Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб

зобов'язання цивільний договір власність

Актуальність теми дослідження обумовлена декількома обставинами. По-перше, передбачене у ст. 6 ЦК України положення, відповідно до якого цивільно-правовий договір є найважливішим і найпоширенішим видом правочинів, який виражає в єдиному волевиявленні загальну волю суб'єктів договору, спрямовану на досягнення певних цивільно-правових наслідків, посилило інтерес до наукового аналізу та осмислення договору в цілому і як підстави виникнення права спільної власності фізичних осіб.

По-друге, прийняття Цивільного, Господарського та Сімейного кодексів України, що набрали чинності 1 січня 2004 р., ознаменувало новий етап розвитку договірного законодавства України. Як засвідчують перші кроки наукового аналізу та осмислення договірного права України, у ньому, порівняно з попереднім законодавством, відбулося багато змін. Однак не усі з них, на жаль, заслуговують на позитивну оцінку. Доцільність введення окремих новел підтримає або заперечить судова практика. Значимість договору безпосередньо відображена в ЦК України, де серед інших підстав виникнення цивільних прав і обов'язків вказано договір, а свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства. Тому актуальними є вивчення нових доктринальних позицій договору як юридичного факту, що лежить в основі набуття права спільної власності, та комплексне наукове дослідження цивільно-правових договорів, правовим результатом укладання яких є набуття права спільної власності.

По-третє, обрана тема є актуальною ще й тому, що радянське цивільне законодавство обмежувало можливість виникнення права спільної власності, зокрема не передбачалось існування права спільної власності між фізичними і юридичними особами. Розширення в чинному цивільному законодавстві положень щодо спільної власності вимагає від науковців переосмислення деяких поглядів, що стосуються права спільної власності.

По-четверте, важливість наукової розробки питань щодо значення та ролі цивільно-правового договору у виникненні права спільної власності фізичних осіб обумовлена також процесами інтеграції нашої держави до європейського та світового співтовариства і необхідністю врахування позитивного зарубіжного досвіду в цих питаннях. Успішність реалізації цих завдань на сучасному етапі в першу чергу залежить від того, наскільки цивільне законодавство України відповідатиме сучасним тенденціям розвитку договірного права.

Підґрунтям для подальшого дослідження проблем щодо цивільно-правового договору, спільної власності фізичних осіб стали праці як українських, так і зарубіжних вчених-юристів дореволюційного, радянського і сучасного періодів: М.М.Агаркова, М.І.Брагінського, О.А.Беляневич, В.І.Борисової, С.М.Братуся, С.М.Бервено, В.А.Васильєвої, В.В.Вітрянського, В.П.Грибанова, О.В.Дзери, І.О.Дзери, А.С.Довгерта, І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, А.Г.Калпіна, В.М.Коссака, О.О.Красавчикова, Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця, А.В.Луць, Р.А.Майданика, В.К.Мамутова, Є.О.Мічуріна, Д.І.Мейєра, І.Б.Новицького, В.А.Ойгензіхта, І.А.Покровського, Н.М.Процьків, О.А.Пушкіна, Б.І.Пугінського, О.А.Підопригори, О.О.Підопригори, З.В.Ромовської, Н.О.Саніахметової, М.М.Сібільова, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Є.О.Суханова, Є.О.Харитонова, Н.С.Хатнюк, Б.Л.Хаскельберга, Я.М.Шевченко, Р.Б.Шишки, В.С.Щербини, О.С.Яворської та інших вчених.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у відділі проблем приватного права і підприємництва відповідно до напрямків наукової роботи Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України «Методологічні засади приватного права» (номер державної реєстрації 0103В003101).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є розробка питань правового регулювання договірних зобов'язань з передачі фізичним особам майна у спільну (часткову або сумісну) власність. Крім того, вивчення чинного законодавства України і законодавства деяких країн СНД та Європи, узагальнення судової практики та розробка на цій основі науково-теоретичних рекомендацій та доповнень до законодавства України.

