Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.)

У дослідженні наголошено, що в 1924-1928 рр. простежується тенденція українізації вузів і управлінського апарату, яку здійснював Наркомос України. Передбачалось запровадити викладання українською мовою в педагогічних, сільськогосподарських, соціально-економічних навчальних закладах тощо. Окремі педагоги заохочувались до викладання українською мовою. Для кожного вищого навчального закладу було встановлено термін "цілковитої українізації“. Методком Укрголовпрофосу здійснював суворий контроль за складанням планів українізації та їх виконанням. Українізація управлінського апарату була під особливим контролем державних органів.

Для піднесення авторитету керівництва вузів і запровадження єдиноначальності велике значення мало затвердження “Положення про інститути УСРР”. Згідно з “Положенням” кожним інститутом керувало управління, обране колективом закладу. У складі правління були ректор інституту, його помічники, декани, представник від виконавчого бюро студентства.

Аналізується діяльність Народних комісарів освіти України - В.П.Затонського, О.Я.Шумського, М.О.Скрипника, звертається увага на стиль їх керівництва, зазначається, що, незважаючи на реформаторську діяльність керівництва НКО, органи державного управління освітою впроваджували ідеологізацію, політизацію і пролетаризацію в діяльність вищих навчальних закладів. Аналіз документальних матеріалів свідчить, що з 1928/29 навчального року простежується тенденція універсалізації систем освіти в Радянському Союзі. Встановлення єдиної системи вищої освіти в СРСР створило умови для проведення реорганізації всієї системи вищої школи, а також управління нею. У постанові ЦВК і РНКСРСР від 23 липня 1930 р. “Про реорганізацію вузів і втузів і передачу їх у відання відповідних наркоматів” йшлося про реорганізацію мережі вузів та управління ними за галузевою ознакою. Вузи й технікуми з багатьма факультетами реорганізовувались у галузеві вузи й технікуми.

Уніфікація системи вищої освіти й реорганізація мережі навчальних закладів за галузевою ознакою призвели до значного збільшення не лише кількості інститутів, а й контингенту студентів у них, уніфікації управління вузами й системи державного управління вищою освітою. Про це свідчить реорганізація Наркомосу України в 1930 р. На центральний апарат покладалося здійснення загально-ідеологічного, наукового й методичного керівництва всією системою народної освіти, у тому числі навчальними закладами, що були у віданні інших наркоматів, централізованого планування всієї культурно-освітньої системи УСРР, керівництво науково-дослідною роботою, контроль за всією видавничою діяльністю.

Відповідно до зазначених функцій схвалено структуру Народного комісаріату освіти УСРР. Основною структурною одиницею НКО замість управлінь стали сектори. За кожним працівником комісаріату визначалась відповідна ділянка роботи, виконання якої він мав забезпечувати. Виходячи із цього, можна стверджувати, що структура центрального апарату НКО була побудована за системою відповідних виконавців. Загалом процес становлення і розвитку системи державного управління вищою освітою в досліджуваний період характеризується в дисертаційному дослідженні як період постійних творчих пошуків, певних здобутків.

Ретроспективний логіко-системний аналіз архівних документів і наукової літератури дав змогу в цей період виявити основні тенденції розвитку державного управління вищою освітою в Україні:

- автономна модель Народного комісаріату освіти, пошуки в розробці теоретичних моделей, проектів, визначенні цілей, функцій та нової структури державного управління вищою освітою (відділи; управління, відділи, бюро і головний комітет, сектори, комісії; головний комітет, управління, відділи; головний комітет, відділи; управління, методичний комітет; сектори); створення різних типів вищих навчальних закладів; відмова від університетів як форми підготовки спеціалістів; національне спрямування змісту підготовки управлінських кадрів із представників робітничого класу й селянства (прийом за рознарядкою, куріями; перереєстрація, пріоритетний статус державної мови);

- започаткування основ нових форм, принципів і методів державного управління вищою освітою; підготовки відповідних кадрів; створення у вузах правлінь, рад; розширення й поглиблення демократичних засад у розвитку системи державного управління вищою школою, що виявилося в певній децентралізації і дерегламентації в характері змісту, форм і методів, стилю керівництва; цілісність і безперервність процесу підготовки й підвищення кваліфікації висококваліфікованих спеціалістів, що забезпечувались взаємозв'язком теоретичної, практичної, фахової підготовки й розширенням їх загальної культури.

Проаналізовано недоліки й прорахунки, негативні тенденції у становленні й розвитку системи державного управління вищою освітою: дрібна опіка над вищими навчальними закладами, професорсько-викладацьким складом, єдиний підхід до організації методичної роботи, відсутність належного кадрового, науково-методичного й фінансового забезпечення та професійної підготовки управлінців-освітян.

