Кримінально-процесуальні засоби доказування

У підрозділі 2.3 “Захист доказів у кримінальній справі” аналізується зміст протидії з боку зацікавлених осіб встановленню істини у кримінальних справах. Дається авторське визначення протиправного впливу на досудове розслідування. Досліджуються форми протиправного впливу на органи розслідування та судової влади починаючи від епохи Рамсеса (12-11 вік до н.е.) і по теперішній час.

Дисертант відзначає, що останнім часом спостерігається тенденція зростання протиправного впливу та протидії досудовому розслідуванню. Цілком зрозуміло, що саме на досудових стадіях формується доказова база у кримінальній справі і тому на цих етапах кримінально-процесуальної діяльності відчувається найбільша протидія з боку зацікавлених осіб. Останні намагаються будь-якою ціною нейтралізувати дії слідчого по збиранню та процесуальному закріпленню доказів.

Однією з причин такої тенденції є активізація діяльності злочинних угрупувань, які володіють значними матеріальними ресурсами для підкупу суб'єктів кримінального процесу. До таких причин можна віднести також наявність в злочинних угрупуваннях колишніх працівників правоохоронних органів, які знають прийоми і методи розкриття та розслідування злочинів, зокрема знайомі з можливостями оперативних підрозділів. І таким чином здатні більш кваліфіковано організувати протидію органам розслідування та суду.

В роботі пропонуються конкретні форми захисту доказів у кримінальній справі: обмеження доступу до доказової інформації, технічний захист поширення такої інформації, запобігання знищенню процесуальних документів під час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, більш ефективний захист суб'єктів кримінального процесу тощо. Автор вважає неприйнятними пропозиції окремих науковців щодо наведення в постанові про притягнення особи як обвинуваченого доказів, якими підтверджується інкриміноване їй обвинувачення.

Необхідно пам'ятати, що захист доказової інформації у кримінальному судочинстві може бути ефективним лише в тому випадку, коли всі заходи захисту такої інформації застосовуються в комплексі.

Розділ третій - “Процесуальні джерела доказів” містить шість підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Поняття і система процесуальних джерел доказів” дається авторське визначення процесуальних джерел доказів. Робиться висновок про те, що докази та їх джерела взаємопов'язані між собою, але то є об'єктивно існуючий зв'язок як між всяким змістом і формою. Однак він не дає підстав судити про процесуальні джерела як про доказ чи його складову частину. Отже, процесуальні джерела доказів є певною процесуальною формою, за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.

В роботі розглядається система процесуальних джерел доказів. Кожному з цих джерел є притаманними риси, які відрізняють їх одне від одного. Звичайно, ці специфічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказів властивостей, а навпаки, надають кожному з них характер особливого, самостійного джерела доказів. Всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них, є рівними і не мають наперед установленої сили. Крім того, названий перелік процесуальних джерел доказів є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем. Пропонується з метою усунення прогалин в законодавстві та опираючись на потреби практики кримінального процесу доповнити існуючу систему процесуальних джерел доказів показаннями підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта.

У підрозділі 3.2 “Показання свідка та потерпілого” дається власне визначення понять цих процесуальних джерел. Показання свідка і потерпілого трактуються як усне повідомлення цих осіб. Піддаються критиці положення проекту нового КПК України в якому показання свідка і потерпілого визначається як відомості. Адже це ототожнення показань і доказів, тобто повернення до єдиного розуміння доказів.

Розглядається предмет показань свідка і потерпілого. Аргументується позиція, що до предмета їх показань можуть відноситись пояснення окремих фактів, припущення, доводи тощо. При цьому підкреслюється, що між припущеннями і доводами свідка та потерпілого існують певні відмінності. Так припущення свідка слідчий може використати, наприклад при побудові версій, а може, якщо вони не мають під собою підґрунтя, залишити без реагування. Припущення і доводи потерпілого зобов'язують слідчого і суд перевірити їх, тобто вони служать правовою підставою для провадження тих чи інших процесуальних дій, реально впливають на межі дослідження обставин справи. Відмова в перевірці припущень і доводів потерпілого має бути мотивованою в матеріалах слідства, інакше це може бути розцінено як його неповнота або порушення прав учасників процесу.

Показання свідка є повідомлення незацікавленої особи. Потерпілий є особою зацікавленою у вирішенні справи. І таку зацікавленість слід розглядати в двох аспектах: а) як стимул до активної участі потерпілого в розкритті злочину і встановлення істини у справі; б) як причину можливої необ'єктивності потерпілого. В роботі розглядаються гарантії достовірності показань свідка і потерпілого.

