Теоретико-методологічні проблеми історико-правової науки в працях українських вчених XІX – початку XX сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ГЕТЬМАН Олександр Миколайович

УДК: 340.123

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ІСТОРИКО-ПРАВОВОЇ НАУКИ В ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ XІX - ПОЧАТКУ XX СТОріччЯ

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Одеса - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник кандидат юридичних наук, доцент

Завальнюк Володимир Васильович,

Одеська національна юридична академія,

професор кафедри теорії держави і права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

КОЗЮБРА Микола Іванович,

Національний університет

“Києво-Могилянська Академія”,

завідувач кафедри державно-правових наук

кандидат юридичних наук,

КОВАЛЬОВА Світлана Григорівна,

Миколаївський державний університет

ім. В.О. Сухомлинського,

завідувач кафедри правознавства

Провідна установа Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ проблем розвитку національного законодавства (м. Київ).

Захист відбудеться 27 травня 2006 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий 25 квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Р. Біла

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одне з протиріч сучасного стану вітчизняної історико-правової науки полягає в тому, що, з одного боку, зміни, які відбулися в суспільно-політичному житті суспільства за останнє десятиріччя, привели до відродження цієї області наукового знання: вона почала освоювати “заборонені” сторінки історії, розкривати засекречені першоджерела, очищатися від брехні, а з іншого - цей процес ще не цілком адекватно забезпечується в теоретико-методологічному плані. Іншими словами, перед вітчизняними істориками права стоїть нелегке завдання по створенню достовірної історії права, яка вимагає оновлення, перш за все, теоретико-методологічних основ історичного пізнання права.

Очевидно, що сучасний стан будь-якого явища не можна зрозуміти поза процесом його історичного розвитку, оскільки він є результатом даного процесу, у зв'язку з чим особливу актуальність представляють відповідні історичні дослідження. Це повністю відноситься і до проблем самої історико-правової науки. Поза сумнівом, на сучасному етапі існування історико-правової науки одним з шляхів її оновлення, як вірно зазначається в юридичній літературі, є відновлення перерваної в радянський період спадкоємності в розвитку даної галузі правової науки з попереднім ступенем її існування, і утримання, творче сприйняття всього цінного, що було накопичено за всю історію історико-правової науки, врахування власної історичної традиції в її застосуванні до аналізу актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права. При цьому українська історико-правова наука не є винятком. Багатий досвід наших попередників ще не став предметом спеціальних комплексних наукових досліджень. Сказане відноситься також до досвіду дореволюційних українських учених у розробці теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, хоча це й не означає, що з цієї теми взагалі відсутні будь-які дослідження.

Для останнього десятиріччя характерним є підвищення інтересу дослідників безпосередньо до історії історико-правової науки. Фактично розпочався процес з наукової і суспільної реабілітації вітчизняних дореволюційних учених. У роботах вітчизняних учених разом з розглядом питань становлення історико-правової науки, зроблена спроба провести аналіз життєвого і творчого шляху ряду вітчизняних учених-істориків права: М.Ф. Владимирського-Буданова, Ф.І. Леонтовича, М.О. Максимейка, О.О. Малиновського, Ф.В. Тарановського, М.М. Ясинського та ін. Серед сучасних учених, які займаються розробкою проблем історії вітчизняної історико-правової науки, слід назвати В.І. Андрейцева, В.Д. Бабкіна, Т.І. Бондарук, М.А. Дамірлі, О.М. Ковальчука, В.А. Короткого, П.П. Музиченка, О.Є. Музичка, О.Ф. Скакун, В.І. Тімошенко, І.Б. Усенка, Є.Г. Циганкову.

Таким чином, ми знаходимо безліч робіт, що носять загальний або фрагментарний характер відносно проблематики цього дисертаційного дослідження, тоді як відсутні спеціальні наукові дослідження, присвячені вивченню внеску дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Дисертаційна робота в деякій мірі заповнює цю прогалину.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження визначається програмою наукових досліджень Одеської національної юридичної академії, відповідною фундаментальній темі "Правові проблеми становлення і розвитку сучасної української держави" (державний реєстраційний номер 0101U001195), науковій програмі Міністерства освіти і науки України "Актуальні проблеми будівництва демократичної соціальної правової держави відповідно до положень Конституції України", а також плану науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 2001-2005 роки.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний історико-теоретичний аналіз внеску дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.

Досягнення поставленої мети дослідження визначило постановку таких основних задач:

- визначити за допомогою сучасних наукових підходів ключові теоретико-методологічні основи дослідження;

- дати характеристику ролі вітчизняних учених і визначити місце теоретико-методологічних проблем у науковій творчості кожного з них;

- виявити і проаналізувати основні напрямки теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених;

- з'ясувати значення теоретико-методологічних ідей українських учених XІX - початку XX ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки;

- виробити рекомендації щодо врахування історичного досвіду в процесі сучасної реконструкції вітчизняної історико-правової науки.

Об'єктом дослідження є наукова спадщина вітчизняних учених-правознавців дореволюційного періоду.

