Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій

У другому розділі - “Концептуальні методологічні засади теорії державного управління в контексті розвитку суспільних трансформацій” - розкривається сутність держави як владно-правового інструменту управління процесами суспільних трансформацій і специфіка його використання з боку правлячих політичних сил і суспільства в цілому в межах існуючої парадигми державного управління.

Глибинні причини виникнення та розвитку суспільних трансформацій криються в механізмі вирішення суспільних проблем. Держава, як правило, ліквідовує не причини виникнення суспільних проблем, а їх негативні наслідки, що, врешті-решт, не вирішує проблему, а лише тимчасово її знімає. Не вирішена проблема згодом породжує цілу низку нових проблем, з негативними наслідками яких держава продовжує боротися, все далі й далі віддаляючись від необхідності і можливості знаходження і ліквідації першопричини виникнення вже цілої системи проблем. Діючи таким чином, держава свої сьогоднішні суспільні здобутки трансформує в нові, ще складніші суспільні проблеми, які виникнуть завтра (у майбутньому). Фактично такий хід вирішення суспільних проблем означає не що інше, як перманентний процес формування та розвитку все нових і нових суспільних трансформацій, джерелом виникнення яких вже є сама держава, а отже, й позбутися цих трансформацій можна лише за її допомогою. Коло замкнулося, і чим далі таким чином розвивається суспільство, тим складнішими, масштабнішими і незворотніми стають процеси його трансформації.

Якщо виходити з того, що держава існує для суспільства, то суб'єктом управлінського впливу слід розглядати суспільство, а об'єктом - державу як правовий інструмент, за допомогою якого суспільство самообмежується (самоорганізується) у своєму розвитку. Якщо суспільство незадоволене державою, воно впливає на неї таким чином, щоб змінити її стан. Якщо держава задовольняє потреби суспільства - воно не вимагає від неї змін і розвивається як соціально-управлінська система в межах правового простору, що існує. Цілком очевидно, що такий підхід є і логічним, і виправданим з точки зору соціальної справедливості для рівноправних (і де-юре, і де-факто) громадян. За таких умов кінцевою метою державного управління є сприяння розвитку суспільства як самоорганізовної системи, а отже, як суб'єкта державного управління (останнє є інституційним інструментом в руках суспільства). Це принципово інший парадигмальний шлях розвитку державно-управлінських систем. Сутність даної парадигми полягає в тому, що суб'єктом формування та розвитку соціально-економічних процесів виступає суспільство як самоорганізовно структурована система, а державне управління є громадсько-правовим (інституційним) інструментом його самоорганізації (самоуправління), що перетворює державу в об'єкт управління з боку суспільства.

Сутність держави як владно-правового інституту досі до кінця не з'ясована. Держава розглядається і як машина примусу, і як власність тих осіб чи політичних сил, що володіють реальною владою, і як структура, яка забезпечує усім громадянам їх добробут і т. ін. За певних умов усі ці ознаки держави мають свою аргументацію і відповідне право на визнання. Але безумовною ознакою держави є влада, яка проходить наскрізним потоком через усі інші ознаки. Влада є найсуттєвішою, найстійкішою й найдієвішою характерною ознакою держави, що дозволяє останній відігравати вирішальну роль у процесі реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх суспільних функцій від імені своїх громадян. Вочевидь, саме влада лежить в основі формування й розвитку держави. Без влади немає держави. Питання в тому - в чиїх руках знаходиться влада?

Цілком очевидно, що джерелом сучасної інституційно формалізованої влади виступає не суспільство як найчисельніший суб'єкт її формування (народ, як це записано у конституціях цілої низки держав), а малочисельні класово чи політично структуровані верстви населення, які, власне, й формують владу.

Реальну владу нині виражає інституціалізована система державного управління - система владних повноважень посадових осіб, яка діє згори донизу на засадах самозбереження і розвивається шляхом внутрішньої самоорганізації. Якщо і політична, і економічна влада сконцентрована в одних руках - це означає, що в державі сформована сильна влада, здатна створити могутню авторитарну державу. У такій державі і державна політика, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою значної меншості населення країни, яка іменує себе елітою. За умов, коли ця меншість сама здійснює й аналіз державної політики, останній перетворюється в інструмент маніпуляції суспільною свідомістю в руках панівної політичної сили.

Якщо і політична, і економічна влада розпорошена і належить широким колам структурованої за соціальними проблемами громадськості - це означає, що в державі сформовані дієві інститути громадянського суспільства, здатні на основі суб'єкт-суб'єктної взаємодії з органами влади побудувати демократичну державу. У такій державі і державна політика, і її аналіз, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою переважної більшості населення країни, яка складає середній клас, структурований в чисельні інститути громадянського суспільства. За умов, коли середній клас безпосередньо здійснює аналіз державної політики, останній перетворюється в демократичний (суспільний) інструмент державного управління в руках широкої громадськості.