Для досягнення вказаної мети дослідження були поставлені такі завдання:

- з'ясувати поняття і види права спільної власності;

- дати загальну характеристику юридичних підстав виникнення у фізичних осіб права спільної власності на майно і визначити місце договору серед цих підстав;

- дослідити поняття цивільно-правового договору та визначити особливості договору як підстави набуття фізичними особами права спільної власності;

- з'ясувати умови дійсності договорів як необхідної передумови для переходу права власності від однієї особи до іншої;

- здійснити комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття фізичними особи права спільної власності;

- визначити момент виникнення права спільної власності у набувача майна за договором;

- виявити особливості та з'ясувати правові механізми повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним;

- виробити та сформулювати конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства, у сфері правового регулювання спільної власності.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступають підстави набуття фізичними особами права спільної власності в цілому та цивільно-правовий договір зокрема.

Предметом дисертаційного дослідження є цивільно-правові закономірності правового регулювання договірних відносини між відчужувачем і набувачами - фізичними особами з передачі їм майна у спільну власність, цивілістична доктрина, судова практика з розгляду спорів, пов'язаних з набуттям фізичними особами права спільної власності.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідницької роботи складають загальнонаукові, філософські та спеціальні методи, які використовуються у правових дослідженнях: порівняльно-правовий, формально-юридичний, системний, моделювання і прогнозування та інші. Зокрема, діалектичний метод пізнання супроводжує весь процес дисертаційного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку досліджуваних автором інститутів у цивільних правовідносинах. Системний метод дозволив визначити систему цивільно-правових договорів, які спрямовані на набуття фізичними особами права спільної власності на майно. Порівняльно-правовий метод використовувався в дисертаційній роботі при порівнянні нормативно-правових актів України, Росії, Казахстану, Білорусії, Франції, Німеччини, інших держав.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація після прийняття Цивільного, Господарського та Сімейного кодексів України є одним із перших в українському правознавстві монографічним дослідженням договору як правової підстави набуття фізичними особами права спільної власності, в якому обґрунтовані нові в теоретичному і важливі в практичному аспекті положення, а також обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного законодавства і практики його застосування. В результаті проведеного дослідження автором сформульовано такі основні положення, які виносяться на захист:

1. На основі аналізу істотних ознак права спільної власності, які відрізняють її від інших форм власності, удосконалено поняття права спільної власності: право спільної власності - це таке право власності, яке належить двом або більше особам одночасно (множинність суб'єктів) на один і той самий об'єкт (єдність об'єкта).

2. При з'ясуванні сутності спільної власності дістало подальшого розвитку відмежування спільної власності (багатосуб'єктної власності) від власності юридичної особи, створеної за рахунок майна декількох осіб (односуб'єктна власність). Встановлено, що відмінними ознаками права спільної власності від власності юридичної особи, є: 1) спільне майно, 2) множинність суб'єктів права власності на майно.

3. Вперше доведена внутрішня суперечність ч. 3 та ч. 4 ст. 357 ЦК України щодо визначення часток у праві спільної часткової власності. При детальному аналізі ч. 4 ст. 357 ЦК України на науковому рівні встановлено, що у даному випадку йдеться не про спільну, а про приватну власність. Тому для забезпечення стабільності цивільного обігу та для попередження потенційних суперечок пропонується виключити ч. 4 ст. 357 з ЦК України.

4. Дістало подальшого розвитку питання про набуття права власності на перероблену річ та встановлено, що ЦК України (ст. 332 ЦК) залишає поза увагою випадки, коли частина речі виготовляється зі свого матеріалу, а частина - з чужого. Тому, для забезпечення стабільності цивільного обігу та для вирішення питання про долю переробленої речі запропоновано удосконалити ст. 332 ЦК України частиною 6 такого змісту: «У випадках, коли особа здійснила переробку частково зі свого, а частково з чужого матеріалу, вона набуває право власності на новостворену річ лише тоді, коли вартість переробки і наданого нею матеріалу істотно перевищує вартість чужого матеріалу. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові використаних в процесі переробки матеріалів їх вартість»;

5. При аналізі відносин, що регулюються договором довічного утримання (догляду), вперше обґрунтовано спірність положень ч. 3 ст. 746 ЦК України та запропоновано викласти її не в імперативній, а в диспозитивній формі. Адже набувачі можуть одержувати майно не лише на праві спільної сумісної власності (як вказано в ч. 3 ст. 746 ЦК), а й на праві спільної часткової власності. Тому, для уникнення різного роду супереч-ностей ч. 3 ст. 746 ЦК України запропоновано викласти у наступній редакції: «Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено домовленістю між ними. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним».

