підкреслює, якого великого значення набуває філософсько-правовий і конфліктологічний аналізи процесу виникнення, розвитку й вирішення юридичних конфліктів.

Теоретична значущість і праксеологічна виправданість наукового аналізу соціальних конфліктів і протиріч, дослідження ролі об'єктивних і суб'єктивних чинників, що їх спричиняють, зокрема, в Україні, зумовлені наявністю в її просторі потенційно конфліктогенних проблем - політичних, правових, соціальних, економічних, культурних, мовних, конфесійних та ін. Конфлікт, без сумніву, - соціальне явище, що діалектично породжується природою суспільного життя й виявляє суперечливі сторони соціальних зв'язків між людьми. Так, безліч конфліктних ситуацій виникає й протікає безпосередньо у правовій сфері українського суспільства; вони породжуються юридичними ситуаціями і тому мають бути розв'язані в юридичний спосіб. Це конфлікти правового або суто юридичного характеру, адже з початку й до закінчення вони пронизані правовими зв'язками (правовідносинами) між опонентами. Водночас чимало соціально-правових конфліктів розпочинаються у сфері економіки, політики, культури, освіти, релігії тощо й лише поступово набувають юридичної природи, або містять окремі правові компоненти. Нарешті, у перебігу проведення в суверенній Україні конституційної, правової, адміністративної та інших реформ (з метою інтеграції в демократичний європейський правовий простір) і суттєвої перебудови юридичної практики сформувалися й актуалізувалися нові суперечності й колізії, що насичують конфліктністю царину правотворення і правозастосування.

Ці обставини не тільки визначають актуальність даної роботи, а й формують гносеологічну ситуацію й раціональну потребу наукового розвитку досліджень теоретико-прикладного характеру в галузі правової конфліктології. Йдеться про необхідність філософсько-правової рефлексії стосовно феномену юридичного конфлікту, а також про дослідження і теоретичне впорядкування більш широкого спектру проблем, таких як конфлікт і право, колізії в праві як джерело юридичних конфліктів, систематизація різновидів правових конфліктів та виявлення їх специфіки, наприклад, особливостей динаміки розвитку та учасників, механізмів попередження й розв'язання юридичних конфліктів тощо.

Теоретико-концептуальними основами аналізу проблем сутності й розвитку юридичного конфлікту як феномену правової дійсності стали філософсько-правова концепція правової реальності та соціолого-правова парадигма конфлікту.

Питання специфіки правової дійсності та різних форм буття права (одна з яких - юридичний конфлікт) виступає головним питанням правової онтології. На початку ХХ ст. філософ І. Ільїн виокремивши юридичний і реальний способи правопізнання, головною якістю суб'єкта права назвав здатність логічного визнання норми (як ідеї права), відповідно, неспроможність чи небажання такого визнання спричиняє конфлікт суб'єкта і правової норми. Обґрунтування концепції правової реальності, здійснене С.І. Максимовим, розкриває її динаміку як процес багатогранного становлення і теоретичного відтворення права. Провідну роль тут відіграє принцип протиріччя, що дозволяє здійснити аналіз права як автономної системи, джерелом саморозвитку якої виступають саме суперечності правової реальності. У західній науці ХХ ст. конфліктологічна парадигма соціального пізнання (Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф, Н. Смелзер, Д. Майерс, ін.) наполягала на виявленні та оцінці суперечностей і конфліктів у суспільному просторі. Сучасний етап (90-ті рр.) вже свідчить про певний ступінь опрацювання проблем правової конфліктології, які стали предметом фундаментальних і міжгалузевих розробок вітчизняних учених (В. Кудрявцев, Ю. Тихомиров, М. Панов, Л. Герасіна, В. Толстих). Зрештою, широке коло конкретних питань правової конфліктології в аспекті деонтологічного, соціолого-правового і праксеологічного аналізу висвітлюється в роботах С. Алімова, Г. Антонова-Романовського, О. Баєва, О. Бандурки, Л. Волошиної, В. Друзя, Б. Водолазького, Н. Грішиної, М. Гутермана, Д. Зеркіна, В. Кожевникова, Н. Крогіус, С. Кудрявцева, Г. Ложкіна, Н. Повякель, В. Тація, Ю. Тодики, С. Савчука, Т. Соловйової, Н. Монохіної, О. Ставицької, М. Філімонова та ін.

