Размещено на http://www.allbest.ru/

українська державна етнополітика адміністративний

Нові виклики етнополітичної стабільності в Україні: причини та можливі наслідки

Зварич І.Т.

Українська державна етнополітика ґрунтується на засадах, згідно яких усі громадяни України, незалежно від їхньої етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, захищати її суверенітет, територіальну цілісність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релігійну самобутність кожного з народів, що проживає на її теренах. Ця ідея покладена в основу державотворчого процесу, спираючись на яку у країні здійснюється пошук оптимальних механізмів функціонування етнічних, конфесійних та регіональних складових громадянського суспільства. Здійснюються спроби унеможливити протистояння суспільно політичних за цими ознаками, запобігти розколу країни за економіко географічним та політико регіональним принципом. За для цього використовується як міжнародний, так і нагромаджений за роки незалежності власний позитивний досвід вирішення цих проблем.

Предметом нашої уваги будуть два чинники, один з яких донедавна, а інший і сьогодні перебувають в епіцентрі політичної боротьби та суттєво впливають на електорально політичне структурування нашого суспільства. Йдеться про етнічний чинник, з одного боку, та регіональний, з другого. Оскільки часто густо вони перетинаються, є підстави говорити про етнополітичну стабільність в країні як одну із ключових характеристик у післяпомаранчевий період українського суспільства. Разом з тим, оскільки етнічний чинник не артикулюється у "чистому" вигляді, тобто не йдеться про суто етнічне протистояння, а скоріше про загострення деяких ознак етнічності у поєднанні з регіональним чинником, то є підстави вести мову про нові виклики не лише щодо політичної стабільності в країні, а й певним чином існуванню самої країни у тих географічних межах, які склалися на час проголошення державної незалежності.

Необхідно відзначити, що ще донедавна Україна на тлі більшості пострадянських республік не безпідставно вважалася зоною міжетнічного спокою, а країна в цілому територією національного консенсусу. Виборчі кампанії дев'яностих років минулого століття по суті не показували суттєвих відмінностей у настроях виборців, хіба що на сході та півдні дещо популярнішими були ліві сили, а ніж це мало місце на заході. Хоча уже президентські вибори 1994 року показали, що певна частина українців схильні довіряти та підтримувати тих лідерів, які розігрують російську карту, як мовну, так і геополітичну. Але в цілому вітчизняний політичний простір був стабільним і за винятком Криму не демонстрував серйозної конфліктності.

Процесам етнополітичної стабільності, бодай відносної, сприяло те, що після проголошення Україною незалежності досить інтенсивно розвивалася юридична база регулювання етнополітичних відносин. Правова основа державної етнополітики була зорієнтована не лише на обстоювання титульного українського етносу, а й національних меншин. Своєрідними віхами на цьому шляху стали документи, ухвалені майже впродовж одного року, такі як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.), Акт проголошення незалежності України (1991 р.), Декларація прав національностей України (1991 р.).

У жовтні 1991 року було ухвалено Закон України "Про громадянство в Україні". У ст.2 й цього Закону було зафіксовано, що громадянами України є особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної належності і які не були громадянами інших держав та не заперечують проти отримання громадянства України [1,1443 1451].

Декларація прав національностей, виголошена 1 листопада 1991 року гарантувала "всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права". Вона проголошувала гарантії "всім національностям право на збереження їх традиційного розселення", брала на себе зобов'язання стосовно створення належних умов для розвитку всіх національних мов і культур. Було гарантовано також право створювати національні культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання тощо [2,5 6].

Проте базовим для етнонаціональної сфери в Україні став Закон "Про національні меншини в Україні" (1993 р.) Він закріпив фундаментальний принцип визнання нерозривності прав людини і прав національностей, а також гарантував пряму підтримку державою розвитку національної культури та духовності. У першій статті закону проголошується, що "при забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини" [3,7 9].

