Теоретичні проблеми захисту прав учасників цивільних правовідносин в третейському суді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН В ТРЕТЕЙСЬКОМУ СУДІ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Притика Юрій Дмитрович

Спеціальність: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Кузнєцова Наталія Семенівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри цивільного права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Кисіль Василь Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного приватного і митного права доктор юридичних наук, професор Жилінкова Ірина Володимирівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків), професор кафедри цивільного права доктор юридичних наук, ст. науковий співробітник, Кучеренко Ірина Миколаївна, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України провідний науковий співробітник

Провідна установа: Одеська національна юридична академія МОН України (м. Одеса)

Захист відбудеться “20” червня 2006 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд.253).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).

Автореферат розісланий “13” травня 2006р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиТ.В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше всебічне та комплексне дослідження теоретичних та прикладних проблем третейського способу вирішення приватноправових спорів як складової частини механізму захисту прав учасників цивільних правовідносин.

- визначені критерії підвідомчості справ третейським судам: а) характер спірного право відношення, який визначає, що третейському суду підвідомчі справи із цивільних та господарських правовідносин; б) суб'єктний склад сторін спору, який дозволяє чітко розмежувати підвідомчість з міжнародним комерційним арбітражем та виключити з юрисдикції третейських судів спори за участю держави; в) наявність угоди між сторонами спору, який спрямований на розмежування підвідомчості між судами загальної юрисдикції, в тому числі спеціалізованими господарськими, та третейськими судами. При цьому третейська угода є підставою для розмежування підвідомчості між державним та третейським судом лише в разі наявності одночасно трьох умов: 1) спір повинен випливати із цивільних та господарських правовідносин; 2) спір повинен одночасно бути підвідомчим державному суду; 3) угода про передачу спору на вирішення третейського суду повинна бути укладена до прийняття рішення державним судом, тобто до вирішення справи по суті;

- обґрунтовано висновок про те, що важливим аспектом компетенції третейських судів є те, що третейський суд вправі самостійно вирішувати питання про наявність або відсутність у нього компетенції вирішувати переданий на його розгляд спір, в тому числі і у випадках, коли одна із сторін заперечує проти третейського розгляду з мотивів відсутності або недійсності третейської угоди;

- обґрунтовано висновок, що за своєю правовою природою третейська угода носить синтетичний характер у якій приватно-правові елементи є детермінантою настання публічних - процесуально - правових наслідків;

- доведено, що умови дійсності третейської угоди обумовлені правовою природою третейського суду як складного явища, правовий режим якого визначається як матеріальним так і процесуальним правом, а тому поряд з такими загальними умовами дійсності будь якого цивільного правочину як законність змісту, належний обсяг дієздатності сторін, відповідність волі вільному волевиявленню учасника правочину, дотримання форми, спрямованості на реальне настання правових наслідків, третейська угода повинна відповідати такій особливій умові як допустимість (арбітрабільність);

- здійснено в залежності від змісту поділ правовідносин, які виникають з моменту укладення третейської угоди і припиняються у разі виконання третейського рішення, на чотири групи: а) третейські зобов'язальні правовідносини, які мають матеріально-правовий характер та виникають між рівними суб'єктами з приводу укладення угоди про передачу спору на розгляд третейського суду; б) третейські процесуальні правовідносини, які виникають під час розгляду та вирішення справи третейським судом; в) третейські організаційні правовідносини, які виникають між рівними суб'єктами та засновані на координації, пов'язані з організацією діяльності третейського суду, формуванням третейського суду, погодженням кандидатур та вибором арбітрів, визначенням їх гонорару і таке інше; г) цивільно - процесуальні та господарсько - процесуальні правовідносини, що виникають в зв'язку з оспорюванням та примусовим виконанням рішення третейського суду;