Підрозділ 3.3 “Показання підозрюваного та обвинуваченого” присвячений розгляду показань осіб, які найбільш зацікавлені у вирішенні справи. Тому їх показання аналізуються з двох позицій: а) як процесуальне джерело доказів; б) як засіб захисту своїх прав і законних інтересів.

Не дивлячись на спільність окремих рис у цих процесуальних джерелах необхідно констатувати, що вони мають ряд відмінностей, які пов'язані з їх процесуальним статусом, предметом показань, метою їх одержання. Дисертант не підтримує теоретичної концепції “конфліктне слідство”, згідно якої досудове слідство виглядає, як боротьба, поєдинок слідчого з одного боку, та підозрюваного і обвинуваченого - з іншого. Ця концепція - одне з джерел порушення законності в ході досудового слідства та суду. Мова може йти лише про конкретну конфліктну ситуацію в кримінальній справі і не більше.

Використання в процесі доказування показань обвинуваченого є одним із способів виконання вимоги закону щодо всебічності, повноти і об'єктивності дослідження усіх обставин справи. Встановлення обставин, які не тільки обтяжують, але й пом'якшують покарання. В роботі досліджується класифікація показань обвинуваченого, зокрема їх поділ на зізнання, самообмову та обмову. Розглядаються можливі мотиви дачі цих показань, їх вплив на оцінку наявних в них відомостей та прийняття процесуальних рішень.

У підрозділі 3.4 “Висновок експерта” вивчаються шляхи використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Визначаються суб'єкти, які вправі використовувати спеціальні знання під час доказування в кримінальній справі.

Дисертант наголошує, що висновок експерта досить поширене процесуальне джерело доказів у кримінальному судочинстві. Необхідність використання спеціальних знань для з'ясування обставин у кримінальних справах зумовлена різноманітністю злочинів, обстановкою їх вчинення. Зокрема, коли у сферу розслідування попадають обставини, правильне з'ясування яких неможливе без звертання за допомогою до осіб, що володіють спеціальними знаннями і методами дослідження. З розвитком науки можливості застосування її досягнень в інтересах встановлення істини зростають.

В роботі аналізуються можливості використання в ході доказування висновку експерта в залежності від категоричності самого висновку, ступеня його вірогідності. Підкреслюється, що висновок експерта є самостійним процесуальним джерелом, яке немає ніяких переваг в доказовому значенні перед іншими процесуальними джерелами.

Автор підтримує тих науковців, що пропонують дозволити призначення експертизи до порушення кримінальної справи. Однак, на його думку в стадії порушення кримінальної справи можуть бути призначені і проведені тільки ті експертизи, за допомогою висновків яких встановлюються підстави до початку розслідування (судово-медична, автотехнічна за обставинами дорожньо-транспортної пригоди, експертиза речовини, що може бути наркотиком тощо).

У підрозділі 3.5 “Речові докази” досліджуються об'єкти матеріального світу, які використовуються як самостійне процесуальне джерело під час доказування. Як відомо, злочинна подія завжди залишає ті чи інші зміни (сліди) в оточуючій дійсності. Значне місце тут займають матеріальні, або як їх ще називають - речові сліди. Виявлені та досліджені в установленому законом порядку, вони можуть надати в розпорядження органу розслідування інформацію, яка буде сприяти розкриттю злочину. Інформація одержана від об'єктів матеріального світу має свою форму. Дана інформація може виступати в кримінальному судочинстві як докази, і міститись в такому процесуальному джерелі, котре має назву речові докази.

Дається визначення речових доказів, характеристика їх класифікацій. Пропонується усунути прогалину в діючому законодавстві і внести до КПК України доповнення у вигляді статті 66-1 КПК “Подання предметів і документів органам розслідування та суду”. Введення даної новели допоможе усунути розбіжності в оформленні цієї процесуальної дії на практиці. Дисертант відзначає, що науково-технічний прогрес розширює можливості органів розслідування та суду в процесі доказування. Темпи проникнення досягнень високих технологій в повсякденне життя є настільки високими, що юридичні науки не встигають своєчасно реагувати на зміни суспільних відносин. Здобувач розглядає проблеми “електронних“ речових доказів. Під ними пропонується розуміти будь-які носії комп'ютерної інформації чи програмні об'єкти, які містять специфічні сліди злочину чи інформацію, що буде сприяти встановленню злочину. Акцентується увага на складності виявлення таких слідів та необхідності володіння спеціальними знаннями при цьому.

