Судовий захист прав і інтересів членів сім’ї власника житлового приміщення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет внутрішніх справ

Спеціальність 12.00.03 - Цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Судовий захист прав і інтересів членів сім'ї власника житлового приміщення

Лічман Леонід Григорович

Харків - 2005



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного і трудового права Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Погрібний Олексій Олексійович, Одеський юридичний інститут НУВС, перший проректор з навчальної та методичної роботи.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Жилінкова Ірина Володимирівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права №1;

кандидат юридичних наук, доцент Кройтор Володимир Андрійович, Національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри цивільно-правових дисциплін.

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, кафедра цивільного права, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Чалий Ю.І.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стаття 47 Конституції України закріплює право кожного на житло, яке є однією з головних матеріальних умов існування людини. При цьому, порівняно з радянським періодом, роль держави в реалізації громадянами конституційного права на житло помітно трансформувалася. Ідеться вже лише про забезпечення державою можливості і створення умов для вільного задоволення самими громадянами своїх житлових потреб. Тому метою житлової реформи є створення умов для здійснення права людини на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Однак відповідні конституційні положення, пов'язані з реалізацією права особи на житло, не знаходять дотепер належного розвитку і закріплення в житловому законодавстві України. Більшість джерел житлового законодавства, у тому числі й чинний Житловий кодекс УРСР (далі - ЖК УРСР), прийняті в період функціонування адміністративно-командної системи, відбивають інший спосіб господарювання і, звичайно, не адекватні сучасним реаліям. Очевидно, що житлове законодавство в цілому має потребу в кардинальному оновленні на базі Конституції і Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Сказане стосується також і питань реалізації права на житло такою категорією громадян, які не є власниками жилого приміщення, проте є членами сім'ї власника. Оскільки сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист із боку суспільства та держави, то загальною спрямованістю всіх галузей законодавства України є визначення більш привілейованого правового статусу члена сім'ї, порівняно з іншими особами. При цьому, однак, саме коло членів сім'ї визначається законом залежно від конкретного виду відносин - воно або розширюється (як в аліментних правовідносинах), або звужується (у правовідносинах спільної власності), або ж визначається досить спірно (зокрема у житлових правовідносинах).

Саме тому нагальною потребою є визначення самого кола членів сім'ї (як нинішніх, так і колишніх) стосовно житлових правовідносин, а також дослідження їх правового статусу. У проекті Житлового кодексу України (далі - проект ЖК України) поняття сім'ї дається в широкому розумінні (ст. 37). Разом із тим, в гл. 59 ЦК України відсутнє поняття “членів сім'ї наймача”, а запроваджене поняття “осіб, які постійно проживають з наймачем” (ст. ст. 816, 817, 824, 825). Правильне визначення кола членів сім'ї власника жилого приміщення має велике практичне значення для виявлення особливостей набуття ними права на житло, а також користування ними жилою площею. Тому для житлового права України розробка конструкції “член сім'ї” набуває в сучасних умовах надзвичайну важливість.

Крім того, ефективність здійснення членами сім'ї власника жилого приміщення свого права на житло має пряму залежність від тих юридичних механізмів, які покликані гарантувати його. До таких, у першу чергу, належить можливість судового захисту прав та інтересів зазначеної категорії осіб.

У зв'язку з викладеним, уявляється актуальним проведення наукового дослідження, спрямованого на вивчення системи і механізму забезпечення житлових прав члена сім'ї власника жилого приміщення, зокрема права на їх судовий захист. Актуальність цього дослідження обумовлюється ще й тим, що протягом багатьох років затягується прийняття нового ЖК України - нормативно-правового акта, який повинен регулювати на основі конституційних положень питання, пов'язані із забезпеченням права громадян на житло. Наслідком відсутності такого акта є те, що в юридичній науці сформувалися різні точки зору і концепції правового регулювання житлових відносин, які реалізуються в нормотворчій практиці, причому дуже непослідовно. Процес кодифікації законодавства, який проходить в Україні, потребує наукового обґрунтування концептуальних засад здійснення житлової політики в Україні. При цьому залишається невирішеною низка питань щодо поняття житла, житлових відносин, їх сутності і місця в системі правовідносин, співвідношення житлового законодавства з цивільним тощо. Така невизначеність впливає на статус учасників житлових правовідносин, зокрема членів сім'ї власника жилого приміщення. Одночасно слід звернути увагу на недостатнє висвітлення окресленої проблематики в сучасній українській правничій літературі, що також вплинуло на вибір теми і напрямків дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямків досліджень Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ “Роль та місце органів внутрішніх справ у розбудові правової демократичної держави”. Тема дисертації затверджена вченою радою Одеського юридичного інституту НУВС 29 червня 2004 р. (протокол №10) і безпосередньо пов'язана з планом науково-дослідної роботи кафедри цивільного і трудового права на 2003-2008 роки за темою “Актуальні проблеми цивільно-правового захисту майнових та особистих немайнових прав”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо правового забезпечення (захисту) судом житлових інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення, у тому числі розроблення рекомендацій щодо вдосконалення цивільного і житлового законодавства України, практики їх застосування. Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі основні задачі, які необхідно було розв'язати:

- визначити правову природу права фізичної особи, в тому числі члена сім'ї власника жилого приміщення, на житло;

- виявити проблеми судового захисту прав та законних інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення та запропонувати конкретні заходи щодо їх подолання у правозастосовчій практиці;

- запропонувати шляхи вдосконалення чинного цивільного та житлового законодавства України.

