У Вступі висвітлюється актуальність теми дослідження, ступінь наукового опрацювання проблеми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ перший „Загальнотеоретична характеристика джерел права як основа дослідження джерел права Євросоюзу” складається з двох підрозділів, присвячених характеристиці концептуальних підходів до визначення поняття „джерело права” та окремих видів формально-юридичних джерел права.

У підрозділ 1.1. “Концептуальні підходи до визначення поняття „джерело права” з метою формування методологічної основи для аналізу джерел права у рамках правової системи Євросоюзу досліджено еволюцію доктринальних підходів та наукових концепцій до визначення змісту категорії „джерело права”. На думку дисертанта, різне розуміння поняття джерела права зумовлене, насамперед, складністю і багатогранністю цього явища, а також історичною епохою і належністю дослідників до різних шкіл. Виходячи з цього, аналізується спектр поглядів стосовно того, звідки випливає право і що є його джерелом в межах природно-правової, позитивістської, нормативістської, історичної, психологічної, соціологічної правових шкіл.

Досліджуються погляди дореволюційних учених на проблему джерел права. Відзначаючи потужність і прогресивність наукової думки того часу, автор робить висновок, що саме тоді у науковий обіг були запроваджені основні теоретичні положення, поняття та категорії, якими і досі оперують вітчизняні правознавці при вивченні джерел права. Послідовно аналізується пошук найбільш адекватного визначення джерела права у працях науковців радянського періоду та сучасних правознавців.

Особлива увага приділяється порівняльному аналізу підходів до розуміння поняття „джерело права”, що склались у вітчизняній і європейській правовій доктрині. Зокрема, досліджуються концепції джерел права в англійській, німецькій, румунській, угорській та французькій теорії права.

Досліджується генезис факторів правоутворення об'єктивного і суб'єктивного характеру та розглядаються джерела права відповідно до рівнів процесу правоутворення. Автор констатує, що у спеціальних правових дослідженнях розповсюдженою є точка зору, згідно з якою, відсутність загальновизнаного поняття джерела права обумовлена недооцінкою питання про джерела права і недостатністю його теоретичної розробки. Критично осмисливши дану позицію, дисертант дійшов висновку, що проблема багатозначності й нечіткості поняття джерела права та великої кількості різнопланових підходів до його розуміння обумовлена не тільки відсутністю ґрунтовних теоретичних розробок у цій сфері, а також тим, що вивчення джерел права нерідко ведеться у відриві від процесу правоутворення. Водночас, у найбільш широкому, загальному розумінні джерела права можуть бути охарактеризовані саме як причини і закономірності генезису, формування права, а тому мають розглядатися у безпосередньому зв'язку з процесом правоутворення. На думку дисертанта, правотворчі фактори, властиві кожному з рівнів правоутворення, виступають одночасно джерелами права цих рівнів. Тим самим, джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов'язкового значення, за умови їх дії на різних етапах процесу правоутворення.

Обстоюється точка зору, що держава або, у контексті даного дисертаційного дослідження міждержавне об'єднання, яким виступає Євросоюз, і, зокрема, правотворча діяльність їх органів, направлена на встановлення або санкціонування норм права є самостійним видом джерел права, який, відповідно до рівня правоутворення, можна охарактеризувати як інституційне джерело права. Даний висновок ґрунтується на тому, що саме державна (чи наднаціональна) влада опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами та відіграє визначальну роль у створенні правових норм, шляхом надання правовим установленням загальнообов'язкового характеру.

Відповідно до рівнів правоутворення виділяються і поетапно характеризуються матеріальні, ідейні, інституційні та формально-юридичні джерела права.

Дисертант вважає, що запропонований підхід сприяє зближенню існуючих позицій та дозволяє перейти від односторонності правових шкіл і наукових концепцій до синтезу накопичених поглядів і знань.

