Судовий розгляд кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями збройних сил України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

СУДОВИЙ РОЗГЛЯД КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТУТНИХ ПРАВИЛ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

ТКАЧУК ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ

УДК 343.139

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес

та криміналістика; судова експертиза

КИЇВ-1999

Дисертацію є рукопис

Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.

Наукові керівники:

Доктор юридичних наук, професор - Михеєнко Михайло Макарович - член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений юрист України.

Кандидат юридичних наук, доцент - Шибіко Василь Петрович - Київський університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри правосуддя юридичного факультету.

Офіційні опоненти:

Доктор юридичних наук, професор - Грошевой Юрій Михайлович - Заслужений діяч науки і техніки України, віце-президент Академії правових наук України, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри кримінального процесу.

Кандидат юридичних наук, доцент - Шумило Микола Єгорович - Академія Служби безпеки України, професор.

Провідна установа: Національна Академія внутрішніх справ України, м.Київ.

Захист відбудеться “_21__” ____червня___ року о __10___ годині в аудиторії 253 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 Київського університету імені Тараса Шевченка.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці університету (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “_ 20____” ___травня___1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук, доцент Шибіко В.П.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Відповідно до ст.381 Закону України “ Про судоустрій” військові суди здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством.

Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань безпеки України, боєздатності її Збройних Сил, захист прав і свобод усіх громадян держави, прав і законних інтересів військових частин, установ, організацій.

Військові суди України розглядають кримінальні справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, Служби безпеки України та інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України і Президентом України, а також військовозобов'язаними під час проходження ними зборів; всі справи про шпигунство, кримінальні справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів; справи про злочини; вчинені іншими, визначеними законодавством України, категоріями осіб.

Злочинність в армії є дуже небезпечним дестабілізуючим фактором, котрий негативно впливає не тільки на Збройні Сили, але й на державу в цілому, а стан справ у армії вважають за один з індикаторів, базуючись на якому, можна визначити стан соціальної безпеки. Про значну суспільну небезпеку військових злочинів говорить той факт, що в ході Дипломатичної конференції, котра відбувалася з 15 червня по 17 липня 1998 року у Римі з участю повноважних представників та під егідою ООН, було вирішено - заснувати Міжнародний кримінальний суд. Злочинцями, які підпадатимуть під юрисдикцію суду, у його статуті було запропоновано визнати також осіб, які вчинили військові злочини.

Найбільш небезпечним та надзвичайно тривожним наслідком криміногенної ситуації в армії є збільшення кількості корисливо-насильницьких злочинів та правопорушень, що широко відомі під назвою “дідовщина”, а в кримінальному законодавстві України охоплюється поняттям “порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями”, або “нестатутні взаємовідносини”.

На фоні негативних явищ, які відбуваються в армії, очевидним є гострий дефіцит поглибленого вивчення соціально-правових та кримінологічних аспектів боротьби з нестатутними проявами.

Недостатність наукових та практичних рекомендацій негативно відбивається на підвищенні ефективності боротьби з названими правопорушеннями. Актуальність проблеми зростає також і у зв'язку з нагальною потребою удосконалення законодавства, що регламентує відповідальність за ці злочини та судовий розгляд кримінальних справ пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями. Прогалини в законодавстві ускладнюють можливість виконання завдань кримінального судочинства (ст.2 КПК України) щодо охорони прав та законних інтересів підсудних, потерпілих, а також військових частин та підрозділів військ Національної гвардії України, Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ тощо.

В ході підготовки до написання даної роботи була вивчена та проаналізована судова практика військових судів стосовно розгляду кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями в період з 1950 по 1998 роки. Переважно використовувались архіви військових трибуналів Прикарпатського військового округу, військових трибуналів ракетних військ стратегічного призначення СРСР та військових судів Західного регіону України. До складу військових судів Західного регіону України входять військові суди Вінницького, Калинівського (Чернівецького), Хмельницького, Рівненського, Івано-Франківського, Львівського та Ужгородського гарнізонів Виявилося, що перші кримінальні справи про злочини, які досліджуються, з'явилися на початку 60-х років, але це були поодинокі випадки. Однак вже через десять років військові юристи почали говорити про існування проблеми “дідовщини” в армії. Відбувся поступовий перехід рідких випадків у соціально-негативні прояви. Спочатку була “солдатська присяга”, її учасниками ставали тільки бажаючі. Разом з тим вважалося, що той, хто відмовився від її прийняття - боягуз. Потім ця “присяга” переросла в певний обов'язковий ритуал. Після цього з'явилася додаткова корисливо-насильницька мотивація. На час розпаду Радянського Союзу нестатутні правопорушення обтяжилися загостренням міжнаціональних проблем.

Таким чином, витоки “дідовщини” знаходяться в негативних проявах суспільного життя початку 60-х років, особливо коли в армію почали призивати осіб, котрі раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі. Значного розвитку набули правопорушення цієї категорії протягом 1970-1980 років, коли розквітли аномалії соціальної та духовної сфери, а в молоді почав переважати культ грубої фізичної сили.

