Державний контроль за злочинністю (кримінологічний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

УДК 343.9

Державний контроль за злочинністю (кримінологічний аспект)

Спеціальність 12.00.08

кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Литвак Олег Михайлович

Харків 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права та кримінології в Національному університеті внутрішніх справ МВС України, м. Харків

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор Бандурка Олександр Маркович, ректор Національного університету внутрішніх справ України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Голіна Володимир Васильович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права;

доктор юридичних наук, професор Навроцький В'ячеслав Олександрович, Львівський національний університет імені І.Франка, професор кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету;

доктор юридичних наук, професор Туркевич Інна Костянтинівна, Київський національний університет імені Т.Шевченка, професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету.

Провідна установа - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ

Захист відбудеться “9” лютого 2002 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

Автореферат розісланий “8 січня 2002 року

держава злочинність кримінологічний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історичним призначенням держави згідно з Конституцією України є всебічне забезпечення прав і свобод людини, захист її життя і здоров'я, честі, гідності й недоторканності як найвищих соціальних цінностей (ст. 3). Звідси випливає одна з найважливіших функцій держави у сфері боротьби зі злочинністю - правоохоронна функція. Вона багатогранна і досліджується суспільними та юридичними науками, зокрема кримінологією. Серед важливих і недостатньо досліджених напрямків у кримінології є державний контроль за злочинністю як складова частина соціального контролю в загальній теорії боротьби зі злочинністю. Цю проблему порушували різні дослідники -фахівці різних галузей знань. Однак її різнопланове освітлення в кожній конкретній галузі науки не дало можливості створити загальну теорію протистояння злочинності. Держава у своїй діяльності в боротьбі зі злочинністю не тільки здійснює заходи по боротьбі з нею, а й у деяких випадках може створювати негативні криміногенні чинники і тим чи іншим шляхом сприяти виникненню окремих (нових) видів злочинів. Тому для раціонального й ефективного контролю за злочинністю потрібна загальна теорія (теоретична модель) впливу державної влади на злочинність.

За радянських часів такою теорією вважали кримінальну політику, яку в різні історичні періоди визначала правляча комуністична партія. Існує велика кількість літератури на тему радянської кримінальної, кримінально-процесуальної, виправно-трудової, нарешті, кримінологічної політики. У 20-30-ті роки в СРСР працювали науково-дослідні інститути кримінальної політики. Але об'єктивний науковий пошук замінювали виправдовуванням вкрай ідеологізованої теорії і практики репресивної політики авторитарного режиму. Власне, наукової теорії боротьби зі злочинністю в СРСР, по суті, не було, бо відверте проголошення партійності як основного принципу юриспруденції та політики виключало їхню науковість.

У наш час вивчення досліджень періоду радянської кримінальної політики мають головним чином історичну цінність. Однак варто назвати деякі спеціальні дослідження в Україні, у яких були спроби вийти за межі тієї політики. Це монографії А.Е. Жалінського, В.С. Зеленецького, В.І. Шакуна.

Серед російських авторів досліджень теми слід назвати роботи В.М. Когана, С.В. Бородіна, В.В. Лунєєва, А.І. Харитонова, які широко використовувалися дисертантом і неодноразово згадуються в тексті, хоча вони й мають дещо іншу наукову спрямованість і не спираються на сучасну криміногенну ситуацію в незалежній Україні.

Мета і завдання дослідження полягають у визначенні ролі державної влади в протистоянні кримінальному злу, формуванні стратегічних напрямів і засобів державного контролю за злочинністю в період проведення економічних, соціальних та правових реформ у незалежній Україні.

Головними завданнями дослідження є:

- розглянути і сформулювати теоретичну концепцію криміногенного і антикриміногенного впливу держави на злочинність;

- сформулювати поняття та головні напрямки (форми) державного контролю за злочинністю;

- провести кримінологічний аналіз злочинності в Україні протягом 15 років (1986-2000), з яких - шість років - до проголошення незалежності України, та дев'ять - після проголошення;

- вивчити шляхи і методи підвищення ефективності попереджувального та морально-виховного впливу кримінального законодавства;

- визначити шляхи вдосконалення теорії та практики правозастосувальної діяльності органів кримінальної юстиції;

узагальнити практику спеціально-кримінологічного попередження злочинності в Україні і розглянути заходи підвищення її ефективності.

Об'єктом дослідження є система знань і політико-правових явищ у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема, заходи державного контролю за злочинністю.

Предметом дослідження є головні напрями діяльності держави в сфері контролю за злочинністю: політичні, правові, організаційні, статистичні та ін.

У процесі дисертаційного дослідження застосовувалися наступні наукові методи:

діалектичний як загальний науковий метод пізнанання соціально-правових явищ у сфері боротьби зі злочинністю в їх розвитку, зміні та протиріччях;

системно-структурний і функціональний при дослідженні злочинності та державних заходів контролю за нею, що дозволило виявити закономірності розвитку злочинності, а також заходів протидії їй, сформулювати пропозиції щодо нових напрямків діяльності держави в боротьбі зі злочинністю;

конкретно-соціологічні: історично-правовий, статистичний, порівняльно-правовий при вивченні стану злочинності в Україні протягом 1986-2000 рр. та державних заходів контролю і протидії злочинності.

Емпіричною базою дисертації є статистична звітність Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури України, значний масив архівних кримінальних справ та інша службова документація правоохоронних, державних органів за 1992-2000 р., зокрема, узагальнення практики досудового слідства, прокурорського нагляду тощо.

Важливими джерелами у дисертаційному дослідженні державного контролю за злочинністю стали конституційні норми, закони, постанови Верховної Ради, рішення Конституційного Суду, укази Президента, постанови Пленуму Верховного Суду України, чинне кримінальне, кримінально-процесуальне, адміністративне законодавство станом на 1 січня 2001 р., а також проекти нового Кримінального кодексу України та матеріали Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України.

Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні висновки і практичні рекомендації ґрунтуються на працях українських і російських учених-юристів дореволюційного, радянського й сучасного періодів та видатних мислителів XVIII-XIX століть.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є роботи з філософії природного права Г. Гроція, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, М.О. Бердяєва, праці з кримінальної політики українського правника М.П. Чубинського, російських учених Л.Є. Владимирова, А.І. Долгової, М.М. Коркунова, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.В. Лунєєва, Л.І. Петражицького, С.Л. Франка, Г.Ф. Шершеневича, наукових доробок сучасних українських науковців з питань теорії та історії держави і права, кримінального права і кримінології Л.В. Багрія-Шахматова, М.І. Бажанова, В.І. Борисова, Ф.Г. Бурчака, Ю.В. Бауліна, В.О. Глушкова, В.В. Голіни, Ю.М. Грошового, В.К. Грищука, Л.М. Давиденка, І.М. Даньшина, О.М. Джужи, А.П. Закалюка, В.С. Зеленецького, А.Ф. Зелінського, В.О. Коновалової, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, М.В. Костицького, І.П. Лановенка, М.І. Мельника, П.П. Михайленка, А.А. Музики, В.О. Навроцького, П.Е. Недбайла, М.Ф. Орзіха, М.І. Панова, А.О. Пінаєва, О.Ф. Скакун, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрєльцова, В.Я. Тація, В.М. Трубнікова, А.П. Тузова, І.К. Туркевич, В.П. Тихого, М.В. Цвіка, В.Л. Чубарєва, В.І. Шакуна, О.Н. Ярмиша та багатьох інших. Слід відзначити наукові дослідження вчених-адміністративістів О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, С.В. Ківалова, Е.В. Додіна, А.О. Селіванова та інших, аналіз праць яких доповнив і поглибив вивчення проблеми. Багатопрофільний характер роботи обумовив використання багатьох інших літературних джерел з права, соціології, психології, економіки, філософії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є першим в Україні комплексним науковим дослідженням основних напрямів державного контролю і впливу на злочинність. У дисертації вперше сформульовано наукові положення, які в теоретичному плані можна розглядати як новий підхід до соціально-правових і кримінологічних досліджень, що дасть на практиці можливість державі підвищити ефективність контролю за злочинністю. Показані три основні напрями здійснення державного контролю за злочинністю: створення і вдосконалення кримінального законодавства, застосування кримінально-правових норм, спеціально-кримінологічне попередження. На відміну від інших дослідників державного контролю за злочинністю, дисертант не обмежується теоретичними викладками, а, спираючись на достатній фактичний матеріал та особистий практичний досвід, по-новому обґрунтовує низку пропозицій науково-реформаторського характеру. Такими пропозиціями є:

- реорганізація системи кримінальної статистики;

- шляхи підвищення ефективності кримінального законодавства, а також критичні зауваження щодо нового Кримінального кодексу України;

- шляхи підвищення ефективності дії і застосування кримінально-правових норм, зокрема, введення системи компромісів при застосуванні кримінально-правових норм, яка могла б набагато підвищити ефективність роботи оперативно-розшукових служб, досудового слідства та судів і набагато знизити рівень латентної злочинності;

- обґрунтування нагальної потреби у створенні в Україні єдиного слідчого апарату;

- скасування занадто громіздких спеціалізованих структур по боротьбі з організованою злочинністю;

- перетворення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України на Державний координаційний комітет по контролю за злочинністю і протидії їй при Президенті України або Кабінеті Міністрів України;

- реформування системи юридичної освіти, її спеціалізації залежно від професійної орієнтації;

- забезпечення реального захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, а також свідків та інших учасників процесу;

реформування колоній по виконанню покарання у видгляді позбавлення волі на зразок західноєвропейських країн.

Елементи новизни роботи проявляються також в наступних положеннях:

1.Вплив держави на стан злочинності завжди реалізується двома полярно-протилежними напрямами: а) протидія злочинності (контроль за злочинністю) та б) криміногенний вплив. Історія свідчить про небезпеку переродження державної влади і перетворення її на злочинну організацію. Однак це історична аномалія, яка розпочинається тоді, коли державна влада обмежує демократичні права громадян і стає авторитарною.

2.Зростання рівня злочинності в Україні за роки її незалежності (1992-2000) не перевищувало темпів, що мали місце протягом останніх шести років перебування України у складі СРСР. Отже численні заяви про “обвальне” зростання злочинності в Україні після здобуття нею державної незалежності є безпідставними.

3.Державну кримінальну статистику повинні вести державні установи, які не відповідають за стан злочинності і не заінтересована у фальсифікації статистичних звітів.

4.Цілеспрямований соціальний контроль за злочинністю держава здійснює в трьох формах: а) дією кримінального законодавства; б) застосуванням норм Кримінального кодексу і; в) засобами спеціально-кримінологічного попередження. Усі форми між собою взаємопов'язані.

5.Кримінальне законодавство є відносно самостійним попереджувальним і виховним чинником. Стримуючий вплив закону - основна форма його реалізації. Однак ефективність його значною мірою залежить від справедливості та наукової обґрунтованості кримінально-правових санкцій. На жаль, і в попередньому, і в новому Кримінальному кодексі України санкції традиційно визначаються без будь-яких соціологічних і психологічних досліджень.

6.Застосування кримінально-правових норм має завжди бути законним, справедливим, динамічним. Пропонуються заходи щодо реформування системи кримінальної юстиції: відмова від повернення кримінальних справ на додаткове досудове слідство, запровадження в законних межах судових компромісів, створення єдиного незалежного від виконавчої влади слідчого апарату під назвою “Національне бюро розслідувань” або будь-якою іншою.