На думку багатьох експертів, у тому числі й зарубіжних, правова база регулювання етнополітичних процесів, сформована на основі не лише спеціального законодавства, а й нормативно правових актів, які "розпорошені" в законах іншої юрисдикції та нормативних актах Кабінету Міністрів України, створює належне підґрунтя для балансу інтересів між різними етнічними спільнотами та титульною нацією. Принципово важливим стало конституційне унормування прав національних меншин. Так, згідно статті 24 й Конституції в Україні не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі чи етнічної самобутності. Дуже важливе положення й про те, що в нашій державі гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин, закріплених у статті 10 й Конституції.

Суттєвим структурним елементом цивілізованого регулювання етнополітичних відносин в нашій країні стали і норми міжнародного права, згоду на ратифікацію яких дала Верховна Рада України.

Слід нагадати, що державна етнополітика в Україні реалізується відповідно до Загальної декларації прав людини ООН; Міжнародного пакту про громадянські та політичні права ООН; Декларації 47 ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин; розділу Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва у Європі з прав людини; Документа Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ; Гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту; Ословських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин та інших міжнародних документів. Зокрема, після ратифікації Верховною Радою України Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, вона, відповідно до статті 9 ї Конституції України, стала частиною національного законодавства нашої держави. Нарешті, ретифікованої у 2004 році Хартії регіональних мов та мов меншин.

Окрім законодавчих актів, які прямим чи опосередкованим чином стосуються формування конституційно правового поля етнополітики нашої держави, слід звернути увагу і на законодавство, яке прямим чином не торкається етнополітичних проблем, але є дотичним до розвитку місцевого самоврядування, децентралізації управління, підвищення статусу регіональних органів влади. Так, спираючись на принцип децентралізації державного управління, згідно з норм Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" у деяких областях України (Закарпатській, Одеській, Чернівецькій) здійснено розмежування функцій і повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в етносоціальній сфері. Завдяки цьому стало можливим делегування державними адміністраціями окремих повноважень органам місцевого самоврядування, які стосуються інтересів етнічних громад з компактним характером розселення. Органи місцевого самоврядування правомочні самостійно вирішувати деякі питання гуманітарного розвитку територій з урахування етнічної структури населення району, села чи міста. Державні адміністрації повинні у таких випадках лише контролювати їхню діяльність.

З метою підвищення ефективності державного управління у сфері міжетнічних відносин на регіональному рівні органи державної влади на місцях сприяють розробці соціального паспорта територій, а також вивченню соціальної, професійної структури, демографічної ситуації та динаміки регіону.

Слід зазначити, що за умов, коли питання соціально економічного та культурного розвитку реґіонів вирішується здебільшого централізовано, тобто шляхом фінансування із загальнодержавного бюджету, ефективність місцевих органів влади істотно втрачається. Дещо змінив ситуацію Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки надав органам місцевого самоврядування значно ширші повноваження у сфері соціально економічного та культурного розвитку територій. Законом, зокрема, передбачено "сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел", а також". забезпечення можливості навчання в школах державною та рідною мовою, вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національно культурні товариства" (розд. II, гл.2, ст.32, ч. а; п.7 і ч. б; п.1).

Необхідно зазначити, що Конституція України не містить ніяких норм, які б враховували етнокультурну та регіональну специфіку при створенні органів місцевого самоврядування. А згаданий Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", хоч і не компенсує цього упущення, все ж відкриває певні можливості для реалізації етнотериторіального підходу при створенні відповідних органів місцевого самоврядування. Так, представницький орган місцевого самоврядування, базуючись на відповідному конституційному положенні та у межах зазначеного Закону може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста (ст. 19, ч.1). Це має здійснюватись з метою врахування історичних, національно культурних, соціально економічних та інших особливостей етнотериторіальних громад. Щоправда у законі досить жорстко і детально описані характеристики місцевого самоврядування, її організаційна структура і функції. Тому у кожному конкретному випадку виникає необхідність уточнення, які саме "особливості здійснення місцевого самоврядування" хотіли б передбачити у своєму статуті конкретні територіальні громади, які складаються з багатоетнічних спільнот.

