Інститут співучасті у кримінальному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

21

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ уКРАЇНИ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ІНСТИТУТ СПІВУЧАСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право

КОВІТІДІ ОЛЬГА ФЕДОРІВНА

Харків - 1999

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі кримінального права Одеської державної юридичної академії Міністерства освіти України.

Науковий керівник - Заслужений діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор

Багрій-Шахматов Леонід Васильович,

завідуючий кафедрою кримінального права Одеської державної юридичної академії.

Офіційні опоненти: член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор

Борисов В'ячеслав Іванович, директор НДІ вивчення проблем злочинності АПрН України;

кандидат юридичних наук, доцент Загороднюк Світлана Олександрівна, доцент Херсонського факультету Запорізького юридичного інституту МВС України

Провідна установа - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “ 26 ” червня 1999 року о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Університету внутрішніх справ (310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Університету внутрішніх справ (310080, м.Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розіслано “ 24 ” травня 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Є.Кириченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження визначається, передусім тим, що інститут співучасті у злочині належить до числа найбільш складних і проблематичних як у теорії кримінального права, так і в практиці його реалізації. Тому зрозуміла і виправдана та увага, що приділяється розробці загального вчення про співучасть в її різноманітних аспектах як у роботах видатних учених минулого (Н.В. Білогриц-Котляревського, С.В. Познишева, М.С. Таганцева, А.Н. Жиряєва та ін.), так і в роботах широко відомих в Україні, інших державах СНД, країнах далекого зарубіжжя вчених ХХ ст. (Ф.Г. Бурчака, М.І. Бажанова, Л.В. Багрій-Шахматова, П.І. Гришаєва, Р.Р. Галіакбарова, А.А. Герцензона, М.А. Гельфера, У.С. Джекебаєва, А.Ф. Зелинського, М.І. Ковальова, Г.Л. Крігера, І.М. Малахова, В.К.Матвійчука, А.О. Піонтковського, О.Я. Свєтлова, А.Н. Трайніна, П.Ф.Тельнова, М.Г. Угрехелідзе, М.О. Шнейдера та ін.).

Однак розробка інституту співучасті в цілому і його окремих проблем продовжує залишатися актуальною. Це визначається місцем, яке посідає групова й і особливо організована злочинність у загальній її структурі. Понад третину всіх злочинів в Україні вчинено у співучасті. Особливу занепокоєність викликає поширеність організованої злочинності, що являє собою найбільш небезпечний прояв співучасті. Організована злочинність як окремий вид групової злочинності пересікається так званою господарсько-корисливою та загальнокримінальною, у тому числі і професійною злочинністю. Разом з тим організована злочинність, на відміну від звичайної групової, характеризується: стійкими кримінальними зв'язками, що дозволяє не тільки успішно здійснювати злочини, а й залучати нових осіб; “кооперацією” між членами різних злочинних груп; наявністю специфічних правил і норм поведінки, певною ідеологією. Дослідження проблеми групової злочинності передбачає не просто її вивчення, але й вирішення питання, що стосується злочинних груп. Практика боротьби з груповою злочинністю показує, що помилки, що зустрічаються в застосовуванні закону, виникають через відсутність чіткого уявлення про природу і сутність злочинної групи та її різновидів, що, в свою чергу, призводить до змішування злочинної групи із суміжними з нею формами злочинної діяльності. Необхідність дослідження цих проблем також свідчить про актуальність обраної теми.

Невирішеність або суперечливість інституту співучасті у злочині пояснюється, з одного боку, недостатньою, дослідженністю названих питань, а з іншого - не завжди правильною спрямованістю досліджень, що проявляється в штучному відриві норм про групові злочини в Особливій частини кримінального законодавства від положень його Загальної частині. Вибір теми роботи зумовлений тим, що у практичній діяльності доводиться часто зустрічатися з вирішенням питань кваліфікації злочинів, учинених спільно декількома особами. Тому дослідження даного інституту кримінального права України буде сприяти правильній кваліфікації розглядуваних злочинів.

Окремий інтерес викликає проблема відповідальності співучасників злочину - досить полемічна в теоретичному плані і складна з точки зору її практичного вирішення. У ній тісно переплітаються загальні питання підстав відповідальності, вини, причинного зв'язку, соціально-політичної і правової оцінки вчинків винних.

Незважаючи на великий обсяг літератури з проблем співучасті, єдності поглядів на сутність цього інституту кримінального права і його визначення у криміналістів поки що немає. Продовжується полеміка з питань загального поняття співучасті і природи цього інституту в кримінальному праві України, підстав кримінальної відповідальності при співучасті, меж відповідальності співучасників тощо. Отже, виникає нагальна потреба у вивченні і подальшій розробці окремих питань інституту співучасті як специфічної форми злочинної діяльності, яка у багатьох випадках характеризується підвищеною суспільною небезпекою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відповідності з планом і темою науково-дослідної діяльності кафедри кримінального права Одеської державної юридичної академії на 1996-2000 рр., спрямована на виконання “Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю в Україні на 1996- 2000 рр.” ( п. 47; 48.3; 89.1; 89.3; 89.4) та її реалізацію в Автономній Республіці Крим.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка і конкретизація загальнотеоретичних положень інституту співучасті у злочині, а також формулювання на цій основі пропозицій, спрямованих на удосконалення кримінального законодавства і правозастосовчої практики.