Потрібно виділити кілька періодів у розвитку злочинів на грунті нестатутних взаємовідносин у Збройних Силах. Перший - до початку 1950-х років, коли серйозних доказів щодо існування в армії правопорушень даної категорії не було. Другий - з середини 1950-х років і до початку 1960-х років, коли відмічався перший спалах зазначених правопорушень та злочинів. Пов'язано це було з скороченням строків служби та звільненням в запас ветеранів війни. В Збройні Cили почали набирати, в тому числі і вчорашніх засуджених, котрі відроджували в армійських колективах тюремні та кримінальні традиції. Коли в 1957-1958 роках виникли армійські інститути громадськості, а відбуття покарання на гауптвахті почали замінювати “взяттям на поруки”, випадки правопорушень у сфері міжособових відносин досить вкоренилися. Саме в цей період зазначені правопорушення почали переростати в самостійні соціально-психологічні кримінальні прояви. Третій період - з середини 1960-х років і до середини 1980-х років: етап спалахів і спадів “дідовщини”. При цьому, як правило, зниження їх кількості у офіційній звітності було “присвячено” різним подіям і датам. З 1985 року почався новий етап. Про правопорушення в армії говорять і пишуть відкрито. Деякі видання, нерідко і офіційні, свідчать про стрімкий спад (особливо в 1996 році) злочинності в армії. Проте насправді кримінальні прояви в сфері міжособових стосунків не тільки не зменшились, але стали ще більш витонченими та жорстокими.

Ця дисертація є спробою провести дослідження даної проблеми з точки зору кримінального процесу, його основних завдань, які визначені у статті 2 КПК України. У поданій роботі вперше в Україні аналізуються особливості провадження в кримінальних справах про військові злочини, а саме про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців, розкриваються особливості предмету доказування в таких справах, їх розгляду і вирішення військовими судами України. Всебічність і повнота дослідження обставин кримінальної справи, а отже і прийняття законного, обгрунтованого та справедливого рішення в ній залежить від того, наскільки чітко військовий суд уявляє собі коло фактів і обставин, які підлягають з'ясуванню у кримінальних справах про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців; наскільки чітко було роз'яснені ним процесуальні права підсудному, потерпілому та іншим учасникам судового розгляду та наскільки реально були забезпечені ним можливості для реалізації цих прав у судовому засіданні.

Правильне вирішення кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями сприяє захисту життя і здоров'я військовослужбовців, їх честі і гідності, недоторканості і безпеки, що визнаються Конституцією України найважливішою соціальною цінністю (ст. 3), а в кінцевому підсумку - зміцненню дисципліни у військових підрозділах Збройних Сил України, поліпшенню їх боєготовності та боєздатності, утвердженню в громадян віри в справедливість закону і вихованню в них законослухняної поведінки.

Все це визначило вибір теми і конкретних питань дисертаційного дослідження.

Ступінь наукової розробленості проблеми.

У процесуальній літературі всебічно та комплексно досліджено загальні аспекти судового розгляду кримінальних справ. Цьому присвячено праці С.А.Альперта, М.І.Бажанова, Л.О.Богословської, В.Г. Гончаренка, Ю.М.Грошевого, А.Я. Дубинського, В.С.Зеленецького, В.В. Леоненка, О.Р. Михайленка, М.М.Михеєнка, В.Т.Нора, Г.М. Омельяненко, М.І. Сірого, Д.С. Сусла, О.М. Толочка, Г.І. Чангулі, С.С. Яценка та інших вчених України, а також вчених колишніх республік СРСР, зокрема М.С. Алексєєва, О.Д. Бойкова, Г.І. Бушуєва, Г.І. Загорського, Л.Д. Кокорєва, Є.Г. Мартинчика, С.Г. Мирецького, Т.Г. Морщакової, І.Л. Петрухіна, І.Д. Перлова, В.М. Савицького, М.С. Строговича, Т.Б. Чеджемова.

Проте, в Україні раніше окремо не вивчались особливості військового судочинства, зокрема стосовно розгляду кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями. На дисертаційному і монографічному рівнях ця проблема не вивчалась також і в СРСР та країнах СНД.

Об'єкт та предмет дослідження.

Об'єктом дисертаційного дослідження є чинне кримінально-процесуальне законодавство, інститути кримінально-процесуального права та судова практика військових судів України.

Предметом дослідження є процесуальні особливості здійснення функції правосуддя при розгляді військовими судами кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями Збройних Сил України.

Мета та завдання дослідження.

Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному вивченні найважливіших аспектів процесуальних особливостей здійснення правосуддя військовими судами при розгляді кримінальних справ про нестатутні взаємовідносини у Збройних Силах, з'ясуванні ефективності чинного кримінально-процесуального законодавства, в обгрунтуванні теоретичних узагальнень і формулюванні пропозицій стосовно вдосконалення законодавства.

Відповідно до поставленої мети завдання дослідження полягали в наступному:

розкрити предмет доказування в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців;

дослідити особливості проведення судового слідства при розгляді кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців Збройних Сил України;

з'ясувати роль судових дебатів та місця останнього слова підсудного у судовому розгляді кримінальної справи про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців і в здійсненні прав підсудного, потерпілого та інших його учасників;

розглянути проблеми обгрунтування та мотивування вироку військового суду в справах про нестатутні взаємовідносини у Збройних Силах;

вивчити методику судового розгляду кримінальних справ військовими судами;

з урахуванням одержаних наукових результатів проведеного дослідження внести пропозиції щодо удосконалення і чинного законодавства, і практики його застосування.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають діалектичний, історичний, порівняльно-правовий, системний, формально-логічний, структурно-функціональний, конкретно-соціологічний методи.