Підрозділ 3.6 “Протоколи слідчих і судових дій та інші документи” присвячений протоколам слідчих і судових дій, які виступають як самостійні джерела доказів. В даних протоколах міститься доказова інформація безпосередньо сприйнята слідчим чи суддею і описана ними у протоколі відповідної слідчої чи судової дії. Тому доцільно дати визначення цих протоколів у статті 82 КПК України в такій редакції: “Протоколи слідчих і судових дій - це письмові акти, в яких слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор та суд в установленому законом порядку на підставі безпосереднього сприйняття і спостереження зафіксували відомості про факти, що мають значення для справи”.

Необхідно підкреслити, що протоколи слідчих і судових дій виступають як джерела доказів за двох умов: а) якщо вони складені й оформлені в порядку передбаченому КПК; б) якщо в них підтверджуються обставини, що мають значення для справи.

В підрозділі розглядається таке процесуальне джерело як інші документи. Законодавець вказує, що документи тоді виступають як процесуальне джерело, коли в них викладені або засвідчені обставини, що мають значення для справи (ст. 83 КПК). Здобувач спростовує існуючу серед процесуалістів думку, що документи - це лише письмові акти. В роботі констатується, що письмові документи складають лише одну із груп документів. Обґрунтовується власне визначення поняття документа під чим слід розуміти матеріального носія інформації на якому викладені або засвідчені відомості, що мають відношення до розслідуваного злочину і можуть допомогти встановленню обставин, котрі входять до предмета доказування. Для викладення в документах таких відомостей можуть бути використані різні способи передачі інформації і різні матеріальні об'єкти придатні для цього. До них можуть відноситись матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- і відеозапису, засобів факсимільного, електронного чи іншого зв'язку тощо. Стрімкий розвиток комп'ютерних технологій дозволив створити ще один вид документа - електронний документ. В більшості випадків, коли мова йде за електронні документи як джерела доказів мається на увазі комп'ютерна інформація в цілому, яка має доказове значення у кримінальній справі. Автор розглядає можливості використання комп'ютерної мережі в процесі доказування. Аналізуються існуючі класифікації документів, дається власне бачення можливих шляхів їх використання.

Розділ четвертий - “Слідчі дії як основні засоби збирання доказів” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 4.1 “Поняття і система слідчих дій” розглядаються поняття “процесуальні дії” і “слідчі дії”. Висловлюється критичне ставлення до позиції тих науковців, які ототожнюють ці два поняття. Аргументується точка зору, що поняття процесуальні дії значно ширше ніж поняття слідчі дії. Заперечується спроба трактувати поняття слідчих дій в широкому та вузькому смислі, оскільки це теж не має під собою підґрунтя.

Аналізується стан наукових розробок щодо поняття слідчих дій, дається авторське визначення цього поняття. Отже, слідчі дії - це та частина процесуальних дій, які спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі та відрізняються від решти дій слідчого силою процесуального примусу.

В роботі висвітлюються питання класифікації слідчих дій, її значення для практики кримінального процесу. Важливе практичне значення має класифікація слідчих дій на вербальні, нонвербальні та змішані. Завдяки такому поділу розмежовуються принципово різні шляхи одержання інформації, а це запобігає необґрунтованій підміні однієї слідчої дії іншою (наприклад, підміні огляду матеріальних слідів злочину усним повідомленням про них свідка чи потерпілого під час допиту). Саме тому дисертант розглядає слідчі дії як основні засоби збирання доказів через призму даної класифікації.

Автор обґрунтовує віднесення ексгумації трупа до слідчих дій. Одночасно виключає з переліку слідчих дій накладення арешту на майно та його опис, відзначаючи, що за своєю природою це не пізнавальна, а організаційно-розпорядча дія і сам опис майна здійснюється в рамках накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, або для забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого. Це ж стосується і такої процесуальної дії, як одержання зразків для експертного дослідження, яка виступає як інструмент для об'єктивного і раціонального проведення слідчої дії, зокрема експертизи.

У підрозділі 4.2 “Вербальні слідчі дії” досліджуються ті слідчі дії, в результаті проведення яких одержується словесна інформація. До них належать: допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта та очна ставка.

