Актуальність теми. Вищі представницькі органи є основою представницької системи, виражають представницьке народовладдя і є формою втілення та здійснення народного суверенітету. Новелізуючи нашу політичну систему в напрямі парламентсько-президентської республіки, удосконалення правового представництва народу, підвищення дієвості влади, слід враховувати не тільки позитивний зарубіжний досвід, а й багатий вітчизняний позитивний і негативний досвід виборного політичного представництва. Актуальність цього завдання і подиктувала вибір і напрямок даного дослідження.

Унікальність історії вищих представницьких органів влади в Україні полягає не лише в тім, що вона має глибокі корені та давні історичні традиції. Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть в часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав - сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду "радянського парламентаризму" у складі СРСР. Цілком закономірно, що різні аспекти історичного досвіду політичного представництва привертають увагу дослідників, в т. ч. істориків держави і права. Від рівня наукового осмислення генези традицій та історичних джерел організації і функціонування представницької влади в Україні багато в чому теж залежать перспективи та наслідки переходу до нової ефективної політичної системи.

Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають безперечно велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Дослідження в історичному контексті дає змогу, крім того, заповнити прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі досягти головної мети - створення неупередженої об'єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його нагальних проблем.

Актуальність теми "Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження)" продиктовано і станом її розробки, недоліками й здобутками, які вимагають критичного й всебічного їх аналізу, глибокого осмислення проблеми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах і відповідно до комплексної цільової програми "Актуальні проблеми історії українського національного державотворення" Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (№ 0186.0.070872).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є вивчення й узагальнення досвіду формування, порядку функціонування, компетенції вищих представницьких органів влади, що діяли в Україні, їх передісторії протягом Х - початку ХХ ст., виявлення правової природи зазначених органів.

Поставлена мета досягається в ході вирішення таких загальних і конкретних задач:

з'ясувати стан наукового дослідження проблеми, викласти своє бачення, інтерпретацію досліджуваних історико-правових явищ;

визначити наукові передумови виборного політичного представництва в Україні: розробку концепцій народного представництва у світовій та вітчизняній політико-правовій думці;

дослідити його передісторію - зародження народоправства і станового представництва на Русі, їх історичні засади, проаналізувати вічовий досвід і практику боярських рад, їх склад, компетенцію, порядок роботи цих інститутів влади Давньоруської держави;

проаналізувати організацію і діяльність станово-представницьких органів влади в Україні доби Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої, висвітлити їх склад, компетенцію та особливості законодавчої процедури, участь українців в них, визначити складові сеймової реформи 1565-1566 рр.;

показати роль Генеральних козацьких рад і Ради старшини в процесі становлення української державності у другій половині XVII ст. - ХVІІІ ст.: дослідити їх склад, повноваження та порядок роботи;

узагальнити вітчизняний досвід політичного представництва в добу бездержавності у другій половині XIX - на початку XX ст.: українське представництво в парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини (виборче законодавство, наслідки його реформи, діяльність Галицького і Буковинського крайових сеймів); в Державній думі Росії (виборче законодавство та його наслідки, склад депутатів від українських губерній, діяльність Української думської громади, участь у законодавчій роботі, українське питання в Думі);

розглянути становлення українського парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. - Української Центральної Ради: формування її складу, організаційних структур та компетенції, функцій та порядок роботи; ідеї та спроби відновлення представницьких органів часів Гетьманату і Директорії; розвиток вищих представницьких органів влади в Західно-Українській Народній Республіці, започаткування і діяльність радянських вищих представницьких установ як різновиду "радянського парламентаризму";

узагальнити історичний досвід організації і функціонування вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні.

Об'єктом дослідження виступає історичний процес виникнення, становлення та розвитку представницьких органів державної влади в Україні з Х до початку XX ст., правовідносини, пов'язані з їх формуванням і функціонуванням.

Предметом дослідження є історико-правовий аналіз організації і функціонування вищих представницьких органів влади в Україні в досліджуваний період, форми і способи реалізації їх представництва та повноважень.

Методи дослідження. Методологічну базу дисертаційного дослідження склали загальнонаукові та спеціально-наукові методи. На світоглядному методологічному рівні автор виходить із ключових положень Конституції України, яка проголошує народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, що здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Концептуальне значення для дослідження мають також положення Основного закону про парламент - Верховну Раду України - єдиний орган законодавчої влади в Україні, про представницький мандат її народних депутатів (ст.75, 76, ч.1, 2 та ін.).

Серед основних методів, які використано під час проведення дисертаційного дослідження, є діалектичний метод - для з'ясування основних понять представництва (виборне і делеговане представництво, станово-представницькі й представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування, вищі представницькі органи влади тощо). Специфіка роботи обумовила використання методологічних принципів історизму, об'єктивності для повноти і неупередженого відтворення історії, суперечливих процесів і традицій становлення парламентаризму, вищих представницьких органів влади в Україні. Саме принцип історизму диктує необхідність аналізу витоків народовладдя, народного представництва в установах державної влади, що діяли в Україні у зв'язку з складними конкретно-історичними умовами минулих століть. Додержання принципу історизму дозволяє запобігти модернізації інститутів представництва в історії українського державотворення. Принцип об'єктивності, як складова методології всього дослідження, набув особливого значення при аналізі сутності, особливостей "радянського парламентаризму" в Україні 1917-1920 рр. Неупереджене вивчення його досвіду дало можливість відобразити як декларативність "повновладдя Рад", так і позитивний досвід законотворення, деяких напрацьованих парламентських процедур.