- обґрунтовано положення про те, що третейське вирішення спорів пов'язано не лише з вирішенням спору по суті, що безпосередньо і охоплюється поняттям “розгляд”, а й включає в себе вирішення кола інших питань, що виходять за рамки безпосереднього розгляду спорів, а отже, сукупність заходів, що знаходять своє відображення в процесуальних діях та стадіях охоплюються таким поняттям як “третейський процес”;

- визначені наступні ознаки третейського процесу, які полягають у тому, що: а) регулювання третейського розгляду здійснюється законодавством про третейські суди, умовами третейської угоди або іншої угоди сторін в процесі розгляду та правилами (регламентами, положеннями, статутами) постійно діючих третейських судів; б) законодавчо закріплюється майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); в) існує специфіка принципів третейського розгляду; г) йому притаманна спрощеність процедури розгляду; д) існуванні особливостей правового статусу учасників третейського розгляду;

- запропоновано визначення рішення третейського суду як процесуального правозастосовчого акту, в якому визнається існування чи відсутність між сторонами певних правовідносин, який приймається недержавним юрисдикційним органом, є обов'язковим для сторін спору та виконання якого може бути забезпечене примусовою силою держави;

- виділено наступні ознаки рішення третейського суду: імперативність, формалізованість, законність та обґрунтованість, підконтрольність, пов'язаність з третейською угодою, остаточність, обов'язковість, виключність, відносна преюдиційність та розкрито їх зміст;

- запропоновано розглядати виконання рішень третейського суду як правове явище в трьох аспектах: а) як гарантію реального захисту порушених, оспорюваних чи невизнаних суб'єктивних прав, оскільки лише за умови повного, своєчасного та ефективного їх виконання ми можемо стверджувати про реальне забезпечення прав і свобод людини; б) як окрему стадію третейського процесу, яка знаходиться в нерозривному поєднанні з процедурою самого вирішення спорів в третейському суді, а також логічно завершує цю процедуру; в) як, з одного боку, окремий під інститут законодавства про третейські суди, який в контексті загальної законодавчої спільності врегульовує специфічний вид суспільних правовідносин, а з іншого - інститут виконавчого законодавства;

- визначені та обґрунтовані наступні критерії розмежування міжнародного комерційного арбітражу та третейського суду: а) суб'єктний склад сторін арбітражної угоди і, відповідно, сторін спірних правовідносин; б) характер спірних правовідносин (мають вони внутрішньогосподарський чи зовнішньоторговельний характер); в) можливість або неможливість застосування в процесі розгляду спору іноземного закону для визначення прав і обов'язків сторін і вирішення спору; д) різний правовий режим виконання арбітражних ( третейських) рішень;

- виділено тенденцію до все більшого визнання значущості іноземного імперативного законодавства під час вирішення спорів в міжнародному комерційному арбітражі;

- здійснено аналіз практики компетентних судів держав-учасниць Нью-Йоркської конвенції про визнання та звернення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958, який дав змогу узагальнити випадки обмежень застосування положень Конвенції, зокрема, обмеженнями у застосуванні Конвенції є судова практика, яка пішла шляхом визнання права сторін виключити можливість застосування її положень та використання доктрини forum non convensis (не належний орган для розгляду, не підсудність справи певному суду);

- обґрунтовано та сформульовано пропозиції та рекомендації, спрямовані на удосконалення чинного законодавства про третейські суди.

Удосконалено:

Результати дисертаційного дослідження доповідались на Науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права в Україні”, (м. Хмельницький, 29 - 30 квітня 2002 р.); на Науково-практичній конференції “Методологія приватного права” (м. Київ, 30 травня 2003 р.); на Науково - практичному семінарі “Концепція розвитку системи правосуддя в контексті судової реформи в Україні” (м. Київ, 25 лютого 2004 р.); на Міжнародній науковій конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії та практики” (м. Київ, 29-30 квітня 2004 р.); на Першій міжнародній науково - практичній конференції “Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства” (м. Хмельницький, 11 - 12 березня 2005 р.); на VIII міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта 2005” (м. Дніпропетровськ, 7 - 21 лютого 2005 р.); на Науково - практичній конференції “Вдосконалення судочинства при здійсненні касаційної перевірки ухвал, рішень та постанов місцевих та апеляційних господарських судів щодо застосування податкового законодавства та державного регулювання господарських правовідносин” (м. Хмельницький, 20 - 21 квітня 2005 р.); на Міжнародній науковій конференції “Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (м. Київ, 21 - 22 квітня 2005 р.); на Міжнародній конференції “Альтернативні методи вирішення спорів: можливості запровадження в Україні” (м. Київ, 20 травня 2005); на Круглому столі “Третейське судочинство: перспективи розвитку” (м. Київ, 28 квітня 2005); на Круглому столі “Третейське самоврядування: проблеми становлення” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); на Всеукраїнській науковій конференції студентів та молодих вчених “Правові проблеми сучасності в умовах розвитку юридичної науки” (м. Чернігів, 19 травня 2005 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ,20 - 21 квітня 2006 р.) на Засіданні Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 28 березня 2005 р.); на спільному засіданні відділення цивільних наук АПрН України та Вченої ради Інституту приватного права та підприємництва ( м. Київ, 22 березня 2006 р.).

Оскільки поняття способу захисту цивільних прав та інтересів не має визначення, закріпленого в діючому цивільному законодавстві, то таке визначення автор пропонує зробити за допомогою використання та співставлення таких категорій як „діяльність” та „захист прав”. Отже, способи захисту є матеріально-правовими та процесуальними діями, які здійснюються уповноваженими суб'єктами матеріально-правових або процесуальних відносин та спрямовані на усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав ( інтересів) або на припинення правопорушення та відновлення становища, що існувало. При цьому способи захисту цивільних прав за своєю природою є або матеріально-правовими або процесуальними.

У підрозділі 1.2. ”Альтернативні способи вирішення спорів” аналізуються основні методи розв'язання правових конфліктів.

Застосування альтернативних способів вирішення спорів обумовлено об'єктивними факторами, серед яких, необхідність спрощення процедури вирішення спорів, застосування примирних методів подолання юридичних конфліктів, потреба у звільненні державних судів від великої кількості цивільно-правових спорів.

Альтернативні способи вирішення спорів уявляють собою сукупність різноманітних процедур, які спрямовані на подолання юридичного конфлікту, здійснюються, як правило, недержавним органом чи приватною особою виходячи з принципів добровільності, нейтральності, конфіденційності, диспозитивності, рівноправності.

Альтернативне вирішення спорів як елемент правової системи виникло і розвивається двома шляхами : в межах судової системи та поза нею.

Дисертант пропонує поділ альтернативних способів вирішення спорів на основні та комбіновані. До основних належать: переговори, посередництво, третейський суд. Критеріями для такого розподілу є участь у врегулюванні розбіжностей третьої особи та її повноваження. Компоненти цих основних видів змішуючись утворюють комбіновані методи, до яких, зокрема, можна віднести посередництво - третейський суд.

Крім того за критерієм належності до певної сфери правового регулювання альтернативні способи можуть бути поділені на публічні та приватні. До приватних належать методи, що застосовуються виключно на основі добровільного волевиявлення сторін та які є незалежними у своєму регулюванні та існування від державної судової системи.

Одним із способів, що активно розвиваються є медіація (посередництво), переваги якої полягають в наступному: сторони безпосередньо беруть участь в процесі врегулювання спору; посередник, як нейтральна третя особа, може розглянути спір об'єктивно і може допомогти сторонам у визначені способів вирішення, які вони, можливо, не застосували самостійно; оскільки посередництво може бути застосовано на ранній стадії спору, врегулювання його може відбутися значно швидкіше ніж в третейському чи державному суді; скорочення витрат сторін відбувається за рахунок відсутності необхідності нести арбітражні та судові витрати; збільшується можливість збереження партнерських стосунків між сторонами після розв'язання суперечки. Виділяються наступні стадії медіації : вступне слово посередника; виклад проблеми; обговорення проблеми сторонами; формулювання порядку переговорів; висування альтернативних рішень; підготовка до досягнення угоди; досягнення угоди; вихід з медіації; постконфліктна.