6. З метою уникнення непорозумінь з доведенням факту попередження підрядником замовника, запропоновано виправити таке упущення, сформулювавши ч. 5 ст. 853 ЦК України у такій редакції: «Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового письмового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором»;

7. Дістало подальшого розвитку питання про право власності на об'єкт будівництва. Так, виявлено суперечність між ст. 876 ЦК України та п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2005р. № 668 «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві», та запропоновано викласти її у попередній редакції: «Власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник» і відповідно залишити у попередніх редакціях ст. 880 і абзац 1 ч. 1 ст. 881 ЦК України. Таке формулювання допоможе уникнути різного роду суперечностей, що можуть стати наслідком не зовсім вдалого нового її формулювання.

8. Дістало подальшого розвитку питання щодо моменту виникнення права спільної власності подружжя на нерухоме майно за шлюбним договором. Встановлено, що відповідно до ч. 1 ст. 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Тобто, до моменту реєстрації шлюбу договір не має юридичної сили і не тягне за собою виникнення правових наслідків, зокрема, на його підставі не виникає спільна власність подружжя на нерухоме майно. Однак, у ч. 3 ст. 334 ЦК України в імперативній формі вказано, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення. Враховуючи те, що положення ч. 1 ст. 95 СК України є спеціальним по відношенню до ч. 3 ст. 334 ЦК України зроблено висновок, що право спільної власності одного з подружжя на нерухоме майно виникне лише після реєстрації шлюбу.

9. Удосконалено визначення шлюбного договору і пропонується таке формулювання: «Шлюбний договір - це домовленість осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречених) або подружжя, про встановлення, зміну або припинення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням».

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертаційної роботи можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури, а також у навчальному процесі при викладанні дисциплін: «Цивільне право», «Сімейне право». Сформульовані в роботі теоретичні положення та практичні рекомендації можуть бути використані у нормотворчій діяльності для удосконалення цивільного і сімейного законодавства. Одержані результати можуть служити базою для подальших наукових досліджень з проблем договірного права та права власності.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру з удосконалення цивільного та сімейного законодавства, що містяться в дисертації, були обговорені на засіданнях відділу проблем приватного права НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України, а також отримали апробацію у виступах автора на: круглому столі «Реформування житлового законодавства: проблеми та перспективи» (16 грудня 2006 р. м. Харків); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми здійснення охорони прав учасників цивільних правовідносин» (21-22 вересня 2007 р. м.Макіївка); всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Організаційні і правові аспекти реформування державної влади на сучасному етапі в Україні» (29 березня 2007 р. м. Київ).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у шести наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань ВАК України, та в тезах виступів на наукових конференціях.

Структура роботи обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (184 найменування). Повний обсяг дисертації становить 199 сторінок.

У Вступі дисертації розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказується мета і завдання дослідження, його об'єкт, предмет та методи, формулюється наукова новизна та основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне і теоретине значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.

Розділ перший «Поняття та способи (підстави) виникнення права спільної власності фізичних осіб» присвячений дослідженню питань права спільної власності (поняття та її види), дається загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності фізичних осіб.

У підрозділі 1.1. «Поняття і види права спільної власності» автор, аналізуючи ЦК УРСР та ЦК України щодо права спільної власності, відзначає, що ЦК України значно ширше регулює питання права спільної власності. Адже радянське цивільне законодавство обмежувало можливість виникнення права спільної власності, зокрема не передбачалось існування права спільної власності між фізичними і юридичними особами. Розширення в чинному цивільному законодавстві положень щодо спільної власності вимагає переосмислення низки поглядів, що стосуються права спільної власності.

Відзначено, що у правовій науці стійко утвердилась думка про те, що право спільної власності насамперед характеризується двома найбільш істотними ознаками, які обумовлюють її існування: 1) множинністю суб'єктів; 2) єдністю об'єкта. На основі аналізу цих ознак права спільної власності, які відрізняють її від інших форм власності, сформульовано поняття права спільної власності: право спільної власності - це таке право власності, яке належить двом або більше особам одночасно (множинність суб'єктів) на один і той самий об'єкт (єдність об'єкта).

