Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Спеціальність 12.00.03. - Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

Цивільно-правове регулювання лізингу в Україні

Різник Віталій Сергійович

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук Безклубий Ігор Анатолійович, завідуючий кафедрою теорії та історії держави і права Юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна, професор кафедри цивільного права Національної юридичної академії України (м. Харків)

кандидат юридичних наук Кот Олексій Олександрович, Директор департаменту контрактного права й нерухомості юридичної фірми “Салком” (м. Київ).

Провідна установа:

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України (м. Київ).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12).

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради д.ю.н. Боднар Т.В

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Соціально-економічні перетворення, що відбулись останнім часом в Україні, викликали суттєву модифікацію змісту суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Зокрема, це стало поштовхом до появи нових видів договірних відносин між фізичними та юридичними особами, серед яких своє особливе місце зайняли лізингові відносини Терміни “лізинг”, “лізингові відносини”, “фінансовий лізинг” і “лізингові зобов'язання” вживаються автором як синоніми..

За існуючими даними, ступінь зносу основних засобів у більшості галузей економіки України перевищує 60-70%. Проте, відсутність в учасників цивільного обороту вільних коштів не дозволяє поліпшити ситуацію. Наслідком такого стану основних засобів є значна енергоємність вітчизняного виробництва, що є актуальним у світлі значного подорожчання енергоресурсів на світових ринках. До того ж, за розрахунками фахівців для оновлення основних засобів в Україні одночасно необхідно близько 90 млрд. дол. США інвестицій.

Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою та країн, що розвиваються, обсяг залучених з використанням лізингу інвестицій в оновлення основних засобів становить від 15 до 35%. Для порівняння, в Україні аналогічний показник складає менше 1% від всього об'єму джерел інвестування в основні засоби. Крім того, на сьогодні в країнах з розвинутою ринковою економікою лізинг отримав свій розвиток не лише у сфері підприємництва, а й серед споживачів.

Складність і недостатнє розуміння сутності лізингових відносин стало причиною неодноразових спроб їх законодавчого врегулювання нормами цивільного законодавства України. Як наслідок, чинні акти цивільного законодавства України дотепер не забезпечили адекватного та ефективного механізму регулювання цих відносин. Однією з причин такого становища, на наш погляд, є відсутність у вітчизняній науці цивільного права завершених комплексних монографічних досліджень, присвячених проблемним аспектам цивільно-правового регулювання лізингових відносин.

Окремі проблемні аспекти цивільно-правового регулювання лізингових відносин розглядалися в дисертаційних роботах Р.П. Бойчука “Договір лізингу” (1997) та І.Є. Якубівського “Договір фінансового лізингу” (2003), а також представників науки господарського права А.Г. Барабаш “Правове регулювання лізингових відносин в Україні” (2004) та О.В. Трофімової “Правове регулювання лізингової діяльності” (2005). Зазначені дисертаційні дослідження безперечно збагатили собою науково-теоретичну основу подальшого вдосконалення правового регулювання лізингу в України. Незважаючи на це, поза межами зазначених досліджень залишився значний масив проблемних питань, пов'язаних з цивільно-правовим регулюванням лізингових відносин; окремі аспекти розглянуті фрагментарно та неповно; з'явилася практика застосування актів цивільного законодавства України в частині регулювання лізингових відносин; зроблені зазначеними авторами висновки та пропозиції носять дискусійний характер та викликають певні заперечення.

Таким чином, вищенаведені економіко-правові фактори обумовлюють актуальність даного дисертаційного дослідження та необхідність подальшої наукової розробки теоретичних проблем цивільно-правового регулювання лізингових відносин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до бюджетної теми “Удосконалення правого механізму реалізації та захисту прав і інтересів людини і громадянина в Україні” (номер 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019 Ш07725).

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в рамках цивільно-правової конструкції лізингу. Предметом дисертаційного дослідження стали положення національного та зарубіжного законодавства, а також міжнародно-правових актів у сфері регулювання лізингових відносин.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційного дослідження є проведення комплексного наукового аналізу механізму цивільно-правового регулювання лізингових відносин та формулювання на цій основі науково-теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо його застосування та вдосконалення. Для досягнення поставленої мети головна увага була приділена вирішенню таких завдань: дослідження розвитку лізингових відносин як економіко-правового явища та їх правового регулювання; дослідження поняття лізингу як цивільно-правової категорії та з'ясування проблемних аспектів його цивільно-правової природи; проведення аналізу порядку укладення договору лізингу, його форми та істотних умов; здійснення аналізу змісту лізингових зобов'язань та правових наслідків їх порушення; формулювання пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання лізингових зобов'язань на стадії їх виникнення, зміни та припинення.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становить діалектичний метод наукового пізнання. Як загальнонаукові методи в дисертації використані структурно-функціональний та історико-логічний методи. До використаних у дисертаційній роботі спеціально-наукових методів також належать формально-догматичний, порівняльно-правовий, історико-юридичний, системно-структурний, метод опитування та інші методи.

Науково-теоретичну базу дослідження складають праці видатних вітчизняних та зарубіжних дослідників проблем цивільного і господарського права, а також історії та загальної теорії права, а саме, М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, М. Бартошека, І.А. Безклубого, Д.В. Бобрової, Т.В. Боднар, М.І. Брагінского, О.М. Вінник, В.В. Вітрянського, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, І.В. Жилінкової, О.С. Іоффе, В.І. Кисіля, В.Л. Кротюка, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, Р.А. Майданика, О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, Ю.В. Романця, С.В. Сарбаша, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, В.С. Щербини, В.Ф. Яковлєва та ін.