Застосування законів формальної логіки дозволило автору виробити правильне ставлення до проблеми, допомогло у вивченні суті і змісту основних понять теми, зробити на основі проведеного дослідження обгрунтовані висновки та пропозиції. Історичний аспект вивчення проблеми мав не тільки пізнавальне значення, але й дав змогу окреслити подальший розвиток вивчення теми. В дисертації проведено порівняльний аналіз діючих правових норм України з аналогічними нормами країн СНД, а також деяких інших країн. Метою такого порівняння було виявлення найбільш оптимальних кримінально-процесуальних норм і вироблення пропозицій щодо їх впровадження в Україні. Проведене соціологічне дослідження (автором опитано 105 слідчих військових прокуратур Центрального і Західного регіонів України, 25 військових суддів), дало можливість вивчити різнобічні форми практики органів військової юстиції. При цьому використовувалися такі засоби одержання інформації, як спостереження, опитування, аналіз процесуальних документів, судових промов, публікацій в засобах масової інформації, вивчення кримінальних справ певної категорії. Зокрема, було вивчено та проаналізовано 1280 кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, опрацьовано майже півтисячі праць вітчизняних та зарубіжних вчених. Використано також матеріали власної судової практики автора-військового судді. Таким чином, дослідження по темі дисертації базувалося не лише на теоретичному рівні, але й на співставленні діючого законодавства з його реальним втіленням в діяльності військового суду, прокуратури, органів військового управління. Вивчення соціальної дії кримінально-процесуального права на емпіричному рівні дозволило виявити типові судові та слідчі помилки і визначити перспективи подальшого поліпшення практики та виробити пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства.

Нормативною базою дослідження є Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне та військове законодавство, законодавчі акти з інших галузей права, міжнародно-правові акти в галузі прав людини, нормативні матеріали Міністерства оборони України.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження складають, перш за все, праці вітчизняних вчених: Ю.М. Грошевого, М.М. Михеєнка та В.Т. Нора. Під час написання даної роботи вивчалися також дослідження М.С. Алексєєва, С.С. Алексєєва, С.А. Альперта, М.І. Бажанова, В.І. Баскова, О.С. Баратова, С.В. Боботова, Л.О. Богословської, О.Д. Бойкова, Г.І. Бушуєва, Т.В. Варфоломеєвої, І.В. Вернидубова, І.С. Галагана, Т.М. Добровольської, Г.І. Загорського, О.С. Коблікова, В.М. Кудрявцева, О.П. Кучинської, В.В. Леоненка, Є.Г. Мартинчика, В.В. Молдована, Т.Г. Морщакової, Я.О. Мотовіловкера, І.Д. Перлова, П.Ф. Пашкевича, І. Л. Петрухіна, В.М.Савицького, М.С. Строговича, О.Д. Святоцького, М.І. Сірого, Г.І. Чангулі, Т.Б. Чеджемова, В.П. Шибіки, П.В. Шумського та інших вчених.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в науці кримінально-процесуального права України комплексним дослідженням теоретичних і практичних аспектів судового процесу військового суду, і зокрема, стосовно розгляду кримінальних справ про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців Збройних Сил. Одержані науково-практичні результати висвітлені у таких положеннях, що виносяться на захист:

військові суди України є і, з врахуванням особливостей справ про військові злочини, історичного досвіду та правового статусу військової юстиції взагалі і військових суддів зокрема, мають і надалі залишатися органічною складовою частиною судової системи держави, що повинно бути зафіксовано у новому Законі України “Про судоустрій” і КПК України як розвиток конституційного принципу спеціалізації судів загальної юрисдикції (ч.1 ст. 125 Конституції);

судовий розгляд кримінальних справ про військові злочини, зокрема про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців, базуючись на загальних засадах судочинства, визначених Конституцією України (ч.3 ст.129), має певні особливості порівняно з розглядом справ в інших судах. Ці особливості простежуються в предметі доказування, в колі учасників судового розгляду (військовослужбовці), у місцях проведення судових засідань (близько 70% кримінальних справ військові суди розглядають на території військових частин), у можливості застосування специфічного виду покарань (утримання на гауптвахті, направлення до дисциплінарного батальйону). Законне, обгрунтоване і справедливе вирішення кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців забезпечує захист честі, гідності, здоров'я, життя та недоторканості і безпеки особи, сприяє зміцненню дисципліни у Збройних Силах України, підтриманню їх боєготовності та обороноздатності;

діяльність військових судів в ході розгляду кримінальних справ, пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин військовослужбовців, повинна бути перш за все спрямована на з'ясування таких обставин: чи мало місце порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців; які конкретно статутні вимоги порушено; в яких службових стосунках перебувають підсудний та потерпілий; часу, місця, способу та обставин вчинення порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців; знаходження учасників конфлікту при виконанні обов'язків військової служби; характеру насильства, застосованого до потерпілого; винності підсудного у вчиненні злочину, мотиву і мети його дій; форми, розміру та тяжкості шкоди, заподіяної порушенням статутних правил взаємовідносин військовослужбовців; обставин, що пом'якшують, обтяжують чи виключають кримінальну відповідальність підсудного та котрі характеризують учасників конфлікту; розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого; безпосередніх причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню;

виходячи з вимог Конституції України, Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод, обгрунтовується необхідність внесення змін до статті 2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Пропонується зазначити в Законі, що військовослужбовці не мають обмеженого правового статусу, у них є особливий правовий статус, котрий полягає в тому, що в період проходження військової служби на них не в повній мірі розповсюджуються деякі права та свободи, закріплені у розділі ІІ Конституції України. Діючу редакцію ст. 385 Закону України “Про судоустрій”, ст.231 КК України з вказівкою про те, що за відповідними статтями глави ХІ КК України підлягають відповідальності “особи, щодо яких є спеціальна вказівка в законодавстві України”, не можна визнати чіткими у регламентації поняття “суб'єкт військового злочину”. Тому пропонується нова редакція ст. 231 КК України з вичерпним переліком осіб на котрих розповсюджується дія глави ХІ КК України, та відповідні зміни до статті 385 Закону України “Про судоустрій”;

