Передумови та підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови та підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

Т. Чехович

Сучасні міжнародні процеси інтеграції та глобалізації вимагають вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин.

Однією з важливих проблем сучасного міжнародного права є розуміння передумов та підстав виникнення міжнародно-правової відповідальності суб'єктів міжнародного права за міжнародно-протиправні діяння. З кожним роком вона набуває все більш важливого значення та вимагає нагального правового вирішення в умовах сучасного реформування міжнародних відносин.

Значення міжнародної відповідальності пояснюється тим, що вона сприяє єдності та організації системи міжнародного права, свідчить про належний рівень її розвитку. Слід зазначити, що роль інституту міжнародно-правової відповідальності стає важливою й для Української держави, оскільки саме сьогодні визначаються та встановлюються вектори зовнішньої політики. За цих обставин необхідно розуміти юридичні механізми вирішення можливих міжнародних спорів, взаємні межі міжнародно-правової відповідальності.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про відповідальність держав, ухвалена на основі Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 р., а також прийняття проекту Кодексу про злочини проти миру й безпеки людства 1996 р., створення Міжнародних кримінальних трибуналів із Руанди й колишньої Югославії, Міжнародного кримінального суду свідчать про актуальність та необхідність наукового дослідження передумов та підстав міжнародно-правової відповідальності. Особливо слід акцентувати увагу на Проекті статей про відповідальність держав 2001 р., який має виняткове значення для закріплення міжнародно-правової відповідальності як міжгалузевого інституту міжнародного права й визначає новий етап сучасного розвитку міжнародного права.

Проблематика міжнародно-правової відповідальності завжди перебувала у полі зору юристів-міжнародників. Окремі питання передумов та підстав міжнародно-правової відповідальності були досліджені у працях вітчизняних і зарубіжних фахівців із міжнародного права, зокрема: Д. Анцилотті, І.П. Бліщенка, Я. Броу- нлі, В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, О.Ф. Висоцького, Ю.М. Колосова, 1.1. Лукашука, Л.Ф. Оппенгейма, Г.І. Ту- нкіна, М.О. Ушакова, М.Н. Шоу, А. Фердросса та ін.

Метою даної публікації є дослідження теоретичних й нормативних засад передумов та підстав виникнення міжнародно-правової відповідальності.

Існування суспільних відносин - внутрішньодержавних і міждержавних - було б неможливим, якби суб'єкти цих відносин не несли відповідальності за свою поведінку. За висловом 1.1. Лукашука: "Відповідальність - загально-соціальне явище" [1, с.11]. Вона, на нашу думку, притаманна суб'єктам будь-якої соціальної спільності. Саме відповідальність, як відзначає В.А. Василенко, забезпечує чітку структуризацію відносин, що складаються між цими суб'єктами в процесі їх спільної діяльності [2, с.7].

Інститут відповідальності має давню передісторію. Його джерела виявляються в механізмі соціального регулювання у внутрішніх та міжродових суспільних відносинах. Цей механізм складався поступово, в процесі багатовікової практики, під впливом потреби у підтримці визначеного суспільством порядку [3, с.59]. Про потребу у створенні такого механізму говорить багато авторів, але момент їх виникнення в юридичній літературі не визначений, тому апріорі можна вважати цей інститут ровесником понять "право", "обов'язок". Саме відповідальність, як вірно вважає С.Б. Раскалєй, виступає однією з тих гарантій дотримання вимог соціальних норм, що забезпечують виконання головної мети, заради якої створюються будь-які соціальні норми - забезпечити упорядкованість суспільних відносин [4, с.10]. Відповідальність як соціальне явище, на думку Ю.А. Денисова, "носить характер самозахисту суспільства від зазіхань на його устої" [5, с.41].

Загальнотеоретичний аналіз понять "відповідальність" і, зокрема, "відповідальність держави в міжнародному праві" залишається малодослідженим. Оскільки, у міжнародній доктрині відповідальність досліджується лише в контексті невиконання певних видів зобов'язань. Зокрема, про актуальність дослідження відповідальності держави свідчить багаторічна праця Комісії міжнародного права з кодифікації норм інституту відповідальності держав, яка поки ще не є закінченою.