Предметом дослідження, хронологічні рамки якого охоплюють ХІХ - початок ХХ ст.ст., є теоретико-методологічні проблеми історико-правової науки в працях дореволюційних вітчизняних учених-правознавців.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали, перш за все, принципи об'єктивності та історизму, застосування яких дозволило зробити об'єктивні висновки з аналізу попередніх етапів розвитку, врахувати специфіку суспільно-політичного життя досліджуваного періоду. Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі були використані також спеціальні наукові і формально-логічний методи. Застосування біоісторіографічного методу дало можливість показати взаємозв'язок між біографією і науковою діяльністю вчених. За допомогою хронологічного підходу встановлювався зв'язок між окремими правовими теоріями, поглядами окремих учених у часі. За допомогою портретного підходу з'ясовано внесок кожного з дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Тематичний підхід дозволив знайти і проаналізувати основні напрями теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених. Ці підходи (хронологічний, портретний і тематичний) використовувалися як з превалюванням одного з них, так і з застосуванням їх у різних поєднаннях. Порівняльно-правовий метод використаний для встановлення загального і особливого в поглядах вітчизняних учених. Особливе значення при дослідженні мав конструктивний критичний підхід до аналізу і оцінки теоретико-методологічних ідей дореволюційних вітчизняних учених. При цьому важливою методологічною установкою було положення про те, що кожна наукова праця належить до своєї епохи і несе у собі як сильні так і слабкі її сторони. Постановка проблеми також допускала застосування у цьому дослідженні методу актуалізації, який дозволив визначити цінності наукових знань для нинішнього, а також майбутнього часу, будувати наукові прогнози майбутнього розвитку історико-правової науки на основі виявлення її провідних тенденцій та їхньої еволюції від минулого до теперішнього часу. Одночасно цей метод дає можливість розробляти практичні рекомендації для методологічного вдосконалення історико-правових досліджень.

Емпіричну базу роботи склали фундаментальні роботи учених-правознавців XІX - початку XX ст.: К.О. Неволіна, М.Д. Іванішева, М.К. Ренненкампфа, О.Ф. Кістяківського, М.М. Ковалевського, Ф.І. Леонтовича, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.М. Ясинського, О.О. Малиновського, М.О. Максимейка, Ф.В. Тарановського, А.М. Фатєєва.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали положення і теоретичні висновки, що містяться в наукових працях українських і російських істориків права, таких як, Т. Бондарук, М.А. Дамірлі, Д.І. Луковська, П.П. Музиченко, П.М. Рабінович, М.І. Козюбра, О.М. Ковальчук, О.Ф. Скакун, М.М. Страхов, І.Б. Усенко, О.Н. Ярмиш та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним монографічним історико-теоретичним дослідженням внеску дореволюційних вітчизняних учених у розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.

Наукова новизна здійсненного дослідження конкретизується у наступному:

- уперше в юридичній науці детально проаналізовані досягнення дореволюційних вітчизняних вчених у сфері розробки теоретико-методологічних проблем історико-правової науки;

- уперше встановлено, що розробка теоретико-методологічних проблем історико-правової науки в досліджуваний період була пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців, як К.О. Неволін, М.Д. Іванішев, О.Ф. Кістяківський, М.К. Ренненкампф, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ковалевський, М.М. Ясинський, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський, А.М. Фатєєв, В.В. Богишич та ін.;

- у новому аспекті визначено, що вітчизняні учені-правознавці своїми дослідженнями зуміли внести свій внесок у рішення найскладніших теоретико-методологічних проблем історико-правової науки і внесок їхній у цю справу не був рівномірним; визначено місце розробки теоретико-методологічних проблем у науковому спадку кожного з них;

- уперше встановлено, що основними напрямками теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених були: роль і значення історико-правової науки; система історико-правових дисциплін; предмет і завдання історії права; співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами; структура історії права: розділення її на зовнішню і внутрішню частини; основні підходи і методи дослідження історії права; теоретико-методологічної проблеми історії учень про право і державу;

- уперше зроблена нова сучасна оцінка розробкам дореволюційних вітчизняних учених-юристів з теоретико-методологічних проблем історико-правової науки; показано, що погляди вчених істориків права мають величезне концептуальне значення для розвитку історико-правової науки у сучасній Україні;

- по-новому обгрунтовується зміст результатів теоретико-методологічних пошуків вітчизняних учених за їх основними напрямками;

- запропоновано авторське бачення деяких актуальних теоретико-методологічних проблем сучасної історико-правової науки.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації положення, узагальнення, висновки можна використати для подальшого вивчення теоретико-методологічних проблем історії держави і права, при створенні загальних праць з історії держави і права України, загальної історії держави і права та історії політико-правових учень. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчально-методичної літератури, у навчальному процесі, при підготовці лекцій та проведенні семінарських занять з історії держави і права України, загальної історії держави і права, історії політичних і правових учень та спецкурсів з цих дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії, на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького і аспірантського складу Одеської національної юридичної академії: 6-й (Одеса, 2003), 7-й (Одеса, 2004), 8-й (Одеса, 2005), 9-й (Одеса, 2006).

Основні положення і висновки роботи використовуються у навчальному процесі, в лекціях та семінарських заняттях з дисциплін „Теорія держави і права” і „Історія вчень про державу і право” в ОНЮА.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 3 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Структура дисертаційної роботи обумовлена метою і завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальній обсяг дисертації складає 177 сторінки, з них 159 сторінок основного тексту. Список використаних джерел становить 192 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі викладена загальна характеристика роботи, що становить першу частину цього автореферату: обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується його мета, завдання, предмет та об'єкт, описується методологія роботи, її теоретичне підгрунтя, наукова новизна, окреслюються положення, що виносяться на захист, вказується на теоретичне та практичне значення, апробацію та впровадження результатів дослідження.

Розділ перший “Історіографія проблеми і методологічні основи дослідження” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми” характеризується стан наукового опрацювання теми, здійснено аналіз праць попередників автора, що стосувалися дослідження споріднених складових об'єкта чи деяких елементів предмета дисертації, простежується джерельна база, яка забезпечила інформаційний простір для дослідження.

Історіографічну розробку теми можна розділити на три періоди: дореволюційний, радянський і сучасний періоди.

