Міжнародно-правові засади й інституційні механізми захисту прав національних меншин

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ Й ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Спеціальність: Міжнародне право

МИЦИК ВСЕВОЛОД ВСЕВОЛОДОВИЧ

Київ, 2005 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин. Глобалізація має різні виміри, вона ставить перед людством нові запитання щодо способів оберігання самобутності регіональних і національних спільнот та їхніх культур, збереження скарбниці людської різноманітності, духовного й національного відродження великих і малих етносів, народів, націй, визнання національної чи етнічної ідентичності індивіда тощо. В цьому універсальному процесі розвитку світового співтовариства залишається не розв'язаною одна з найважливіших проблем - забезпечення цивілізованого існування національних меншин та їх правовий захист.

Протягом майже двохсот років різні країни, спираючись на концепції розмаїтих ідейних течій щодо національної держави і виходячи з потреб забезпечення державної безпеки та добробуту своїх громадян, робили спроби втілити в життя принцип створення національно однорідної держави - тобто такої, що має один народ, єдину мову і навіть релігію. Однак практичні спроби досягти цього досі не увінчались успіхом. Натомість жахливі події в різних куточках земної кулі, пов'язані з депортацією народів, “етнічними чистками”, актами геноциду і релігійними війнами, що завершувалися багатьма мільйонами людських жертв, назавжди залишаться ганебними фактами історії і вічними докорами людству.

Сьогодні проблема захисту прав національних меншин є актуальною для більшості країн світу, в яких через різні об'єктивні обставини сформувався багатонаціональний склад населення. Фахівці зазначають, що в сучасних незалежних країнах налічується понад 5000 етнічних та 2500 мовних груп. Щодо європейського континенту, то останні дослідження свідчать, що між Атлантичним океаном і Уральським хребтом проживає 757 млн. європейців, чиє етнічне походження не збігається з політичними кордонами країн. Науковці підрахували, що вісімдесят великих і малих народів проживають лише в тридцяти шести країнах (з населенням до 1 млн. осіб, щодо країн з меншою чисельністю населення такі дані майже відсутні). Отже, офіційно визнаних народів у Європі вдвічі більше ніж загальновизнана кількість держав.

Майже кожна з цих країн має власні міжетнічні проблеми. Боротьба народів за політичну незалежність, розвиток взаємозалежних, проте неврегульованих та суперечливих відцентрових і доцентрових тенденцій у напрямку до інтеграції і регіоналізму, до єднання і децентралізації та поглиблення пов'язаних із цими процесами нових і наявних застарілих проблем національних меншин створили в країнах нову загрозу втіленню в життя історично обумовленої ідеї щодо збереження миру, безпеки і справедливості на континенті. Найактуальнішим сьогодні напрямком процесу розвитку дружніх відносин і співробітництва для майже всіх без винятку країн Європи, включаючи Україну, стали спроби правового врегулювання міжнаціональних відносин, зняття міжетнічної напруженості, залагодження міжнаціональних конфліктів, що відвіку становили і становлять загрозу миру та стабільності в регіоні. Проте практика доводить, що й дотепер ні на універсальному, ні на регіональних рівнях не усунуто тих глибинних причин, котрі й породжують проблеми національних меншин.

Тому головний напрям дослідження, сформульований у назві дисертації, полягає в тому, щоб, спираючись на наявну теоретичну і юридичну базу, дослідити еволюцію становлення міжнародно-правових засад захисту прав національних меншин, визначити чинні в цій сфері норми, проаналізувати ефективність реалізації міжнародних інституційних механізмів, створених для контролю за їх здійсненням, виявити тенденції розвитку нормативного комплексу міжнародного захисту прав національних меншин.

Важливість і значущість дослідження проблем національних меншин зумовлюють також уважне ставлення до них протягом ХХ ст., а починаючи з другої його половини і до цього часу - й підвищений інтерес з боку багатьох учених різних країн: юристів, соціологів, політологів, істориків, етнологів, інших фахівців - теоретиків та практиків.

Для з'ясування окремих аспектів цієї проблеми велике значення мають роботи українських учених-правників В. Буткевича, М. Буроменського, М. Баймуратова, В. Денисова, В. Євінтова, О. Копиленка, О. Мартиненка, В. Нікітюка, І. Піляєва, П. Рабіновича, М. Товта та ін.

В останні роки різні аспекти історичного і сучасного правового становища національних меншин в Україні досліджувались у публікаціях М. Антонович, О. Антонюка, О. Бикова, Ю. Волошина, В. Колісника, П. Муцького, С. Пєткова, Ю. Шемшученка, М. Шульги, К. Рушковської, в монографічних працях В. Євтуха, І. Кураса, Л. Місінкевича, О. Рафальського, Л. Рябошапка та ін.

Різні аспекти проблеми захисту і правового статусу національних меншин висвітлювали правники із країн-членів СНД А. Абашидзе, І. Бліщенко, Т. Васильєва, Л. Гусейнов, Г. Жванія, О. Карпович, В. Карташкін, С. Пунжин, М. Смислов, Р. Тузмухамедов, С. Черниченко, С. Юр'єв та ін.

Проблемам міжнародно-правового захисту національних меншин присвятили праці західноєвропейські науковці: Г. Альфредссон, Дж. Анайя, О. Андрисек, А. Балог, Ф. Бенуа-Ромер, Б. Вукас, Г. Гілберт, Е.І. Даес, В. ван Дайк, Й. Динстейн, Ж. Дюпарк, А. Ейде, Ф. Ермакора, М. Естебанез, Ф. Капоторті, В. Кимлічка, І. Л. Клауд, Г. Лаутерпахт, Н. Лернер, К. Мінтті, Т. Мусгрейв, М. Новак, Дж. Пакер, Г. Пентассулья, А. Росс, А. Спілопулу-Акермарк, Р. Ставенхаген, К. Томушат, П. Торнберpі, Д. Турк, Р. Хофманн, М. Шоу, Дж. Якоб та ін.