Необхідно зауважити, що період формування й розвитку міжнародно-правової відповідальності до початку

ХХ століття характеризувався домінуванням відповідних норм, що забезпечували захист правопорядку, вигідного лише окремим крупним державам. Ці норми припускали вирішення міжнародних конфліктів за допомогою воєнних засобів [3, с.59-62]. Ті чи інші зміни, що відбувалися в історії людства, безперечно істотно впливали на процес і характер формування й розвитку норм інституту міжнародної відповідальності, який безпосередньо пов'язаний з функціонуванням міжнародного права.

У доктрині міжнародного права існують різні думки щодо передумов відповідальності держави. Так, наприклад, один з найбільш досвідчених у проблематиці міжнародної відповідальності держав В.А. Василенко вважав передумовою відповідальності держави свободу її волі [2, с.7-8]. Фактично ця позиція без визначення певних обмежень зводиться до принципу: усе, що не заборонено - дозволено. Інші фахівці з міжнародного права (наприклад, Д.Б. Левін [6, с.26-28].) вважають, що існування міжнародної відповідальності держав визначається як об'єктивними, так і суб'єктивними передумовами. Об'єктивною передумовою міжнародної відповідальності є наявність правового регулювання міжнародних відносин, оскільки юридична відповідальність можлива лише за умови регулювання поведінки за допомогою правових норм. Доречним буде згадати, що у внутрішньому праві вважається загальновизнаним, що сама можливість юридичної відповідальності випливає з відносної свободи волі людини. Міжнародно-правова відповідальність держави також випливає з відносної свободи її дій у міжнародних відносинах.

Виходячи з цього, передумови відповідальності держави варто шукати насамперед у сутнісній властивості її статусу. Такою властивістю в соціальному плані є свобода волі держави, що втілюється в суверенітеті, який дає їй можливість діяти як суб'єкту права й одночасно, як відзначає В.А. Василенко, позбавляє можливості інші держави втручатись у її внутрішні суспільні відносини [2, с.14]. Саме суверенітет дає можливість державі діяти вільно для досягнення визначених цілей і задоволення її різних потреб і інтересів, а свобода волі держави, відтворена в її суверенітеті, є передумовою її відповідальності. Доречним буде зазначити, що проблема співвідношення активно обговорювалася у доктрині, особливо у минулому.

Основна передумова міжнародно-правової відповідальності держави - її здатність вибирати в об'єктивно обумовлених ситуаціях визначений варіант поведінки і бути відповідальною за свій вибір. Відповідальність, як вірно відзначає 1.1. Лукашук, "... не лише не суперечить суверенітету, але й обумовлюється ним, якщо суверенітет розуміють як необхідну передумову гармонійного співробітництва у дусі суверенної рівності, а не як підставу для зазіхань на особливі права..." [1, с.20]. Держави створюють міжнародне право, надають йому зобов'язальний характер та юридичну силу для того, щоб за його допомогою забезпечувати свої суверенні права. В той же час проблема визначення основних передумов міжнародно-правової відповідальності держав залишається відкритою для наукових дискусій.

Тепер перейдемо до характеристики підстав міжнародно-правової відповідальності держав. У міжнародному праві значну увагу приділяють проблемі визначення підстав міжнародної відповідальності держав, умов виникнення міжнародно-правової відповідальності. При цьому замість терміну "підстава міжнародно- правової відповідальності" іноді застосовується "походження міжнародної відповідальності" як визначення того, на підставі яких даних і за яких обставин можна встановити у відношенні будь-якої держави наявність міжнародно-протиправного діяння як джерела міжнародної відповідальності.

У науці міжнародного права висловлюються різні точки зору щодо підстав виникнення міжнародно- правової відповідальності. Розробкою одного з найбільш обґрунтованих у свій час підходів до вирішення цього надзвичайно важливого питання у свій час займались І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин. Вони правильно порушують питання, по-перше, на підставі чого суб'єкт може нести юридичну відповідальність. Відповідаючи на це запитання, вони наводять приклади норм права, закону, договору як підстав юридичної відповідальності. Іншими словами, без заборони того чи іншого діяння законом, договором або відповідною нормою права юридична відповідальність не може виникати. По-друге, за що суб'єкт може бути притягнений до юридичної відповідальності. Тут мова йде вже саме про фактичну підставу юридичної відповідальності, якою у розвинутому суспільстві можуть бути тільки заборонені законами дії людей і організацій [7, с.71-72].