Але не дивлячись на певний рівень наукового теоретизування в галузі правової конфліктології, слід відзначити, що побудова цілісної філософсько-правової концепції юридичного конфлікту як феномену правової дійсності залишалась у перспективі гносеологічного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає науковому напрямку "Основи духовного життя українського суспільства та розвиток особистості”, який розробляє кафедра соціології та політології Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної програми "Соціально-філософські й культурологічні проблеми духовного життя суспільства" (реєстраційний номер 0186.0.070870).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є філософсько-правове (теоретичне і праксеологічне) осмислення природи й форм юридичних конфліктів у галузі правореалізації та правозастосування з урахуванням сукупності їх спільних рис і специфічних проявів. Вирішенню поставленої мети підпорядковані такі дослідницькі задачі:

• висвітлити проблему взаємозалежності права й соціальної конфліктності в парадигмах філософсько-правової онтології, формаційного, цивілізаційного, соціокультурного, антропологічного і праксеологічного підходів;

• розкрити шляхом феноменологічного аналізу природу юридичного конфлікту як форми правового конфлікту; визначити його атрибутивні риси, структурні компоненти і специфічні функції;

• узагальнити систему правових засобів і механізмів управління соціальною конфліктністю і кваліфікувати ступінь їх примирювальної ефективності;

• здійснити за критеріями філософсько-правового дискурсу типологію конфліктів, що відбуваються в галузі правореалізації та правозастосування;

• проаналізувати специфіку виникнення, структури, механізмів протікання й розв'язання юридичних конфліктів (державно-правового, трудового, адміністративно-правового, корпоративного і процесуального), що відбуваються в різних сферах правовідносин.

Об'єктом дослідження є конфліктні правовідносини, що створюють феномен юридичного конфлікту в просторі правової дійсності.

1. Уперше у вітчизняній філософії права здійснено спробу застосування методу феноменологічної редукції до аналізу проблем правової конфліктології. Доведено тезу, що генетично-конфліктна природа більшості юридичних фактів не тільки становить онтологічний зміст юридичної практики, а й утворює потенційні гносеологічні ситуації для юридичної науки та правової конфліктології.

2. На підставі філософсько-антропологічного і праксеологічного підходів, діалектики об'єктивного й суб'єктивного у правореалізації аргументовано вихідну доктринальну ідею дисертації: соціальна конфліктність складає онтологічне підґрунтя виникнення та існування права.

3. Обґрунтовано природу юридичного конфлікту як виду і форми правового конфлікту через застосування методів онтології-феноменології-герменевтики. Шляхом структурно-функціонального підходу охарактеризовано його найважливіші елементи, специфічні ознаки, стадії розвитку й функції.

4. На підставі дискурс-аналізу теоретичних моделей "конфлікту правового і юридичного” пропонується авторська інтерпретація поняття "юридичний конфлікт” як інституційно норматизоване протиборство сторін, викликане протилежністю їх соціально-правових інтересів чи різним ставленням до норм права й цінностей суспільного життя.

5. Дістало подальшого розвитку дослідження системи правових механізмів і неюридичних засобів (медіаторінгу, посередництва, громадського арбітражу) по управлінню різними юридичними конфліктами, зокрема, їх розв'язання або превенції. Надається оцінка примирювальної ефективності дії правових інститутів у зв'язку з діючими правовідносинами й чинним законодавством.