З урахуванням цього були поставлені такі основні завдання: 1)розглянути історію розвитку інституту співучасті в кримінальному праві, в тому числі і в Україні; 2) викласти й обґрунтувати поняття співучасті в злочині; 3) визначити об'єктивні та суб'єктивні ознаки співучасті у злочині; 4) дослідити значення різних видів співучасників для кваліфікації злочинів та призначення покарання; 5)докладно проаналізувати всі форми співучасті, в тому числі й організованої злочинної діяльності; 6)висловити свої судження щодо складних питань відповідальності співучасників (невдала співучасть, добровільна відмова від неї, ексцес виконавця, співучасть із спеціальним суб'єктом), а також розглянути при цьому розмежування причетності і співучасті у злочині; 7)окреслити підстави і межі відповідальності співучасників; 8)сформулювати свою думку стосовно впливу об'єктивних і суб'єктивних обставин на відповідальність співучасників злочину.

Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що в ній уперше здійснена спроба комплексного підходу до дослідження проблем співучасті в злочині взагалі та її сучасних форм зокрема, проведеного на матеріалах судової практики Автономної Республіки Крим. Найбільш важливі нові положення, розроблені автором в виносяться на захист:

1. Наводяться додаткові аргументи, які з'ясовують, що співучасть у злочині являє собою самостійний інститут Загальної та Особливої частин кримінального права України, особливо актуальний у нинішній час у зв'язку з необхідністю посилення боротьби з наркобізнесом, корупцією, організованою злочинністю в різних її формах - злочинними діяннями, що далеко виходять за межі державних кордонів.

2. Послідовно проводиться відмінність між актами групової злочинності, формами організованої злочинної діяльності, простою, складною співучастю в злочині, різними формами співучасті в злочинах особливого роду.

3. Характеризуючи форми співучасті в злочинах особливого роду, дисертант підкреслює, що ці форми: а) описані в статтях Особливої частини Кримінального кодексу України; б) позначаються загальними для кожної форми ознаками; в) за своїми ознаками характеризують міру їх суспільної небезпеки; г) мірою своєї суспільної небезпеки знаходяться у прямій залежності від міри згуртованості та скоординованості вчинків співучасників; д) охоплюють організаційні та підмовницькі вчинки, заборонені в конкретних статтях Особливої частини КК, а також різні види причетності до групових злочинів, здійснених у співучасті.

4. Комплексно викладається система форм співучасті в злочинах особливого роду: спільне виконання злочину групою осіб (ч.3 ст.117; ч.2 ст.118; п. “б” ст.232 і 234 КК України); спільне вчинення злочину групою осіб, які діяли з попереднім зговором між собою (ч.2 ст.ст.81, 82, 83, 84, 86, 140-144; 223, 229¹, 229², 155, 155¹ КК та ін.); спільне заподіяння шкоди групою осіб, які утворили стійке злочинне співтовариство (що має пряме відношення до організованої злочинної діяльності, наркобізнесу, корупції і тіньової економіки); організаційні, підмовницькі та пособницькі діяння з їх прямою забороною в Особливій частині КК України (ст. 56, 69, 69¹, 70, 70¹, 71, 187³, 209, ч. 2 ст.229⁴ і 229⁶ КК та ін.).

5. Розглядається співвідношення інституту співучасті у злочині з організованою злочинною діяльністю в таких формах, як організована злочинна група і злочинне співтовариство (злочинна організація). При цьому наводяться додаткові і частково нові аргументи спільної групової діяльності в галузі наркобізнесу, корупції, рекету, тіньової економіки, відмивання грошей здобутих злочинним шляхом.

6. Порушується питання передбачення у проекті нового Кримінально-виконавчого кодексу України кримінальної відповідальності за участь у діяльності злочинних організацій, зокрема а, за: керівництво цими організаціями; виконання їх окремих доручень; збір для них матеріальних коштів; відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом; використання таких коштів для організації й участі у сходках лідерів злочинного світу, “ворів у законі” та ін. Пропонується також передбачити у проекті нового Кримінально-виконавчого кодексу таку норму, яка передбачала б утримання позбавлених волі лідерів злочинного світу в спеціально організованих для цього закладах з найсуворішою ізоляцією від інших засуджених.