7. Попередження злочинності повинно стати не лише декларативним, а й реальним засобом державного впливу на злочинність. Пріоритетними повинні стати: а) попередження агресивної (деструктивної) злочинності; б) скорочення економічної злочинності; в) протидія організованій злочинності. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України пропонується реорганізувати в Державний координаційний центр контролю за злочинністю.

8.Підготовка фахівців для органів кримінальної юстиції, інших державних установ та адвокатури повинна здійснюватися на двох рівнях - загальному та спеціальному. Останню будуть здійснювати у відповідних відомчих вищих навчальних закладах.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані як у практичній діяльності правоохоронних органів, так і в процесі подальшого дослідження проблеми державної протидії злочинності в Україні на сучасному етапі. Крім того, їх доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу кримінології та спецкурсів із профілактики злочинності в юридичних навчальних закладах та вузах системи МВС, СБ, податкової адміністрації, митної служби України. Одержані результати дослідження розраховані також на працівників правоохоронних органів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені в доповідях дисертанта на Міжнародній науково-практичній конференції “Серийные убийства и их предупреждение: юридические и психологические аспекты” (Росія, Ростовський юридичний інститут, вересень 1998 р.), Всеукраїнській конференції “Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві” (Київ, Міжнародний інститут лінгвістики і права, квітень 1999 р.), Науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (Харків, Національний університет внутрішніх справ, травень 2000 р.), Науково-практичній конференції “Боротьба з тероризмом у міжнародному й українському національному праві: соціальні та правові проблеми” (Одеса, Одеська Національна юридична академія, травень 2000 р.), VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів” (Харків, Національний університет внутрішніх справ, червень 2000 р.), Науково-практичній конференції “Концепція розвитку законодавства України” (Запоріжжя, Запорізький державний університет, лютий 2001 р.), Науковій конференції професорсько-викладацького складу Київського університету внутрішніх справ “Україна незалежна: актуальні проблеми розвитку” (Київ, квітень 2001 р.).

Дисертант використав матеріали та висновки дисертаційного дослідження при підготовці до розгляду Верховною Радою таких законопроектів: “Про правовий режим воєнного стану”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про Національне бюро розслідувань”, Кримінального кодексу України.

Публікації. Зміст дисертації викладено у 2-х монографіях загальним обсягом 25 обліково-видавничих аркушів, 21 статті у фахових виданнях України, 7-ми статтях у наукових журналах, збірнику, юридичній енциклопедії, виданнях законодавчої і виконавчої гілок влади за темою дисертації.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, п'яти розділів, які включають 34 підрозділи, висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 370 сторінок рукописного тексту, список джерел та літератури - 37 сторінок, 404 найменування, додатки - на 7-ми сторінках ( 7 таблиць).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, наукова новизна роботи, визначаються її методологія дослідження, викладені основні положення, які виносяться на захист.

Розділ І. Головні напрями державного контролю за злочинністю.

Підрозділ 1.1. “Характеристика державного контролю за злочинністю”. Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи йде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка криміногенної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотного впливу на суспільство призвела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеного відтворення злочинності. Виникла необхідність в осмисленні дійсності і формуванні більш реальних концепцій боротьби зі злочинністю.

Аналізуючи літературні джерела з обраної дисертаційної теми, автор доходить висновку, що суб'єктами соціального механізму боротьби зі злочинністю називають державу в особі законодавця, її органів влади й управління, правоохоронних органів; адміністрації підприємств і установ; громадських організацій і трудових колективів, а також окремих громадян. Не викликає сумнівів те, що завдання стримування злочинності вирішується тільки взаємопов'язаними діями всіх ланок державної системи протидії злочинності, при цьому роль різних суб'єктів повинна бути диференційована за рівнем, масштабами, функціями, засобами стримування.

Підрозділ 1.2. “Держава і злочинність (концептуальні положення)”. Між державною владою та злочинністю складаються неоднозначні співвідносини. Влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, яка їй загрожує. З іншого боку, державу презентують можновладці та підлеглі службовці. Їхні особисті інтереси часто не відповідають державним. Є і помилкові рішення службовців. Сума цих складників обумовлює негативний вплив держави на криміногенну ситуацію. Історія України, у тому числі й новітня, створила достатньо чинників криміналізації населення. Пригадаймо колективізацію, голодомори, ГУЛАГ, депортацію, свавілля партноменклатури, численні помилки під час реформування економіки та ін. Нарешті, кримінальне законодавство і практика його виконання одночасно з правозахисною функцією має і криміногенні наслідки. Завдання полягає в тому, щоб ці шкідливі наслідки стали мінімальними.

Підрозділ 1.3. “Проблема контролю за злочинністю (питання теорії)”. Існують дві перепони зростанню злочинності: а) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний та духовний розвиток суспільства і б)цілеспрямована протидія злочинності, яка традиційно зветься боротьбою зі злочинністю (в дисертації автор використовує назву “контроль за злочинністю”).

Розвиток цивілізації, безперечно, сприяє гуманізації міжособистісних та міжнародних відносин. Однак це проблема не кримінологічна, бо соціальний прогрес і розвиток культури не мають на меті подолання злочинності. Крім того, як і все в цьому світі, наслідки прогресу теж неоднозначні. У всякому разі злочинність у світі зростає. Соціальний контроль за злочинністю здійснюється державою, а також недержавними утвореннями. Відповідно до цього відрізняються дві форми соціального контролю: державний і недержавний. Державний ( у подальшому - соціальний) контроль за злочинністю здійснюється у трьох напрямах: а) створення кримінального законодавства; б) спеціально-кримінологічного попередження злочинності й окремих злочинів; в) застосування кримінально-правових норм. Ці головні засоби тісно взаємопов`язані між собою і ефективність кожного залежить від інших.