Результати досліджень та висновки згаданих фахівців були враховані під час написання цієї дисертаційної роботи.

У той же час важливі напрями дослідження зазначеної проблеми ще не стали об'єктом вивчення вітчизняних фахівців і лише частково розкриті зарубіжними фахівцями. Обрання теми цієї дисертації зумовлено наступними чинниками:

- відсутністю комплексного дослідження її теоретичних і практичних аспектів;

- нагальністю аналізу і узагальнення наукової інформації та систематизації і класифікації чинних норм міжнародного права щодо захисту національних меншин;

- встановлення онтологічної і гносеологічної цінності наявних наукових концепцій, пов'язаних з предметом дисертаційного дослідження, які в юридичній літературі ще не проаналізовані;

- потребою визначення місця в сучасному міжнародному публічному праві окремого нормативного комплексу із забезпечення і захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать; актуальністю дослідження діяльності заснованих у рамках низки універсальних і регіональних міжнародних угод та наділених моніторинговою, судовою чи квазі судовою компетенцією щодо контролю за дотриманням державами прийнятих ними зобов'язань стосовно захисту прав національних меншин міжнародних інституційних органів і механізмів, які існували в минулому та функціонують сьогодні;

- доцільністю спеціального дослідження проблем визначення і тлумачення колективних прав національних меншин та осіб, які до них належать, і механізмів забезпечення їх ефективної участі у державних справах, зокрема тих, що стосуються їх безпосередньо; необхідністю міжнародно-правового аналізу питань стандартів національного законодавства в цій сфері. Особливо важливо дослідити діяльність контрольного органу Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, зокрема Консультативного комітету - єдиного спеціального моніторингового механізму нагляду за імплементацією і виконанням спільних для 35 країн-учасниць конвенції міжнародних правових зобов'язань у цій сфері.

Комплексне дослідження міжнародних засад й інституційних механізмів захисту прав національних меншин є важливим як для вітчизняної правової науки, так і для міжнародно-правової практики України. Вивчення цих питань є необхідним для правозахисної практики та правотворчої діяльності в Україні, яка зобов'язалась сприяти “розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України” (ст. 11 Конституції України).

Усі зазначені вище чинники обумовили актуальність та вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 01U015204), програми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (тема № 01БФ048-01), наукової програми кафедри міжнародного права “Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір”.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням вагомості наукової проблематики, актуальності обраної теми та стану її наукового осмислення. Оскільки в сучасній міжнародно-правовій науці зазначена тема комплексно й усебічно не розглядалась, автор поставив за мету на основі аналізу доктрини, чинної нормативної бази, діяльності міжнародних організацій, судової, квазі судової та наглядової практики міжнародних інституційних механізмів універсального і регіонального захисту прав та свобод національних меншин, а також національного законодавства і практики різних держав з'ясувати теоретичні й нормативні засади встановлення статусу та сучасного захисту національних меншин і визначити шляхи їх удосконалення.

Ця мета визначила необхідність виконання таких завдань:

- розглянути історично-правові передумови виникнення та становлення міжнародних універсальних організаційних механізмів захисту національних меншин (Ліга Націй, ООН);

- дослідити феномен "національна меншина” в теорії і практиці міжнародного права як правову категорію, здійснити її теоретико-правовий аналіз і сформулювати науково обґрунтоване міжнародно-правове визначення цього терміна;

- з'ясувати відмінності між “релігійними”, “мовними”, “расовими” та “етнічними” меншинами і запропонувати дефініції відповідних понять;

- розкрити особливість етапів розвитку процесу міжнародно-правового регулювання статусу і захисту національних меншин;

- визначити специфіку міжнародного захисту національних меншин у міжнародних актах не правового, політичного характеру регіональних організацій (ОБСЄ, ЄС, Ради Європи (РЄ));

- проаналізувати, систематизувати та класифікувати загальні і спеціальні права національних меншин, кодифіковані в чинних універсальних конвенціях ООН та Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин (РК);

- на основі науково обґрунтованих критеріїв встановити місце нормативно-правового комплексу міжнародного захисту національних меншин у системі сучасного міжнародного публічного права;

- розглянути основні доктринальні підходи та проаналізувати чинні норми міжнародного права і відповідні положення міжнародних документів щодо проблеми існування колективних прав меншин у міжнародному праві. Показати сутність визначених автором основних таких прав, а саме: права національних меншин на культурну автономію, самоврядування та самоорганізацію, їхні політичні і представницькі права, окреслити співвідношення прав національних меншин і права народів на самовизначення;

- розкрити специфіку правового захисту національних меншин і осіб, які до них належать, у двосторонніх договорах європейських країн;

- визначити межі правомірності застосування країнами походження національних меншин свого спеціального національного законодавства щодо захисту прав та інтересів осіб, які до них належать у країнах проживання, щоб запобігти як порушенню цих прав так і неправомірному втручанню у внутрішні справи останніх;

- дослідити особливості та ефективність діяльності судових, квазі судових і наглядових інституційних механізмів забезпечення і захисту прав меншин Ліги Націй, ООН і Ради Європи;

- проаналізувати політико-правові засади та нормативно-правові джерела забезпечення прав національних меншин в Україні та визначити рівень виконання країною її міжнародно-правових зобов'язань за Рамковою конвенцією про захист національних меншин;

- на підставі теоретичних розробок виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства і практики України в царині захисту прав національних меншин.