У першому - дореволюційному - періоді (кінець XIX - початок XX ст. ст.) життя і наукова діяльність (у тому числі і на теренах України) вітчизняних учених-правознавців вивчалися сучасниками і головним чином представниками самої правової науки. Сюди слід віднести біографічні роботи вітчизняних учених про відомих представників юридичної науки. Такими, зокрема, є роботи: А.В. Романовича-Славатинського про життя і діяльність М.Д. Іванішева, М.С. Грушевського про Ф.І. Леонтовича, Ф.В. Тарановського про Ф.І. Леонтовича та М.Ф. Владимирського-Буданова, розвідку О.О. Малиновського про Владимирського-Буданова, праці В.В. Єсипова про Ф.І. Леонтовича, І. Яковкіна про М.Ф. Владимирського-Буданова, О.І. Маркевича про Ф.І. Леонтовича, В.М. Нечаєва про М.М. Ковалевського, Ф.Ф. Зігеля про В.В. Богишича, некрологи на смерть М.Ф. Владимирського-Буданова і Ф.І. Леонтовича, написані О.О. Малиновським і Ф.В. Тарановським, некролог на смерть М.М. Ковалевського, написаний І.М. Іваноським та ін.

Особливу категорію складають роботи, присвячені розвитку безпосередньо науки історії права, її досягненням і прорахункам, стану розробки окремих її проблем у працях учених, критиці праць істориків права. Зокрема, авторами таких робіт є: М.Ф. Владимирский-Буданов, Ф.І. Леонтович, С.Л. Аваліані, М.О. Максимейко, В.В. Богишич та ін.

У другому - радянському - періоді проблеми історіографічної розробки теми в радянській, у тому числі українській юридичній літературі, за рідкісним винятком, не підіймалися і не розглядалися через заідеологізованність усіх сфер суспільного життя, всього корпусу суспільствознавства, правової науки зокрема. Серед тих нечисленних учених радянського часу, які мають праці, що цікавлять нас, слід назвати І.А. Ємельянову і О.Ф. Скакун. У дослідженнях І.А. Ємельянової вперше в науковій літературі радянського періоду була зроблена спроба узагальнити досвід становлення і розвитку історико-правової науки в Російській імперії у XIX ст., особливо такого її розділу, як загальна історія права. У наукових статтях О.Ф. Скакун досліджувалися такі актуальні аспекти проблеми, як історія виникнення науки історії політичних учень в Росії, вплив ідей історичної школи права на формування і розвиток історико-правової науки в Російській імперії взагалі, і в Україні зокрема, життєвий і творчий шлях М.Д. Іванішева, М.Ф. Владимирського-Буданова і М.О. Максимейка.

Окремі питання розвитку історико-правової науки в Російській імперії досліджувалися також Б.Є. Бабицьким, Б.В. Віленським, Є.А. Скріпільовим.

У 1990-х рр., тобто після набуття Україною державної незалежності розпочався третій період у вивченні наукової спадщини дореволюційних вітчизняних учених-правознавців. Серед українських учених, які займаються цією проблематикою, слід назвати В.І. Андрейцева, В.Д. Бабкіна, Т.І. Бондарук, М.А. Дамірлі, О.М. Ковальчука, В.А. Короткого, Л.Ю. Кудінову, П.П. Музиченка, О.Є. Музичка, О.Ф. Скакун, І.Б. Усенка.

В пострадянський час у справі реконструкції і актуалізації наукової спадщини дореволюційних вітчизняних учених-правознавців особлива заслуга належить І.Б. Усенку. Він займається як загальними теоретико-методологічними проблемами вітчизняної біографістики, так і конкретними дослідженнями у цій сфері.

Із спеціальних наукових праць, присвячених історії історико-правової науки в цілому, вітчизняної зокрема, необхідно відзначити роботи М.А. Дамірлі, в яких комплексно простежується весь історичний шлях історико-правового пізнання, з'ясовуються витоки, філософські історичні і теоретико-правові передумови становлення і розвитку історико-правової науки, називаються основні характерні риси і тенденції на сучасному етапі її розвитку, розглядаються такі питання, як предмет, статус, структура, методи історико-правової науки в творах її найвидатніших учених (у тому числі деяких українських), їхні уявлення про ці теоретико-методологічні проблеми даної науки.

Проблеми реконструкції та актуалізації історії історико-правової науки в останнє десятиріччя стали предметом ряду дисертаційних досліджень вітчизняних учених. Особливий науковий інтерес у переліку таких досліджень представляє кандидатська дисертація Т. Бондарук “Концепція західноруського права і її вплив на розвиток української історико-правової науки”, захищена в 1995 р. в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. В цій роботі вперше в юридичній літературі була зроблена спроба провести цілісний аналіз життєвого шляху і творчої спадщини ряду вітчизняних учених-істориків права, зокрема: М.Ф. Владимирського-Буданова, Ф.І. Леонтовича, М.М. Ясинського, Г.В. Демченка, О.О. Малиновського, М.О. Максимейка, і на цій основі розкрити суть і наукове історичне значення концепції західноруського права, з'ясувати її вплив на розвиток української історико-правової науки.

Поміж робіт, написаних останнім часом, слід вказати також на кандидатську дисертацію О.М. Ковальчука “Розвиток теорії права у Київському університеті в XIX - на початку XX століття”. У ній, на основі не тільки опублікованих робіт, але й архівних матеріалів, розглядаються основні етапи розвитку юридичної науки в Київському університеті, простежується загальний хід розвитку правової теорії, дається характеристика ролі вчених цього навчального закладу в історії розвитку теорії права, показується, як розробки цих учених впливали на правову думку України.