6. Здійснено системне узагальнення різноманітних типологій соціально-правових конфліктів на підставі системного, структурно-функціонального, онтологічного, діяльнісного, організаційного, когнітивного, психолого-мотиваційного та інших наукових підходів. Дається авторська класифікація юридичних конфліктів згідно з критеріями праксеології, аксіології й біхевіорізму.

7. У праксеологічному вимірі проведено кваліфікацію конфліктів правової сфери: специфіку їх виникнення (джерела, чинники, мотиви) у різних галузях реалізації права і правозастосування, механізми розвитку, структуру й мотивації учасників, форми протікання й механізми розв'язання.

8. Уперше отримали філософсько-правову й конфліктологічну оцінку адміністративно-правовий, адміністративно-управлінський, корпоративний і процесуальний конфлікти.

Практичне значення одержаних результатів. Основні результати й окремі положення дисертації можуть бути використані в навчальному процесі для вдосконалення програм і змісту таких дисциплін, як "Конфліктологія”, "Соціологія права”, "Юридична деонтологія”, "Юридична психологія”, а також при підготовці підручників та навчально-методичних матеріалів для студентів вищих юридичних закладів.

Особистий внесок здобувача. По темі дисертації у співавторстві з науковим керівником проф. Герасіною Л.М. опубліковані 2 статті та тези виступу на конференції. До особистого внеску дисертанта в цих публікаціях належить - здійснення конфліктологічного аналізу об'єктивних і суб'єктивних причин кримінальної поведінки в молодіжній субкультурі; дослідження правової складової в глобальному конфлікті цивілізацій, з'ясування природи ціннісно-нормативного конфлікту між різними світами та визначення правових форм досягнення політико-правового консенсусу; оцінка методів профілактики соціально-правових конфліктів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри соціології та політології НЮАУ імені Ярослава Мудрого, були оприлюднені на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Актуальні проблеми формування духовності українського народу” (Київ, 2000), ХІ Харківських політологічних читаннях "Конфлікти в суспільствах, що трансформуються" (Харків, 2001), міжнародному науково-практичному семінарі "Основні риси сучасної злочинності неповнолітніх: стан та шляхи попередження” (Харків, 2003), міжнародних політологічних читаннях пам'яті М. Ніколаєвського "Глобалізація світу та вибір моделі розвитку сучасної України" (Харків, 2003), ХVІ Харківських політологічних читаннях "Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства" (Харків, 2005), науково-теоретичній конференції молодих вчених і здобувачів НЮАУ імені Я. Мудрого "Сучасні проблеми юридичної науки" (Харків, 2005).

Публікації. За темою дисертації опубліковано п'ять статей (з них чотири у фахових юридичних виданнях) і троє тез виступів на наукових конференціях.

Структура й обсяг роботи. Відповідно до теми, мети й задач дослідження дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків і списку використаної наукової літератури (226 найменувань). Загальний обсяг роботи - 214 сторінок, з яких 196 основний текст.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовані актуальність, об'єкт, предмет, мету і задачі роботи, схарактеризовані головні методи дослідження; визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів; вказуються дані про апробацію, публікації та структуру дисертації.

У Розділі 1. "Онтологія юридичного конфлікту" концептуалізовано дослідження юридичного конфлікту в аспекті феноменологічної, філософсько-антропологічної та соціолого-правової методології.