Розкриття поняття спільної власності вимагає відмежування спільної власності (багатосуб'єктної власності) від власності юридичної особи, створеної за рахунок майна декількох осіб (односуб'єктна власність). Відмінними ознаками права спільної власності, що відрізняють його від власності юридичної особи, є: 1) спільне майно, 2) множинність суб'єктів права власності на майно. При організації юридичної особи засновники передають право власності як внесок іншому створюваному ними суб'єкту - юридичній особі, а отже права спільної власності на майно створеної юридичної особи в них не виникає, проте виникають корпоративні права, які за своєю сутністю не є правом власності. Власником такого майна є новостворена юридична особа. Тому даний випадок не підпадає під поняття спільної власності у зв'язку з відсутністю декількох суб'єктів права власності на те саме майно.

При уважному розгляді ч. 4 ст. 357 ЦК України напрошується думка, що у даному випадку йдеться не про спільну, а про приватну власність: а) співвласник може здійснити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників; б) така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив; в) така добудова (прибудова) не змінює розміру часток інших співвласників (виділено мною - А.Г.) у праві спільної часткової власності. Крім того, залишається незрозумілим, якщо добудова (прибудова) разом із житловим будинком чи спорудою є єдиним цілим (об'єкт), то чи можна вважати її окремим об'єктом власності тільки цього співвласника?

Таким чином, аналіз норм ЦК України дав змогу автору зробити наступний висновок: законодавче вирішення питання щодо визначення часток у праві спільної часткової власності за ЦК України містить суттєві внутрішні суперечності. Для забезпечення стабільності цивільного обігу та для попередження потенційних суперечок автором запропоновано виключити ч. 4 ст. 357 з ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Відзначено, що з правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно, кожен із співвласників у праві спільної часткової власності має переважне право купівлі частки перед іншими особами тощо. На відміну від спільної часткової власності у спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов - розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна, тобто коли відносини спільної власності припиняються. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за спільною згодою. Положення про переважне право купівлі частки на право спільної сумісної власності не поширюється.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності фізичних осіб» для дослідження мети наукової роботи дається загальна характеристика підстав виникнення права спільної власності фізичних осіб.

Традиційним і поширеним в науковій літературі є поділ підстав набуття права власності взагалі, права спільної власності зокрема, на первинні (початкові) та похідні (вторинні). Первинними підставами прийнято вважати такі, при яких право власності на дане майно виникає вперше або незалежно від попередніх власників. При похідних підставах право власності ґрунтується на праві попереднього власника.

Відзначено, що серед похідних способів виникнення спільної власності можна назвати договір (правочин). Так, спільна власність на майно виникає з різних підстав: а) спільного будівництва чи придбання за договором купівлі-продажу житлового будинку декількома фізичними особами; б) успадкування майна; в) участі фізичних осіб у спільному зведенні яких-небудь об'єктів господарського і соціально-культурного призначення; г) приватизація квартири (будинку) відповідно до письмової угоди повнолітніх членів сім'ї, що проживають у даній квартирі (будинку), тощо.

Розділ другий «Поняття та види цивільно-правових договорів як підстав виникнення права спільної (часткової або сумісної) власності фізичних осіб» присвячений аналізу поняття договору (правочину), дослідженню умов дійсності договорів, укладаючи які фізичні особи набувають майно на праві спільної власності. Тут же аналізуються цивільно-правові договори про реалізацію майна, виконання робіт і надання послуг, за якими у фізичних осіб може виникати право спільної власності.

Зокрема в підрозділі 2.1. «Поняття цивільно-правового договору та умови його дійсності» визначається роль і функції цієї правової конструкції та аналізується зміст поняття «договору», яке наведене в ЦК України.

Досліджуючи питання про багатозначність поняття «договір», яке є предметом тривалої наукової дискусії, автор схиляється до думки про багатозначність поняття договору та відзначає, що багатозначність поняття договору знайшла реалізацію в цивільних кодексах багатьох країн, побудованих за пандектною системою (Російської Федерації, Франції, Нідерландів). Прийнята вона і сучасним українським законодавством.