Отже, цілком зрозуміло, що, незважаючи на утверджену Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", по суті, уніфіковану модель місцевого самоврядування, вона має формуватися з урахуванням місцевих етнічних та історико-культурних чинників. В одних районах це будуть ради і фолькерати, в інших меджліси і т. ін. Етнокультурна специфіка обов'язково вплине на систему представництва, структуру повноважень, інші характеристики самоврядування. Тим більше, що українське законодавство відкриває для цього досить широкі можливості.

У ході адміністративно територіальної реформи, про необхідність якої давно вже точаться дискусії, неминуче проявиться тенденція і прагнення до моноетнічності консолідація більшості етнонаціональної громади в масштабах і рамках однієї адміністративної одиниці, а тому розробникам проекту такої реформи необхідно враховувати і цей компонент при формуванні концепції та законопроекту.

Український досвід останніх років показує, що в нашій державі складається така система, коли становлення місцевого самоврядування, етнічна самоорганізація громад значною мірою забезпечують самостійність носіїв етнонаціональної політики вже на базовому рівні. Цим самим вдається уникнути радикально волюнтаристських методів здійснення цієї політики відповідними державними інституціями. У такий спосіб виключається їх пряме втручання у життя та діяльність етнічних спільнот. Щодо налагодження та координації співпраці між структурами державної виконавчої влади та етнічними громадськими об'єднаннями на різних рівнях дедалі більшу роль почали відігравати різноманітні дорадчі органи, які особливо ефективні на рівні місцевого самоврядування. У процесі становлення сучасної системи етнонаціональної самоорганізації цей механізм вдосконалюється, зросла його ефективність [4,109 111].

Ще на початку 1997 року Указом Президента України було утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України. У грудні того ж року створено Раду представників національних громадських організацій України при тодішньому Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Власне, ця Рада була організована відповідно до статті 5 ї Закону України "Про національні меншини в Україні" та Положення про Держкомнацміграції України. А вже у Положенні про Раду представників окремо зазначено, що як дорадчий орган Держкомнацміграції України вона". у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України.". Далі, у розділі "Повноваження та права Ради" йдеться про її діяльність, як одного з елементів єдиної системи здійснення етнополітичного самоврядування в нашій країні: "У межах своєї компетенції Рада бере участь у розробці проектів законів та інших нормативних актів з питань міжнаціональних відносин та розвитку культур, мов і традицій національних меншин в Україні. Рада бере участь у практичній реалізації державних програм у сфері освіти, культури, забезпеченні відповідно до чинного законодавства прав і свобод національних меншин на вільний розвиток в Україні." [4,74 76].

З метою встановлення постійного діалогу Президента України, органів центральної виконавчої влади різних рівнів з етнонаціональними спільнотами щодо вирішення їхніх проблем, відповідним Указом Президента України від 22 липня 2000 року було утворено Раду представників громадських організацій при Президентові України, яка є консультативно дорадчим органом [5].

Таким чином, за період 90 х років минулого століття в Україні була створена досить міцна і розгалужена адміністративно правова система керування етнополітичними процесами, в якій помітну роль посідали як суто етнічні (етнополітичні) чинники, так і регіональні, насамперед, територіальні з особливим статусом самоврядних територій з поліетнічним складом населення та компактним проживанням етнічних спільнот. Проте на сьогодні, як показує практика останніх років, така організаційно правова система не завжди діє ефективно, оскільки з'явилися нові виклики регулювання відносин не стільки між етнічними спільнотами, скільки регіонами з відповідною етнічною структурою та етнокультурною і, відповідно, політичною орієнтацією. Про це мова далі, а зараз варто дещо пригадати з недалекого минулого, коли наи пострадянському просторі вирували різного роду етнополітичні та регіональні конфлікти, чимало з яких так і залишилися у "замороженому" стані, час від часу нагадуючи про себе черговим напруженням ситуації.