7. Наголошується, що при розгляді проблеми співучасті слід відокремлювати, з одного боку, соціологічну, а з іншого - кримінально-правову (юридичну) характеристику спільної злочинної діяльності двох або більше осіб. З соціологічної точки зору, всяке гуртування кількох осіб завжди підвищує міру суспільної небезпеки їх злочинної діяльності у порівнянні із аналогічною діяльністю злочинця-одинака. Це пояснюється тим, що групова діяльність більш ефективна. У той же час кримінально-правова оцінка співучасті хоча і залежить від соціологічної оцінки, але не тотожна їй, оскільки кримінальна соціологія розглядає співучасть як соціальне явище, а кримінальне право - як діяння людей.

8. Обстоюється аргументація того, що саме по собі вчинення злочину в співучасті не є безумовною підставою підсилення відповідальності співучасників, а являє собою обставину, яка підлягає індивідуальній оцінці в кожному конкретному випадку. Інститут співучасті в кримінальному праві України побудований за принципом індивідуалізації відповідальності кожного із співучасників. Він не потребує посилення відповідальності завжди і безумовно. Навпаки, з'ясовуючи, що міра і характер участі кожного із співучасників у вчиненні злочину повинні бути враховані судом при визначенні покарання, інститут співучасті тим самим забезпечує права й інтереси громадян шляхом відкриття додаткової можливості для індивідуалізації покарання.

9. Особливо підкреслюється, що КК України виходить із самостійності відповідальності кожного співучасника за спільно вчинений злочин і не приймає вчення про так звану акцесорну природу співучасті. У роботі наводяться додаткові положення про визнання неспроможності акцесорної теорії співучасті.

З погляду на протилежні точки зору з питання про акцесорність співучасті, автором відстоюється висновок, що в новому КК повинна міститися пряма вказівка на те, що співучасть не може розглядатися як акцесорна і що співучасники несуть відповідальність не за участь в чужому діянні і не за те, що внаслідок їх впливу або сприяння виконавцеві останній учиняє злочин, а за те, що, роблячи свій внесок у спільну злочинну діяльність, кожне з них сам посягає на суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

10. Виявляються також додаткові докази на користь того, що об'єктивно неодмінною ознакою співучасті є умисна участь в одному спільному злочині двох або більше осіб. Однак тільки цієї ознаки для співучасті недостатньо, оскільки можливе і механічне гуртування зусиль кількох осіб для досягнення одного суспільно небезпечного наслідку, коли кожний із співучасників діяв окремо від іншого і не знав про причетності до його злочинної діяльності інших осіб. Для того, щоб умисні вчинки двох або більше осіб, які брали участь у здійсненні одного суспільно небезпечного злочину, могли розглядатися як співучасть, вони повинні бути спільними.

11. Обгрунтовується висновок, що спільність учинення злочину у співучасті включає: а) взаємну зумовленість злочинних учинків двох або більше осіб; б) спільний для цих осіб злочинний наслідок; в) причинний зв'язок між вчинками кожного співучасника і загальним злочинним наслідком. При цьому в кожної формі співучасті у злочині умисел співучасників складається з інтелектуальних і вольових моментів. Інтелектуальний момент умислу включає: а) усвідомлення співучасниками суспільної небезпеки власного діяння; б) усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння інших співучасників; в) передбачення настання спільного злочинного наслідку. Вольовий момент умислу співучасників становить бажання спільного досягнення злочинного наслідку або свідоме допущення його настання.

12. Стверджується, що суб'єктивну сторону співучасті характеризує не тільки знання співучасників про приєднання до діяльності інших і бажання діяти спільно з ними, але і їх психічне ставлення до спільного діяння і злочинного наслідку у формі умисної вини.

13. Розкривається неспроможність позиції щодо можливості співучасті в необережних злочинах. Однак при цьому вказується, що умисний характер діянь усіх співучасників не означає збіг їх мотиву і мети. Останнім приділяється різне значення: в одних випадках вони названі в КК як обов'язкові ознаки, в інших - як кваліфікуючі обставини, в третіх - зовсім не згадані. У залежності від цього слід з'ясувати значення мети та мотиву для суб'єктивної сторони співучасті. Там, де вони не вказані, співучасники можуть керуватися різними мотивами і переслідувати різну мету. Коли ж диспозиція Особливої частини КК визначає їх співучасником такого злочину може вважатися лише той, хто знав про наявність цієї мети і мотиву в умисно вчиненому злочині і свідомо сприяв їх здійсненню.

14. Теоретично доводиться, що головна увага законодавця повинна бути звернута на практичну реалізацію такого принципу кримінального права, як принцип справедливості. А це, в свою чергу, свідчить про реалізацію на практиці законних прав та інтересів громадян, які хоча і вчинили злочин у співучасті, але несуть за це персональну відповідальність залежно від міри суспільної небезпеки ними заподіяного особи винного, з урахуванням обтяжуючих і пом'якшуючих вину обставин. Дане положення про реалізацію принципу справедливості слід відобразити в новому КК України.

