Механізми міжнародного контролю у сфері прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

МЕХАНІЗМИ МІЖНАРОДНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ

Кавун Валентин Федорович

Київ - 2008

Анотації

міжнародний орган контрольний право

Кавун В.Ф. Механізми міжнародного контролю у сфері прав людини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2008.

У дисертації висвітлено комплекс взаємопов'язаних між собою питань, в яких міжнародний контроль характеризується як необхідний етап у створенні міжнародного права прав людини, поняття та значення міжнародного контролю у сфері захисту прав людини, розкриваються види міжнародного контролю у сфері прав людини та дається їх кваліфікація, висвітлюються процедури вивчення доповідей держав-учасниць на підставі міжнародних договорів, а також процедура розгляду індивідуальних скарг про порушення прав людини, процедура міждержавних скарг, проблема дослідження на місцях.

Велика увага приділена дослідженню механізмів міжнародного контролю у сфері прав людини в межах Ради Європи, в тому числі позасудовому механізму контролю у сфері прав людини, контрольній діяльності Комітету Міністрів, Парламентської Асамблеї, Комісара Ради Європи з прав людини, а також спеціальних позасудових механізмів контролю у сфері прав людини Ради Європи, включаючи систему контролю за дотриманням Європейської соціальної хартії, контрольного механізму Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та Рамкової конвенції про захист національних меншин разом з контрольною діяльністю ОБСЄ у сфері захисту національних меншин.

Висвітлено також питання ефективності механізмів міжнародного контролю у сфері прав людини та значення критеріїв ефективності для підвищення рівня цих механізмів в Україні.

Ключові слова: міжнародне право прав людини, імплементація прав людини, міжнародні інституції у сфері захисту та сприяння правам людини, техніка інституцій щодо захисту прав людини, універсальні та регіональні інституції з прав людини.

Кавун В.Ф. Механизмы международного контроля в сфере прав человека. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 - международное право. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. - Киев, 2008.

Диссертация посвящена анализу системы механизмов международного контроля в сфере защиты прав и свобод человека, которая сложилась в структуре международного правопорядка и действует на универсальном и региональном уровне.

В диссертации исследован комплекс взаимосвязанных между собой вопросов, в которых международный контроль характеризуется как необходимый этап в создании международного права прав человека, раскрываются понятие и значение международного контроля в сфере защиты прав человека, анализируются виды международного контроля в сфере прав человека и проводится их квалификация, анализируются процедуры изучения докладов государства участников на основе международных договоров, процедура рассмотрения индивидуальных жалоб о нарушении прав человека, процедура межгосударственных жалоб, проведение исследований на местах.

Проанализирована практика контрольной деятельности таких органов Организации Объединенных Наций, как Комиссия по правам человека, воспринятая созданным вместо нее новым органом - Советом по правам человека как вспомогательным органом ООН, а также контрольных органов, установленных международными конвенциями для наблюдения за выполнением их положений государствами, в том числе Комитета по правам человека (Международный пакт о гражданских и политических правах), Комитет по ликвидации расовой дискриминации (Международная конвенция о ликвидации всех форм расовой дискриминации), Комитет против пыток (Конвенция против пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство человека видов поведения и наказания) и других.

Большое внимание уделено изучению механизмов международного контроля в сфере прав человека в рамках Совета Европы, в том числе внесудебному механизму контроля в сфере прав человека, контрольной деятельности Комитета Министров, Парламентской Ассамблеи, Комиссара Совета Европы по правам человека, а также исследованию внесудебных механизмов контроля в сфере прав человека Совета Европы, в том числе системы контроля за соблюдением Европейской социальной хартии, контрольных механизмов Европейского комитета по предотвращению пыток и других видов жестокого, бесчеловечного и унижающих достоинство человека наказания и поведения, а также Рамочной конвенции о защите национальных меньшинств, а также влияния контрольной деятельности ОБСЕ в сфере защиты национальных меньшинств.

Исследован процесс юридический трансформации прав человека в сферу законного интереса всего человечества, в результате которого любое государство, нарушающее свои обязательства в отношении этих прав, не может уклоняться от международно-правовой ответственности, особенно это касается обязательств государств, которые вытекают, например, с запрета геноцида, рабства и дискриминации (обязательства erga omnes).

Показана деятельность международных контрольных органов, действующих в сфере прав человека, которая привела к возникновению собственной юридической практики и которая постоянно наполняется новым содержанием и уточняется как принятием конвенционных норм, так и решениями этих органов.

Значительное место в работе уделено сравнительному анализу применения сфер деятельности полномочий и процедур международных контрольных органов, действующих в рамках ООН, ее специализированных учреждений, Совета Европы, Организации Американских Государств, Африканского Союза, Лиги Арабских Государств.

Исследован также вопрос об эффективности механизмов международного контроля в сфере защиты прав человека и значения критериев эффективности для повышения уровня защиты прав человека в Украине.

Ключевые слова: международное право прав человека, имплементация прав человека, международные институты в сфере защиты и поощрения прав человека, техника институтов относительно защиты прав человека, универсальные и региональные институты по правам человека.

Kavun V.F. Supervisory mechanisms in the sphere of Human Rights. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of the Candidate of Sciences (Law) іn speciality 12.00.11 - International Law. - V.M.Koretstky Institute of State and Law of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2008.