У дослідженні також використані праці вітчизняних представників науки цивільного, господарського та адміністративного права, зокрема, А. Барабаш, Р. Бойчука, С. Кисіля, М. Руденка, Д. Січка, О. Трофімової, І. Якубівського та ін., що присвятили свої дослідження проблемним аспектам правового регулювання лізингу. Аналіз теоретичних проблем цивільно-правового регулювання лізингових відносин також базувався на вивченні праць зарубіжних авторів, зокрема, Л.Ю. Васілевської, А.В. Воробйова, Г.Л. Землякової, К. Ільясової, Є.Є. Іванова, О.В. Кабатової, С.Г. Мегряна, І.О. Решетнік, М.Ю. Савранського, Ю.О. Сєркової, Ю.С. Харітонової, М.М. Шимкович, І. Бея, К. Гавальди, Г.-П. Біндера, Й. Блумейєра, К.-В. Канаріса, Т. Кларка, В. Флюме, Г. Вестфалена, Й. Майца, П. Плата, Я. Вольфа та ін.

Нормативно-інформаційними джерелами дослідження стали положення Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, законів України “Про фінансовий лізинг”, “Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів України, а також міжнародно-правові акти (перш за все Конвенція УНІДРУА “Про міжнародний фінансовий лізинг”) та законодавство зарубіжних правопорядків.

Фактологічна база дослідження ґрунтується на узагальненні практики укладення та виконання договорів лізингу, а також матеріалів судової практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням, виконанням та припиненням договорів лізингу судами України та окремих зарубіжних країн.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є комплексним монографічним дослідженням проблемних аспектів цивільно-правового регулювання лізингових відносин на стадії їх виникнення, реалізації та припинення. У цій роботі дістали своє обґрунтування чимало нових у теоретичному відношенні та важливих для практики понять, положень та висновків.

Наукова новизна знаходить своє відображення в наступних основних результатах дисертаційного дослідження.

1. Уперше обґрунтовано визначальні (конститутивні) ознаки лізингу як цивільно-правової категорії, а саме:

1) на момент укладення договору лізингу лізингодавець не є власником предмета лізингу, а лише зобов'язується придбати його у визначеного продавця (постачальника);

2) лізингові відносини виникають, змінюються та припиняються виключно між трьома учасниками (лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем);

3) з моменту укладення договору лізингу та після вчинення лізингодавцем дій, спрямованих на інформування продавця про мету укладення з ним договору купівлі-продажу (поставки), між лізингоодержувачем та продавцем виникає прямий правовий зв'язок щодо умов продажу (поставки) предмета лізингу;

4) якщо обрання продавця здійснено лізингодавцем, останній солідарно з продавцем нестиме відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу.

На цій основі запропоновано науково-теоретичне визначення лізингу як цивільно-правової категорії: лізинг (лізингові зобов'язання) - це вид договірних зобов'язань, що виникають на підставі укладення договору лізингу та реалізуються за допомогою купівлі-продажу та інших цивільно-правових конструкцій між лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем (постачальником) з приводу придбання, передачі, користування та повернення відповідної речі (предмета лізингу).

2. Уперше обґрунтовано відсутність підстав для визнання поняття “оперативного лізингу” цивільно-правовою категорією, оскільки за всіма правовими елементами (сторони, предмет, зміст) воно охоплюється поняттям найму (оренди) та є суто економічним явищем.

3. Встановлено, що поняття “зворотний лізинг” у цілому охоплюється родовими ознаками поняття “лізинг” та може бути визначене як договір, за яким одна сторона (лізингодавець) зобов'язується придбати в другої сторони (лізингоодержувача-продавця) певну річ (предмет лізингу) і передати їй в строкове володіння та користування, яка, у свою чергу, зобов'язується прийняти цю річ та сплачувати за володіння та користування нею визначену платню. Обґрунтовано висновок про те, що лізинг за своє цивільно-правовою природою є змішаним договірним зобов'язанням, що складається з елементів окремих видів договірних зобов'язань (оренди та купівлі-продажу), універсальних цивільно-правових конструкцій, які використовуються для встановлення правового зв'язку між зазначеними елементами, а також спеціальних нормативно-правових регуляторів, покликаних урегулювати специфічні аспекти лізингових відносин.

4. Уперше обґрунтовано, що встановлення безпосереднього правового зв'язку між відносинами користування та купівлі-продажу в частині продажу (поставки) предмета лізингу відбувається під дією таких взаємопов'язаних юридичних фактів:

1) перехід на підставі закону з моменту укладення договору лізингу до лізингоодержувача законодавчо-визначеного об'єму майбутніх прав та кредиторських обов'язків відносно продавця (постачальника) щодо продажу (поставки) предмета лізингу;

2) укладення договору купівлі-продажу між лізингодавцем (покупцем) та продавцем (постачальником);

3) письмове повідомлення продавця (постачальника) про те, що договір купівлі-продажу (поставки) укладається на виконання лізингодавцем договору лізингу.

5. Обґрунтовано самостійність лізингу серед договірних зобов'язань, оскільки особливості опосередковуваних його цивільно-правовою конструкцією майнових відносин засвідчують доцільність виділення в окрему главу ЦК України правових норм, спрямованих на врегулювання лізингових зобов'язань, з одночасною деталізацією їх регулювання на рівні спеціального закону.

6. Додатково обґрунтовано, що договір лізингу як юридичний факт, на підставі укладення якого виникають лізингові зобов'язання, є взаємозобов'язуючим (сіналагматичним), відплатним, строковим, двостороннім (укладається між лізингодавцем та лізингоодержувачем) та консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами договору домовленості щодо всіх його істотних умов) цивільно-правовим договором.