На підставі здійсненого автором аналізу ступеню розвитку основних альтернативних способів вирішення спорів у вітчизняній правовій системі пропонуються наступні загальні напрямки їх запровадження та удосконалення: подальший розвиток претензійного порядку врегулювання спорів як різновиду переговорів; санкціонування на рівні законодавства можливості застосування інституту посередництва (прийняття Закону України „Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру” ( розробленого на базі типового Закону ЮНСІТРАЛ для комерційного посередництва); розробка і прийняття процедурних правил примирення інституціями, зацікавленими в запроваджені цього методу( центри медіації, постійно діючи третейські суди, юридичні асоціації); забезпечення конфіденційності альтернативних способів; розробка теорії переговорів; запровадження в учбових закладах для студентів відповідних навчальних курсів, наприклад „ Третейські суди”, „ Альтернативні способи вирішення спорів”.

Стосовно можливості запровадження альтернативних процедур в межах судового процесу пропонується запровадження посередництва як самостійної стадії, що передує судовому розгляду шляхом включення відповідного розділу або глави „ Врегулювання спору в порядку посередництва” до ГПК та ЦПК України, встановлення матеріальної зацікавленості для сторін у мирному врегулюванні їх спору ( повернення мита).

У підрозділі 1.3. „Поняття, правова природа та види третейських судів” досліджується зміст поняття третейського суду, юридична природа та видова класифікація цього явища.

Проблематика третейського способу вирішення спорів до певної міри є полі функціональною і у загальнотеоретичному розумінні синтезує у собі здобутки філософії права, соціології права, теорії правовідносин, юридичної психології, конфліктології, конкретно-правових досліджень різного галузевого спрямування - цивілістики, процесуальної науки, теорії конституціоналізму, міжнародного приватного права.

Як юридична категорія, термін “третейський суд” вживається та застосовується як: по-перше, один із засобів захисту цивільних прав, що має по відношенню до органів державної влади альтернативний характер та як альтернативний засіб розв'язання правових конфліктів; по-друге, як орган, суспільна інституція, що організовує третейський розгляд спорів; по-третє, під терміном “третейський суд” розуміється іноді третейський склад або одноособовий третейський суддя (арбітр), що розглядають спір.

На думку автора найбільш точним є підхід, за яким третейський суд розглядається, як орган, оскільки такий підхід в юридичному сенсі дозволяє найбільш юридично коректно та логічно послідовно розкрити це явище, відмежувати його від тотожних категорій, виокремити специфіку, встановити зв'язки з іншими дефініціями у категорійному апараті. Виходячи з зазначеного підходу, третейський суд у вузькому розуміння уявляє собою недержавний незалежний орган, покликаний вирішувати передані на його розгляд за згодою сторін спори в порядку, визначеному сторонами та правомочний винести обов'язкове для сторін рішення.

Юридична доктрина розробила чотири основних теорії, які пояснюють юридичну природу третейського суду: договірна, процесуальна, змішана та автономна. Автор поділяє змішану теорію походження третейського суду. Разом з цим, із самої постановки проблеми про правову природу третейського суду наочно стає зрозумілим, що такий предмет дослідження є комплексним, що інтегрує у собі цілу низку спеціально-правових досліджень, кожне з яких варте самостійного глибокого опрацювання, осмислення та розробки. З огляду на наведене, з юридичної точки зору розгляд справ у третейському суді уявляє собою: по-перше, окрему специфічну групу правовідносин, що регулюються самостійним, комплексним міждисциплінарним інститутом права; по-друге, гарантію забезпечення правопорядку у державі, засіб підвищення ефективності правової системи, її зваженості, гармонійності, цілісності; по-третє, засіб забезпечення законних прав та інтересів осіб у ефективному, швидкому розв'язанні правового конфлікту обраному за особистим волевиявленням; по-четверте, юридичну процедуру, опосередковану у процесуальних правовідносинах, якій притаманні відповідні стадії, етапи, строки; по-п'яте, специфічний вид управлінської діяльності, що будується на синергетичних засадах автономності приватних інтересів особи, самоврядності функціонування третейських інституцій; по-шосте, вид юридичної практики і форми правозастосування спеціально-уповноважених органів.