Підрозділ 1.4. "Криміногенний вплив держави" присвячується більш детальному розгляду криміногенного впливу державної влади. Загальновизнаним, хоча й зовнішньо парадоксальним, є положення про те, що кримінальне законодавство є не лише перепоною, а й чинником злочинності. Злочинність складається із двох частин: природної (загальнокримінальної), яка обіймає правопорушення, відомі у всі часи всім народам, і штучної, що є продуктом правової творчості і іноді не має морального підгрунтя. Застосування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі там, де достатньо було б адміністративного стягнення чи цивільного позову, збільшує число зареєстрованих злочинів і головне - криміналізує суспільство. На жаль, вітчизняна кримінально-правова теорія зробила свій вагомий внесок у створення штучної злочинності, пропонуючи час від часу більш жорстокі санкції "для посилення боротьби" зі злочинністю. Корупція урядовців безпосередньо створює криміногенну ситуацію в країні. Яскравим прикладом є проведення в Україні сертифікатної приватизації, яку в народі охрестили "прихватизацією".

В Україні створено класичний комплекс криміногенних чинників: разюче майнове розшарування населення, безробіття, корупція, послаблення всіх форм соціального контролю, “прозорі” кордони, нелегальна міграція, затримки з виплатою заробітної плати та соціальних виплат, стрімке погіршення психічного здоров`я населення - далеко не останні чинники злочинності, за які загалом несе відповідальність державна влада, але ніхто персонально.

Разом із тим означені негаразди не є наслідками цілеспрямованого геноциду або інших злочинів, передбачених міжнародними правовими актами, а тому про злочинну державну владу України мови не може бути.

Підрозділ 1.5. “Кримінологічні аспекти попередження переродження держави правової в неправову”. Історія з повчальною метою нагадує, що "держава не володіє безгрішною та чистою природою, у неї може виявитися лихе і навіть диявольське начало, вона може переродитися і служити меті, протилежній своєму призначенню" (М.О.Бердяєв). Таке переродження траплялось нерідко й за різними сценаріям. Їх можна поділити на дві категорії: а)захоплення абсолютної влади в авторитарній державі психічно хворим диктатором-садистом і б) надмірна ідеологізація державної влади політичною партією екстремістського спрямування з харизматичним лідером. Як історичні приклади - римські імператори Калігула, Нерон, російський цар Іван Грозний, Гітлер, Сталін. Переродженню держави у свою протилежність, перетворенню права на "неправо", можуть сприяти відсутність розвинутого громадянського суспільства, слабкий соціальний контроль, відсутність вільної преси та інших атрибутів демократії.

Розділ ІІ. Злочинність як об'єкт державного контролю.

Підрозділ 2.1. “Методологічні засади державного впливу на злочинність”. Науковий підхід в організації боротьби зі злочинністю обумовлений не тільки розумінням громадської небезпеки, а й чітким уявленням про її місце, роль і функції в суспільстві.

Кримінологічна доктрина боротьби зі злочинністю колишнього СРСР була спрямована на обґрунтування можливості ліквідації причин і умов злочинності. Тому протягом багатьох десятиліть основним об'єктом попередження злочинності виступали криміногенні чинники - причини злочинності та сприяючі їй умови.

Злочинність, як специфічне соціальне явище, а також особи, які вчинили або схильні вчинити злочин, повинна стати об'єктом соціального контролю.

Традиційно злочинність розглядається як збірне поняття і характеризується як сукупність суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Вона включає в себе різні види корисливих, насильницьких, необережних, рецидивних, інших одиночних суспільно-небезпечних діянь та їх групи, які знаходяться між собою в тісному зв'язку і взаємодії.

Як і кожна соціальна система, кожне масове явище, злочинність має досить сталі параметри, які діляться на кількісні та якісні показники. Аналіз названих показників складає кримінологічну характеристику злочинності.

Підрозділ 2.2. “Кримінологічна характеристика злочинності в Україні (1986-2000 рр.)”.

Підрозділ 2.2.1.”Кількісні параметри” присвячено кількісному аналізу кримінальної статистики України протягом 15 років, з яких перших шість (1986-1991) - роки до розпаду СРСР і дев'ять (1992-2000) - роки державної незалежності України. Визначаються коефіцієнти інтенсивності злочинності (кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення). Максимальний рівень злочинності - 1202 на 100 тис. населення - був зафіксований у 1995 р., а кількість зареєстрованих злочинів на території України в 1996-2000 рр. становив: 1996 р. - 617262, 1997 р. - 582208, 1998 р. - 575982, 1999 р. - 545416 і у 2000 р. - 553594.

Кількісним показником злочинності є також число виявлених осіб, які вчинили злочини: в 1996 р. - 339530, в 1998 р. - 330067, в 1999 р. - 309808 і в 2000 р. - 309057. Це число у останні роки значно менше, ніж кількість зареєстрованих злочинів, що цілком природно, бо далеко не завжди злочини розкриваються і винних осіб притягують до відповідальності.

Констатується той факт, що кількісний показник (рівень) злочинності в Україні набагато менший за відповідні показники більшості країн світу та середньо світові показники. Визначається також приблизна ціна злочинності, тобто розміри шкоди. Вони величезні й далеко не всі піддаються обліку. Лише кримінальних смертей у 1997 р. майже 21 тис.

Підрозділ 2.2.2. “Структура злочинності” містить якісний аналіз злочинності. Відзначаються помітні зміни в соціально-демографічній структурі злочинного середовища, зокрема, збільшився відсоток притягнутих до кримінальної відповідальності жінок (до 17,4%), а також працездатних осіб, які не працюють і не вчаться (57,1 %). Зменшився майже на 20 % структурний показник робітників. Означені зміни відбивають явища соціально-економічної кризи в України.