Вже для останніх років існування радянської влади характерною була ситуація загострення міжетнічної напруги по усьому периметру радянського союзу. Епіцентром протистоянь виступили титульні етноси в межах колишніх радянських та частково автономних республік, з одного боку, та росіян як державоутворюючого етносу, з другого. Така ситуація стала наслідком не якоїсь генетичної русофобії представників неросійських народів, а глибокої кризи політичної та економічної системи, яку уособлював радянський режим. Як свідчить історія, такі ситуації завжди виникають в часи суспільних потрясінь. На час кризи радянської системи в національних республіках сформувалися національні (етнічні) еліти, у тому числі й в Україні

В умовах кризи радянської ідентичності єдиною альтернативою йому виступила національна ідентичність. Етнічний ренесанс в Україні призвів до зміни стереотипів тоталітарного режиму та імперського мислення, а ідеологічний вакуум, що виник; заповнювався національними символами та цінностями. Ці зміни забезпечили морально психологічний ґрунт для руйнування радянської супердержави; створив сприятливі умови для реалізації міжнародно-правового принципу права націй на самовизначення у формі національно державного суверенітету і незалежності [6,22 23].

Коли разом з СРСР пішов у небуття той механізм соціальної стратифікації, який створила і підтримувала комуністична партія, національність (етнічна належність) виявилася чи не єдиним засобом групового захисту як народів, так і окремих громадян. За таких умов політизація етнічних чинників, перш за все об'єднуючих, не могли не стати засобом соціальної адаптації, а через неї і соціальної мобілізації. При цьому енергія етнічної мобілізації спочатку спрямовувалася проти центру, а після його зникнення набула спрямованості або проти сусідів, або проти етнічних меншин. Драматичних, а скоріше трагічних колізій (якими супроводжувалися ці процеси у Закавказзі та Середній Азії) Україні на той час вдалося уникнути.

Проте, як показав подальший розвиток подій, етнополітичні процеси в Україні не втратили своєї гостроти та конфліктогенності. Сьогодні вони трансформувалися та набули іншого характеру. По суті етнонаціональна напруга перейшла у площину регіональної поляризації, яка особливо відчутно далася взнавки під час трьох останніх виборчих кампаній президентської 2004 року та двох парламентських 2006 та 2007 років. Причин такого стану речей, на наш погляд, декілька.

Перша причина полягає у суперечливому характері становлення національного капіталу, значна частина якого сформувалася у сфері так званого тіньового бізнесу і має кримінальне походження. Такий генезис великої власності породжує специфічний різновид політичної поведінки, яка є не прозорою та не публічною. Те, що суспільство спостерігає як публічність політичної діяльності у вигляді різного роду інформаційно-політичних ток-шоу, є не чим іншим як звичайнісіньким піаром, за яким приховується бажання тієї чи іншої політичної сили сподобатися своїм виборцям. По суті піар став засобом мобілізації власного електорату, який поділений головними політичними акторами, а фактично бізнес елітами, що їх утримує. Такий політичний дискурс породив специфічну технологію спілкування між владою та народом технологію маніпулювання масовою свідомістю, яка здійснюється за участю найбільш рейтингових телеканалів. Україна, як демократична та економічно процвітаюча країна для них не стала вищою метою політичного життя, інтереси якої вимагають консолідації зусиль та ресурсів. Натомість вона дедалі усе відчутніше стає розмінною монетою у політичних розборках різного роду кланово-олігархічних еліт та, навіть, майданчиком для політичних торгів за участю іноземних впливів як фінансових, так і інформаційних.

Друга причина, яка безпосередньо випливає з першої, значне зубожіння переважної більшості українських громадян, внаслідок чого різного роду національні гасла та ідеї втратили серед населення свою популярність. Свідченням цього факту є те, що впродовж останніх двох виборчих кампаній жодна політична партія, яка апелює до національних українських цінностей, такі як об'єднання "Свобода", Українська республіканська партія, Українська народна партія, Народний рух України та партія "Собор" самотужки не здатні здолати прохідний бар'єр до парламенту. І, лише об'єднавшись у потужний пропрезидентський блок партій (за винятком "Свободи, яка, звичайно ж, не пройшла до парламенту) їм вдалося посісти третє місце під час дострокових виборів до Верховної Ради, що відбулися 30 вересня 2007 року. Це є свідченням глибокої ідеологічної та світоглядної кризи національно демократичної ідеології, не кажучи вже про націоналістичну політико світоглядну платформу, на сучасному етапі її розвитку.