З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовувалися й спеціальні методи - ретроспективний, юридико-догматичний, історико-порівняльний, компаративний (нормативно-порівняльний) та ін. Ретроспективний метод використовувався насамперед для вивчення генези представництва, впливу на нього історичних умов. Структурно-функціональний - для виявлення ознак, структури вищих представницьких установ, їх функцій і компетенції. Нормативно-порівняльний - для вивчення нормативно-правової основи законодавчої діяльності, порівняння її результатів тощо. Юридико-догматичний - для формально-логічного тлумачення законодавчих актів, узагальнення юридичних принципів, використаних законодавцем, аналізу правового матеріалу, виявлення напрямку законодавчого процесу тощо. Історико-порівняльний метод - для порівняння класичного або сучасного парламентаризму з минулим досвідом представницьких органів влади, що діяли в Україні.

Методика дисертаційного дослідження включає в себе передусім комплексне вивчення проблеми у часі, історії становлення, організації роботи, складу, компетенції і функцій вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні. Дисертант враховував багатофакторність історичних чинників та їх вплив на представницькі інститути влади. Розглядувані в дисертації проблеми визначили й використання наявних історичних та історіографічних джерел, ідей і концепцій своїх попередників. Автор прагнув не тільки віднайти нові, невикористані в історико-правовій науці джерела, а й осмислити їх по-новому, узагальнити набутий дослідниками досвід, особливо в дорадянські часи та істориками діаспори, вивчення історії української державності.

Теоретичне підґрунтя становлять концепції народного представництва - Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, І. Бентама, Дж. Мілля, Г. Еллінека та інших європейських мислителів, вітчизняних і російських вчених-правознавців Б.М. Чичерина, М.М. Ковалевського, С.А. Котляревського, В.М. Гесена, Б.О. Кістяківського. Важливого методологічного і теоретичного значення для вивчення досліджуваної теми дисертант надає працям з історії та практики українського державотворення - В.Б. Антоновича, М.І. Костомарова, М.С. Грушевського, С.С. Дністрянського та інших істориків і правознавців. В значній мірі не втратили теоретичної значущості положення і висновки з історико-правових досліджень В.О. Ключевського, В.І. Сергеєвича, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.О. Максимейка, М.К. Любавського, Р.М. Лащенка, М.Д. Чубатого, С.В. Юшкова.

Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи стали також праці таких сучасних відомих вчених з історії і теорії держави і права як Ю.С. Шемшученко, В.М. Шаповал, І.Б. Усенко, О.Л. Копиленко, О.М. Мироненко, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, В.С. Журавський, О.Н. Ярмиш, О.Д. Святоцький, В.В. Лемак, В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин.В.Д. Гончаренко, М.М. Страхов, В.О. Рум'янцев, Ю.М. Тодика, М.В. Цвік, О.В. Петришин, І.П. Сафронова та інших.

У межах проведеного автором дослідження одержано наступні результати, які мають наукову новизну:

систематизовані й проаналізовані ідеї представницької форми демократії у європейській політико-правовій думці ХУІІ-ХІХ ст., - найважливіші умови функціонування цієї демократії, юридична природа народного представництва, конституційно-правовий статус законодавчих народних зборів; узагальнені ідеї вітчизняних і російських конституціоналістів про народне представництво як необхідну складову, політичну і правову базу правової держави;

вперше у вітчизняній історико-правовій літературі здійснено цілісне, комплексне дослідження історії становлення і розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні до початку XX ст., принципів і конституційно-правових засад їх виборності, організації, діяльності, функцій і повноважень;

сформульовано висновки про те, що першовитоками органів народоправства і станового представництва в Україні слід вважати віче і боярську раду часів Київської Русі як інституцій публічної влади, що діяли поряд з князівською владою. Вперше, на основі літописів найбільш повно проаналізовані їх склад, компетенцію, функції;

положення про те, що входження земель Київської Русі у Литовську державу, Королівство Польське і Річ Посполиту супроводжувалось активною участю наших співвітчизників у становленні представницьких органів цих держав. Дістали подальший розвиток висновки про склад і повноваження Пани-ради, яка згодом зосередила законодавчі, контрольні, виконавчі та вищі судові функції; вперше проаналізовано причини і зміст сеймової реформи у Великім князівстві Литовському, склад і компетенцію вальних сеймів Речі Посполитої та їх нижчої ланки - повітових сеймиків воєводств; підтверджено історіографічну цінність праць вітчизняних і російських істориків держави і права другої половини ХІХ - початку XX ст.;

положення про те, що підґрунтям українського парламентаризму є Генеральні (загальні) козацькі ради і Ради старшини часів Гетьманщини. Підтверджені висновки М.С. Грушевського та деяких інших вчених про появу представництва у цих Радах. Вперше найбільш повно проаналізовано склад і компетенцію цих інституцій у XVII - першій половині XVIII ст., визначено функції козацьких рад, названо причини гальмування їх представницьких і процедурних механізмів. З'ясована роль і місце Генеральних рад у системі розподілу влад за проектом Конституції гетьмана П. Орлика;

у дисертаційному дослідженні розвинуті положення про вплив на долю українського виборного представництва досвіду участі західних українців в парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини у другій половині XIX - на початку XX ст. Розвинуті положення й значно доповнені відомості про парламентський досвід українства в Державній думі Росії, передусім - у сфері законотворення, організації парламентської роботи, обговоренні найгостріших політичних та соціально-економічних проблем, національного, аграрного, робітничого питань тощо;