Об'єктом дисертаційного дослідження є право людини на житло та на судовий захист цього права.

Предметом дисертаційного дослідження є судовий захист прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичний метод із системно-функціональним підходом до аналізу явищ, які досліджуються. Це дозволило проаналізувати правовий статус членів сім'ї як елемент житлових правовідносин, що перебуває в процесі постійного розвитку. У рамках зазначеного методологічного підходу використано також формально-логічний метод, за допомогою якого досліджувалися законодавство та практика його застосування; історичний метод, що дозволило дослідити специфіку регулювання житлових відносин в конкретних історичних умовах, динаміку його розвитку; метод порівняльного аналізу, за допомогою якого порівнювалося вирішення питань правового регулювання житлових відносин в різних країнах. На цій методологічній основі здійснювалися збір, обробка й аналіз емпіричного матеріалу.

Сформульовані в дисертації теоретичні висновки ґрунтуються на досягненнях юридичної науки, в тому числі на результатах досліджень таких вітчизняних та зарубіжних цивілістів, фахівців інших галузей правової науки, як С.С. Алексєєв, С.І. Аскназій, Ш.М. Асьянов, Р.А. Байрамов, Ю.Г. Басін, І. А. Бірюков, Є.В. Богданов, С.Н. Братусь, І.Л. Брауде, В.В. Бутнев, І.С. Вишневська, Н.Л. Вороніна, М.К. Галянтич, К.А. Глухов, Б.М. Гонгало, В.С. Гопанчук, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, О.І. Дзера, В.А. Дозорцев, Р.Б. Досанова, П.Н. Дятлов, М.Д. Єгоров, П.Ф. Єлісейкін, І.В. Жилінкова, Ю.О. Заїка, В. А. Золотар, Т.І. Іларіонова, О.С. Йоффе, Г.І. Коваленко, О.О. Красавчиков, Л.В. Крашенинников, В.А. Кройтор, І.Д. Кузьміна, І.М. Кучеренко, В.Н. Литовкін, К.І. Манаєв, Р.П. Мананкова, І.Б. Марткович, В.Ф. Маслов, Є.О. Мічурін, О.О. Михайленко, Г.В. Міщенко, В.А. Нагорняк, П.С. Нікитюк, Г.А. Окропирідзе, А.І. Пергамент, Д.А. Петров, Т.І. Погодіна, А.Г. Потюков, І.П. Прокопченко, Ж.М. Пустовіт, Ю.К. Райхер, С.О. Салтанова, Н.О. Саніахметова, Г.А. Свердлик, П.І. Седугін, М.М. Сібільов, С.О. Сліпченко, В.О. Сисоєв, О.В. Соболєв, Л.О. Терехіна, А.А. Тітов, Ю.К. Толстой, Є.О. Харитонов, Ю.С. Червоний, Д. а також законодавство окремих іноземних країн. У ході дослідження використовувалися постанови Пленуму Верховного Суду України, окремі правові позиції, висловлені судовою палатою з цивільних справ Верховного Суду України, практика Малиновського та інших районних судів м. Одеси, апеляційного суду Одеської області.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній цивільно-правовій науці на рівні дисертаційного дослідження визначено особливості правового положення (статусу) членів сім'ї власника жилого приміщення, у тому числі колишніх, сформульовано низку положень щодо судового захисту прав і інтересів указаних осіб, які враховують сучасний стан цивільного, житлового законодавства та досягнення цивілістичної думки України. Основні положення дисертації, яким притаманна наукова новизна, полягають у наступному.

1. Розвинуто положення щодо визначення правової природи права на житло як природного права кожної людини, яке є одним з невід'ємних елементів правоздатності фізичних осіб.

2. По-новому, виходячи з концептуальних положень статті 47 Конституції України, виокремлено складові реалізації права на житло, до яких належать можливості:

1) побудувати або придбати житло у власність;

2) отримати в користування житло, що є об'єктом права державної, комунальної власності або взяти в найм об'єкт, що перебувати в приватній власності;

3) набути право користування житлом в якості членів сім'ї власника житла, а також в якості осіб, які постійно проживають із наймачем житла, і передбачає стабільне користування житлом в умовах свободи вибору місця проживання і цивілізованого (безпечного) середовища існування, яке забезпечується державними гарантіями недоторканності житла і недопущенням свавільного його позбавлення.

3. Наведено додаткові аргументи щодо визначення житлових правовідносин, як відносин, що направлені на реалізацію конституційного права на житло з метою задоволення житлової потреби. У зв'язку з цим, дістала додаткового обґрунтування позиція, що відносини, які виникають у зв'язку з відведенням земельної ділянки для будівництва, будівництвом і придбанням у власність житла, не є житловими.

4. Уперше визначено та охарактеризовано специфічні ознаки житлових правовідносин між власником жилого приміщення і членами його сім'ї, в тому числі колишніми, які є сервітутними, речовими, мають особистий характер і виникають за наявності складного юридичного складу, до якого входять вселення і проживання з власником житла в якості члена його сім'ї.

5. Уперше обґрунтовано необхідність закріплення у ст. 405 ЦК України положення, що на вселення і проживання неповнолітніх дітей членів сім'ї власника, які не досягли чотирнадцяти років, згода власника не потрібна.