У роботі на основі аналізу нормативного визначення поняття договору в ЦК України та висловлених в літературі думок щодо цього питання розкривається співвідношення цивільно-правового договору як підстави виникнення права спільної власності з такими договорами, як господарський, підприємницький. З погляду автора, фізичні особи як споживачі товарів, робіт і послуг набувають право спільної власності на конкретні речі за допомогою різноманітних цивільно-правових договорів: купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання, ренти, підряду тощо. Проте, підставою набуття фізичною особою права спільної власності можливе і завдяки укладенню договорів у сфері підприємницької діяльності, яку вони здійснюють як підприємці, що зареєстровані у встановленому порядку. Наприклад, один з подружжя, зареєструвавшись суб'єктом підприємницької діяльності, займається наданням послуг по ремонту взуття, інший член подружжя займається веденням домашнього господарства, а виручені від підприємницької діяльності кошти належатимуть їм відповідно до ст. 60 СК України на праві спільної сумісної власності. Йдеться про те, що фізична особа як підприємець може бути стороною (покупцем, замовником тощо) в договорах поставки, контрактації, бартеру, будівельного підряду тощо, які в науці господарського права розглядаються як господарські договори.

Разом з тим, підрозділ 2.1. присвячений дослідженню особливостей застосування загальних вимог щодо дійсності правочинів до договорів, пов'язаних з переходом права власності, зокрема договорів щодо відчуження майна, яке є спільною частковою або сумісною власністю двох чи кількох фізичних осіб. Йдеться, зокрема, про такі загальні вимоги, додержання яких є необхідним відповідно до ст. 203 ЦК України.

У підрозділі 2.2. «Цивільно-правові договори, що безпосередньо спрямовані на набуття фізичними особами права спільної власності: купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, рента, дарування» проведено комплексний аналіз договорів, що є підставами набуття фізичними особами права спільної власності. З'ясовано місце і значення кожного з них у системі договорів, здійснено правовий аналіз особливостей передання майна у спільну власність за цими договорами.

Головним способом набуття фізичними особами права спільної власності на майно (речі) є укладання ними різного роду правочинів (угод), серед яких основне місце займають договори. Досліджуючи в даній дисертаційній роботі цивільно-правові договори, що є підставою виникнення спільної власності фізичних осіб, автором зазначено, що за основу дослідження взято найбільш поширені види цивільно-правових договорів, на підставі яких фізичні особи набувають майно у спільну власність. Саме вони і є предметом розгляду в даній роботі (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, рента, дарування, договір про спільну діяльність, спадковий договір, підрядні договори, шлюбний договір). Хоча автор погоджується з тим, що право спільної власності може виникати і на підставі інших цивільно-правових договорів.

При укладенні договору купівлі-продажу важливе значення має форма власності щодо відчужуваного майна. Відповідно до ст. 361 ЦК України кожному учаснику спільної часткової власності належить частка в праві власності на спільне майно, відповідно до цього кожен співвласник самостійно розпоряджається своєю часткою у праві спільної часткової власності. Таку передачу своєї частки учасник спільної власності може зробити шляхом укладання договору купівлі-продажу. Разом з тим, учасники спільної сумісної власності також можуть набувати та відчужувати майно за договором купівлі-продажу на праві спільної сумісної власності. Так, відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, за взаємною згодою. Таким чином, автором відзначено, що на відміну від права спільної часткової власності, коли кожен із співвласників має право самостійно розпоряджатися лише своєю часткою з дотриманням вимог про переважне право купівлі-продажу частки (статті 361, 362 ЦК України), у спільній сумісній власності розпорядження спільним майном здійснюється за згодою всіх співвласників.

При аналізі відносин, що регулюються договором довічного утримання (догляду), зроблено висновок, що ч. 3 ст. 746 ЦК України, в якій законодавець в імперативній формі встановлює, що у випадку, коли набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, є спірною. Але, якщо набувачі майна бажають одержати майно не у спільну сумісну, а у спільну часткову власність, а відчужувач проти цього не заперечує, чи можуть бути якісь перешкоди для такого вирішення цього питання? Тому автором запропоновано, ч. 3 ст. 746 ЦК України викласти не в імперативній, а в диспозитивній формі, а саме: «Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено домовленістю між ними. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним».