У підрозділі 1.2. “Види формально-юридичних джерел права” крізь призму методологічних підходів теорії держави і права досліджуються окремі види формально-юридичних джерел права. Коло обраних для аналізу джерел обумовлено необхідністю створення теоретичного підґрунтя для вивчення джерел права європейських інтеграційних об'єднань і визначається тим, в які саме форми втілюються загальнообов'язкові правові приписи держав-членів та інститутів і органів Євросоюзу. Виходячи з цього, у роботі розглядаються характерні риси нормативно-правового акту, нормативно-правового договору, прецеденту і загальних принципів права. Зазначається, що дія кожного з цих різновидів джерел права складалась по-різному залежно від того, в якій правовій сім'ї він формувався і застосовувався. А оскільки правові системи держав-членів Євросоюзу є представниками двох правових сімей - романо-германської і англосаксонської, то і дослідження нормативно-правового акту, нормативно-правового договору, судового прецеденту та загальних принципів права здійснюється на основі порівняльного аналізу їх дії у межах цих двох правових сімей, зокрема, в рамках правових систем окремих європейських країн (Австрії, Великобританії, Іспанії, Італії, Нідерландів, Португалії, ФРН, Франції та ін.).

Розділ другий „Матеріальні, ідейні та інституційні джерела права Євросоюзу” складається з трьох підрозділів, в яких аналізуються матеріальні, ідейні та інституційні джерела права Євросоюзу.

Підрозділ 2.1. “Матеріальні джерела права Євросоюзу” присвячений характеристиці природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших факторів правоутворення, котрі виступають матеріальними джерелами права Євросоюзу. Обґрунтовується, що створення Європейських співтовариств, а пізніше на їх основі Євросоюзу стало можливим завдяки тому, що у 50-ті роки ХХ ст. у цій частині світу склались необхідні передумови у вигляді унікальної комбінації факторів, які сприяли інтеграції європейських держав. Європейська інтеграція на всіх своїх етапах супроводжувалась високим рівнем правового регулювання. Форми фіксації норм права Євросоюзу, з одного боку, слугували головним регулятором інтеграції, сприяли її розвитку, визначали головні цілі та завдання, а з іншого - втілювали її результати і потреби. Тому, автор вважає, що чинники, які сприяли інтеграції, виступили також факторами, що обумовили виникнення, розвиток, зміст права Євросоюзу і, відповідно, являють собою природні, історичні, культурні, релігійні, політичні, економічні та інші фактори правоутворення об'єктивного характеру або матеріальні джерела права Євросоюзу.

Природні фактори правоутворення або джерела права у природному аспекті характеризуються взаємодією географічних, кліматичних та інших чинників, які безпосередньо впливають на правоутворення і опосередковано - на правотворчий процес. Ще в XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є, досліджуючи у трактаті „Про дух законів…” процес впливу кліматичних умов на право, писав: „Якщо вірно, що характер розуму і пристрасті серця надзвичайно відмінні у різних кліматах, то закони повинні відповідати і різниці цих пристрастей, і відмінності цих характерів”. Серед природних джерел права Євросоюзу автор виділяє помірність клімату; наявність багатьох природних рубежів; близькість морів і судноплавних річок, які забезпечують легкий доступ практично до всіх частин субконтиненту; обмеженість запасу родючих земель тощо. Кожна з цих особливостей мала свої глибокі соціальні наслідки.

Історичні фактори правотворення складалися впродовж усієї історії Європи і визначаються головними віхами цивілізаційного розвитку європейських країн.

Як культурний фактор правоутворення значний вплив на Європу справила спільна правова культура, котра у всіх європейських країнах, у більшій (на континенті) чи меншій (в Англії) мірі зазнала впливу римського права.

Релігійним об'єднавчим чинником виступило християнство і, зокрема, його урбаністичний і раціоналістичний варіант - католицизм.

Вагомим фактором правоутворення виступили чинники політичного характеру, які спонукали європейські країни до об'єднання. Дисертант умовно поділяє політичні інтеграційні чинники на внутрішні і зовнішні. Внутрішнім фактором політичного порядку виступила необхідність припинити незлагоду між державами всередині європейського континенту. Зовнішньополітичний об'єднавчий фактор полягав у необхідності: 1) відновлення позицій європейських держав у світовій політиці після Другої світової війни; 2) об'єднанні задля ймовірного спільного протистояння зовнішньому противнику. Зокрема, прихованим стимулом для інтеграції західноєвропейських держав виявився розкол континенту на два ворогуючі табори, створення НАТО, Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського Договору.