The dissertation examines the role and significance of the mechanisms of international control in the sphere of human rights. The author investigates the activities of the main supervisory bodies created within the framework of UN and other universal organizations as well as regional organizations. Concerning UN he stresses the role of Commission on Human Rights of the Economic and Social Council, Sub-commission on the Prevention of Discrimination and Protection of Minorities, Commission on Status of Women and investigating the supervisory bodies for the monitoring of implementation of particular Convention he shows the role of such organs as Human Rights Committee, Сommittee on the Elimination of Discrimination against Women, Committee on the Torture, Committee on the Elimination of the Racial Discrimination.

Great attention is paid to the investigation of supervisory bodies of Human Rights within the frameworks of Council of Europe and the Organization for Security and Cooperation in Europe (OSCE) The author formulates theoretic conception of mechanism of international control in the field of human rights, shows its main elements, traces the ways of improvement supervisory mechanisms in the sphere of Human Rights.

Due attention is paid to such procedures in the work of supervisory bodies as surveys, reports, studies, studies of reports.

Key words: the international law of Human Rights, implementation of Human Rights, international institutions for the protection and promotion of Human Rights, technique used by institutions for the protection of Human Rights, the universal and regional Human Rights institutions.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Виникнення міжнародного права прав людини як складової сучасного міжнародного правопорядку значною мірою пов'язано із створенням і функціонуванням в ньому інституційних механізмів контролю за здійсненням державами у даній сфері своїх міжнародно-правових зобов'язань. Цей процес відобразив революційні зміни, що сталися в правовій структурі захисту прав людини, яка вийшла за межі внутрішньо-правової імплементації, сягнувши міжнародного рівня.

Внаслідок цього в міжнародному співтоваристві поступово склалася система органів, що діють на універсальному і регіональному рівнях, уповноважених вживати заходів щодо тих держав, які порушують основні права і свободи людини, визначені у відповідних міжнародних угодах. Розвиток цієї інституційної системи продовжується і сьогодні шляхом удосконалення юриспруденції цих органів і навіть створення нових органів, як це мало місце у 2006 році, коли Генеральна Асамблея ООН замість Комісії з міжнародного права як органу Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР) створила Раду з прав людини в якості допоміжного органу Асамблеї, підвищивши тим самим правовий статус найважливішого в системі ООН контрольного органу з прав людини.

Численні органи, яким притаманна функція міжнародного контролю у сфері прав людини, відрізняються за своєю природою, повноваженнями та принципами діяльності, функціонуючи в різних формах, а саме як політичні органи, квазісудові органи та судові органи. Їм властива своєрідна практика, яка надає необхідний динамізм міжнародному захисту прав людини як галузі міжнародного права. Під впливом цієї практики конкретні права людини можуть набувати характеру правової реальності, виступаючи джерелом права, з якого суди черпають аргументи для вирішення справ, особливо в складних випадках. Крім того, діяльність контрольних органів, що діють у сфері міжнародного захисту прав людини, сприяє підвищенню відповідальності держав за стан прав людини в їх суспільствах, що у свою чергу зміцнює в них правові основи верховенства права.

Для України, яка є учасницею практично всіх основних міжнародних угод у сфері прав людини, діяльність контрольних механізмів, що функціонують в даній сфері, безпосередньо стосується і її. Це обумовлюється не лише загальним зобов'язанням України сприяти повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, як це передбачено в Статуті ООН для держав-членів, але й тим, що вона погодилася на міжнародний контроль за дотриманням міжнародних стандартів прав людини у своєму внутрішньому правопорядку відповідно до чинних для неї міжнародних угод і рішень міжнародних органів. Зокрема, Україна зобов'язалася подавати конвенційним органам контролю доповіді про дотримання прав і свобод людини, встановлених в міжнародних конвенціях з прав людини, і виконувати рекомендації цих органів, а також брати в них участь. Особливе значення для України має діяльність Європейського суду з прав людини як механізму міжнародного контролю, що діє в рамках Ради Європи.

Все це свідчить про надзвичайну актуальність дослідження міжнародних контрольних механізмів у сфері прав людини як з теоретичної, так і практичної точок зору.

Тривалий час, однак, в центрі уваги дослідників переважно знаходились проблеми міжнародних стандартів прав людини та їх імплементації у внутрішнє право держав. І це зрозуміло, оскільки з часу широкомасштабного встановлення в конвенційних нормах таких стандартів почався процес створення міжнародного права прав людини і необхідно було займатися цією проблематикою. Тому міжнародними контрольними механізмами у сфері прав людини наука міжнародного права, в тому числі вітчизняна, почала займатися порівняно недавно.

Серед вітчизняних дослідників, хто займався загальними проблемами міжнародного захисту прав людини, включаючи захист національних меншин, можна назвати В.Г. Буткевича, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, В.Г. Заблоцьку, Н.І. Карпачову, В.О. Нікітюка, І.В. Ніколайка, О.П. Мартиненка, В.В. Мицика, О.М. Овсюка, А.В. Пазюка, П.М. Рабіновича, М.М. Товта, С.В. Черниченка, В.М. Шаповала, М.І. Хавронюк, Хауамда Галеб Ауад Мустафи та ін. В той же час ряд питань, присвячених європейській системі захисту прав людини в рамках Ради Європи та Європейського Союзу висвітлювалися в працях В.В. Андріанова, М.Ф. Анісімової, Л.Ю. Гіждівана, А.М. Гнатовського, О.І. Головко, П.П. Дебнахт, В.А. Капустянського, С.В. Науменка, Н.В. Плахотнюк, С.В. Шевчука, І.І. Сєрової, Н.С. Сидоренка, Д.М. Супруна, А.А. Федорової, С.Є. Федика, Л.Д. Тимченка, О.Я. Трагнюк та ін.