Досліджуючи договір ренти як підставу виникнення права спільної власності, автором відзначено, що майно за договором ренти може передаватись як на праві приватної, так і спільної власності. Так, якщо одержувачем ренти є подружжя, то і всі рентні платежі за договором ренти є спільною сумісною власністю подружжя (якщо інше не передбачено шлюбним договором між ними). Крім того, майно, яке набувається співвласниками на праві спільної сумісної власності, зокрема, майно, що набувається подружжям, теж може перейти у їх власність на підставі договору ренти. У випадку, якщо одним із подружжя під виплату ренти передається земельна ділянка або інше нерухоме майно, згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально засвідчена.

При аналізі відносин, що регулюються договором дарування, автором відзначено, що за договором дарування учаснику спільної власності надається право на безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні. При цьому, слушною є позиція законодавця, що в інших учасників спільної власності не виникає переважного права отримання цієї частки.

Підрозділ 2.3. «Інші види договорів, на підставі яких фізичні особи набувають право спільної власності: договір про спільну діяльність, спадковий договір, підрядні договори, шлюбний договір» присвячений з'ясуванню особливостей виникнення у фізичних осіб права спільної власності за даними договорами.

Досліджуючи договір про спільну діяльність, автором відзначено, що для досягнення мети своєї спільної діяльності учасники договору здійснюють вклади або грошима чи іншим майном, або трудовою участю. Але на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов'язуються спільно діяти в загальному інтересі, не роблячи при цьому ніяких внесків (наприклад, договори про виробничу кооперацію, про різного роду співробітництво тощо).

Відповідному аналізу піддана ситуація, коли один із подружжя бажає укласти спадковий договір, а інший - ні. Проаналізувавши дану ситуацію, автором зроблено висновок, що у випадку, якщо подружжя як відчужувач не згодне із включенням спільно нажитого майна у спадковий договір або подружжя не дійшло згоди з приводу цього майна, то один з подружжя може у судовому порядку встановити свою частку в спільному майні і після цього укласти окремий спадковий договір.

ЦК України (ст. 853) регулює порядок передання підрядником та прийняття замовником результатів роботи, виконаної за договором підряду. Так, якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором (ч. 5 ст. 853 ЦК України). Щоправда, у даній статті не вказано, в якій формі має відбуватися попередження - письмово чи усно. Щоб уникнути непорозумінь з доказуванням того, попереджав чи не попереджав підрядник замовника, автором запропоновано виправити це упущення, якщо ч. 5 ст. 853 ЦК України сформулювати у такій редакції: «Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового письмового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором».

При аналізі відносин, що регулюються договором будівельного підряду, виявлено суперечність ст. 876 ЦК України і п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 р. № 668 «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві». Так, відповідно до ст. 876 ЦК України із внесеними змінами від 15.12.2005 р. власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором, а в п. 14 Постанови Кабінету Міністрів України від 01.08. 2005 р. № 668 «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві» вказується, що власником результату виконаних робіт (об'єкта будівництва) до їх здачі замовникові є підрядник. Крім того, з метою уникнення різного роду суперечностей, що можуть стати наслідком не зовсім вдалого формулювання ст. 876 ЦК України, автором запропоновано викласти її у попередній редакції: «Власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник» та відповідно залишити у попередніх редакціях статті 880 і абзац 1 ч. 1 ст. 881 ЦК України.

Виходячи з аналізу чинного сімейного законодавства України, дисертантом запропоновано наступне визначення шлюбного договору: «Шлюбний договір - це домовленість осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречених) або подружжя, про встановлення, зміну або припинення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням».

Розділ третій «Момент виникнення і припинення права спільної власності фізичних осіб за договором» присвячений дослідженню моменту виникнення права власності у фізичних осіб за договорами та з'ясуванню правових механізмів повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним.