У четвертому розділі - “Проблеми удосконалення системи вищої освіти України в умовах централізації управління (1931-1959 рр.)” - розглядається розвиток системи державного управління вищою школою в період сталінських репресій і прискореної колективізації сільського господарства, героїчної боротьби українського народу проти фашистських загарбників та відбудови зруйнованого війною і окупацією народного господарства, розвитку культури й освіти, зокрема вищої.

Висвітлено діяльність органів державного управління вищою освітою в один з найскладніших історичних періодів розвитку України, 1931-1944 рр. - період сталінського режиму, що був диктаторським, антигуманним, антидемократичним. Це період форсованої примусової колективізації, ліквідації так званих “національних ухилів”, “прихованих троцькістів”, голодомору й репресій.

Дослідженням визначено, що особливої уваги заслуговують питання підготовки спеціалістів за радянської доби, стилю й методів керівництва вищою освітою в даний період.

На основі системного аналізу архівних джерел і наукових праць зазначено, що в 1931-1944 рр. значно посилилось адміністрування в організації управління вищою освітою. Вищі навчальні заклади й управління ними були організовані за галузевою ознакою. Відповідно до їх фаху, вузами керували народні комісаріати, установи, галузеві господарські об'єднання, організації.

Стосовно всіх інститутів на території УСРР, якими відали як загальносоюзні, так і республіканські наркомати, установи й організації, на НКО України покладалось: загальноідеологічне, наукове й програмно-методичне керівництво, здійснення керівництва українізацією, управління військовим навчанням тощо.

Директорів вищих навчальних закладів і їх помічників після узгодження з Наркомосом призначали й звільняли відповідні наркомати. Директор на засадах єдиноначальності керував вищою школою і одноосібно відповідав за стан її роботи.

Для посилення зв'язку вищих навчальних закладів із відповідними галузями народного господарства, здійснення громадського контролю за роботою вузів і сприяння розвиткові цієї роботи при кожному вищому навчальному закладі організовувалась Рада вищої школи як дорадчий орган. До складу ради входили директор, представники профспілок, громадських організацій, господарських органів і установ, професорсько-викладацького складу, студентства.

З метою об'єднання й спрямування загального керівництва вищою школою Радянського Союзу в 1936 р. створено Всесоюзний комітет у справах вищої школи. У 30-х роках система вищої освіти в СРСР була повністю уніфікована.

Зазначається, що, незважаючи на проведену організаційно-методичну роботу з підготовки висококваліфікованих спеціалістів для народного господарства, розробки поліпшених навчальних планів і програм, система вищої освіти потребувала значного поліпшення. Зокрема, навчальні плани вузів були багатопредметними й зазнавали, як і програми, щорічних змін; значна кількість профілів і паралелізм у підготовці кадрів однієї і тієї ж спеціальності призводили до розпорошення науково-педагогічних сил, матеріальних засобів, до зниження якості навчання; вступні іспити проводились не достатньо організовано, за відсутності безпосередньої участі й контролю директорів вищих шкіл і управлінь вищих навчальних закладів, наркоматів тощо.

Архівні матеріали свідчать, що в роки Великої Вітчизняної війни відбувалась подальша централізація управління вищими навчальними закладами. Із початком війни з фашистами Наркомосу довелось розв'язувати складне завдання евакуації вузів України в глибокий тил. Основними районами евакуації були Казахстан, Західний Сибір, Поволжя, Середня Азія, Урал. Перебування вищих навчальних закладів проводилось у надзвичайно складних умовах. Деяким вузам довелось евакуюватись 2-3 рази. Однак, незважаючи на великі труднощі, було евакуйовано понад 70 вузів, серед яких 3 університети, 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних інститутів.

Народний комісаріат освіти в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками українських земель працював у м.Москві. Він здійснював загальне керівництво евакуацією і розміщенням вузів, організував їх роботу на місцях. При Наркомосі УСРР була створена спеціальна оперативна група, яка збирала відомості про працівників органів народної освіти, організовувала їх роботу в школах і вузах інших республік Радянського Союзу.

Автор зазначає, що поряд з поновленням повоєнної мережі вузів в Україні, протягом 1943-1945 рр. Наркомосом проводилась велика робота з її розширення, а також з питань відкриття нових факультетів, що здійснювалось з урахуванням потреб відбудови й дальшого розвитку народного господарства в повоєнний час. Так, у Києві було створено автодорожний інститут; у Харкові - гірничий інститут; в Одесі - вище морехідне училище; в Ужгороді - університет. Водночас, незважаючи на значне збільшення кількості вищих навчальних закладів у галузях будівництва, промисловості, охорони здоров'я тощо, відновлення педагогічних інститутів і контингентів у них відбувалось повільно.