6. На відміну від судової практики, що склалася, по-новому вирішено питання щодо збереження права користування жилим приміщенням членами сім'ї власника у разі його заміни. Обґрунтовано пропозицію щодо законодавчого закріплення збереження права користування житлом за вказаними особами при переході права власності до іншої особи, якщо при вселенні не було передбачено іншого, а також за наявності обставин, передбачених законом.

7. Наведені додаткові аргументи на користь законодавчого закріплення судового попередження члена сім'ї власника жилого приміщення у разі порушення ним житлових обов'язків при розгляді справ про його виселення без надання іншого жилого приміщення. Уперше обґрунтовано пропозицію надати суду право з урахуванням конкретних обставин справи виселяти членів сім'ї власника житла без надання іншого жилого приміщення без попереднього застосування заходів судового попередження, якщо подальше спільне проживання з ними може спричинити тяжкі наслідки для власника житла або членів його сім'ї.

8. По-новому визначено юридичну природу відсутності без поважних причин члена сім'ї власника жилого приміщення за місцем проживання понад строки, встановлені законом, як різновид зловживання правом на користування житлом.

9. Наведено додаткові аргументи щодо уніфікації судової практики при розгляді справ про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням новим власником і членами його сім'ї, якщо колишній власник або члени його сім'ї не були зняті з реєстрації за колишнім місцем проживання.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її положення є певним доробком у системі наукових знань про судовий захист прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. Прикладне значення можуть мати ті результати дослідження, в яких пропонуються шляхи вдосконалення житлового і цивільного законодавства України, а також судової практики їх застосування. Окремі теоретичні положення дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів “Цивільне та сімейне право України”, “Житлове право України” та ін. Окремі положення дисертації вони можуть стати підґрунтям і для подальших наукових досліджень.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, доповідалися і обговорювалися на 5-й Міжнародній науково-практичній конференції “Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини: теорія і практика” (м. Київ, 1999 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми удосконалення сімейного законодавства України” (м. Одеса, 2001 р.); 5-й Звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 2002 р.); на 1-й та 2-й міжнародних науково-методичних конференціях “Римське право і сучасність” (м. Одеса, 2001 р., 2002 р.). Крім того, дисертація пройшла рецензування та обговорення на кафедрі цивільного і трудового права Одеського юридичного інституту НУВС (2004 р). Окремі положення і висновки дослідження використовувалися автором у лекціях та на практичних заняттях, що проводяться в Одеській національній юридичній академії.

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 7 наукових статтях, з яких 6 опубліковано у виданнях, визнаних ВАКом України фаховими для юридичних наук.

Структура роботи обумовлена його предметом і метою. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 11 підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 221 сторінка, з них основного тексту - 185 сторінок, список використаних джерел включає 465 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації визначається актуальність теми дослідження, його об'єкт, предмет, методологічні основи, вказується мета і завдання дослідження, формулюється його наукова новизна, висвітлюється практичне значення та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. “Загальна характеристика конституційного права на житло” складається з двох підрозділів. Він починається підрозділом 1.1 “Загальні засади житлової політики в Україні”, в якому дисертант доходить висновку, що, незважаючи на суттєву зміну соціально-економічних умов у країні, відповідних змін у житловій політиці практично не відбулося. Це, на думку автора, пов'язано з певною “невизначеністю”, яка з початку 90-х років ХХ ст. виникла в правовому регулюванні житлових відносин, а також з суттєвими розбіжностями між тими цілями, які держава раніше ставила перед собою щодо забезпечення права людини на житло, та нинішніми економічними реаліями. У зв'язку з цим зроблено висновок про необхідність уточнення напрямків та змісту сучасної житлової політики в Україні.

Зокрема, сучасна житлова політика в державі має базуватися на усвідомленні соціально-економічного характеру права на житло. Така природа даного права свідчить про те, що державне забезпечення його реалізації тісно пов'язане з фінансово-економічними та організаційними можливостями самої держави, а також з особливостями правового статусу осіб, які мають відповідне право. Тобто державна житлова політика має орієнтуватися на створення умов для самостійної реалізації особами свого права на житло. І тільки в тому разі, коли певні категорії осіб у силу соціально значимих поважних чи незалежних від них обставин не здатні самостійно реалізувати це право, держава має вжити заходів для його забезпечення.

У зв'язку з цим подальший розвиток житлової політики в державі має базуватися на усвідомленні двоякої природи житла (як соціального і економічного блага), що надається в межах соціальних норм безоплатно, а поза його межами - на оплатних умовах. При цьому зазначено, що відсутність у Конституції України визначення категорії “громадян, які потребують соціального захисту”, а також широке використання в чинному законодавстві категорії “соціальний захист” щодо окремих верств населення, “малозабезпечений громадянин (сім'я)”, призводить до невизначеності в питанні про коло осіб, право на житло яких має бути реалізоване за рахунок держави.