Теоретична і практична значущість одержаних автором результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки та пропозиції можуть використовуватися:

а) в галузі науково-дослідної діяльності - матеріали наукового дослідження можуть ставати підгрунтям для подальшого опрацьовування проблем учення про співучасть у злочинах, особливо стосовно співучасті в організованій злочинній діяльності; б) у правотворчості - пропозиції, що містяться в дисертації, можуть бути використані при підготовці до другого читання у Верховної Раді України нового КК України в частині регламентації інституту співучасті в злочині; в) у правозастосуванні - розроблені рекомендації мають за мету удосконалення практики застосовування закону, зокрема, при кваліфікації складних варіантів учинків співучасників; г) у навчальному процесі - положення та висновки роботи можуть знадобиться при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, у викладанні спеуцкурсів Загальної й Особливої частин кримінального права, в науково-дослідній роботі викладачів, аспірантів та студентів; д) у правовиховній діяльності - сформульовані пропозиції і рекомендації можна ефективно використати в роботі по підвищенню рівня правової культури населення і професійної правосвідомості працівників правоохоронних органів.

Власний внесок автора в досягнення мети і вирішення завдань дисертації полягає не тільки у викладених положеннях щодо новизни цього наукового дослідження, а також у тому, що ним особисто було здійснено глибокий аналіз чинного кримінального законодавства України і практики його застосування в Автономній Республіці Крим.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки з основних проблем дисертації були викладені у публікаціях здобувача, доповідях на форумах Спілки юристів України та Спілки юристів Криму. Дослідник використовує їх також у практичній роботі як адвокат. Конкретні пропозиції направлені у відповідні постійні комісії Верховної Ради України у формі доповідної записки, а пропозиції по практиці застосування - до Кабінету Міністрів Автономній Республіки Криму.

Публікації автора з основних положень роботи складають 9 наукових статей (одна у співавторстві з професором Л.В.Багрій-Шахматовим, де особистий його внесок становить 75 %).

Структура роботи й обсяг дисертації. Відповідно до мети та завдань дослідження дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, що включають п'ятнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел .

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми; зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються її мета і завдання, а також викладаються основні положення й висновки, що виносяться на захист, показується новизна дисертаційного дослідження, його теоретична і практична значущість та апробація.

Розділ 1 “Загальна характеристика співучасті в кримінальному праві України” містить три підрозділи. У підрозділі 1.1. “Поняття й історія розвитку інституту співучасті в кримінальному праві післяреволюційної України і колишнього СРСР” зазначається, що історія розвитку кримінального законодавства свідчить про те, що співучасть завжди розглядалася як найбільш небезпечна форма вчинення злочину. Процес розвитку нормативних положень про співучасть за більш ніж 50-річний період виявляє стійку тенденцію до конкретизації цього поняття, обмеження кола співучасників, звуження законодавчої характеристики їх функцій, опрацювання одностайного тлумачення поняття співучасті і визначення видів співучасників. Водночас проблему окреслення поняття співучасті в злочині і сьогодні не можна назвати остаточно вирішеною. Немає єдиної думки серед фахівців щодо розуміння спільності як об'єктивної ознаки співучасті в злочині, виникає розбіжність з поглядів з приводу суб'єктивних ознак цього поняття. Більшість же правників сьогодні визначають поняття співучасті в злочині як умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні одного й того ж умисного злочину.

Підрозділ 1.2. “Об'єктивні і суб'єктивні ознаки співучасті в злочині” розпочинається з розгляду такої об'єктивної ознаки співучасті в злочині, як множинність суб'єктів. Ця кількісна дає змогу з'ясувати, що для співучасті необхідна участь в одному злочині не менше двох осіб, яким притаманні ознаки суб'єкта злочину - фізичних, осудних (ст. 12 КК України) і таких, що досягли віку кримінальної відповідальності (ст. 10 КК України). Критикується позиція, висловлена у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р. “Про судову практику у справах про згвалтування й інші статеві злочини”, відповідно до якої пропонується кваліфікація згвалтування за ч.3 ст. 117 КК як злочину, вчиненого групою осіб при наявності лише одного належного суб'єкта (інші особи не досягли віку кримінальної відповідальності або є неосудними). З таким висновком не можна погодитися, оскільки: 1)суб'єкти як основних, так і кваліфікованих складів злочинів мають спільні ознаки згідно зі ст.10,12 КК; 2) у діяннях одного суб'єкта, вчинених разом з неосудними або малолітніми, немає спільного, узгодженого винного злочинного посягання двох або більше осіб, отже, немає об'єктивних ознак, що тягнуть за собою підвищення суспільної небезпеки групових злочинних діянь.