здійснено комплексне дослідження формування складу, компетенції, функцій та порядку роботи Української Центральної Ради в 1917-1918 рр., доведена її роль як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу УНР. Подальший розвиток дістало положення, що Гетьманат не став запереченням ідеї загальнонаціонального представництва. Розвинуті положення про український соборний передпарламент - Трудовий конгрес часів Директорії, про тимчасовий вітчизняний парламент - Українську Національну Раду ЗУНР. На основі опублікованих і архівних джерел дістали подальший розвиток положення про склад, компетенцію, функції та порядок організації роботи вищих представницьких органів влади УСРР - з'їздів Рад, ВУЦВК та його Президії у 1917-1920 рр.;

внаслідок проведеного дослідження одержано досить цілісну картину історії становлення та розвитку представницьких органів державної влади в Україні до початку XX ст. Червоною ниткою в цій історичній картині виступає традиція народовладдя, визнання верховенства Рад - Генеральних козацьких рад у ХУІІ-ХУШ ст., Центральної Ради (1917 - 1918 рр.), Національної Ради ЗУНР (1918-1920 рр.), Всеукраїнського з'їзду Рад (1917-1920 рр.), формально наділених необмеженою компетенцією;

Певної новизни дисертації додає критичний аналіз спеціальної літератури з теми, нове осмислення проблем становлення вищих представницьких органів влади парламентаризму в Україні як об'єктивний процес державотворення.

Практичне значення одержаних результатів полягає передусім у тому, що матеріали дисертації відтворюють важливу сферу історико-правових знань, саме - процес становлення і розвитку вищих представницьких органів влади в Україні. Вони дають можливість врахувати багаті традиції функціонування безпосередньої і представницької форм демократії в історії українського народу, його представництва в парламентах інших держав, особливості історичної практики виборного представництва.

Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі - для подальшої розробки історії виборчого законодавства, вітчизняної теорії народного представництва, окремих історичних етапів українського державотворення; удосконалення і збагачення змісту навчального процесу у вивченні історії держави і права України у навчальних закладах усіх рівнів, де викладається ця дисципліна, підручників і навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Під час підготовки публікацій у співавторстві з А.І. Козаченком в учбовому посібнику "Органи влади і управління Української держави (друга-половина ХУІІ-ХУІІІ ст.) ” автору дисертації належить передмова, § 1 "Загальновійськова рада” та Додаток 2 Українсько-російські угоди (друга половина ХУІІ ст.).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, висвітлились у доповідях і наукових повідомленнях на міжнародних і науково-практичних конференціях:

1) "Проблеми удосконалення законодавства України та практики його застосування" (Харків, - 1991);

2) "Законодавство України: стан, проблеми, перспективи" (Харків, - 1994);

3) "Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку” (Харків 1995);

4) "Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність” (Київ, - 1997);

5) "Актуальні проблеми формування правової держави в Україні" (Харків, - 2000);

6) "Актуальні проблеми історії держави і права України" (Харків, - 2000); "Конституція України - основа модернізації держави та суспільства" (Харків, - 2001); "Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування” (Харків, - 2001); "Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики в Україні" (Харків, - 2005)"Конституція П. Орлика 1710 р.: розвиток українського конституціоналізму" (Харків, - 2006).

Результати дослідження використовувались дисертантом при підготовці навчальних програм, планів семінарських занять з курсу "Історія держави і права України”, при читанні лекцій та проведенні семінарських занять з курсу в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Здобувач використовував результати свого дослідження у депутатській діяльності в складі Харківської обласної ради, її нормотворенні.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 1 індивідуальна монографію, 24 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, тези доповідей за матеріалами конференцій та "круглих столів”.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, задач дослідження дисертація складається із вступу, п'яти розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (458 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 430 сторінок, з яких основного змісту - 402 сторінки.

Основний зміст роботи

У "Вступі” обґрунтовується актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, визначається його мета і задачі, об'єкт і предмет проведеного наукового пошуку, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється наукове і практичне значення результатів, одержаних дисертантом, вказується на її апробацію та публікації автора з теми дисертаційного дослідження.

Розділ 1. "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження. Розвиток теорії представництва” присвячений аналізу історико-правової літератури із проблем, пов'язаних з історією представницьких органів влади, що діяли в Україні, визначенню методології дослідження, вивченню еволюції ідеї народного представництва.

У підрозділі 1.1 "Історіографія дослідження" виділяються передусім монографічні й дисертаційні роботи, присвячені провідному інституту представницької демократії - українському парламентаризму: "Український парламентаризм: минуле і сучасне" (1999 р.), монографічне видання, підготовлене Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України, монографії О.М. Бандурки і Ю.Д. Древаля (1999 та 2003 рр.). Історію становлення парламентаризму в Україні на тлі світового досвіду вперше подали у стислому викладі П. Кислий і Ч. Вайз (2000 р.). Автори цих видань головну увагу приділили нинішньому парламентові України. Передісторія українського парламентаризму тут подається досить стисло.

До історичних засад українського парламентаризму, його теоретичних та організаційно-правових проблем звертався у своїй докторській дисертації (2001 р.) і монографіях В.С. Журавський. Представницькі інститути влади в Україні, їх історичні традиції та сучасний розвиток досліджували Г.С. Журавльова (1998 р.), О.Ю. Мороз (2000 р.), В.А. Звірковська (2002 р.). Концептуальне значення для вивчення витоків представницької влади в Україні, вітчизняного парламентаризму мають публікації в правничій та історичній періодиці В.А. Смолія, О.М. Мироненка, М.В. Томенка, Г.О. Федоренко, О. Мільчакової. Загалом історія представницьких органів державної влади в Україні, її витоків в історико-правовій літературі висвітлена фрагментарно і потребує спеціального дослідження.