Не дивлячись на те, що у вітчизняній юридичній літературі в останнє десятиріччя, тобто після набуття Україною державної незалежності, проблеми історії історико-правової науки стали предметом вивчення вітчизняних учених-правознавців і вже є перші приклади по створенню узагальнюючих праць у вказаній сфері, пропонований в цьому дослідженні ракурс розгляду проблеми до цих пір не був предметом спеціального комплексного наукового дослідження. Тим часом, у зв'язку з методологічною ситуацією, яка склалася у вітчизняній історико-правовій науці, проведення подібного дослідження набуває особливої актуальності.

У підрозділі 1.2 “Методологічні основи дослідження” розглядається понятійно-категоріальний апарат дослідження і уточнюються такі поняття, як “історико-правова наука”, “теоретико-методологічні проблеми” тощо.

Одним з важливих, методологічно значущих питань для даного дослідження є відбір учених як українських, так і тих, яких вважають і українськими і російськими. При віднесенні вчених до кола вітчизняних, основним критерієм була не їхня національна приналежність, а діяльність на українській території (навіть якщо і тимчасово) і внесок в розробку обговорюваної проблематики української історико-правової науки.

В методологічному плані доцільним вважається проведення даного дослідження як з використанням хронологічного, портретного і тематичного підходів з превалюванням одного з них, так і з застосуванням їх у сукупності або в різних поєднаннях. При цьому до числа основних методів даного дослідження відносяться: конкретно-історичний метод, біоісторіографічний метод, історико-порівняльний метод і метод актуалізації.

У розділі другому “Внесок українських учених-правознавців дорадянського періоду в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки: портретна характеристика” дається характеристика ролі вітчизняних учених у розвитку історико-правової науки і визначається місце теоретико-методологічних проблем у науковій творчості кожного з них. Вітчизняні учені-правознавці досліджуваного періоду в особі К.О. Неволіна, М.Д. Іванішева, О.Ф. Кистяковського, М.К. Ренненкампфа, Ф.І. Леонтовича, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.М. Ковалевського, М.М. Ясинського, О.О. Малиновського, М.О. Максимейка, Ф.В. Тарановського, А.М. Фатєєва, В.В. Богишича та ін. внесли вагомий внесок в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. К.О. Неволін, будучи засновником історико-правового напрямку в Російській імперії, в своїх працях вперше розробив класифікацію правових наук, у тому числі історико-правових наук, наукознавчі питання історії правових наук, зробив спробу визначити співвідношення історико-правових і інших наукових дисциплін.

М.Д. Іванішев одним з перших у вітчизняній юридичній науці використав історико-порівняльний метод і соціологічний підхід в дослідженні правових явищ минулого; в своїх історико-правових дослідженнях не обмежувався історією права одного народу; саме йому належить першість в дослідженні історії слов'янського права.

М.К. Ренненкампф в своїх теоретичних і історичних розробках величезне значення надавав історичному методу, відстоював необхідність співпраці порівняльного правознавства з іншими галузями знань, особливо з історією права.

О.Ф. Кістяківський як представник історичного напряму в науці кримінального права, історичний (генетичний) і історико-порівняльний методи застосовував до дослідження таких соціальних явищ, як злочини і покарання; в іншій області наукових інтересів - історії українського права - своєю науковою спадщиною він вніс значний внесок в науку історії українського права. Мають рацію, з усією очевидністю, ті автори, які вважають його першим дослідником українського права.

Ф.І. Леонтовича відрізняє від інших сучасних йому учених-правознавців його постійне звернення до теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. В розробці теоретико-методологічних проблем він відрізнявся особливою активністю і зробив істотний внесок до цієї справи. Він розмірковував майже з усіх аспектів цих проблем: значенням історії права, її предмету, об'єму, законів і чинників історичного розвитку, методологічних прийомів і способів обробки історії права, цілей, завдань, значення і особливостей застосування порівняльного методу в історії права, а також місця, яке займає історія права в системі інших наук.

М.Ф. Владимирський-Буданов займався такими теоретико-методологічними питаннями, як предмет і об'єм історії руського права, співвідношення останнього із слов'янським правом, порівняльно-історичний метод (цей метод у М.Ф. Владимирського-Буданова обмежувався слов'янським світом - звідси і інша його назва: порівняльно-слов'янський метод), періодизація історії права та ін. Теоретичні конструкції дослідження М.Ф.Владимирського-Буданова спиралися на загальні культурно-історичні і спеціальні юридичні категорії, а право співвідносилося з економікою, освітою, релігією і природними умовами.

М.М. Ковалевський як учений, наукова діяльність якого носила різносторонній характер, зробив значний внесок в історичну науку взагалі, історико-правову зокрема. Навіть до питань соціології, політики, права, економіки він підходив, перш за все, як історик. В історичному вивченні права М. Ковалевський особливе значення надавав історико-порівняльному методу і присвятив йому спеціальне дослідження, де пропонував оригінальну концепцію порівняльного вивчення права, висунув головні умови правильного застосування історико-порівняльного методу, використовував нові прийоми дослідження історії права.

М.М. Ясинський розглядав такі теоретико-методологічні питання історико-правової науки, як поняття про науку історії руського права, про структуру історії права, тобто, про розподіл її на зовнішню і внутрішню і їхнє взаємовідношення, про предмет, зміст, значення, об'єм і періодизація зовнішньої історії права, а також її співвідношення з історією внутрішньою. В центрі уваги автора знаходяться також теоретичні питання про джерела права.

О.О. Малиновський в своїх працях висловив своє бачення з таких теоретико-методологічних питань, як предмет історії руського права, його тимчасові і просторові межі, завдання історичного вивчення права, співвідношення історії права з “історією подій”, історією культури, історією народу, загальні засади (закони) історичного процесу, історіографія по історії руського права, джерела історії руського права. З цих і інших теоретико-методологічних проблем історії права вчений виказав цікаві ідеї. Як і всі його попередники, О.О. Малиновський особливе значення в методологічному арсеналі своїх досліджень надавав порівняльному методу.