Переходячи до розгляду спільності як об'єктивної ознаки співучасті в злочині, автор відзначає, що співучасті властива взаємна залежність між функціями спільно діючих осіб. Тут дії одного співучасника створюють умови, роблять можливим поліпшення діяння іншого співучасника. Дати правильну кваліфікацію єдиним суспільно небезпечним діям двох чи більш осіб, встановити межі відповідальності кожного з них неможливо без визначення меж співучасті. Зовнішньою, об'єктивною межею співучасті служить причинність. Тому дослідник на підставі детального аналізу даного елемента спільності підкреслює, що для співучасті зі сторони об'єктивної необхідно встановити наявність причинного зв'язку між діями кожного із співучасників і злочинним результатом, що наступив.

Що стосується суб'єктивних ознак співучасті в злочині, то дисертант відзначає, що ст. 19 КК, підкреслюючи обов'язковість навмисної форми вини співучасників, не уточнює вид умислу. Вважаючи практично неможливим наявність непрямого умислу організатора і підмовника, здобувач водночас не виключає з інституту співучасті в злочині і непрямий умисел. При цьому він приєднується до висловленої у науці кримінального права позиції, відповідно згідно з якою для співучасті необхідно двосторонній суб'єктивний зв'язок, умисна спільність діяння, тобто усвідомлення кожним із співучасників тієї обставини, що злочин учиняється не поодинці, а спільно.

На підставі дослідження об'єктивних і суб'єктивних ознак автор пропонує таке визначення поняття співучасті: “Співучастю визнається вчинення умисного злочину свідомими спільними об'єднаними діяннями двох або більше осіб”. Запропоноване тлумачення співучасті аж ніяк не суперечить поняттю співучасті, яке міститься в ст.25 проекту КК України, прийнятому Верховною Радою України у першому читанні.

Підрозділ 1.3. “Види співучасників і значення їхньої класифікації для кваліфікації злочину” містить аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак видів співучасників у злочині. Окреслюються межі відповідальності співучасників залежно від їх ролі в спільно вчиненому злочині. Дисертант вважає необгрунтованим наявність у ч. 6 ст. 19 КК вичерпного переліку способів пособництва, оскільки кримінальний закон не в змозі охопити всі способи сприяння виконавцеві з боку пособника. У такій ситуації судова практика змушена йти шляхом розширювального тлумачення ч. 6 ст. 19 КК України, що є неприпустимим, оскільки посилює кримінальну репресію. З огляду на сказане пропонується доповнити ч. 6 ст. 19 КК словами “…, а також іншим способом сприяло вчиненню злочину”.

Розділ ІІ “Форми співучасті і їх значення для кваліфікації злочинів” присвячено розгляду проблем класифікації конкретних форм співучасті, їх характеристиці і значенню. У підрозділі 2.1. “Постановка проблеми про класифікації форм співучасті в злочині” зазначається, що проблема класифікації форм співучасті в злочині є однією з найскладніших і найбільш спірних у науці кримінального права. На підставі зробленого аналізу в дисертації пропонується розрізняти загальні форми співучасті і форми співучасті особливого роду. До загальних форм співучасті автор відносить співвиконавство (співвиновництво) і співучасть з виконанням різних ролей, а до форм співучасті особливого роду - вчинення злочину групою осіб, які діяли за попереднім зговором, і вчинення злочину співтовариством (організацією).

У підрозділі 2.2. “Загальні форми співучасті в злочині” аналізується співвиконавство (співвиновництво) і співучасть з виконанням різних ролей з точки зору їх впливу на кваліфікацію діянь співучасників. Такий підхід дозволив здобувачеві зробити висновок, що співвиконавство (співвиновництво), як проста форма співучасті у злочині знаходить свій прояв у співвиконавстві без попереднього зговору і співвиконавстві з попереднім зговором. Складна форма співучасті - співучасть з виконанням різних ролей - виявляється у співучасті у вузькому розумінні слова (кожен із співучасників виконує визначену роль у вчиненні злочину) і злочинному співтоваристві.

Підрозділ 2.3. “Форми співучасті в злочинах особливого роду” починається з визначення ознак цих форм. Дисертант вважає, що для форм співучасті в злочинах особливого роду характерно: 1) передбаченість в статті Особливої частини КК; 2) позначеність у конкретних статтях Особливої частини КК загальними саме для цієї форми співучасті ознаками; 3) залежність від цих ознак ступеня суспільної небезпеки спільного посягання на суспільне благо, що охороняється кримінальним законом; 4) пов'язаність ступеня суспільної небезпеки спільного злочинного діяння не тільки і не стільки з об'єктом посягання, взятим під охорону кримінального закону, скільки зі ступенем згуртованості і скоординованості дій співучасників злочину; 5) віднесення до форм співучасті в злочинах особливого роду також організаційних, підмовницьких і пособницьких дії, що самі по собі заборонені в конкретних статтях Особливої частини КК. У сучасних умовах розгулу злочинності, появи її нових організованих форм, злиття криміналітету з корумпованими посадовими особами, в тому числі і з правниками правоохоронних органів, дуже важливо вирізнення найбільш небезпечних форм співучасті в злочинах особливого роду, безпосередньо пов'язаних з організованою злочинністю, корупцією і тіньовою економікою.