У підрозділі 3.1. «Момент виникнення права спільної власності фізичних осіб за цивільно-правовим договором» аргументується теоретична і практична важливість визначення конкретного моменту виникнення у набувачів права спільної власності на майно за договором.

Аналізуючи загальне правило про момент виникнення права власності у набувача майна за договором, автор підкреслює, що сама передача є вчиненням сторонами дій щодо здійснення права набувача і виконання обов'язку відчужувачем, які складають зміст зобов'язання, що виникло із договору про відчуження майна.

На основі дослідження дискусійного питання про момент виникнення права спільної власності на нерухоме майно за договором в роботі висловлена думка про те, що важливим у праві спільної часткової власності є визначення моменту переходу частки до набувача за договором. Оскільки йдеться про частку в праві, то загальні правила про момент переходу права власності з моменту передачі речі не застосовуються, а діє зовсім інший принцип. Так, відповідно до ч. 1 ст. 363 ЦК України частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Виняток з цього правила становлять випадки, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації. Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до ст. 334 цього Кодексу (ч. 2 ст. 363 ЦК України). Таким чином, чинне цивільне законодавство України пов'язує момент виникнення права спільної власності у набувача майна за договором з фактом його нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації.

При аналізі питання щодо визначення моменту виникнення права власності за договором довічного утримання, автор погоджується з позицією представників концепції - консенсуального характеру договору довічного утримання, хоча підкреслює, що даний договір може бути і реальним. Саме ця концепція знайшла подальше законодавче закріплення в ЦК України. При визначенні моменту виникнення права власності у набувача за договором довічного утримання законодавець вважає за необхідне керуватися положеннями ст. 334 ЦК України. Тобто, право власності на нерухоме майно, яке передається за договором довічного утримання, виникає в момент його державної реєстрації, який збігається з моментом його укладання.

Крім того відзначено, що майно, яке належить на праві спільної сумісної власності (наприклад, подружжю), також може бути відчужено за договором довічного утримання. При цьому у разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене на підставі договору довічного утримання, обсяг зобов'язань набувача відповідно зменшується. Якщо відчужувачем є учасник права спільної сумісної власності, то договір довічного утримання може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування.

У підрозділі 3.2. «Повернення майна при визнанні договору недійсним або неукладеним, а також при розірванні договору» досліджується правовий режим нікчемних та оспорюваних правочинів. Відмічено, що всі правочини є оспорюваними, якщо їх дійсність заперечується на встановлених законом підставах, тоді як нікчемні правочини визначені безпосередньо законом.

Досліджуючи питання щодо правового регулювання порядку розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України, автор вважає, що розірвання договору можна визначити як дію, спрямовану на припинення невиконаного договору. Дана ознака, як стверджує автор, дозволяє відрізнити розірвання договору від визнання його недійсним чи неукладеним. Адже порушення закону, яке тягне недійсність договору, має місце ще при укладенні договору, тому недійсний договір втрачає силу з моменту його укладення. Неукладеним договір визнається в силу відсутності в ньому істотних умов або у зв'язку з недосягненням сторонами згоди з цих умов. Визнання договору неукладеним тягне за собою ті ж наслідки, що і визнання недійсним, оскільки договору фактично не було. При розірванні договору обставини, які були підставами розірвання, повинні з'явитися після укладення договору, і тільки з моменту розірвання зобов'язання сторін припиняються на майбутнє.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні відносин набуття фізичними особами права спільної власності за договорами. Отримані результати у своїй сукупності розглядаються як нові науково обґрунтовані положення та висновки щодо місця цивільно-правового договору серед підстав виникнення у фізичних осіб права спільної власності на майно.