М.О. Максимейко як історик права переважно займався вивченням історії литовсько-руського права і Руської Правди. Учений не був байдужим і до розробки теоретико-методологічних проблем історії права. В його дослідницькій діяльності особливе місце займає порівняльно-історичний метод. Учений детально обговорював такі важливі теоретичні аспекти порівняльно-історичного вивчення права, як сутність порівняльно-історичного методу, причини схожості, види, прийоми, цілі, завдання і результати порівняльного вивчення історії права, його наукове, практичне і навчально-педагогічне значення.

Ф.В Тарановський, як фахівець в області історії права, надавав великої уваги теоретико-методологічним питанням даної науки. В центрі уваги вченого знаходилися такі теоретико-методологічні питання історії права, як предмет історії права, її взаємини з іншими науками, структура історії права, її розподіл на внутрішню і зовнішню, склад і взаємостосунки джерел права, які вивчаються історією права, і склад джерел історії права, тобто джерела пізнання права в його минулому.

А.М. Фатєєву належить важлива роль в становленні наукової дисципліни, яка займається історичним вивченням політико-правових ідей. При цьому особлива заслуга його у вітчизняній юридичній науці полягає в розробці теоретико-методологічних проблем цієї дисципліни. Ним було введено нову назву, яка отримала своє визнання в сучасній українській юридичній науці - “Історія загальних вчень про право і державу”. В однойменному навчальному посібнику учений разом із змістовним викладом свого предмету, визначив основні теоретико-методологічні питання даної дисципліни (предмет, завдання, значення, методи, періодизацію). Це була одна з перших спроб розробки наукознавчих проблем даної наукової дисципліни.

В.В. Богишич спеціалізувався в області історії слов'янського (переважно південнослов'янського) права, обґрунтовував виділення законодавства слов'ян як особливого об'єкту історичного вивчення близькістю історичного коріння, культури і інших ознак. Однією з найважливіших задач історії слов'янського права він вважав порівняння слов'янських правових інститутів. Будучи істориком слов'янського права, В.В. Богишич ратував не за вузько національну, а достовірно загальну історію права.

Розділ третій “Характеристика основних напрямків теоретико-методологічних пошуків у вітчизняній історико-правовій науці (XIX - початок XX ст.ст.)” складається з восьми підрозділів, в яких встановлюється зміст результатів теоретико-методологічних пошуків вітчизняних учених за основними напрямками їхніх досліджень.

У підрозділі 3.1 “Оцінка ролі і значення історичного вивчення права” проведений аналіз поглядів вітчизняних учених-правознавців на методологічне забезпечення вивчення історії права. Слід визнати, що історія права дуже важлива для розуміння сучасного стану права, багато які вітчизняні учені-правознавці неодноразово підкреслювали, що право - явище історичне, остільки його повноцінне вивчення неодмінно припускає застосування історичного методу. Вони вважали, що історичне пізнання права не може задовольнятися однією тільки обробкою сирого матеріалу і не повинне бути простим переказом послідовних подій, воно повинне відповідати на вимогу розкриття законів розвитку права. Значення історії вони вбачали в з'ясуванні причин, витоків тих недоліків, які часто спостерігаємо між нормами права і правового життя. Багато хто з них вважали, що історичне дослідження права служить, перш за все, метою його цілісного і всебічного пізнання. Саме вивчення історії національного права дає нам можливість пояснити багато які риси права. Тим самим історичне вивчення права переслідує самостійну і більш широку, теоретичну задачу причинного пізнання розвитку права.

Підрозділ 3.2 “Характеристика системи історико-правових дисциплін” містить в собі аналіз поглядів вітчизняних учених-правознавців щодо системи історико-правових наукових дисциплін. Встановлено, що в досліджуваний період визначалася більш менш струнка система історико-правових дисциплін, з наступними складовими: історія національного (руського) права, історія права слов'янських народів, загальна історія права (інакше - порівняльна історія права), історія правової науки, історія загальних вчень про право і державу.

У підрозділі 3.3 “Предмет і завдання історії права” зазначається, що вітчизняні вчені дореволюційного періоду були проти вузького, нормативістського розуміння предмету і завдань історії права. В цьому зв'язку особливий інтерес представляють наступні теоретико-методологічні установки вітчизняних дореволюційних учених: а) включення в предмет історії права зв'язку права з життям народу, інакше кажучи, важливо не тільки проаналізувати законодавчі акти, закріплені в них правові норми, але і розглянути практику їхнього застосування; б) дослідження права в історичному ракурсі роздільно від відповідного вивчення держави, що дозволяло вченим враховувати зв'язки права не тільки з державою, але і з багатьма іншими соціальними історичними явищами: культурою, релігією, моральністю і т.д.; в) більш менш рівномірний виклад історії всіх галузей права.

У підрозділі 3.4 “Співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами” підкреслюється, що в центрі уваги дореволюційних вітчизняних учених завжди були питання співвідношення і взаємозв'язку історії права з багатьма науковими дисциплінами (як з юридичними і історичними, так і з іншими суспільними науками). При цьому були розроблені наступні методологічні установки:

- зв'язок історії права з іншими юридичними і політичними науками полягає в тому, що історики права не можуть проводити дослідження відірвано від відповідних теорій, понять і методів юридичних і політичних наук;

- хоча історичні частини окремих галузевих юридичних дисциплін частково включають історико-правові знання, спеціальне історичне вивчення права не складає головного предмету таких наук; це доля історії права як самостійної спеціальної історико-правової дисципліни;

- історія права є розділом загальної історії, тому вивчення історії права припускає знайомство з історією даного народу;

- історія права є не тільки розділом загальної історії, виділяється з неї по відособленню об'єкту вивчення; вона виділяється із загальної історії і по специфічній обробці вивченого матеріалу, яка полягає в перенесенні результатів дослідження в юридичні конструкції по періодах розвитку, що приводить до осмислення історичного процесу з погляду правових цінностей;

- історія права є необхідною складовою частиною історії культури, бо право - найважливіше явище суспільного життя людей. До складу історії культури історія права входить поряд із історією економічного побуту, історією церкви і релігії, історією освіти, історією літератури, науки, мистецтва тощо.