7. Уперше досліджене питання про правові наслідки недотримання вимог щодо форми договору лізингу та доведено доцільність визнати такими його нікчемність, також обґрунтовано, що укладення договору лізингу з приводу нерухомості має всі ознаки обмеження (обтяження) прав лізингодавця на предмет лізингу, що має бути зареєстроване у встановленому законодавством України порядку.

8. Досліджені ознаки, що використовуються законодавцем з метою окреслення кола об'єктів цивільних прав, які можуть бути предметом договору лізингу. Обґрунтовано недоцільність використання в якості визначальної ознаки предмета лізингу категорії “основні фонди”. Доведено можливість за певних умов використання в якості предмета лізингу єдиних майнових комплексів, а також відсутність аргументів щодо неможливості використання цінних паперів, майнових прав та об'єктів інтелектуальної власності в якості предмета договору лізингу, оскільки встановлення заборони на укладення договорів лізингу з приводу таких об'єктів цивільних прав може мати місце лише за умови внесення відповідних змін до законодавства України.

9. Запропоновано уточнити та доповнити коло істотних умов договору лізингу, зокрема, визнати в якості необхідної для цього договору умову про особу, яка здійснила вибір продавця та/або визначення предмета лізингу, про ціну (розмір та склад лізингових платежів), а також те, що обов'язковою складовою лізингових платежів є відображення витрат лізингодавця на придбання та плата за користування предметом лізингу.

10. Обґрунтовується висновок, що в якості лізингодавця можуть виступати будь-які юридичні особи (публічного або приватного права), незалежно від організаційно-правової форми та наявності дозволів (ліцензій), які набувають право власності або інше речове право на предмет лізингу з метою його наступної передачі у володіння та користування лізингоодержувачу, у зв'язку з виконанням договору лізингу.

11. Уперше обґрунтовано, що правові наслідки настання ризику випадкового знищення або пошкодження предмета лізингу залежать від того, на кого покладено цей ризик: якщо він покладений на лізингоодержувача, то в разі його настання останній залишається зобов'язаний перед лізингодавцем щодо сплати лізингових платежів, повернення предмета лізингу тощо; якщо він покладений на лізингодавця, то в разі його настання, лізингодавець втрачає право вимагати від лізингоодержувача виконання покладених на нього обов'язків.

12. Доведено висновок про те, що правове становище лізингодавця як сторони лізингового зобов'язання характеризується тим, що з моменту укладення договору лізингу його майбутнє право власності на предмет лізингу вже є обтяженим правами лізингоодержувача, який має право вимагати передачі йому предмета лізингу в користування від будь-якої третьої особи, яка набула на нього право власності (інше речове право), за винятком добросовісного набувача або якщо інше не встановлено договором лізингу.

13. Досліджено зміст та специфіку правових наслідків порушення лізингових зобов'язань їх сторонами. При розгляді оперативних засобів впливу за порушення лізингових зобов'язань запропоновано віднести до їх кола такі: відмова від договору лізингу лізингодавця і лізингоодержувача; право на зупинення виконання своїх обов'язків сторонами лізингових зобов'язань на підставі норми ч.3 ст.538 ЦК України; договірне списання коштів з банківських рахунків лізингоодержувачів.

14. Уперше обґрунтовано правові особливості солідарної (спільної) відповідальності лізингодавця та продавця (постачальника) перед лізингоодержувачем:

1) правило про солідарну відповідальність продавця та лізингодавця за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу перед лізингоодержувачем, як правило, не носить диспозитивний характер;

2) лізингоодержувач має право обирати до кого йому звертатися з вимогою у зв'язку з таким порушенням: до лізингодавця або продавця;

3) лізингодавець та продавець (постачальник) несуть відповідальність так, ніби вони завдали шкоду своїми діями лізингоодержувачу спільно;

4) така відповідальність має місце не лише у випадку обрання продавця лізингодавцем, а також у випадку, коли лізингодавець визначив характеристики предмета лізингу на власний розсуд.

Обґрунтовані окремі теоретичні висновки, спрямовані на вдосконалення механізмів реалізації окремих прав і обов'язків сторін лізингових зобов'язань з приводу придбання, передачі, прийняття, використання та повернення предмета лізингу. Розроблені та обґрунтовані пропозиції щодо змін та доповнень законодавства України в частині цивільно-правового регулювання лізингу з метою реалізації вищезазначених науково-теоретичних висновків.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані у ній теоретичні положення, оцінки та висновки, пропозиції і рекомендації, отримані автором у результаті опрацювання та ґрунтовного аналізу 430 наукових і нормативно-правових джерел, а також практики укладення договорів лізингу та виконання лізингових зобов'язань, розгляду судових спорів між їх учасниками.

Теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що зроблені в процесі дослідження науково-теоретичні висновки і сформульовані на їх основі пропозиції можуть бути використаними для вдосконалення українського цивільного законодавства, що регулює лізингові відносини. Результати дослідження можуть бути використані у діяльності суддів, а також можуть бути корисними для адвокатів, працівників юридичних служб лізингових компаній, банків, фінансових установ тощо, а також потенційних лізингоодержувачів. Основні положення дисертаційної роботи можуть бути використані при підготовці підручників та навчальних посібників, методичних розробок для студентів юридичних вузів та факультетів, а також при викладанні курсів “Цивільне право України. Особлива частина”, “Договірне право”, “Орендне право”, “Міжнародне приватне право” та ін. Деякі сформульовані у роботі положення мають, звичайно, дискусійний характер і передбачають подальші наукові дослідження правових проблем регулювання лізингу в Україні.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Дисертацію було прорецензовано, а її основні положення обговорено та схвалено на засіданні кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 23 лютого 2006 р. (Протокол №7).