Детально проаналізовано зміни в організації управління вищими навчальними закладами України, виділені основні тенденції розвитку державного управління цього періоду.

1944-1959 рр. характеризуються певним розширенням прав республіканських міністерств і посиленням їх ролі в державному управлінні вищою освітою. Так, у 1944 р. було утворено управління в справах вищої школи при РНК УСРР з відділами: університетів і педвузів, індустріальних вузів, медичних, сільськогосподарських, економічних і юридичних вузів, технікумів та іншими. Управління безпосередньо керувало роботою вищих і середніх спеціальних закладів республіки.

У 1946 р. Народний комісаріат освіти Української РСР було перейменовано на Міністерство освіти УРСР. Міністерство здійснювало керівництво розвитком народної освіти в Україні. Йому були підпорядковані всі педагогічні й учительські інститути, педучилища й загальноосвітні школи.

Указом Президії Верховної Ради РСР в 1955 р. створено Міністерство вищої освіти України, що було певним кроком у розширенні прав союзної республіки й підвищенні її ролі в господарському й культурному будівництві. На міністерство покладалось безпосереднє керівництво переданими із союзного підпорядкування 58 вищими навчальними закладами, а також за навчально-методичною і науковою роботою всіх вузів і технікумів, що розміщувались на території України. Така перебудова дала змогу організувати найбільш успішну підготовку кадрів, зменшити децентралізацію в керівництві вищою школою, упорядкувати витрачання капітальних коштів, розподіл науково-педагогічних кадрів і навчально-методичних посібників.

Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в УРСР (МВССО) як союзно-республіканський орган державного управління було утворено на базі Міністерства вищої освіти в липні 1959 р. На нього покладалось керівництво безпосередньо підпорядкованими вузами, закладами, підприємствами й організаціями. Міністерство також здійснювало загальне керівництво й контроль за навчально-виховною і науково-дослідною роботою всіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, що знаходились у віданні інших міністерств і раднаргоспів в УРСР.

Аналіз літературних джерел і архівних матеріалів засвідчує, що в період Великої вітчизняної війни та перші повоєнні роки система вищої освіти України й органи її управління, що склались у повоєнні роки, розвивались, незважаючи на недоліки й проблеми. Проте, слід зазначити, що управління освітою (у тому числі й вищою) у цей період було надзвичайно централізованим, що мало позитивний ефект, оскільки таким чином забезпечувалось швидке реагування керівних органів освіти на зміни в житті країни, у науці, техніці, виробництві. Як і в усіх галузях народного господарства значно посилювався контроль у системі народної освіти.

У 50-ті роки проведена відповідна реорганізація органів управління вищою освітою під постійним і безпосереднім керівництвом партійних і державних органів. Система вищої освіти розвивалась, посилювалась централізація управлінських структур.

Логіко-системний аналіз дав змогу виявити основні тенденції розвитку державного управління в 1944-1959 рр.:

- втрата автономності в управлінні вищою освітою, міністерствами й відомствами УРСР; пошуки у визначенні змісту, цілей, завдань, функцій та удосконаленої структури управління вищою школою; відступ від національного спрямування змісту підготовки управлінських кадрів освітою України;

- створення у вузах рад вищої школи й науково-технічних рад; поступовий перехід до повної централізації та регламентації державного управління.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження проблеми управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.) й узагальнення його результатів, підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилась. На основі здійсненого дослідження зроблені такі основні висновки й пропозиції.

1. У період адміністративної реформи в Україні особливе значення має розвиток системи державного управління освітою, зокрема вищою, що склалася. Об'єктивно-конструктивне, системне вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду, нагромадженого наукою, стало найважливішим джерелом для визначення стратегії сучасної наукової галузі - державного управління. Саме системний підхід сприяє глибшому розумінню закономірності поступового розвитку органів державного управління вищою освітою, зумовленості їх від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників; виявленню зв'язків, оцінок сучасного стану державного управління в освітній галузі й розкритті напрямів його подальшої еволюції.

Вивчення й узагальнення досвіду функціонування й історії розвитку органів державного управління вищою освітою в Україні дає змогу з'ясувати не тільки характерні особливості розвитку української теорії та історії державного управління, а й загальні тенденції, можливості й перспективи становлення й розвитку національного галузевого управління, зокрема, управління вищою освітою на засадах гуманізму й демократизації.

Аналіз свідчить, що державна влада в усіх країнах втручається в справи навчання й виховання кадрів, але всюди по-різному.

У лідерів державного централізму відбувається виражена “ерозія” державницького монополізму, верховенство влади. У них відсутній дієвий громадський вплив на формування освітньої політики, формування й реалізацію системи, стилю, цілей і методів управління.