У підрозділі 2.4. “Інститут співучасті і деякі питання боротьби з організованою злочинністю” дисертант обстоює точку зору, що до вкрай небезпечних форм співучасті в злочинах особливого роду, безпосередньо пов'язаних з організованою злочинністю, варто віднести організовану злочинну групу і злочинне співтовариство (злочинну організацію). На підставі детального аналізу він дійшов висновку, що організована злочинна група на відмінну від співвиконавства і співучасті з розподілом ролей, характеризується такими ознаками як: 1) підвищений ступінь суспільної небезпеки порівняно з іншими формами співучасті; 2) наявність зговору про вчинення злочину, що здійснюється до початку посягання на охоронюваний об'єкт; 3) розподіл функцій за взаємним погодженням; 4) усвідомленням винним своєї належності до злочинної групи; 5) стійкі зв'язки; 6) згуртованість.

Переходячи до характеристики злочинного співтовариства (злочинної організації) як форми співучасті в злочині, автор підкреслює, що її необхідною ознакою є стійкість, яка виявляється насамперед у тому, що група склалася й існувала до початку вчинення її учасниками намічених злочинних дій. Злочинні співтовариства створюються для заняття злочинною діяльністю, тобто для вчинення декількох, (найчастіше невизначеної кількості) злочинів або якщо й одного злочину, то дуже значного і складного за виконанням, у процесі підготовки до якого укладаються стійкі форми злочинних зв'язків, виробляються методи і прийоми злочинної діяльності. Пісумковуючи викладене у цьому підрозділ, здобувач робить висновок, що діяльність злочинних співтовариств (злочинних організацій) саме і є основною формою прояву організованої злочинності.

Розділ ІІІ “Кваліфікація складних питань діянь співучасників” присвячений аналізу спеціальних питань відповідальності за співучасть у злочині.

Підрозділ 3.1. “Невдала співучасть у злочині” автор розпочинає з визначення цього поняття як навмисного діяння, яке спрямовано на спільне вчинення злочину, але яке не досягло поза волею винного спільності в діях. Відзначається, що фактично це діяння виражається в невдалій організаційній діяльності, невдалому підмовництві або пособництві. Підкреслюється, що невдалі спроби налагодити злочинну взаємодію з іншою особою не створюють співучасті, оскільки в них відсутня обов'язкова для співучасті спільність злочинних дій. Після проведеного аналізу висловлених у науці кримінального права точок зору з даного питання дисертант дійшов висновку, що невдалу співучасть необхідно кваліфікувати як готування до вчинення злочину.

У підрозділі 3.2. “Добровільна відмова від співучасті в злочині” дисертант зупиняється на особливостях добровільної відмови співучасників від доведення злочину до кінця. Підкреслює, що форма і характер добровільної відмови залежать від форми співучасті і тієї ролі, яку виконує співучасник у конкретному злочині, робляться висновки про особливості добровільної відмови виконавця, співвиконавця, організатора, підмовника і пособника.

У підрозділі 3.3. “Ексцес виконавця” визначаються поняття й ознаки відповідальності співучасників, наводиться характеристика видів ексцесу - якісного і кількісного. Підсумовується, що співучасники не несуть відповідальності за ексцес виконавця, тому що кожний з них відповідає за вчинене ним особисто: виконавець - за вчинений ним злочин, а організатор, підмовник і пособник - за співучасть у тому злочині, на який був спрямований їхній умисел.

Підрозділ 3.4. “Співучасть у злочинах із спеціальним суб'єктом” присвячено розгляду проблем кваліфікації співучасті в злочинах із спеціальним суб'єктом. Аналіз чинного законодавства, наукових праць та судової практики дозволив досліднику зробити висновок, що найбільш переконливою є точка зору, відповідно до якої виконавцем злочину зі спеціальним суб'єктом може бути тільки особа, наділена певними додатковими ознаками. Особи, які не мають ознак спеціального суб'єкта, при особистій участі в злочинах такого роду спільно із спеціальним суб'єктом не можуть відповідати як виконавці, у чому б фактично не виражалася їхня роль.

Підрозділ 3.5. “Значення розмежування причетності до злочину і співучасті в злочині для кваліфікації” розпочинається розглядом поняття причетності до злочину, його відмінності від співучасті. Аналізуючи судову практику Автономної Республіки Крим, автор виявляє помилки при вирішенні даного питання.