враховуючи положення статті 121, ч.3 ст. 129 Конституції України, пропонується внести зміни до ст.36 Закону України “Про прокуратуру”, ст.ст.264, 282 КПК України. В цих нормах, на думку автора, доцільно закріпити обов'язкову участь прокурора в усіх судових засіданнях з метою підтримання державного обвинувачення. Відмова від державного обвинувачення має тягти за собою закриття кримінальної справи, крім випадків, коли потерпілий та інші учасники судового розгляду проти цього заперечують;

обгрунтовується доцільність внесення змін до статті 318 КПК України щодо надання підсудному права у всіх кримінальних справах на виступ в судових дебатах;

пропонується суттєво розширити існуючі права потерпілих від злочинів, цивільних позивачів та цивільних відповідачів, зокрема урівнявши їх в правах з обвинуваченим при призначенні та проведенні експертиз під час досудового слідства, а також шляхом надання потерпілим права на виступ в судових дебатах у всіх кримінальних справах. Виходячи з цього обгрунтовується необхідність внесення змін до статей 197, 202 та 318 КПК України;

з метою запобігання негативному впливу на свідків та потерпілих, котрі є військовослужбовцями строкової служби, пропонується доповнити пункт 32 Тимчасового положення “Про проходження військової служби солдатами, матросами, сержантами і старшинами” (затвердженого Указом Президента України 13 травня 1993 року № 174/93) новою частиною такого змісту: “Військовослужбовець також може бути переведений до нового місця служби за вмотивованою постановою прокурора або суду з метою забезпечення інтересів правосуддя та захисту прав свідків і потерпілих від злочинів. Ця постанова підлягає негайному виконанню командирами відповідних частин”;

у ст. 20 КПК пропонується передбачити можливість розгляду справи в закритому судовому засіданні також з метою забезпечення безпеки потерпілих, свідків та інших осіб, які беруть участь у судовому розгляді;

обгрунтовується, що, забезпечення потерпілому можливості безперешкодно і активно реалізовувати свої права під час попереднього розслідування справи та в ході судового засідання, сприяє виявленню дійсних причин та умов вчинення злочинів проти порядку підлеглості і військової ввічливості. Це дає змогу вживати заходи для попередження злочинних проявів у військовому підрозділі, в тому числі тих, що посягають на статутні правила взаємовідносин військовослужбовців;

з врахуванням конституційної норми про те, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст.63 Конституції України), автор пропонує нову редакцію ст.302 КПК України;

враховуючи, що існує конституційна заборона (ст. 62 Конституції) грунтувати обвинувачення на доказах, одержаних незаконним шляхом, вноситься пропозиція доповнити статтю 65 КПК частиною третьою: “З'ясувавши, що ті чи інші докази отримані з істотним порушенням закону, суд повинен визнати їх такими, що не мають юридичної сили. Подальше посилання на них при обгрунтуванні винності особи є неприпустимим”;

обгрунтовуються пропозиції щодо редакційного уточнення статей 332 і 334 КПК України, з огляду на те, що, крім вступної, мотивувальної та резолютивної частин, вирок містить ще й описову частину.

Наукова та практична значущість роботи полягає в тому, що вперше в Україні проведено комплексне дослідження проблемних питань судового розгляду справ про злочинні порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців у Збройних Силах України, які становлять майже 30% від загальної кількості військових злочинів. На основі проведеного дослідження внесено пропозиції про удосконалення кримінального, кримінально-процесуального та військового законодавства України і практики його застосування.

Теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані також в навчальному процесі у юридичних вузах при вивчені курсу кримінального процесу, а у військових навчальних закладах у ході вивчення предмету “Військове законодавство”. Можливе використання положень роботи і в науково-дослідній роботі викладачів, аспірантів та студентів.

Апробація результатів дослідження.

Головні висновки та рекомендації дисертаційного дослідження доповідались на засіданнях кафедри правосуддя Київського університету імені Тараса Шевченка, на навчально-практичних конференціях військових суддів Західного регіону України в 1995-1998 роках.

За темою дисертаційного дослідження опубліковано чотири наукові статті та один практичний посібник для військових юристів (Ткачук О.С. Організаційні особливості судового розгляду кримінальних справ у присутності особового складу військових частин. Практичний посібник військового юриста.-Львів, видавництво штабу Західного оперативного командування.-1998.-51с.). Практичні рекомендації, що викладені в цих роботах, використовуються суддями військових судів Західного регіону України, слідчими військових прокуратур та іншими військовими юристами військових частин, підпорядкованих Західному оперативному командуванню (раніше Прикарпатський військовий округ). Особливо це стосується практичного посібника, виданого видавництвом Західного оперативного командування тиражем 350 примірників і надісланого у військові частини, розташовані на території західних та деяких центральних областей України.

Пропозиції про вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального, військового законодавства та інших галузей права, які обгрунтовуються в дисертації, були направлені для ознайомлення і можливого врахування при розробці та прийнятті відповідних законопроектів в Комітет з питань правової реформи Верховної Ради України, Юридичне управління Секретаріату Верховної Ради України та у Верховний Суд України. Звідти надійшли позитивні відгуки.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано чотири наукові статті ( без співавторів) та видано один практичний посібник для військових юристів (обсяг - 51 аркуш, тираж 350 примірників, видавництво штабу Західного оперативного командування).

Структура роботи визначена предметом та зумовлена метою і завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (445 найменувань) та додатків. Загальний обсяг роботи становить 238 аркушів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначаються його мета та завдання, методологічна та емпірична бази, визначається наукова новизна та практична значимість, а також викладаються положення, що виносяться на захист.