Окремо необхідно виділити праці, опубліковані в кранах СНД, в яких розглядаються теоретичні питання контролю, що має ряд спільних рис, притаманних внутрішньому та міжнародному праву. Це праці О.Ф. Андрійко, С.С. Алексєєва, І.П. Бліщенка, Р.М. Валєєва, О.А. Гончаренка, В.М. Горшеньова, Л.Г. Гусейнова, С.А. Дзасохова, Г.В. Даніленка, В.М. Довганя, М.Л. Ентіна, А.І. Йориша, В.А. Карташкіна, Ю.М. Колосова, І.І. Котляра, Д.Г. Курдюкова, А.А. Лазутіна, І.І. Лукашука, Г.Є. Лук'янцева, С.А. Малініна, Р.А. Мюлерсона, С.Ю. Марочкіна, А.Х. Саїдова, Ю.В. Самович, А.М. Талалаєва, Р.М. Тімербаєва, О.І. Тіунова, В.О. Туманова, І.В. Фісенка та ін.

У зарубіжній міжнародно-правові літературі питання міжнародного контролю досліджувалися в працях П. Алстона, Р.Б Більдера, Є. Бредлі, Б. Бутрос-Галі, Т. Буєргенталя, Н. Вальтікоса, К. Вассека, Д. Гом'єн, М. Дженіса, Ф. Джхабвала, Л. Зваака, Г.Дж. Еспіелля, І. Камерона, А. Кассезе, Р. Кея, Г. Лаутерпахта, С. Лекі, Д. МакГолдріка, Р. Норіса, Б. Рамчарана, А. Робертсона, І. Сабо, Х. Саба, П. Сіджхарта, Тео ван Бовена, М. Тарді, Д. Харріса, У.А. Шабота, Д. Шелтона та ін.

У той же час у вітчизняній міжнародно-правовій літературі не приділялося достатньої уваги системному аналізу механізмів у сфері прав людини, особливо висвітленню змін інституційного характеру, що сталися в ній останнім часом, як і розвитку більш самодостатніх і дієвих форм встановлення фактів, удосконалення форм невідкладних дій, пошуку шляхів та засобів міжнародної присутності у складних ситуаціях тощо, і тому дана дисертаційна робота певною мірою має сприяти виконанню цих та інших завдань.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова науково-дослідної роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України “Міжнародно-правові проблеми співробітництва України з світовими та європейськими інституційними структурами” (номер державної реєстрації 0101U007291).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є виявлення закономірностей створення інституційної системи міжнародних контрольних органів у сфері прав людини з урахуванням новітніх тенденцій її розвитку та з'ясування їх природи, функцій та процедур, що постійно розвиваються практикою цих органів.

Поставлена мета зумовила необхідність зосередження основної уваги на вирішенні таких завдань:

дослідити міжнародний контроль як необхідний етап у створенні міжнародного права прав людини;

розкрити поняття та значення міжнародного контролю у сфері захисту прав людини;

виділити види міжнародного контролю у сфері захисту прав людини та дати їх класифікацію;

розкрити механізми вивчення доповідей держав-учасниць міжнародних угод з прав людини;

дати характеристику процедур розгляду скарг про порушення прав та свобод людини;

дослідити специфіку системи позасудового механізму контролю у сфері захисту прав людини Ради Європи;

проаналізувати основні критерії ефективності механізмів міжнародного контролю у сфері захисту прав людини;

охарактеризувати значення європейських механізмів контролю за дотриманням Україною міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжнародні правовідносини, що виникають в процесі становлення, функціонування та розвитку міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини.

Предмет дослідження становить комплекс міжнародно-правових норм, що визначають природу, функції та процедури міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини.

Методи дослідження методологічна основа дисертації складається з комплексу філософських, загальних і спеціальних наукових методів та підходів. Перш за все використовувалися: історичний метод в процесі дослідження становлення та розвитку міжнародних органів контролю як складової міжнародного права прав людини; функціональний метод для розкриття природи цих органів і визначення критеріїв поділу їх на види та здійснення класифікації; нормативний метод для характеристики компетенції зазначених органів і механізмів функціонування та визначення статусу їх рішень в міжнародному праві; системно-структурний метод для визначення місця контрольних механізмів у сфері захисту прав людини в міжнародному праві прав людини; порівняльний метод для аналізу застосування сфер діяльності, повноважень та процедур міжнародних контрольних органів, що діють в рамках ООН та ряду її спеціалізованих установ, Ради Європи, Організації Американських Держав, Ліги Арабських Держав, Африканського Союзу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є, по суті, першим в Україні дослідженням, в якому представлено комплексний аналіз як універсальних, так і регіональних, в першу чергу європейських, контрольних механізмів у сфері міжнародного захисту прав людини.

Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, отримані автором особисто і характеризують його наукову новизну, полягають у наступному:

доведено, що створення міжнародних органів у сфері захисту прав людини як на універсальному, так і регіональному рівні, відповідає філософії Загальної декларації прав людини, узгоджуючись з різними релігійними традиціями, ідеологіями, культурами та цінностями, що домінують у різних суспільствах;

сформульовано висновок про те, що контрольні органи у сфері захисту прав людини становлять окрему структуру міжнародного права прав людини з функцією “сприяння” та “захисту”, яка може покладатися на той або інший орган або випливати з тлумачення його функцій та діяльності чи практики;

дана оцінка діяльності міжнародних контрольних органів у сфері захисту прав людини як такої, що створює власну юриспруденцію і може бути охарактеризована як новий напрям розвитку в міжнародному праві юридичної практики;

