Управління виховно-виправним процесом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Управління виховно-виправним процесом

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження обумовлюється тим, що складні та нові процеси державного і суспільного розвитку на початку 90-х років разом із позитивними змінами викликали бурхливе зростання злочинності, серйозні негативні явища в діяльності установ і органів, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі. Розробка нормативної бази діяльності цих установ у нових умовах, правового механізму захисту особистості в процесі виконання кримінального покарання, вдосконалення змісту засобів методів впливу на засуджених, забезпечення їх соціальної реабілітації неможливі без глибокого і всебічного аналізу теорії і практики виконання кримінальних покарань на різних етапах розвитку української державності.

Вмінню управляти цими процесами, дослідженню природи покарання, цілям і системі його виконання постійно приділялась певна увага з боку вчених різних галузей науки. Зокрема, досліджувалась правова природа покарання в роботах вчених-правознавців М.М. Гернета, С.П. Мокринського, С.В. Познишева, О.І. Свірського, М.С. Таганцева, І.Я. Фойницького та інших відомих вчених. У подальшій розробці проблем покарання і його виконання, обрунтування теоретичних основ каральної політики держави і її рекомендації досить активну участь брали М.М. Ісаєв, О.О. Піонтковський, О.М. Трайнін, Б.С. Утєвський, Є.Г. Ширвіндт та інші. Вони зробили суттєвий внесок до розробки теорії і практики формування системи виконання покарань в умовах життєдіяльності нашої держави. Серйозні зміни, що відбулися у другій половині 50-х років у соціально-політичному житті держави на основі поширення демократичних започаткувань, відновлення гуманістичних принципів і посилення кримінальних покарань, створили реальні можливості для більш глибокого дослідження проблем кримінальної репресії, вироблення на цій основі науково обґрунтованих положень розвитку кримінального і виправно-трудового законодавства. Початок цьому було покладено дослідженнями В.П. Артамонова, М.О. Бєляєва, І.М. Гальперіна, М.І. Карпеца, П.Г. Крохмальника, Б.С. Нікіфорова, І.С. Ноя, О.Л. Ременсона, М.О. Стручкова, І.О. Сперанського, Ю.М. Ткачевського, Б.С. Утєвського, В.М. Чхіквадзе, М.Д. Шаргородського. Подальші дослідження різних аспектів кримінально-правової політики, законодавства і практики їх реалізації продовжували Ю.М. Антонян, З.О. Астеміров, Л.В. Багрій-Шахматов, Л.В. Висотіна, Л.В. Гуськов, І.М. Даньшин, В.В. Дедюхін, В.О. Єлєонський, В.С. Зеленецький, О.Ф. Зелінський, О.І. Зубков, О.С. Міхлін, П.Т. Пономарьов, Г.О. Радов, М.П. Стурова, В.М. Трубніков, І.В. Шмаров, та інші.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і методологічних основ управління в органах внутрішніх справ зробили О.М. Бандурка, І.М. Голосніченко, М.М. Панченко, В.М. Плішкін. Дисертант спирався також на праці вітчизняних вчених, які досліджували різні аспекти державного управління суспільними відносинами і правоохоронною діяльністю: В.П. Авер'янова, В.Д. Бабкіна, А.В. Багрій-Шахматова, Ю.П. Битяка, А.С. Васильєва, Л.С. Воронової, М.М. Дорогих, Є.В. Додіна, В.М. Іванова, Р.А. Калюжного, В.В. Копєйчикова, Л.Т. Кривенка, Є.Б. Кубко, В.Г. Лихолоба, В.Г. Лукашевича, В.М. Марчука, Н.М. Мироненка, Н.Р. Ніжника, В.Ф. Опришка, М.П. Орзіха, О.І. Остапенка, З.А. Павловича, М.І. Панова, І.М. Пахомова, В.Ф. Погорілка, О.О. Погрібного, І.В. Постика, П.М. Рабіновича, А.Й. Рогожина, А.О. Селіванова, В.Ф. Сіренка, В.В. Сташиса, Є.Л. Стрельцова, О.В. Сурілова, А.П. Таранова, В.Я. Тація, Є.А. Тихонова, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В.В. Цвєткова, М.В. Цвіка, В.К. Шкарупи, Ю.С. Шемшученка, О.Н. Ярмиша та інших.

Вивчення робіт із загальної теорії управління надало серйозну допомогу в дослідженні, а також у сфері охорони правопорядку російських та вітчизняних вчених: І.Л. Бачила, А.П. Герасімова, А.А. Гришина, Г.Г. Зубкова, Г.Г. Зуйкова, А.П. Катаєва, Б.С. Крилова, Б.М. Лазарєва, В.І. Льоткіна, В.Д. Малкова, І.П. Марченка, Р.С. Мулукаєва, В.С. Овшинського, А.М. Омарова, Г.І. Пєтрова, А.П. Полєжаєва, Б.Н. Сазонова, В.Н. Шепеля, С.В. Юшкова, та зарубіжних авторів - І. Андерсена, Є. Бонтілайнена, А. Бутлера, Г. Гельє, М. Зандера Д. Карнегі, К. Ладензака, Г. Левінзона, П. Наркоу, І.Ніссінена, М. Рустамдіма, Дж. Скотта.

Проведений аналіз багаточисленних праць вітчизняних та зарубіжних авторів не тільки сприяв формуванню методологічних основ даного дослідження, але й утворив частину його інформаційної бази.

Разом із тим, ціла низка питань, пов'язаних із об'єктивною оцінкою змісту виконання покарань у вигляді позбавлення волі, становлення їх системи, порівняння цілей і змісту цих видів покарання в різних політичних і соціально-економічних умовах минулого і сьогодення Української держави, тривалий час залишались без монографічного наукового аналізу.

Сучасній ситуації розвитку нашої держави властиві такі риси: зміни в політичній, економічній та інших галузях, нестабільність законодавства. З розширенням сфери діяльності правоохоронної системи, ускладненням криміногенної ситуації, поглибленням розподілу праці за функціональними і посадовими ознаками, зростанням актуальності захисту прав і свобод людини в демократичній, правовій державі, яка будується в Україні, набуває все більшого значення пенітенціарне законодавство і його реформування.