Історично сформована парадигма державно-управлінських систем виходить із побудови вертикальної владної піраміди системи державного управління та вертикальних суб'єкт-об'єктних зв'язків між її органами різних структурно-функціональних рівнів. За таких умов державно-управлінська система організаційно і функціонально діє згори донизу, і меншість при цьому завжди управляла (і управляє) більшістю. Демократія ж передбачає концентрацію влади в руках більшості народу (суспільства). Упровадження демократичних (протилежних авторитарним) форм правління потребує принципових парадигмальних змін у підходах до механізмів організації державної влади й управління. Якщо авторитарна система державної влади формує механізми державного управління згори донизу, то демократична потребує протилежного - формування механізмів державного управління знизу вгору, що є нетрадиційним для управлінської науки. У зв'язку з цим у роботі, поряд з традиційними підходами до визначення механізмів державного управління - структурно-організаційним і структурно-функціональним, виділяється інноваційно-функціональний, суть якого зводиться до теоретичного осмислення механізмів суб'єкт-суб'єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (громадськістю) і пошуку демократичних форм і методів впливу на них через забезпечення інституційних умов для розвитку систем прямих і зворотних зв'язків між людиною, суспільством і державою.

Для перехідного періоду від авторитарної до демократичної держави характерним є те, що організаційно система державної влади формується знизу вгору, а структурно і функціонально створюється і діє згори донизу через систему державного управління, що робить її напівдемократичною і досить суперечливою. За таких умов реальний суб'єкт влади продовжує знаходитись на верхівці владної піраміди системи державного управління і виконавча гілка влади залишається найвпливовішою на суспільство. Поки так буде - держава завжди буде схильна до реставрації одноосібних (диктаторських, авторитарних) форм і методів правління.

Характерною ознакою перехідного періоду від авторитарної системи державної влади й управління до демократичної є те, що в цей час відбуваються суб'єкт-об'єктні ретрансформації у сформованій соціально-управлінській системі: об'єкт управління - суспільство, все більше й більше набуває ознак суб'єкта, а суб'єкт - держава - ознак об'єкта. Суб'єкт-об'єктні відносини між державою (владою) і суспільством (народом) поступаються суб'єкт-суб'єктній взаємодії між ними. Такою ретрансформаційною особливістю й відрізняється сучасна форма напівдемократичної держави від авторитарної і ідеальної форми демократичної держави, коли суспільство як суб'єкт управляє державою у своїх інтересах.

Зрозуміти принцип дії нелінійних суб'єкт-суб'єктних систем можна лише на основі застосування в процесі їх дослідження принципово нових пізнавальних методів, які дають можливість вийти за межі існуючих змістовно-теоретичних стандартів суб'єкт-об'єктної управлінської науки. Для аналізу нелінійних самоорганізовних соціальних систем у дисертації розроблений і використаний в процесі дослідження прямих і зворотних системних зв'язків між людиною, суспільством і державою метод нелінійного мислення. Суть даного методу полягає в тому, що спочатку складна нелінійна система прямих і зворотних зв'язків графічно розкладається окремо на лінійну систему прямих і лінійну систему зворотних зв'язків між суб'єктом і об'єктом, потім ці графіки систем накладаються один на одного, і який варіант такого поєднання дає логічно замкнуту систему прямих і зворотних зв'язків - ту альтернативу й слід обирати. Використання методу нелінійного мислення фактично формує нову пізнавальну модель дослідження нелінійних соціальних систем і потенційних альтернатив їхнього розвитку.

Структурно-логічне моделювання прямих і зворотних зв'язків між державою, людиною і суспільством у різних соціально-управлінських системах методом нелінійного мислення приводить до висновку, що виникнення соціальних конфліктів завжди є результатом неадекватності прямих і зворотних зв'язків між суб'єктами людської взаємодії. Суть конфлікту криється в мотивації сторін, що конфліктують. Якщо мотивацією є нав'язування своєї точки зору одним суб'єктом іншому - це неминуче призведе до загострення соціального конфлікту, який рано чи пізно визріє до силового протистояння. Якщо мотивацією є пошук істини - це неминуче передбачає діалог конфліктуючих сторін, взаємні поступки, компроміси, що рано чи пізно призведе до прийняття ними узгоджених рішень і дій, які повною мірою можна вважати найбільш об'єктивними. Суб'єкт-суб'єктна людська взаємодія рівноправних громадян є тією демократичною інституцією, на основі якої починається формування і розвиток нової парадигми демократичної системи державного управління.

Абстрактно-логічний аналіз системи прямих і зворотних зв'язків між державою і суспільством в межах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем показує, що ці зв'язки здійснюються через конкретних людей, які уособлюють державу і приводять у дію як суб'єктивно зумовлені механізми державного управління, так і об'єктивно зумовлені механізми соціальної самоорганізації людей. Дія цих механізмів є вкрай суперечливою - такою, що постійно знаходиться в стані конфліктності між суспільством і державою, між людиною і владою. Загострення цих суперечностей та їхнє вирішення насильницьким шляхом, як правило, на користь держави, призводить до подальшої трансформації прямих і зворотних зв'язків між державою, людиною і суспільством, тобто трансформації соціально-управлінської системи в цілому.

Розв'язати суперечливий характер суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою і суспільством вбачається можливим через формування і розвиток суб'єкт-суб'єктної взаємодія між ними, що потребує впровадження і розвитку різних форм діалогу між владою і громадськістю, пошуку компромісу і механізмів узгодженого прийняття суспільно важливих управлінських рішень. Цей процес ми називаємо демократизацією механізмів державного управління і розглядаємо як дієвий засіб його об'єктивізації в процесі переходу до формування та розвитку нової парадигми демократично сформованих соціально-управлінських систем. Об'єктом демократизації механізмів державного управління виступають державна політика, власне, державне управління і аналіз державної політики.