Об'єктом дослідження є комплекс правовідносин у сфері міжнародного захисту прав національних меншин.

Предметом дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, які містяться в універсальних та регіональних договорах, проекти й чинні акти міжнародних організацій у сфері міжнародного захисту прав національних меншин, діяльність міжнародних інституційних механізмів з питань захисту прав національних меншин, вітчизняна і зарубіжна доктрина міжнародного права щодо концептуальних питань міжнародно-правового захисту національних меншин.

Методи дослідження визначаються його провідною метою і завданнями. Дослідження проведене із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення міжнародних засад й інституційних механізмів захисту прав національних меншин. При висвітленні питання про періодизацію досліджуваного явища в основу було покладено історично-правовий метод. Аналіз міжнародно-правових принципів і норм, міжнародних актів, рішень інституційних установ здійснювався за допомогою формально-юридичного методу. Порівняльно-правовий метод застосовувався для з'ясування питання про співвідношення міжнародного і національного права різних країн щодо захисту національних меншин та відповідність норм останнього визнаним міжнародно-правовим стандартам. Формально-логічний метод застосовувався для виявлення прогалин і суперечностей у чинному міжнародному й національному законодавстві в досліджуваній сфері, для вироблення пропозицій щодо його вдосконалення та для формулювання дефініцій. Метод аналізу застосовувався при дослідженні доктрини міжнародного права та наукових концепцій окремих вітчизняних і зарубіжних учених. При обґрунтуванні теоретичних висновків дисертації здобувач керувався положеннями загальної теорії права і теорії та практики міжнародного права. Широко використовувалися прикладні міждисциплінарні методи, розвинуті на базі загальнонаукових підходів (контент-аналіз, івент-аналіз тощо).

Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається тим, що воно є першим в такому напрямі у вітчизняній та зарубіжній науці комплексним дослідженням міжнародних засад та діяльності міжнародних контрольних інституційних механізмів їх забезпечення, здійсненим на основі ретельного аналізу широкого кола чинних міжнародних актів правового і політичного характеру, досягнень вітчизняної та зарубіжної літератури, значна частина яких раніше не була об'єктом спеціального наукового дослідження.

У рамках проведеного дослідження одержані наступні результати, що мають наукову новизну, виносяться на захист і запропоновані автором вперше:

1. На основі аналізу підходів до визначення поняття “національна меншина” в документах міжнародних організацій, сучасній доктрині міжнародного права та національних концепціях із цього питання запропонована авторська універсальна дефініція цього поняття, придатна для цілей міжнародного права, яка суттєво доповнює та вдосконалює робочі визначення, що містяться в них.

2. Розкрито сутність і запропоновано визначення понять “релігійні”, “мовні”, “расові” та “етнічні” меншини.

3. Запропонована періодизація процесу захисту меншин у міжнародному праві. Обґрунтовано чотирьох його основних етапів.

4. Досліджено універсальні системи захисту національних меншин (Ліги Націй, ООН) та окреслено досягнення та недоліки цих універсальних міжнародних організаційних механізмів, які впливають на становлення регіональних і національних систем захисту меншин.

5. Аргументовано висновок щодо конструктивної ролі Європейського Союзу та Організації з безпеки і співробітництва в Європі в забезпеченні запобігання виникнення найнебезпечніших для миру в Європі конфліктних ситуацій, пов'язаних із міжнаціональною та етнічною напруженістю, та їх урегулювання. Розкрито ефективність засобів і правових основ такої їх діяльності.

6. Обґрунтовано ідею становлення нового етапу правового забезпечення захисту прав національних меншин на європейському рівні. Показано, що хоча рекомендації РЄ містять політичні норми і не мають юридично обов'язкової сили, але розроблені на основі їхніх вимог проекти юридичних документів, на які дають згоду держави, створюють і зміцнюють унікальну на сьогодні міжнародно-правову базу в сфері захисту прав національних меншин.

7. Зроблено висновок про те, що в цій галузі міжнародних правовідносин відсутній єдиний універсальний кодифікаційний акт. Юридичні норми, що стосуються забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, містяться в багатьох універсальних, регіональних та двосторонніх договорах, інших міжнародних актах. Об'єднуючою основою для них є основні права рівності й недискримінації та спеціальні права на існування і самобутність, на яких базуються інші чинні спеціальні права, що дають представникам меншин можливість захищати і зберігати свої культурні, релігійні та мовні особливості.

8. Здійснено систематизацію та запропоновано класифікацію визначених в універсальних конвенціях ООН і регіональній Рамковій конвенції про захист національних меншин прав меншин та осіб, які до них належать.

9. Розроблено й запроваджено в науковий обіг концепцію про становлення в рамках міжнародного права в галузі захисту прав людини та основних свобод окремого нормативного комплексу (підгалузі) із забезпечення та захисту прав національних меншин та осіб, які до них належать. Структурними елементами цього комплексу є норми інститутів міжнародного права захисту прав людини і основних свобод та імперативні норми, які передбачають виняткові спеціальні права меншин і осіб, які до них належать.

10. Дістала подальший розвиток концепція колективних прав національних меншин. Розкрито сутність визначених автором основних таких прав, а саме: права національних меншин на культурну автономію, самоврядування та самоорганізацію, їхніх політичних і представницьких прав, та по-новому окреслено співвідношення прав національних меншин і права народів на самовизначення.

11. Уперше у вітчизняній літературі проаналізовано діяльність міжнародних контрольних (судових, квазі судових та наглядових) інституційних механізмів: Постійної палати міжнародного правосуддя, Комітету ООН із прав людини, Європейського суду із прав людини, Консультативного комітету Рамкової конвенції Ради Європи щодо захисту прав національних меншин, визначено ефективність та способи виконання їх рішень, запропоновано заходи для удосконалення їх діяльності.