За цих умов пріоритетну увагу повинно бути віддано нагальним питанням організаційно-правового, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного забезпечення правоохоронної діяльності, що дозволить уже найближчим часом значною мірою зняти гостроту криміногенної ситуації в країні. До таких важливих питань належить і підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ, удосконалення їх організаційної структури, всієї системи управління в цій сфері.

Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує належного наукового забезпечення, в тому числі з боку науки управління.

Отже, актуальність досліджуваних у дисертації питань обумовлена вимогами самого життя.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичних положень, які визначають закономірності розвитку кримінально-виконавчої системи Української держави, що розкривають аспект поняття і змісту виконання покарання у вигляді позбавлення волі; визначення поняття і змісту основних засобів карально-виховного впливу на засуджених і вирішення на цій основі конкретних проблем, пов'язаних із реформою кримінально-виконавчої системи за сучасних умов:

? здійснити на базі узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду комплексне дослідження основ управління в органах внутрішніх справ України за сучасних умов;

? намітити шляхи удосконалення, підняти його роль в зміцненні дисципліни та поліпшенні профілактики рецидивної та організованої злочинності;

? висвітлити роль наукової організації праці, визначити специфіку управління в органах внутрішніх справ за особливих умов, а також при міжнародному співробітництві;

? узагальнити досвід управління поліцейськими органами в зарубіжних країнах по профілактиці організованої злочинності та проведенню роботи з нарко-токсикоманічною злочинністю;

? проаналізувати стан наукової розробки теми дисертаційної роботи в сучасній кримінології та деяких суміжних науках;

? сформулювати теоретичні засади попередження наркотизму.

Об'єктом дисертаційного дослідження обрано зріз об'єктивних реалій сьогодення, що торкається основних закономірностей соціальних відносин, які складаються із справ діяльності державних, інших органів та організацій, пов'язаних із профілактикою організованої і рецидивної злочинності як у нашій країні, так і за її межами, а також із розвитком системи виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі, формуванням її організаційних і правових основ, визначенням змісту процесу виконання покарання.

Предметом дослідження визначено теоретичні і правові засади розвитку пенітенціарних установ Української держави і управлінські проблеми забезпечення покарання у вигляді позбавлення волі, шляхи їх вирішення, зміст основних засобів управління виховно-виправним процесом.

Методологія і методи дослідження.

При узагальненні, вивченні і аналізі матеріалів дослідження, науковому обґрунтуванні теоретичних положень і рекомендацій автор спирався на діалектичний метод пізнання соціальних процесів.

Як окремі наукові методи автор використав історико-аналітичний, порівняльно-правовий, системний, конкретно-соціологічний, формально-логічний, медичний.

У процесі підготовки дисертації автор звертався до вивчення правових джерел Російської, Української держав, а також правових джерел зарубіжних держав.

Основу дослідження окремих історико-правових аспектів позбавлення волі складали матеріали архівів, які раніше мало вивчались з приводу їх закритості.

При формулюванні і обрунтуванні теоретичних положень і практичних рекомендацій автор спирався на праці вчених-правознавців та фахівців інших галузей науки, використовував роботи письменників-очевидців: О.І. Солженіцина, В.Д. Морозова, В.П. Шаповалова, матеріали поточних архівів служб МВС України, МВС СРСР, МВС Росії, які відали і відають виконанням покарання у вигляді позбавлення волі, безпосереднього вивчення і узагальнення протягом понад 20-річної роботи в системі УВП з організації виховно-виправного процесу серед засуджених.

Емпіричний матеріал дослідження збирався за допомогою:

? вивчення особистості злочинців шляхом анкетування 1500 засуджених-рецидивістів і опитування співробітників УВП;

? аналізу особливостей особистості злочинців методом нестандартних інтерв'ю з рецидивістами - 700 чоловік;

? анкетуванням контрольної групи осіб із числа рецидивістів в УВП.

Емпіричною основою дисертаційної роботи стали також статистичні звіти та аналіз діяльності правоохоронних органів як нашої, так і зарубіжних держав, чинне кримінальне та виправно-трудове законодавства, відомча документація МВС України і узагальнені дані власних спостережень і досліджень. Вихідними стали положення Конституції України, аналіз розвитку соціальних процесів, зокрема, дії системи правоохоронних органів.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше зроблено намагання усвідомити з наукової точки зору зміст виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі в різних соціально-економічних умовах функціонування Української держави, діяльність його правових і політичних інститутів, виявлено і обгрунтовано закономірності і особливості розвитку кримінально-виконавчої системи України.

Вперше на базі численного матеріалу розглядаються проблеми організації виконання покарань у вигляді позбавлення волі в тісному взаємозв'язку з організованою злочинністю і роботою міжнародних організацій, які займаються питаннями боротьби зі злочинністю, зміст основних засобів впливу на особистість у місцях позбавлення волі, організаційно-управлінські структури пенітенціарної системи; розкриваються організаційно-правові основи і практика виконання позбавлення волі, здійснюється аналіз «навколозлочинної» поведінки, мотивів і цілей злочинів; аналізується зміст каральної політики Української держави і її реалізація на різних етапах її розвитку; обґрунтовується поняття змісту виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі; викладені рекомендації і визначений зміст основних засобів управління виховно-виправним процесом.

Нові підходи до розгляду проблем виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі виявились також у змісті пропозицій щодо удосконалення законодавства, здійснення реформи кримінально-виконавчої системи і її організаційно-управлінських структур.