У третьому розділі - “Об'єктивізація інституційних засад формування та розвитку механізмів державного управління” - розглядається методологія обґрунтування еволюції соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації як потенційної й актуалізованої реальності та організаційні чинники, що впливають на їхній розвиток. Наявність, щонайменше, двох діаметрально протилежних шляхів суспільного розвитку (авторитарного і демократичного) свідчить про те, що потенційно вони існували й існують завжди, але, обираючи один шлях, люди відмовляються (добровільно чи під натиском) від іншого (про його існування вони взагалі можуть не знати). Той шлях, який обрали люди, стає для них актуальним, той, від якого відмовилися (не знали про його існування), не втрачає своєї реальності, але він існує потенційно, а, отже, завжди залишається можливість повернутися до нього (дізнатися про нього).

Обравши шлях авторитарного суспільного розвитку, люди на основі ними ж створеної інституційної практики розробляли відповідні їй теорії, еволюція яких формувала наукову парадигму розвитку авторитарних державно-управлінських систем. Демократія не є результат розвитку авторитаризму як актуалізованої реальності - це, радше, реакція людей на актуалізовану реальність з точки зору потенційної реальності, тобто шляху демократичного розвитку суспільства. Цю реакцію збурює виникнення парадоксальних (не зрозумілих для переважної більшості громадян) суспільних явищ і процесів. Наявність парадоксів свідчить про невідповідність теорії і практики, що показує на недосконалість першої, або на порочність другої. В умовах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем і визнання де-юре рівноправними усіх громадян, очевидно, слід одночасно говорити і про недосконалість теорії державного управління, і про порочність державно-управлінської практики. І теорія, і практика державного управління не відповідають вимогам фундаментальної ознаки демократії - суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії рівноправних громадян як об'єктивного процесу самоорганізації суспільства в соціальну систему. Через це в теорії державного управління необхідно здійснити об'єктивізацію механізмів державного управління, а на практиці - їх демократизацію.

Досі і теорія, і практика державного управління спираються на авторитарні по своїй суті механізми державного управління, які створюються згори донизу (від правителя до народу), детермінуючи самоорганізовні можливості суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії. Об'єктивізація механізмів державного управління передбачає, з одного боку, розробку теорії державного будівництва й управління в авторитарній державі (державі історичного минулого) як актуалізованої реальності, з іншого - розробку такої теорії стосовно демократичної держави (держави майбутнього) як потенційної реальності. Актуалізовану реальність сьогодення складає теорія перехідного періоду від авторитарної держави до демократичної. Ця теорія по суті є теорією реформаторською і в основному зводиться до демократизації державної влади й управління. Демократизація як суспільне явище, для якого характерним є можливість вибору варіантів суспільного розвитку об'єктивно вимагає від держави створення необхідних інституційних умов для формування і розвитку нелінійних соціально-самоорганізовних систем.

При цьому необхідно чітко визначитися з цільовою орієнтацією демократичних реформ: демократичний процес формування системи державної влади й управління має бути прямим і логічним розвитком системи самоорганізації громадян і місцевого самоврядування. Інтереси держави мають виростати з інтересів конкретного громадянина, його сім'ї, територіальної громади та регіону і спиратися на них.

Процес реформування державного управління успішно може бути здійснений за умов його належної організації. Існуюча практика удосконалення механізмів державного управління спирається на аналітичну діяльність трьох основних суб'єктів: персоналу відповідного органу або системи органів (за власною ініціативою і за рахунок внутрішніх резервів); залучених спеціалізованих (проектних, експертних і т. ін.) організацій, зовнішніх відносно даної структури управління; об'єднання зусиль представників як відповідного органу системи державного управління, так і зовнішніх спеціалізованих організацій. Найрезультативнішим і більш об'єктивним завжди є той спосіб, який об'єднує зусилля всіх суб'єктів даного процесу. В умовах демократизації механізмів державного управління кількість суб'єктів його реформування значно зростає за рахунок залучення до даного процесу широких кіл громадськості в найрізноманітніших легалізованих формах об'єднання громадян - інститутів громадянського суспільства. У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність впровадження універсального способу демократизації механізмів державного управління - соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю - основними суб'єктами суспільної життєдіяльності, з їх розгалуженою мережею наукових та інформаційно-аналітичних центрів. Пошук механізмів плідної співпраці між агентами соціального партнерства розглядається в дисертації як магістральний напрям здійснення демократизації механізмів державного управління і формування громадянського суспільства в Україні.

Об'єктивізація і демократизація механізмів державного управління забезпечує повільний перехід від використання суб'єктивно зумовлених методів управління людською взаємодією до наукових (об'єктивно зумовлених) методів. Такий перехід передбачає проведення інституційних змін, тобто змін “правил гри” в державі і суспільстві в цілому.

Інституційне поле складається із взаємодіючих офіційних і неофіційних інституцій. Офіційні інституції визначаються як письмово оформлені та відповідним чином закріплені (законодавчо чи контрактово) зобов'язально-правові норми людської взаємодії, що існують і розвиваються на рівні тріадного суспільства: громадяни, соціально-економічні інститути, органи влади. Неофіційні інституції - це неписані, добровільно визнані та загальносприйнятні норми людської взаємодії як на різних рівнях тріадного суспільства, так і в середині кожної із його складових. Виходячи з таких визначень, у дисертації робиться висновок, що невідповідність історично сформованих на засадах людської нерівноправності офіційних інституцій імперативам сучасного суспільства, які виходять із юридичної рівноправності всіх громадян, виступає одним із головних джерел виникнення й загострення соціальних системних конфліктів між державою (владою) і суспільством (народом). Подібно до того, як колись правителеві авторитарної держави доводилося створювати ієрархічну структуру виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, кожній сучасній державі доводиться створювати власну виконавчу структуру влади для бюрократичного відстежування багатства і (або) доходів її громадян. Нині бюрократичний управлінський апарат державних службовців фактично виконує ті функції, які у спрощеній моделі держави (правитель - піддані) виконував правитель та створена ним згори донизу ієрархічна структура виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, діючи при цьому виключно примусовими методами.