Цей висновок підтверджується і станом розробки окремих етапів їх історії. Так, ще з ХІХ ст. історики держави і права активно досліджували традиції народоправства на Русі, зародки станово-представницьких органів влади.М. М. Карамзін, В.І. Сергеєвич, В.О. Ключевський, М.Ф. Владимирський-Буданов, В.І. Алексєєв, М.В. Довнар-Запольський, М. Д'яконов, М.К. Любавський, І. Лінниченко, М.О. Максимейко та ін. - по-різному розглядали й оцінювали компетенцію та місце в державному механізмі князя, боярської ради і віча. Слідом за М.І. Костомаровим історики українського права Р.М. Лащенко, С.С. Дністрянський, М.Д. Чубатий, С. Федорів наголошували на вічовому суверенітеті в Київській Русі.

Поглиблене вивчення історії Київської Русі у фундаментальних дослідженнях радянських істориків С.В. Юшкова, Б.Д. Грекова, Б.О. Рибакова, М.М. Тихомирова, В.Т. Пашуто, Л.В. Черепніна, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова все ж не призвело до завершення тривалих суперечок щодо співвідношення юрисдикцій князя, боярської ради і особливо віча.

Сучасні дослідники історії вітчизняного державотворення розійшлись у висновках: частина їх вважає віче органом народовладдя, феодальної демократії (В. Смолій, С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр, А. Панюк, М. Рожик, П. Кислий, Ч. Вайз, Г. Федоренко), інша - "таким інститутом, який не має системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури”, головною функцією якого було комплектування народних ополчень та обрання військових ватажків (С. Серьогін), віче - явище суто міського масштабу (В. Журавський). Автори тритомної "Давньої історії України" категоричні: цей інститут "ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні”. Неоднозначно визначається роль боярської ради і віча у державному механізмі Київської Русі сучасною російською історико-правовою літературою. Отже, сучасна історико-правова наука потребує нового осмислення передісторії вищих представницьких установ в Україні, державотворчих традицій на основі вивчення літописних джерел, праць видатних істориків ХІХ - початку ХХ ст.

Історіографія станово-представницьких органів Литовсько-Руської держави була започаткована працями М. Максимейка, І. Малиновського, Р. Лащенка, М. Чубатого. Цю роботу останнього часу відновили О. Мироненко, Б. Тищик, О. Вівчаренко, О. Винниченко.

Досить активно і плідно сучасними дослідниками вивчається і висвітлюється історія Української козацької держави, її органів влади і управління.О. Мироненко, В. Щербак, Р. Шуст, А. Козаченко та інші дослідники, продовжуючи традиції вивчення козацького демократизму, започатковані М. Костомаровим, М. Грушевським, Л. Окіншевичем, М. Слабченком, Д. Яворницьким, визначили концептуальні підходи щодо ролі генеральних козацьких рад і рад старшини.

Державний лад і право на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., історія крайових сеймів досить ґрунтовно досліджена в працях В. Кульчицького, І. Бойко, І. Лісної, Б. Тищика, В. Лемака, М. Настюка, М. Никифорака, О. Шуби, О. Аркуші, В. Гончаренка та ін. Це - добрий доробок і до історії представництва західних українців в австро-угорському парламенті, Галицькому і Буковинському сеймах.

Значно менше історико-правових досліджень з історії українського представництва в Державній думі Російської імперії. Завдяки працям В. Попика, О. Коника, М. Киян, В. Доморослого та ін. було висвітлено виборчий процес, українське представництво в І і П Думі. Проте участь українських депутатів у Думі третього і четвертого скликань, у законотворенні потребують більш поглибленого вивчення.

Не дивлячись на значний історіографічний масив з національно-державного будівництва 1917-1920 рр. мабуть найбільше "білих плям” і суперечностей маємо щодо Української Центральної Ради, її ролі у становленні вітчизняного парламентаризму, в державотворенні.Ю. Павленко, Ю. Храмов, В. Рум'янцев, О.Л. і М.Л. Копиленки, О. Мироненко, Т. Подковенко, Н. Єфремова, А. Середа, А. Присяжнюк дослідили важливі напрямки діяльності УЦР, її законотворення, конституційне законодавство в УНР. Потребують поглибленого вивчення проблеми представництва, структури, функцій і повноважень Центральної Ради, процедури її роботи, спроб відродження виборних органів державної влади часів Гетьманату і Директорії.

Плідно розробляється історія Західно-Української Народної Республіки, в тому числі - її державного апарату і законодавства.В. Кульчицький, М. Настюк, М. Литвин, К. Науменко, Б Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лесикович, С. Макарчук та ін. дослідили і окремі сторінки діяльності Української Національної Ради - вищого представницького органу влади ЗУНР. Особливості політико-правового розвитку Закарпаття у складі Австро-Угорщини (1867-1918 рр.) дослідив В. Лемак.

У радянській історіографії вищих представницьких органів влади УСРР 1917-1920 рр. завдяки ґрунтовним працям Д. Яковенка, С. Виноградської й А. Рогожина, Н. Онищенко, В. Гончаренка й В. Рум'янцева висвітлено початкові сторінки становлення української радянської державності

Таким чином, дослідження генези вищих представницьких органів влади в Україні потребує як подальшого вивчення її окремих етапів, так і комплексного, наскрізного і узагальнюючого аналізу становлення і розвитку вітчизняного досвіду політичного представництва.