У підрозділі 1.2 “Зміст права на житло” дисертант долучається до наукової дискусії щодо означеного питання. Зокрема звертається увага на те, що одні вчені (М.Й. Бару, І.С. Будзилович, М.А. Голодний, О.А. Пушкін, Н.О. Саніахметова, Г.С. Сиволобова, М.М. Сібільов, Є.О. Харитонов, Ю.С. Червоний) право на житло розглядають як елемент цивільної правоздатності, інші (Є.В. Богданов, В.П. Грибанов, Р.Б. Досанова, В.П. Маслов, І.П. Прокопченко, Ю.К. Толстой, В.Ф. Чигір) - як суб'єктивне право людини. Окремі дослідники відносять право на житло до змісту правоздатності, що одночасно виступає суб'єктивним правом особливого роду (А.А. Ярошенко), або вважають, що право на житло не може бути ані правоздатністю, ані суб'єктивним правом, а є елементом правового статусу громадян (І.С. Вишневська, І.Б. Марткович). Крім того пропонується розрізняти “право на житло” на конституційному і на галузевому рівні. На першому воно виступає як право на одержання житла за наявності визначених умов, на другому - як суб'єктивне право на одержане житло (Т.І. Погодіна).

Критичний аналіз цих позицій призводить дисертанта до висновку про те, що право на житло, як воно закріплене в Конституції України, є одним з основних прав і свобод людини. На сучасному етапі конституційне право на житло означає насамперед право особи мати житло для власного проживання і проживання членів його сім'ї. Інакше кажучи, його змістом є гарантована законом можливість побудувати або придбати житло у власність, отримати в користування житло, що є об'єктом права державної, комунальної власності або взяти в найм об'єкт, що перебуває в приватній власності, набути право користування житлом в якості членів сім'ї власника жилого приміщення, а також в якості осіб, які постійно проживають із наймачем житла, а також стабільно користуватися житлом в умовах свободи вибору місця проживання і цивілізованого (безпечного) середовища існування, яке забезпечується державними гарантіями недоторканності житла і недопущення свавільного його позбавлення.

Розділ 2. “Член сім'ї власника жилого приміщення як суб'єкт права на судовий захист своїх прав та інтересів” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 “Поняття та види членів сім'ї власника жилого приміщення” дисертант виходить із того, що базовим для поняття “член сім'ї” є поняття “сім'я”. З урахуванням його визначення в Сімейному кодексі України (далі - СК України) має бути підтриманим положення ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР, яким до членів сім'ї віднесено дружину наймача (власника), їхніх дітей, батьків та інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть із ним спільне господарство. Права члена сім'ї має також і особа, яка перестала бути членом сім'ї наймача, але продовжує проживати в займаному ним жилому приміщенні. Членів сім'ї слід відмежовувати від категорії тимчасових мешканців, які хоч і користуються житловою площею, проте з позицій сімейно-правових відносин не належать до сім'ї. Встановлення в законодавчому порядку певних строків спільного проживання (скажімо, одного року) як необхідного критерію, для визнання громадянина членом сім'ї наймача вирішило б проблему відмежування тимчасових мешканців від членів сім'ї наймача і виключило б можливість виникнення спорів із зазначених мотивів.

Дисертант підтримує і додатково обґрунтовує запропонований в літературі (П.В. Крашенинников) поділ членів сім'ї власника на чотири групи: сім'я власник житловий правовий

1) члени сім'ї у вузькому сенсі, тобто особи, які приживають з власником і ведуть спільне з ним господарство;

2) колишні члени сім'ї власника, тобто особи, які проживають, але з певного часу вже не є членами сім'ї;

3) члени сім'ї колишнього власника, тобто особи, які проживають у житлі, право власності на яке перейшло від громадянина, який зберігає сімейні стосунки з користувачами жилого приміщення, до інших осіб;

4) колишні члени сім'ї колишнього власника жилого приміщення.

У підрозділі 2.2 “Житлові права та обов'язки членів сім'ї власника жилого приміщення” дисертант, перш за все, звертає увагу на те, що члени сім'ї власника жилого приміщення не мають права власності на житло, в якому вини проживають, що суттєво відрізняє їхній правовий статус від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема, право розпорядження цим майном. Разом із тим, їм належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (ст. 405 ЦК України). Проте член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Не маючи права на розпорядження житлом, член сім'ї власника певним чином може впливати на розпорядження, здійснюване власником житла. Зокрема, на думку автора, оскільки місце проживання дитини визначається за правилам ст. 160 СК України, ст. 29 ЦК України, то необхідно закріпити в законодавстві наступне положення: “На вселення членом сім'ї власника неповнолітніх дітей, які не досягли чотирнадцяти років, згоди власника не потрібно”.

Дисертант звертає увагу на те, що, на відміну від ст. 292 ЦК РФ, згідно з якою члени сім'ї зберігають право користування жилим приміщенням навіть у випадку, коли власник відчужує жиле приміщення, ЦК України не регламентує це питання. Доводить необхідність закріплення в українському законодавстві положення, що перехід права власності на жиле приміщення до іншої особі не є підставою для припинення права користування жилим приміщенням членами сім'ї попереднього власника, якщо інше не встановлено угодою між власником і членами його сім'ї. Крім того, додатково аргументується необхідність закріплення в новому ЖК України права членів сім'ї на переважне придбання житла у разі відчуження його власником.

Підлягають законодавчому визначенню також особливості правового положення колишнього члена сім'ї власника. Доводиться, що обсяг житлових прав цих осіб і членів сім'ї власника житла не може збігатися і повинен бути ширшим у членів сім'ї власника жилого приміщення. Проте за колишніми членами сім'ї, які володіють правом користування квартирою (будинком), має зберігатися частина тих прав і обов'язків, якими наділені члени сім'ї. Зокрема, це: рівні обов'язки щодо участі у витратах щодо утримання і ремонту жилого приміщення, право на користування приміщенням, загальні підстави виселення, право користування квартирою після її відчуження власником.