Своєю появою бюрократичний апарат державних службовців зобов'язаний дії офіційних інституцій, що виступають тим владно-правовим середовищем, в якому державний службовець (бюрократ) діє (живе) і розвивається. І чим більші масштаби держави і складніша її управлінська структура, тим сприятливіше інституційне середовище складається для розвитку бюрократичного апарату, тим більше необхідно державних службовців для обслуговування управлінських потреб держави. На певному етапі (і при певних умовах) розвитку держави бюрократичний апарат може стати настільки самодостатнім, що починає сам відтворювати і розвивати інституційне середовище свого функціонування та розвитку, усе більше й більше ускладнюючи правила суспільної життєдіяльності громадян даної держави. Він поступово перетворюється із функціонально-технічного апарату (інструменту) з обслуговування політико-економічної гри гравців у максимізацію матеріального багатства на активного і досить впливового суб'єкта суспільно-політичних процесів як носія адміністративного ресурсу. На цьому поприщі, з одного боку, проростають корупція, хабарництво, свавілля, зловживання службовим становищем державними службовцями тощо, з іншого - в середині самих команд політико-економічних гравців створюються і діють такі неофіційні правила (інституції), які дозволяють державним службовцям втручатися у процес політико-економічної гри, порушуючи офіційно встановлені правила (офіційні інституції).

Протистояти бюрократизації механізмів державного управління може лише його демократизація, що означає активний вплив громадськості на перебіг не лише суспільно-політичних, а й соціально-економічних процесів через формування та розвиток неофіційних інституцій, які покликані протистояти офіційним інституціям держави і, тим самим, захищати інтереси громадян - суспільства. На основі цього, попри поширеній у науковій літературі думці про пріоритетність офіційних інституцій, в дисертації обґрунтовано, що основну роль у суспільному розвитку відіграють саме неофіційні інституції як результат добровільно визнаних людьми правил гри, що сформувалися на засадах самоорганізації людської взаємодії. Тільки та держава, що враховує неофіційні інституції свого народу (культуру, традиції, обряди, звичаї тощо), які формувалися століттями, і через кров матерів передавалися із покоління в покоління, може розробити такі офіційні інституції, які будуть доповнювати неофіційні інституції, що існують, і вести суспільство шляхом поступального розвиток. Тільки-но офіційні інституції починають суперечити неофіційним - у державі починається суспільно-політична, а за нею й соціально-економічна кризи. Оскільки в умовах демократизації механізмів державного управління наряду з політико-економічними гравцями в максимізацію матеріального багатства суттєво зростає роль громадськості, виникає нагальна необхідність створення такої політико-економічної моделі суспільного розвитку, яка збалансувала б інтереси і громадян, і влади, і капіталу. Таку модель і механізми її реалізації пропонується створювати саме на засадах соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю.

Кожен агент соціального партнерства формує в інституційному просторі державності своє інституційне поле: влада створює офіційні обмеження (інституції) діяльності бізнесових структур і громадян, і з їх допомогою управляє суспільством в цілому; громадськість і бізнес формують неофіційні обмеження (інституції), які забезпечують суспільству можливість самоорганізовуватися і на цих засадах розвиватися. При цьому влада формує, відтворює і розвиває державу як суб'єкта управління суспільством, громадськість і бізнес формують, відтворюють і розвивають громадянське суспільство як самоорганізовного суб'єкта.

Загалом інституційне поле державності має заборонно-дозвільний характер. Співвідношення забороненого і дозволеного в інституційному просторі діяльності державних органів влади й управління, з одного боку, і громадськості - з іншого, формує закономірності розвитку державності і держави. Чим більше людська взаємодія зарегламентована державою (офіційними інституціями), тим менш демократичним є характер державності. І навпаки, чим менше держава втручається у сфери людської взаємодії, тим демократичнішим є характер державності, тим ефективніше реалізуються через механізми самоорганізації суспільства потенційні синергетичні можливості його розвитку. Отже, з точки зору централізації і концентрації влади в одних руках - авторитаризму, офіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а неофіційні - розглядаються як такі, що дезорганізують його; з точки зору децентралізації і деконцентрації влади - демократизації - неофіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а офіційні, відповідно, дезорганізують його.