2. Дослідження історичного досвіду розвитку органів державного управління вищою освітою, особливостей сучасного стану й тенденцій розвитку, а також категоріональний аналіз проблеми у філософській, правовій, соціологічній і психолого-педагогічній літературі дали змогу визначити поняття “державне управління вищою освітою”. Державне управління вищою освітою - це діяльність органів державної влади з вироблення організуючих, координуючих, регулюючих впливів на систему вищої освіти з метою забезпечення потреб суспільства й держави у кваліфікованих фахівцях і створення умов для самоорганізації особистості. Воно відбиває сутність, характер і ціннісно-функціональний аспект професійної підготовки й підвищення кваліфікації управлінських кадрів вищої освіти.

Доведено положення про багатоаспектне використання поняття “державне управління вищою освітою” як складової частини загальнонаціональної системи державного управління освітою, а також конкретного вищого навчального закладу; як системи підготовки фахівців із наукової галузі державного управління, що принципово відрізняється за цілями, змістом, функціями й структурою від підготовки фахівців з інших галузей.

Управління вищою освітою є однією з важливих проблем державного управління, ефективне розв'язання якої в сучасних соціально-економічних умовах вимагає наукового обгрунтування нових підходів до визначення змісту реформування управління вищою освітою й організації підготовки кваліфікованих державних службовців освітньої галузі, а також урахування світових і вітчизняних тенденцій, перспектив розвитку державного управління вищою освітою в умовах трансформації сучасного українського суспільства.

3. На засадах об'єктивного, етико-гуманістичного підходу й провідних положень теорії та історії державного управління, сучасної філософії вищої освіти, людинознавчих цінностей розроблено концептуальні теоретичні основи державного управління вищою освітою в сучасних соціально-економічних умовах. Вони грунтуються на підході до державного управління вищою освітою як цілісної системи управління, що будується на основі органічної єдності загального, особливого й індивідуального й має власний зміст, мету, функції, структуру, закономірності й протиріччя, поєднує в собі дві тенденції - керівну й керовану, що цілеспрямовано розвиваються.

Загальне - це складова частина наукової галузі державного управління - галузевого управління, пов'язаного з накопиченням суспільством відповідного досвіду управління вищою освітою на різних етапах його розвитку.

Особливе - має свою специфіку, зумовлену особливостями наукового обгрунтування системи державного управління вищою освітою нового типу.

Індивідуальне - відображає залежність підготовки висококваліфікованих державних службовців не тільки від поєднання загального й професійного розвитку особистості, але й від принципів системи освіти: демократизації і гуманізації, колегіальності й автономізації, єдиноначальності й інтеграції, педагогізації і диференціації, національного й регіонального підходів.

Діалектика загального, особливого й індивідуального вимагає, щоб залишаючись відкритими, вбираючи загально-людське, культура й освіта не втрачали своєї національної самобутності.

У системі розвитку державного управління в освітній галузі досліджуваного періоду існував феномен фетишизації загальновизнаних необхідних і основоположних принципів гуманізації, єдиноначальності, колегіальності.

Гуманізація суспільних відносин і передусім управління, є в наш час не просто привабливим з етичного погляду гаслом, а нагальною потребою, справою, від здійснення якої залежить виживання людства.

Кардинальний шлях гуманізації управління освітою передбачає, що орієнтація на розгортання індивідуальних можливостей особистості поєднується з її залученням до національної і світової культури й не просто до її готових, нехай найцінніших результатів, а й до діалогічного за своїми механізмами процесу її творення.

Колегіальність як принцип, що набув поширення в 1917-1919 рр., пропагується й діє сьогодні, але кримінальна відповідальність за прийняте колегіальне рішення в нас відсутня. Колегіальний орган, як і посадова особа, за нашим законодавством не несуть відповідальність за прийняття таких рішень. Достатньо ввести систему чіткого розподілу персональних повноважень, прав і повної відповідальності, і ніхто з керівників не підпише колегіальних рішень, що викликають сумнів, оскільки за них треба нести персональну відповідальність.

Відповідальність - не нав'язаний ззовні обов'язок, а відповідь на звернення до суб'єкта, прохання, що сприймається як власна турбота.

Відповідальність у прямому розумінні - це повністю добровільний акт, відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути відповідальним - означає бути вільним, правдивим і готовим відповісти за свої дії і вчинки.

Вивчення досвіду управління вищою школою в досліджуваний період свідчить, - коли відсутня відповідальність, не може йти мова про будь-які навіть найпростіші демократичні форми управління. Демократія вважається з давніх давен умовно-зразковою, привабливою, прийнятною формою суспільного буття, оскільки не відмовляється від “кратоса” - організаційно-владного фактора. Демократія уособлює процес налагодження суспільних стосунків співробітництва, який кладе край поділу на керівників і позбавлених права на власну думку виконавців, але грунтується на організації, найсуворішій дисципліні й підпорядкованості; означає багатоступеневу систему відповідальності всіх без винятку від підлеглого до керівника, кожного зокрема.