Результати дослідження використовуються дисертантом при читанні навчального курсу “Банківське право” в Львівському банківському інституті.

Окремі положення дисертації були предметом обговорення на професійній конференції “Лизинг: возможности, проблеми и перспективи” (м. Київ, 18-19 грудня 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 13-14 квітня 2005 р.); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку” (м. Київ, 25-26 листопада 2005 р.); науково-практичній конференції “Реалізація чинних Цивільного та Господарського кодексів України: проблеми та перспективи” (м. Київ, 24 листопада 2005 р.); міжнародній конференції “Банківський сектор та ринок лізингу: взаємодія та державне регулювання” (м. Київ, 21 лютого 2006 р.).

Основні положення дисертаційного дослідження використовувались під час участі автора в робочій групі з підготовки проекту Закону України “Про фінансовий лізинг” до другого читання Верховною Радою України (вступив у дію з 16 січня 2004 р.), а також під час підготовки окремих нормативно-правових актів Національного банку України та Кабінету Міністрів України. Також, загальнотеоретичні висновки дисертації використовувалися під час проведення практичних семінарів серед працівників банків та інших фінансових установ, а також були предметом обговорення на робочих нарадах, організованих Національним банком України, Міністерством юстиції України, Міністерством економіки України, Асоціацією українських банків, Міжнародною фінансовою корпорацією тощо. Результати дослідження були апробовані і знайшли своє відображення у 12 публікаціях, з яких 5 публікацій у наукових виданнях, що включені Вищою атестаційною комісією України до переліку фахових видань за спеціальністю “Правознавство”.

Структура дисертації визначається об'єктом дослідження та підходом автора до дослідження проблеми, і складається з вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 245 аркушів, з яких 30 аркушів складає список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його об'єкт і предмет, мета та основні завдання; визначається ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, що виносяться на захист; висвітлюється практичне значення одержаних результатів дослідження та їх апробація в практичній та викладацькій діяльності; зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ 1. “Лізингові відносини як складова предмета цивільно-правового регулювання” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Поняття лізингових відносин як цивільно-правової категорії” присвячений аналізу гносеологічних та соціально-економічних передумов формування поняття лізингу як цивільно-правової категорії.

Узагальнивши висловлені в економічній та юридичній літературі погляди окремих авторів на розуміння лізингу як явища економічної дійсності, дисертант приєднується до позиції, згідно з якою зміст лізингових відносин (лізингу) полягає в тому, що це майнові відносини відповідно до яких один суб'єкт (потенційний лізингоодержувач) звертається до іншого суб'єкта (лізингодавця) з пропозицією придбати для нього певне майно у третього суб'єкта (продавця (постачальника). Лізингодавець, набувши право власності на відповідне майно, передає право володіння та користування цим майном лізингоодержувачу за визначену плату і на визначений строк. При цьому лізингодавець, реалізуючи функцію фінансування, з допомогою певних правових конструкцій перекладає на лізингоодержувача права та обов'язки, пов'язані з передачею предмета лізингу, ризиками його пошкодження або знищення, а також щодо утримання предмета лізингу.

На цій основі автор звертається до з'ясування визначальних (конститутивних) ознак лізингових відносин як цивільно-правової категорії, що дозволяють вирізняти їх серед схожих договірних зобов'язань. Керуючись загальнотеоретичними вимогами формулювання правових понять, здійснено аналіз та узагальнення положень національного законодавства України, зарубіжних правопорядків та міжнародно-правових актів у сфері лізингу, а також доктринальних положень, в результаті чого обґрунтовано, що визначальними (конститутивними) ознаками лізингових відносин є:

1) на момент укладення договору лізингу лізингодавець не є власником предмета лізингу та зобов'язується придбати його у визначеного за домовленістю з лізингоодержувачем продавця (постачальника);

2) лізингові відносини завжди виникають, змінюються та припиняються між трьома учасниками (лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем);

3) з моменту укладення договору лізингу та після вчинення лізингодавцем дій, спрямованих на інформування продавця про мету укладення з ним договору купівлі-продажу (поставки), між лізингоодержувачем та продавцем виникає прямий правовий зв'язок щодо умов продажу (поставки) предмета лізингу.

4) якщо обрання продавця здійснено лізингодавцем, останній солідарно з продавцем нестиме відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу. Автором заперечується віднесення права лізингоодержувача на придбання предмета лізингу в разі спливу строку користування ним (право опціону) до кола кваліфікуючих ознак лізингу та обґрунтовується можливість реалізації такого інтересу сторін договору лізингу з допомогою відомих цивільно-правових конструкцій (попереднього договору, купівлі-продажу, дарування), у тому числі, шляхом укладення змішаних договорів, елементом яких може бути договір лізингу. договір лізинг цивільний правовий

На цій основі запропоновано визначити лізинг як вид договірних зобов'язань, що виникають на підставі укладення договору лізингу та реалізуються за допомогою купівлі-продажу та інших цивільно-правових конструкцій між лізингодавцем, лізингоодержувачем та продавцем (постачальником) з приводу придбання, передачі, користування та повернення відповідної речі (предмета лізингу).