У четвертому розділі - “Напрями демократизації механізмів державного управління в Україні” - системно аналізується державне управління в Україні в контексті теорії демократичного розвитку державності. Оцінюючи роль демократії в державотворчому процесі в Україні, робиться висновок, що бюрократія як рушійна сила даного процесу в умовах транзитивного суспільства досить успішно, як для самої себе, впоралася з поставленим перед нею завданням державного будівництва і починає далі не менш успішно працювати сама на себе. Це свідчить про те, що в процесі державотворення за відсутності дієвих інститутів громадянського суспільства починають прогресувати бюрократичні негативні тенденції. Ліквідувати їх можна лише за умов розвитку процесів демократизації механізмів державного управління. Саме демократизація цих механізмів є тим невичерпним джерелом і дієвим фактором його раціональності й ефективності, на основі якого ґрунтується подальший процес ретрансформації держави як інструменту авторитарного управління у громадянське суспільство як демократичну форму добровільної самоорганізації людської взаємодії. Зусилля влади сьогодні необхідно спрямувати не стільки на подальший розвиток держави та її інституцій, скільки на створення умов для формування інститутів громадянського суспільства. Дієво сприяти цьому може демократизація механізмів державного управління, підґрунтя якої закладається на рівні органів самоорганізації населення територіальних громад і системного формування та розвитку на їхній основі органів місцевого самоврядування, регіонального і державного управління.

На основі системного аналізу парадигмальних моделей і алгоритмів структуризації суспільного розвитку на основі об'єкт-суб'єктної залежності суспільства від держави і суб'єкт-суб'єктної їх взаємодії розроблені структурно-логічні моделі формування та реалізації загальнонаціональних органів державної влади й управління в авторитарних, авторитарно-демократичних і демократичних державах. Співставляючи ці моделі з діючою моделлю формування й реалізації системи державної адміністрації в Україні, робиться висновок, що в Україні за роки її незалежності здійснено державне будівництво за перехідною від авторитаризму до демократії моделлю авторитарно-демократичної держави. На основі співставлення діючої в Україні моделі авторитарно-демократичного державного будівництва і моделі демократичного формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної державності) розроблена модель формування й реалізації системи державної влади й управління в Україні в перехідний період від фактично авторитарної форми правління до демократичної.

У контексті розробки перехідної моделі державного будівництва в Україні були сформовані концептуальні засади Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні і визначені етапи її реалізації. Початок реалізації даної стратегії передбачає активізацію формування процесів демократизації механізмів державного управління. Базовими методами демократизації цих механізмів визначені метод соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю, та контролінг як інформаційна концепція управління. Практично реалізувати соціальний потенціал цих методів в державно-управлінській діяльності пропонується шляхом впровадження їх в систему державної адміністрації через створення Регіональних, а на їх основі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу при Прем'єр-міністрові України. Це дозволить зробити водночас підзвітними і підконтрольними місцеві та регіональні органи влади, з одного боку, громадськості регіону, з іншого - Прем'єр-міністрові України - державі.

Можливе впровадження цих методів демократизації державного управління в систему державної адміністрації дозволяє задіяти розроблену і представлену у даному розділі політичну модель демократизації механізмів державного управління в процесі реалізації Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні.

Висновки

Узагальнення одержаних результатів дисертаційного дослідження по-новому вирішує важливу науково-практичну проблему суперечливої суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) в процесі демократичного державотворення. Здійснені на основі нових методологічних підходів до вирішення даної проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві в контексті його демократизації та розроблені на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації дозволило сформулювати ряд значимих для розвитку теорії і практики державного управління наукових висновків та пропозицій.

1. Обґрунтування у контексті імперативів, що формують сучасні тенденції розвитку глобалізованого, інформатизованого і трансформованого світу соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем дозволило розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об'єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб'єктивно зумовлених історично сформованими механізмами державного управління в межах існуючої його парадигми. Перспектива подальшого розвитку країн світу за заданим історією алгоритмом формування та розвитку процесів суспільних трансформацій така, що вони ведуть здебільшого до зростання соціального розриву між державою і суспільством і, врешті-решт, починають відігравати у взаємодії між ними не соціально цементуючу, а соціально руйнівну роль. Змінити даний алгоритм суспільного розвитку вбачається можливим за умов зближення держави з суспільством через створення інституційних умов для мотивованої активізації діяльності широких кіл громадськості, спрямованої на участь її в процесах як формування та реалізації державної політики, так і підготовки та прийняття управлінських рішень щодо її реалізації, а також здійснення громадського контролю за їх виконанням та аналізу державної політики в цілому, що в сукупності фактично й означає демократизацію механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій.

2. Розкриття трансформаційної сутності історично сформованої парадигми державного управління і ролі держави у формування та розвитку відповідних механізмів державного управління з об'єктивною необхідністю вимагає чіткого розмежування держави і суспільства, відповідно, як суб'єкта і об'єкта суспільних трансформацій. За своєю глибинною сутністю держава і суспільство ніколи не співпадали (хоч довгий час і ототожнювалися) і не співпадають. І якщо сутність держави як суб'єкта впродовж історії розвитку людської цивілізації мало в чому змінилася - вона як формувалася на засадах людського нерівноправ'я, так і продовжує на цих засадах розвиватися, захищаючи інтереси одних людей і попираючи інтереси інших, як знаходилася над суспільством, так і знаходиться над ним, як несла в собі умови інституційного розмежування людей на правителів і підлеглих, так і продовжує їх нести, як розвивала правову базу історично сформованих соціально-управлінських систем на основі суб'єкт-об'єктної людської взаємодії, так і продовжує розвивати, то глибинна сутність сучасного суспільства зазнала значних змін. Якщо в умовах формування першої форми держави - рабовласницької - переважна частина людей в ній була позбавлена будь-яких прав суб'єкта суспільної життєдіяльності, в сучасній державі усі її громадяни є де-юре рівноправними, отже, повноправними суб'єктами людської взаємодії. Розвиток суб'єкт-суб'єктних взаємовідносин між людьми як рівноправними громадянами значно ускладнює об'єкт державного управління - суспільство, оскільки воно набуває форм соціальної самоорганізації (сім'я, територіальна громада, громадська організація, асоціація, політична партія тощо). Розвиток цих форм як інститутів громадянського суспільства вступає у протидію з державою як владно-правовою (суб'єктивно зумовленою) формою організації суспільної життєдіяльності людей. Ця протидія є свідченням формування нової системи суб'єкт-суб'єктних взаємовідносин між державою (владою) і суспільством (громадськістю), а отже, нової парадигми державного управління.