Дисертант аналізує проблеми допиту з позицій науки криміналістики, кримінального процесу та судової психології. Дає власне визначення допиту як слідчої дії, котра полягає в одержанні в установленому законом порядку слідчим від особи, що допитується, відомостей про факти, які мають значення у кримінальній справі. Розглядає питання пов'язані з підготовкою до допиту, використанням при цьому результатів ОРД, методику і тактику проведення даної слідчої дії. Вивчаючи проблеми пов'язані з проведенням очної ставки, здобувач заперечує проти закріплення в законі можливості проведення очної ставки за допомогою відеоконференцзв'язку (М.І. Смирнов). Адже при використанні відеоконференцзв'язку психологічний вплив на учасників послаблюється, а це один з чинників, що сприяє встановленню істини при проведенні цієї слідчої дії.

У підрозділі 4.3 “Нонвербальні (невербальні) слідчі дії” характеризуються слідчі дії, в результаті яких одержується інформація, що міститься в об'єктах матеріального світу. Дана інформація виражається в предметно-просторових ознаках (форма, обсяг, колір тощо). До таких слідчих дій відносяться: огляд, освідування, обшук, виїмка, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку та ексгумація трупа.

Дисертант досліджує проблеми примусового освідування особи, зокрема свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. В роботі наголошується, що постанова слідчого про освідування винесена відповідно до вимог кримінально-процесуального закону і є обов'язковою для виконання усіма особами, в тому числі свідками і потерпілими. До того ж завданням слідчого є встановлення істини, а свідки чи потерпілі не завжди хочуть цього, тому їх відмову добровільно пройти освідування можна розуміти як приховану протидію.

В той же час заслуговує на увагу пропозиція науковців щодо обов'язкової присутності лікаря при примусовому освідуванні.

В роботі відзначається, що особливістю нонвербальних слідчих дій є те, що в ході їх проведення слідчий одержує інформацію шляхом власного сприйняття та спостереження і в установленому законом порядку фіксує її в процесуальному акті.

Розглядаючи проблеми пов'язані з обшуком і виїмкою пропонується доповнити КПК України статтею 188-1 під назвою “Протокол добровільної видачі”. В роботі відзначаються особливості проведення дослідження інформації знятої з каналів зв'язку, вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює дану слідчу дію.

У підрозділі 4.4 “Змішані слідчі дії” розглядаються слідчі дії, в результаті проведення яких одержується словесна інформація, а також інформація, що міститься в об'єктах матеріального світу і виражається в предметно-просторових ознаках (форма, обсяг, колір тощо). До таких слідчих дій відносяться: пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин подій та призначення і проведення експертизи. Здобувач досліджує особливості проведення цих слідчих дій. Звертається увага на види пред'явлення для впізнання, вимоги, які ставляться до проведення цієї слідчої дії, використання результатів пред'явлення для впізнання за слуховим і зоровим аналізатором. Розглядається специфіка пред'явлення для впізнання з метою забезпечення безпеки осіб, що впізнають підозрюваного чи обвинуваченого. Це стосується тих випадків, коли на свідків і потерпілих здійснюється цілеспрямований вплив у формі погроз чи фізичного насилля. В такому випадку здійснюється пред'явлення для впізнання поза візуальним спостереження того, кого впізнають.

Автор досліджує зарубіжний досвід з цього питання і констатує, що поліція країн Європи і Америки давно вже використовує дзеркала з односторонньою прозорістю і не тільки з метою пред'явлення для впізнання, але й для спостереження за правопорушниками в громадських місцях, а також за ув'язненими і затриманими за підозрою у вчиненні злочину в місцях їх тримання.

В роботі наголошується на важливість підготовки до проведення відтворення обстановки і обставин події, спростовується думка, що названа слідча дія проводиться для “закріплення” показань. Аналізуються сучасні можливості проведення експертиз, використання спеціальних знань, значення присутності слідчого при проведенні експертиз.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану наукових розробок теорії судових доказів у кримінальному процесі, розглянуто наявні проблеми пов'язані з колізією в законодавстві, неправильним тлумаченням норм доказового права, а отже і їх реалізацією.

Результати дослідження дали можливість зробити ряд висновків та сформувати низку пропозицій для теорії і практики кримінального судочинства, а також для законодавця:

1. Кримінально-процесуальне доказування є різновидністю соціального пізнання. Йому притаманні обидві форми пізнання: безпосереднє і опосередковане.

Якщо мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування як особливої різновидності пізнання оточуючої дійсності, необхідно ставити знак ідентичності між доказуванням і кримінально-процесуальним пізнанням.