При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дві групи питань: на підставі чого суб'єкт міжнародного права може нести юридичну відповідальність; за що суб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність.

Виходячи з цього, розрізняють юридичні (нормативні) і фактичні (юридико-фактичні) підстави відповідальності, ніж якими існує тісний взаємозв'язок.

У загальному плані юридичні підстави відповідальності держави за міжнародні правопорушення - це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжнародно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне правопорушення.

До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяє їх на три основні групи: міжнародний договір і міжнародний порядок; рішення міжнародних судів і рішення міжнародних (міжурядових) організацій, що мають обов'язкову силу; окремі односторонні міжнародно-правові акти держав [2, с.136].

Розглядаючи кожну із зазначених груп докладніше, необхідно зауважити на наступному.

Міжнародний договір і міжнародний порядок справедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договорів не мають юридичної чинності, що закріплено в статтях 48 - 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р.

Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасний період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на тлі значного розвитку договірного регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародний порядок залишається особливою формою і засобом, що закріплює визнання певного способу поведінки держав як юридичне обов'язкового правила їх взаємовідносин.

Рішення міжнародних судів як джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загальноприйнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного суду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися прийнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.

У даному контексті В.А. Василенко розрізняє дві типові ситуації: коли рішення виноситься у зв'язку з право домаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком міжнародного правопорушення; коли рішення виноситься у справі про порушення приписів міжнародно- правового акта [2, с.139-140].

У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, у другому - факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.

Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридично обов'язковий характер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є джерелом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.

Наприклад, Статут ООН встановлює обов'язкові для його членів свої власні правила процедури (ст. 21), бюджет ООН і розподіл витрат між членами (ст. 17), порядок призупинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст. 5) і т. д.

До односторонніх міжнародно-правових актів держав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання [8, с.155].

Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами [2, с.139].

Ще виразніше з цього приводу висловлюється 1.1. Лукашук, зазначаючи, що "коли одна держава, з огляду на конкретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може завдати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії" [1, с.202]. Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.

Важливе практичне і теоретичне значення має класифікація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розрізняють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В.А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л.А. Камаровським ще в 1908 p., з-поміж міжнародних правопорушень виділяв такі: недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав; прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування; напад без оголошення війни І без достатнього приводу; прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією; псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування; порушення прав дипломатичних агентів І органів міжнародного спілкування; порушення міжнародних інтересів держав, які ґрунтуються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски [9, с.306].

Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях 1933 р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжнародних документів професор

А.М. Трайнін уперше запропонував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи [10, с.288]. До першої групи, що охоплює найгострішу форму посягань на мир, як підкреслював А.М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії [10, с.289]. Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.

Другу групу посягань на мир становлять ворожі дії проти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосередньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них належать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, невиконання зобов'язань за міжнародними договорами, укладеними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.

Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумінні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розповсюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.

Сучасне міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які захищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бути й міжнародних деліктів.

Водночас класифікація безумовно можлива відповідно до поставленої мети вибору її критеріїв. Класифікація, запропонована професором А.М. Трайніним, ґрунтується на критерії міри соціальної небезпеки міжнародного правопорушення [11, с.14-15].

За схемою, запропонованою Г.І. Тункіним, правопорушення поділяють на дві категорії. До першої належать правопорушення, що становлять небезпеку для миру, до другої - решта правопорушень [11, с.14-15].

Безумовний інтерес становить класифікація міжнародних правопорушень, яку запропонував В.А. Василенко на підставі таких взаємозалежних і взаємозумов- лених критеріїв: значущість міжнародно-правових актів і характер регульованих ними правових відносин; передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці; міра соціальної небезпеки і характер наслідків міжнародного правопорушення.

За цими критеріями можна виділити три основні види міжнародних правопорушень: ординарні міжнародні правопорушення; особливо небезпечні міжнародні правопорушення; найтяжчі міжнародні злочини [2, с.140].

Ординарні міжнародні правопорушення не мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародно-правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів і т. п. До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.