За умов активної діяльності інститутів громадянського суспільства суб'єктами формування і розвитку механізмів державного управління рівною мірою виступають і держава, і суспільство: держава як владно структурована згори донизу система управління, що утворюється, діє й розвивається на основі нею ж розроблених, офіційних інституцій, які надають людській взаємодії в межах даної системи лінійного суб'єкт-об'єктного характеру, а сама система в силу цього стає, з одного боку, самоорганізовною і набуває ознак об'єктивності, а з іншого - такою, що суб'єктивно управляє суспільством у цілому; суспільство як структурована знизу вгору за ознаками соціальних потреб і інтересів соціально-управлінська система, що формується, діє і розвивається на основі як нелінійної суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії і сформованих нею неофіційних інституцій, так і лінійної суб'єкт-об'єктної залежності суспільства від держави, в силу чого воно (суспільство), з одного боку, стає об'єктивно зумовленою самоорганізовною системою, а з іншого - такою, що суб'єктивно управляється державою.

3. Застосування в науці державного управління інноваційних методологічних підходів до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії, дозволило обґрунтувати об'єктивно зумовлену необхідність зміни конфігурації трансформованої системи прямих і зворотних зв'язків між державою і суспільством: держава все більше втрачає властивості абсолютного суб'єкта прямого впливу на суспільство і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей об'єкта; суспільство, навпаки, - все більше втрачає властивості абсолютного об'єкта впливу з боку держави і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей активного суб'єкта зворотного впливу на державу. Такі зміни характеризують входження держави і суспільства у біфуркаційний період їх суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Урівноваження держави і суспільства з точки зору їх функціональних властивостей як суб'єктів взаємного впливу свідчить про досягнення точки біфуркацій, за якою або настає період демократичного розвитку громадянського суспільства, або держава повертається до авторитарних форм і методів правління. Усе залежить від того, яким інституціям буде віддаватись перевага в організації суспільної життєдіяльності громадян - офіційним (державним) чи неофіційним (громадським, суспільним). Пріоритетність офіційних інституцій консервує суб'єкт-об'єктні відносини між державою і суспільством, неофіційних - надає їм суб'єкт-суб'єктного характеру і стимулює до розвитку процеси соціальної самоорганізації громадян.

Отже, перехід від авторитарної форми державного правління до демократичної може здійснюватися за двома алгоритмами: 1) консервативний (стримуючий) - базується на авторитарних принципах суб'єкт-об'єктної людської взаємодії (залежності) і характеризується повільними поступками держави перед суспільством; 2) інноваційний (випереджаючий) - базується на демократичних принципах суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії і характеризується різким натиском створеної на цій основі системи місцевого самоврядування на державу, яка в силу цього втрачає свою авторитарну силу, а згодом і взагалі перетворюється в правовий інструмент управління в руках суспільства. Перший шлях довший, супроводжується поглибленням суспільних трансформацій і не дає гарантій переходу до демократичної держави. Другий - історично коротший, якісно відмінний, супроводжується принципово іншим підходом до державного будівництва, характеризується розвитком місцевої демократії, яка виступає гарантією формування та розвитку демократичної держави і громадянського суспільства в цілому. Цей шлях дозволяє країні спрацювати “на випередження” і набути ні з чим незрівнянної синергетичної сили - соціального капіталу як рушійного потенціалу громадянського суспільства.

4. Обґрунтування парадигмальної природи формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксального характеру показало, що сучасні механізми державного управління, розроблені в межах і на теоретико-методологічних засадах історично сформованої його парадигми, не здатні зняти суперечливий характер суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою і суспільством. Джерелом суперечливості такої взаємодії є те, що суб'єктивно зумовлена (отже, штучно створена) державно-управлінська система управляє (а отже, насильно підкорює собі) об'єктивно зумовленою (природною) соціально-самоорганізовною системою - суспільством. З точки зору теорії державного управління прямий вплив держави на суспільство виступає як вплив суб'єктивного фактора суспільного розвитку на об'єктивний, хоч в реальному житті впродовж тривалих історичних періодів все відбувається з точністю до навпаки: об'єктивні фактори саморозвитку суспільства завжди впливали на суб'єктивні фактори державного управління і змушували їх іти на поступки. Це дає нам підстави розглядати розвиток суб'єктивно зумовлених механізмів державного управління як реакцію суб'єктивних факторів суспільного розвитку на об'єктивні суспільні процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, ця реакція характеризує зворотний (а не прямий) зв'язок між суб'єктивним і об'єктивним - державою і суспільством. Те, що теорія державного управління розглядає вплив держави на суспільство як прямий зв'язок, а суспільства на державу - зворотний, надає цій взаємодії не лише суперечливого, а й парадоксального характеру.