Розділ перший дисертації: “Особливості предмету доказування в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями”, який містить два підрозділи “Загальна характеристика військових злочинів, що посягаються на статутні правила взаємовідносин між військовослужбовцями” і “Особливості предмету доказування у кримінальних справах про порушення взаємовідносин між військовослужбовцями”, присвячено вивченню такого складу військових злочинів, як злочини проти порядку підлеглості та військової ввічливості. Виходячи з їх специфіки, в дисертації робиться спроба з'ясувати, що ж мається на увазі під поняттям “порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями” або як його частіше називають - “нестатутні взаємовідносини військовослужбовців”, які норми Кримінального кодексу України їх передбачають. Дисертант дійшов висновку, що про нестатутні відносини у Збройних Силах можна говорити в “широкому” та “вузькому” розумінні. В першому випадку - це усі військові злочини проти порядку підлеглості і дотримання військової ввічливості: непокора (ст. 232 КК), невиконання наказу (ст. 233 КК), опір начальникові або примушення його до порушення службових обов'язків (ст. 234 КК), погроза начальникові (ст.235 КК), насильницькі дії щодо начальника (ст. 236 КК), образа підлеглим начальника, або начальником підлеглого (ст. 237 КК), порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями при відсутності між ними відносин підлеглості (ст. 238 КК). Склад злочину, передбачений ст. 238 КК і є тим, що найчастіше називають “дідовщиною”, тобто поняттям нестатутні взаємовідносини військовослужбовців у “вузькому” розумінні.

На підставі проведеного дослідження автор конкретизує перелік обставин, що підлягають доказуванню в кримінальних справах, пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями. У цьому розділі дисертації проведено детальне вивчення тих вимог статутів Збройних Сил України, що закріплюють правила підлеглості, військової ввічливості, поведінки військовослужбовців, тобто статутні правила взаємовідносин військовослужбовців. Зокрема, проаналізовано статті 8, 11, 15, 28, 29 та 84 Тимчасового Статуту Внутрішньої Служби Збройних Сил України, статті 1, 4, 48, 87 та 107 Тимчасового Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України. Виходячи з диспозиції статей 232-238 КК України та переліку обставин, що підлягають доказуванню в кримінальних справах, пов'язаних з вчиненням цих злочинів, автор наголошує, що військовий суд має обов'язково встановити: чи мало місце порушення статутних правил поведінки військовослужбовців; які конкретно статутні вимоги порушені; час, місце, спосіб та інші обставини вчинення порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (мирний час, воєнний час, бойова обстановка); чи перебував хтось з учасників конфлікту при виконанні обов'язків військової служби; в яких службових стосунках перебувають підсудний та потерпілий (рівні за своїм службовим становищем і військовим званням чи ні?); в чому конкретно виявилося порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (відкрита відмова виконати наказ, інше навмисне невиконання наказу, необережне невиконання наказу, опір чи примушення начальника до порушення службових обов'язків, погроза начальнику, заподіяння начальнику або підлеглому тілесних ушкоджень, побоїв чи образи, вчинення насильницьких дій щодо товариша по службі, тобто особи рівної за військовим званням, посадою); характер, розмір і тяжкість шкоди, заподіяної порушенням статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями (зрив заходів по забезпеченню постійної бойової готовності частини, підрозділу, нещасні випадки з людьми, знищення або пошкодження бойової техніки, заподіяння істотної майнової шкоди, спричинення побоїв чи тілесних ушкоджень особовому складу, заподіяння смерті, доведення потерпілого до самогубства, психічне захворювання потерпілого); винність підсудного у вчиненні злочину, мотив і мета його дій; обставини, які обтяжують чи пом'якшують кримінальну відповідальність підсудного; обставини, що виключають кримінальну відповідальність; обставини, які характеризують учасників конфлікту; розмір витрат на стаціонарне лікування потерпілого; безпосередні причини злочину та умови, які сприяли його вчиненню.

Другий розділ дисертації “Судове слідство в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями” вміщує три підрозділи.

На основі вивчення праць вчених-процесуалістів щодо визначення місця судового слідства в судовому розгляді справи, у всебічному, повному та об'єктивному дослідженні обставин кримінальної справи автор спробував з'ясувати, які завдання вирішує військовий суд під час судового слідства, чим останнє відрізняється від процесу дослідження доказів в ході попереднього слідства. При цьому було зроблено висновок, що безпосередність, усність, гласність та змагальність, які притаманні судовому слідству, гарантують можливість встановлення істини і прийняття законного і обгрунтованого рішення у справі.

В першому підрозділі другого розділу - “Допит підсудного, потерпілого, свідків та дослідження їх показань” - проаналізовано коло запитань, відповіді на які суд може і повинен отримати з цих джерел доказів з врахуванням особливостей складу конкретного із злочинів, які охоплюються поняттям “порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями” (ст.232-238 КК України). При цьому досліджуються тактичні прийоми отримання повних і достовірних відомостей щодо обставин, котрі підлягають з'ясуванню в кримінальних справах про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців.

Дисертант вважає, що в новому КПК України необхідно закріпити норму, відповідно до котрої, розпочинаючи допит підсудного, суд повинен повідомити йому наслідки, які можуть після цього настати: а) все повідомлене підсудним може бути використано для обвинувачення його у вчиненні злочину; б) ніякі показання підсудного не мають переваги над іншими доказами; в) висновки суду про винуватість чи невинуватість підсудного не можуть грунтуватись тільки на показаннях підсудного, такий висновок має підтверджуватися усією сукупністю доказів у справі; г) визнання вини і щире розкаяння є пом'якшуючою кримінальну відповідальність обставиною (п. 8 ч. 1 ст. 40 КК).