У дисертації обґрунтовуються нові положення та висновки, які виносяться на захист:

? покладено в проведення дослідження інтернаціоналізацію сучасного життя людей. Як наслідок цього загального положення враховувались дві основних обставини:

? інтернаціоналізація злочинності з її типовою для багатьох країн структурою та динамікою;

? об'єктивні труднощі боротьби з нею на національному рівні з приводу обмеження можливостей національних судових юрисдикцій та інших правоохоронних засобів у виявленні і розслідуванні цих злочинів, знайденні винних та притягненні їх до кримінальної відповідальності. Разом із тим враховувалось, що інтернаціоналізація сучасного суспільного життя сприяє проведенню спільних міжнародних наукових проектів на загальній теоретичній та практичній основі;

? показана роль керівника і стилю управління в забезпеченні ефективної діяльності органів внутрішніх справ по профілактиці порушень дисципліни;

? у вітчизняній юридичній літературі вперше розкриті основні напрямки, форми і методи управління соціальною роботою в місцях позбавлення волі;

? визначено специфіку управління в органах внутрішніх справ при міжнародному співробітництві;

? пропозиції щодо удосконалення професійної підготовки кадрового складу органів внутрішніх справ;

? обґрунтування стратегії і тактики встановлення, підтримання та розвитку психологічного контакту вихователя з засудженими;

? форми, методи організації індивідуальної профілактики, а також удосконалення комплексу заходів попередження злочинного рецидиву з боку засуджених із наркотичною залежністю;

? висновок про необхідність знання основ соціального управління усім начальницьким складом установ відбування покарань;

? пропозиції про реформування кримінально-виконавчої системи України в сучасних умовах;

? аналіз основних стилів управління, висновки про необхідність гармонійного поєднання в діяльності вихователя професійних, ділових, особистісних якостей, знання психології, педагогіки, культури мовлення і поведінки; визначення впливу цих факторів на ефективність управління виховно-виправним процесом;

? визначення основних напрямків, форм і методів соціальної роботи вихователів, перспективи її розвитку;

? обґрунтування специфіки управління органами внутрішніх справ при міжнародному співробітництві по боротьбі з рецидивною та організованою злочинністю;

? узагальнення сучасного вітчизняного та зарубіжного досвіду з профілактики наркоманії;

? практичні рекомендації щодо поліпшення управління в системі з усіх досліджуваних аспектів;

? визначення змісту основних засобів впливу на особистість злочинця в процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі;

? визначення правового положення установи, яка виконує кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі, та її вплив на рецидивну злочинність.

Практичне значення одержаних результатів полягає перш за все у тому, що вони дають повне уявлення про систему управління в установах по виконанню покарань, їх структуру, загальні положення процесу управління та управління органами внутрішніх справ в окремих сферах. У правотворчості винесені в дисертації пропозиції можуть бути використані під час підготовки і прийняття проектів адміністративного, кримінального та кримінально-виконавчого законів і підзаконних актів.

У правозастосувальній діяльності розроблені рекомендації можуть служити вдосконаленню практики застосування законів правоохоронними органами з метою реалізації завдань комплексної програми боротьби із злочинністю і проведенню роботи щодо підвищення рівня правової культури населення.

Рекомендації щодо удосконалення законодавства, висловлені автором на базі результатів дослідження, мають певне значення для поліпшення правотворчої діяльності Верховної Ради України, уряду, Міністерства внутрішніх справ, а також Департаменту по виконанню покарань засуджених.

Дисертація зорієнтована на практичних працівників органів внутрішніх справ, їх керівників.

У навчальному процесі положення і висновки дисертації можуть використовуватись для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних та методичних посібників, викладанні адміністративного, кримінального, кримінально-виконавчого права, процесу і адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, основ управління в органах внутрішніх справ, психології, кримінології, а також в науково-дослідній роботі курсантів, слухачів і студентів.

Раніше дисертаційних досліджень або монографічних робіт, які б розкривали в такому обсязі зміст теоретичних проблем і практики розвитку пенітенціарної системи України, управління виховно-виправним процесом, не існувало.

Апробація результатів дослідження здійснено перш за все шляхом відображення їх в монографіях та інших публікаціях автора, участі в розробці та обговоренні проектів нормативних актів.

Основні положення і висновки дисертації було апробовано в доповідях на науково-практичних, теоретичних конференціях міжнародного, республіканського, міжрегіонального, регіонального рівня в 1988-1998 роках, присвячених формуванню в Україні громадського суспільства, правової держави, боротьбі зі злочинністю, проблемам сучасної пенітенціарної політики, а саме:

? Науково-практична конференція, присвячена пам'яті проф. Федорова К.Г. (Запоріжжя, 12-13 червня 1996 року);

? ІІ науково-практична конференція, присвячена пам'яті проф. Федорова К.Г. (Запоріжжя, 12-13 травня 1997 року);

? Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України (Київ, 1996);

? Міжнародна конференція «Якщо можете, будьте у мирі з усіма» (Запоріжжя, 1997);

? Міжвузівська науково-практична конференція «Концепція формування законодавства України» (Запоріжжя, 1997);

Результати дослідження використовуються під час навчального процесу в навчальних закладах системи МВС України в курсах «Адміністративне право», «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ», «Основи управління в органах внутрішніх справ», «Кримінологія», «Пенітенціарна психологія», відображені в лекціях, методичних розробках для студентів, курсанті та слухачів.

Структура дисертації.

Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, 16 підрозділів, висновків, додатків, використаних джерел та літератури.

Загальний обсяг дисертації складає 404 сторінки машинопису, 29 додатків на 251 сторінці, 42 таблиці та 3 ілюстрації, 664 найменування джерел та літератури. Структура роботи обумовлена завданнями та внутрішньою логікою дослідження проблеми.

Основний зміст роботи

покарання кримінальний виконавчий виховний

У вступі обґрунтовується актуальність та доцільність теми дослідження, розкривається ступінь її наукової розробки, характеризуються методологічні основи дослідження, визначаються його мета та основні завдання, наукова новизна роботи, теоретична та наукова її значущість, наведені дані про апробацію.

У розділі першому «Організаційно-правові основи забезпечення державної дисципліни» розглядаються основні характеристики дисципліни та профілактика правопорушень, пов'язаних із порушеннями дисципліни.

Починається розділ із загальної характеристики дисципліни, констатується, що в кожній соціальній спільності людей суспільний взаємозв'язок, взаємодія і взаємна залежність забезпечують збереження існуючого часового порядку діяльності та регулюють поведінку людей. Такий соціальний зв'язок, на думку дисертанта, і є дисципліною.