Аналіз економічних об'єднавчих чинників і, відповідно, економічних факторів правоутворення, дозволив виділити наступні: 1. Розростання виробничих сил за межі національних ринків, що об'єктивно вимагало інтернаціоналізації виробництва і капіталу; 2. Високорозвинена ринкова економіка, котра у західноєвропейському контексті мала три складові: а) наявність розвиненого промислового потенціалу; б) ринковий тип господарювання; в) однорідність інституційної структури економіки; 3. Поліцентрична структура об'єднання.

Коло правотворчих факторів природного і загальносоціального характеру можна розширювати і доповнювати, проте обрані для дослідження чинники видаються оптимальними для того, щоб дослідити матеріальні джерела права Євросоюзу в усій їх повноті й багатоманітності.

У підрозділі 2.2. “Ідейні джерела права Євросоюзу” досліджуються концептуальні підходи та доктринальні течії, які сформувались у руслі так званої „європейської ідеї” та знайшли свого втілення у проектах об'єднання Європи, що висувалися відомими європейськими мислителями та суспільними діячами.

Автором доводиться, що суспільні перетворення, котрі тягнуть за собою зміни у правовій сфері - результат дії не лише об'єктивних причин, які лежать у сфері реального життя (суспільне буття). Важливою та необхідною умовою слугує також підготовка суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ. Для цього, у свою чергу, необхідно сформувати концепцію, „ідею”, навколо якої можливо об'єднати людей. Стосовно Євросоюзу такого роду концепцією послужила так звана „європейська ідея” - сукупність проектів об'єднання народів і держав Європи в єдину політичну організацію. Такі проекти неодноразово висловлювалися провідними представниками європейської суспільної думки, які на протязі багатьох століть виступали за викорінення війн в Європі і політичне об'єднання її народів. Дисертант вважає, що сукупність концепцій об'єднання європейських країн являють собою ідейні джерела права Євросоюзу. У цьому контексті розглядаються пропозиції щодо створення союзу європейських держав таких провідних представників політико-правової думки як П. Дюбуа, І. Подебрад, Д. де Сюллі, В. Пенн, Ш.-І. де Сен-П'єр, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Р. Куденхове-Калергі, А. Бріан, Ж. Моне, Р. Шуман.

Підрозділ 2.3. “Інституційні джерела права Євросоюзу” присвячений комплексному аналізу особливостей правової природи Євросоюзу, а також його інститутів і органів, наділених повноваженнями приймати юридично обов'язкові акти та правотворчих процедур, які застосовуються у рамках європейських інтеграційних об'єднань.

Обстоюється точка зору, що інституційним джерелом права Євросоюзу у найбільш загальному розумінні виступає сам Євросоюз як особлива організація політичної влади. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права Євросоюзу є правотворча діяльність його компетентних інститутів і органів, які, за допомогою спеціальних правотворчих процедур, здійснюють об'єктивацію правових норм, що регулюють процеси європейської інтеграції, у визначені форми права.

Складність питання про правову природу Євросоюзу, насамперед, обумовлена тим, що на сучасному етапі свого розвитку Євросоюз виступає як складне за своєю структурою формування, складовими елементами якого є Європейське співтовариство (ЄС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) - І опора Євросоюзу, а також структури, що відповідають за спільну зовнішню політику та політику безпеки (СЗППБ) та співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері (СПСКС) - відповідно ІІ і ІІІ опори Євросоюзу. Функціональна відмінність між опорами Євросоюзу полягає у тому, що в рамках Європейських співтовариств найбільшою мірою проявляється державоподібний характер об'єднання, а у межах СЗППБ та СПСКС співробітництво здійснюється переважно на міждержавному рівні за допомогою міжнародно-правових механізмів та інструментів. У наслідок цього, Євросоюз займає проміжне становище між міжнародно-правовими формами об'єднання держав і державним утворенням (квазіфедеративною структурою), що знаходить свій прояв у наявності у нього рис мінімум трьох видів державних союзів: міжнародної міжурядової організації, конфедерації та федерації. У роботі наводиться аналіз міжнародно-правових рис та ознак державності в правовій природі Євросоюзу. Здобувач підтримує погляди тих правознавців, які визначають Євросоюз як об'єднання особливого характеру (sui generis) з автономним правопорядком.