12. На підставі аналізу чинних нормативних джерел у сфері захисту національних меншин розкрито особливості сучасного двостороннього співробітництва європейських держав у цій сфері правовідносин. Обґрунтовано висновок про необхідність, доцільність та ефективність двосторонніх договорів за умови відповідності їх чинним багатостороннім міжнародним угодам, з'ясовано їхнє місце та роль у європейській системі захисту прав меншин, визначено їх зміст, механізми контролю за виконанням.

13. Щодо новітньої тенденції, а саме прагнення держав походження національних меншин, тобто їх етнічної чи історичної батьківщини, захищати права та інтереси своїх співвітчизників, які проживають в інших країнах і є громадянами останніх, то автором доведено висновок про те, що загальноприйняті принципи та норми міжнародного договірного і звичаєвого права не передбачають прямої дії законів одної держави в межах іншого територіального суверена, зокрема й щодо співвітчизників, які в іншій державі є представниками національної меншини. Екстра територіальна дія національного закону можлива лише на підставі договору зацікавлених держав про поширення дії такого закону або її наслідків на територію іншого суверена.

14. Проведено порівняльний аналіз відповідності чинного законодавства України положенням Рамкової конвенції про захист національних меншин. Сформульовано висновок про те, що наразі існує нагальна необхідність спрямувати національну правотворчість і практичну діяльність на вдосконалення національного законодавства та усунення його недоліків і розходжень з європейськими міжнародно-правовими стандартами захисту прав меншин, визначеними в резолюції Комітету міністрів РЄ від 5 лютого 2003 р. та висновках Консультативного комітету РЄ від 1 березня 2002 р.

15. Запропоновано практичні рекомендації щодо заходів, спрямованих на імплементацію норм РК та інших міжнародно-правових стандартів у національне законодавство та відповідної державної політики України в цій сфері, та щодо їх подальшого вдосконалення.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації суттєво доповнюють сучасні дослідження з проблем міжнародного захисту та національного забезпечення прав національних меншин, дозволяють простежити закономірності розвитку інституту міжнародного захисту прав національних меншин та становлення підгалузі міжнародного захисту прав меншин у царині міжнародного права захисту прав людини та основних свобод упродовж тривалого періоду, а відтак виявити тенденції і можливі перспективи врегулювання цих проблем у майбутньому. Отримані автором теоретичні результати можуть бути використані для подальшого розвитку вітчизняної науки міжнародного права, вдосконалення термінологічної бази в цій сфері правовідносин, а також можуть стати методологічною основою та теоретичним підґрунтям для здійснення подальших наукових міжнародно-правових і національно-правових досліджень із цієї тематики.

Практичне значення одержаних результатів обумовлюється можливістю їх використання для підготовки та викладання загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, а також для написання підручників і навчальних посібників з міжнародного права та права Європейського Союзу. Вони можуть бути використані також органами державної влади України в процесі формування та реалізації державної політики у сфері захисту національних меншин, у нормотворчій роботі над удосконаленням законодавчої бази з питань забезпечення прав національних меншин в Україні, зокрема при опрацюванні нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” і розробленні Закону України “Про національно-культурну автономію національних меншин України”. Положення, викладені в праці, важливі для органів місцевого самоврядування та громадських організацій національних меншин, а насамперед загальнодержавних дорадчих органів - Ради представників всеукраїнських громадських організацій національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції і Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України та загалом усіх представників національних меншин, які переймаються цими питаннями. Аналіз нормативного матеріалу може бути корисним у практиці юристів, адвокатів, що здійснюють захист прав людини в Україні.

Положення і результати дослідження отримали практичне застосування в діяльності Консультативного комітету Ради Європи протягом 1998-2004 рр. при виконанні здобувачем обов'язків члена Консультативного комітету Рамкової конвенції про захист національних меншин (експерта від України). Автор дисертаційного дослідження брав участь у 19 засіданнях Консультативного комітету (м. Страсбург) та в роботі 8 робочих груп комітету, які займалися проведенням моніторингу імплементації принципів РК у Сан-Марино, Хорватії, Чехії, Вірменії, Норвегії, Швеції, Ірландії та Македонії.

Отримані результати використані при написанні підручників з міжнародного права для вищих навчальних закладів:

- гл. V § 7 “Права меншин у сучасному міжнародному праві” (Міжнародне право. Основні галузі. - К.: Либідь, 2004);

- гл. VII “Міжнародне і внутрішньодержавне право”, гл.V “Норми міжнародного права” (Міжнародне право. Основи теорії. - К.: Либідь, 2002).

Починаючи з 1999 р. результати цього дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі при викладанні нормативного курсу “Міжнародне публічне право”.

На їх основі автором була складена в 2003 р. програма з навчальної дисципліни “Міжнародний захист прав національних меншин”, яка викладається студентам п'ятого курсу Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Апробація результатів дисертації.