У первісному суспільстві дисципліна забезпечувалася нормами моралі, родовими звичаями, силою звички і традиціями. Дисципліні того періоду притаманна відсутність заходів державного примусу як методу реагування на небажану для суспільства поведінку людей.

У сучасній юридичній літературі існують різні точки зору на поняття дисципліни, з них можна виділити дві групи.

Перша (в суб'єктивному значенні) - дисципліна є фактичне дотримання встановлених правил поведінки, підкорення працівника встановленому розпорядку.

Друга (в об'єктивному значенні) - передбачений соціальними нормами порядок в організації і діяльності будь-якого колективу та (в суб'єктивному значенні) підкорення цьому порядку, дотримання його членами колективу.

Юридичною основою дисципліни є правові приписи. Від їх наукової обрунтованості, юридичної грамотності, регулятивної повноти залежить стан дисципліни, її відповідність вимогам законності. При цьому, дисциплінарні відношення регламентуються не тільки правовими, але й іншими соціальними нормами, а також відповідними їм індивідуальними веліннями юридичного і суспільного характеру.

На думку автора, дисципліна - це правила поведінки людей або організацій що підтверджені нормативними актами, звичаями, нормами етикету, за порушення яких настає відповідальність матеріальна, дисциплінарна, адміністративна або кримінальна. Тобто існує механізм підтримки дисципліни в суспільстві, де людина або організація вболівають за свій соціальний стан.

Поняття «дисципліна» включає в свою структуру велике число різновидів, форм і проявів. Структура дисципліни - це її внутрішня будова, спосіб зв'язку елементів, що її утворюють, діалектична єдність, диференціація і взаємозв'язок конкретних видів і різновидів дисципліни. Вона обумовлена факторами об'єктивного характеру і, насамперед, реально існуючими видами і формами спільної життєдіяльності людей.

У суспільстві завжди існує загальнообов'язкова і спеціальна дисципліна, обов'язкова лише для членів визначеної організації. Суспільна дисципліна в залежності від класифікації може розподілятися на види, обумовлені природою соціальних норм, що лежать в її основі та визначаються сферою суспільної діяльності людей.

Вимоги дисципліни в більшості випадків набувають форми правових норм, виконання яких гарантується силою державного примусу. Тому дисципліна стає державною і її вимоги обов'язкові для всіх громадян.

Державна дисципліна в юридичній літературі висвітлюється в різних аспектах, і існують дві основні точки зору.

Перша (вузьке значення) - специфіка державної дисципліни полягає в тому, що вона стосується в першу чергу працівників органів державного управління.

Друга - державна дисципліна - це не тільки визначений порядок сукупності правил діяльності щодо здійснення загальнодержавних завдань правових норм, що закріплюють права і обов'язки робітників і службовців державних органів, підприємств, установ, організацій, режим їх виконання, права і обов'язки громадян, але і фактичне виконання цих правил усіма державними та суспільними організаціями, їх працівниками і громадянами країни.

До змісту державної дисципліни може входити дотримання норм суспільних організацій, моралі, правил гуртожитку тощо, але при неодмінній умові, що вони трансформовані як воля держави в вихідному від неї акті. Врегульовані нормативними або індивідуально-означеними правовими актами суспільні відносини, однією із сторін яких є державний орган, або його посадові особи. Другою стороною можуть бути: інший державний орган, суспільна організація, громадянин, тобто відношення, зв'язані з державною дисципліною, а невиконання однією із сторін своїх обов'язків є її порушенням.

Сутність державної дисципліни, на думку дисертанта, у виконанні вихідних від держави і встановлених правовими актами (нормативними та ненормативними) приписів в громадських відносинах, однією із сторін яких виступає сама держава в особі її органів або посадова особа. Результатом виконання вимог державної дисципліни є державний порядок, який поряд з правовим входить до складу суспільного порядку.

До структурних елементів державної дисципліни відносяться усі види дисципліни, які регулюються правом і забезпечуються державою. Як елементи системи, окремі види державної дисципліни несуть у собі те загальне, що складає державну дисципліну в цілому. Підрозподіл державної дисципліни відбувається в залежності від суспільних відносин, які вона регулює. Разом із тим кожний вид державної дисципліни має відносну самостійність і специфіку.

У різних монографіях види державної дисципліни класифікуються за різними критеріями: організаційним, функціональним, функціонально-організаційним; галузевим і функціональному; організаційно-галузевим.

На практиці при класифікації використовують й інші критерії, наприклад:

? галузевий (дисципліна у промисловості, будівництві, сільському господарстві, на транспорті);

? суб'єктний (дисципліна державних органів, суспільних і кооперативних організацій, підприємств різних форм власності, громадян);

? територіальний (дисципліна окремих регіонів, міст, областей або регіонів тощо).

На думку автора, треба використовувати організаційно-функціональну класифікацію державної дисципліни, при якій диференціація нормативного матеріалу, що лежить в її основі, відбувається за предметом правового регулювання (за галузями права і правовими інститутами). Будь-який припис, який видається державою, пов'язаний із певною галуззю права. Найбільш розповсюдженим на практиці є підрозділ державної дисципліни щодо системи права, яка склалася. За цією ознакою розрізняють дисципліну державного управління, земельних відносин, цивільних відносин, адміністративних відносин, фінансову, трудову, військову тощо.

Організація та впорядкування, узгодженість і правила послідовних спільних дій людей - невід'ємна умова процесу управління для досягнення мети, тобто намічених кінцевих цілей. Одночасно самі цілі надають діям людей певного змісту й спрямованості за їх загальним змістом, тож виділяються цільові та організаційні функції. Вирішальним моментом управлінської діяльності в пенітенціарній системі є цільові функції, які надають об'єкту управління певної спрямованості до мети розвитку системи, котра може охоплювати суспільство чи галузь, регіон, установи тощо.

Реалізацію цільових функцій суб'єкт управління здійснює через організаційні функції.