У підрозділі 2.3 “Право члена сім'ї власника на судовий захист житлових прав та інтересів” проаналізовано дві точки зору щодо розуміння права на захист: “традиційна” - право на захист є складовою частиною самого суб'єктивного права поряд із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб; та “альтернативна” - право на захист являє собою самостійне суб'єктивне право (І.О. Дзера, П.Ф. Єлісейкін, Є.А. Крашенинников) і наведено аргументи на користь того, що за всієї їх взаємопов'язаності, право на захист все ж володіє ознаками, які дозволяють поставити його на один рівень із тим суб'єктивним правом, яке захищається.

З-поміж різноманітних національних механізмів і засобів забезпечення прав і свобод людини найбільш поширеним є судовий захист. Право на судовий захист - конституційне право особи (ст. 46 Конституції України), яке гарантує захист майнових і немайнових прав, надає можливість оскарження в суді дій і рішень посадових осіб, які порушують права громадян. Право на судовий захист включає в себе комплекс правомочностей: право на звернення до суду (порушення справи), на об'єктивне і справедливе ставлення суду, на винесення законного й обґрунтованого рішення, на виконання судового рішення (ст. 6 Європейської конвенції про права людини).

При цьому судова форма захисту порушених житлових прав є найбільш ефективною. Переваги саме судового захисту порушеного права полягають у наступному:

1) рішення в справі приймається незалежним судом;

2) судочинство базується на принципах рівності, змагальності, диспозитивності, безпосередності, усності та ін., сукупність яких є гарантією всебічного й об'єктивного розгляду справи, повного захисту порушених прав особи;

3) діяльність судових органів щодо захисту цивільних прав і інтересів здійснюється у рамках детально регламентованої форми, що забезпечує гарантію й охорону прав і встановлення істини в судовому розгляді, в розумні строки;

4) гарантується можливість оскарження та перевірки законності та обґрунтованості судових рішень в апеляційному та касаційному порядках;

5) судове рішення є обов'язковим, а можливість примусового порядку його виконання робить захист порушеного права реальним.

Автор пов'язує виникнення права на звернення до суду з порушенням, оспорюванням або невизнанням прав, законних інтересів та свобод. Момент, з якого захист може бути задіяний у будь-якій формі, являє собою початок дій, що посягають на суб'єктивне право або існує загроза їх порушення.

Розділ 3. “Правовідносини щодо судового захисту житлових прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 “Поняття житлових правовідносин, їх структура та види” проаналізовано трансформацію трактування житлових правовідносин у літературі різних часів.

Спершу автором критично переосмислено визначення кола житлових правовідносин, запропонованого П.І. Седугіним. Дисертант вважає, що відносини, які виникають у зв'язку з будівництвом і набуттям у власність житлового будинку або його частини, не є житловими, а спрямовані, перш за все, на виникнення права власності на житло як нерухоме майно і не завжди направлені на майбутнє користування житлом власника або членами його сім'ї. Забезпечення житлом власника і членів його сім'ї є похідним від відносин, що виникають у зв'язку з будівництвом і набуттям у власність жилого будинку або його частини. У житлових правовідносинах стрижневими є відносини щодо користування житлом. Тому тільки ті правові відносини, змістом яких є виникнення, здійснення, зміна чи припинення права на житло, можна назвати житловими правовідносинами.

Далі, виходячи з класичного розуміння структури правовідношення, дисертант виявляє особливі риси житлових правовідносин: специфічність об'єкта, особливий суб'єктний склад, характер змісту та складні підстави їх виникнення. Зокрема, їх об'єктом є житло, властивості, призначення і характер якого помітним чином впливають на інші елементи правовідносин.

Завершується підрозділ авторською класифікацією житлових правовідносин на три групи. До першої групи належать правовідносини щодо укладання договору найму (оренди) житла, яке належить наймодавцю на праві приватної власності, і похідних від нього договорів, а також відносини по забезпеченню житлом осіб, які потребують соціального захисту і покращання житлових умов у будинках, що є об'єктом державної або комунальної власності, у будинках житлово-будівельних кооперативів, у службових жилих приміщеннях, гуртожитках, інших спеціалізованих жилих приміщеннях (житлових будинках). До другої групи належать відносини, пов'язані з безпосереднім користуванням зазначеним житлом (найм, оренда, піднайм, сімейні відносини з власником житла тощо), у тому числі з наданням, споживанням та оплатою житлово-комунальних послуг. Крім того, до цієї групи також належать правовідносини, що складаються при припиненні права власності на житло і/або права користування житлом. Третю групу складають правовідносини, направлені на забезпечення належного користування житлом, тобто відносини з управління, експлуатації, забезпечення схоронності і ремонту житлового фонду.

Оскільки житлові майнові права реалізуються у житлових майнових відносинах, відповідно автор поділяє ці відносини на речово-правові та зобов'язально-правові. Підкреслено, що право на житло є найважливішим у системі речових прав, яке виражає не тільки принципи цивільного права, але також деякі принципи соціального захисту.