Визначається, що основними носіями правотворчих повноважень у рамках європейських інтеграційних організацій є Рада Євросоюзу, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд Європейських співтовариств та Європейська рада. Розглядається компетенція, склад, внутрішня структура цих інститутів, виявляються їхні особливості, місце та роль у процесі прийняття юридично обов'язкових рішень. Автор акцентує увагу на дослідженні правотворчих процедур, за допомогою яких приймаються правові акти Євросоюзу. Зокрема, аналізуються такі законодавчі процедури як консультативна процедура, процедура отримання згоди Європейського парламенту (процедура санкціонування), процедура співпраці, процедура спільного прийняття рішень Радою Євросоюзу і Європейським парламентом, а також процедура прийняття Європейською комісією актів делегованої нормотворчості („комітологія”). Робиться висновок про те, що специфіка правової природи Євросоюзу, його компетентних інститутів та правотворчих процедур, які застосовуються у рамках європейських інтеграційних об'єднань безпосередньо зумовлюють особливості формально-юридичних джерел права Євросоюзу.

Розділ третій „Формально-юридичні джерела права Євросоюзу” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню підходів до класифікації формально-юридичних джерел права європейських інтеграційних об'єднань та видів формально-юридичних джерел права Євросоюзу.

У підрозділі 3.1. “Підходи до класифікації формально-юридичних джерел права Євросоюзу” аналізу піддається широкий спектр поглядів вітчизняних, російських та європейських правознавців на проблему класифікації формально-юридичних джерел права Євросоюзу. Виявлено, що доктринальні підходи до побудови системи джерел права Євросоюзу вирізняються значним розмаїттям і носять суперечливий характер. З огляду на теоретичне спрямування дисертаційного дослідження, на основі узагальненого критерію, яким виступають форми, в які втілюються правові приписи інститутів і органів Євросоюзу і держав-членів, автор пропонує об'єднати всі джерела права Євросоюзу у чотири групи: по-перше, джерела первинного і вторинного права (законодавства); по-друге, джерела договірного права; по-третє, джерела прецедентного права; по-четверте, загальні принципи права. На думку здобувача, така класифікація носить універсальний характер, оскільки дозволяє врахувати комплексну природу права Євросоюзу, за її допомогою можна розкрити відмінні особливості окремих його джерел, а також простежити існуючі між ними взаємозв'язки.

Підрозділ 3.2. “Види формально-юридичних джерел права Євросоюзу” присвячений дослідженню джерел первинного і вторинного права (законодавства) Євросоюзу, джерел договірного права, джерел прецедентного права і загальних принципів права як джерел права Євросоюзу.

При дослідженні джерел первинного і вторинного права (законодавства) Євросоюзу вивчається система установчих документів Євросоюзу, а також юридичні акти, що приймаються компетентними інститутами і органами Євросоюзу.

Розглядаючи установчі документи, автор акцентує особливу увагу безпосередньо на договорах про заснування Європейських співтовариств і Євросоюзу, котрі є фундаментальними, базовими джерелами права, оскільки виступають правовою основою виникнення і діяльності європейських інтеграційних об'єднань. Визначається, що їх юридична природа вирізняються значною специфікою, котра проявляється в наявності у них рис як нормативно-правового договору (його міжнародного, конфедеративного, федеративного та конституційного різновидів), так і нормативно-правового акта найвищої юридичної сили (Конституції).

Конституційний характер установчих документів отримує свого підтвердження у рисах, які характеризують їх зв'язок з суспільними процесами в рамках європейських інтеграційних об'єднань і виступають ознаками установчих договорів як основного джерела права Євросоюзу. Серед найважливіших ознак установчих договорів автор виділяє і детально аналізує такі: 1) основоположний, установчий характер; 2) широта предмета правового регулювання; 3) верховенство, найвища юридична сила; 4) пряма дія норм; 5) юридична база вторинного законодавства, а також інших джерел права Євросоюзу; 6) особливий порядок прийняття і внесення змін тощо.