Кримінологічна структура злочинності складається з чотирьох блоків: 1) загально кримінальна корислива злочинність; 2) агресивна некорислива злочинність; 3) економічна злочинність; 4) неагресивна й некорислива злочинність, яка відображає правовий нігілізм, свавілля та необачність правопорушників. Найбільш поширеною за статистикою є загальнокримінальна корислива злочинність, особливо крадіжки, які складають майже половину зареєстрованих злочинів. Другий блок - агресивні некорисливі злочини відбивають деструктивну мотивацію і несуть найвищу небезпеку для суспільства. Це умисні вбивства (близько 5 тис.), умисні тяжкі й середньої тяжкості тілесні ушкодження ( понад 15 тис.), зґвалтування (близько1,5 тис.), злісне хуліганство (понад 25 тис.), вандалізм (близько 13 тис.). За економічні злочини - розкрадання, корупцію, різного роду злочинні промисли - до кримінальної відповідальності притягнуто в 1997 р. майже 51 тис. осіб. У структурі злочинності ця категорія злочинів складає приблизно 10,5%. Серед злочинів четвертого блоку найбільш поширеними й небезпечними визнаються злочини, вчиненіі з необережності.

Підрозділ 2.2.3. “Географія злочинності”. Йдеться про поширення злочинів по регіонах України. Воно неоднорідне - від найвищого рівня в південно-східних областях та в Криму, до найнижчого - в західних регіонах. Майже 2/3 злочинів зафіксовано в містах та селищах міського типу. Визначено чинники, які впливають на географію злочинності.

Підрозділ 2.2.4. “Латентна злочинність”. Кримінальна статистика ніколи не відображає дійсного рівеня злочинності та її реальну структуру, оскільки існує латентна (прихована) злочинність, яка складається з природної та штучної. У першому випадку це таємні злочини, про які ніхто, крім винних та заінтересованих у приховуванні осіб, не знає. Про другу багато хто знає, в тому числі й працівники правоохоронних установ, але з різних міркувань кримінальні справи не порушуються і злочини не потрапляють до обліку. Це вкрай небезпечне явище спотворює статистику і сприяє безкараності злочинців. Дуже важливо реформувати в Україні систему обліку злочинності, створену за радянських часів, а також розробити методику визначення коефіцієнтів латентності різних видів протиправної поведінки.

Підрозділ 2.2.5. “Динаміка злочинності”. Кримінологічні показники з часом змінюються. Ці зміни називають динамікою злочинності. Аналіз свідчить про зростання в 2,4 рази (точніше, на 36,5%) загального рівня злочинності за період з 1986 по 2000 роки. За радянських часів (1986-1991 рр.) зростання встановило 163%. Виходить, що за дев'ять років державної незалежності темпи зростання злочинності в Україні дещо зменшилися. Зауважу, що злочинність зростала у всьому світі, в тому числі і в країнах розвинутих і заможних. Але викликає подив раптове зниження статистичних показників у 1996 р. та в наступних роках з одночасним загальним погіршенням криміногенної ситуації в країні. Автор приходить до висновку, що така динаміка обумовлена насамперед недосконалістю здійснення державної справи - кримінально-правової статистики. Пропонуються організаційні заходи, зокрема, державну кримінальну статистику повинні вести державні установи (Міністерство юстиції України), які не відповідають за стан злочинності і не заінтересовані у фальсифікації статистичних звітів.

Розділ ІІІ. Кримінальне законодавство як виховний і запобіжний чинник.

Підрозділ 3.1. “Загальні положення”. Розглядаються теоретичні основи втілення в життя положень кримінального законодавства. Кримінальне право є правоохоронною галуззю; його головне завдання полягає в тому, щоб громадяни утримувалися від злочинних вчинків, які в ньому передбачені. Існують дві форми реалізації кримінально-правових норм:
а) через безпосередній вплив державного веління і погрози карою за правопорушення і б) шляхом застосування кримінально-правових норм і регулювання правовідносин, які виникають між державою та особою, яка вчинила злочин. Форми реалізації взаємопов`язані: стримуючий ефект закону значною мірою залежить від імовірності покарання; водночас ефективність застосування закону визначається його моральним авторитетом, особливо його санкцією. Разом із тим дисертант робить висновок, що реалізація норми кримінального права є пріоритетною, оскільки вона є засобом протидії злочинності. Розглядаються передумови профілактичної дії кримінального законодавства. Серед них найважливішою є справедливість. Піддається критичному аналізу система санкцій, створена радянським кримінальним законодавством з його прагненням до криміналізації вчинків, які, власне, не є злочинами, а також тенденції до якісної криміналізації, тобто посилення вже існуючих санкцій за деякі злочини, або поширення сфери їхнього застосування. Аналізуються також інші складники поняття моральності кримінального права, а також питання законодавчої техніки. Автор доходить висновку, що позитивний вплив закону на людей залежить певною мірою від визначення системи норм Особливої частини Кримінального кодексу.

Підрозділ 3.2. “Кримінологічні особливості диспозицій статей Особливої частини Кримінального кодексу”. Розглядаються підстави для існування різних за обсягом диспозицій кримінально-правових норм - загальних і спеціальних, які передбачають ознаки конкретних різновидів злочинної поведінки, передбачених диспозиціями загальних норм, - наприклад, загальна норма ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна) і спеціальна норма ст. 347 КК України (умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу). Автор приходить до висновку; що така конкуренція кримінально-правових норм може вважатися виправданою, якщо вона має на меті посилити стримуючий ефект закону. Але в такому разі санкція спеціальної норми не має бути менш суворою ніж санкція загальної норми. В іншому випадку виникають невиправдані труднощі в застосуванні відповідних статей Кримінального кодексу. Піддаються критиці деякі положення Кримінального кодексу, які порушують цю вимогу законодавчої техніки. Попереджувальний ефект диспозицій значною мірою залежить від того, наскільки конкретно й виважено зафіксовані в ній ознаки караних дій. Надмірно висока ступінь узагальнення небажана ще й тому, що вона надає підстави для широкого тлумачення і фактичного застосування законів за аналогією, а це неприпустимо. Прикладом може бути ст.296 КК (хуліганство), яка майже без змін відтворена в новому Кримінальному кодексі. Дисертант робить висновок, що кожна окрема диспозиція статті Особливої частини Кримінального кодексу повинна мати видові ознаки лише одного вчинку - цілісного акту поведінки. Вчинок - це реальність, пов`язана з реалізацією наміру. Важливо також не допускати дублювання в кількох статтях ознак одного кримінального вчинку. На жаль, і в чинному Кримінальному кодексі невиправдане дублювання зберігається. Така законодавча практика знаходить теоретичне обґрунтування в пануючій концепції об`єкта злочину, за якою всякий злочин спрямований на суспільні відносини і лише вони можуть бути об`єктом злочину (М.Й.Коржанський, В.Я.Тацій та ін.) А оскільки ці відносини - поняття абстрактне, то їх визначення цілком залежить від суб`єктивного тлумачення.