У підрозділі 1.1 "Взаємозалежність права і соціальної конфліктності: історико-антропологічний аспект” аналізуються основні підходи щодо виникнення права (цивілізаційний, формаційний, соціокультурний, антропологічний) та обґрунтовується теза, що значна частина суспільних відносин, у яких міститься проблема спору, протиріччя, конфлікту між суб'єктами права, неодмінно потребує правового втручання чи можливої юридичної регламентації. Протиріччя й конфлікти у взаємовідносинах особистості, суспільства, держави і права в наш час є актуальною проблемою. Глобальний онтологічний зв'язок права й соціуму полягає в тому, що чинне право є частиною буття й свідомості суспільства, а не зовнішнім явищем щодо нього. Ступінь впливу права на суспільні відносини, динаміку, стабільність чи конфліктність соціуму певним чином визначає генетичний зв'язок його історичного походження права з соціокультурною природою й ефективністю дії юридичних норм. Цивілізаційні відмінності суспільств світу будуються на особливостях певних "правових сімей”, отже, ефективні в одних спільнотах правові норми й інститути не можливо втілити в соціальну тканину інших, навіть якщо закріпити їх державним примусом. У такий спосіб себе виявляє правова компонента у змісті глобального конфлікту цивілізацій. З точки зору філософсько-правової антропології конфлікти мають глибоке коріння у природі людини, становлять собою "антропологічну константу" (О. Гьофе). Зрештою, онтологічний зв'язок походження права із соціальною конфліктністю чітко доводить відома історико-антропологічна концепція - так звана примирювальна теорія права (Г. Берман, Е. Аннерс.)

юридичний конфлікт правова дійсність

Право, як соціальний інститут і нормативна підсистема суспільства, містить у собі об'єктивні й суб'єктивні начала, проте, діалектична єдність об'єктивного й суб'єктивного у праві є суперечливою, що створює реальні можливості формування різноманітних площин юридичного конфлікту. В процесі розвитку цих суперечностей з'являються такі "поля конфлікту" як: (а) невідповідність рівня правосвідомості людей реаліям існуючих правових відносин; (б) протиріччя між новими правовими ідеями й застарілими елементами правовідносин; (в) зіткнення між історично конкуруючими правовими системами, що природно втягуються в глобальний конфлікт цивілізацій тощо. В юридичній доктрині це виявилось у суперечливому розгляді онтологічних питань про співвідношення свободи й рівності, первинності суспільного чи індивідуального т. і. Цим аргументується провідна ідея дисертації: соціальна конфліктність становить собою онтологічне підґрунтя виникнення й існування права.

Підрозділ 1.2 "Онтологічна сутність конфлікту. Природа юридичного конфлікту: феноменологічний дискурс”. Питання про онтологічну сутність конфлікту пов'язано з розумінням природи й буття людини, характеру її взаємодії з іншими індивідами, суспільством і державою. Феномен конфлікту з філософсько-правових позицій є найгострішим проявом об'єктивних й суб'єктивних протиріч, які призводять до протиборства їх соціальних носіїв. Онтологічні прояви самих конфліктів досить різноманітні, що отримало відображення в конкуренції двох наукових тенденцій - структуралістської (Т. Парсонс, Е. Мейо) та конфліктологічної (Р. Дарендорф, Н. Смелзер, Д. Майерс), які оцінювали цей феномен за різним соціально-ціннісним потенціалом. Оскільки не всі соціальні зв'язки регулюються правом, то юридичний конфлікт може виникнути лише у площині тих суспільних відносин, які вже охоплені правовим регулюванням. Авторське визначення юридичного конфлікту виходить з філософсько-правових підвалин: це - інституційно норматизоване протиборство сторін, викликане протилежністю їх соціально-правових інтересів чи різним ставленням до норм права й цінностей суспільного життя. Для розуміння природи й сутності юридичного конфлікту важливо з'ясувати, які з його елементів мають правову природу або пов'язані з правовими інститутами чи механізмами. Перетворення неюридичного конфлікту на правовий можливо лише шляхом юридизації - специфічної інституціоналізації конфліктних відносин. Природа юридичного конфлікту виявляється в низці ознак: а) співвіднесення його з державно-правовими інститутами, структурами й механізмами; б) у предметі юридичного конфлікту мають простежуватися реальні правовідносини або окремі юридичні аспекти; в) його учасники не розглядаються просто як індивіди, соціальні групи, а повинні сприйматися з огляду на певні правові ознаки як суб'єкти права; г) поведінка учасників має оцінюватися тільки за тим чи іншим соціально-правовим стереотипом; д) юридичний конфлікт - прогнозоване явище, яке піддається свідомому нормативному регулюванню, що випливає з інституційності форм взаємодії опонентів та їх прагматичної заінтересованості в результатах протиборства.