Третейський суд як юрисдикційний орган не входить до судової системи, яка покликана здійснювати правосуддя в Україні, розглядає спори, що виникають між суб'єктами цивільних та господарських правовідносин виключно за наявності їх згоди, що об'єктивується в третейській угоді.

Конституційним підґрунтям здійснення третейського розгляду є положення ст.55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Саме в цивільно-правових відносинах громадяни та юридичні особи часто використовують право на захист, не звертаючись до примусової сили держави та не звертаючись до правосуддя, зокрема в порядку самозахисту. Звернення до третейського суду не є для громадян та юридичних осіб реалізацією їх права на судовий захист прав та свобод, а є реалізацією права на вибір засобів захисту своїх прав.

Класифікацію третейських судів не можливо вибудувати виходячи з якоїсь однієї універсальної підстави класифікації, покладаючи у її основу будь-яку одну ознаку, оскільки, таким чином, вона перетвориться у простий перелік, що не дозволить зробити глибинні наукові та практичні висновки.

Аналіз чинного законодавства, міжнародних угод, спеціальної літератури дозволив дисертанту запропонувати наступний поділ третейських судів: а) в залежності від строків функціонуванні та наявності адмініструючого органу на: третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди; б) за сферою діяльності на : внутрішні та зовнішні ( міжнародні); в) за способом створення на: створені вольовим розпорядженням засновників як структурний підрозділ та створені як самостійні самоврядні установи; г) за статусом сторін третейського розгляду на: третейські суди, що розглядають спори між фізичними особами, комерційні ( економічні) третейські суди, що розглядають спори, що виникають між юридичними особами або підприємцями та змішані третейські суди; д) за характером спорів, що розглядаються на: загальної юрисдикції, спеціальної юрисдикції та корпоративні третейські суди. Останні в свою чергу можливо поділити на закриті та відкриті.

У підрозділі 1.4. „Проблеми визначення місця інституту третейського розгляду в вітчизняній системі права” на підставі аналізу категорій структура права, система права, норма права, правовий інститут, галузь встановлюється правова природа норм, якими регулюється третейський розгляд та визначається їх місце в правовій системі.

На підставі проведеного дослідження автор проходить до висновку про те, що правові норми, які регулюють третейський розгляд можуть бути згруповані в єдину комплексну спільність, яка характеризується як правовий інститут. При цьому внаслідок цієї комплексності питання про галузеву належність даного правового інституту є доволі складним, оскільки він вміщує в собі як норми, що носять матеріальний характер, так і процесуальні (процедурні) норми. Все це дає можливість визнати за даним комплексним правовим інститутом правову природу структурного підрозділу особливого виду (sui generis). Окрім цього, зазначений правовий комплексний інститут має чітко визначені параметри взаємодії з основним галузями права, внаслідок чого відображає в собі загально правові тенденції розвитку правової системи України в цілому.

В дисертації сформульовано з'ясовано наступні сучасні тенденції розвитку третейського законодавства:

а) глобалізація, яка полягає у запозичені певних норм, конструкцій та інститутів, які не є притаманним нашій правовій системі але існують в багатьох правових системах;

б) гармонізація правового регулювання в напрямку пристосування (адаптації) внутрішнього законодавства до стандартів наддержавних утворень (Європейського Союзу, СНД) та в напрямку усунення правових колізій між внутрішніми нормативними актами;

г) уніфікація шляхом встановлення одноманітного регулювання в межах інституту третейського розгляду, на сам перед, внутрішнього і зовнішнього арбітражу;

в) гуманізація чинного законодавства.