Підрозділ 3.3. “Кримінологічні особливості санкцій норм Особливої частини Кримінального кодексу”. Страх покарання є, безперечно, суттєвим мотивом стримання від злочинних вчинків, але, звичайно, не для всіх. Дехто нехтує ним, а більшість не вчиняє аморальних дій незалежно від можливих негативних наслідків. Погроза покарання в санкціях статей має бути якомога конкретнішою. Відносно визначені санкції у статтях Особливої частини Кримінального кодексу пропонується використовувати з обов`язковими вказівками на мінімальну і максимальну межі відповідного виду покарання, незалежно від того, що ці межі іноді співпадають із тими, які окреслені статтями Загальної частини. Визнається доцільність використовувати абсолютно визначені санкції для посилення попереджувального ефекту деяких актуальних правових норм. Відзначається традиція визначення кримінально-правових санкцій без проведення масштабних соціологічних та психологічних досліджень, а лише з урахуванням виключно "соціалістичної свідомості" та політики правлячої партії. Зберігається тенденція, що бере початок у 30-х роках: корисливі злочини карати більш суворо, ніж деструктивну насильницьку поведінку. Короткий історичний аналіз радянського кримінального законодавства є підтвердженням цього факту. У новому КК відсутня будь-яка методологічна підстава визначення санкцій. Дисертант наводить аргументи проти заяв про кримінологічну неефективність смертної кари і вважає, що її скасування - рішення виключно політичне. Науково і в моральному відношенні воно не обґрунтовано.

Підрозділ 3.4. “Превентивна дія норм Загальної частини Кримінального кодексу”. Розглядаються інститути кримінального права, існування яких тісно пов`язано з попередженням злочинів. Йдеться про необхідну оборону, затримання злочинця, добровільну відмову від вчинення злочину та діяльне каяття. Відзначається хронічно обмежувальне трактування права особи на захист від агресивного посягання. Новий КК фактично нічого не змінює, тільки в деякій мірі вдосконалює текст. Підкреслюється відсутність перевищення межі необхідної оборони для захисту будь-якими способами від нападу озброєної особи для припинення протиправного проникнення до житлового або іншого приміщення та випадків, коли особа, яка захищається, через незалежні від неї обставини не може оцінити відповідність захисту небезпеці посягання.

Пропонується внести суттєві зміни до редакції ч.3 ст.36 КК, розширивши права особи на законний захист від нападу, що створює небезпеку для її життя, здоров`я, статевої свободи та людської гідності. Норми про необхідну оборону та затримання злочинця - важливий стимулюючий чинник залучення населення до запобігання та припинення злочинної діяльності.

Висловлюється думка, що інститут насильницького затримання особи, яка вчинила злочин, є обставиною, що за певних умов усуває відповідальність за вчинену при цьому шкоду. Такі умови в теорії кримінального права не отримали належного визначення. Дисертант стверджує, що заподіяння шкоди злочинцеві під час його затримання слід вважати виправданим, якщо воно мало місце безпосередньо після злочину, за який закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі. Дисертант не погоджується з думкою, висловленою в науковій літературі, що інтенсивність законного насильства при затриманні злочинця не може перевищувати вчинення йому середньої тяжкості тілесного ушкодження. По-перше, законом це не передбачено, а по-друге, динамічність ситуації, яка виникає під час затримання, частіше не дозволяє передбачити наслідки насильства, яке застосовується для затримання зловмисника. Важливе значення у практиці запобігання та припинення злочинів має інститут добровільної відмови від вчинення злочину, який іноді називають "золотим містком", завдяки якому людина може звернути зі злочинного шляху й уникнути покарання за умови, що злочинний намір не здійснено до кінця. У дисертації піддано критиці поширене в кримінально-правовій теорії вузьке тлумачення доброї волі, яке не визнає стимулюючого впливу зовнішніх чинників, появу нових перепон до здійснення злочинного умислу, посилення ризику тощо. Якщо при цьому зберігається фізична можливість довести злочин до кінця і для особи існує вибір, то відмову від завершення злочинних дій слід вважати добровільною.

Для успішного протистояння злочинності, особливо груповій, дуже важливо стимулювати не лише добровільну відмову від злочину, а й діяльне каяття після його вчинення. Кримінальне законодавство передбачає обмежене коло випадків, коли діяльне каяття виключає кримінальну відповідальність за вчинений злочин. Власне, це одна із форм компромісу держави і злочинця, корисна для обох сторін і суспільства в цілому. Пропонується розширити сферу застосування такого компромісу. Разом із тим обставини, які звільняли б від кримінальної відповідальності або значно пом`якшували покарання осіб, які розкаялися, повинні бути чітко сформульовані.