сформульовано висновок, що виникнення і функціонування контрольних механізмів з прав людини в міжнародній інституційній системі вплинуло на те, що права людини юридично трансформувалися у сферу законного інтересу всього людства і державний суверенітет перестав бути перешкодою для вжиття міжнародним співтовариством заходів щодо держав, які порушують міжнародні стандарти прав людини;

дістало подальшого розвитку поняття міжнародного контрольного органу у сфері прав людини як перевірки виконання та нагляду за дотриманням державами своїх міжнародних зобов'язань елементом прийняття ним рішень рекомендаційного або зобов'язуючого характеру, що тягне для держави-правопорушниці юридичні та політичні наслідки;

обґрунтовано положення про те, що застосування міжнародними контрольними органами властивих ним засобів для забезпечення прав людини разом із розвитком ними нових засобів контролю є не лише правом цих органів, а обов'язком, що обумовлюється міжнародними угодами держав та їх членством у відповідних міжнародних організаціях;

деталізовано зміст “процедури 1503”, згідно з якою Комісія ООН з прав людини розглядала індивідуальні скарги, відповідно до особливостей застосування даної процедури в Раді прав людини ООН, що замінила першу, ставши засобом оприлюднення масових порушень прав людини в тій або іншій країні разом із засудженням таких дій;

вперше дана системна характеристика позасудового механізму контролю у сфері захисту прав людини Ради Європи, що містить: аналіз завдань, які стоять перед відповідними інституційними структурами; з'ясовано функції цих структур; визначено сфери їх діяльності; та застосування конкретних способів нагляду;

вперше деталізовано відмінність контрольного механізму Європейської конвенції про припинення катувань та нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від інших контрольних механізмів з прав людини договірного характеру, яка, зокрема, полягає в тому, що Європейський комітет з припинення катувань діє за власною ініціативою, здійснюючи превентивний нагляд, і може виходити за межі прецедентного права Європейського суду з прав людини;

виявлено, що ефективність міжнародних контрольних органів у сфері захисту прав людини багато в чому залежить від додержання ними таких принципів як об'єктивність і неупередженість осіб, що залучаються до процесу встановлення фактів, правомірність за формою і суттю, законність і належний процес, справедливість і чесність, співчуття до гуманітарних проблем;

доведено, що судова практика України повинна враховувати прецеденти Європейського Суду з прав людини, виходячи із законодавства України, в тому числі Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини 2006 р.”, а також дотримуватися практики цього Суду, який додержується своїх попередніх рішень, якщо не існує поважних причин діяти іншим чином.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання положень дисертації в процесі підготовки доповідей України для міжнародних конвенційних органів, а також в судовій практиці, що може сприяти підвищенню ефективності системи захисту прав людини в країні. Практика міжнародних контрольних органів з прав людини показує, що недотримання державою договірних зобов'язань може стати підставою для притягнення її до міжнародної відповідальності. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчально-методичній роботі для підготовки юристів в процесі викладання дисципліни “Міжнародне право прав людини”.

Апробація результатів дослідження. Положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Окремі теоретичні положення дисертації пройшли апробацію на науково-практичних конференціях, тези яких опубліковано, зокрема на таких конференціях: Установча конференція Української асоціації міжнародного права “Україна і міжнародне право на межі тисячоліть (до завершення 10-ліття міжнародного права ООН 1989-1999 рр.)” (Київ, 26 листопада 1999); ІІІ Міжнародна науково-практична конференція аспірантів, студентів та здобувачів “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 23-24 березня 2007; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція “Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення” (Львів, 13-15 квітня 2007 р.; тези опубліковано).

Публікації. За темою дисертації опубліковано чотири статті у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць та тези доповідей на двох науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена предметом, метою, завданнями та логікою дослідження обраної теми. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, що поділяються на десять підрозділів (містять дев'ять пунктів), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок, з яких 22 сторінок - список використаних джерел, який складається з 272 найменувань.

2. Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, планами та темами, визначається мета і завдання, об'єкт і предмет, а також методологія дослідження, розкривається наукова новизна отриманих результатів та їх практичне значення, подаються відомості про апробацію і публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі “Загальна характеристика механізму міжнародного контролю у сфері прав людини” висвітлюються питання міжнародного контролю як необхідного етапу у створенні міжнародного права прав людини (підрозділ 1.1), характеризуються поняття та значення міжнародного контролю у сфері прав людини (підрозділ 1.2), розкриваються види цього контролю та дається їх класифікація (підрозділ 1.3), аналізуються процедури розгляду доповідей держав-учасниць відповідних міжнародних угод (підрозділ 1.4) та процедури розгляду скарг про порушення прав людини (підрозділ 1.5).

У дисертації показано, що створення в міжнародній структурі контрольних механізмів у сфері прав людини є об'єктивним процесом, обумовленим практичними потребами розвитку міжнародного співтовариства, а саме необхідністю підвищення відповідальності держав за дотримання своїх міжнародних зобов'язань у сфері прав людини, що є важливим фактором у підтриманні миру і безпеки, як це визначено в Статуті ООН.

Виникнення контрольних механізмів розглядається в дисертації як самостійний етап у створенні міжнародного права прав людини, що призвело до революційних змін в структурі міжнародного правопорядку. Це стало можливим завдяки спільним зусиллям всіх держав, які спрямували їх на розвиток органів нагляду та процедур і механізмів, фіксуючих порушення прав людини і встановлюючи діалог з державами для усунення таких порушень. В результаті почала розвиватися юриспруденція, що виходить за межі індивідуальних справ, які розглядаються цими органами і яку можна охарактеризувати як нову міжнародну юридичну практику. В Декларації тисячоліття Організація Об'єднаних Націй, прийнятій главами держав та урядів на Генеральній Асамблеї ООН 8 серпня 2000 року, підкреслюється, що саме забезпечення державами-учасницями договорів у сфері прав людини становить індивідуальну відповідальність перед їх власними суспільствами, так і колективну відповідальність, що є складовою “утвердження принципів людської гідності, рівноправ'я та справедливості на глобальному рівні”.