У підрозділі 3.5 “Структура історії права: розподіл її на зовнішню і внутрішню частини” аналізуються погляди вітчизняних учених-правознавців щодо структури історії права. Зазначається, що при визначенні структури історії права домінуючим був розподіл її на зовнішню і внутрішню частини. Проте такий розподіл в дореволюційній вітчизняній історико-правовій науці підтримувався не всіма ученими-істориками права. Наприклад, М.Ф. Владимирський-Буданов у своєму лекційному курсі “Огляд історії руського права” не виокремлює зовнішню і внутрішню історію права в самостійні частини, а включає їх в загальну систему науки історії права і пропонує виклад історії джерел (тобто зовнішньої історії права) у зв'язку з історією державного права. Не дотримується вказаного розподілу також і О.О. Малиновський в своїх “Лекціях по історії руського права”. Він спочатку розглядає джерела історії руського права, а вже потім історію окремих галузей права: державного, кримінального, цивільного і судового права.

У підрозділі 3.6 “Основні підходи і методи дослідження історії права” при аналізі методологічних засад історико-правових досліджень вітчизняних учених-правознавців встановлено, що в дореволюційному правознавстві існував плюралізм поглядів і течій, складне переплетення, взаємодія ідей різних напрямів, синтез декількох методологічних підходів до вивчення державно-правових явищ. Розрізнялися філософський, історичний, догматичний (або систематичний), порівняльний (або історико-порівняльний), екзегетичний, критичний, соціологічний, психологічний, соціально-політичний і інші підходи і методи. Різні вчені виділяли як основні різні спеціальні способи і прийоми вивчення і обробки права.

Багато які вітчизняні учені сповідували підхід багаточинника при вивченні історичних явищ, вважаючи при цьому, що який-небудь один чинник - біологічний, географічний, економічний, психологічний тощо - не дозволяє отримати істинно наукове історичне знання про явища, які вивчаються. При цьому іншою головною задачею історії права - був облік зв'язку об'єкту дослідження з контекстом. Як свідчить конкретний історико-правовий дослідницький досвід вітчизняних істориків права, багато хто з них був не тільки прихильником, але і активним провідником підходу багаточинника.

Історичний метод як один з головних методів історико-правового дослідження широко застосовувався вітчизняними істориками права. Застосування історичного методу в історико-правових дослідженнях, як вважали вітчизняні учені, вимагає звернення уваги на наступні питання: ким виданий закон; за яких обставин і впливів; якою мірою закон узгоджується з економічними, культурними, релігійними відносинами і юридичними поглядами народу; наскільки цей закон був змінений практикою і адміністрацією, як він вплинув на народ і т.д. Нам слід тільки додати, що пошук відповідей на вказані питання в кожному історико-правовому дослідженні і є шляхом позбавлення історико-правової науки від сухого емпіризму і створення дійсної історії права.

Багато хто з вітчизняних учених задачу історичного пізнання не обмежували лише описовим викладом історичних подій, і призначення історичного методу трактували більш широко, включаючи сюди і розуміння, проникнення в значення явищ, які досліджувались. Звідси і особлива важливість екзегетичного способу, бо проникнення в значення будь-якого явища без застосування цього способу неможливе.

На думку і настійну вимогу більшість вітчизняних учених, на користь наукової повноти досліджень методологічний арсенал історії права повинен заповнюватися порівняльним вивченням історичних явищ у різних народів, тобто порівняльно-історичним методом. Зберігають свою наукову цінність і до цього дня розробки з теорії порівняльно-історичного методу (порівняльне вивчення історії права як метод, його задачі і значення, види, прийоми і результати) Ф.І. Леонтовича, М.М. Ковалевського і М.О. Максимейка. Про те, що застосування порівняльного методу до історії права приводить до плідних результатів, свідчать конкретні приклади порівняльно-історичного дослідження самих вітчизняних учених досліджуваного періоду.

У підрозділі 3.7 “Теоретико-методологічні проблеми історії учень про право і державу” на основі аналізу поглядів А.М. Фатєєва було зроблено висновок, що представлена в творчості вченого спроба розробки теоретико-методологічних проблем історії вчень про право і державу, будучи однією з перших у вітчизняній юридичній науці, зберігає свою наукову пізнавальну цінність і на сьогодні. Замість існуючих на той час назв: “історія філософії права” і “історія державних або політичних вчень” було запропоновано нову назву: “історія загальних вчень про право і державу”. Предмет цієї дисципліни визначався як систематичний виклад поглядів на право і державу, які виникають на різних ступенях соціального життя і знаходять свій вираз в творах мислителів від найдавніших до новітніх часів. Історія загальних вчень про право і державу тісно зв'язується із загальною теорією права і держави (інші тодішні назви цієї дисципліни: “енциклопедія права” і “філософія права”). На наш погляд, правильно визначалося співвідношення цих двох споріднених дисциплін: історія загальних вчень про право і державу складає історичну частину загальної теорії права і держави. Вона служить для дослідників держави і права в ролі експерименту.