Головним у демократичному процесі управління вищою освітою має бути формування правового, відповідального типу взаємодії між керівництвом і підлеглими, подолання безправ'я останніх.

Саме демократія в освітній галузі спроможна стати дійовим засобом, необхідним чинником, що не дає змоги єдиноначальності вироджуватись у режим всевладдя, який поєднує стан сваволі й безправ'я, безапеляційний стиль керівництва й понівечену гідність підлеглих кріпаків, що не мають жодного засобу впливу на свого керівника.

Принцип єдиноначальності став одним із найважливіших організаційних принципів, основою системи централізованого керівництва освітою, зокрема вищою, за якою на чолі освітніх структур стоїть начальник, наділений одноосібною розпорядчою владою і відповідними правами стосовно підлеглих.

4. Як соціальний феномен процес розвитку державного управління вищою освітою включає три умовно визначені й обгрунтовані нами взаємопов'язані періоди розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 рр. Кожен період визначається: соціально-економічними умовами, рівнем розвитку теорії і практики державного управління, суб'єктами реалізації мети й завдань розвитку системи державних керівних органів вищої освіти в Україні.

1917-1919 рр. - це період становлення основ українського демократичного правового державного управління освітньою галуззю, заснованого на принципах гуманізації й демократизації, колегіальності й єдиноначальності, інтеграції і диференціації управління.

У період УНР ставилось завдання побудови демократичного правового державного управління, заснованого на поєднанні розумної централізації і децентралізації.

1920-1930 рр. - період пошуків нової оптимальної системи, моделі радянського державного управління вищою освітою, посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства, однопартійності й централізації управління, збільшення адміністративного апарату, бюрократизація його діяльності.

1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної системи управління вищою освітою як організаційної основи тоталітарного режиму, посилення бюрократичного централізму і втрата децентралізації.

Здійснене дослідження дає можливість виділити й актуалізувати той факт, що в короткий період демократизації після Лютневої революції 1917-1919 рр. відбулась демократизація і гуманізація єдиноначальності. У цей час поширюється система партиципації (співучасті) і виборності державних і громадських органів, заміщення керівників, науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Вони обиралися закритим (таємним) балотуванням, періодично звітувалися перед своїми підлеглими, перспективні висувалися на вищі посади. Розвиток виборних засад у вищій освіті - суто демократичний імператив, що означає подолання фактичної ізоляції, усунення колективів від управлінської діяльності, саме демократично проведені вибори, - середовище управлінців, освітян, перешкоджали добору кадрів на грунті протекції, родинних зв'язків, підлабузництва, обмежували поле управлінської діяльності єдиноначальника. Це сприяло відродженню такої невід'ємної сторони єдиноначальності, як неодмінність неподільної відповідальності за управлінську діяльність.

Із середини 30-х років принцип єдиноначальності перестає існувати в чистому вигляді. Єдиноначальність починає контролюватись, кожен крок керівника-єдиноначальника в системі вищої освіти підпадає під жорсткий партійно-політичний контроль від фази призначення на посаду до звільнення з неї.

Репресії, гоніння на вільнодумців, стримування демократизації, розгул бюрократизму, комчванство, корупція були породжені деформаціями й відхиленнями в системі державного управління. Командно-адміністративна система набирає сили. Від керівників вимагалося тільки активно пропагувати серед мас і втілювати в життя нові постанови й директиви. Перехід до жорсткого планування обернувся згортанням творчості, ініціативи й самобутності в керівників-управлінців, зниженням їх матеріальної заінтересованості в результатах своєї діяльності. Єдиноначальність і колегіальність шануються лише на словах.

Запропонована періодизація дала можливість виявити принципові зміни розвитку державного управління вищою освітою в кожному з досліджуваних періодів; розкрити взаємозв'язок між попереднім і наступним періодами розвитку, визначивши специфічні риси кожного з них; сформувати цілісне уявлення про розвиток системи державного управління вищою освітою як соціально-історичне явище, розглянувши його найважливіші тенденції і суперечності.