Розділ IV - “Підстави і межі відповідальності співучасників злочину” містить три підрозділи. У підрозділі 4.1. “Підстави кримінальної відповідальності співучасників злочину”, дисертант, визнаючи непереконливою акцесорну теорію співучасті, наголошує, що підставою кримінальної відповідальності співучасника є вчинене ним особисто суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. У підрозділі 4.2. - “Межі кримінальної відповідальності співучасників злочину” дисертант, базуючись на принципі індивідуальної відповідальності кожного із співучасників, відзначає, що межі кримінальної відповідальності багато в чому визначаються формою спільної злочинної діяльності. При співвиконавстві з'ясування характеру участі кожного із співучасників і вирішення питань про індивідуалізацію покарання провадиться лише в залежності від ступеня їхньої участі у вчиненні злочину. При співучасті з розподілом ролей це питання вирішується залежно від виду співучасника і ступеня його участі у вчиненні злочину. У випадках же вчинення злочину організованою групою або злочинною організацією межі відповідальності організаторів і рядових учасників злочинних груп істотно відрізняються. Організатор відповідає:

а) за злочини, у виконанні яких він брав участь особисто; б) за діяння членів злочинного формування, які він безпосередньо не виконував, але сприяв їхньому виконанню або спрямовував на їх учинення інших співучасників. Рядовий учасник відповідає: а) за спільні діяння, у яких він особисто брав участь; б) за злочини, у яких він участі не брав, але вчиненню їх сприяв.

У підрозділі 4.3. “Вплив об'єктивних і суб'єктивних обставин на відповідальність співучасників злочинів” автор виходить з того, що пом'якшуючі й обтяжуючі відповідальність обставини не повинні розглядатися ізольовано одна від одної. На підставі аналізу точок зору, висловлених у науці кримінального права, а також судової практики Автономної Республіки Крим дисертант дійшов висновку про те, що всі обставини, обтяжуючі чи пом'якшуючі відповідальність, і які належать до вчиненого у співучасті діяння, мають ставитися у вину тим співучасникам, свідомістю яких вони охоплювалися. Що стосується обставин, які обтяжують і пом'якшують відповідальність і належать лише до особистості окремих співучасників, то вони ставляться у вину тільки їм.

У Висновках викладені основні теоретичні підсумкові положення та практичні рекомендації що випливають з результатів дисертаційного дослідження, а також пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства, зокрема:

Пропонується викласти ч.1 ст. 19 КК в такій редакції:

“Співучастю визнається вчинення умисного злочину свідомими спільними об'єднаними діяннями двох або більш осіб”.

2. У ч. 3 ст. 19 КК поняття виконавця злочину викласти таким чином:

“Виконавцем визнається особа, яка повністю або частково, безпосередньо або за допомогою використання інших осіб, які за законом не підлягають кримінальній відповідальності, умисно вчинила діяння, описане в диспозиції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Якщо норма Особливої частини Кримінального кодексу передбачає спеціально вказану в ній особу, то виконавцем визнається тільки ця особа. Співвиконавцем визнається особа, яка при вчиненні злочину спільно з іншими особами повністю або частково виконує дії, передбачені в диспозиції статті Особливої частини Кримінального кодексу”.

Частину 6 ст. 19 КК доповнити словами “… а також іншим чином сприяла вчиненню злочину”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ковітіді О.Ф. Про вдосконалення кримінальної політики та законодавства кримінального профілю// Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ. - 1999. - № 2. - С. 28-31.

2. Ковитиди О.Ф. Неудавшееся соучастие в преступлении //Весы Фемиды. - 1998. - №1. - С. 15-17.

3. Ковітіді О.Ф. Об'єктивні і суб'єктивні ознаки інституту співучасті у злочині по карному праву України //Адвокат. - 1999. - Січень.

4. Ковитиди О.Ф. Эксцесс исполнителя //Весы Фемиды. - 1998. - №3. - С. 18-19.

5. Ковитиди О.Ф. Виды соучастников и значение их классификации для квалификации преступления// Актуал. пробл. держави і права: Зб. наук. праць Одес. держ. юрид. акад. Міносвіти України. - Вип 5. - Одеса, 1998. - С. 237-242.

6. Ковитиди О.Ф. Добровольный отказ от соучастия в преступлении //Весы Фемиды. - 1998. - №2. - С. 15-17.

7. Багрий-Шахматов Л.В., Ковитиди О.Ф. Основания и пределы ответственности соучастников преступления//Актуальные проблемы государства и права: Зб.наук. праць Одес. держ. юрид. акад Міносвіти України. Вип. 5. - Одеса, - 1998. - С. 186-198.

8. Ковитиди О.Ф. Соучастие в преступлении: исторический подход в теории и законодателсьтве //Юрид. вестн. - №.- С. 42-45.

9. Ковитиди О.Ф. Соучастие в преступлениях со специальным субъектом //Весы фемиды. - 1998. - №4(11). - С. 62-65.