У підрозділі 3.8 “Значення теоретико-методологічних ідей українських учених XIX - початку XX ст.ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки” проведена нова сучасна оцінка розробок дореволюційних вітчизняних учених-юристів з теоретико-методологічних проблем історико-правової науки, вироблені рекомендації щодо врахування історичного досвіду в процесі сучасної реконструкції вітчизняної історико-правової науки, запропоновано авторське бачення деяких актуальних теоретико-методологічних проблем сучасної історико-правової науки.

Проведене дослідження ще раз доводить обґрунтованість вираженої в сучасній юридичній літературі думки про те, що методологічне збагачення історико-правової науки нині можливе лише за допомогою врахування власної історичної традиції в її застосуванні до аналізу актуальних науково-теоретичних проблем історичного пізнання права.

Розробка основних теоретико-методологічних проблем, які вимагають нових підходів, - насущна задача вітчизняної історико-правової науки. При цьому необхідно враховувати ту спадщину, яку мають в своєму розпорядженні історики права. В цьому зв'язку важливе значення має досвід вітчизняних учених досліджуваного періоду. Їхні погляди, будучи в цілому співзвучними духу часу, з багатьох ключових параметрів носили прогресивний характер і зберегли свою наукову цінність і до цього дня. Актуалізація теоретико-методологічних ідей дореволюційних вітчизняних учених показує, що результати їхніх пошуків на цьому шляху можуть бути надійною підмогою для розробки актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права на сучасному етапі розвитку історико-правової науки по наступних напрямах:

1) для визначення ролі і призначення історико-правової науки в цілісному пізнанні права;

2) для розробки проблем предметної області історико-правової науки, актуальними аспектами якої в даний час є: а) збагачення змісту предмету історико-правової науки; б) уточнення тимчасових меж конкретних історико-правових досліджень; в) встановлення просторових рамок предмету історії держави і права України.

3) для розробки і вдосконалення методології історико-правових досліджень.

ВИСНОВКИ

теоретичний методологічний пошук науковий

У Висновках, що завершують роботу, підведено підсумки дисертаційного дослідження, підкреслено значення теоретико-методологічних ідей українських учених XІX - початку XX ст.ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки.

1. Розробка теоретико-методологічних проблем історико-правової науки в даний період була пов'язана з іменами таких вітчизняних учених-правознавців, як К.О. Неволін, М.Д. Іванішев, О.Ф. Кістяківський, М.К. Ренненкампф, Ф.І. Леонтович, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.М. Ковалевський, М.М. Ясинський, О.О. Малиновський, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський, А.М. Фатєєв, В.В. Богишич та ін. Виявлено, що вказані вітчизняні учені-правознавці своїми дослідженнями прагнули зробити певний внесок в рішення найскладніших теоретико-методологічних проблем історико-правової науки. Встановлено, що їхній внесок в цю справу не є рівномірним.

2. Встановлено, що роль і значення історико-правової науки вітчизняними ученими-правознавцями визначені досить вірно. Багато з вітчизняних учених-правознавців неодноразово підкреслювали, що право - явище історичне. Вони вважали, що історичне пізнання права не може задовольнятися однією тільки обробкою емпіричного матеріалу і не повинне бути простим переказом послідовних подій, воно повинне відповідати вимогам розкриття законів розвитку права. Тим самим історичне вивчення права переслідує самостійну і більш широку, теоретичну задачу причинного пізнання розвитку права.

3. В досліджуваний період визначалася більш менш струнка система історико-правових дисциплін, з наступними складовими: історія національного (руського) права, історія права слов'янських народів, загальна історія права (інакше - порівняльна історія права), історія правової науки, історія загальних вчень про право і державу.

4. Характерно, що вітчизняні вчені дореволюційного періоду були проти вузького, нормативістського розуміння предмету і завдань історії права. Вони були прибічниками включення в предмет історії права зв'язку права з життям народу, дослідження права в історичному ракурсі роздільно від відповідного вивчення держави, що дозволяло враховувати зв'язки права не тільки з державою, але і з багатьма іншими соціальними історичними явищами: культурою, релігією, мораллю тощо.

5. Методологічними установками для дореволюційних вітчизняних учених при вирішенні проблеми співвідношення і взаємозв'язку історії права з іншими науковими дисциплінами були наступні: а) зв'язок історії права з іншими юридичними і політичними науками полягає в тому, що історики права не можуть проводити дослідження відірвано від відповідних теорій, понять і методів юридичних і політичних наук; б) хоча історичні частини окремих галузевих юридичних дисциплін частково включають історико-правові знання, спеціальне історичне вивчення права не складає головного предмету таких наук; це доля історії права як самостійної спеціальної історико-правової дисципліни; в) історія права є розділом загальної історії, тому вивчення історії права немислиме без знайомства з історією того чи іншого народу; г) історія права є не тільки розділом загальної історії, вона виділяється з неї по відособленню об'єкту вивчення і за специфічною обробкою вивченого матеріалу, що приводить до осмислення історичного процесу з погляду правових цінностей; д) історія права є необхідною складовою частиною історії культури, бо право - найважливіше явище суспільного життя людей.

6. При визначенні структури історії права домінуючим був розподіл її на зовнішню і внутрішню частини.

7. Встановлено, що в дореволюційному вітчизняному правознавстві існував плюралізм поглядів і течій, складне переплетення, взаємодія ідей різних напрямів, синтез декількох методологічних підходів до вивчення державно-правових явищ. Використовувалися філософський, історичний, догматичний (або систематичний), порівняльний (або історико-порівняльний), екзегетичний, критичний, соціологічний, психологічний, соціально-політичний і інші підходи і методи. Багато які вітчизняні учені сповідували підхід багаточинника при вивченні історичних явищ, вважаючи при цьому, що який-небудь один чинник - біологічний, географічний, економічний, психологічний тощо - не дозволяє отримати істинно наукове історичне знання про явища, які вивчаються.