У підрозділі 3.2 “Порушене право та інтерес члена сім'ї власника житлового приміщення як предмет судового захисту” дисертант спершу досліджує проблему того, який елемент житлового правовідношення за участю члена сім'ї власника жилого приміщення піддається ушкодженню (страждає) при вчиненні житлового правопорушення, і доходить висновку, що таким є соціальний зв'язок, тобто житлові права та інтереси названого суб'єкта. Далі піддано дослідженню загальне поняття “права і інтереси людини та громадянина” у зламі до житлових правовідносин за участю членів сім'ї власника жилого приміщення, за результатами якого встановлено наступне. Змістом суб'єктивного права члена сім'ї власника жилого приміщення є такі правомочності:

1) право вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків;

2) право на власні дії, яке означає можливість самостійного здійснення суб'єктом фактичних та юридично значимих дій;

3) право на захист, що виступає як можливість використання чи вимога використання державно-примусових засобів у випадках порушення суб'єктивного права.

Встановлено, що у випадку вчинення житлового правопорушення, шкода заподіюється (або створюється реальна загроза її заподіяння) таким правомочностям члена сім'ї власника жилого приміщення, як право вимагати від зобов'язаного суб'єкта (зокрема, власника жилого приміщення) покладених на нього обов'язків (наприклад, щодо надання можливості проживання) та право на власні юридично значимі дії (наприклад, право на вселення малолітніх дітей). Порушення права на захист є самостійним видом правопорушення, яке має процесуально-правовий, а не матеріально-правовий характер.

У зв'язку з питанням про предмет судового захисту окремо розглянуто проблему співвідношення суб'єктивного права і інтересу та зроблено висновок, що в основі будь-якого суб'єктивного права лежить той чи інший типовий інтерес, який є передумовою не тільки набуття, але й здійснення і захисту цивільних прав. Для його задоволення уповноваженій особі надається суб'єктивне право. Як самостійний об'єкт правової охорони інтерес виступає лише тоді, коли він не опосередкований жодним суб'єктивним правом. Зазначено, що суб'єктивне цивільне право пов'язано не тільки з інтересами уповноваженої особи, а і з суспільними інтересами.

У підрозділі 3.3 “Правовідносини по застосуванню заходів відповідальності та захисту при порушенні житлових прав та інтересів члена сім'ї власника жилого приміщення” проаналізовано поняття відповідальності і захисту, визначено їх співвідношення. Наводяться додаткові аргументи на користь найбільш поширеної та визнаної як у загальній теорії права, так і в галузевих науках (С.С. Алексєєв, Ю.Г. Басін, Т.І. Ілларіонова, С.Н. Кожевников, О.О. Красавчиков, Г.Н. Стояков, В.Ф. Яковлєв) концепції поділу заходів державно-примусового характеру на заходи цивільно-правової відповідальності і захисту, та піддано критиці судження її противників (С.Н. Братусь, В. Варкалло, О.Е. Лейст, І.С. Самощенко, В.А. Тархов, М.Х. Фарукшин).

Далі дисертант обґрунтовує висновок про те, що заходи відповідальності і захисту є об'єктами специфічного виду правовідносин, які складаються у зв'язку з порушенням суб'єктивних прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. Оскільки саме об'єкт цих правовідносин є їх найбільш специфічним елементом, а також у зв'язку з неоднозначністю його наукового трактування і практичного застосування, у подальшому основну увагу зосереджено на критеріях розмежування заходів відповідальності і захисту. Такими, зокрема, є: підстави застосування; функціональна спрямованість; характер і ступінь ваги правових наслідків їх застосування. Останній критерій з окремими уточненнями визначений як такий, що підлягає застосуванню і дозволяє визначити, що застосування заходів відповідальності передбачає наявність у сукупності двох елементів: зменшення майнових прав у правопорушника та засудження його винної протиправної поведінки. Заходи захисту, як правило, переслідують правовідновлюючу мету і не пов'язані з винуватістю чи невинуватістю порушника, крім того, їх кількість є значно більшою, порівняно із заходами відповідальності. Проведено класифікацію заходів захисту в житлових правовідносинах за критерієм їх цільової функціональної спрямованості, за результатами якої виокремлено наступні їх види: заходи захисту, дія яких зводиться до визнання наявності чи відсутності прав і обов'язків; правоприпиняючі; відновлювальні заходи; заходи захисту, пов'язані з примусовою зміною чи припиненням правовідносин користування житловим приміщенням.

Зроблено висновок про те, що якщо має місце винне правопорушення, то, поряд із заходами захисту, доцільно комплексно застосовувати і заходи відповідальності (у тому числі й цивільно-правової).

У розділі 4. “Спеціальні питання судового захисту прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення” досліджено особливості охорони житлових прав і інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення в окремих типових ситуаціях.

Так у підрозділі 4.1 “Цивільно-правова відповідальність за руйнування, псування, використання жилого приміщення не за призначенням та за створення неможливості спільного проживання” досліджуються правові наслідки для одного із членів сім'ї власника руйнування і псування жилого приміщення, вчиненого як самим власником, так і іншими членами його сім'ї. Обґрунтовується можливість застосування до порушників, які не є власниками жилого приміщення, такого специфічного заходу відповідальності, як виселення без надання іншого жилого приміщення. До умов застосування такого заходу віднесено систематичність дій, а також вжиття заходів попередження, судового і громадського впливу, які виявилися безрезультатними. При цьому необхідно враховувати, що псування або ушкодження житла може здійснюватися в різних формах. Під систематичністю ж необхідно розуміти вчинення двох і більше таких правопорушень.