У дисертації проаналізовано процес усунення протиріччя між тим, що, з одного боку, в Статуті ООН був встановлений всеохоплюючий принцип поваги до прав людини, а, з іншого боку, в ньому в якості одного з основних принципів зазначається, що цей Статут “не в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй право на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави”. В результаті після Другої світової війни і особливо в умовах “холодної війни” людські права часто слугували привідом для взаємних атак та підбурювання міжнародних конфліктів.

Засобом подолання цього протиріччя стало встановлення саме колективної відповідальності держав-членів ООН за стан справ людини у всьому світі, що й було поступово інституціоналізовано в особі контрольних органів, що складає другу фазу розвитку прав і свобод людини, яка настала після встановлення в міжнародному праві системи міжнародних стандартів з прав людини, якими мають керуватися держави у своїх внутрішніх правопорядках. І сьогодні права людини є вже предметом законного інтересу всього людства і такими, що можуть піддаватися об'єктивній оцінці та реальному забезпеченню. Цим самим вирішується в принципі й проблема державного суверенітету стосовно прав людини, яка полягає в їх імплементації не лише на внутрішньо-правовому рівні, як це тривалий час трактувалося багатьма державами і концептуально визнавалося в ООН, але й на рівні спеціальних міжнародних структур, уповноважених реагувати на факти порушення прав і свобод людини.

Визначено складові поняття міжнародного контролю у сфері прав людини і показано його значення як найбільш ефективного інституційного механізму, що діє в структурі міжнародного правопорядку, сприяючи дотриманню державами їх міжнародних зобов'язань. Вони складаються з елементів перевірки, встановлення фактів та їх оцінки, отримання інформації разом з процедурами здійснення та визначення статусу контролюючого органу. Водночас встановлено, що в численних визначеннях такого міжнародного органу відсутній або не чітко виражений елемент прийняття рішень, які можуть бути зобов'язуючими або рекомендаційними щодо держави-правопорушниці.

Форми міжнародного контролю у сфері прав людини є різноманітними, починаючи від комітетів, уповноважених розглядати та коментувати звіти, підготовлені самими державами-учасницями, і аж до міжнародних судів, що мають юрисдикцію розглядати скарги індивідів про порушення їх прав і приймати зобов'язуючі рішення, які стосуються зацікавлених держав.

Міжнародний контроль в загальному значенні можна охарактеризувати як необхідний елемент системи сучасних міжнародних відносин, який полягає у перевірці міжнародними організаціями або їх органами взятих державами на себе договірних та інших зобов'язань. Він здійснюється в рамках компетенції міжнародних організацій або їх органів в процесі встановлення фактів, що можуть стати правовою підставою для прийняття обов'язкових або рекомендаційних рішень з відповідними юридичними та політичними наслідками для такої держави.

Зроблено висновок, що створення та розвиток юриспруденції цих контрольних органів призвели до трансформації в міжнародному праві статусу індивіда, який отримав право підтверджувати в цих органах свої юридичні права, порушені державою, і це означає, що особа не може більше розглядатися в якості об'єкта міжнародного права, а є його суб'єктом.

У дисертації підкреслюється, що класифікація міжнародного контролю як перевірки виконання та нагляду за дотриманням державами своїх міжнародних зобов'язань обумовлюється перш за все потребами практики, яка є вираженням функціонального співробітництва держав у міжнародних організаціях та їх органах. Відповідно дано аналіз існуючим в юридичній науці класифікаціям контролю, які можуть бути застосовані до міжнародного захисту прав людини. Перш за все це загальний і спеціальний контроль, який характеризує обсяг повноважень контрольних органів, та контроль, який виходить з характеристик контрольних механізмів і процедур. Класифікація останнього підходу здійснюється: за способом утворення; за територіальною сферою дії; за органами, що здійснюють контроль; за часом виконання контролю; та за методами здійснення контролю.

Значна увага в дисертації приділена “процедурі 1503” - процедура щодо повідомлень, які стосуються порушень прав людини і основних свобод. Вона широко застосовувалася Комісією з прав людини ООН до індивідуальних скарг і може використовуватися в Раді прав людини ООН у зв'язку з масовими і грубими порушеннями прав людини.

Досліджувалися також: тематичні механізми - спеціальні доповідачі або робочі групи, що створювалися Комісією з прав людини, а в даний час - Радою з прав людини; інститут Верховного комісара ООН з прав людини; договірні механізми; спеціалізовані міжнародні судові органи - Європейський суд з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини.

Особливо наголошується на перевагах судового захисту прав людини, які символізують та зміцнюють ідею, що міжнародно-визнані права людини є юридичними правами. Якщо міжнародно-правова структура захисту прав людини не передбачає практичної можливості звернення до судових органів, то ні держави, ні індивіди не сприймають серйозно цю систему. У тих випадках, коли політичний осуд та інші засоби впливу на державу не досягають результату, то неупереджене судове рішення може бути досить ефективним. Якщо держави не бажають приймати рішень, які базуються лише на тиску та примусі, то часто вони готові визнати рішення, винесене судовим органом.