Парадоксальність суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою і суспільством свідчить про парадигмальну невідповідність сформованої на основі історичної практики теорії державного управління імперативам сучасного суспільного розвитку. Якщо суспільство як об'єкт слугує державі - своєму суб'єкту, то не виникає ніяких парадоксів і на цьому ґрунтується історична практика формування і розвитку людської цивілізації. Але коли суспільство почало самоорганізовуватися на основі суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії вільних громадян держави (ці процеси бурхливо активізувалися після відміни рабства і кріпосного права) - вони (громадяни) починають слугувати самі собі і сформованому ними суспільству. Історично сформовані і діючі за таких умов механізми державного управління перетворюються в суб'єктивно зумовлений гальмуючий фактор суспільного розвитку вільних і рівноправних громадян, що веде до загострення суперечностей між державою (владою) і суспільством (народом). Сутність цих суперечностей полягає в тому, що держава, з одного боку, має сприяти розвитку процесів соціальної самоорганізації її громадян як вільних і рівноправних суб'єктів людської взаємодії і, тим самим, слугувати їхнім інтересам, з іншого, - вона своєю суб'єктивно зумовленою управлінською діяльністю, що базується на офіційних інституціях історичного минулого обмежує розвиток самоорганізовних соціальних процесів і систем, руйнуючи, тим самим, їхню самоорганізовну сутність і трансформуючи їх у соціально-управлінські системи, де держава продовжує відігравати провідну роль в організації суспільної життєдіяльності людей.

5. Вирішити суперечності суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) і позбавити їх парадоксальності означає поміняти місцями суб'єкт і об'єкт: суспільство як об'єктивно зумовлена розвитком суб'єкт-суб'єктної людської взаємодії соціально-самоорганізовна система управляє (отже, підкорює собі) суб'єктивно зумовленою державно-управлінською системою, змушуючи її діяти в суспільних інтересах. Суспільство стає суб'єктом процесів власної самоорганізації, використовуючи для цього державу як інструмент, що забезпечує розвиток цих процесів необхідними інституційними умовами. Так має бути в ідеалі, і прагнучи цього, практика суспільного розвитку потребує розробки принципово іншої парадигми державного управління на принципово інших теоретико-методологічних засадах формування алгоритму розвитку альтернативних, відносно системи державного управління, соціально-управлінських систем у формі суб'єктів громадянського суспільства, які активно будуть впливати на формування і розвиток механізмів державного управління.

Розробка алгоритму абстрактно-логічних моделей розвитку альтернативних соціально-управлінських систем і порівняльний аналіз їхніх прямих і зворотних зв'язків дозволили довести, що між ідеальними формами авторитарної і демократичної системи державної влади й управління існує багато перехідних авторитарно-демократичних форм і механізмів їх реалізації. Одні перехідні форми, які інституційно міцно прив'язані до авторитарних систем минулого, базуються на історично сформованій парадигмі державного управління і спрямовують його теорію і практику шляхом розвитку демократії згори донизу за ознаками соціальної стратифікації. Інші перехідні форми від авторитарної до демократичної системи державної влади й управління і механізмів їх реалізації, які спрямовані в демократичне майбутнє, потребують формування нової наукової парадигми державного управління, яка сприятиме розвитку демократії шляхом соціальної самоорганізації населення знизу вгору за ознаками соціальної ідентифікації самоврядних соціально-управлінських систем як суб'єктів формування і розвитку громадянського суспільства.

Еволюційність перехідного етапу, що характеризується неминучістю парадигмальних змін в теорії державного управління, забезпечуються формуванням і розвитком процесів демократизації механізмів державного управління. Ці процеси сьогодні мають бути об'єктом пильної уваги як з точки зору науки, так і практики державного управління.

6. Пошук алгоритмів формування та розвитку прямих і зворотних зв'язків між людиною, суспільством та державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію механізмів державного управління спричинив виокремлення державної політики, державного управління і аналізу державної політики в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як цілісний об'єкт демократизації механізмів державного управління.

7. Обґрунтування нетрадиційних теоретико-методологічних підходів до формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії дозволило в контексті загальноцивілізаційного розвитку розробити концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку державності і держави та системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб'єкт-об'єктних) до демократично самоорганізовних (суб'єкт-суб'єктних) соціально-управлінських систем. Ця модель базується на системній демократизації механізмів державного управління, тобто дієвій участі громадськості в процесах вироблення державної політики, здійснення аналізу її практичної реалізації та формування демократичних форм і методів державного управління суспільною життєдіяльністю людей.

8. Зроблений у контексті даного дослідження аналіз сучасного стану демократизації механізмів державного управління в Україні дозволив розробити концептуальні засади інноваційної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної держави) в Україні. Ці засади задають розвитку теорії і практики державного будівництва й управління в Україні принципово новий алгоритм: демократична держава формується й розвивається на основі розвитку об'єктивно зумовлених (природних) соціально-самоорганізовних (сімей) і соціально-самоврядних (територіальних громад) систем. Перехід від авторитарних форм правління до демократичних - це перехід від не природних (деформованих, а отже, трансформованих, штучно створених) до природних форм суспільного розвитку (по суті, повернення до них), який характеризується системним здійсненням процесів суспільних ретрансформацій в усіх сферах суспільної життєдіяльності людей.