У підрозділі 1.2 "Джерельна база дослідження" визначаються й аналізуються такі групи джерел:

1) нормативно-правові акти вищих представницьких органів влади і управління;

2) офіційні документи і матеріали про їх діяльність;

3) твори визначних діячів українського державотворення ті інших мислителів минулого;

4) документи і матеріали особистого походження;

5) матеріали періодичної преси;

6) літописи, хроніки історичних подій;

7) архівні матеріали.

Так, цінні відомості про станово-представницьку і правову систему Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, поширених на українське населення, містять Литовські статути, ухвали й ординації сеймів, королівські листи, Литовські метрики, літописи. Історію генеральних козацьких Рад та Рад козацької старшини у ХVП-ХVШ ст. відобразила головним чином нормотворча діяльність гетьманів та гетьманських урядів - угоди, універсали, договірні статті, царські закони. Значний масив актових і наративних (розповідальних) матеріалів часів Гетьманщини, використаних в дисертації, публікувались у ХІХ - на початку ХХ ст. у різних спеціальних збірниках - "Архив Юго-Западной России”, "Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов" та ін.

Досить різноманітні нормативно-правові матеріали доби австро-угорського Рейхсрату і особливо російської Державної думи - конституційні акти, стенографічні звіти думських засідань, проекти законів. Додатковими цінними джерелами, використаними в роботі, є публіцистика і спогади М. Грушевського, І. Франка, К. Левицького, О. Лотоцького, матеріали періодичної преси початку ХХ ст.

Двотомне видання документів і матеріалів Центральної Ради, серед яких чільне місце займають її правові акти, протоколи засідань з березня 1917 по 29 квітня 1918 р. дають можливість ретельного аналізу всіх найсуттєвіших аспектів її діяльності. У дисертації використані конституційні та інші нормативно-правові акти УНР і ЗУНР, Гетьманату, Директорії, закони, постанови, резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК та його Президії. Історію вищих представницьких органів влади часів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. допомагають висвітлити публіцистичні й мемуарні праці М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, П. Христюка, П. Скоропадського, С. Петлюри та інших діячів українського державотворення, матеріали періодичної преси, архівні документи і матеріали. Автором опрацьовано 26 архівних справ з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України та Центрального Державного архіву громадських об'єднань України.

Отже, джерельна база дисертації є досить репрезентативною, що дозволяє вирішити основні завдання дослідження.

Підрозділ 1.3 "Методологія і методика дослідження" визначає концептуальні підходи до вивчення проблеми, вирішуваній у дисертації, теоретичну основу дослідження, методологічні принципи і методи наукового пошуку.

У підрозділі 1.4 "Формування і розвиток теорії народного представництва” аналізується розвиток цієї теорії у європейській, вітчизняній та російській політико-правовій думці.

Ідея народного представництва була започаткована і одержала розвиток на батьківщині парламентаризму. У дисертації виділяються і аналізуються ідеї Дж. Локка щодо організації державної влади, її поділу, як гарантії прав і свобод громадян від сваволі і беззаконня, первинність права народу на представництво, засобом реалізації якого є вибори народом своїх представників до законодавчого органу як "поєднаної влади усіх членів суспільства”, обмеженої загальним благом.

У підрозділі прослідковується розвиток і процес збагачення теорії народного представництва в творах Ш. Мотеск'є, І. Бентама, Дж. Мілля, Л. Гумпловича, Г. Елліника, Л. Дюгі. Зокрема, про поділ влади, як гарантію свободи в державі, верховенства представницького органу, що створює закони і наглядає за їх дотриманням, його двопалатну структуру тощо у Ш. Монтеск'є. У дисертації доводиться плідність ідей Ж. - Ж. Руссо про народний суверенітет, голосування в народних зборах, про закон як акт загальної волі. Новим у І. Бентама в розвиток теорії представництва, на думку дисертанта, є передусім обґрунтовані ідеї про переваги представницької демократії, заснованій на загальному виборчому праві, вигоди від поділу влади для законодавців і виконавців законів, міркування з регламенту законодавчих зборів. Для Дж. Мілля головною умовою нормального функціонування державного механізму є його підтримка народом. У дисертації аналізуються важливі і актуальні для сьогодення глибокі судження Дж. Мілля про недоліки і небезпеки представницького правління, проблему представництва меншості в парламенті, поступове і часткове оновлення його складу.

Далі автор визначає напрямки і результати розробки конституційно-правової доктрини права громадян на представництво у вітчизняній і російській політико-юридичній думці. Аналізуються праця Б. Чичеріна "Про народне представництво” (1866 р.), твори М. Ковалевського "Державне право європейських держав” (1884 р.)"Походження сучасної демократії” (1894-1899 рр.), В. Гессена "Теорія правової держави" (1905 р.), "Основи конституційного права" (1917 р.) та ін., С. Котляревського "Конституційна держава" (1907 р.), "Влада і право. Проблема правової держави" (1915 р.) та ін., Б. Кістяківського "Філософія і соціологія права. Державне право (загальне і руське) ” (1909-1916 рр.). Зокрема, аналізуються думки Б. Чичеріна про переваги і недоліки вищого органу народного представництва, як вищої гарантії прав та інтересів народу, постійного органу громадської думки, найкращої політичної школи для самого народу, про представництво політичних партій в парламенті та ін.; М. Ковалевського - про переваги парламентських республік, перспективи гарантій публічних прав громадян у правовій державі народним представництвом і місцевим самоврядуванням; В. Гессена - про юридичну природу народного представництва, переваги відособлення влад за парламентського ладу; С. Котляревського, Б. Кістяківського - про установчу владу народу, значення народного представництва для здійснення панування права в державі. Відзначається, що за Б. Кістяківським правовий характер влади забезпечується передусім народним представництвом і гарантіями прав людини.