Велика увага приділяється в дисертації аналізу процедури розгляду контрольними органами доповідей держав-учасниць, яка притаманна основним універсальним та регіональним конвенціям з прав людини. Вони розглядаються в якості головного механізму моніторингу внутрішнього права держав та їх практики на відповідність міжнародним стандартам прав людини. Суть даної процедури полягає у тому, що держави-учасниці міжнародного договору зобов'язуються періодично звітувати відповідному контрольному органу про “здійснені ними заходи” з метою забезпечення прав людини, встановлених в договорі, а також стосовно “успіхів досягнутих в реалізації цих прав”. Крім того, у міжнародній правозахисній практиці застосовуються і спеціальні ad hoc доповіді. Показано проблеми, з якими стикаються міжнародні контрольні органи у разі подання їм неякісних урядових доповідей.

Проаналізовано й процедури розгляду контрольними органами індивідуальних і міждержавних скарг про порушення прав людини та процедури проведення досліджень на місцях. Виходячи з міжнародно-правової практики, показана відмінність між судовим та квазісудовим порядком розгляду індивідуальних скарг та розкрито поняття індивідуальної скарги і визначено особливості подання міждержавних скарг, порядок розгляду яких базується як на обов'язковій, так і факультативній процедурах.

У другому розділі “Механізми та методи контролю у сфері прав людини Ради Європи” розглядається позасудовий механізм контролю у сфері прав людини Ради Європи, який присвячений контрольній діяльності Комітету Міністрів, Парламентській Асамблеї і Комісара Ради Європи з прав людини (підрозділ 2.1 з підпунктами 2.1.1, 2.1.2, 2.1.3, 2.1.4) та досліджуються спеціальні позасудові механізми контролю у сфері прав людини Ради Європи, в якому висвітлюється системи контролю за дотриманням Європейської соціальної хартії, Європейського комітету з припинення катувань та нелюдського або принижуючого гідність, поводження і покарання та Рамкової конвенції про захист національних меншин (підрозділ 2.2 з підпунктами 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3).

У дисертації показано, що система універсального співробітництва держав у сфері прав людини доповнюється різними формами регіонального співробітництва. В певному значенні форми такого співробітництва є найбільш ефективними, оскільки забезпечують кращий захист основних прав і свобод людини. В Статуті ООН в Розділі VIII “Регіональні угоди” встановлено, що цей Статут ні в якій мірі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для розв'язання питань, що відносяться до підтримання міжнародного миру і безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями та принципами ООН. В той же час міжнародно-правова практика розширила сферу дії зазначеного Розділу Статуту ООН, коли в різних частинах світу почали створюватися регіональні організації, основною метою яких є дотримання прав людини. В Європі це передусім Рада Європи та ОБСЄ.

Захист прав людини є найбільш важливою функцією Ради Європи, що прямо випливає з її Статуту, в якому проголошуються такі базові принципи, як верховенство права, здійснення прав і основних свобод людини та обов'язок держав-членів співробітничати в досягненні мети Ради (ст. 3). При цьому лише демократичні держави можуть стати членами Ради Європи, яка є не менше, ніж “клубом” європейських демократій, і правила вступу до якого особливо суворі. Статут передбачає, що грубі порушення основних прав і свобод людини є підставою для призупинення членства відповідної держави або виключення її з Організації (ст. 8).

У дисертації досліджено низку автономних правозахисних механізмів, що діють в рамках Ради Європи, найважливішим та найбільш ефективним серед яких є судовий механізм, створених Конвенцією про захист прав і основних свобод (далі Європейська конвенція про права людини). Усі інші правозахисні механізми Ради Європи є позасудовими і застосовують різні засоби моніторингу у сфері прав людини, а саме це: розгляд колективних скарг (Європейська соціальна хартія); вивчення урядових доповідей (Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Рамкова конвенція про захист національних меншин); та проведення інспекцій на території держав-учасниць (Європейська конвенція про запобігання катувань).

Проведено аналіз контрольних функцій та порядку діяльності в цьому напрямі таких контрольних органів Ради Європи: Комітету Міністрів, Парламентської Асамблеї та Комісара Ради Європи з прав людини як нового органу в наглядовій системі.

Комітет Міністрів, що є директивним і виконавчим органом Ради Європи, передусім стежить за тим, щоб держави-члени визнавали принцип верховенства права і щоб кожна особа користувалася правами людини і основними свободами. Саме цьому органу належить право порушувати питання про призупинення членства або виключення з Організації держави у разі грубого порушення нею прав людини. Комітет Міністрів є також органом Європейської конвенції про права людини, яка наділила його повноваженнями здійснювати нагляд за виконанням рішень Європейського суду з прав людини. Він також входить до контрольного механізму, що діє в межах трьох конвенцій, а саме Європейської соціальної хартії, Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Парламентська Асамблея (ПАРЄ) здійснює контроль за виконанням державами статутних положень Ради Європи та ратифікованими конвенціями. Цю діяльність координує Комітет з моніторингу, створений у 1997 р. За результатами моніторингу Комітет передає свої висновки до ПАРЄ, в яких містяться рекомендації щодо заходів, які пропонуються вжити до держави-правопорушниці. Крім того, Комітет уповноважений доповідати ПАРЄ один раз на рік про загальний розвиток контрольних процедур і остання приймає по них рекомендації. Показана практика моніторингу ПАРЄ щодо держав, які стали членами Ради Європи у 90-х роках XX ст., тобто до держав “перехідного типу”, до яких відноситься й Україна.

Показана контрольна діяльність Комісара Ради Європи з прав людини як нового у цій сфері структурного інституту, що полягає у виявленні недоліків в законодавстві і практиці держав згідно з конвенційними нормами Ради та іншими її документами і рішеннями. Зроблено висновок, що, виходячи з статусу та компетенції Комісара Ради Європи з прав людини, його рекомендації та висновки можна розглядати як акти реалізації права.