5. Проведене дослідження дає змогу:

- відтворити цілісну картину пошуків шляхів становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні;

- теоретично обгрунтувати й оцінити реальний доробок складових системи вищих органів державного управління (Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти, Міністерства освіти та мистецтв, Народного комісаріату освіти, Комітету у справах вищої школи, Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, Міністерства освіти);

- виявити особистий внесок і стиль керівництва вищим органом державного управління освітою: І.М. Стешенка - “батька рідної вищої школи”, першого міністра народної освіти України; В.К. Прокоповича - “акуратного, ділового, точного в думках, виразах і праці керівника”; М.П. Василенка - міністра освіти та мистецтва, що прийшов розвивати, а не руйнувати вищу освіту; В.П. Науменка - лідера-просвітителя за покликанням; І.І. Огієнка - “державотворця, духовного велетня”, організатора вищої школи з високим рівнем сформованої національної свідомості; Г.Ф.Гринька - який заперечував політехнічну освіту, але відстоював свої погляди, що виражалися в щирій любові до радянської Вітчизни, партії та її керівників-вождів; В.П.Затонського - “вірного сина партії”, лідера-організатора-енциклопедиста; О.Я.Шумського - борця за українізацію вищої школи; М.О.Скрипника - “твердокам'яного більшовика”; П.Г.Тичини - керівника великого організаторського таланту.

Головним у їх управлінській діяльності переважно був демократично-авторитарний стиль, що забезпечував ефективну спільну діяльність керівництва й колективу в результаті використання досвіду, знань працівників, поваги, шанобливого ставлення до них, налагодження міжособистісних стосунків, розвитку ініціативи, самостійності, творчої співпраці з колективом; колегіальності в прийнятті управлінських рішень, постійного підвищення свого професійного творчого потенціалу.

7. Зростає потреба в більш повному й оперативному використанні результатів історико-теоретичних досліджень із державного управління вищою освітою особливо на практиці, а саме: при розробленні теоретичних засад і концепцій подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою; утілення в практику конструктивних ідей та історичного досвіду (громадсько-державний характер управління: опікунські, спонсорські ради, фонди, товариства) з метою демократизації, гуманізації і автоматизації державного управління вищою освітою; для створення сучасної нормативної бази й розроблення комплексу науково-методичних матеріалів із забезпечення підготовки, підвищення кваліфікації, освітньо-кваліфікаційних стандартів і професіограм, підвищення професійного статусу й конкурентоспроможності державних службовців освітньої галузі.

Назріла необхідність утілення в життя - Закону “Про вищу освіту”, розробки директивних і нормативних актів, що забезпечують умови діяльності державно-громадських органів управління вищою освітою.

Міністерству освіти і науки України необхідно передати всі вищі навчальні заклади, як це було зроблено в 1917-1919 роках, щоб не було дублювання підготовки спеціалістів різногалузевого підпорядкування. Необхідно позбутися в суспільно-чиновницькій свідомості традиційно зневажливого сприйняття підлеглих як громадян “нижчого гатунку”. Певні правообмеження управлінців-освітян є необхідними й неминучими в специфічних умовах державної служби, але це не має призводити до загальної зміни громадського статусу особи. Універсальною вимогою до визначення демократично-правового статусу управлінця мусить бути законодавче забезпечення таких організаційних і комунікативних форм, за якими кожна людина залишається відповідальною, ціннісною, самостійною і величною.

Зміст демократизації управління вищою освітою повинен містити заходи щодо створення відповідного законодавчого середовища, управлінських традицій, які б перешкоджали дріб'язковій опікунській діяльності старших керівників, заохочували до самостійності підлеглих, давали їм можливість виявити розумну ініціативу, творчість у виконанні поставлених завдань.

Для налагодження необхідної сьогодні системи правозахисту управлінців, викладачів, науковців є необхідність у створенні громадсько-парламентських структур контролю за дотриманням усіма інституціями й урядовцями держави, управлінським складом точної дії і сили Закону про освіту, неприпустимості неконституційного обмеження їх загальногромадських прав; створенні на базі Української Академії державного управління при Президентові України кафедри теорії та історії державного управління.

Міністерству освіти і науки необхідно переглянути й уточнити спеціальності й спеціалізацію фахової структури підготовки спеціалістів для освітньої сфери, активізацію переходу до підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців, керівників навчальних закладів як спеціалістів нової формації.

Доведено, що важливим етапом у дослідженні проблеми є прогнозування шляхів розвитку системи державного управління вищою освітою в сучасних умовах. Аналіз історичної еволюції, закономірностей і особливостей сучасного становлення, структурування, функціонування системи державного управління освітою дає змогу стверджувати, що напрями розвитку залежать від умов соціально-культурного становища в Україні, а також тенденцій загальноєвропейських освітніх систем.

Програмувати, моделювати й створювати інтелектуальний і духовний потенціал нації ми зможемо, тільки прийнявши загальнодержавну комплексну й перспективну програму розвитку вищої освіти в Україні й управління нею.

Успішне здійснення гуманізації і демократизації управління вищою освітою в Україні можливе лише за умови одночасної докорінної демократизації державного устрою, що супроводжуватиметься зростанням громадянської активності людей, усвідомлення ними переваг самоврядування в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й освіті.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Майборода С.В. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.): Моногр. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - 308 с.