У зв`язку з проблемою застосування п.2 ст. 67 КК, який передбачає посилення покарання за злочин, вчинений за попередньою змовою групою осіб, розглядається поняття організованої злочинної групи як малої неформальної соціальної групи. Відзначається внутрішня недосконалість терміна "організована група", оскільки в соціально-психологічному розумінні всяка група, на відміну від гурту, завжди організована. Оскільки в кримінальному законодавстві крім "групи", яка виникла для сумісної злочинної діяльності, передбачена "організована група" (участь у ній тягне за собою санкцію, вдвічі суворішу ніж участь у "групі"), що може породжувати умови для свавілля. Співучасть з ознаками попередньої змови можна визначити організованою групою і застосувати відповідно більш сувору санкцію. Сучасна судова практика і п.2 ст. 28 КК вважають злочинне об`єднання двох осіб групою. Загальновизнаним є факт, що будь-яка мала соціальна група має структурну побудову - ієрархічну і функціональну. Двоє не здатні створити таку структуру. Дисертант вважає не досить обгрунтованим обов`язкове посилення санкцій за участь у груповому вчиненні злочину.

Підрозділ 3.5. "Інформаційні канали впливу кримінального законодавства на злочинність" - містить короткий огляд джерел, із яких населення країни дізнається про кримінальні закони. Пропонується відродити систему правового всеобучу. Автор вважає за доцільне видання й поширення популярних і дешевих брошур з питань кримінальної відповідальності, необхідної оборони тощо. Законодавчі новели необхідно друкувати в більшості популярних газет та спеціальних виданнях. Зараз це роблять 2-3 газетних видання, а цього замало для України. Доречними були б спеціальні стенди з коротким повідомленням про зміст відповідних статей Кримінального кодексу в тих місцях, де правопорушення трапляються часто (митниця, ринки тощо).

Розділ ІV. Дія і застосування кримінально-правових норм як форма державного контролю за злочинністю.

Підрозділ 4.1. “Загальна характеристика проблеми”. Дисертант дає визначення застосування правових норм як способу їх реалізації, який характеризується владними діями компетентних державних установ щоб правопорушників. Йдеться про застосування державного примусу, передбаченого санкціями кримінально-правових норм. Процес застосування кримінального законодавства інтенсивно вивчають теоретики права та криміналісти на рівні одиничного явища. Застосування кримінально-правових норм складається з етапів:

1) визначення та дослідження фактичних обставин скоєного суспільно шкідливого вчинку;

2) визначення кримінально-правової норми, яка містить видові ознаки означеного вчинку, тобто юридичну кваліфікацію злочину;

3) прийняття рішення про застосування кримінально-правової норми та діяльність системи кримінальної юстиції щодо його виконання.

У дискусійній проблемі щодо часу виникнення кримінально-правових відносин між правопорушником і державою, виникнення і припинення кримінальної відповідальності суб'єкта дисертант глибоко впевнений, що кримінально-правові відносини з'являються в момент скоєння злочину і реалізуються вони, трансформуючись у кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі правовідносини. Після безумовного звільнення від покарання і судимості завершується процес застосування кримінального закону і пов`язані з ним правовідносини.

Застосування кримінально-правових норм у дисертації аналізується на іншому, соціологічному рівні і розглядається як репресивна діяльність органів кримінальної юстиції. Така діяльність пов`язана з примусовим вторгненням в особисте життя, зі злиднями і великими грошима, з маргіналами і спритними політиками, з патологічними садистами та їхніми жертвами, з нелюдською жорстокістю і стражданнями. У сферу правосуддя втягуються не лише учасники кримінального процесу та інші працівники правозастосувальних державних установ, а й заінтересовані особи з усіх верств населення: родичі та знайомі потерпілих і злочинців, представники засобів масової інформації та творчих об`єднань, урядовці, політичні діячі тощо. Без перебільшення можна стверджувати, що у психологічному відношенні діяльність по застосуванню кримінально-правових норм має екстремальний характер, а це створює додаткові кадрові, організаційні й економічні проблеми.

На думку дисертанта, послаблення державного контролю у сфері застосування кримінально-правового примусу дещо випередило стрімкі політичні зміни й демократичні процеси в суспільстві, яке ніколи не було правовим. Розглядаються головні, як вважає автор, проблеми правосуддя: справедливість, захист законних прав та інтересів потерпілих, невідворотність відповідальності, раціональна структура юридичної юстиції, проблеми кадрів та юридичної освіти.

Підрозділ 4.2. “Справедливість-сутність і передумова ефективності правозастосувальної діяльності”. Правосуддя і справедливість органічно пов`язані. Більшовицька ідеологія досить своєрідно тлумачила справедливість: справедливим є те, що на користь трудящим. А визначення того, що корисне для робітників і селян, було виключним правом партійних вождів. Серед численних монографічних досліджень принципів радянського кримінального права справедливість не згадується, не зустрічається це слово і в Кримінальному кодексі України 1960 р. Нехтування соціальною справедливістю стало складником нашої ментальності. Звідти воно перейшло до законів та практики їх застосування. Так звана "селекція" обвинувачених і засуджених стала звичною і спирається на передбачене законодавством право досудового звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих або взагалі незрозумілих абстрактних обставин, таких як, наприклад, "відсутність соціальної небезпеки особи", "вчинок втратив соціальну небезпечність" тощо. До середини 60-х років притягнення до кримінальної відповідальності члена КПРС здійснювалося лише з дозволу бюро райкому КПРС, і чим вищу посаду обіймав обвинувачений у партійній ієрархії, тим надійніше від був захищений від правосуддя. У наш час ця традиція поширилася на депутатський корпус, суддів і продовжує існувати всупереч громадській думці і здоровому глузду. Конституційна рівність усіх громадян перед законом порушується не лише згаданою вище “селекцією”, а й упередженим ставленням до окремих категорій правопорушників. Разючий приклад такої упередженості - передбачене раніше діючим законодавством найжорстокіше покарання особи, яку вироком суду визнано особливо небезпечним рецидивістом.