На підставі проведених досліджень чинного законодавства, судової практики та літературних джерел дисертантом сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо удосконалення деяких норм Цивільного та Сімейного кодексів України та виправлення суперечностей між ними. Зокрема:

- встановлено, що ЦК України (ст. 332 ЦК) залишає поза увагою випадки, коли частина речі виготовляється зі свого матеріалу, а частина - з чужого. Тому, для забезпечення стабільності цивільного обігу та для вирішення питання про долю переробленої речі запропоновано удосконалити ст. 332 ЦК України частиною 6 такого змісту: «У випадках, коли особа здійснила переробку частково зі свого, а частково з чужого матеріалу, вона набуває право власності на новостворену річ лише тоді, коли вартість переробки і наданого нею матеріалу істотно перевищує вартість чужого матеріалу. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові використаних в процесі переробки матеріалів їх вартість»;

- розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Однак законодавець, посилаючись у ч. 2 ст. 68 СК України на Цивільний кодекс України, не вказує конкретних статтей, в результаті чого залишає невирішеним питання, якими саме статтями слід керуватись учасникам спільної власності при здійсненні правомочностей щодо розпорядження майном. Тому, щоб зняти цю суперечність, обґрунтовано пропозицію ч. 2 ст. 68 СК України сформулювати наступним чином: «Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до статтей 368-372 Цивільного кодексу України»;

- з метою уникнення непорозумінь з доведенням факту попередження підрядником замовника, запропоновано виправити таке упущення, сформулювавши ч. 5 ст. 853 ЦК України у такій редакції: «Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового письмового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором»;

- встановлено, що іноді учасники цивільних правовідносин вдаються до договору міни, коли має місце обопільна зацікавленість кожного із них у майні його контрагента, і обмін здійснюється за умови передачі саме того майна, а не іншого. Застосування у цьому випадку правових наслідків, передбачених ст. 661 ЦК України, означало б, що майно, яке його власник обміняв лише за умови придбання майна контрагента, неможливо повернути, оскільки останній відшкодовує лише завдані збитки. У ЦК РФ (ст. 571) сторона договору міни, товар якої вилучено третьою особою, наділена правом вимагати поряд з відшкодуванням завданих їй збитків також повернення наданого нею в обмін товару. Оскільки в ЦК України загальні положення про зобов'язання не передбачають можливості застосування подібних правових наслідків, обґрунтовано доцільність введення аналогічної норми у ЦК України, підстави застосування якої передбачатимуться ст. 661 цього Кодексу та іншими положеннями про купівлю-продаж.

- доведено, якщо сторони наділені правом зміни правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, то, безперечно, вони мають право визначати на власний розсуд правовий режим майна, набутого ними після реєстрації шлюбу, але до початку дії шлюбного договору. Тому, ч. 1 ст. 95 СК України запропоновано викласти наступним чином: «Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, за умови, якщо в договорі не передбачено пізнішого терміну від дня реєстрації шлюбу».

- виявлено суперечність між ч. 3 та ч. 4 ст. 357 ЦК. При детальному аналізі ч. 4 ст. 357 ЦК на науковому рівні встановлено, що у даному випадку йдеться не про спільну, а про приватну власність. Тому для забезпечення стабільності цивільного обігу та для попередження потенційних суперечок запропоновано виключити ч. 4 ст. 357 з ЦК України.

Література

1.Гриняк А.Б. Деякі питання визначення та відчуження частки в праві спільної часткової власності громадян // Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 10. - С. 16-19.

2.Гриняк А.Б. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація як моменти виникнення права спільної власності фізичних осіб за цивільно-правовим договором // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 1. - С. 37-40.

3.Гриняк А.Б. Шлюбний договір як підстава виникнення спільної власності подружжя // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 2. - С. 47-49.

4.Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення зобов'язання за Цивільним кодексом України // Приватне право і підприємництво. Збірник наук. праць. Вип.6, 2007 р. / Редкол.: Крупчан О.Д. (гол. ред.) та ін. - К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 2007. - С. 120-125.

5.Гриняк А.Б. Спірні питання договорів дарування та довічного утримання як підстав виникнення спільної власності громадян // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 5. - С. 20-23.

6.Гриняк А.Б. Спірні питання спільної власності подружжя за новим цивільним та сімейним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 6. - С. 65-68.

7.Гриняк А.Б. Спільна власність подружжя за новим цивільним та сімейним законодавством України на житло // Реформування житлового законодавства: проблеми та перспективи: Зб. наук. праць (за матеріалами круглого столу, м. Харків, 16 грудня 2006 р.) / Редкол.: М.К. Галянтич, О.Д. Крупчан, Є.О. Мічурін та ін. - Х.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, Харківський національний університет внутрішніх справ, 2006. - С. 165-167.

Размещено на Allbest.ru