На відміну від первинного законодавства, що є результатом спільної нормотворчості держав-членів, вторинне законодавство має своїм джерелом акти, котрі приймаються компетентними інститутами і органами Євросоюзу. Поняття „вторинне законодавство” Євросоюзу включає дві категорії документів. По-перше, це правові акти, що приймаються на основі установчих договорів (з метою їх конкретизації та деталізації). Система таких актів складається з трьох компонентів (підсистем), які відповідають трьом опорам Євросоюзу і мають, відповідно, різні юридичні властивості. Дисертант досліджує основні правові характеристики актів, ухвалюваних в рамках І опори Євросоюзу на підставі ст. 249 Договору про заснування ЄС (регламенти, директиви, рішення, рекомендації і висновки) і розглядає правові документи, що є інструментами правового регулювання у межах СЗППБ і СПСКС (спільні стратегії, спільні позиції, спільні акції, рамкові рішення та рішення). По-друге, у роботі розглядаються так звані „нетипові акти” (акти sui generis), правовий режим яких не регламентується установчими договорами, зокрема, правила процедури (внутрішні регламенти), котрі визначають внутрішню організацію і порядок функціонування інститутів Євросоюзу, а також рішення Ради, що приймаються на підставі ст. 202 Договору про заснування ЄС.

У підрозділі досліджуються особливості джерел договірного права Євросоюзу. Визначається, що систему договірних джерел права становлять: міжнародні угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями; допоміжні конвенції між державами-членами Євросоюзу; акти представників держав-членів, об'єднаних у Раді Євросоюзу та міжінституційні угоди. Здобувач здійснює юридичний аналіз кожного різновиду джерел договірного права з точки зору його місця у системі джерел права Євросоюзу, юридичної сили, суб'єктного складу, об'єкту регулювання, можливості прямої дії, а також компетенції Суду ЄС щодо здійснення попереднього контролю і тлумачення.

Обґрунтовується точка зору, що рішення Суду Європейських співтовариств (Суду ЄС) є не тільки правозастосовчими, а й правотворчими актами, тобто виступають джерелами прецедентного права Євросоюзу. Досліджені дискусійні питання стосовно місця прецеденту в системі правових актів Євросоюзу. Здобувачка підтримує погляди тих вчених, які відзначають вагоме значення судового прецеденту для правопорядку європейських інтеграційних об'єднань, додатково аргументує необхідність включення його до кола джерел права Євросоюзу. Шляхом аналізу серії рішень Суду ЄС, прийнятих ним по конкретним справам, а також винесених у преюдиціальному порядку (на підставі ст. 234 Договору про заснування ЄС), дисертантка простежує еволюцію прецеденту як джерела права у рамках правопорядку Євросоюзу. Визначається, що основними складовими доктрини прецеденту в межах Євросоюзу виступають розроблені Судом ЄС концепції acte clair („питання, котре вже було вирішено у конкретній справі”) і delegation sectorale des fonctions judiciaires (“часткового перерозподілу судових функцій” між Судом ЄС і судами держав-членів), які оформили трансформацію рішень Суду ЄС з акта тлумачення і застосування права Євросоюзу у повноцінне джерело права, наділене прямою дією на території держав-членів.

Також, у підрозділі здійснений аналіз загальних принципів права як джерела права Євросоюзу. Розглядаються різноманітні підходи до визначення місця загальних принципів права у системі джерел права Євросоюзу, їх ролі і значення для правопорядку європейських інтеграційних об'єднань, а також встановлення їх конкретного переліку і змісту. Виявлено, що провідну роль у ствердженні загальних принципів права як джерела права Євросоюзу відіграв Суд ЄС, який шляхом прийняття рішень по справам сформулював ряд фундаментальних юридичних принципів неписаного характеру і звів їх до рангу вищих норм права європейських інтеграційних об'єднань. Автор доводить, що на сьогодні загальні принципи права, поряд із установчими документами, займають найвищу сходинку в ієрархії джерел права Євросоюзу. Виділено і проаналізовано основні загальні принципи права Євросоюзу, а саме: принцип правової визначеності, принцип законних очікувань, принцип солідарності, принцип рівності, принципи пропорційності і субсидіарності, основні права людини.