У дискусії конфліктологів щодо розмежування понять "правовий” і "юридичний" конфлікти авторка поділяє позицію харківських дослідників про первинність і більший обсяг поняття "правовий” стосовно "юридичного”, вважаючи, що будь-який юридичний конфлікт - це конфлікт правовий, але не кожен правовий конфлікт виявляє себе, інституціалізується й фіксується в юридичній формі. У науці виокремлюються - "чисто" правові (фактично юридичні), змішані, перехідні (соціально-правові), помилкові й імітовані конфлікти у правовідносинах. Юридичний конфлікт - найбільш цивілізована форма соціального протиборства, яке здійснюється в межах певної правової процедури. Його логічним підґрунтям є чітка й переконлива аргументація, а розв'язання, як правило, формалізоване й санкціоновано волею держави або принципами й нормами міжнародного права. Отже, юридичний конфлікт - головний, але не єдиний різновид правового конфлікту.

У підрозділі 1.3 ”Аналіз структурно-функціональної композиції юридичного конфлікту та його динаміки” природа юридичного конфлікту досліджується через його структурну побудову й динаміку розвитку. Аналіз його структури спрямовано на глибоке вивчення таких елементів, як-то: а) предмет та об'єкт; б) соціальні функції конфлікту; в) кваліфікація об'єктивних і суб'єктивних чинників конфліктної взаємодії; г) характеристика конфліктуючих сторін (суб'єктів-учасників, їх ролей і поведінки); д) фази та етапи динаміки юридичного конфлікту. Предметом юридичного конфлікту виступає суперечність - колізійна чи соціально-правова, заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єкти вступили у боротьбу. Обов'язковою умовою визнання конфлікту юридичним є наявність у його предметі спірного юридичного факту й можливість вирішення (припинення) протиборства сторін за допомогою правових процедур. Проведений аналіз правових (юридичних) колізій дозволяє зробити висновок, що вони в силу своєї природи постають реальним джерелом та об'єктивним чинником юридичного конфлікту. Сутність і соціальне призначення останнього розкриваються через його функції - загальні та специфічні. Визначаються специфічні функції юридичного конфлікту, які ще й дотепер не були розроблені у правовій конфліктології: (а) відбиття деформації правової дійсності; (б) сприяння виявленню "прогалин” у законодавстві та невідповідності деяких норм права реальній дійсності; (в) корегування впливу на стан правової реальності у двох протилежних напрямках - стимулювання змін правової дійсності та гальмування та деформація правового простору і чинних правовідносин. Отже, впливаючи як негативно, так і позитивно на процес зміни правової дійсності, юридичний конфлікт може привести до ліквідації чи дисфункцій державно-правових інститутів, або навпаки до їх перетворення, удосконалення чи конструктивного оновлення законодавства й чинних норм.

У підрозділі 1.4 "Правові засоби та механізми ефективного управління соціальною конфліктністю" досліджуються стратегії й тактики розв'язання конфліктів правової сфери. Головною особливістю юридичного шляху розв'язання конфліктів є регламентованість цього процесу правовими нормами. Суб'єктами цього процесу можуть бути як самі опоненти, так і "третя сторона" (особа, інституція чи держава), що діє з метою врегулювання. Для збільшення можливості розв'язання правових конфліктів мирним шляхом слід враховувати деякі об'єктивні чинники - інституційний, консенсуальний, історико-прецедентний, кумулятивний та фактор юридичної формалізації. Серед існуючих стратегій виходу сторін із протиборства найбільш близькі до правових - співробітництво, компроміс і пристосування, на відміну від суперництва та ухилення. Розмаїття змісту соціально-правових конфліктів дозволяє застосувати широкий спектр засобів їх вирішення: судові й адміністративні процедури, переговори, посередництво (трудові арбітри, медіатори). Юридичні ж засоби розв'язання конфліктів можна поділити на три головні групи: конституційні (в т. ч. парламентські) процедури; судовий, господарський та третейський розгляд цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ; адміністративні процедури. Превентивна діяльність із запобігання юридичним конфліктам ґрунтується на сукупності заходів попередження, спрямованих на мінімізацію деструктивного розвитку соціально-правових протиріч і збереження нормального стану правових відносин.