Не зовсім узгоджується зі справедливістю й посилення покарання за злочини, вчинені у стані сп`яніння, з корисливих мотивів, а також у тих випадках, коли особа усвідомлювала протиправність і суспільну небезпечність умисного діяння. Ці та деякі інші юридичні фікції не узгоджуються із сучасними психологічними уявленнями про функціонування усвідомлених та неусвідомлених елементів людської психіки.

Підрозділ 4.3. “Віктимологічний аспект застосування кримінально-правових норм”. Проблема захисту прав потерпілого тісно пов'язана з принципом справедливості. Зазначається недостатня увага до віктимологічних проблем з боку держави і юридичної науки. Пропонується створити спеціальний фонд для допомоги потерпілим від злочинів і визначити порядок відшкодування збитків. Вважається доцільним внести до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України доповнення, які розширили б права потерпілого у кримінальному процесі, зокрема:

- надати потерпілому від злочину право брати участь у важливих для нього процесуальних діях досудового слідства і в суді;

- передбачити право на державну компенсацію збитків та відшкодування збитків засудженими;

- одержувати інформацію про місце відбування покарання засуджених осіб, про їхнє звільнення з-під варти, а також про втечу засудженого чи обвинуваченого з місць позбавлення волі;

- брати участь у вирішенні питання про дострокове звільнення від покарання.

Необхідно також на законодавчому рівні передбачити захист потерпілого від погроз та інших агресивних дій з боку обвинувачених, їхніх родичів та близьких, надання медичної і психологічної допомоги. Захист прав особи, яка постраждала від злочину, увага до його проблем сприятимуть зміцненню авторитету держави, співпраці населення з правоохоронними органами. В свою чергу, зменшиться число випадків відмови потерпілих від власних показань на користь обвинуваченого, скорочення розмірів латентної злочинності.

Підрозділ 4.4. “Невідворотність відповідальності і покарання”. Піддається сумніву реалістичність гасла : "Ніхто не повинен уникнути покарання за вчинений злочин". Ураховуючи кількість латентних злочинів і випадки, коли обвинувачених з різних підстав не притягають до відповідальності (заміна її засобами адміністративного, грома-дського чи медичного характеру, закінчення перебігу строків дав-но-сті тощо), можна констатувати, що невідворотність перетворюється на рід-кісний виняток. Особливо великих розмірів набула латентність еко-но-мі-чних злочинів. За висновками деяких фахівців співвідношення лате-н-тних злочинів до врахованих складає 1000:1. Вивчення практики розгляду заяв та повідомлень підрозділами МВС про вчинені злочини свідчить, що кожне п`яте повідомлення взагалі не є прочитаним. Керівництво МВС у звіті за 1996 р. визнає:" Є підстави вважати, що правоохоронна система втратила можливість адекватно реагувати на таку кількість інформації про злочини…" Досить поширеним способом позбавитися від небажаної інформації і зменшити свій обсяг роботи є офіційна постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Протягом першого півріччя 1997 р. прокуратурою скасовано 7219 таких постанов. У такій ситуації вимога невідворотності покарання є однією з численних юридичних фікцій, яка, до речі, тягне надто шкідливі наслідки: падає авторитет правосуддя; виникає тривала тяганини з поверненням на додаткове розслідування кримінальних справ прокурорами й судами з мотивів неповноти досудового слідства. У 1995 р. на дослідування повернуто майже 13 тис. кримінальних справ, у 1996 р. - 15 тис., у 1998 р. понад 20 тис., при середній кількості обвинувачених 26,3 тис. Якщо не вжити термінових реформаторських заходів, системі кримінального правосуддя загрожує колапс. Дослідування, іноді неодноразові, проводять роками. А обвинувачені тим часом перебувають у слідчих ізоляторах, понад всі передбачені законом строки. Дисертант вбачає вихід із такого становища в кардинальних змінах у системі судочинства ( які, доречно, давно й успішно функціонують у судових системах деяких західноєвропейських та північно-американських країн); перш за все у скасуванні практики повернення закінченої досудовим слідством справи на додаткове розслідування, з тим щоб кожна справа, яка потрапила до суду була остаточно вирішена вироком - обвинувальним чи виправдувальним. Юридичний ригоризм "хай гине світ, аби жила юстиція" в сучасних умовах має поступитися здоровому прагматизму, який виправдовує компромісні судові рішення заради економії часу й коштів. Йдеться про "угоду про визнання вини": на прохання обвинуваченого, його захисника, за клопотанням прокурора суд, не розглядаючи матеріали справи в повному обсязі, визнає обвинуваченого винним у вчиненні злочину менш тяжкого ніж той, що був йому інкримінований. Завдяки компромісу понад 90% кримінальних справ у США не проходять процедури судового розслідування. Тільки таким чином американським судам вдається справлятися з потоком кримінальних справ, який щорічно збільшується. Крім того, було б доцільно розширити коло кримінальних справ із протокольною формою дізнання і справ, у яких суддя виносив вирок одноособово. Деякі процесуальні спрощення, які пропонуються всупереч абстрактному принципу невідворотності, насправді сприяли б його реалізації - збережені час і ресурси можна спрямувати на скорочення латентної злочинності. Це значно збільшило б вірогідність відповідальності за вчинення злочину.

Підрозділ 4.5. "Органи кримінальної юстиції" присвячено проблемам ефективності роботи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду. Судова й адміністративна реформи здійснюються, на думку дисертанта, не досить послідовно: їхні заходи у деяких випадках випереджають свій час, в інших - вочевидь відстають або взагалі рухаються у зворотному напрямі. В Україні довгий час тривають дебати про створення єдиного слідчого апарату, який забезпечив би слідчим їх процесуальну незалежність. У 1997 р. Указом Президента України створено Національне бюро розслідувань (НБР), якому підпорядковувалися всі слідчі апарати. НБР повинно було здійснювати неформальні функції по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. На жаль, НБР не отримало бюджетних асигнувань від Верховної Ради України і наприкінці 1999 р. було ліквідовано.