Досліджено також особливості системи контролю за дотриманням Європейської соціальної хартії 1961 р. через вивчення періодичних доповідей держав-учасниць та розгляду колективних скарг (з 1995 р.). Цей контроль є аналогічним тому, що функціонує в Міжнародній Організації Праці. Контролюючим органом, створеним на основі Хартії, є Урядовий комітет (раніше мав назву Комітет незалежних експертів).

У дисертації розкрито зміст і засоби контрольної діяльності Європейського комітету з припинення катувань, який охарактеризовано як унікальний правозахисний механізм, що не має аналогів у міжнародній системі контролю з прав людини. Він наділений компетенцією проводити інспекції на території держав-учасниць Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню без їх згоди, тобто діє за власною ініціативою, здійснюючи превентивний нагляд, і його рекомендації не обмежені прецедентним правом Європейського суду з прав людини, хоч він повинен дотримуватися їх. В дисертації детально висвітлюється практика Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню щодо дотримання державами-учасницями зазначеної Конвенції, в якій передбачається розгляд доповідей держав поряд з розглядом індивідуальних та міждержавних скарг.

Висвітлено також контрольний механізм Рамкової конвенції про захист національних меншин, що має ряд специфічних рис стосовно виконання її положень у внутрішньому праві держав-учасниць, які в основному мають програмний характер. Розглянуто й контрольну функцію Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, який координує свою діяльність з Консультативним комітетом Комітету Міністрів, створеного для сприяння виконанню державами Рамкової конвенції.

У третьому розділі “Проблеми підвищення ефективності механізмів міжнародного контролю у сфері прав людини” основна увага приділена дослідженню підходів до визначення ефективності таких механізмів (підрозділ 3.1), їх умовам (підрозділ 3.2) та впливу європейських механізмів міжнародного контролю за дотриманням прав людини в Україні (підрозділ 3.3).

У дисертації показано, що, незважаючи на позитивні зміни, які відбулися у сфері прав людини, рівень їх дотримання все ще залишає бажати кращого, і це стосується не лише держав перехідного періоду, до яких відноситься Україна. Навіть в державах з стійкими демократичними системами основна маса населення все менше впливає на політику своїх урядів, що є проблемою не лише для суспільств цих країн, але й має стати предметом стурбованості міжнародного співтовариства.

Недоліки контрольних механізмів у сфері прав людини полягають, зокрема, у неефективності їх діяльності, коли все обмежується обговоренням, дублюванням один одного, витратному їх характеру, застосуванні інколи подвійних стандартів.

Враховуючи те, що механізми міжнародного контролю у сфері прав людини є комплексом міжнародно-правових засобів та методів, засади і критерії їх ефективності необхідно визначати, виходячи із загальної концепції ефективності міжнародного права. Підкреслюється, що для забезпечення ефективної дії контрольних механізмів держави повинні створювати відповідні умови. Критеріями оцінки ефективності цих механізмів є відповідність цілям та функціям, задля досягнення яких вони встановлені і функціонують. Поряд з цим показано, що обрана кожною державою власна модель імплементації міжнародних договорів щодо прав людини зумовлює ступінь впливу механізмів міжнародного контролю на виконання нею своїх міжнародно-правових зобов'язань.

Висвітлено також вплив дієвості вказаних механізмів на нормотворчу і правозастосовчу практику України. Аналізуються практичні заходи, які вживає Україна для виконання своїх зобов'язань у сфері прав людини. З огляду на це, підкреслюється, що в Україні поки що не створено ефективного правового механізму забезпечення прав людини на рівні всіх вимог, визначених в стандартах міжнародного права та в юриспруденції міжнародних контрольних органів.

У висновках сформульовані найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення та нові підходи до вирішення завдань, пов'язаних з функціонуванням та розвитком міжнародних механізмів захисту прав людини в сучасному міжнародному праві та підвищенням їх ефективності, в тому числі з імплементації міжнародних зобов'язань України в її внутрішньому правопорядку. Насамперед, привертається увага до наступних положень:

Створення в міжнародній структурі системи інституційних механізмів контролю за дотриманням державами своїх міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини відкрила нову еру в розвитку міжнародного права прав людини. Велика роль в цьому процесі належить Загальній декларації прав людини 1948 р., яка виходить з того, що “визнання гідності, притаманній всім членам людської сім'ї, і рівних і невід'ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру”. Відповідно міжнародні стандарти з прав людини, встановлені в цій Декларації, а також в наступних міжнародних документах, прийнятих на її розвиток, характеризуються унікальними властивостями узгоджуватися з різними релігійними традиціями, ідеологіями, культурами та цінностями, що домінують в різних суспільствах. Тому інституціоналізація на міжнародному рівні механізмів та засобів, спрямованих на усунення зловживання державами прав і свобод людини, виходить з концептуального розуміння Загальної декларації прав людини як елементу розвитку людства в цілому і кожного суспільства зокрема.

Міжнародні контрольні органи у сфері захисту прав людини склалися в окрему структуру міжнародного права з функціями “сприяння” та “захисту”, що також є результатом виникнення в рамках ООН універсальної концепції міжнародного захисту прав людини, основу якої становить Загальна декларація прав людини.