Особливо небезпечні міжнародні правопорушення пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких закріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною, а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення заборон, що містяться, зокрема, у Женевській конвенції про відкрите море 1958 p. Договорі про заборону випробувань ядерної зброї 1963 р. і т. п. [3, с.59-62].

Найтяжчі міжнародні злочини становлять групу міжнародних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сформульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопорядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основоположні загальні принципи міжнародного права, їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадових осіб.

Найтяжчі міжнародні злочини називають також злочинами проти людства. Відповідно до Статуту Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (ст. 6) і за Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу (ст. 5) злочини проти людства у свою чергу поділяють на три групи: злочини проти миру (планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни); воєнні злочини (порушення законів і звичаїв війни); злочини проти людяності (убивства, винищення, поневолення, заслання та інші види жорстокості).

На підставі викладеного можна зробити висновок, що юридичними підставами міжнародної відповідальності держави є будь-які юридично обов'язкові і юридично дійсні розпорядження договірних, звичаєвих міжнародно-правових норм, що є дійсними у відношенні відповідної держави.

Характеризуючи фактичні підстави міжнародно- правової відповідальності держав, необхідно зазначити, перш за все, що нормативна (правова) підстава допускає потенційну можливість настання відповідальності, але її недостатньо для виникнення відповідних відносин юридичної відповідальності. Щоб відповідальність стала дійсністю, необхідна наявність спеціальних юри- дико-фактичних обставин або так званих юридичних фактів, що породжують правоохоронні відносини, як пише С.С. Алексєєв. Міжнародно-протиправне діяння як визначений різновид юридичних фактів і складає юридико-фактичну підставу відповідальності, тобто те, за що суб'єкт несе юридичну відповідальність (міжнародно-правову відповідальність).

Таким чином, інститут міжнародно-правової відповідальності - це сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють відносини між державою (або державами), яка вчинила міжнародно-протиправне діяння і потерпілою від цього діяння державою (або державами), шляхом забезпечення виконання державою-порушницею зобов'язання ліквідувати негативні наслідки цього протиправного діяння у вигляді певних матеріальних або нематеріальних обмежень за допомогою системи міжнародно-правових примусових заходів (санкцій і контрзаходів) з метою забезпечення принципів та норм міжнародного права й охорони міжнародного правопорядку.

Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності поділяються на юридичні (нормативні) та фактичні (юридико-фактичні). Юридичні підстави: цесукупність юридично обов'язкових вимог дійсних міжнародно-правових актів та звичаїв, на основі яких певна поведінка, (дія або утримання від дій) держави кваліфікується як міжнародно-протиправна і в силу якої суб'єкт міжнародного права повинен нести відповідальність.

Основною передумовою міжнародно-правової відповідальності держави є її здатність вибирати в об'єктивно обумовлених ситуаціях визначений варіант поведінки і бути відповідальною за свій вибір, що проявляється у формі державного суверенітету.

Література

міжнародний правовий відповідальність

1. Лукашук И.И. Право международной ответственности. - М.: Волтерс Клувер, 2004. - 405 с.

2. Василенко В.А. Ответственность государства за международное правонарушение. - К.: Вища школа, 1976. - 276 с.

3. Блажевич Ю.Ю. Деякі аспекти історичного розвитку інституту відповідальності за міжнародні правопорушення // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №5. - С. 59 - 62.

4. Раскалей С.Б. Объективная ответственность в международном праве. - К.: Наукова думка, 1985. - 120 с.

5. Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1983. - 224 с.

6. Левин Д.Б. Ответственность государств в современном международном праве: проблема кодификации и прогрессивного развития норм и принципов международного права. - М.: Международные отношения, 1966. - 152 с.

7. Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. - М.: Юрид. лит-ра, 1971. - 240 с.

8. Бардін А.В. Санкції в механізмі міжнародно-правової відповідальності. Процесуальні аспекти // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К., 2001. - Випуск 29, ч.2. - С. 150-155.

9. Баймуратов М.О. Международное публичное право: Учебник. - К.: Истина, 2004. - 552 с.

10. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Відп. ред.: Ю.С. Шемшученко; Л.В. Губерський. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 638 с.

Размещено на Allbest.ru