У суб'єктивному розумінні дисципліна - це фактичне дотримання порядку і правил узгодженої діяльності по здійсненню загальнодержавних завдань державними і суспільними організаціями, їх робітниками і громадянами, а також у точному та свідомому здійсненні прав і виконанні обов'язків, що встановлені законами та іншими правовими актами.

Стан законності та правопорядку значною мірою залежить від рівня професійного усвідомлення працівників ОВС. Професійна правосвідомість є найважливішим спеціальним засобом для підвищення ефективності їх правоохоронної діяльності. Чим вищий рівень професійної правової свідомості, тим більш кваліфікованою та ефективною є практика, тим більший вплив вона має на формування людини, її ставлення до правових та моральних вимог.

Дисциплінарна відповідальність, у свою чергу, являє собою накладання компетентною особою або органом на підлеглого службовця або робітника, який скоїв дисциплінарний проступок, дисциплінарного стягнення, з метою підтримки державної дисципліни в колективі та вихованні у кожного робітника і службовця добросовісного ставлення до праці. У зв'язку з цим дисциплінарна відповідальність має свої прикмети, які дозволяють відмежовувати її від суміжних видів юридичної і неюридичної відповідальності (наприклад, від відповідальності перед громадською організацією, моральною відповідальністю).

Визначальною з них вважається ознака дисциплінарних стягнень. Саме в дисциплінарних стягненнях цей вид відповідальності знаходить своє матеріальне визначення.

Ця ознака, на думку дисертанта, настільки глибоко відображає сутність даного виду відповідальності, що поняття «дисциплінарна відповідальність» та «дисциплінарне стягнення» нерідко вживаються в літературі та практиці як рівнозначні.

Дисциплінарна відповідальність реалізується в рамках правовідносин, суб'єктами яких, з одного боку, є працівник, з іншого - адміністрація. Перед нею і повинен відповідати порушник дисципліни.

Настає дисциплінарна відповідальність за скоєння дисциплінарного проступку, порушення службової (трудової) дисципліни.

Таким чином, за характером правопорушення та підставами відповідальності дисциплінарна відповідальність відрізняється від адміністративної тим, що конкретною підставою адміністративної відповідальності є склад адміністративного проступку, а конкретною підставою дисциплінарної відповідальності є склад дисциплінарного проступку. Дисциплінарна відповідальність займає своєрідне місце в системі юридичної відповідальності, вона наближається до адміністративної: і та, і інша застосовуються щодо органів державного управління, або їх представників - посадових осіб організацій, установ та підприємств.

Об'єктом адміністративного проступку взагалі або загальним об'єктом для всіх проступків є суспільні відносини, що охороняються адміністративно-правовими санкціями. Кожний адміністративний проступок має свій конкретний об'єкт. У залежності від об'єкта правопорушень існує класифікація, тобто розподіл та групування адміністративних проступків.

Адміністративний проступок завдає шкоди конкретним суспільним відносинам, за що накладаються адміністративні стягнення. Вони й будуть безпосереднім об'єктом проступку.

Адміністративний проступок має і об'єктивну сторону. Об'єктивна сторона адміністративного проступку - це зовнішній акт поведінки правопорушника, тобто сукупність зовнішніх ознак та обставин протиправної поведінки правопорушника.

Об'єктивну сторону адміністративного проступку складають протиправна поведінка особи (дія або бездіяльність), заборонена адміністративним законодавством, відповідними адміністративно-правовими нормами; громадська небезпека цієї поведінки та її наслідки; причинний зв'язок між дією та її результатом.

З об'єктивної сторони адміністративні проступки можуть виявлятись у формі протиправних дій, які і порушують встановлені правила, тобто в формі активної поведінки (наприклад, дрібне хуліганство, порушення правил рибальства та охорони рибних запасів, порушення правил мисливства).

Таким чином, адміністративному проступку властива така якість, як протиправність, оскільки це є дія або бездіяльність, що суперечить загальнообов'язковим вимогам права.

Різниця між підставою дисциплінарної та адміністративної відповідальностями полягає у відмінності об'єкта протиправного посягання.

Об'єктом дисциплінарного проступку є обов'язки по службі, в яких відображені вимоги державної дисципліни, в той час як об'єктом адміністративного проступку є вимоги, що обов'язкові для виконання як громадянами, так і державними службовцями з приводу необхідності виконувати загальнообов'язкові правила, встановлені державою.

Разом із тим, дисциплінарна відповідальність відрізняється від адміністративної відповідальності за правовими наслідками. При накладенні на особу дисциплінарного стягнення утворюється її негативна службова характеристика. У багатьох випадках, які передбачені нормами права, накладення дисциплінарного стягнення перешкоджає службовому просуванню особи, підвищенню її у званні. Серйозним правообмеженням особи, яка скоїла дисциплінарний проступок, є її звільнення з роботи.

У деяких випадках за повторне скоєння адміністративного проступку винний може бути притягнутим до кримінальної відповідальності, що виключено при скоєнні дисциплінарного проступку.

У другому розділі «Контроль за поведінкою рецидивістів в установах по виконанню покарання» зазначається, що однією з пекучих проблем нашої дійсності є рецидивна злочинність, рівень якої протягом кількох років не тільки залишається однаковим, але в деяких регіонах значно підвищується. Вже саме це викликає тривогу і диктує необхідність більш уважного вивчення цього небезпечного явища. Слід зазначити, що показники рецидиву серед осіб, засуджених багаторазово, ще надто великі. Серйозну проблему ця категорія засуджених створює для діяльності установ, оскільки вони потребують особливого підходу в плані працевикористання і утримування, застосування виховних заходів. Тим більше, що такі злочинці часто негативно впливають на інших засуджених, виступають іноді лідерами неформальних груп негативної спрямованості. Значну складність для держави становить їх побутове влаштування та працевлаштування після звільнення.

Одним із головних джерел отримання даних про причини рецидивної злочинності є особистість злочинця-рецидивіста.

Дослідження переконують, що рівень рецидивної злочинності вищий серед осіб, що відбули покарання за порушення правил паспортної системи, жебракування, бродяжництво, крадіжки громадського, державного і особистого майна громадян, дрібні крадіжки й викрадення транспортних засобів. Саме таким особам у більшій мірі властиві найнегативніші моральні якості, стійкі антигромадські орієнтації та установки.