Автор піддає сумніву обгрунтованість кроку законодавця Російської Федерації, котрий доповнив свій КПК нормою, що дозволяє головуючому під час слухання справи судом присяжним не проводити судове слідство, якщо підсудний визнав себе винним. На думку дисертанта, відродження “цариці доказів” може призвести до послаблення гарантій захисту підсудних та обвинувачених і ще більше підштовхне обвинувальну сторону (слідчих і прокурорів) до пошуку засобів, які б дозволили одержати від підсудного визнавальні показання. Запозичуючи норми кримінально-процесуального права, які є, зокрема в США, законодавець Росії, мабуть, не врахував, що скорочений процес діє там поряд з процедурою “plea bargaining”, тобто з практикою “угод про визнання вини”. Саме останні є деякою гарантією права на захист особи, що постала перед судом. Разом з тим, відсутність належно випробуваної процедури в наших умовах, може спричинити порушення прав як підсудного, так і потерпілого.

Другий підрозділ другого розділу - “Дослідження висновку експерта” - присвячено вивченню проблем, які виникають під час судового слідства в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців, коли доводиться досліджувати такі джерела доказів як висновки експерта. Крім того, у цьому ж підрозділі досліджуються питання про порядок призначення і проведення військовими судами України судових експертиз: судово-медичної, судово-психіатричної, судово-технічної та криміналістичної, судово-психологічної, почеркознавчої та інших експертиз. Так, з'ясовано, що при пошкодженні техніки і озброєння призначається судово-технічна експертиза для визначення характеру пошкоджень, розміру заподіяних збитків. Крім того, перед експертом може бути поставлено запитання і про те, чи є негативні наслідки результатом невиконання підсудним певного наказу. Таке запитання виникає у тих випадках, коли в наказі начальника визначено порядок виконання спеціальних дій, пов'язаних з роботою на техніці. Коли підсудний, отримавши наказ у письмовому вигляді, піддає сумніву свій підпис у відповідному документі в книзі розпоряджень, призначається почеркознавча експертиза для встановлення автора підпису.

Судово-психіатричні експертизи проводяться не тільки у випадку, коли виникає сумнів з приводу осудності підсудного, але й тоді, коли є підстави підозрювати, що внаслідок застосованого насильства психічним захворюванням почав страждати потерпілий. В останньому випадку важливо встановити не тільки факт хвороби, але і період часу, в котрому почався її перебіг, та причини, які могли хворобу спровокувати.

Вивчаючи практику військових судів, автор встановив, що з усіх 1280 кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців, наукові, технічні або інші спеціальні знання експертів не використовувалися тільки у 91 кримінальній справі. Пов'язано це було з тим, що порушення статутних правил відбувалося у формі “іншого насильства”, а знущаючись чи ображаючи потерпілого, підсудний ніяких ударів йому не наносив.

Разом з тим, у практиці військових судів трапляються випадки призначення експертизи з обставин, з'ясування яких не вимагає спеціальних знань. Це стосується призначення судових експертиз штатної зброї, котра зберігається у військових частинах і на котру заведені відповідні паспорти та формуляри, що підтверджують її належність до певного виду, справність і придатність для заподіяння тілесних ушкоджень. Такі експертизи призначалися в 12 справах з вивчених автором 1280 кримінальних справ (тобто майже по 1% справ).

Дисертант наголошує, що, оцінюючи висновок експерта, військові суди, звертають увагу на такі обставини: а) чи додержані вимоги кримінально-процесуального закону при призначенні та проведенні експертизи; б) якщо ці вимоги не додержані, то у чому конкретно це виявилося, чим було викликано, чи могло відбитися на повноті та достовірності висновку експерта; в) кваліфікацію експерта, рівень його теоретичної підготовки і практичний досвід, чи відповідають вони завданню, що ставилося експертові; чи не вийшов експерт за межі своїх повноважень; чи існують обставини, що перешкоджають його участі у справі; г) матеріал, котрий був в розпорядженні експерта; чи достатній він був для проведення експертизи; чи відбилися на висновку неповнота або низька якість матеріалу, наданого експертові; чи не збиралися вихідні дані самим експертом; д) науковість проведеного експертом дослідження, рівень розвитку відповідної галузі наукових знань; правильність застосування конкретної методики та дозволеність її використання, перевіреність наукою і практикою; є) відповідність висновків експерта тим даним, котрі він отримав у ході дослідження; обгрунтованість висновків, достовірність даних, покладених в основу висновків; ж) відповідність фактичних даних і підсумків, котрі містяться у висновку експерта, іншим доказам в справі; чи є між ними суперечності; чи можна їх подолати без призначення повторної, додаткової експертиз.

Третій підрозділ другого розділу - “Дослідження речових доказів, протоколів слідчих і судових дій, інших документів”. В цьому підрозділі автор, підтримуючи пропозицію М.М. Михеєнка, обгрунтовує доцільність заміни в законі поняття “речові докази” на термін “предмети як джерела доказів”. На думку дисертанта, поділ предметів, які мають ознаки речових доказів, на кілька видів є умовним, бо одні і ті ж предмети можуть у кожному конкретному випадку виступати у різних якостях. Так, наприклад, ніж, котрим заподіяно поранення потерпілому, може бути не тільки знаряддям вчинення злочину, але і предметом, на якому збереглись сліди злочину (сліди крові, відбитки пальців рук), або предметом, що дозволяє розкрити злочин і викрити винного (якщо він загублений підозрюваним на місці скоєння злочину). Разом з тим, поділ цих предметів на види дозволяє більш уважно підійти до їх вивчення, з'ясувати, у чому полягає їх відмінність між собою, та відмежувати речові докази від інших доказів, котрі згадуються законодавцем у ст.ст. 82 і 83 КПК України, - протоколів слідчих і судових дій та інших документів.