9. Проведення системних ретрансформаційних змін, пов'язаних з переходом від авторитарно організованих (суб'єкт-об'єктних) до демократично самоорганізовних (суб'єкт-суб'єктних) соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування потребує відповідної політичної волі у вищого керівництва держави до здійснення таких ретрансформацій. За умов наявності такої політичної волі і фахового наукового та громадського супроводу її реалізації механізм здійснення суспільних ретрансформацій знайшов своє втілення у запропонованій громадсько-політичній моделі демократизації механізмів державного управління процесами суспільних ретрансформацій. Основною вимогою такої моделі є політично узгоджена між вищими державними органами (посадовими особами держави) і легітимізована Всенародним референдумом Національна стратегія формування та розвитку громадянського суспільства в Україні, яка після затвердження Верховною Радою України набуває сили закону і є обов'язковою до виконання усіма органами державної влади й управління, включаючи місцеве самоврядування.

10. Розроблення громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління, концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку та системного механізму її реалізації зумовлена необхідністю виконання водночас і суспільством (громадськістю), і державою (владою) своїх контролюючих функцій щодо реалізації всенародно схваленої і законодавчо закріпленої Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні. Очевидно, такий контроль має здійснюватись відповідним (державно-громадським) інститутом, який би при цьому не лише контролював даний процес, а й приймав активну дієву участь в управлінні ним. Такий інститут пропонується створити в системі державної адміністрації у формі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу, організаційно-функціональна структура якого утворюється і діє знизу вгору - територіальна громада, регіон (район, область, край), держава, і є водночас підзвітною громадськості на місцевому та регіональному рівнях і Прем'єр-міністрові України на рівні держави. Даний інститут дає можливість контролювати діяльність чиновників на всіх рівнях системи державного управління як з боку держави (згори), так і з боку громадськості (знизу), що відповідає внутрішній природі суб'єкт-суб'єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах демократизації механізмів державного управління.

11. Розроблення і реалізація Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом впровадження громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління дозволить Україні здійснити якісний прорив у розвитку демократичних інститутів, що дасть значно більший соціальний ефект і поштовх для подальшого соціально-економічного зростання, аніж суто технічний чи економічний розвиток країни. Це той інноваційний напрям розвитку України, який дозволить не лише наблизитися до соціальних стандартів передових країн світу так званої “розвинутої демократії”, а й спрацювати “на якісне випередження”, обійти їх і задати світовому співтовариству новий алгоритм демократичного розвитку. Це той інноваційний соціотехнологічний проект, який має замінити західний і східний проекти, що переживають нині глибоку системну ідеологічну кризу і потребують зміни ціннісних орієнтацій. Реалізувати цей проект - історична місія України - держави ХХІ демократично спрямованого століття суспільних ретрансформацій.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

демократизація державний управління суспільний трансформація

1. Мартиненко В.М. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія): [Моногр.]. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. - 220 с.

2. Мартиненко В.М. Інноваційна стратегія демократичного розвитку України: від місцевої демократії до демократичної держави: [Моногр.]. - Х.: Константа, 2004. - 231 с.

3. Мартиненко В.М. Трансформація суспільства як природно-історичний процес і результат державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: УАДУ (ХФ), 2000. - № 1 (6). - С. 50-57.

4. Мартиненко В.М. До питання про концептуальну визначеність сучасних трансформаційних процесів у системі державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: УАДУ (ХФ), 2000. - № 3(8). - С. 39-46.

5. Мартиненко В.М. Про деякі моделі державного управління процесами економічних трансформацій // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Одеса: УАДУ (ОФ), 2000. - Вип. 4. - С. 245-252.

6. Мартиненко В.М. Контролінг як концепція інформації управління в системі державної адміністрації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: УАДУ (ХФ), 2001. - № 1 (9). - С. 144-150.

7. Мартиненко В.М. Суспільний контролінг соціально-економічних трансформацій як інструмент формування громадянського суспільства // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України: Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І. Мостового. - Х.: УАДУ (ХФ), 2001. - В 6 ч. - Ч. 1. - С. 22-23.

8. Мартиненко В.М. Соціальні наслідки загострення глобальних проблем // Вісник УАДУ. - 2001. - № 4. - С. 134-139.

9. Мартиненко В.М. Роль інформації в управлінні процесами соціально-економічних трансформацій: методологічній аспект // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Одеса: УАДУ (ОФ), Оптімум, 2001.- Вип.7.- С. 199-208.

10. Мартиненко В.М. Політична модель управління процесами соціально-економічних трансформацій у транзитивному суспільстві // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: УАДУ (ХФ), 2001. - № 2 (10). - С. 52-62.

11. Мартиненко В.М. Процес реформування державного управління: цілі, предмет та способи організації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2001. - № 3 (11). - С. 37-42.

12. Мартиненко В.М. Інституційні зміни як рушійна сила розвитку наукової парадигми соціального управління // Вісник УАДУ.- К.: Вид-во УАДУ, 2002.- №1.- С. 298-302.

13. Мартиненко В.М. Соціальні системи: формування, розвиток, управління // Вісник УАДУ. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - № 2. - С. 29-33.

14. Мартиненко В.М. Аналіз політики як демократичний інструмент державного управління соціально-економічними процесами // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2002. - №1 (12). - С. 12-17.

15. Мартиненко В.М. Теоретико-методологічні засади формування системи прямих і зворотних зв'язків між суспільством і державою // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. - Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2002. - № 3 (14). - С. 59-66.