Не випадково найбільш високий рівень рецидивної злочинності спостерігається серед осіб, звільнених з установ особливого і суворого режиму, тобто тих, хто не один раз, а багаторазово притягався до кримінальної відповідальності.

За даними проведеного вибіркового соціологічного обстеження, серед 1500 засуджених-рецидивістів, утримуваних в установах Запорізької області, 36,3% неодноразово засуджених осіб почали злочинну діяльність у віці до 18 років, а 38% - у віці від 18 до 25 років.

Привертає увагу та обставина, що найбільше судимостей мають ті з обстежених злочинців-рецидивістів, які почали злочинну діяльність ще до досягнення ними 16 років, і справа тут не тільки в кількості судимостей. Особи, які стали на злочинний шлях у ранньому віці, згодом, ставши рецидивістами, здійснюють найбільш тяжкі злочини.

Дослідження особистості багаторазово засудженого рецидивіста має суттєві особливості при порівнянні, наприклад, з особистостями так званих «первинних» злочинів. Всі обставини, які характеризують їх суспільну небезпеку, доцільно розподілити на чотири групи:

1. Обставини, які характеризують особистість, поведінку і пов'язані із скоєнням останнього злочину, його характером і мірою провини, мотивами і метою його здійснення, а також зв'язок з правопорушеннями і попереднім способом життя.

2. Обставини, які характеризують особистість звинуваченого в період до здійснення останнього злочину, наявність роботи, ставлення до неї, ставлення до сім'ї, рідних, участь у громадському житті, застосування до нього адміністративних, дисциплінарних чи громадських заходів впливу.

3. Обставини, що характеризують основні етапи всього життя звинуваченого, умови виховання в сім'ї, школі, поведінку на роботі, неформальні контакти.

4. Суб'єктивні особистісні причини скоєння злочинів, у тому числі останнього.

Зазначається, що органи досудового слідства і суд всі ці фактори виявляють рідко, не завжди всебічно вивчають обставини, які характеризують особистість цих злочинів, не враховуються вони повністю і при призначенні звинуваченому покарань, оскільки основним орієнтиром для правосуддя у відношенні до рецидивістів є формальні обставини, пов'язані з попередніми судимостями. Між тим, обставини, що дозволяють суду обрати міру покарання, яка найбільше відповідає ступеню небезпечності таких рецидивістів, є не тільки кількість, характер здійснених рецидивістом злочинів, міра покарання, призначена за ці злочини, термін і повнота відбування попереднього покарання, але й підстави звільнення від попереднього покарання, час, що пройшов між злочинами, нарешті, що дуже важливо, причини злочинної поведінки. Але багато з цих відомостей відсутні в кримінальних справах і вироках.

Більша частина обстежених віком до 40 років і старші - неодружені. У зв'язку з цим природним явищем є і те, що родинні зв'язки тих, хто до 40 років підтримує стосунки лише з батьками, - 69,4%. У тих, хто старший за 40 років, батьків залишилось мало, і тому з батьками підтримують стосунки лише 24,2%, а 29,7% із старших взагалі ні з ким не підтримують стосунків.

Серед засуджених, а серед рецидивістів старшого віку ще в більшій мірі, кількість осіб, що перебувають у шлюбі, менша, ніж у осіб, вперше засуджених до позбавлення волі. Сім'ї, засновані лише на фактичних шлюбних стосунках, складають четверту частину всіх сімей рецидивістів старшого віку і розпадаються інтенсивніше за сім'ї, засновані на законному шлюбі.

Значна частина рецидивістів - це особи, що не мають не тільки сімей, але й постійного місця проживання. Серед рецидивістів чоловічої статі осіб, що не мають постійного місця проживання, в три рази більше, ніж серед вперше засуджених.

Глибина і стійкість особливостей антисуспільної спрямованості особистості лежить в основі їх кримінологічної класифікації. За сучасних умов доцільно розрізнювати рецидивістів антисоціального і асоціального типів. Всередині цих категорій рецидивістів можна класифікувати за характером антисоціальної спрямованості на групи насильницьких, корисливих та інших злочинів. Можливий і подальший розподіл на види і різновиди за іншими підставами.

Рецидивісти антисоціального типу складають групу найбільш небезпечних і активних злочинців, що свідомо протиставляють себе суспільству, активно заперечують ряд його соціальних норм. Для них характерна постійна готовність до вчинення злочинів, здатність вчинити злочин під впливом найнебезпечніших причин. Серед осіб цієї категорії часто зустрічаються небезпечні злочинці, які володіють лідерськими здібностями, очолюють організовані злочинні групи, здійснюють тяжкі злочини, як насильницькі, так і корисливі.

Для рецидивістів антисоціального типу характерною є глибока деформація сфери інтересів і потреб, грубість, негативізм, крайній ступінь індивідуалізму. Стан соціальної неадекватності досягає у них рівня повного розриву з нормальним середовищем. Під впливом довгого перебування в місцях позбавлення волі багато з них повністю втрачає соціально корисні зв'язки, які, як правило, не відновлюються.

Особливої уваги потребує вивчення особливостей рецидивістів, хворих на алкоголізм чи наркоманію. Поняттям «наркоманія» охоплюється давно відома в медицині група захворювань, при яких життєдіяльність організму підтримується на певному рівні тільки за умов постійного прийому наркотичних речовин, що веде до глибокого виснаження фізичних і психічних функцій. Наркотизм слід розуміти як соціальне явище, сутність якого полягає в прилученні окремих груп населення до вживання наркотиків.