Отже, кримінально-процесуальне доказування - це передбачена законом діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці і оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

2. Метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об'єктивної істини. У кримінальному процесі об'єктивна істина носить характер абсолютної і відносної. Необхідно констатувати, що в процесі доказування одна і та ж істина може одночасно виступати і абсолютною, і відносною.

3. Розглядаючи предмет доказування не слід оперувати термінами “головний факт” і “доказові факти”, оскільки розмаїття їх трактування у процесуальній літературі негативно відбивається на практиці кримінального судочинства, вносить плутанину у визначення структури предмета доказування.

Предмет доказування - це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов'язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. Межі доказування - це глибина пізнання обставин, що входять до предмета доказування. Суб'єктами доказування є державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов'язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування рішень прийнятих в ході доказування, а також інші особи, які вправі брати участь в цій діяльності.

4. Як свідчить аналіз процесуальної літератури процес доказування традиційно складається з трьох елементів: збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел. Уявляється, що це не зовсім так. Існує четвертий самостійний елемент процесу доказування - прийняття процесуального рішення та його обґрунтування наявними у справі доказами.

В той же час критерії оцінки доказів потрібно відрізняти від правил їх оцінки. Критерії оцінки процесуальних джерел доказів - це визначення їх допустимості та повноти. Критерії оцінки самих доказів - встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності відомостей про факти. Правила оцінки доказів чітко визначені в ст. 67 КПК України.

5. Важливу роль в процесі доказування відіграють презумпції та преюдиції. Під час доказування використовуються фактичні та правові презумпції. Правильне розуміння поняття і суті фактичних презумпцій, шляхом їх використання в слідчій і судовій діяльності має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Узагальнення прийомів і способів вчинення злочинів, методики їх розслідування дозволяє розробити конкретні рекомендації щодо швидкого і повного розкриття злочину, сприяє прийняттю правильних рішень у кримінальних справах.

Правові презумпції теж відіграють важливу роль в процесі доказування, оскільки впливають на належність доказів, окреслюють предмет доказування, його межі, визначають окремі обставини, які не підлягають встановленню.

Практичне значення мають преюдиції, вони дозволяють при наявності встановлених обставин в рішенні суду не вдаватись повторно до їх встановлення іншим судом при розгляді іншої кримінальної справи. Однак це має бути не обов'язком, а правом суду інакше цим може бути порушено принцип всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи.

6. Необхідно констатувати, що кримінально-процесуальне доказування має здійснюватись з дотриманням не тільки правових норм, але й норм моралі. Останні дозволяють зорієнтувати правосвідомість посадових осіб, які здійснюють доказування, на систему моральних цінностей та ідеалів, сприяють визначенню моральних пріоритетів в цій діяльності.

Уявляється доцільним КПК України доповнити загальною статтею “Моральні засади провадження слідчих дій”.

7. В процесі доказування велику роль відіграє оперативно-розшукова діяльність. За її допомогою встановлюються можливі носії доказової інформації, вона сприяє перевірці доказів. В окремих випадках оперативна інформація є підставами для проведення слідчих дій, підґрунтям для розробки слідчих версій. Однак інформація одержана в ході ОРД не може виступати як процесуальні докази у кримінальній справі. А відповідно - не можуть виступати як процесуальні джерела доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

8. Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Докази слід розглядати як будь-які відомості про факти, що одержані в установленому законом порядку та за допомогою яких орган розслідування, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно-небезпечного діяння, винуватість або невинуватість особи, яка його вчинила та решту обставин, що мають значення для встановлення істини і правильного вирішення справи.

Саме докази, а не їх процесуальні джерела, є засобами доказування у кримінальному судочинстві. На підставі притаманних їм властивостей докази поділяються на декілька груп. Класифікація доказів вироблена практикою і має важливе значення для їх оцінки та прийняття процесуальних рішень.

9. Процесуальні джерела доказів - це певна процесуальна форма за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.

Докази та їх процесуальні джерела органічно поєднані між собою, взаємопов'язані, але то є об'єктивно існуючий зв'язок як між всяким змістом і формою. Однак він не дає підстав судити про процесуальні джерела доказів і самі докази як про єдине ціле.

10. Необхідно підкреслити, що поняття “процесуальні дії” та “слідчі дії” не є тотожними. Слідчі дії - це та частина процесуальних дій, які спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі та відрізняється від решти дій слідчого силою процесуального примусу.