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні не тільки формальних джерел права Євросоюзу, а всієї системи факторів, які визначають зміст права європейських інтеграційних об'єднань і форми його вираження. Основними науковими і практичними результатами цього дослідження є наступні висновки.

1. Проблема визначення змісту категорії „джерело права” є предметом однієї з найдавніших наукових дискусій. У різні часи до неї зверталися правознавці, висвітлюючи той чи інший аспект питання. Це значною мірою сприяло тому, що в юридичній науці поняття джерела права є одним з найбільш дискусійних і багатозначних.

На теперішній час, як у вітчизняній, так і в європейській правовій доктрині склалось декілька підходів до визначення джерела права. По-перше, у так званому матеріальному значенні під джерелом права розуміють сили або фактори, які створюють право, викликають правові установлення до життя. По-друге, у формально-юридичному значенні джерелом права визнаються певні форми зовнішнього виразу та закріплення правових норм (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, судовий прецедент тощо). Ряд правознавців поряд із матеріальними і формальними виділяють також джерела права в ідейному (ідеологічному) розумінні, до яких відносять правосвідомість суспільства та різноманітні правові доктрини, концепції тощо.

2. Водночас, звертаючись до розгляду джерел права з позицій цілісного і системного підходу, слід виходити з того, що формування права являє собою складний, багатоетапний процес, кожному рівню якого притаманні відповідні фактори правоутворення, що виступають джерелами права. Матеріальні джерела права являють собою сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших правотворчих факторів об'єктивного характеру, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права. Ідейним джерелом права виступає правосвідомість як правотворчий фактор суб'єктивного характеру, через який об'єктивні правотворчі чинники впливають на майбутній зміст правових норм. Інституційним джерелом права у найбільш широкому, загальному розумінні визнається держава, державна влада (стосовно даного дослідження - міждержавне об'єднання, яким є Євросоюз), у силу того, що саме держава опосередковує зв'язок права з об'єктивно існуючими суспільними відносинами та надає правовим установленням загальнообов'язкового характеру. У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність держави (міждержавного об'єднання) через уповноважені органи, що спрямована на встановлення або санкціонування норм права. Нарешті, формальним джерелом права виступає результат правотворчої діяльності держави (міждержавного об'єднання) - форми вираження і закріплення норм права.

Тим самим, джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов'язкового значення, а також форми об'єктивації правових норм за умови їх дії на різних етапах процесу правоутворення. Такий підхід сприяє зближенню існуючих позицій та дозволяє перейти від односторонності правових шкіл і наукових концепцій до синтезу накопичених поглядів і знань.

3. Сучасним правовим системам європейських країн властивий плюралізм форм фіксації правових установлень, який виявляється у тому, що правове регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою широкого кола формально-юридичних джерел права. Водночас, значення різних форм права в окремих європейських державах не є однаковим. У силу історичних і правових традицій у тих країнах, які належать до романо-германської правової сім'ї основну роль продовжують відігравати нормативно-правові акти. Проте, закон більше не сприймається як єдине і переважне джерело права, а у розширювальних методах його тлумачення та заповнення прогалин проявляється правотворча роль судової практики. Так само у державах, правові системи яких представляють англосаксонську правову сім'ю, значні сфери суспільного життя, поряд із прецедентом, охоплюються правовим регулюванням законодавчих актів. Чільне місце у системах джерел права європейських країн відводиться також нормативно-правовим договорам та загальним принципам права.