У ході поглиблених бесід із засудженими підтверджено, що характерною ознакою особистості алкоголіків і наркоманів є те, що непомірне вживання спиртних напоїв і наркотичних речовин призвело до загального зниження морального та інтелектуального рівня, підірвало їх силу і волю, полегшило і прискорило виникнення у них злочинного задуму, сприяло перемозі в їх свідомості негативних антисоціальних мотивів, а також заглушило обов'язку, поваги до закону. Особливість особистості рецидивістів старшого віку, які є хронічними алкоголіками і наркоманами, полягає в тому, що вони, як правило, байдужі до своєї волі, інтересів інших засуджених. Їм значною мірою властиві інертність, черствість, відсутність будь-якої перспективи і мети в житті. Все коло їх інтересів, як встановлено, головним чином зводиться до вгамування потреби у спиртних напоях і наркотиках.

Другою особливістю здоров'я засуджених рецидивістів є наявність серед них тих, хто в тій чи іншій мірі страждає психічними аномаліями.

Такі психічні властивості, як імпульсивність, непередбаченість поведінки, часто бувають пов'язані з наявністю таких аномалій у багаторазово засуджених рецидивістів.

Вивчення особливостей характеру і поведінки рецидивістів не вичерпується визначенням того, що всім або частині злочинців властиві антисуспільні риси. Значення його полягає в тому, що шляхом з'ясування моральних, демографічних, карно-правових, психологічних та інших особливостей рецидивістів і механізмів формування антисоціальних орієнтацій і таких же спрямованостей досліджуються причини й зміст злочинної поведінки. Отже, особистісний принцип є важливим для подолання наявного розриву між проблемою особистості і проблемою її поведінки.

За даними спостережень, до числа найбільш ефективних відноситься метод психологічного експерименту, який становить собою також і форму активного впливу на особу, що вивчається.

Перший етап - попереднє вивчення рецидивіста і групи, з якою він спілкується (житлова секція, ланка або бригада).

Другий етап - визначення ситуації і педагогічних завдань, за допомогою яких можна викликати ту чи іншу реакцію збоку засудженого і разом з тим виховувати його.

Третій етап - здійснення запланованих заходів і вивчення поведінки засудженого за створених обставин, його реакція на вплив.

Четвертий етап - складання обрунтованих характеристик, в яких повинен бути даний якісний аналіз особистості засудженого і визначені шляхи подальшого розвитку.

Не можна забувати, що психолого-педагогічний експеримент завжди повинен бути спрямований на вивчення рецидивіста в процесі його праці, освіти й виховання.

Таким чином, глибоке і всебічне вивчення особистості засудженого - невід'ємна сторона процесу його виправлення, обов'язкова умова успіху. Воно повинно провадитися постійно і безпосередньо з першого і до останнього дня перебування засудженого в установі.

Під вивченням особистості засудженого слід розуміти систему здійснення вихователем педагогічних заходів, спрямованих на одержання і всебічний аналіз даних, що характеризують особистість засудженого з метою найбільш ефективно застосування до нього заходів і засобів переконання і виправлення.

Цілі вивчення особистості засудженого:

? виявлення позитивних та негативних сторін його поведінки;

? правильна організація виховної роботи з ним;

? найбільш доцільна організація структурного підрозділу (загін, бригада, цех);

? найбільш ефективне застосування заходів трудового впливу;

? виявлення дійсного виправлення засудженого і складання на нього характеристики.

Для правильної організації процесу виправлення рецидивістів слід усвідомити, які індивідуальні властивості особистості визначають її високу суспільну небезпечність.

Найбільш характерними особливостями, які характеризують особистість тих чи інших рецидивістів (в різних комбінаціях), можуть бути:

? антисуспільна спрямованість особистості, яка виявляється в перевазі спотворених матеріальних потреб над духовними, в антисоціальних установках, хибних моральних ідеалах, злочинній «життєвій філософії»;

? негативні риси характеру (егоїзм, індивідуалізм), які виражають ставлення рецидивіста до суспільства;

? аполітичність, безідейність, аморальність, відсутність патріотизму, почуття обов'язку і відповідальності перед суспільством і державою;

? неприйняття суспільно корисної праці, паразитичний спосіб життя, з метою забезпечення якого особа здійснює злочини;

? перекручене розуміння свого стану в суспільстві, неадекватна оцінка своїх дій, поведінки, вчиненого злочину;

? наявність перебільшеного почуття значущості своєї особистості, яке виявляється в зарахуванні себе до сміливих, рішучих, виняткових людей, самоствердження абиякою ціною для визнання свого авторитету іншими засудженими, використання в цих цілях насильства, а іноді - вчинення нових злочинів;

? впертість, тобто невмотивований опір (у вигляді дії або бездіяльності) всім засобам впливу, які походять від адміністрації колонії;

? недисциплінованість як наслідок поганого виховання, негативна спрямованість волі, слабке розвинення моральних почуттів;

? схильність до зловживання спиртним, наявність тих чи інших аномалій.

Глибоке знання морально-психологічної характеристики рецидивістів дозволяє належним чином будувати роботу з викорінення тих рис, які найбільшою мірою сприяли зародженню та укріпленню антисуспільних поглядів та звичок і стали в ряді випадків причиною вчинення злочину.

Найбільший вплив на поведінку особистості чинить безпосереднє соціальне оточення. Вищесказане повністю відноситься до рецидивістів, що відбувають покарання. У спілкуванні між собою вони утворюють специфічне середовище, в якому їх взаємини регулюються, з одного боку, розпорядженнями чинного законодавства, а з іншого - прийнятими серед них неформальними соціальними нормами і цінностями, розподіленням рольового статусу.

Рецидивісти частіше об'єднуються в малі групи на підставі давнього знайомства, спільного проживання раніше і деяких захоплень. У той же час характерно, що 11,7% рецидивістів як основу дружніх стосунків з іншими засудженими назвали прагнення захистити себе від можливих посягань збоку злісних злочинців.

Підкреслимо, що іноді засуджені по декілька разів відбувають покарання в одній і тій же колонії суворого режиму. Подібна практика не сприяє нейтралізації впливу на поведінку негативних груп засуджених.

У процесі контролю поведінки і виправлення рецидивістів важливо формувати і керувати соціально-психологічним кліматом у колонії. Перш за все при виправленні рецидивістів слід виявляти і керувати тими факторами, які складають мотиваційну систему особистості, що означає впливати на ту ланку, яка головним чином визначає поведінку рецидивіста.