Розділ 2. "Гносеологія і праксеологія конфліктів правової сфери" присвячено науковому впорядкуванню гносеологічних підстав, за якими здійснюються класифікації соціально-правових конфліктів у контексті філософсько-правового дискурсу, та аналітичному розгляду найважливіших сфер юридичного конфлікту, що має місце в різних галузях правореалізації та правозастосування.

Підрозділ 2.1 "Філософсько-правові підстави типологій і класифікацій соціально-правових конфліктів”. У підґрунтя типологічних групувань соціально-правових конфліктів поставлені ті критерії, що виявляють їх наявні відмінності від усіх інших. Це, на думку дисертантки, аксіологічний, комплексний, структурно-функціональний, онтологічний, діяльнісний, праксеологічний, соціопсихологічний, організаційний, біхевіористичний, системний та інші наукові підходи. Так, онтологічна парадигма надала можливості В. Кудрявцеву виокремити різновиди юридичних конфліктів за буттєвими ознаками: "чистий” юридичний конфлікт (в вузькому значенні) та змішані (чи перехідні) юридичні конфлікти (у широкому розумінні). Застосування М. Пановим і Л. Герасіною комплексного підходу (згідно змісту, мотивацій та виявлення суперечностей в акті здійснення професійного вибору) виявило плідний потенціал відповідної класифікації конфліктів правозастосовчої діяльності. Сполучення діяльнісного й аксіологічного підходів дозволило поділити конфліктні інциденти в праві на об'єктивно-цільові та об'єктивно-нецілеспрямовані, суб'єктивно-цільові та суб'єктивно-нецілеспрямовані, моделюючи розвиток подій залежно від впливу об'єктивних (специфіка галузі правозастосування) чи суб'єктивних чинників (правосвідомість та правова поведінка). Системне використання методів аксіології й біхевіоризму до рушійних сил конфліктів правозастосовчої сфери виявляє деякі конфліктогенні аспекти фахової діяльності юриста. Виключна специфіка юридичних конфліктів полягає в наявності особливих праксеологічних критеріїв, на підставі яких доцільно здійснити типологізацію за галуззю позитивного права, у межах якої виник конфлікт; сферою нормотворчості чи правозастосування; природою і структурою норми, яка спричиняє конфлікт; різновидом правозастосовчої установи (органу), з якою пов'язана конфліктна ситуація.

У підрозділі 2.2 "Аналіз конфліктів державно-правової сфери в контексті праксеологічного підходу" досліджуються сутність, чинники, різновиди та шляхи подолання державно-правових конфліктів. Сучасна Україна переживає добу глибокої політичної модернізації суспільства й оновлення політико-правових інститутів влади, пошуку оптимальних шляхів удосконалення правових інститутів і механізмів управління державою. Цей період характеризується й загостренням політичної боротьби за перерозподіл ресурсів влади, ідеологічними суперечками і протистоянням політичних опонентів. Цивілізовані механізми правового регулювання, громадсько-політичного діалогу, консенсусу в Україні лише формуються. Водночас нові форми здійснення державної влади запроваджуються досить суперечливо й нерідко в конфліктний спосіб. Конфлікти між суб'єктами державно-правових відносин, різними гілками влади, центром i регіонами, конкуруючими політичними елітами, окремими владними структурами за пріоритетні повноваження, прерогативи і статуси негативно впливають на становлення України як демократичної, правової, соціальної держави.