Досліджуючи проблеми класифікаційної характеристики лізингових зобов'язань, дисертант робить висновок про відсутність підстав для визнання “оперативного лізингу” цивільно-правовою категорією, оскільки він за всіма правовими елементами (сторони, предмет, зміст) тотожний поняттю найм (оренда) і є суто економічним явищем. Установлено, що поняття “зворотний лізинг” у цілому охоплюється ознаками поняття “лізинг” та може бути визначене як договір, за яким одна сторона (лізингодавець) зобов'язується придбати в другої сторони (лізингоодержувача-продавця) певну річ (предмет лізингу) і передати їй в строкове володіння та користування, яка, в свою чергу, зобов'язується прийняти цю річ та сплачувати за володіння та користування нею визначену платню. З метою удосконалення законодавства України щодо укладення договорів зворотного лізингу пропонується доповнити ст. 1 Закон про ФЛ нормою наступного змісту: “Договором лізингу може передбачатися співпадіння продавця (постачальника) предмета лізингу та лізингоодержувача в одній особі (зворотний лізинг)”.

З'ясовано, що більшість запропонованих у літературі класифікацій лізингу базується на виключно економічних критеріях. Водночас обґрунтовується, що правове значення має класифікація лізингу на:

1) лізинг рухомого майна або нерухомого майна, оскільки для лізингу нерухомості притаманні певні особливості щодо форми та визначення моменту укладення договору лізингу;

2) міжнародний та внутрішній, оскільки в такому разі вступають в дію особливі правові регулятори, обумовлені наявністю в таких відносинах іноземного елементу.

Автор пропонує удосконалити законодавчі визначення лізингу як договірного зобов'язання, у зв'язку з чим викласти ч.1 ст.806 ЦК України та ч. 2 ст. 1 Закону про ФЛ в наступній редакції: “За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) зобов'язується перед другою стороною (лізингоодержувачем) набути право власності на річ відповідно до встановлених специфікацій та умов в обраного продавця (постачальника) для передачі її у володіння та користування лізингоодержувачу на визначений строк за визначену платню (лізингові платежі). Вибір продавця (постачальника) та/або визначення речі здійснюється за домовленістю між сторонами договору лізингу. Лізингодавець зобов'язаний письмово повідомити продавця (постачальника) про те, що договір купівлі-продажу (поставки) укладається в зв'язку з договором лізингу (стаття 516 цього Кодексу)”. На думку дисертанта таке визначення відрізняється від встановлених у чинному законодавстві України наступним:

1) воно закріплює визначальну ознаку лізингу, а саме те, що на момент укладення договору лізингу лізингодавець не є власником речі, а зобов'язується придбати її у визначеного продавця (постачальника);

2) ним не покладається обов'язок здійснити передачу предмета лізингу виключно на лізингодавця, а відносить це питання на розсуд сторін;

3) у ньому пропонується встановити диспозитивну норму щодо здійснення вибору продавця (постачальника);

4) згідно з ним покладено на лізингодавця обов'язок проінформувати в письмовій формі продавця про те, що договір купівлі-продажу між ними укладається та виконується у зв'язку з договором лізингу, оскільки в такий спосіб відбувається інформування продавця про те, що його новим кредитором в частині продажу (поставки) стає лізингоодержувач.

У підрозділі 1.2 “Еволюція розвитку лізингових відносин як цивільно-правової категорії” досліджується питання виникнення, розвитку та становлення поняття лізингу як правової категорії. Встановлено, що в юридичній літературі існують різні концептуальні підходи щодо визначення часових проміжків появи лізингу як завершеного правового явища. У результаті проведеного критичного аналізу цих концепцій дисертант робить висновок, що лізинг як цивільно-правова категорія в процесі своєї еволюції увібрав в себе елементи багатьох цивільно-правових конструкцій (купівлі-продажу, оренди, доручення, кредиту, заміни сторін у зобов'язання тощо), що під дією економічного середовища та інтересів його учасників трансформувався в якісно нове самостійне утворення, що отримало свою правову регламентацію в середині 50-х - на початку 60-х років ХХ століття в законодавстві Бельгії та Франції. Саме з цього часу можна вести мову про завершення формування поняття лізингу як цивільно-правової категорії, що в цілому була відображена на міжнародно-правовому рівні при здійсненні уніфікації матеріально-правових норм, регулюючих лізингові відносини, а також у законодавстві багатьох зарубіжних правопорядків.

У підрозділі 1.3 “Проблемні аспекти цивільно-правової природи лізингових відносин” дисертант звернувся до дослідження окремих проблемних питань, напряму пов'язаних із з'ясування цивільно-правової природи лізингових відносин, з метою обрання найбільш оптимальної моделі їх правового регулювання.

Вивчаючи співвідношення лізингу з подібними видами договірних зобов'язань (оренда, купівля-продаж в розстрочку, найм-продаж, кредит і доручення), удосконалено критерії їх розмежування за відповідними елементами (суб'єкти, об'єкт та зміст). Доведено, що лізингові зобов'язання за своєю цивільно-правовою природою є змішаними договірними зобов'язаннями, що складаються з елементів окремих видів договірних зобов'язань (оренди та купівлі-продажу), універсальних цивільно-правових конструкцій, які використовуються для поєднання зазначених елементів, а також спеціальних нормативно-правових регуляторів, покликаних врегулювати специфічні аспекти лізингових відносин.