Майборода С.В. Управління вищою школою України в 1917-1920 рр. // Вісн. УАДУ. - 1996. - № 2. - С. 31-35.

Майборода С.В. Управління вищою освітою в Україні (20-ті роки ХХ ст.) // Вісн. УАДУ. - 1998. - № 2. - С. 142-150.

Майборода С.В. Управління вищими навчальними закладами України у 30-ті роки ХХ ст. // Вісн. УАДУ. - 1998. - № 4. - С. 135-140.

Майборода С.В. Управління вищою освітою України в 1941-1945 рр. // Вісн. УАДУ. - 1999. - № 1. - С. 202-207.

Майборода С.В., Майборода О.В. Управління вищими навчальними закладами України (50-ті роки ХХ ст.) // Вісн. УАДУ. - 1999. - № 3. - С. 248-253.

Майборода С.В. Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти - центральний орган державної влади управління вищою освітою в УРСР (1959-1969 рр.) // Вісн. УАДУ. - 1999. - № 4. - С. 313-319.

Майборода С.В. Особливості реформування управління вищою освітою України в 1969-1975 рр. // Вісн. УАДУ. - 2000. - № 2. - С. 300-307.

Майборода С.В. М.П. Василенко - міністр народної освіти та мистецтв України // Вісн. УАДУ. - 2000. - № 3. - С. 315-321.

Майборода С.В. Система державного управління вищою освітою України (1950-1960 рр.) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Л.: НЛРІДУ УАДУ, 2001. - Вип. 6. - С. 134-139.

Майборода С.В. Управління вищою педагогічною освітою України (40-50-ті роки ХХ ст.): Зб. наук. пр. УАДУ: В 4 ч. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - Вип. 2. - Ч. ІІ. - С. 380-386.

Майборода В.К., Майборода С.В. М.М.Грищенко - керівник-організатор народної освіти України: Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - Вип. 2. - Ч. ІV. - С. 391-395.

Майборода С.В. Уніфікація державного управління вищою освітою в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Одеса, 2000. - Вип. 4. - С. 6-13.

Майборода С.В. П.Г.Тичина - поет, політичний діяч, Народний комісар освіти України // Вісн. УАДУ. - 2001. - № 1. - С. 171-175.

Майборода С.В. Г.Ф. Гринько - керівник-організатор державного управління освітою в Україні (1920-1922 рр.) // Вісн. УАДУ. - 2001. - № 2. - С. 159-164.

Майборода С.В. Історико-теоретичні дослідження вітчизняних авторів із питань становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні // Вісн. УАДУ. - 2001. - № 3. - С. 190-195.

Майборода С.В., Жабенко О.В. Державна освітня політика України у повоєнні роки (1945-1950 рр.) // Вісн. УАДУ. - 2001. - № 4. - С. 187-195.

Майборода В.К., Майборода С.В. Державна стратегія розвитку вищої освіти в Україні: Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - Вип. 1. - С. 264-268.

Майборода С.В., Жабенко О.В. Тенденції державної політики у розвитку освітньої галузі України (1950-1960 рр.): Зб. наук. пр. УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - Вип. 2. - С. 334-342.

Майборода С.В. І.І. Огієнко - Міністр народної освіти та мистецтв української республіки // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Одеса, 2001. - Вип. 5. - С. 6-12.

Майборода В., Майборода С. Державна політика у сфері освіти періоду національно-визвольної війни українського народу 1917-1919 рр. // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Дніпропетр. філ.: УАДУ, 2001. - Вип. 2 (5). - С. 36-44.

Майборода С. Іван Стешенко видатний організатор управління вищою освітою в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Х., 2001. - № 3. - С. 211-216.

АНОТАЦІЇ

Майборода С.В. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 - теорія та історія державного управління. - Українська Академія державного управління при Президентові України. - Київ, 2002.

У дослідженні проведено системний концептуально-цілісний аналіз еволюції розвитку державного управління вищою освітою в Україні як історико-соціального феномена в 1917-1959 роках. Дослідження базується на широкому колі джерел, значна частина яких була невідома або вперше введена в науковий обіг. У роботі системно подано структуру й функції центральних органів державного управління вищою освітою, охарактеризовані стиль і методи керівництва міністрів освіти. Удосконалено підходи до визначення періодизації та етапів еволюції державного управління вищою освітою в Україні. Охарактеризовано закономірності й суперечності відповідно до кожного з виявлених періодів розвитку державного управління вищою освітою. Проведено комплексний аналіз змісту й форм управління, виявлені основні принципи, тенденції розвитку державного управління вищою освітою України.

Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності органів управління навчальних закладів різного рівня акредитації, у викладацькій і лекторській роботі.