Наведемо дані про поведінку в колоніях суворого режиму рецидивістів молодшого і старшого віку.

Так, анкетування засуджених, експертні оцінки і вивчення особових справ показали, що перспектив покращання умов утримання у більшості немає - 76,7%. З віком засудженого такі перспективи збільшуються. Перспективи дострокового звільнення приблизно рівні: 36,6% у перших і 33,4% у других. Навпаки, ймовірність переводу у вигляді покарання в приміщення камерного типу у старших більша - 83,3% (у молодших - 61,8%) Те ж саме можна сказати про ймовірність вчинення нового злочину в установі - 83,3% і 76,9% відповідно. Цілком зрозуміло, що в силу віку ймовірність визнання особливо небезпечним рецидивістом у старших вища - 73,2% (45,5% - у молодших). Серед них більше тих, хто підпадає під адміністративний нагляд після звільнення з колонії - 53,3% у старших, 27,7% у молодших. До праці ставились сумлінно приблизно однакові частки засуджених - 69,7% і 73,3%.

Адаптація рецидивістів у колоніях суворого режиму проходить, як правило, швидко і безболісно. Однак практика показує, що вони не бажають вступати в контакти з широким колом засуджених, зневажливо ставляться до молоді, яка має дві чи три судимості.

На основі аналізу складу даної категорії осіб, даних опитування, вивчення особистих справ і нагляду, з урахуванням патологічного потягу до алкоголю та наркотиків їх можна поділити на чотири групи:

1. Рецидивісти-алкоголіки та наркомани без наступу деградації особистості. Ці особи позитивно реагують на вимоги режиму, не протидіють протиалкогольному лікуванню, сумлінно ставляться до праці, беруть участь у громадському житті, якщо впевнені, що до них будуть застосовані пільги.

2. Особи, які починають деградувати. Вони також не відмовляються від протиалкогольного лікування, але в ході лікування ставляться до нього з недовірою. Як правило, додержуються режиму, сумлінно працюють, позитивно реагують на виховні заходи.

3. Особи з частковою деградацією особистості. Більшість з них відмовляється від лікування, в основному посилаючись на поганий стан здоров'я. Лікування приймають після тривалої роз'яснювальної роботи з ними. Допускають порушення режиму, пасивно ставляться до праці і виховної роботи.

4. Особи з глибокою деградацією особистості, вкрай занедбані в соціальному відношенні. Основна їх маса категорично відмовляється від лікування протягом всього терміну покарання. Вони систематично порушують режим, не реагують на виховні заходи, що проводяться, некритично ставляться до своїх вчинків, неохайні і не додержуються вимог гігієни. Тому, усвідомивши ці особливості та склавши психологічну характеристику рецидивістів з числа алкоголіків та наркоманів, адміністрація повинна гранично активізувати педагогічний процес, спрямувати всю виховну роботу, в першу чергу, на перебудову їх особистості, виховання в них моральних якостей, усвідомленого ставлення до вимог режиму і до лікування.

За даними дослідження, основними різновидами психічних захворювань засуджених, що утримуються в установах Запорізької області, є психопатія, наслідки черепно-мозкових травм, реактивні психози, органічні ураження центральної нервової системи, епілепсія.

Із даних таблиці видно, що найбільша кількість первинних надходжень до лікарні прийшлась на осіб, що перенесли черепно-мозкові травми, і хворих на психопатію (відповідно 49,7% і 18,5%).

З осіб, що страждають на реактивні психози, вдруге надійшли до лікарні на лікування 25,3%, або кожний четвертий. Аналіз причин повторних надходжень показав, що найчастіше рецидиви реактивних психозів мали місце там, де засуджені з лікарні знову потрапляли в травмуюче оточення. Таким чином, вихователі недостатньо зважають на особливості цих осіб, у психічному стані яких, як правило, ще протягом тривалого часу залишалася астенія. Особливу психічну травму наносило неправильне працевлаштування цих засуджених, наприклад, у вентиляційний цех однієї з колоній, де праця відзначається монотонністю, напруженням уваги, що швидко призводить до декомпенсації цих осіб і повторного направлення їх до лікарні (даною причиною викликані 50% повернень у лікарню). У засуджених, що перенесли реактивні психози, з'являється швидка фізична втомлюваність, обтяжливе почуття власного безсилля. У них вкрай знижені будь-які прагнення до активної діяльності, спостерігається скутість рухів, зниження настрою, порушення сну. Ці особи часто скаржаться на головний біль, запаморочення голови, що посилюється при хвилюванні та галасі. Виникнення на цьому фоні психічних розладів є підставою для направлення на стаціонарне лікування.

Особливу групу складають астенічні психопати, астенія яких виражається у фізичній невитривалості, слабкості і невпевненості в собі. До них відносяться особи зі слабким типом нервової системи, зі схильністю до пасивно-гальмувальних реакцій. Знижене фізичне самопочуття сприяє виникненню у них почуття власної неповноцінності, сором'язливості, уразливості.

Астенічні психопати хворобливо сприймають грубість, погано звикають до нової обстановки, постійно незадоволені собою, відчувають нав'язливий страх. Так, засуджений І. з дитинства відзначався сором'язливістю, нерішучістю, хворобливо схильний постійно аналізувати свою поведінку. При влаштуванні в колонії був замкнений, усамітнювався від колективу, важко звикав до нової обстановки. Коли до нього пред'явили режимно-педагогічні вимоги, незабаром дав афективний зрив із наступним розвитком тяжкого депресивного стану.

Психоастенічний характер проявляється також у постійному самоконтролі, у хворобливому самокопирсанні, у схильності до пустого мудрування. Астенічні психопати звичайно м'які і делікатні у відносинах з іншими, але втомлюють оточуючих постійними сумнівами. Робота з ними не викликає особливих труднощів у вихователів. Ці засуджені звичайно дисципліновані, старанні, уникають конфліктів, легко втягуються в трудові процеси. Але слід пам'ятати, що при перенапруженні, при ставленні до них без урахування їх особливостей вони можуть давати афективні зриви або впадати в депресивний стан.

...