Сутність і природа державно-правових конфліктів безпосередньо походять від сфери політичних відносин, наприклад, через установлення нових принципів державотворення, укріплення політико-економічної незалежності, відтворення нових політичних інститутів, стратегією реформ тощо, а головне - їх чинниками, що викликають неминучі тяжкі наслідки, стають невміння чи небажання владної еліти прогнозувати і враховувати наростання конфліктогенних тенденцій в суспільстві. Зростання "конфліктів інтересів" у державних інституціях української влади свідчать не тільки про політичну дихотомію - "демократія проти номенклатури”, а й про незавершеність політичної структурації суспільства, реконструкцію діючих політичних статусів, про неоптимальний розподіл компетенцій, наявну корумпованість влади й бізнесу, слабке врахування культурно-етнічного й релігійного чинників у політиці. Оптимальність же зв'язку між політичною владою й державним управлінням виявляється у змісті функцій та дієздатності політико-правових інститутів зберігати соціальну стабільність й інституціональний порядок. На цьому ґрунті виникає чи не виникає легітимація влади (П. Бергер, Т. Лукман).

У підставах державно-правових конфліктів особливу роль відіграють політико-правові важелі - низький рівень політико-правової культури населення й окремих груп держапарату, неякісне правове регулювання конституційних відносин, відсутність у владних структур необхідної легітимності й досвіду консенсуального регулювання, організаційно-правові колізії між гілками влади з приводу компетенції, недоліки юридичних приписів або фактична відсутність правових механізмів розв'язання протиріч у владі тощо. Сфера державного планування й контролю породжує конфліктні ситуації, пов'язані з суперечливим впровадженням таких форм державної діяльності, як урядові програми, реформи, затвердження бюджету, регіональні концепції та програми, директивні й індикативні плани соціально-економічного розвитку країни, послання Президента стосовно зміни стратегічного курсу та ін.

Правовою конфліктологією досліджуються регіональні політико-правові конфлікти, пов'язані з колізіями між республіканськими й місцевими структурами влади, державними органами України та АР Крим, усередині обласних держадміністрацій. Значною проблемою щодо запобігання правовим конфліктам у державній службі України є питання прозорості й ефективності її функціонування, комплектації та ін. Зрештою, конфліктологічна парадигма дозволяє оцінити парламентські конфлікти, пов'язані з невизначеністю моделі парламентаризму й неоптимальністю політичної ролі Верховної Ради України в державі, що викликає наявність низки стійких конфліктогенних тенденцій в її функціонуванні. Політико-правові процеси в країні могли б відбуватися на мирній, демократичній основі за умови ефективної дії механізмів консенсуальної взаємодії президента, парламенту та уряду з попередження державно-правових колізій та конфліктів.

Підрозділ 2.3 "Юридичні конфлікти виробничої сфери як об'єкт наукової рефлексії в парадигмі правової конфліктології”. Усі конфлікти виробничої сфери, зокрема, трудові, корпоративні й адміністративно-правові, на підприємствах, в організаціях та установах пов'язані не тільки з виробничими, соціально-професійними відносинами, а й з відповідними правовідносинами, порушення яких часто викликає внутрішню соціальну напруженість, кризові стани, зіткнення та різноманітні конфліктні ситуації.