Вивчення теорії народного представництва дозволяє осмислити витоки й еволюцію представницьких установ державної влади в історії України.

Розділ 2 "Витоки народовладдя й представницької влади на Русі” присвячений аналізу історико-правового розвитку віче і боярської ради в Київській державі та Галицько-Волинському князівстві.

У підрозділі 2.1 "Віче в стародавній Русі” автор узагальнив відомості про народоправні традиції у східних слов'ян із письмових джерел VІ ст., літописів. Аналіз літописних джерел підтвердив висновок М. Володимирського-Буданова, М. Грушевського про те, що тільки з другої половини ХІ ст., з "упадком централізації держави починає знову прокидатися політична самоуправа”, роль віча в державному житті посилюється. Літописи засвідчують традицію: "Новгородци бо изначала, и смоляне, и кияне, и полочане, и все власти (волості) якоже на думу на вече сходятся…”.

У дисертації аналізуються причини скликання вічових зборів як за ініціативою князя (частіше), так і за ініціативою самого народу чи населення міста. За підрахунками дисертанта таких згадок в літописах близько двадцяти, хоч літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. За літописами визначається склад віча, викладено міркування щодо права участі у вічових зборах, представництва різних станів, територій тощо. Зокрема:

1) можна припустити на вічах (з найважливіших питань обговорення) представництво "пригородов”, волостей, яких за короткий час легше було зібрати;

2) як підтвердили археологічні дослідження, у Новгороді віче перетворилося в сословний представницький орган з 300, згодом 400-500 осіб.

Внаслідок ретельного опрацювання літописних джерел, узагальнення й перегляду висновків відомих істориків права ХІХ - початку ХХ ст., автор визначив компетенцію давньоруського віча:

1) покликання князів для зайняття "столів” або затвердження князя за династичним принципом. За літописами правління нелегітимного князя або ж було нетривалим, або набувало легітимності рішенням віча, яке було вирішальним;

2) "ряд" з князем віча про умови князювання, основні пункти князівської політики;

3) праву покликання князів відповідало право населення неприйняття або вигнання князя;

4) законодавство й управління в Київській державі належало юрисдикції князя. В Руській Правді нема слідів вічового законодавства, але згодом у Новгороді і Пскові законодавство стає функцією лише віче. Вивчення літописів переконує: віче не приймало систематичної участі в законодавстві й управлінні, проте в разі надзвичайних обставин віче і в інших землях Русі втручалась в те й друге;

5) в питаннях війни і миру, як вважав М. Володимирський-Буданов, "вічу належать найбільші права з найдавніших часів”. Саме за ним, як свідчать літописи, залишалось остаточне рішення про організацію народного ополчення, чи затвердження умов миру;

6) судочинство в Київській Русі не було відділено від адміністрації, але у виключних випадках віче втручалось у юрисдикцію князів і останні визнавали це повноваження віча;

7) важлива правова форма діяльності віча - контрольна. Віче пильнувало виконання князем і боярською радою укладеного "ряду”, управлінських рішень, діяльність посадових осіб тощо. Станово-представницьким і виконавчим органом віче була, очевидно, міська рада. За літописами "старейшины града”, "старцы градские” - міська знать, представники духовенства.

Автор спростовує усталену думку, що віче не мало постійного місця зборів, процедури. Аналіз літописних джерел дозволив встановити: місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжий двір, а стихійних - "торговища”, де могла розміститися значна кількість людей. Місце зборів визначалось предметом обговорення і кількістю учасників зборів. Найважливішими в процедурі вічових зборів були узвичаєвині правила їх відкриття, обговорення порядку денного. Складні питання всебічно обговорювались - "быша вече всю неделю”. Остаточне рішення приймалось при умові одностайності - "едиными усты”, можливо переважною більшістю. Найважливіші рішення скріплювались в головному храмі міста, де його учасники "крест целоваша”.

Щодо віча в Галицько-Волинській державі, то у ХІІ-ХІІІ ст. за визначенням М. Грушевського, політичне значення громади тут було незначним.

У підрозділі 2.2 "Боярська рада” аналізуються еволюція цього органу князівської влади, її складу.

Літописці акцентували увагу на участі в княжій раді дружини, "лучшей”, "передней”, "отней”. З часів Володимира Великого до ради залучались "старцы градские”, митрополити або епіскопи, члени княжої сім'ї. До складу ради у ХІІ-ХІІІ ст. входили великі феодали - землевласники. Її склад був досить визначеним і по-своєму представницьким, хоч і не регламентований жодним законом. Доводиться, що компетенція боярської ради, її роль, як і віча, в ХІ-ХІІ ст. у державному житті зростає. Вона приймає участь у покликанні князя і укладання "ряду” з ним, у розподілі "столів”, розвиває традицію спільної законодавчої діяльності з князем у вирішенні питань зовнішньої політики, війни і миру тощо. Наявність в її складі міських і земських представників - старійшин, духівництва, купецтва, місцевих феодалів або земських бояр з послабленням великокнязівської влади робили її більш самостійною. Порядок роботи боярської ради, хоч і не мав чіткої організаційної структури, регламентувався усталеним звичаєм, характером і колом питань, що підлягали обговоренню. Деякі літописні статті нагадують протоколи боярських засідань.