11. Класифікація слідчих дій на вербальні, нонвербальні та змішані розмежовує принципово різні шляхи одержання інформації і запобігає необґрунтованій підміні однієї слідчої дії іншою (наприклад, огляд матеріальних слідів злочину і усне повідомлення свідка про ці ж сліди під час допиту).

У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції спрямовані на поліпшення практики доказування, вдосконалення норм кримінально-процесуального законодавства та розвиток теорії судових доказів.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

доказ кримінальний судочинство

1. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. - К., 2005. - 272 с.

2. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі України. Навчальний посібник. - К., 2002. - 95 с.

3. Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. Навчально-практичний посібник. - К., 1999.- 156 с. /у співавторстві/.

4. Стахівський С.М. Відповідальність свідка у кримінальному процесі // Право України. № 2. 1997. - С. 39-42.

5. Стахівський С.М. Проблеми “знаючих свідків” у кримінальному процесі // Науковий вісник НАВСУ. №1. 1997. - С. 120-121.

6. Стахівський С.М. Допит як спосіб одержання показань свідка // Право України. № 7. 1997. - С. 30-34.

7. Стахівський С.М. Перевірка і оцінка показань свідка // Право України. № 12. 1997. - С. 78-81.

8. Стахівський С.М. Поняття показань свідка та їх місце серед інших джерел доказів // Вісник Запорізького юридичного інституту. Випуск 2. Запоріжжя. 1997. - С. 124-129.

9. Стахівський С.М. Формування свідоцьких показань // Науковий вісник НАВСУ. № 1. 1998. - С. 217-223.

10. Стахівський С.М. Особливості формування окремих процесуальних джерел // Право України. № 7. 1998. - С. 57-59.

11. Стахівський С.М. Щодо поняття і суті доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. № 4. 2003. - С. 107-109.

12. Стахівський С.М. Допит свідка та експерта // Український юрист. №6. 2003. -С. 26-28.

13. Стахівський С.М. Об'єктивна істина та її характер у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 31. Київ. 2004. - С. 26-28.

14. Стаховский С.Н. Проблемы абсолютной и относительной истины в уголовном судопроизводстве // Закон и жизнь. Международный научно-практический правовой журнал.№2. Кишинев. 2005. - С. 48-49.

15. Стахівський С.М. Предмет доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. №4. 2004. - С. 61-68.

16. Стахівський С.М. Преюдиційність та її значення у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 40. Київ, 2005. - С. 25-27.

17. Стахівський С.М. Класифікація доказів у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 41. - Київ, 2005. - С. 20-23.

18. Стахівський С.М. Перевірка доказів та їх процесуальних джерел //Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 5. Київ, 2005. - С. 144-146.

19. Стахівський С.М. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 6. Київ, 2005. - С. 135-138.

20. Стахівський С.М. Внутрішнє переконання та оцінка доказів і їх процесуальних джерел //Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 7. Київ, 2005. - С. 127-128.

21. Стахівський С.М. Прийняття процесуального рішення та його мотивація як самостійний елемент процесу доказування // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 42. - Київ. 2005. - С. 21-22.

22. Стахівський С.М. Збирання доказів як елемент процесу доказування // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. №3 (15). 2005. - С. 203-208.

23. Стахівський С.М. Поняття і система процесуальних джерел доказів // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник № 44. Київ, 2005. - С. 20-23.

24. Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № 12068. Програмний продукт “Інформаційно-довідкова програма “Робоче місце слідчого”. Київ. 2005.

25. Стахівський С.М. Моральні засади доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. № 2. 2005. - С. 38-43.

26. Стахівський С.М. Суб'єкти та межі доказування у кримінальному процесі // Науковий вісник Національної академії ДПС України. - Ірпінь. 2005. № 1. (28). - С. 228-233.

27. Стахівський С.М. Судові експертизи. Навчально-практичний посібник. - К., 1997. /у співавторстві/.

28. Стахівський С.М. Оперативно-розшукова діяльність і процес доказування у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства . Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Запоріжжя, 2004. - С. 40-41.

29. Стаховский С.Н. Проблемы реформирования досудебного следствия // Актуальные проблемы юридической науки и практики. Материалы международной научно-практической конференции.- Орел, 2004. - С. 96-101. /у співавторстві/.

30. Стаховский С.Н. Предмет доказывания в уголовном судопроизводстве // Закон и жизнь. Международный научно-практический правовой журнал.№3. Кишинев. 2005. - С. 42-43. /у співавторстві/.

Размещено на Allbest.ru