Трудовий конфлікт - більш масштабне явище, аніж трудовий спір, бо виступає як "конфлікт інтересів" ширших від виробничих. Ефективність його врегулювання залежить від своєчасного й правильного застосування норм трудового законодавства. Отже, трудовим конфліктом слід вважати протиборством між працівниками, з одного боку, й роботодавцем - з другого, з приводу використання законодавчих та інших нормативних актів про працю, колективного трудового договору та інших угод про працю, умов трудового договору (контракту), а також інших умов, безпосередньо пов'язаних із трудовими правовідносинами чи такими, що випливають з них. Таке формулювання дозволяє визначити не тільки правовий характер трудового конфлікту, а його соціально-економічну складову. Сучасним економіко-правовим відносинам на рівні господарських товариств стали властиві корпоративні конфлікти з питань організації спільної діяльності, власності, корпоративної етики (різновид юридичних конфліктів в організаціях), що виникають у виробничій сфері, перш за все в підприємницьких структурах (корпораціях). Поняття "корпоративний конфлікт” як протиборство учасників корпоративних відносин значно ширше, аніж конфлікт учасників господарських товариств. Це протиборство учасників корпоративних утворень з приводу порушення матеріального або нематеріального інтересу одного чи декількох учасників, а також використання нормативно-правових актів з корисливою метою поліпшення свого правового статусу чи юридичного стану. Адміністративно-правовий (управлінський) конфлікт - один з найменш досліджених різновидів юридичного конфлікту є специфічною формою організаційно-управлінських відносин, тому його аналіз і розв'язання вимагають застосування не тільки правових норм і засобів, а й сучасних технологій менеджменту і конфліктного медіаторінгу. Конфлікт в організації (особливо вертикальний) є відкритою формою зіткнення суперечливих інтересів, що виникають у процесі взаємодії людей при вирішенні питань виробничого чи особистого характеру, їх серцевину складають адміністративні правовідносини. Поглиблене вивчення сутності й особливостей таких відносин, специфічною формою розвитку яких виступають адміністративно-правові суперечності, дозволяє тлумачити адміністративно-правовий конфлікт як протиборство учасників адміністративних правовідносин з приводу розуміння та застосування норм права, нормативно-правових актів у сфері державного управління, організаційної та управлінської діяльності в організаціях.

У підрозділі 2.4 "Проблеми конфліктності процесуальних відносин у юридичній практиці” відзначається, що виникнення конфліктів у сфері процесуальних відносин - це об'єктивна закономірність, пов'язана зі змістом, призначенням і структурою самого юридичного процесу, з особистісними якостями його учасників. Характер конфліктної змагальності притаманний усім видам юридичного процесу - кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному. Вони складаються зі стадій, порушення яких стає причиною виникнення конфліктних ситуацій. Особливості динаміки юридичного процесу показують, що практично на кожній стадії є можливість виникнення конфліктних ситуацій. Та найбільш наявними є прояви конфліктності у кримінальному процесі, це пов'язано зі специфікою його учасників та з природою злочинних правопорушень - крайньою формою конфлікту. Конфліктність юридичного процесу властива й цивільному судочинству (хоча й зі своїми особливостями), оскільки останній має значно більше сприятливих можливостей щодо мирного розв'язання конфліктів. Суттєвою нормою цивільного розгляду є можливість закінчити справу мировою угодою, яка не є лише приватною справою сторін, а становить собою законний акт судової влади. Виникнення і розвиток процесуального конфлікту обумовлені не стільки статусом і функціями діючих осіб, скільки конкретними позиціями, які вони обирають. Отже, процесуальний конфлікт - це імітоване процесуальне змагання чи реальне протиборство, що закономірно пов'язане зі змістом, призначенням і структурою юридичного процесу, а також зумовлено викривленням статусу чи функцій, суперечливими позиціями та особистісними конфліктогенними якостями учасників процесуальних відносин.

Ще однією сферою, де часто виникають конфлікти, є професійно-етичні відносини між правниками, пов'язані здебільше з суб'єктивним фактором. Процесуальна конфліктність тут виявляє себе на рівні службових стосунків у колективі працівників правоохоронної сфери, де найбільш поширені адміністративні й колегіально-фахові суперечки. Така конфліктність можливо значно зменшити у наслідок покращання професійно-ділових і морально-етичних взаємовідносин між співробітниками правозастосовчих органів.

Висновки