З метою з'ясування підстав виникнення та порядку реалізації правового зв'язку між лізингоодержувачем та продавцем щодо придбання (поставки) предмета лізингу, проаналізовано цивільно-правові конструкції, спрямовані на врегулювання цивільних відносин за участю третіх осіб (договору купівлі-продажу на користь третьої особи (лізингоодержувача); покладення виконання обов'язку боржника на іншу особу; відступлення права вимоги). Дисертант доходить висновку, що встановлення безпосереднього правового зв'язку між відносинами користування та купівлі-продажу в частині зобов'язань щодо продажу (поставки) предмета лізингу відбувається під дією таких взаємопов'язаних юридичних фактів:

1) перехід в силу прямої вказівки закону з моменту укладення договору лізингу до лізингоодержувача законодавчо-визначеного об'єму майбутніх прав та кредиторських обов'язків відносно продавця (постачальника) щодо продажу (поставки) предмета лізингу;

2) укладення договору купівлі-продажу між лізингодавцем (покупцем) та продавцем (постачальником);

3) письмове повідомлення продавця (постачальника) про те, що договір купівлі-продажу (поставки) укладається на виконання лізингодавцем договору лізингу. договір лізинг цивільний правовий

Враховуючи вищезазначене, запропоновано доповнити ст.806 ЦК України ч.2 наступного змісту: “З моменту укладення договору лізингу до лізингоодержувача переходять права і обов'язки лізингодавця по відношенню до продавця (постачальника), крім права вимагати розірвання договору купівлі-продажу (поставки) без письмової згоди на це лізингодавця та обов'язку сплати ціни речі”.

На підставі визначення поняття лізингу і висновків по окремих проблемних аспектах їх цивільно-правової природи, автором обґрунтовано, що особливості опосередковуваних цивільно-правовою конструкцією лізингу майнових відносин засвідчують наявність усіх підстав для доцільності виділення окремою главою в рамках ЦК України правових норм, спрямованих на врегулювання цих відносин, з одночасною деталізацією їх регулювання у спеціальному законі.

Розділ 2 “Договір лізингу як підстава виникнення лізингових зобов'язань” містить три підрозділи.

В підрозділі 2.1 “Загальна характеристика договору лізингу та порядку його укладення” дисертант розглядає цивільно-правові характеристики договору лізингу. З'ясовано, що цей договір є взаємозобов'язуючим (сіналлагматичним), відплатним та строковим цивільно-правовим договором. Обґрунтовано, що договір лізингу є двостороннім (укладається між лізингодавцем та лізингоодержувачем) та консенсуальним (вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами договору домовленості щодо усіх його істотних умов).

Ураховуючи поняття та правову природу лізингу, а також цивільно-правові характеристики договору лізингу як юридичного факту, проаналізовано можливі варіанти послідовності дій учасників цивільних відносин, спрямованих на його укладення, в зв'язку з чим зроблено висновок, що сутності лізингу відповідає варіант, згідно з яким спочатку укладається договір лізингу між лізингодержувачем та лізингодавцем, на підставі якого в останнього виникає зобов'язання перед лізингоодержувачем, яке він виконує шляхом укладення договору купівлі-продажу (поставки) предмета лізингу.

Підрозділ 2.2 “Форма договору лізингу. Державна реєстрація договору лізингу і прав на предмет лізингу” присвячений розгляду питання форми договору лізингу. На основі дослідження законодавства зарубіжних правопорядків встановлено, що письмова форма є традиційною для договорів лізингу. Крім того, вперше у науці цивільного права України досліджено питання про правові наслідки недотримання вимог щодо форми договору лізингу та доведено доцільність визнати таким його нікчемність. Визначено, що укладення договору лізингу з приводу нерухомості має всі ознаки обмеження (обтяження) прав лізингодавця відносно предмета лізингу, що має бути зареєстрованим у встановленому законодавством України порядку. У зв'язку з цим пропонується викласти ч.1 ст.6 Закону про ФЛ в наступній редакції: “Договір лізингу укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом. Договір лізингу, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Обмеження права власності лізингодавця на нерухому річ за договором лізингу підлягає обов'язковій державній реєстрації”. Крім того, абзац тринадцятий ст.19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” доцільно доповнити після слів “договори про іпотеку, оренду” словами “та лізинг”.

У підрозділі 2.3 “Істотні умови договору лізингу” дисертант досліджує коло та зміст істотних умов договору лізингу. Зокрема, проаналізовані ознаки, що використовуються законодавцем з метою окреслення кола об'єктів цивільних прав, які можуть бути предметом договору лізингу. При цьому додатково аргументовано позицію авторів, які вважають недоцільним використання у якості визначальної ознаки предмета лізингу категорії “основні фонди”. Вивчено питання про можливість використання у якості предмета лізингу підприємств як єдиних майнових комплексів. Обґрунтовано відсутність достатніх аргументів проти можливості використання цінних паперів, майнових прав та об'єктів інтелектуальної власності у якості предмета договору лізингу. Встановлення заборони укладення договорів лізингу з приводу зазначених об'єктів цивільних прав, на думку автора, може мати місце лише за умови внесення відповідних змін до законодавства.

Узагальнивши законодавчі та теоретичні положення, а також судову практику, запропоновано уточнити та доповнити коло істотних умов договору лізингу. Зокрема, пропонується визнати необхідною для договору лізингу умову про особу, яка здійснила вибір продавця та/або визначення предмета лізингу. Пропонується на рівні закону уточнити, що істотною умовою договору лізингу є умова про ціну (розмір та склад лізингових платежів). При цьому, має бути чітко зазначено, що в складі лізингових платежів обов'язково розкриваються витрати лізингодавця на придбання предмета лізингу і плата за користування ним. На цій підставі пропонується ч. 2 ст. 3 Закону про ФЛ викласти у наступній редакції: “Предметом лізингу не може бути підприємство як єдиний майновий комплекс, що належить юридичній особі на праві державної або комунальної власності. Предметом лізингу може бути підприємство як єдиний майновий комплекс, за умови, що до його складу не входять об'єкти цивільних прав з приводу яких встановлена заборона укладення договору лізингу”.