Дисертант долучився до дискусії щодо форми вини порушника (Ю.Г. Басін, В.Ф. Чигір, В.Ф. Яковлєв) і зробив висновок, що вона може мати характер як умислу, так і грубої необережності. Разом із тим, будь-яке безвідповідальне ставлення до житлового фонду, незалежно від того, чи є воно умисним або необережним, може спричинити застосування до особи, яка не є власником, крайньої міри цивільно-правової відповідальності - виселення. Підтримано і додатково аргументовано висловлену в літературі (І.С. Вишневська, О.С. Йоффе, Н.О. Саніахметова, Ю.К. Толстой) точку зору про те, що руйнування та псування можуть бути як результатом дії, так і бездіяльності.

Завершується підрозділ аналізом правових наслідків створення неможливості спільного проживання. Дослідження правової конструкції, передбаченої у ст.. 116 ЖК УРСР, призводить автора до висновку про те, що нею передбачається відповідальність не лише наймача і членів його сім'ї. У зв'язку з цим аргументується теза про необхідність більш гнучкого підходу до визначення правових наслідків порушень правил співжиття, як і інших правопорушень, передбачених ст. 116 ЖК УРСР.

У підрозділі 4.2. “Захист прав і законних інтересів прав малолітніх та неповнолітніх членів сім'ї власника жилого приміщення” розглядаються правові наслідки позбавлення батьківських прав, зокрема вирішення судом питання про можливість їх подальшого проживання в одному жилому приміщенні (ст. 167 СК України). Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, із жилого приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Наведена норма становить інтерес як із теоретичної, так і з практичної точок зору, оскільки підстави її застосування не повною мірою відповідають ознакам власне житлового правопорушення.

Оскільки до прийняття Основ житлового законодавства СРСР і житлових кодексів союзних республік позбавлення батьківських прав не розглядалося як самостійна підстава виселення без надання іншого жилого приміщення, суди задовольняли позови про виселення тільки тоді, коли вже після позбавлення батьківських прав поведінка громадян порушувала правила співжиття і до них застосовувалися заходи попередження, що виявилися безрезультатними. Такий шлях не відповідав інтересам захисту неповнолітніх, а тому ЖК УРСР врегулював таку ситуацію (ст. 114) і передбачив виселення з наданням іншого жилого приміщення осіб, позбавлених батьківських прав, якщо вони проживають спільно з дітьми, відносно яких позбавлені батьківських прав. Таке рішення законодавця є результатом послідовного розвитку наукової думки з цього приводу.

Частина 2 ст. 56 Проекту ЖК України передбачає, що без надання іншого житла може бути виселено із житла за рішенням суду також осіб, позбавлених батьківських прав, якщо їх спільне проживання з дітьми, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав, визнано неможливим. Автор звертається до аналізу російського досвіду правозастосування і доходить висновку, що виселення з наданням іншого жилого приміщення є дієвим заходом відповідальності, оскільки саме по собі позбавлення батьківських прав, що не поєднується із соціально значимими втратами для особи, яка порушує права та інтереси дитини, по суті, відповідальністю не стає. Вочевидь, що основною метою застосування цих заходів є захист інтересів неповнолітньої особи.

У підрозділі 4.3 “Правові наслідки зловживання правами члена сім'ї власника жилого приміщення” аналізуються процедура та правова природа визнання особи такою, що втратила право на користування житлом. Виходячи з конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону та за рішенням суду, автор досліджує положення чинного (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України) та перспективного (ст. 66 проекту ЖК України) законодавства, якими передбачається позбавлення права на житло. При їх дослідженні підтримано та додатково аргументовано висловлену в літературі думку, що обмеження (позбавлення) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії наймача або членів його сім'ї, які пов'язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов'язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб (Г.А. Гаджиєв, С.Г. Пепелєєв).

На основі аналізу судової практики застосування ст. 107 ЖК УРСР та зроблено висновок, що неповнолітня особа може бути визнана такою, що втратила право на користування житлом, тільки у зв'язку з вибуттям на інше постійне місце проживання.



ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукових проблем, пов'язаних із судовим захистом житлових прав та інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. Головними науковими і практичними результатами роботи автору вбачаються наступні висновки.

1. Соціально-економічна гострота проблеми забезпечення житлом на разі привертає особливу увагу дослідників до питань реалізації конституційного права особи на житло. Оскільки таке право належить особі від народження, незалежно від будь-яких обставин, особливої актуальності набуває питання реалізації права на житло особами, які не є власниками жилого приміщення, в якому вони проживають, зокрема і членами сім'ї власника жилого приміщення.

2. Право на житло членів сім'ї власника жилого приміщення включає в себе право на отримання житла, право на користування ним, право на покращання житлових умов, право на використання житла для особистого проживання, право на безпечне для проживання середовище та право на недоторканність житла. Однією з найбільш вагомих і дієвих гарантій права члена сім'ї власника жилого приміщення на житло є можливість його судового захисту. Ця можливість, як саме право на житло, належить кожній особі, незалежно від того, чи є вона власником жилого приміщення. Право на судовий захист виникає з моменту початку вчинення дій, що загрожують праву на житло члена сім'ї власника жилого приміщення, чи виникнення загрози вчинення таких дій.