Основні положення дисертаційного дослідження були висвітлені у виступах на міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях та семінарах: міжнародній конференції “Міжетнічні відносини у Закарпатській Україні” (Ужгород, 4-7 вересня 1998 р.), науковому семінарі “Національний та міжнародний захист прав людини (засоби і механізми)” (Київ, 19-23 жовтня 1998 р.), науково-практичній конференції “Європейський суд з прав людини: захист прав людини чи втручання у справи держави” (Київ, 20-21 травня 1999 р.), загальноєвропейській конференції “Всі різні - всі рівні: від принципу до практики” (Страсбург, 11-13 жовтня 2000 р.), міжнародній науковій конференції “Український зовнішньополітичний інтерес: політичні, економічні та правові механізми реалізації” (Львів, 10-11 жовтня 2002 р.), міжнародному семінарі “Імплементація положень Рамкової конвенції про захист національних меншин в Україні” (Київ, 16-17 вересня 2003 р.), міжнародній конференції “Filing the Frame”, присвяченій 5-ій річниці набуття чинності Рамкової конвенції про захист національних меншин (Страсбург, 30-31 жовтня 2003 р.), регіональному семінарі для представників органів місцевого самоврядування, місцевих органів влади та громадських організацій національних меншин України з обговорення проекту нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” “Права людини в поліетнічному українському суспільстві у контексті європейських стандартів” (Харків, 21-22 червня 2004 р.), а також щорічних наукових конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка та ін.

Положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. За темою дисертації опубліковано:

- індивідуальну монографію;

- розділи 2-х підручників, двадцять шість статей у наукових журналах та збірниках наукових праць, з них двадцять п'ять - у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (585 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить - 469 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел - 53 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його зв'язок з науковою тематикою Інституту міжнародних відносин, сформульовано мету і задачі дослідження, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їхня апробація, вказано публікації за темою дисертації, її структуру і обсяг.

Перший розділ “Проблема визначення поняття “національна меншина” та теоретично-правові засади її вирішення” складається з п'яти підрозділів, в яких проаналізовано документи міжнародних організацій і запропоновані визнаними фахівцями в галузі міжнародного права пропозиції і робочі дефініції щодо визначення поняття “меншина” і “національна меншина”; сучасну доктрину міжнародного права щодо визначення поняття “меншина”; складові компоненти “національної меншини” - “релігійні”, “мовні”, “расові” та “етнічні меншини” та запропоновано науково обґрунтоване визначення цих понять.

Міжнародні документи свідчать, що термін “меншина” вживається в них майже виключно для визначення груп осіб, які відрізняються від решти населення країни за певними ознаками, якими є: раса, етнічне походження, національність, релігія, мова, культура. Численні міжнародно-правові акти, що регулюють питання правового статусу і захисту прав таких груп осіб, для визначення об'єктів дії їх норм використовують терміни “національні”, “расові”, “етнічні”, “культурні”, “релігійні” та “мовні” “меншини”. Під егідою ООН і в межах її спеціалізованих установ та з ініціативи Ради Європи держави ухвалили низку універсальних і регіональних конвенцій, які передбачають захисні заходи щодо таких груп меншин у різних сферах правовідносин. Жоден із текстів цих універсальних та регіональних міжнародних документів, навіть Загальний коментар Комітету з питань прав людини стосовно ст. 27 Пакту про громадянські та політичні права (власне, єдиної спеціальної універсальної міжнародно-правової норми щодо захисту прав меншин), не містить визначення категорій меншин, чиї права вони захищають, а так само й універсального визначення для всіх зазначених груп осіб. Автор вважає, що ситуація, за якої держави ухвалюють міжнародно-правові норми без загальноприйнятого визначення поняття їх адресатів вкрай негативно позначається як на їх імплементації на національному рівні, так і ефективності діяльності відповідних міжнародних інституційних механізмів.

Незважаючи на те, що за понад 50 років активної роботи над цією проблемою визнаних фахівців та експертів у рамках ООН (Комісії ООН із прав людини та її Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, з 1999 р. - Підкомісія з питань заохочення і захисту прав людини) та Ради Європи і її консультативного органу - Європейської комісії “За демократію через право” (Венеціанської комісії), судових та інших міжнародних органів і установ з питань прав людини було підготовлено низку проектів універсального міжнародно-правового визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, далі робочого варіанту визначення не пішло.

У роботі проаналізовані найпоширеніші й найчастіше цитовані визначення, запропоновані в рамках ООН колишнім спеціальним доповідачем Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин Ф. Капоторті та її членами - Д. Дешене, А. Ейде, С. Черниченком.

У літературі з міжнародного права вчені також доклали багато зусиль до визначення вказаних понять. В роботі проаналізовані різні погляди на це питання, як українських вчених: В. Євтуха, О. Мартиненка, В. Нікітюка, М. Товта, так і зарубіжних фахівців в цій галузі: О. Андрисека, В. Кімлички, Дж. Пакера, К. Пеллі, А. Спілопулу-Акермарк, Р. Тузмухамедова, С. Юр'єва.

Наведені у роботі приклади визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, що їх було зроблено в доктрині та практиці міжнародного права, свідчать про значний інтерес країн, міжнародних організацій, учених-теоретиків і практиків до розв'язання цього питання, однак до останнього часу жодна з таких дефініцій не стала загальновизнаною. Тому є багато причин, серед них і специфічні обставини та ситуації у світі, за яких виникли й існують меншини, а також значна різниця в національних підходах і державній політиці країн щодо цього питання. Проте, існують дві основні причини такого стану справ - політична і юридична. По-перше, країни шукають шляхи оптимального одночасного вирішення подвійної проблеми: ефективного захисту національних меншин і запобігання виникненню сепаратизму та збереження територіальної цілісності й національного суверенітету держави. По-друге, на сучасному етапі виявилося неможливим знайти загальноприйняте правове визначення, яке б стосувалося всіх категорій меншин - расових, етнічних, національних, релігійних, мовних та ін. Загальновизнаною можна вважати лише класифікацію меншин, установлену Декларацією ООН 1992 р., де йдеться про права осіб, які належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин.