Розділ 3. “Сторони, зміст та правові наслідки порушення лізингових зобов'язань” складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню правового статусу сторін, динаміки та правових наслідків порушення лізингових зобов'язань.

У підрозділі 3.1 “Правовий статус сторін лізингових зобов'язань” розглядаються питання правового статусу лізингодавця, лізингоодержувача та продавця (постачальника) предмета лізингу. Встановлено, що в якості лізингодавця мають право виступати будь-які юридичні особи (публічного або приватного права), незалежно від їх організаційно-правової форми, які набувають право власності або інше речове право на предмет лізингу з метою його наступної передачі у володіння та користування лізингоодержувачу. Лізингові компанії є юридичними особами, які спеціалізуються на систематичній діяльності, спрямованій на укладення договорів лізингу. При цьому, законодавства України та більшості країн світу як правило не висувають особливих вимог щодо здійснення діяльності таких компаній. Також проаналізовано положення законодавства України, що закріплюють правовий статус лізингоодержувача та продавця (постачальника) предмета лізингу.

Підрозділ 3.2 “Зміст лізингових зобов'язань” присвячений аналізу механізмів реалізації прав та обов'язків сторін лізингових зобов'язань на стадії їх виконання, а саме, щодо придбання, передачі лізингоодержувачу використання предмета лізингу.

На стадії придбання предмета лізингу лізингодавець укладає з продавцем (постачальником) договір купівлі-продажу (поставки) речі, згідно з умовами та специфікаціями лізингоодержувача. Проаналізовано можливість виконання зазначеного обов'язку лізингоодержувача шляхом укладення інших цивільно-правових договорів, спрямованих на перехід права власності (договорів міни, засновницьких договорів тощо) та зроблено висновок про недоцільність доповнення законодавства України такими способами придбання предмета лізингу.

Виявлено наступні моделі правового регулювання відносин між сторонами лізингових зобов'язань щодо вибору продавця та/або визначення предмета лізингу:

1) передбачено вибір продавця та визначення предмета лізингу на підставі договору між лізингодавцем та лізингоодержувачем;

2) дозволено вибір продавця предмета лізингу на підставі договору між лізингодавцем та лізингоодержувачем. При цьому лізингодавцю забороняється втручатися у визначення характеристик предмета лізингу;

3) лізингодавцю заборонено втручатися у вибір продавця та визначення предмета лізингу. На цій основі запропоновано узгодити законодавство України в цій частині, передбачивши в ньому першу з моделей регулювання. Доведено, що встановлення волевиявлення сторін договору лізингу щодо того, хто з них обрав продавця та/або визначив предмет лізингу має здійснюватися на основі чіткої письмової домовленості між ними, що має стати істотною умовою для цього договору. Якщо лізингодавець під час придбання предмета лізингу відступає від умов договору лізингу, обираючи на власний розсуд продавця та/або визначаючи характеристики предмета лізингу, а лізингоодержувач, у свою чергу, приймає таке виконання, то слід визнати обов'язок лізингодавця виконаним належним чином. Досліджено механізм повідомлення продавця (постачальника) предмета лізингу про те, що договір купівлі-продажу укладається з ним у зв'язку з виконанням лізингодавцем своїх обов'язків перед лізингоодержувачем. При цьому критеріями належного виконання такого повідомлення є те, що воно

1) здійснюється у письмовій формі

2) містить відомості про особу лізингоодержувача.

Установлено, що важливе значення для відносин між сторонами лізингових зобов'язань має чітке фіксування та документальне оформлення моменту передачі предмета лізингу лізингоодержувачу, оскільки з ним пов'язується: момент виконання обов'язку лізингодавця або продавця щодо його передачі в належний строк; момент переходу ризиків випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу; залежно від домовленостей між лізингодавцем та лізингоодержувачем момент виникнення в останнього обов'язку по сплаті лізингових платежів; момент виникнення у лізингоодержувача обов'язку утримувати предмет лізингу; момент виникнення права власності у лізингодвця на предмет лізингу; момент початку обчислення строку користування предметом лізингу. З цією метою законодавець передбачає різноманітні юридично-технічні засоби, за допомогою яких сторони лізингових зобов'язань можуть чітко зафіксувати факт виконання обов'язку з передачі предмета лізингу, зокрема, складенням документів про приймання-передачу та подібних документів, видачею розписки про виконання обов'язку, поверненням боргового документу тощо. На цій основі пропонується доповнити ст.806 ЦК України нормою наступного змісту: “Продавець (постачальник) зобов'язаний передати предмет договору лізингу безпосередньо за місцем проживання (місцезнаходженням) лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором або законом”.

Доведено, що правове становище лізингодавця як сторони лізингового зобов'язання характеризується тим, що з моменту укладення договору лізингу його майбутнє право власності на предмет лізингу є обтяженим правами лізингоодержувача, який має право вимагати передачі йому предмета лізингу в користування від будь-якої третьої особи, яка набула на нього право власності (інше речове право).

Обґрунтовано, що разом з передачею предмета лізингу лізингоодержувачу передаються права володіння та користування ним. Право лізингоодержувача на володіння предметом лізингу полягає у можливості мати його в своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу, що захищається від посягань інших осіб (у тому числі лізингодавця) на основі норм ст. 396 ЦК України та ст. 9 Закону про ФЛ. Право лізингоодержувача на користування предметом лізингу полягає у праві користування ним з урахуванням призначення та умов договору лізингу, якщо цей договір не містить особливих обмежень користування - то відповідно до призначення предмета лізингу. Запропоновано доповнити ЦК України статтею наступного змісту: “1. Обов'язок проведення ремонту і технічного обслуговування предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором. 2. Витрати, пов'язані з ремонтом і технічним обслуговуванням предмета лізингу, несе та особа, яка зобов'язана на їх проведення, якщо інше не передбачено договором”.