Ключові слова: управління, державне управління, система органів управління, державне управління вищою освітою, форма, структура, функції, тенденції.

Майборода С.В. Государственное управление высшим образованием в Украине: структура, функции, тенденции развития (1917-1959 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.01- теория и история государственного управления. - Украинская Академия государственного управления при Президенте Украины. - Киев, 2002.

Диссертация посвящена вопросам становления и развития системы государственного управления высшим образованием Украины в 1917-1959 годах. В исследовании проведен концептуально-целостный анализ эволюции развития государственного управления высшим образованием в Украине как историко-социального феномена. Исследование базируется на широком и разнообразном круге источников, значительная часть которых была неизвестна или впервые введена в научный оборот. В монографии проанализированы историко-теоретические исследования участников образовательного движения в Украине в 1917-2000 годах и научно-теоретические работы зарубежных авторов по теме данного исследования.

Рассмотрены структура и функции центральных органов государственного управления высшим образованием, теоретически обоснован и оценен их вклад в развитие высшего образования Украины.

Охарактеризованы стиль и методы руководства высших органов государственного управления образованием, в частности министров: И.Стешенко, В.Прокоповича, Н.Василенко, В.Науменко, И.Огиенко, Г.Гринько, В.Затонского, А.Шумского, Н.Скрипника, П.Тычины и других.

Усовершенствованы подходы в определении периодизации и этапов государственного управления высшим образованием в Украине. Предложенная периодизация дала возможность показать принципиальные изменения развития государственного управления высшим образованием в каждом из исследуемых периодов; расскрыть взаимосвязь между предыдущим и последующим периодами развития, определив специфические черты каждого из них; сформировать целостное представление о развитии системы государственного управления высшим образованием как социально-исторического явления.

Выявлены закономерности процесса развития системы государственного управления образованием (в частности высшим) исследуемого периода: обусловленность процесса становления государственного управления высшим образованием, особенностями социально-экономического, социально-политического развития Украины; зависимость сущности государственного управления от цели, содержания, методов деятельности, условий, в которых она протекала, и результатов, которые достигаются в процессе управления (в результате количественных изменений и разрешения внутренних противоречий); взаимосвязь между стилем руководства и отношениями между руководителями-управленцами, подчиненными и их коллективами и др.

Проведен комплексный анализ содержания и форм государственного управления высшим образованием в Украине. Показана значительная трансформация тенденций на различных этапах развития системы государственного управления высшим образованием. Осуществлен критический анализ практической деятельности государственных органов управления высшим образованием в период национально-освободительной борьбы украинского народа 1917-1919 годов: Украинской Народной Республики (УНР), Гетьманата и Директории, в 20-30-х годах - в период становления и развития советской власти, в 40-50-х годах - во время Второй мировой войны и послевоенного восстановления народного хазяйства.

Показано резкое отличие государственного управления образовательной отраслью 1917-1919 годов - периода становления основ украинского демократического правового государственного управления высшим образованием, основанного на принципах гуманизации и демократизации, колегиальности и единоначалия, интеграции и диференциации управления от командно-административной системы государственного управления советского периода. Основой для объективной характеристики деятельности государственных органов управления высшим образованием послужили материалы архивов Украины.

Результаты исследования могут быть использованы в практической деятельности органов управления учебными заведениями различного уровня аккредитации, в преподавательской и лекторской работе. Фактические данные будут способствовать теоретической подготовленности преподавателей, соответствующих специалистов, усовершенствованию работы с управленческими кадрами образовательной отрасли.

Ключевые слова: управление, государственное управление, система органов управления, государственное управление высшим образованием, форма, структура, функции, тенденции.

Mayboroda S.V. Public Management of higher education in Ukraine: structure, functions, trends of development (1917-1959). - Manuscript.

The thesis for a Doctor degree in Public Administration; speciality 25.00.01 - Theory and History of Public Administration. - Ukrainian Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine. - Kyiv, 2002.

The Thesis presents a refined, system and comprehensive analysis of higher education public management evolution as the historical and social phenomenon in 1917-1959. The research is based on various sources of information, the majority of which has been refered to and put into circulation for the first time. The author provides, in a system way, the structure and functions of central bodies of higher education public management, characterizes the style and methods of higher education authorities work. The research focuses on and improves the ways of defining periods and stages of higher education public management development in Ukraine. The author examines regularities and contradictions of each revealed stage of higher education public management development. Based on the all-round analysis of the essence and forms of management, the author reveals the main principles and trends in higher education public management in Ukraine.

The research results may be applied in practical activities of management bodies of various educational institutions, as well as in training.

Key words: management, public administration, management bodies system, higher education public management, form, structure, functions and trends.

Размещено на Allbest.ru