Здійснений аналіз характерних ознак таких меншин груп дав автору можливість запропонувати їх визначення для практичного застосування щодо виокремлення таких груп населення та забезпечення їх певними правами, передбаченими міжнародним і національним правом. Так, релігійною меншиною може вважатися група осіб, які сповідують релігію, відмінну від державної чи домінуючої в країні, де вони проживають, і не порушують відповідних прав решти населення. Традиційною “мовною меншиною” можна вважати чисельно меншу за титульне населення групу осіб, які проживають у країні й тривалий час традиційно вживають і свідомо заохочують уживання на її території історичної мови своєї групи, що відрізняється від державної (офіційної) мови і мов інших груп населення або визнана такою в законодавстві країни.

Слід також зазначити, що від самого початку пошуків загальної термінології щодо різних типів меншин груп найскладнішим для фахівців питанням виявилося обґрунтування їх поділу саме на етнічні й національні групи, або меншини. У доктрині існують різні, подеколи протилежні, погляди фахівців у даній сфері на зміст цих термінів. На думку автора, термін “етнічна група/громада/меншина” є цілком прийнятним при визначенні спільноти, до якої належить група осіб-громадян країни іншого, ніж титульна нація, етнічного походження, яка за історичних обставин проживає на її території тривалий час, є не домінуючою і чисельно меншою від решти населення та прагне самоідентифікації як така за об'єктивними ознаками мови, релігії, культури тощо.

Але, зважаючи на термінологію, прийняту універсальними й регіональними міжнародними організаціями, передусім ООН, ОБСЄ, Радою Європи, Європейським Союзом, треба погодитися з тим, що термін “національна меншина” - найбільш поширений у чинних багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах з питань захисту прав людини та основних свобод осіб, які належать до меншин. Він стисло і змістовно віддзеркалює всі історичні, расові, національні, етнічні, релігійні, мовні та культурні характеристики цього суспільного явища, які найчастіше існують не окремо, а є органічно взаємопов'язаними.

Розглядаючи питання про загальноприйняте міжнародне визначення поняття “меншина” та “національна меншина” в теорії міжнародного права, безумовно, слід ураховувати національні концепції щодо поняття “меншина”. Кожна держава світу має власні погляди на цей феномен. В роботі зазначається, що коли йдеться про термін “національні меншини”, то труднощі в понятійному плані виникають ще й тому, що в різних мовах термін “нація” має різне політичне й правове значення. У багатьох державах Західної Європи і не тільки (наприклад, у США) термін “нація” ототожнюється з громадянством країни, тобто мається на увазі не етнічне чи національне походження, а громадянство, усталений правовий зв'язок фізичної особи з державою. Населення такої держави є гетерогенним суспільством за етнічними, мовними, культурними, релігійними ознаками, але гомогенним за національністю. Припускається, що такі держави створені двома або більшою кількістю соціально й політично рівноправних етносів, де меншини повністю асимільовані, і всі такі особи є громадянами мононаціональної держави, яка складається з представників однієї національності (наприклад, Франції, Бельгії, Іспанії, Швеції тощо).

У державах Центральної та Східної Європи частіше за все націю розуміють як об'єднану спільною мовою, культурою та свідомістю спільноту, котра складається з осіб одного етнічного походження і не має прямого відношення до громадянства. З огляду на вказані ознаки така спільнота завжди є гомогенною.

У першому випадку неможливо використовувати термін “національні меншини” у сенсі співіснування титульної нації і таких меншин, тому що громадяни країни, які належать до етнічних, мовних, релігійних груп (меншостей у кількісному відношенні порівняно з іншою частиною населення країни), вважаються складовою однієї нації. У таких країнах національне законодавство гарантує основні права й свободи громадян (французів, англійців, греків тощо), а не права осіб, які належать до національних меншин.

У другому випадку йдеться про групи меншин (насамперед у кількісному відношенні), представники яких є громадянами держави, котрі відрізняються від іншого населення своїми етнічними, мовними, культурними, релігійними особливостями, однак мають різне національне походження, є представниками різних націй. В даному випадку вислів “національна меншина” має зовсім інший зміст - і в цьому разі захищаються саме права осіб, які належать до національних меншин.

Проте більшість країн світу, які в той чи інший спосіб визнають існування національних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерії для визначення осіб, які до них належать, у національному законодавстві чи в політичних актах з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій.

Аналіз таких документів свідчить про те, що країни при вирішенні питання про визначення поняття “національна меншина” та осіб, що до них належать, на національному рівні найчастіше беруть до уваги певні об'єктивні та суб'єктивні критерії. Частіше за все держави визнають, що така група осіб має: проживати на території країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, відрізнятися від решти населення країни своєю самобутністю та явно вираженими спільними етнічними, релігійними, культурно-традиційними і мовними ознаками, які вона прагне зберігати; мати довгострокові міцні зв'язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвідомлення та прагнути до самоідентифікації.

Сьогодні саме вищезазначені міжнародні та національні складові терміна “національна меншина” є підвалинами для вироблення загального наукового підходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусім у визнанні існуючих меншин у різних країнах світу, поширенні на них дії чинних міжнародно-правових норм, вирішенні міждержавних спорів, захисті прав меншин міжнародними контролюючими органами та ін. З урахуванням вищезазначеного автор пропонує таку загальну міжнародно-правову робочу дефініцію поняття “національна меншина”: Національна меншина - це група осіб іншого етнічного, національного походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї держави, є не домінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об'єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації як представники такої групи. Таким чином, громадяни та інші особи, які відповідають перерахованим у визначенні характеристикам, можуть об'єктивно вважатися особами, які належать до національних меншин у певній країні.