Використання знарядь значно підвищує суспільну небезпеку діяння. Цим пояснюється розміщення в окремих нормах Кримінального кодексу, переважно у вигляді кваліфікуючих ознак, згадок про використання таких предметів. Наприклад, у випадку застосування вогнепальної чи холодної зброї в процесі порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями при відсутності між ними відносин підлеглості, дії винного підлягають кваліфікації за п."в" ст.238 КК України. Для порівняння - зазначена норма, передбачає у шість разів суворішу відповідальність ніж санкція п. "а" цієї ж статті.

Документи як джерела доказів в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями займають значне місце. До них потрібно віднести документи, котрі стосуються періоду проходження підсудним військової служби (витяги з наказів командира частини про зарахування військовослужбовця в списки особового складу, про призначення і звільнення з посад, про присвоєння військового звання, призначення в наряд тощо) і документи з місця призову в армію (характеристики, довідки з лікувальних установ, місця проживання, органів внутрішніх справ, школи, училища і т.п.).

Протоколи слідчих і судових дій є окремим видом документів у кримінальному судочинстві. Вони - основний процесуальний засіб оформлення слідчих дій, їх результатів, а також усього ходу судового засідання. З допомогою таких документів фіксуються відомості про факти, отримані під час проведення слідчих і судових дій, в тому числі відомості про факти, котрі були об'єктами безпосереднього спостереження слідчого, суддів та інших учасників процесу, зокрема майже 80% справ, котрі були вивчені при написанні дисертації, містили протоколи відтворення обстановки та обставин подій за участю обвинуваченого і потерпілих.

Оцінка речових доказів та документів полягає у визначенні їх належності, допустимості та достовірності. Особливість оцінки речових доказів пов'язана перш за все з особливістю самих речових доказів, котрою виступає місце їх виявлення. Його аналіз дозволяє визначити належність доказу і вирішити інші питання. Так, виявлення предмету на місці події може свідчити про зв'язок цього предмету з тим, що там відбулося. Подання ж предмету учасником процесу, а не відшукання його слідчим під час огляду місця події, може вплинути на оцінку достовірності цього доказу.

Оцінка допустимості полягає в аналізі додержання порядку процесуального оформлення речового доказу. Останнє впливає і на вирішення питання про достовірність речового доказу, тобто питання про те, наскільки правильно його якості та ознаки відображують дійсні події та дії.

Оцінюючи речовий доказ, необхідно проаналізувати весь хід, процес його утворення: умови виявлення, зберігання, старанність огляду, дотримання порядку процесуального оформлення. Важливо вирішити питання про те, чи це той предмет, який було виявлено як речовий доказ; з'ясувати все, що могло вплинути на його цінність, зміну якостей, фальсифікацію тощо.

Оцінка речового доказу судом повинна бути результатом обов'язкового огляду предмета в судовому засіданні відповідно до принципу безпосередньості судового розгляду та вимог ст.313 КПК України.

У розділі третьому “Судові дебати і останнє слово підсудного при розгляді кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями” досліджуються загальні проблеми участі в судових дебатах військового прокурора та захисника-адвоката, а також з'ясовується, які питання доводиться порушувати і обгрунтовувати названим учасником дебатів у кримінальних справах пов'язаних з нестатутними взаємовідносинами військовослужбовців. З'ясовується місце та роль останнього слова підсудного в наданні йому всього комплексу процесуальних засобів захисту від обвинувачення.

У першому підрозділі третього розділу: “Промова військового прокурора” дисертант, проаналізувавши зміст статей 264, 282, 297-299 КПК України та статті 36 Закону України “Про прокуратуру”, робить висновок, що вони не узгоджуються з вимогами ст. 121 Конституції України і пропонує шляхом внесення змін, до згаданих норм, привести їх у відповідність з Основним законом. При цьому автор обгрунтовує необхідність передбачити в КПК обов'язкову участь державного обвинувача у судовому розгляді всіх кримінальних справ, доцільність запровадження принципу обов'язковості волевиявлення прокурора для подальшої долі кримінальної справи: у разі відмови прокурора від обвинувачення суд має закрити справу або винести виправдувальний вирок, якщо проти цього не заперечує потерпілий та інші учасники процесу. На підставі вивчення параграфів 90,109,259 КПК Австрії, частини 7 статті 317 КПК Казахстану, відповідних норм законодавства Югославії та Великобританії, дослідження судової практики військових судів України дисертант прийшов до переконання, що запровадження таких норм в кримінально-процесуальному законодавстві України звільнило б суд від виконання невластивої йому обвинувальної функції.

З огляду на тему роботи, автор пропонує таку приблизну структуру обвинувальної промови військового прокурора в кримінальних справах пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин військовослужбовців: 1) суспільна оцінка конкретного порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями; 2) викладення фактичних обставин справи; 3) аналіз і оцінка дослідження в суді доказів; 4) обгрунтування кваліфікації злочину; 5) характеристика підсудного та потерпілого; 6) міркування з приводу покарання та цивільного позову; 7) аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і запропоновані заходи для їх усунення.

У другому підрозділі третього розділу: “Промова захисника” на основі дослідження 1280 кримінальних справ щодо порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців, котрі військові трибунали СРСР та військові суди України розглянули протягом 1950-1998 років, автор зауважує, що, беручи участь в судових засіданнях військових судів, і зокрема, в судових дебатах при розгляді кримінальних справ про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців, захисники-адвокати інколи до виконання своїх процесуальних обов'язків ставляться не досить професійно. Вивчивши це питання, дисертант робить висновок, що пасивність адвокатів часто пов'язана з недостатнім знанням захисниками особливостей військового законодавства, що регламентує порядок проходження військової служби, підтримання дисципліни, дотримання правил військової ввічливості тощо.