Проаналізувавши атрибути виконання лізингоодержувачем обов'язку по сплаті лізингових платежів з метою оптимізації правового регулювання цього аспекту лізингових відносин запропоновано доповнити ст.16 Закону про ФЛ нормою наступного змісту: “Якщо інше не встановлено договором лізингу, обов'язок лізингоодержувача по сплаті лізингових платежів настає з моменту одержання ним предмета лізингу в користування”.

Для вдосконалення конструкції сублізингу запропоновано доповнити ч. 2 ст. 5 Закону про ФЛ нормою наступного змісту: “У разі припинення договору сублізингу раніше строку дії договору лізингу, право вимоги до продавця переходить сублізингодавцю”. З метою вдосконалення механізму захисту права власності лізингодавця на предмет лізингу обґрунтовано доцільність доповнити ст.8 Закону про ФЛ частиною наступного змісту: “У разі ліквідації лізингоодержувача право власності лізингодавця на предмет лізингу не припиняється та є чинним по відношенню до третіх осіб”.

Обґрунтовано, що правові наслідки настання ризику випадкового знищення або пошкодження предмета лізингу прямо залежать від того, на кого покладений цей ризик: якщо він покладений на лізингоодержувача, то в разі його настання останній залишається зобов'язаний перед лізингодавцем щодо сплати лізингових платежів, повернення предмета лізингу тощо; якщо він покладений на лізингодавця, то у разі його настання, лізингодавець втрачає право вимагати від лізингоодержувача виконання покладених на нього обов'язків. Пропонується ч. 1 ст. 809 ЦК України викласти у наступній редакції: “Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу переходить до лізингоодержувача з моменту передачі йому у володіння предмета лізингу, якщо інше не встановлено договором”.

Підрозділ 3.3 “Правові наслідки порушення лізингових зобов'язань” має за мету дослідження змісту та специфіки правових наслідків порушення лізингових зобов'язань. За результатами розгляду оперативних засобів впливу за порушення лізингових зобов'язань автором запропоновано віднести перш за все до їх кола такі: відмова від договору лізингу лізингодавця і лізингоодержувача; право на зупинення виконання своїх обов'язків сторонами лізингових зобов'язань на підставі норми ч. 3 ст. 538 ЦК України; договірне списання коштів з банківських рахунків лізингоодержувачів.

З метою оптимізації законодавчого регулювання застосування оперативних засобів впливу за порушення лізингових зобов'язань дисертант пропонує внести наступні зміни до законодавства України:

1) ст. 7 Закону про ФЛ викласти у наступній редакції: “1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу, письмово повідомивши про це лізингодавця не пізніше ніж за 7 днів до заяви про відмову, у разі прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, якщо договором не встановлено іншого строку. Якщо одностороння відмова від договору лізингу заявлено у зв'язку з невиконанням своїх обов'язків продавцем (постачальником), лізингодавець має право протягом 30 днів надати лізингоодержувачу іншу річ, що відповідає умовам договору лізингу. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, сплачених лізингодавцю до такої відмови. 2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу в разі невиконання або неналежного виконання лізингоодержувачем обов'язку по сплаті лізингових платежів більше 30 днів, якщо інший строк не встановлений договором лізингу. У разі відмови лізингоодержувача повернути предмет лізингу лізингодавець має право вимагати повернення предмета лізингу на підставі виконавчого напису нотаріуса або судового наказу в порядку, встановленому законом. Для видачі судового наказу лізингодавець має надати суду наступні документи: 1) заяву; 2) договір лізингу; 3) письмове попередження про можливість витребування предмета лізингу, передане лізингоодержувачу не менше ніж за сім днів до подання заяви; 4) документи, що підтверджують фактичну оплату лізингових платежів лізингоодержувачем”;

2) ч. 1 ст. 10 Закону про ФЛ доповнити п.8 наступного змісту: “якщо це встановлено договором лізингу та лізингодавець попередньо повідомив у письмовій формі лізингоодержувача про необхідність виправлення протягом визначеного строку допущеного з його боку істотного прострочення у виконанні обов'язку сплатити лізингові платежі, вимагати від лізингоодержувача дострокової виплати майбутніх лізингових платежів, якщо договором лізингу не встановлено іншого розміру”.

Виявлені наступні особливості солідарної майнової відповідальності лізингодавця і продавця перед лізингоодержувачем:

1) правило про солідарну відповідальність продавця та лізингодавця за порушення умов продажу (поставки) предмета лізингу перед лізингоодержувачем, як правило, не носить диспозитивний характер;

2) лізингоодержувач має право обирати, до кого йому звертатися з вимогою у зв'язку з таким порушенням: до лізингодавця або продавця;

3) лізингодавець та продавець несуть відповідальність так, ніби вони завдали шкоду своїми діями лізингоодержувачу спільно;

4) така відповідальність має місце не лише у випадку обрання продавця лізингодавцем, а також у випадку, коли лізингодавець визначив характеристики предмета лізингу на власний розсуд.

У зв'язку з цим дисертантом запропоновано викласти друге речення ч.1 ст.808 ЦК України в наступній редакції: “Якщо лізингодавець здійснив вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу, лізингоодержувач має право на власний розсуд звернутися з вимогами, що випливають з порушення умов продажу (поставки) предмета договору лізингу, до продавця (постачальника) або лізингодавця”.