Автором відстоюється позиція, що сучасне міжнародне право не обмежує коло осіб, які відповідають зазначеним характеристикам, тільки громадянами певної країни, але й не вимагає від останньої визнавати негромадян особами, які належать до таких меншин. Отже, сучасний стан міжнародного права з цього питання дає можливість говорити про право країни самостійно визнавати особами, які належать до національних меншин, як виключно власних громадян, так і інших індивідів, які перебувають на її території на законних підставах.

Другий розділ дисертації “Історико-правові передумови виникнення та етапи становлення міжнародних універсальних і регіональних організаційних механізмів захисту меншин” присвячений дослідженню еволюційного розвитку регіональних і універсальних засад захисту прав національних меншин. В шести підрозділах досліджуються такі питання, як:

- історичні аспекти проблеми визнання національних меншин в країнах;

- національна політика держав щодо існування меншин;

- становлення інституту міжнародного захисту прав меншин;

- система захисту національних меншин Ліги Націй;

- захист прав осіб, які належать до меншин, у рамках ООН;

- регіональні системи захисту прав людини та національних меншин, зокрема ОБСЄ, ЄС та РЄ.

Національна меншина - явище, породжене націєтворчими процесами. Середньовічне право національних меншин не знало. Поліетнічний склад населення цілковито ігнорувався в правовій сфері. Скажімо, поліетнічність Київської Русі була чітко зафіксована вже в “Початковому літописі”, проте жодного джерела права з цього приводу не існувало. Поліетнічними були переважна більшість середньовічних європейських держав, які розглядали населення лише на індивідуалістському рівні, тобто як сукупність окремих підданих.

Колективістська, або соціальна концепція населення зароджується в другій половині XVІІІ ст. як один із постулатів доктрини природного права. В подальшому, у практиці державного будівництва XІX ст., основоположної ваги набуло поняття народності. Домінуюча в країні народність створює національну державу, в якій інші народності переходять до розряду національних меншин. В основу створення національної держави було покладено “принцип національності”, відповідно до якого кожна нація має право створювати незалежну державу, а відтак тільки національно однорідні держави розглядалися як легітимні. “Принцип національності” полягає в тому, що кожна держава повинна складатися з одного народу, котрий має однакові мову, звичаї та поведінку, що дає йому змогу усвідомити свою національну єдність.

Аналіз проблеми свідчить про те, що невирішеність питань правового забезпечення статусу національних меншин якщо не об'єктивно, то формально стало причиною початку Першої світової війни. На врегулювання цих проблем були затрачені чи не головні зусилля учасників розбудови Версальської системи міждержавних відносин 1919 р. У період між двома світовими війнами проблеми національних меншин повністю поглинають увагу держав-учасників міжнародно-правового спілкування, що проявляється в створенні системи захисту національних меншин Ліги Націй, утворення національних і міжнародних неурядових організацій з питань захисту прав національних меншин (конгресів національних меншин) тощо.

Чи не найбільшим досягненням національних меншин у боротьбі за свої права в період між двома світовими війнами було мовчазне визнання державами невідповідності дійсному стану справ твердження про їх багату етнічну структуру.

Після Другої світової війни, особливо починаючи з 60-х р. ХХ ст. в різних державах спостерігається процес бурхливого відродження етносів, зокрема національних меншин, який триває ось уже понад 40 років, що знаходить свій відбиток в зростанні спеціального міжнародно-правового комплексу норм в цій сфері. Фахівці по-різному датують період виникнення проблеми і виокремлюють етапи процесу захисту меншин у міжнародному праві. В основу їх періодизації пропонуються різні критерії: нормативний, тобто відповідний розвитку міжнародно-правових норм у цій сфері міжнародних відносин, часовий, інституційний тощо. Автор вважає, що найбільш обґрунтованим з теоретичного й практичного погляду є комплексне виокремлення чотирьох його найважливіших етапів:

1) ранній період несистематичного захисту меншин, у першу чергу релігійних і мовних, завдяки включенню до певних міжнародних договорів окремих положень про окремі їхні права (середина XVІІ ст. - початок ХХ ст.);

2) період усталення міжнародно-правового захисту меншин як груп осіб у рамках Ліги Націй та за її сприяння, заснованого на спеціальних міжнародних угодах або односторонніх актах держав про їх правовий статус (від завершення Першої світової війни та створення Ліги Націй, до 1936 р., із застереженням до 1946 р. - дати її формального розпуску);

3) створення універсальної системи захисту прав осіб, які належать до меншин, на рівні Організації Об'єднаних Націй;

4) створення сучасної системи захисту національних меншин, яка комплексно поєднує можливості універсального і регіональних інституційних механізмів і правових засад.

Перші документальні свідчення про міжнародно-правовий захист прав окремих груп населення держав стосуються груп осіб, які були “меншинами” за релігійною ознакою. В мирних міжнародних угодах XVІІ ст. з'являються положення, які обумовлюють право таких меншин на вільне віросповідання. Проте, cаме починаючи з ХІХ ст. спостерігаються значні зміни в міжнародно-правовому регулюванні проблем меншин. Якщо до цього періоду положення про захист меншин містились у національних документах чи двосторонніх угодах, то відтепер вони перетворюються на предмет багатосторонніх договорів. Бенефіціаріями таких договорів стають не тільки релігійні меншини, а й інші меншин групи. З'являються приклади, коли визнається рівність не тільки релігійних, а й політичних прав меншин.

Доктрина і практика міжнародного права з даного питання отримала подальший розвиток з встановленням системи захисту національних меншин Ліги Націй. Система договірних і організаційних заходів Ліги Націй, спрямованих на захист прав меншин, визначила першорядні цілі такого захисту: гарантія рівності й недискримінації, відмова від примусової асиміляції, надання рівних громадянських, деяких політичних і певних спеціальних соціальних прав для збереження ідентичності меншин. Уперше в історії міжнародних відносин у рамках Ліги Націй був створений міжнародний судовий орган - Постійна палата міжнародного правосуддя, до якого проблеми щодо захисту прав меншин могли бути передані для винесення судового рішення або отримання консультативного висновку.