Зазначається, що у політичному житті Галицько-Волинського князівства боярська рада набула більшого значення і функцій. Як свідчать літописи, після загибелі великого князя Романа (1205 р.) боярська рада в Галичині почала складатись як постійний державний інститут. До складу ради за Іпатьєвським і Радзивілівським літописами входили знатні і великі бояри-землевласники, галицький єпископ, дворський, воєводи та намісники. Коло повноважень галицької боярської ради, встановлене у дисертації, було надзвичайно широким:

1) бояри присвоїли собі право запрошення і зміщення князів, ігнорувати династичний принцип наслідування князівської влади;

2) вплив бояр на політичне життя в Галицько-Волинській землі настільки посилився, що мали місце "вокняжіння” самих бояр;

3) у боротьбі за свій вплив на державне життя бояри використовували віча, міські ради, щоб "иного князя держахом”;

4) раді бояр фактично підлягали й органи управління князівством, адже до її складу входили найвищі посадовці;

5) галицькі бояри широко послуговувалися іноземною допомогою. Те, що боярство Галицько-Волинської землі боролось з князем і громадою і не прагнуло до консолідації ні з тим, ні з іншим, зазначав М. Грушевський, закривало шлях для створення сейму на зразок існуючого на той час угорського.

Розділ 3 "Сеймовий досвід українства польсько-литовського періоду. Ради часів Гетьманщини" присвячений вивченню цього державно-правового досвіду участі в станово-представницьких органах державної влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої та органах козацького самоврядування.

У підрозділі 3.1 "Сеймовий досвід українства” визначається вплив державно-правової системи Київської Русі на Литву і Польщу, реформ 1425-1435 рр., що урівнювали правовий статус руської шляхти з польською. Аналізуються повноваження і склад господарської ради (Пани-ради) великих князів литовських, спростовується думка, що в складі панів радних переважали литовські князі і магнати-католики. На думку дисертанта, це справедливе лише стосовно "таємної ради”, яка частіше за все працювала у Вільно на постійній основі. За підрахунками дисертанта у 1565 р. українські князі і бояри у складі Пани-ради становили близько половини її членів.

Автор доходить висновку, що у Великому князівстві Литовському сейми до 1448 р. не мали ще унормованого представництва і були з'їздом розширеного складу Пани-ради. Литовська і руська шляхта склала найчисельнішу частину вального сейму вперше на Віленському сеймі (1507 р.), коли "зволила" схвалити введення "серебщини з людей”. Отже, тепер і шляхта визнавалась приналежною до "станів, сейму належачим”. У дисертації аналізуються причини і сутність сеймової реформи 1565-1566 рр., закріпленої ІІ Литовським статутом. Сутність реформи бачиться в наступному:

1) унормовувалось делеговане представництво шляхти за зразком Польщі від повітових сеймиків (по два посла) на вальний сейм, терміни скликання перших (за чотири тижні перед сеймом);

2) Литовський статут чітко визначав склад і компетенцію повітових сеймиків;

3) важливою новелою у Статуті були положення про вироблення на сеймиках єдиних рішень з порядку денного сейму, що скликався, меж повноважень послів;

4) Артикулом 6 Статуту передбачалась законодавча ініціатива великого князя і повітових сеймиків, процедура їх скликання;

5) новий Статут встановлював "месца і воты” на вальний сейм, утворення двох палат: панів радних і послів земських (Посольська палата). Після утворення Речі Посполитої палата панів радних стала зватись Сенатом і обидві палати скликались одночасно, як у Польському Королівстві;

6) вирішальною новелою у Статуті 1566 р. був Артикул 12 "О держанье старых устав, а новых без вального сейму не встановляти”. Отже, законодавство відносилось до виключеної компетенції сейму.

У підрозділі дисертації аналізується компетенція вальних сеймів. За Хронікою Литовською елекційні сейми з обрання великого князя починаються з 1309 р. Встановлюється, що важливим і давнім повноваженням ординарних литовсько-руських сеймів були питання війни і миру, організація народного ополчення. Ухвалення законів, встановлення податків, контроль за фінансами держави, за зносинами з іноземними державами належали до виключної компетенції сейму з ХVІ ст. Саме в 60-ті рр. ХVІ ст. законодавча діяльність сейму набула найвищого розвитку. Автор ретельно аналізує процес розширення компетенції Сейму Речі Посполитої, удосконалення порядку роботи, окремих сеймових процедур за Литовськими статутами 1566 і 1588 рр., роль повітових сеймиків у парламентському механізмі, їх склад і порядок роботи. Вивчення діяльності станово-представницьких органів польсько-литовського періоду свідчить про збагачення вітчизняного досвіду представництва і шляхетської демократії.

У підрозділі 3.2 "Ради часів Гетьманщини" йдеться передусім про їх передісторію, козацьке самоврядування на Запорізькій Січі. На основі документів, праць М. Грушевського обґрунтовується висновок про спроби реєстрованого козацтва в обороні своїх прав домогтися участі своїх представників у сеймі Речі Посполитої. Як свідчать документи Б. Хмельницького навіть в ході Визвольної війни він неодноразово висував вимоги до польських комісарів і короля представництва козаків й духовенства в сеймі і Сенаті.