Третя причина, потужні зовнішні інформаційні впливи на українське суспільство, яким не дається належна відсіч. По суті Україна стала ареною неоголошеної інформаційної війни, яка здійснюється в умовах кризи національної ідентичності, що відбувається внаслідок дії двох перших причин. Головним агресором у даному випадку, як це не прикро констатувати, виступають підконтрольні російській владі засоби масової інформації, мета яких взяти моральний реванш за поразку під час "помаранчевої революції".

І, нарешті, четверта причина, крах ідеалів "помаранчевої революції" як таких. Як відомо, внаслідок боротьби всередині помаранчевого табору, політична еліта, що прийшла до влади, не розв'язала головного політичного питання, а саме, відокремити бізнес, особливо, великий від політики, зруйнувати вирішальний вплив на політичні процеси у державі великого капіталу, який далеко не завжди керується національними, а у кращому випадку, декларованими регіональними, а по суті, корпоративними інтересами.

Таким чином, виходячи з вище зазначеного, доходимо висновку, що на сьогодні головним викликом державної незалежності України, її територіальної цілісності виступають не стільки етнічні чинники, скільки політизовані регіональні еліти, які з метою мобілізації підконтрольного елеторату розігрують одночасу мовну, конфесійну, регіональну та геополітичну карти. Такий стан речей, як видається, вигідний усім учасникам процесу: олігархам, оскільки принцип поділяй і володій як ніякий інший відповідає їхнім прагматичним інтересам у сфері власності; частині населення, яке тривалий час перебуває у злиденному стані, перетворившись на об'єкт масштабних маніпуляцій; зовнішнім силам, позаяк внутрішня боротьба еліт, а головне розколоте суспільство за регіональним принципом, робить цю країну слабкою і, навіть, провокує на спокуси зовнішньої агресії.

Вважаємо, що такий стан речей межує із загрозою національної безпеки, а тому мав би стати предметом серйозного аналізу з боку Ради національної безпеки та оборони України (РНБО), проте, цього чомусь не відбувається. Натомість у нас продовжується війна гілок влади, окремих посадових осіб, ключових фігур державної влади. Сподівання на те, що цей конфлікт, який уже перетворився на перманентну кризу влади, розв'яжуть чергові чи позачергові вибори марно. Внаслідок тривалої обробки свідомості населення, електоральне поле фактично поділене на сектори із не значними варіаціями, які стосуються здебільшого партій малого формату.

Таким чином, виходячи із зазначеного можна зробити висновок на рахунок того, що вітчизняний досвід управління етнополітичними процесами хоча і є незначним за часом, проте досить повчальним і багато у чому продуктивним. Він здійснюється насамперед на урахуванні помилок минулого. Цей досвід ґрунтується на впровадженні в систему управління етнонаціональними процесами як міжнародного права, так і національного законодавства, що зміцнює авторитет і довіру до офіційної етнополітики, яка орієнтується здебільшого на технології політичного менеджменту в галузі міжетнічних відносин. Саме завдяки впровадженню ефективних політико-адміністративних технологій значною мірою вдалося уникнути ескаліції конфліктів на етнополітичному ґрунті.

Разом з тим, майже некеровані процеси у сферах приватизації, бізнесу, слабкої соціальної політики створили передумови для переформатування політичного простору країни. На сьогодні на порядок денний вийшли проблеми регіоналізації та регіонального розвитку, замішані на символах та цінностях такого фундаментального порядку як мова, релігійно конфесійна орієнтація, геополітичні вектори розвитку країни. Саме вони формують нові виклики як для демократичного розвитку нашої нашої країни, так і її подальшої інтеграції у європейський простір. Проблеми регіональної політики, взяті під кутом зору взаємодії етнічного та етнокультурного, партійно політичного та геополітичного полів вимагають детального наукового вивчення та дієвих заходів по нейтралізації деструктивного впливу радикальної політизації.

Література