Діяльність міжнародних контрольних органів, що діють у сфері прав людини, призвела до виникнення власної юридичної практики, що постійно наповнюється новим змістом та уточнюється як прийняттям конвенційних норм, так і в результаті рішень цих органів. Зокрема, останнім часом відбулися суттєві зміни в контрольному механізмі Організації Об'єднаних Націй - замість Комісії з прав людини була створена Рада з прав людини з підвищеним статусом і більш широкою компетенцією порівняно з першою. Ще раніше суттєво змінився й контрольний механізм Європейської конвенції з прав людини, який в даний час головним чином представлений Європейським судом з прав людини, що діє на постійній основі.

Виникнення і функціонування контрольних механізмів з прав людини в міжнародній інституційній системі вплинуло на те, що права людини юридично трансформувалися у сферу законного інтересу всього людства, і держава, яка порушує свої зобов'язання стосовно цих прав, не може ухилятися від міжнародної відповідальності, заявляючи, що такі питання по суті відносяться до її внутрішньої компетенції. При цьому щодо таких прав людини, які випливають, наприклад, із заборони геноциду, рабства та дискримінації, діють зобов'язання держав erga omnes, тобто зобов'язання, у захисті яких всі держави без винятку можуть вважатися такими, що мають юридичний інтерес. Щодо таких зобов'язань кожна держава має право добиватися їх захисту, звертаючись саме до відповідних міжнародних механізмів контролю.

Найбільш розповсюдженою формою міжнародного контролю у сфері захисту прав людини є подання в спеціальні договірні органи доповідей про виконання державами своїх зобов'язань згідно з відповідними міжнародними угодами. Сьогодні система подання державами урядових доповідей передбачається майже у всіх основних універсальних договорах у сфері прав людини, а також в Європейській соціальній хартії, Рамковій конвенції про захист національних меншин та Американській конвенції про права людини. Поряд з цим існує процедура подання періодичних доповідей, зокрема Генеральному Секретарю ООН. Але найбільш ефективна техніка вивчення доповідей держав встановлена в МОП. В цілому ж можна констатувати, що контрольні механізми у сфері нагляду використовують звичайну юридичну техніку.

Складовими міжнародного контролю є процедури його здійснення, статус контрольного органу, встановлення фактів та їх оцінка, прийняття контролюючим органом рішення, яке може бути зобов'язуючим або рекомендаційним в залежності від компетенції даного органу.

Судова процедура має певні переваги перед іншими контрольними механізмами у сфері прав людини, передусім своєю неупередженістю та обов'язковістю виконання державами рішень судових органів навіть у спірних випадках. Їх перевага полягає також в тому, що вони створюються і функціонують, в тому числі Європейський суд з прав людини, поза держав, виражаючи тим самим, що вони поділяють загальнолюдські цінності, які можуть задовольнити специфіку розвитку суспільств.

Критеріями класифікації механізмів міжнародного контролю у сфері прав людини можуть виступати такі: за способами утворення - договірні та позадоговірні механізми; за територіальною сферою дії - універсальні та регіональні механізми; та за змістом - політичні та юридичні механізми (останні у свою чергу поділяються на судові та квазісудові);

Основні недоліки існуючих механізмів міжнародного контролю полягають у: довготривалості розгляду, особливо це стосується процедури вивчення доповідей держав та процедур розгляду скарг про порушення прав людини, перш за все судових процедур; відсутності в більшості рішень цих органів юридичної зобов'язанності; недостатності повноважень у міжнародних контрольних органів щодо забезпечення виконання державами прийнятих цими органами рішень; обмеженості доступу індивідів до міжнародних процедур оскарження через невизнання певними державами права на індивідуальну петицію, особливо в рамках універсальних механізмів;

Важливою умовою ефективності функціонування універсальних та регіональних механізмів міжнародного контролю у сфері прав людини є координація їхньої діяльності. В залежності від методів та засобів контролю, що використовуються міжнародними контрольними органами, координація полягає у тому, що при застосуванні процедур індивідуальних чи міждержавних скарг необхідно уникати конфліктів в судочинстві, дублювання судових розглядів, суперечливості в процесі тлумачення положень міжнародних договорів. Важливо також більш детально визначити порядок застосування урядових звітів, передусім стосовно їх форми і змісту, а при застосуванні міжнародними контрольними органами досліджень на місцях проводити між зацікавленими органами регулярний обмін інформацією щодо виявлених фактів порушень прав людини, звертаючись і до взаємних консультацій.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кавун В. Дія обов'язків еrga оmnes як характерна риса сучасної міжнародної системи захисту прав людини // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Львів, 1999. - Вип. 1. - С. 220-224.

2. Кавун В. Правова природа і особливості міжнародних правозахисних механізмів реалізації конвенцій з прав людини // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Львів, 2000. - Вип. 2. - С. 286-292.

3. Кавун В.Ф. Комітет з питань запобігання катуванням: співвідношення національного суверенітету і наднаціонального контролю // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Вип. 11. - К.: Вид. Дім “Юридична книга”, 2000. - С.487-493.

4. Кавун В. Вплив європейських механізмів міжнародного контролю за дотриманням прав людини в Україні // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - Львів, 2005. - Вип. 15. - С. 268-275.

5. Кавун В.Ф. Механізм міжнародного контролю у сфері прав людини: поняття, значення та види // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку: Збірник тез наукових доповідей. За матеріалами ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Луцьк, 23-24 березень. 2007 р. / Уклад. М.Л. Варченко, Н.М. Гончарова, В.В. Мачіха, С.С. Савич, І.Ф. Урина. - Луцьк, 2007. - С. 28-29.

6. Кавун В.Ф. Ефективність універсальних та європейських механізмів міжнародного контролю щодо забезпечення прав людини під час кримінального процесу // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 13-15 квітня 2007 р. - С. 223-227.