Автор дисертації спростує поширену думку серед істориків, що вже з 1649 р. Генеральна рада "майже не збирається, її роль зводиться нанівець”, а гетьман намагався "ліквідувати республіканську форму правління”. В дисертації обґрунтовуються міркування щодо трансформації загальної козацької ради у Генеральну, її місця в державному механізмі новоствореної Козацької держави. Вперше зроблена спроба відтворити хронологію генеральних рад за Хмельниччини, на які гетьман наказував "з'явитись на сейм і учинити раду”. У дисертації аналізується типовий склад Генеральної ради, змін чисельності учасників, розвиток елементів представництва. Відзначається, що з розбудовою козацької держави Б. Хмельницький намагався надати радам, які проводились за більш-менш сприятливих умов, представницького характеру, унормувати його. У джерелах знаходимо інформацію про те, що кожна сотня мала людей "виборних”, "чільніших”, "до ради спосібних”; про присутність на Радах "війтів і бурмістрів”, міщан, селян. Проте представницький принцип формування загальнодержавної Ради так і не був законодавчо врегульованим.

До компетенції Генеральної ради козацьке право відносило найважливіші державні справи - обрання гетьмана і генеральної старшини (генерального уряду), та контроль за їх діяльністю, прийняття (санкціонування) законів, постанов з питань війни і миру, зовнішньої і внутрішньої політики, судівництво. Вона зберігала за собою повноваження вищої військової ради. У підрозділі дисертації ці прерогативи Ради аналізуються, прослідковується їх поступове обмеження Московським урядом до 1750 р., коли відбулась остання Генеральна рада. Вивчається процедура роботи та прийняття рішень, відзначається вічовий характер багатьох рад, неврегульованість термінів їх скликання. Трансформація козацької загальної ради у загальнодержавний представницький орган із законодавчо врегульованим складом, компетенцією і процедурою, на думку автора, загальмувалася через складні умови Визвольної війни, польські та російські впливи, направлених на згортання державотворчих процесів в Україні, політику гетьманів щодо нової форми народоправства.

Значну увагу в дисертації приділено аналізу складу, повноваженням, функціям і порядку роботи виборного колегіального органу козацького самоврядування - Раді козацької старшини. На відміну від деяких сучасних дослідників, які ототожнюють Раду старшини з Радою генеральної старшини, автор поділяє висновки М. Грушевського і Л. Окіншевича про те, що остання була гетьманським урядом і складала "ядро” (М. Грушевський), "малий пленум ради старшин" (Л. Окіншевич), старшинських з'їздів. Вона попередньо вирішувала всі питання, які виносилися на розгляд Генеральної ради, розробляла проекти міжнародних угод, розглядала фінансові справи, діяла як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів. З обмеженням царським урядом з 1657 р. повноважень гетьмана і Генеральної ради, Рада старшини перебирає на себе повноваження обрання генеральної старшини, полковників і сотників, порушуючи, за виразом М. Грушевського "суверенну волю народу”.

Спробою подолати руйнування конституційних засад козацької держави і втілення національної ідеї в демократичній конституції стали "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” (1710 р.) П. Орлика. На думку дисертанта, представницька система за цим конституційним актом має такі важливі риси, як загальне виборче право, суб'єктами якого були усі, хто належав до "народу козацького”; виборність усіх посадових осіб, нормування складу, компетенції Генеральної ради, Ради старшин, конституційне закріплення принципу народовладдя.

Розділ 4 "Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини та Росії" присвячений аналізу цього представництва з середини ХІХ - на початку ХХ ст.

У підрозділі 4.1 "Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини" досліджується українське представництво в австрійському парламенті - Рейхстазі, австро-угорській Державній раді - Рейхсраті, у Галицькому і Буковинському сеймах. Тут, зокрема, виділяється роль Головної руської ради з "весни народів" 1848 р. як громадської представницької установи у пробудженні українського населення до громадського і політичного життя. Визначається характер виборчого законодавства за австрійською конституційною реформою, виборів до Рейхстагу для українців з Галичини і Буковини, діяльність українських послів.

За конституцією 1867 р. австрійський парламент складався з двох палат - палати панів і палати депутатів. Палата депутатів формувалася шляхом обрання їх до 1873 р. крайовими сеймами. У дисертації аналізуються наслідки виборів до крайових сеймів за Лютневим патентом 1861 р., виборчої реформи 1873 р., яка узаконювала прямі вибори до парламенту (для сільських общин - двоступеневі), представництво земель за куріальною системою виборів. Обґрунтовано висновок про те, що прямі вибори ще не означали справжнього народного представництва, пропорційного представництва українців в парламенті.

У підрозділі аналізується розвиток парламентаризму на західноукраїнських землях, пов'язаний з розширенням виборчого права, виникненням багатопартійності та її ролі у розвитку вічового руху за загальне і рівне виборче право, проти репресій під час виборчих компаній 1897 і 1901 р. Внаслідок демократизації виборчого законодавства 1907 р. українці Галичини і Буковини досягли вагомих результатів у парламентських перегонах, втричі збільшивши своє представництво. По-друге, депутатами парламенту і крайових сеймів стали представники українських політичних партій. По-третє, змінився соціальний і професійний склад українського представництва, зокрема, серед обраних депутатів 1911 р. було 10 адвокатів, 3 судді, 3 професори, 1 війт, 2 поміщики і один селянин. Такого складу не мало жодне національне представництво в австро-угорському парламенті. У дисертації відзначається консолідуюча роль в парламенті Українського парламентського клубу (1907-1914 рр.), внесок С. Дністрянського, К. Левицького у плідну роботу парламентських комісій.