Проаналізувавши статтю 59 Конституції України, Закон України “Про адвокатуру”, вивчивши пропозиції Т. Варфоломєєвої, М. Костицького, С. Логінової, О.Яновської, О.Святоцького та М.Барщевського, а також відповідні норми КПК Франції, дисертант наголошує на необхідності прийняття Кодексу адвокатської етики України.

Третій підрозділ третього розділу охоплює вивчення правової природи та змісту останнього слова підсудного в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців. Зокрема, підкреслюється, що серед окремих практиків та науковців ставлення до останнього слова дещо “міфічне”, тому що його вважають не тільки за важливу процесуальну гарантію, але і за найбільше, найпереконливіше свідчення об'єктивності суду та досягнення психологічного контакту між учасниками процесу і судом.

Висловлюючи думку, що останнє слово має найбільший вплив саме на внутрішнє переконання суду і не є підтвердженням ні об'єктивності суду, ні доказом щирості пояснень підсудного, дисертант не погоджується з пропозицією окремих авторів (зокрема, О.І. Абасова) про віднесення останнього слова до показань обвинуваченого.

Останнє слово підсудного - це виголошене після дослідження доказів і висловлення учасниками судових дебатів пропозицій щодо вирішення справи останнє звернення підсудного до того, як той піде до нарадчої кімнати для вирішення його справи. Якщо у цьому зверненні підсудний повідомить про обставини справи, які мають істотне значення то суд має відновити судове слідство і заслухати це звернення як показання підсудного та дослідити їх з участю інших суб'єктів процесу.

Розділ четвертий: “Обгрунтування та мотивування обвинувального вироку в кримінальних справах про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями” присвячено дослідженню процесу складання військовими судами вироків в кримінальних справах даної категорії. При цьому, проаналізувавши праці М.І. Бажанова, Ю.М. Грошевого, М.М. Михеєнка, І.Д. Перлова, М.С. Строговича та інших вчених і матеріали кримінальних справ, що розглянуті військовими судами, автор аналізує, які ж проблеми виникають в ході складання, обгрунтування і мотивування обвинувальних вироків та причини відсутності виправдувальних вироків (протягом 1990-1998 років) в кримінальних справах пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин військовослужбовців. Останнє, на думку дисертанта, пояснюється тим, за наявності підстав для висунення підсудному більш тяжкого обвинувачення, справи поверталися для проведення додаткового слідства (6 справ із 1280, тобто біля 0,55 %) або закривалися вже на стадії віддання обвинуваченого до суду (2 справи з 1280 вивчених, тобто 0,17%). В інших випадках - мала місце перекваліфікація дій підсудних.

Автор погоджуючись з Ю.М. Грошевим, вважає, що між законністю та обгрунтованістю вироку існує органічний взаємозв'язок та взаємозалежність. Вирок може бути або правосудним, тобто законним та обгрунтованим або неправосудним, тобто незаконним та необгрунтованим.

Мотивування вироку є проявом внутрішнього переконання суду. Складання добре мотивованого вироку особливо у великих, складних справах, де до того ж переважають непрямі докази, вимагає порівняно більшого часу, ніж викладення невмотивованого вироку. Однак ця обставина не може бути підставою для виправдання пропозицій окремих вчених стосовно скасування мотивування. Не можна допустити, щоб у вироку була відсутня вмотивованість тільки тому, що вона робить постановлення вироку більш тривалим процесом. Разом з тим, мотивування повинно стосуватися тільки тих обставин, котрі названі в КПК.

У “Висновках” в концентрованому вигляді викладаються теоретичні і практичні підсумки дисертаційного дослідження, формулюються пропозиції щодо вдосконалення кримінального, кримінально-процесуального та військового законодавства України.

В “Додатках” зібрані матеріали щодо впровадження результатів дисертаційного дослідження.

За темою дисертаційного дослідження опубліковано такі праці автора:

Ткачук О.С. Питання профілактики нестатутних взаємовідносин у Збройних Силах //Вісник Київського університету. Юридичні науки.-1995.-№36.-С.146-151.

Ткачук О.С. Планування судового слідства у справах про нестатутні взаємовідносини військовослужбовців // Вісник Дніпропетровського університету. Юридичні науки.-1995.-С.209-219.

Ткачук О.С. Дослідження в суді доказів, які характеризують особу підсудного // Право України.- 1996.-№12.-С.47-48.

Ткачук О.С. Одержання даних стосовно суб'єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України.- 1998.-№11.-С.53-58.

судовий слідство кримінальний військовослужбовець

Ткачук О.С. Судовий розгляд кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями Збройних Сил України.-Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза - Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертація присвячена вивченню проблемних питань судового розгляду кримінальних справ про порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями Збройних Сил. Враховуючи, що в Україні вперше проводиться подібне дослідження, автор проаналізував також найбільш характерні ознаки діяльності військових судів України по здійсненню правосуддя та предмет доказування в кримінальних справах, пов'язаних із злочинами проти порядку підлеглості та військової ввічливості. При цьому конкретизовано перелік обставин, які підлягають доказуванню в кримінальних справах цієї категорії і, виходячи з даного переліку, прослідковано порядок та особливості дослідження доказів під час судового слідства, шляхи усунення суперечностей та неповноти попереднього слідства. На підставі вивчення 1280 кримінальних справ пов'язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, дисертант проаналізував діяльність військових прокурорів та захисників адвокатів як під час судового слідства військових судів, так і в ході судових дебатів. Визначено, які проблеми виникають в процесі обгрунтування та мотивування обвинувальних вироків військових судів і запропоновано рекомендації по їх вирішенню.