3. На законодавчому рівні має бути закріплено збереження права користування жилою площею за колишніми членами сім'ї власника при переході права власності (якщо при вселенні не було передбачено іншого) до іншої особі шляхом попереднього укладання з ними договорів найму строком не менш трьох років, а у відношенні неповнолітніх із числа колишніх членів сім'ї власника - до досягнення ними повноліття.

4. Заходи захисту і відповідальності, які застосовуються у разі порушення прав і інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення повинні ефективно їх відновлювати і захищати. При цьому такі заходи (особливо, найбільш суворий з них - виселення із жилого приміщення) мають застосовуватися лише судом і на підставах, визначених законом (житлові правопорушення), які пропонується уточнити.

5. Сформульовано і обґрунтовано пропозиції про вдосконалення правового регулювання судового захисту прав і інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. Серед них, зокрема такі пропозиції:

а) доповнити частину 2 ст. 406 ЦК України реченням такого змісту: “До обставин, які мають істотне значення належать потреба власника та нових членів його сім'ї в житлі, наявність у колишніх членів його сім'ї іншого житла, достатній життєвий рівень членів сім'ї власника житла, який свідчить про можливість придбання або отримання в користування житла тощо. Право користування чужим житлом (сервітут) припиняється за рішенням суду, який визначає для відповідача строк, необхідний для вільного вибору місця проживання”;

б) закріпити в проекті нового ЖК України наступне положення: “На вселення членом сім'ї власника неповнолітніх дітей, які не досягли чотирнадцяти років, згоди власника не потрібно”.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Личман Л.Г. Некоторые актуальные вопросы судебной защиты права частной собственности на квартиру // Актуальные проблемы государства и права: Сб. научн. тр. - Вып. 1. - Одесса, 1994. - С. 104-110.

2. Лічман Л.Г. Судовий захист конституційного права на житло при розгляді справ про визнання права користування жилим приміщенням // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - Вип. 4. - Одеса, 1997. - С. 173-178.

3. Лічман Л. Судовий захист конституційного права людини на житло // Юридический вестник. - 1998. - №3. - С. 96-98.

4. Лічман Л. Поняття “житло” і його цивільно-правове значення // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №11. - С. 19-22.

5. Лічман Л.Г. Житлове право України: визначення місця в системі національного права (постановка проблеми) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - №3. - С. 155-163.

6. Лічман Л. Про місце житлового права в системі національного права України // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 12. - С. 22-25.

7. Лічман Л.Г. Новели цивільного процесуального законодавства, що регулюють розгляд справ судами першої інстанції // Суспільство. Держава. Право. - Вип. 1. Цивільне право. - 2002. - №1. - С. 34-37.



АНОТАЦІЇ

Лічман Л.Г. Судовий захист прав і інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Національний університет внутрішніх справ. Харків, 2005.

Дисертацію присвячено проблемам судового захисту прав і інтересів членів сім'ї власника жилого приміщення. Розроблено питання теорії, досліджено чинне правове регулювання та судову практику з цього питання, сформульовано рекомендації щодо їх удосконалення.

Ключові слова: право на житло, власник житла, член сім'ї, судовий захист, житлові права, житлові інтереси.

Личман Л.Г. Судебная защита прав и интересов членов семьи собственника жилого помещения. - Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Национальный университет внутренних дел. Харьков, 2005.

Диссертация посвящена комплексному исследованию жилищных отношений, что обусловлено необходимостью усовершенствования действующего жилищного законодательства с учетом произошедших в Украине социально-экономических изменений.

Основной целью диссертационного исследования является разработка теоретических и практических проблем правового обеспечения (защиты) жилищных прав и интересов членов семьи собственника жилого помещения, а также разработка на этой основе рекомендаций по усовершенствованию гражданского и жилищного законодательства Украины, практики их применения.

Проанализированы изменения в концептуальных основаниях обеспечения жильем, правовая природа права на жилье, также его реализация, в частности защита в рамках соответствующих жилищных правоотношений. Впервые на научном уровне проводится исследование правового положения члена семьи собственника жилого помещения, в т.ч. бывшего.

Исследовано право на защиту, средства и формы защиты, среди которых доминирующее место занимает судебная защита, как категорий выяснение содержания которых влияет на результаты диссертационного исследования.

Практической сторону диссертационного исследования стала защита интересов члена семьи собственника как стадия непосредственной реализации мер охранительного характера и особенности их применения в жилых правоотношениях.

Сформулированные предложения по усовершенствованию гражданского и жилищного законодательства Украины.

Ключевые слова: право на жилье, собственник жилья, член семьи, судебная защита, жилищные права, жилищные интересы.

Lichman L.G. - Judicial defense of right and interests family members of dwelling lodgement proprietor. - Manuscript.

Dissertation for a candidate Degree in Law in specialty 12 00 03 Civil Law and Civil Process; Family Law; Private International Law. - National university of internal affairs, MIA of Ukraine. Kharkov, 2005.

Dissertation is devoted to problems of judicial defense habitation rights and interests of family members of the proprietor of dwelling lodgement. Developed theory questions, investigated civil and habitation legislation of Ukraine, practice of their application, formulated the recommendations for their improvement.

Key words: the housing right of Ukraine, the right on habitation, the property right, a member of family of the proprietor, protection of housing rights, civil law of Ukraine.

Размещено на Allbest.ru

...