4. Європейська інтеграція, що призвела до створення Європейських співтовариств і Євросоюзу, стала можливою завдяки тому, що у середині ХХ ст. склалися необхідні передумови у вигляді унікальної комбінації чинників природного та загальносоціального характеру, що спонукали європейські держави до об'єднання. А оскільки європейська інтеграція супроводжувалась високим рівнем правового регулювання, саме ці чинники, на думку автора, виступили також факторами, що обумовили виникнення, розвиток, зміст права Євросоюзу і, відповідно, являють собою природні, історичні, культурні, релігійні, політичні, економічні та інші фактори правоутворення або матеріальні джерела права Євросоюзу. Таким чином, матеріальними джерелами права Євросоюзу є сукупність природних, історичних, культурних, релігійних, політичних, економічних та інших факторів об'єктивного характеру, котрі, складаючись у ході цивілізаційного розвитку впродовж усієї історії Європи, виступили безпосередньою основою для створення Євросоюзу та обумовили формування специфічної системи його формальних джерел права.

5. Суспільні перетворення, що тягнуть за собою зміни у правовій сфері - результат дії не лише об'єктивних причин, які лежать у сфері реального життя. Важливою та необхідною умовою слугує також підготовка суспільної свідомості на позитивне сприйняття майбутніх реформ. Для цього, у свою чергу, необхідно сформувати концепцію, „ідею”, навколо якої можливо об'єднати людей. Стосовно Євросоюзу такого роду концепцією послужила так звана „європейська ідея” - сукупність проектів об'єднання держав Європи в єдину політичну організацію. Отже, ідейними джерелами права Євросоюзу виступають концептуальні підходи та доктринальні течії, котрі сформувались у руслі так званої „європейської ідеї” та знайшли свого втілення у проектах відомих європейських мислителів та суспільних діячів, які протягом багатьох сторіч виступали за викорінення війн та об'єднання народів і держав Європи.

6. Визначальним фактором у процесі створення своєрідної системи юридичних інструментів, які забезпечують правове регулювання інтеграційних процесів, виступає сам Євросоюз як особлива організація політичної влади. Виходячи з цього, Євросоюз охарактеризовано у роботі як інституційне джерело права європейських інтеграційних об'єднань (в широкому розумінні). У більш вузькому значенні інституційним джерелом права є правотворча діяльність компетентних інститутів Євросоюзу, які, за допомогою спеціальних правотворчих процедур, здійснюють об'єктивацію правових норм, що регулюють процеси європейської інтеграції, у визначені форми права.

7. Юридичне закріплення формальних джерел права європейських інтеграційних об'єднань характеризується невизначеністю. Внаслідок цього, доктринальні підходи до побудови системи джерел права Євросоюзу вирізняються значним розмаїттям і носять суперечливий характер. З огляду на загальнотеоретичне спрямування даного дисертаційного дослідження, залежно від форм, в які втілюються правові приписи інститутів і органів Євросоюзу і держав-членів, запропоновано об'єднати всі джерела права Євросоюзу у чотири групи: по-перше, джерела первинного і вторинного права (законодавства); по-друге, джерела договірного права; по-третє, джерела прецедентного права; по-четверте, загальні принципи права. Така класифікація носить універсальний характер, оскільки дозволяє врахувати комплексну природу права Євросоюзу, за її допомогою можна розкрити відмінні особливості окремих його джерел, а також простежити існуючі між ними взаємозв'язки.

8. Джерелами первинного і вторинного права (законодавства) Євросоюзу є установчі документи європейських інтеграційних об'єднань, а також правові акти, що приймаються компетентними інститутами і органами Євросоюзу. Джерела первинного і вторинного права Євросоюзу вважаються головними компонентами системи його джерел, оскільки, маючи ознаки правових актів, виступають основними та найважливішими інструментами правового регулювання суспільних відносин у межах європейських інтеграційних об'єднань. Взаємовідносини між цими двома групами джерел права характеризуються найбільш тісним характером системних зв'язків та визначаються принципом ієрархічності, адже перші мають основоположний характер, наділені вищою юридичною силою і, як правило, прямо передбачають прийняття других, а другі приймаються на підставі перших (з метою їх конкретизації і деталізації) та не повинні їм суперечити. Особливістю даної категорії джерел права є їх змішаний характер, який відображує комплексну природу самого Євросоюзу. Зазначена особливість проявляється в наявності у них ознак як нормативно-правових актів внутрішньодержавного права, так і властивостей традиційних міжнародно-правових актів, а також власних специфічних рис, котрі відрізняють їх і від перших, і від других.