Розділ 2 „Проблеми організації третейських судів та наділення їх компетенцією” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Принципи організації та діяльності третейських судів” розглядаються наступні основні засади побудови та функціонування третейських судів: принципи диспозитивності, законності, незалежності третейських суддів та підкорення їх лише закону, рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом та судом, змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, обов'язковості для сторін рішень третейського суду, арбітрування, самоврядування третейських судів, всебічності, повноти та об'єктивності вирішення спорів, сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду, конфіденційності, гласності, автономності третейської угоди, компетенції компетенції.

Принципи третейського розгляду віддзеркалюють його специфіку і зміст та визначають якісні особливості. Охоплюючи зміст третейського розгляду, принципи визначають його мету та методи її досягнення, характер і зміст діяльності суб'єктів розгляду цивільних та господарських справ на стадіях розвитку третейського розгляду. Принципи сприяють правильному пізнанню та застосуванню правових норм, виступають основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та подальшого їх вдосконалення.

Принципи третейського розгляду є певним, специфічним проявом: а) частини загально соціальних принципів; б) правових принципів - частини загально соціальних принципів, які набули свого юридичного, правового, нормативного закріплення у правовій системі. Принципи третейського розгляду вже з моменту виникнення функціонують поруч із загально соціальними принципами як модифіковані, пристосовані та діалектично поєднані у відповідній правовій системі правові принципи, які стосуються даної галузі права. Принципи організації та діяльності третейського суду знаходяться між собою в певному зв'язку, який обумовлений різними факторами об'єктивного порядку. Між різними принципами існує тісний взаємозв'язок, який забезпечує стійкість системи третейського розгляду. В деяких випадках взаємодія різних принципів забезпечується єдиними процесуальними конструкціями. Таким чином, принципи організації та діяльності утворюють систему, яка створює каркас судочинства, що здійснюється третейськими судами. Система принципів - це сукупність всіх принципів організації та діяльності третейських судів у їх взаємозв'язку та взаємообумовленості.

Використовуючи найбільш відомі в юридичній літературі критерії можна запропонувати наступну класифікацію принципів організації та діяльності третейських судів: 1) за сферою дії - на загальноправові, міжгалузеві та власне третейського розгляду; 2) за функціональною ознакою - на організаційні та третейського провадження.

В дисертації обґрунтовується доцільність закріплення в Законі України „Про третейські суди” принципу диспозитивності, який уявляю собою одну із головних засад третейського розгляду. Зміст принципу диспозитивності полягає у добровільності звернення сторін до третейської інстанції; добровільності обрання сторонами на свій розсуд третейських суддів ; не пов'язаності третейського суду правилами державної-процесуальної процедури; компромісності (розв'язанні третейським судом спорів з врахуванням особливих умов договорів і на ґрунті торгівельних звичаїв, які до них застосовуються); наявності засад посередництва (сприяння у залагоджені правового конфлікту на взаємоприйнятному підґрунті).

На підставі узагальнення теоретичних висновків обґрунтовано пропозиції щодо корегування наступних положень Закону України „Про третейські суди”:

а) про необхідність доповнення переліку принципів організації і діяльності третейського суду, передбаченому ст. 4 Закону, принципами диспозитивності, автономності третейської угоди, „компетенції-компетенції”, конфіденційності та текстуальної формалізації змісту всіх принципів;

б) про виключення ст.29 Закону „Гласність третейського розгляду” та доповнення ст. 32 „Конфіденційність” через суперечність цього принципу правовій природі третейського розгляду, однією із головних ознак та переваг якого, є конфіденційність - антитеза відкритості, публічності.