8. Важливим доробком теоретико-методологічних пошуків вітчизняних учених-правознавців є пропозиції щодо удосконалення наукознавчих вимірів (назва дисципліни, її предмет, зв'язок з іншими дисциплінами) історії вчень про право і державу.

9. Проведене дослідження ще раз доводить обґрунтованість вираженої в сучасній юридичній літературі думки про те, що методологічне збагачення історико-правової науки нині можливе лише за допомогою врахування власної національної історичної традиції в її застосуванні до аналізу актуальних науково-теоретичних проблем історичного пізнання права.

Актуалізація теоретико-методологічних ідей дореволюційних вітчизняних учених показує, що результати їхніх пошуків на цьому шляху можуть бути надійною підмогою для розробки актуальних теоретико-методологічних проблем історичного пізнання права на сучасному етапі розвитку історико-правової науки по наступних напрямах: 1) для визначення ролі і призначення історико-правової науки в цілісному пізнанні права; 2) для розробки проблем предметної області історико-правової науки, актуальними аспектами якої в даний час є: а) збагачення змісту предмету історико-правової науки; б) уточнення тимчасових меж конкретних історико-правових досліджень; в) встановлення просторових рамок предмету історії держави і права України. 3) для розробки і вдосконалення методології історико-правових досліджень.

СПИСОК ОПУБЛИКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Гетьман А.Н. Вклад Ф.И. Леонтовича в разработку методологических проблем историко-юридических исследований // Митна справа. - 2004. - № 6. - С. 53-57.

2. Гетьман А.Н. Общая характеристика творчества украинских ученых по науковедческим проблемам историко-правовой науки (ХІХ - начало ХХ в.) // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук праць. - Вип. 22. - Одеса, 2004. - С. 171-175.

3. Гетьман А.Н. Теоретико-методологические проблемы истории учений о праве и государстве в трактовке А.Н. Фатеева // Юридический вестник. - 2005. - № 3. - С. 99-103.

АНОТАЦІЯ

Гетьман О.М. Теоретико-методологічні проблеми історико-правової науки в працях українських вчених XІX - початку XX сторіччя. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністью 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Одеська національно юридична академія, Одеса, 2006.

Дисертація є дослідженням, у якому зроблено комплексний історико-теоретичний аналіз внеску дореволюційних вітчизняних учених в розробку теоретико-методологічних проблем історико-правової науки.

У дисертаційній роботі проведена характеристика ролі вітчизняних учених і визначене місце теоретико-методологічних проблем у науковій творчості кожного з них. Виявлені і проаналізовані основні напрямки теоретико-методологічних пошуків дореволюційних вітчизняних учених, поміж яких: роль і значення історико-правової науки; система історико-правових дисциплін; предмет і завдання історії права; співвідношення і взаємозв'язок історії права з іншими науковими дисциплінами; структура історії права: розділення її на зовнішню і внутрішню частини; основні підходи і методи дослідження історії права; теоретико-методологічної проблеми історії учень про право і державу.

В дисертації з'ясовується значення теоретико-методологічних ідей українських учених XІX - початку XX ст.ст. на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки і даються рекомендації щодо врахування історичного досвіду в процесі сучасної реконструкції вітчизняної історико-правової науки.

Ключові слова: історико-правова наука, історія права, історія учень про право і державу, вітчизняні історики права, теоретико-методологічні проблеми, предмет історії права, методологія історико-правових досліджень.

АННОТАЦИЯ

Гетьман А.Н. Теоретико-методологические проблемы историко-правовой науки в трудах украинских ученых XІX - начала XX столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Одесская национальная юридическая академия, Одесса, 2006.

Диссертация является первым монографическим исследованием, в котором сделан комплексный историко-теоретический анализ вклада дореволюционных отечественных ученых в разработку теоретико-методологических проблем историко-правовой науки. Установлено, что разработка теоретико-методологических проблем историко-правовой науки в исследуемый период была связана с именами таких отечественных ученых-правоведов, как К.А. Неволин, Н.Д. Иванишев, А.Ф. Кистяковский, М.К. Ренненкампф, Ф.И. Леонтович, М.Ф. Владимирский-Буданов, М.М. Ковалевский, М.Н. Ясинский, А.А. Малиновский, Н.А. Максимейко, Ф.В. Тарановский, А.Н. Фатеев, В.В. Богишич и др. Выявлено, что отечественные ученые-правоведы своими исследованиями смогли внести свою лепту в решение наиболее сложных теоретико-методологических проблем историко-правовой науки и вклад их в это дело не равномерен.

В диссертационной работе проведена характеристика роли отечественных ученых-правоведов и определено место теоретико-методологических проблем в научном творчестве каждого из них. Выявлены и проанализированы основные направления теоретико-методологических поисков дореволюционных отечественных ученых, среди которых: роль и значение историко-правовой науки; система историко-правовых дисциплин; предмет и задачи истории права; соотношение и взаимосвязь истории права с другими научными дисциплинами; структура истории права: разделение ее на внешнюю и внутреннюю части; основные подходы и методы к исследованию истории права; теоретико-методологические проблемы истории учений о праве и государстве.

В диссертации выясняется значение теоретико-методологических идей украинских ученых XІX - начала XX ст.ст. на современном этапе развития отечественной историко-правовой науки и даются рекомендации относительно учета исторического опыта в процессе современной реконструкции отечественной историко-правовой науки. Предложено авторское видение некоторых актуальных теоретико-методологических проблем современной историко-правовой науки.

...