Захист прав меншин за сприяння ООН має свої характерні риси. Історія увиразнення даного питання в рамках ООН свідчить про постійне коливання держав від необхідності вироблення спеціальних міжнародних механізмів для забезпечення та захисту їхніх прав до побоювань, пов'язаних з можливістю виникнення внутрішньодержавних етнічних конфліктів, розвитку націоналізму, сепаратизму, іредентизму, що криє в собі загрозу дотриманню принципів суверенної рівності, територіальної цілісності держав, невтручання та непорушності державних кордонів. Політична, економічна, географічна, демографічна неоднорідність, історичні умови й особливості становлення та існування держав-членів ООН на сучасному етапі не дозволяють їм прийняти універсальний юридично обов'язковий документ, що регулював би питання захисту прав осіб зазначеної категорії. Тому була ухвалена Декларація ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, 1992 р., що має політичний, а не правовий характер. Втім, низка проаналізованих в дисертації універсальних міжнародно-правових актів містить окремі статті щодо захисту певних прав меншин.

Найважливішим здобутком у правовій площині щодо захисту національних меншин цією міжнародною організацією є ст. 27 одностайно схваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), який набув чинності в 1976 р., що проголошує: “У тих країнах, де існують етнічні, релігійні і мовні меншини, особам, що належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою”. Вперше в договірній практиці ООН була застосована спеціальна міжнародно-правова норма універсального характеру для захисту меншин, що має рубіжне значення для становлення й розвитку проблеми на рівні загального міжнародного права. Відтак усі сучасні документи, присвячені проблемам меншин, ураховують чи посилаються на ст. 27. А те, що сьогодні понад 140 держав є учасницями МПГПП, свідчить про те, що ця норма є дійсно загальновизнаною, універсальною в сучасному міжнародному праві.

Найбільш вдалою регіональною системою норм міжнародного права з ефективною формою юридичної процедури їх гарантування є європейська система захисту прав та основних свобод людини і зокрема осіб, які належать до національних меншин. В загальноєвропейському процесі основними регіональними інституціями, які беруть участь у врегулюванні проблем національних меншин, є Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Європейський Союз і Рада Європи.

Оцінюючи діяльність ОБСЄ в зазначеній сфері, необхідно підкреслити, що її специфіка полягає в тому, що організація приймає політичні, а не юридично обов'язкові рішення. Документи розробляються й ухвалюються на основі спільної політичної волі, а положення про національні меншини приймаються в пакеті з іншими найважливішими політичними настановами, що стосуються практичного співробітництва держав-учасниць. З огляду на часовий фактор прийняття таких рішень є динамічнішим, ніж підготовка й ухвалення подібних міжнародно-правових документів. Документи ОБСЄ не мають юридично обов'язкової сили, не створюють міжнародно-правових зобов'язань, але встановлюють загальновизнані стандарти (зокрема у сфері захисту національних меншин) і мають політично обов'язковий характер для учасників. Як показує практика, такі політичні норми розглядаються і застосовуються як високоавторитетні узгоджені допоміжні засоби при розробці як багатосторонніх, так і двосторонніх міжнародних договорів у галузі захисту прав національних меншин. Найчастіше це відбувається шляхом прямого відтворення тексту таких загальновизнаних політичних норм у юридичних документах.

Увага Європейського співтовариства до проблем захисту національних меншин значно зросла під час бурхливих політичних змін у Центральній та Східній Європі в період 1989-1991 рр. Політичні норми, які застосовуються на всьому просторі Євросоюзу, суттєвою мірою визначають загальноєвропейські стандарти щодо захисту меншин. Проте слід зазначити, що політика ЄС у сфері захисту національних меншин не є однаковою щодо різних груп країн. Від країн-кандидатів Східної Європи організація вимагає створення інститутів, які гарантують захист прав національних меншин та забезпечення прав етнічних і національних груп та меншин відповідно до зобов'язань, узятих у рамках ОБСЄ, тоді як західноєвропейські держави-члени є вільними від таких зобов'язань. Наприклад, Франція й Туреччина проголошують національну однорідність і принципово не визнають на політичному та правовому рівнях існування національних меншин на своїх територіях. Бельгія лише підписала Рамкову конвенцію про захист національних меншин; Нідерланди, не визначивши поняття “національна меншина” на національному рівні, навіть не підписують РК. Республіку Латвія прийняли у нові члени Європейського Союзу без ратифікації Рамкової конвенції.

Новітній етап у правовому розв'язанні питань про забезпечення захисту прав національних меншин на європейському регіональному рівні був започаткований наприкінці ХХ ст. Радою Європи, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є захист прав людини та її основних свобод. Ухвалені Парламентською асамблеєю Ради Європи рекомендації (Рекомендація № 1201 (1993 р.), Рекомендація № 1492 (2001 р.), Рекомендація № 1623 (2003 р.)) присвячені виключно питанням захисту національних меншин. Рекомендації РЄ є політичними нормами і не мають юридично обов'язкової сили, але розроблені на основі їхніх вимог проекти юридичних документів, на які дають згоду держави, створюють і зміцнюють міжнародно-правову базу в сфері захисту прав національних меншин. Такою є затверджена Комітетом міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., чинна з 1 лютого 1998 р. Страсбурзька Рамкова конвенція про захист національних меншин. Іншим важливим міжнародно-правовим актом, який містить норми та принципи спеціального характеру, є ухвалена в рамках Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яка набула чинності 1 березня 1998 р.