злочинна група відповідальність співучасть злочин

АНОТАЦІЇ

Ковітіді О.Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 - кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. - Університет внутрішніх справ. - Україна. - Харків, 1999.

Дисертація присвячена розгляду проблем одного із складних, теоретично і практично важливих інститутів кримінального права України - співучасті у злочині. В ній уперше на базі судової практики Автономної Республіки Крим досліджено: спірні питання, поняття співучасті (запропоновано розширене і уточнене визначення співучасті у новому КК); його розвиток у теорії і законодавстві України та колишнього СРСР; класифікацію форм співучасті, її об'єктивні і суб'єктивні ознаки; види співучасників і значення їх класифікації для кваліфікації злочинів; підстави, межі відповідальності і складні питання співучасників; організована злочинність як окремий вид групової злочинності; корупція та ін.

Встановлено проаналізовані дві основні групи форм співучасті в злочині: загальні форми - проста і складна, за попереднім зговором і без такого, та форми співучасті в злочинах особливого роду (передбачених у конкретних статтях Особливої частини КК). Серед останніх окремо вирізняються ті, що безпосередньо пов'язані з організованої злочинністю - організована злочинна група і злочинне співтовариство (організація). Пропонується передбачити в новому КК кримінальну відповідальність за участь у діяльності злочинних організацій, зокрема, за: керівництво цими організаціями; виконання їх окремих доручень; збір для них матеріальних коштів; відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом; використання таких коштів для організації й участі у сходках лідерів злочинного світу, “ворів у законі” та ін. Пропонується також передбачити у проекті нового Кримінально-виконавчого кодексу України утримання позбавлених волі лідерів злочинного світу в спеціально організованих для цього закладах з найсуворішою ізоляцією від інших засуджених.

Розглянуто й окреслено підстави та межі кримінальної відповідальності співучасників у залежності від форми співучасті і тієї ролі, яку вони виконували у спільно вчиненому злочині.

На підставі аналізу спеціальних питань відповідальності співучасників зроблено висновки щодо необхідності регламентації в новому КК добровільної відмови співучасників, ексцесу виконавця, співучасті у злочині із спеціальним суб'єктом, невдалої співучасті.

Основні результати сформульовано у висновках у вигляді запропонованих конкретних положень Загальної частини про відповідальність за співучасть у злочині.

Ключові слова: співучасть, злочинна група, співтовариство, банда, організована злочинність, корупція, тіньова економіка, відмивання грошей.

Ковитиди О.Ф. Институт соучастия в уголовном праве Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 - уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. - Университет внутренних дел. - Украина. - Харьков, 1999.

Диссертация посвящена рассмотрению проблем одного из сложных, теоретически и практически важных институтов уголовного права Украины - соучастия в преступлении. В ней впервые на базе судебной практики Автономной Республики Крым, исследованы: спорные вопросы, понятия соучастия, его объективные и субъективные признаки, его развитие в теории и законодательстве Украины и бывшего СССР; классификация форм соучастия; виды соучастников и значение их классификации для квалификации преступлений; основания, пределы ответственности и сложные вопросы деяний соучастников; соучастие, организованная преступность как особый вид групповой преступности; коррупция и др.

Основные результаты сформулированы в выводах в виде предлагаемых в УК конкретных положений об ответственности за соучастие в преступлении.

Ключевые слова: соучастие, преступная группа, сообщество, банда, организованная преступность, коррупция, теневая экономика, отмывание денег.

Kovitidi O.F. Institution of Complicity in Criminal Law of Ukraine. Manuscript.

Dissertation submitted for degree of Candidate (Ph.D.) of Juridical Sciences in speciality 12.00.08 - criminal law and criminology; penal law/ University of Internal Affairs. - Kharkiv, 1999.

The dissertation is dedicated to consideration of problems of one of the most complex, theoretically and practically important institutions of Criminal Law of Ukraine - complicity in crime. Its novelty is in the investigation of the following things on the basis of the practice of the Autonomous Republic of Crimea (ARS): controversial issues of the concept of complicity (an extended and verified definition of this concept as committing an intentional crime by joint deliberate actions of two or more persons); the history of its development in the theory and legislation of Ukraine and former Soviet Union; the classification of the forms of complicity; objective (quantitative) and subjective features of complicity; kinds of accomplices and significance of their classification for qualification of crimes; the basis and limits of responsibility of accomplices taking into consideration different degrees of social danger of each of the accomplices and their actions; complicity, organized crime as special kind of group crime; corruption.

The main results of the investigations have been formulated in the conclusions, containing new theoretical statements, mainly definite proposals to the new Criminal Code of Ukraine as specifically formulated articles of “General and Special parts on responsibility for complicity in crime”.

Key words: complicity, criminal group, association, gang, organized crime, corruption, shadow economy, “dirty money”.

Размещено на Allbest.ru